Кабульський книгар

Чи може бог померти?

Безкінечна нудьга заданої додатково домашньої роботи набирає для Фазіля загрозливих розмірів. Він хоче стрибати й галасувати, але не може. Так і має бути з одинадцятирічним хлопчиком, якого покарали за невиконану домашню роботу. Зупиняючись, він водить руками по книжці. Пише малими буквами, щоб більше вмістилося, адже зошити дорогі. Світло від гасової лампи кидає на папір червонявий відблиск і йому здається, що він пише на полум’ї.

У кутку сидить його баба й одним оком дивиться за ним. Друге око вона втратила, коли впала в піч, що була вбудована в підлозі. Мама Маріам годує цицькою дворічного Осипа. Фазіль змучився і його писанина стає безтямною. Він мусить закінчити, навіть якщо доведеться писати до ранку. Він не може терпіти ударів учительської лінійки по кісточках пальців. Він не може терпіти сором.

Десять разів він має написати, що є Бог: Бог є творець, Бог є вічний, Бог є всемогутній, Бог є життя, Бог усе бачить, Бог усе чує, Бог усюдисущий, Бог найсильніший, Бог усім править, Бог…

Причиною додаткової домашньої роботи була його нездатність дати правильну відповідь на уроці ісламу. «Я ніколи не можу правильно відповісти», — жаліється він матері. «Тому що, коли бачу вчителя, я так хвилююся, що все забуваю. А він завжди злий. Навіть якщо зробити маленьку помилку, він розлютиться».

Від самого початку до кінця — усе пішло не так. Фазіля попросили вийти до дошки й відповісти на запитання про Бога. Він вивчив урок, але коли вийшов до дошки, нічого не пам’ятав. Може він думав про щось інше, коли читав книжку. Учитель ісламу, чоловік із довгою бородою, у тюрбані, в довгій сорочці та шароварах звернув на нього свій пронизливий погляд і запитав: «Чи може Бог померти?»

— Ні, — Фазіль затремтів під його поглядом. Що б він не сказав, усе буде не так.

— Чому?

Фазілю відібрало мову. Чому Бог не може померти? Жоден кинджал не може пронизати його? Жодна куля не може взяти? У голові пробігали різні думки.

— Ну, і? — звертається вчитель.

Фазіль червоніє й запинається, але не промовляє жодного слова. Дають відповісти іншому хлопчикові.

— Тому що він вічний, — скоромовкою каже той.

— Добре. Чи може Бог говорити? — продовжує учитель.

— Ні, — каже Фазіль. — Або скоріше так.

— Якщо ти думаєш, що Він говорить, то як Він це робить? — запитує учитель.

Фазіль знову втрачає мову. Як він говорить? Громовим голосом, низьким, шепоче?

— Добре, ти кажеш, що він може говорити. Він має язика? — питається учитель. — Чи має Бог язика?

Фазіль намагається уявити, якою має бути правильна відповідь, але не сміє нічого сказати. Краще промовчати, ніж відповісти неправильно й бути висміяним цілим класом. Знову дозволяють відповісти іншому хлопчику.

— Він говорить через Коран, — каже той. — Коран — це його язик.

— Правильно. Чи може Бог бачити?

Фазіль починає помічати, що вчитель помахує лінійкою й легко б’є себе по руці, ніби тренуючи удари, що в будь-який момент посиплються на кісточки його пальців.

— Так, — каже Фазіль.

— Як він бачить? Він має очі?

Фазіль вагається, перш ніж сказати: «Я ніколи не бачив Бога. Хіба я знаю?»

Удари посипалися на Фазіля й не припинилися, поки він не заплакав. Він точно найтупіший хлопець у класі. Біль ніщо в порівнянні з соромом через стояння тут. Після цього йому дали покаральну домашню роботу.

— Якщо ти не зможеш вивчити цього, тобі нема що робити в цьому класі, — зробив висновок учитель.

Написавши десять разів, що є Бог, він мусить вивчити це напам’ять. Він мимрить собі під ніс і повторює вголос для матері. Нарешті міцно втовкмачив собі в голову. Бабі шкода внука. Вона не має ніякої освіти й думає, що домашнє завдання заважке для малого хлопця. В обрубках, що залишилися від її рук, вона тримає чай і сьорбає.

— Коли пив пророк Магомет, він робив це без звуків, — строго каже Фазіль. — Кожного разу, коли він робив ковток, він три рази пригублював склянку й дякував Богу.

Одноока бабуся крадькома дивиться на нього й промовляє:

— Та невже, що ти кажеш?

Наступною частиною домашньої роботи є життя Пророка. Він дійшов до розділу, що розповідає про його звички. Хлопець читає вголос, водячи пальцем по літерах справа наліво.

