Кабульський книгар

Кімната жахів

Аймал — наймолодший Султанів син. Йому дванадцять років, і він працює дванадцять годин на добу. Його будять удосвіта кожен день, сім разів на тиждень. Він знову скручується калачиком, поки Лейла або мати не примусять його встати. Він умиває своє бліде обличчя, одягається, руками з’їдає смажене яйце, вимащуючи жовток шматком хліба.

О восьмій ранку Аймал відчиняє двері будки, розташованої в темному вестибюлі одного з кабульських готелів. Тут він продає шоколад, печиво, газовану воду й жуйки. Він рахує гроші й нудиться. Крамницю він називає «кімнатою жахів». Щоразу, коли відчиняються двері, його серце підскакує, а душа тікає в п’яти. Він має тут сидіти, поки о восьмій вечора, коли вже темно, за ним не приїдуть і не заберуть. Він їде прямо додому, щоб з’їсти вечерю й лягти спати.

Зразу за його дверима стоять три балії. Працівник із рецепції відчайдушно старається зібрати всю воду, що капає зі стелі. Незалежно від того, скільки балій він підставляє, все одно біля Аймалових дверей завжди збираються великі калюжі, а люди обминають і їх, і магазин. У вестибюлі часто не буває світла. У денний час із вікон відсувають важкі штори, але світло не проникає в далекі закутки. Увечері, якщо є світло, лампи вмикаються, а якщо нема — на столі рецепції горять великі гасові лампи.

Коли в 1960-ті роки збудували цей готель, він був найсучаснішим у Кабулі. У фойє метушилися чоловіки в елегантних костюмах та жінки в коротких спідницях і з сучасними зачісками. Тут подавали алкоголь і грали європейську музику. Навіть король заходив сюди, щоб відбути зустрічі або з’їсти вечерю.

Шістдесяті й сімдесяті роки були часом найліберальніших режимів у Кабулі. Спочатку це було правління «міської людини» Захір-Шаха, потім його кузена Дауда, що обмежив політичні свободи й заповнив тюрми політв’язнями, але хто бодай ззовні дозволив існування партій і сучасний, західний стиль життя. У будинку знаходились бари й нічні клуби. Коли країна почала з’їжджати з рейок, те саме відбувалося і з готелем. Під час громадянської війни він був повністю зруйнований. Кімнати, що виходили вікнами на місто, були прошиті кулями, на балкони попадали гранати, а дах був знесений ракетами.

Після громадянської війни, коли до влади прийшли таліби, почався безкінечний ремонт. Було дуже мало гостей, так що й не було потреби в розбитих кімнатах. Правителі-мулли не переймались розвитком туризму. Навпаки, вони хотіли мати в країні якнайменшу кількість іноземців. Дах упав, а коридори покосилися через хиткі крокви.

Тепер, коли ще один режим хоче встановити свою владу в Кабулі, почалися роботи із засипання ям і вставляння розбитих шибок. Аймал часто спостерігає за відновлювальними роботами або дивиться, як електрики, коли під час важливих зустрічей дуже потрібна подача електроенергії на колонки й мікрофони, сердито змагаються з генератором. Вестибюль — це Аймалів гральний майданчик. Він ковзається в калюжі, тиняється довкола. І зазвичай, це все. Абсолютно нудно, абсолютно самотньо.

Деколи він розмовляє з людьми в похмурому холі: з чоловіками, що метуть і миють підлогу, з рецепціоністами, із швейцаром, охоронцями, тим чи іншим гостем або іншими крамарями. Клієнтів вони мають дуже рідко. Один чоловік продає за прилавком традиційні афганські прикраси. Він також нудиться цілий день. Попит на прикраси серед готельних постояльців невисокий. Ще хтось продає сувеніри за цінами, які означають, що ніхто нічого не купить і навіть не повернеться сюди, щоб порозглядати.

Багато вітрин укриті пилом, або зашторені, або прикриті картоном. На розбитому віконному склі написано «Авіалінії Аріана». Колись давно національна афганська авіакомпанія володіла багатьма літаками. Шикарні стюардеси обслуговували пасажирів. У меню були віскі і бренді. Багато літаків були знищені під час громадянської війни. Уцілілі були розбомблені на тріски американцями під час пошуку Осами бін Ладена та Мулли Омара. Єдиний літак уник бомбардувань. 11 вересня він стояв в аеропорту Нью-Делі. Цей літак воскресив «Аріану». Він усе ще літає на маршруті «Кабул — Нью-Делі». Але одного літака недостатньо, щоб знову відкрився офіс «Аріани».

В одному кінці фойє розташований ресторан, що подає найгіршу в Кабулі їжу, але який має найкращих у місті офіціантів. Виходить так, ніби вони компенсують несмачний рис, суху курку й водянисту моркву.