«Пророк Магомет, мир йому, завжди сидів навпочіпки. У його домі не було ніяких меблів. Життя людини має бути, як у мандрівника, що присів у тіні й рушає далі. Дім не повинен бути чимось більше за місце для перепочинку, захисту від спеки та холоду, від диких тварин і де ведеться особисте життя.

Магомет, мир йому, мав звичку спиратися на свою ліву руку. Коли він роздумував, йому подобалося копирсатися в землі лопаткою чи паличкою, або сидів на землі, охопивши ноги руками. Коли він спав, то лежав на правому боці, а долоня його правої руки завжди була під щокою. Інколи він спав на спині. Інколи закидав одну ногу за іншу, слідкуючи, щоб усі частини тіла були накриті. Йому не подобалося лежати обличчям униз, і іншим він забороняв так лежати. Він не любив спати в темній кімнаті або на даху будинку. Перед тим, як іти спати, він завжди вмивався, а потім промовляв молитви, поки не засинав. Коли він спав, негучно хропів. Коли він уставав уночі, щоб помочитися, то після вмивав руки й лице. У ліжку на ньому була пов’язка на стегнах, а сорочку він зазвичай знімав. Оскільки біля будинків тоді не було туалетів, Пророк міг пройти кілька кілометрів від міста, щоб його ніхто не бачив, і також він вибирав нетверде місце, щоб не забризкатися. Він завжди заходив за камінь або горбок, щоб його не було видно. Він купався під дощем у простирадлі або в пов’язці на стегнах. Коли він видував носа, завжди використовував ганчірку».

Фазіль читає далі про Пророкову звичку харчуватися. Він любив фініки, особливо змішані з молоком або маслом. З м’яса йому подобалась шийна або бокова частина. Магомет ніколи не їв часнику й цибулі, тому що йому не подобався поганий запах із рота. Перед тим, як братися до їжі, завжди знімав взуття й мив руки. Він їв правою рукою і брав їжу тільки зі свого краю тареля, не тягнучись у середину. Магомет ніколи не користувався столовими приборами, тільки трьома пальцями руки. За кожен шматочок, що потрапляв йому до рота, він дякував Богу. І пив, не видаючи звуків.

Хлопець закриває книжку.

— Фазілю, іди спати.

Маріам постелила йому в кімнаті, де вони їдять. Троє братів і сестер уже сплять. Але Фазіль ще має повторити молитви арабською мовою. Він учить на зубок незрозумілі слова з Корану й тоді падає, як був у одязі, на матрац. У школі йому треба бути о сьомій годині ранку. Він здригається. Перший урок — іслам. Він змучений уві сні, неспокійний, і йому сниться, що його викликають, а він відповідає все неправильно. Він знає відповіді, але не може їх вимовити.

Високо над його головою над селом збираються важкі хмари. Після того, як він заснув, пішов дощ. Він періщить по глиняному даху й барабанить по камінню. Краплини падають на поліетилен, яким затулені вікна. У кімнату проникає прохолодний потік повітря. Баба прокидається й перевертається. «Слава Богу», — каже вона, коли бачить дощ. Обрубками вона торкається обличчя, як це заведено робити в молитві. Навколо неї спокійно дихає четверо дітей.

Коли наступного ранку Фазіля будять о п’ятій тридцять ранку, дощ уже вщух і сонце розсилає своє перше проміння над пагорбами поблизу Кабула. Поки він умивається водою, приготованою для нього матір’ю, одягається й пакує рюкзак, сонце вже завзято сушить калюжі від дощу. Фазіль п’є чай, з’їдає сніданок і вибігає. Він роздратований і невдоволений, думає, що мама занадто повільна, коли її про щось попросиш. У нього на думці єдиний урок ісламу.

Маріам потакає своєму старшому синові. Він дістає найкращу їжу й найбільше уваги. Вона переживає, чи його харчування адекватне потребам його мозку. Якщо в рідкісних випадках у неї заводиться зайва монета, саме йому вона купує щось з одягу. Вона покладає на нього великі надії. Маріам пам’ятає, якою задоволеною була одинадцять років тому. Її шлюб із Карімуллою був щасливим. Вона пам’ятає народження дитини й щастя від того, що це хлопчик. Був улаштований великий бенкет і вона та син отримали чудові подарунки. Було багато візитів і радощів. Через два роки вона народила дівчинку й уже ніяких банкетів і подарунків.

Її життя з Карімуллою протривало лише кілька років. Коли Фазілю було лише три роки, його батько був убитий у перестрілці. Маріам стала вдовою й думала, що життя скінчилося. Одноока свекруха та її власна мати Бібі Гуль вирішили, що вона має одружитися з молодшим братом Карімулли — Хазімом. Але це був не старший брат: не такий розумний, не такий сильний. Громадянська війна зруйнувала крамницю Карімулли і їм довелося зводити кінці з кінцями на Хазімову зарплату митника.