У центрі вестибюля є невелика відгороджена ділянка, усього пару квадратних метрів. Невеликий дерев’яний парканчик відмежовує місце між підлогою і зеленим килимом усередині. Гості, міністри, прибиральники й офіціанти, завжди сидять одні поряд із іншими на невеликих килимках, застелених поверх зеленого килима. У молитві всі рівні. Також є велика кімната для моління в підвалі, але більшість людей обходяться кількома хвилинами на килимі — серед двох рядів крісел і диванів.

Цілий день телевізор, що височіє на хиткому столику у вестибюлі, показує галасливі програми. Він якраз поруч Аймалового шоколадного прилавка, але той рідко коли зупиняється, щоб дивитися. Кабульське телебачення, єдиний канал в Афганістані, не має нічого цікавого в ефірі. Передають релігійні програми, довгі дискусії, кілька випусків новин і багато традиційної музики на фоні незворушних афганських краєвидів. На каналі працює жінка-диктор, але жодних співаків або танцюристів. «Люди ще не готові», — каже адміністрація каналу. Інколи показують польські або чеські мультфільми. Аймал вибігає подивитися, але часто залишається розчарованим. Він їх уже бачив.

Біля готелю є місце, що колись було його гордістю — басейн. Колись одного прекрасного літнього дня його відкрили під бій барабанів і майоріння стягів та запросили кожного мешканця Кабулу, принаймні чоловічої статті, користуватися ним у те перше літо. Басейн зустрів свою трагічну кончину. Вода швидко стала сіро-бурого кольору. Ніхто не потурбувався про встановлення фільтрів. По мірі швидкого забруднення, басейн закрили. Деякі люди стверджували, що після купання в басейні вони підчепили свербіж та інші шкірні хвороби. Ходили чутки, що кілька людей померло. Воду злили й басейн більше ніколи не використовувався.

Товстий шар пилу покриває сьогодні світло-блакитне дно басейну. Усохлі трояндові кущі вздовж огорожі є марною спробою приховати цю потвору. Поряд є тенісний корт. Він також не у вжитку. Готельний телефонний довідник усе ще подає телефон інструктора з тенісу. Але йому пощастило. Він знайшов собі іншу роботу. Його послуги не користувались попитом тієї першої весни в новому Кабулі.

Аймалів день складається з невпинного бродіння між крамничкою, рестораном і потертими меблями. Він усвідомлює, що йому треба наглядати за кіоском, на випадок, якщо хтось зайде. Одного разу на крамницю злетілися звідусіль і товари вмить зникли з полиць. Коли таліби втекли з міста, у коридорах закишіло журналістами. Місяцями журналісти просувалися з військами Північного Альянсу й харчувалися зіпсованим рисом та зеленим чаєм, а зараз вони напихалися Аймаловими «снікерсами» і батончиками «Баунті», що були завезені контрабандою з Пакистану. Вони купували воду, вартість якої була еквівалентна 5 євро за пляшку, невеличкі кружальця плавленого сиру, 15 євро за упаковку, і банки оливок, ціле царство за оливку.

Журналісти не зважали на ціни. Вони покорили Кабул і вибили талібів. Вони були брудні й бородаті, як вояки-партизани. Жінки були одягнені, як чоловіки, на ногах брудні черевики. Багато, хто мав жовте волосся й світлу рожеву шкіру.

Деколи Аймал прокрадався на дах, де репортери говорили перед камерами в мікрофон. Вони більше не виглядали, як партизани, а були вмиті й причесані. Хол був повен цікавих типів, що жартували й розмовляли з ним. Аймал трохи вивчив англійську в Пакистані, де прожив майже все своє життя, як біженець.

Ніхто не питав його, чому він не в школі. Усе одно жодна зі шкіл ще не працювала. Він рахував долари, підбивав заробіток на калькуляторі та мріяв стати великим бізнесменом. Тоді з ним був Фазіль і два хлопці, що вирячивши очі, пильно споглядали дивовижний світ, та ще й одночасно гребли гроші лопатою. Але через кілька тижнів журналісти покинули готель, у якому багато з них займали кімнати без води, світла й вікон. Війна закінчилася, був призначений новий лідер, і Афганістан став нікому більше не цікавий.

Коли виїхали журналісти, заїхали новообрані афганські міністри, їхні секретарі та помічники: дивани у вестибюлі зайняли темні пуштуни з Кандагара, емігранти в темних добре скроєних костюмах і свіжо виголені польові командири зі степів. Готель став домом для тих, хто тепер керував країною, але не мав де жити в Кабулі. Ніхто з них не звертав увагу на Аймала й нічого не купував у його крамниці. Вони ніколи не куштували «Баунті», а воду пили з-під крана. Їм і не снилося витрачати гроші на Аймалів імпортований товар. Італійські оливки, пластів’яні батончики «Вітабікс» та французький м’який сир під назвою «Кірі» з простроченим терміном придатності не були привабливими.

Часом той чи інший журналіст знову опиниться в Афганістані, у цьому готелі і в крамничці.

— Ти все ще тут? Чому не в школі? — запитають вони.

— Я ходжу після обіду, — відповість Аймал, якщо вони зайдуть зранку.

Він не смів признаватися, що він, як і інші вуличні хлопчаки, не ходить до школи, адже Аймал — багатий хлопчик. Його батько — багатий книготорговець: батько, закоханий у словесність та історію, батько, що має великі мрії та великі плани пов’язані з його книжковою імперією. Але — це батько, що нікому не довіряє управління крамницею, крім своїх синів, батько, що не потурбувався записати своїх синів до школи, коли після Нового року в день весняного рівнодення вони знову відкрилися в Кабулі. Аймал просив і умовляв, але Султан вразив його: «Ти будеш бізнесменом. Найкраще місце навчитися цього — це крамниця».

З кожним днем Аймалу ставало гірше. Він ставав нещаснішим, зблід, його шкіра набула жовтуватого відтінку. Його молоде тіло зсутулилося й утратило гнучкість. Його називали «сумним хлопчиком». Коли він повертався додому, то борюкався й сварився з братами. Це був єдиний вихід для ув’язненої енергії. Він заздрив своєму кузенові Фазілю. Той пішов в Естеклал, школу, яку підтримував французький уряд. Фазіль приніс додому підручники, олівці, лінійку, компас, стругачку для олівців, болото на штанях до колін і купу смішних історій.

«Бідний безбатченко Фазіль може ходити до школи, — скаржився Аймал Мансурові, своєму старшому брату, — а я, маючи батька, що прочитав усі книжки на світі, маю працювати по дванадцять годин на день. Я мав би цілий день грати у футбол і бути з друзями».

Мансур погодився. Йому не подобалося, що Аймал сидить цілий день у темній крамниці. Він також умовляв батька, щоб той відправив наймолодшого сина до школи. «Пізніше. Тепер ми маємо дружно попрацювати. Саме зараз ми закладаємо основи нашої імперії».

І що Аймал має робити? Утекти? Відмовитися вставати вранці?

Коли батько десь їде, Аймал виходить із вестибюлю. Він замикає крамницю і йде прогулятися навколо парку для машин. Може він знайде когось, щоб поговорити або з ким погратися камінцем. Одного дня прийшов британський працівник місії міжнародної допомоги. Випадково він побачив свій автомобіль, який були вкрали таліби. Він зайшов у готель, щоб з’ясувати. Власником машини був міністр, який заявляв, що купив її легально. З того часу він деколи заходив до Аймала в крамничку. Аймал завжди запитував його, як ідуть його справи з машиною.

— Та вона пішла безповоротно, — казав цей чоловік. — Нові шахраї прийшли на зміну старим.

Дуже зрідка щось порушить монотонність і вестибюль заповниться людьми, так що звук його кроків губиться, коли він пробирається до туалету. Наприклад, як це було, коли вбили міністра авіації. Як і інші некорінні міністри, Абдур Рахман жив у готелі. Після падіння Талібану під час конференції ООН у Бонні нашвидкоруч був сформований новий уряд Афганістану. Рахман зібрав достатньо підтримки, щоб бути призначеним новим міністром. «Плейбой і шарлатан», — говорили про нього опоненти.

Драма розгорнулася, коли тисячі хаджів — прочан по дорозі в Мекку, обмануті туроператором, так і залишилися в аеропорту Кабула. Компанія продала авіаквитки на неіснуючий рейс. «Аріана» зафрахтувала чартерний літак до Мекки, але далеко не для всіх вистачило місць.

Раптом прочани побачили літак «Аріани», що повільно рухався по злітній смузі й штурмували його. Але літак не летів у Мекку. Він віз міністра авіації в Нью-Делі. Хаджам у білому одязі не дозволили сісти в нього. Обурені, вони викинули пілота вниз і забралися в літак, у якому комфортно розташувався міністр зі своїми помічниками. Прочани витягнули його в прохід і забили до смерті.

Аймал був одним із перших, хто почув про те, що сталося. Вестибюль готелю був заповнений, люди хотіли дізнатися деталі. «Міністр, якого забили до смерті прочани? Хто за цим стоїть?»

До Аймалових вух одна за одною долітали різні конспіраційні теорії: «Це початок збройного повстання? Це початок етнічних заворушень? Таджики хочуть бити пуштунів? Особиста помста? Чи просто доведені до відчаю прочани?»

Несподівано вестибюль став ще огиднішим, ніж зазвичай. Гул голосів, серйозні обличчя, збуджені люди. Аймал ледь не плакав.

Він зайшов у кімнату жахів, сів за столик, з’їв «снікерс». Ще чотири години до вечора.

Прибиральник підмів підлогу й випорожнив кошик для сміття.

— Ти виглядаєш сумним, Аймале.

— Джіґар хун, — відповів Аймал. — У мене серце обливається кров’ю.

— Ти знав його? — запитав прибиральник.

— Кого?

— Міністра.

— Ні, — сказав Аймал. — Чи може так. Трохи.

Було краще від того, що серце обливається кров’ю через загиблого міністра, а не через своє втрачене дитинство.