Маріам сподівається, що Фазіль, вивчиться й стане відомим. Спочатку вона думала, що син працюватиме в крамниці її брата Султана. Гадала, що книгарня стане підприємницьким середовищем для нього. Султан узяв на себе відповідальність за його харчування, і в нього Фазіль їв краще, ніж удома. Коли Султан відіслав Фазіля додому, вона проплакала цілий день. Боялася, що син пустував, але вона знала Султанів характер і зрозуміла, що носильник пакунків став йому більше не потрібен.

Тоді молодший брат Юнус сказав, що спробує влаштувати Фазіля в Естеклал, одну з найкращих кабульських шкіл. Фазілю пощастило й він почав з четвертого класу. Маріам зрозуміла, що все вийшло на краще. Вона згадала Аймала, Султанового сина, що заледве коли бачив сонце, працюючи в одній із його крамниць із раннього ранку до пізнього вечора і їй стало страшно.

Вона гладить Фазілеве волосся, він вибігає з хати й біжить по болотистій стежці. Він старається оминати калюжі й перестрибує з одного куща трави на інший. Щоб добратися до автобусної зупинки, йому треба перейти все село. Він сідає спереду, де сидять чоловіки, і гоцається до самого Кабулу.

Одним із перших він заходить до класу і всідається на своє місце в третьому ряду. Один за одним заходять хлопці. Більшість із них худі і в поношеному одязі. На декому одяг завеликий. Напевно, дістався від старших братів. Панує феєрична суміш стилів. Хтось носить одяг, який заповідали носити і чоловікам, і хлопчикам таліби. Унизу на штанцях, по мірі того, як хлопці росли, дошиті клапті тканини. Інші дістали з підвалів і горищ штани та светри сімдесятих років, одяг, що носили їхні старші брати до приходу Талібану до влади. Один хлопець у джинсах, які, стягнені на талії, виглядають, ніби повітряна куля. Інші одягли штани-кльош. Одному хлопцеві одяг замалий, і він натягнув свої підштаники на закороткий светр. Кілька хлопців забули застібнути ширінки. Звикнувши з дитинства до довгих сорочок, легко забути про цей новий незнайомий механізм. Деякі одягнені в байкові сорочки, такі, як носять у російських сиротинцях, і вони мають такий самий голодний та трохи дикуватий вигляд. Один хлопець одягнув великий вихідний піджак, який він закотив вище ліктів.

Хлопці граються, галасують і розкидають речі по кімнаті. Від того, що вони пересувають столи, доноситься скрип. Коли дзвенить дзвінок і входить вчитель, усі п’ятдесят на своїх місцях. Вони сидять на високих дерев’яних лавках, зчеплених зі столами. Вони розраховані на двох учнів, але щоб усі могли поміститися, на деяких із них сидять по троє.

Коли заходить вчитель, учні блискавично встають і вітають його.

«Салам алейкум», — «Божий мир вам».

Учитель повільно проходить між рядами лавок, щоб переконатися, що всі хлопці відкрили правильні підручники й мають виконане домашнє завдання. Він перевіряє нігті, одяг, взуття. Вони мають бути, якщо й не абсолютно чистими, то хоча б не брудними. Це б означало звільнення з уроку.

Потім учитель перевіряє їх, але цього ранку всі добре вивчили урок.

— Тоді продовжимо, — каже він. — Гарам, — гучно вимовляє й пише незнайоме слово на дошці. — Хто знає, що це означає?

Один хлопчик піднімає руку.

— Погана поведінка — це гарам.

Він має рацію.

— Погана поведінка, немусульманська, є гарам, — наголошує вчитель. — Наприклад, убивство без причини. Або покарання без причини. Пити алкоголь є гарам, вживати наркотики, грішити. Їсти свинину є гарам. Невірний, безбожник не турбується про гарам. Багато з того, що є гарам для мусульманина, для них є добрим. Це погано.

Учитель кидає погляд поверх класу. Він малює діаграму з трьома ідеями: гарам, галал, мубаг. Гарам — це те, що погане й заборонене; галал — це те, що добре й дозволене; мубаг — це те, що під сумнівом.

Мубаг — це те, що не добре, але й не є гріхом. Наприклад, їсти свинину, щоб не вмерти з голоду. Або полювати: убити, щоб вижити.

Хлопці записують і записують. Наприкінці вчитель ставить свої типові запитання, щоб побачити, чи вони зрозуміли.

— Якщо людина вважає гарам добром, хто вона тоді така?

— Невірний, — відповідає вчитель ісламу на своє запитання.

— То гарам є добре чи погано?

Майже всі руки тягнуться вгору. Фазіль занадто наляканий. Він боїться неправильно відповісти. Він пробує зменшитися у своєму третьому ряду. Учитель указує на одного з хлопців, хто виструнчується поряд зі своїм столом і відповідає:

— Погано!

Це те, що хотів відповісти Фазіль. Невірний — це погано.