Кабульський книгар

Спроба

Одного дня Лейла натягає на голову паранджу, узуває вихідні туфлі на високих каблуках і вислизає з квартири. Вона проходить через розбиті вхідні двері, минає розвішену білизну й виходить із двору. За компаньйона й наглядача забирає з собою маленького сусідського хлопчика. Вони переходять міст через висохлу річку Кабул і губляться на одному з небагатьох кабульських проспектів. Вони проходять повз чистильників взуття, продавців кавунів і випічки, а також чоловіків, що нічого не роблять, а просто тиняються. Цих Лейла найбільше не любить. Тих, хто має час, щоб роззиратися навколо.

Листя на деревах уперше за чимало років зелене. Останні три роки в Кабулі практично не випадало дощу й сонце спалювало бруньки на попіл. Тепер, у першу весну після повалення Талібану, дощ ішов досить часто. Благодатний дощ, чудовий дощ. Його ще не вистачає, щоб заповнити річку Кабул у її берегах, але достатньо, щоб розпустилися й зазеленіли кілька вцілілих дерев. Достатньо, щоб прибивати потроху куряву, дрібненький пил, який є прокляттям Кабула. Коли йде дощ, пилюка стає болотом, коли сухо, вона куриться навколо, залазить у ніс, спричиняє запалення очей, попадає в горло й забиває легені. Сьогодні вдень ішов дощ і вітер посвіжішав. Але вологе повітря не проникає через паранджу. Лейла відчуває лише запах власного нервового дихання й пульсацію своїх скронь.

На Мікрорайоні на залізобетонному багатоквартирному будинку № 4 причепили велику вивіску зі словом «Курси». Черги на вулиці довжелезні. Оголошено курси подолання неграмотності, комп’ютерні й оволодіння письмом. Лейла хоче записатися на курси англійської мови. Біля входу за столом сидять два чоловіки та реєструють нових учнів. Лейла оплачує внесок і займає чергу разом із сотнями інших, що намагаються знайти свою групу. Вони спускаються сходами вниз і потрапляють у підвал, що виглядає бомбосховищем. На стінах видно візерунки зі слідів від куль. Під час громадянської війни це приміщення, прямо під квартирами, використовувалось, як склад боєприпасів. Різноманітні «класи» зроблені за допомогою перегородок. Кожен закуток має дошку, указку й кілька лавок. У деяких закутках є навіть столи. Стоїть гул голосів. У кімнаті починає струменіти тепло.

Лейла знаходить свою секцію «просунута англійська». Вона прийшла трохи зарано, як і кілька розбишацького й бикуватого вигляду хлопців.

Хіба таке можливо? У класі хлопці, дивується Лейла. Вона хоче вийти й зникнути, але прикипає на місці. Заходить у приміщення й сідає ззаду. В іншому куті тихо сидять дві дівчини. Голоси з інших закутків змішуються в одне низьке гудіння. Через стінки проникають різкі голоси вчителів. Проходить певний час, перш ніж приходить їхній учитель. Хлопці починають писати на дошці. «Pussy», — пишуть вони. «Dick, Fuck». Лейла сприймає ці слова, як звичайні. Вона має англо-перський словник і, щоб хлопці не бачили, під столом шукає ці слова, але не знаходить. Уся ситуація їй дуже не подобається: одна, чи практично одна, з бандою хлопців її віку або й трохи старших. Їй не треба було сюди йти. Лейла шкодує про це. Що, як хтось із хлопців заговорить з нею? Яка ганьба. Вона навіть зняла паранджу, бо подумала, що в класі не можна сидіти в ній, і вже відкрила своє обличчя.

Заходить учитель, а хлопці швидко витирають слова. Ця година була мукою. Вони всі мали назвати себе, надати свій вік і сказати щось англійською. Учитель, молодий худорлявий чоловік указує на неї лінійкою та просить говорити. Вона відчуває, ніби перед цими хлопцями вивертає назовні свою душу. Відчуває себе нечистою, усім відкритою, із заплямованою честю. Про що вона думала? Їй навіть і не снилося, що в одному класі будуть хлопці і дівчата. Жодної думки, це її провина.

Лейла не сміє вийти. Учитель питав її, чому. Але як тільки проходить година, вона поспішає залишити приміщення. Накидає паранджу й вибігає. У домашньому затишку вішає паранджу на цвях у коридорі.

— Жах, у класі були хлопці!

Інші витріщилися на неї з відкритими ротами.

— Це не добре, — каже мати. — Ти не повинна туди більше йти.

Лейла б і не подумала знову туди піти. Таліби може й зникли, але вони все ще присутні в її голові, а також у головах Бібі Гуль, Шаріфи, Соні. Жінки на Мікрорайоні раді, що з ерою Талібану покінчено, що вони можуть слухати музику, танцювати, лакувати нігті. Але тільки тоді, коли їх ніхто не бачить і вони можуть ховатися під паранджами. Лейла була справжньою дитиною громадянської війни. Правили мулли й таліби. Дитина страху. Усередині себе вона плакала. Її спроба вирватися, зробити щось самотужки, чомусь навчитися провалилася. Під час п’яти років правління Талібану, освіта для дівчат була заборонена. Тепер її дозволили, але вона сама собі заборонила. Якби тільки Султан дозволив їй піти в старші класи школи, тоді не було б ніяких проблем. Там класи розділені.

Вона сіла на підлогу в кухні, щоб почистити цибулю та картоплю. Соня їла смажене яйце й годувала Латіфу. Лейла не переносила розмов з нею. Тупа дівчина, що навіть не вивчила алфавіту. Навіть не спробувала. Султан найняв їй приватного вчителя, щоб навчив її читати й писати. Але нічого в її голові не трималося. Кожен урок був, як перший. Вивчивши п’ять літер за стільки ж місяців, вона запитала Султана, чи не можна припинити. Мансур із самого початку глузливо сміявся з Сониних приватних уроків подолання неграмотності. «Якщо людина має все й не знає, що їй ще робити, вона починає вчити віслюка говорити», — казав він голосно й сміявся. Навіть Лейлі, якій зазвичай ніщо з того, що каже Мансур не подобається, захотілося засміятися над цим жартом.

Лейла пробувала керувати Сонею й часто сварила її, коли та говорила якісь дурниці або не вміла справитися з роботою, але лише тоді, коли Султана не було вдома. Для Лейли Соня була бідною сільською затурканою дівчиною, що піднялася до стану їхньої відносної заможності лише тому, що була симпатичною на вигляд. Вона не любила її за всі ті привілеї, що Султан їй надав. Адже вони були майже одного віку, але мали такі різні навантаження в роботі. Особисто вона проти Соні нічого не мала. Та сиділа цілими днями й зі спокійним, відсутнім виразом обличчя спостерігала за подіями навколо. Насправді вона не була лінивою. Удома вона була доброю працівницею та допомагала батькам в селі. Але Султан не дозволяв їй важко працювати. Коли його не було вдома, вона часто допомагала. І все ж вона діяла Лейлі на нерви. Сиділа цілими днями чекаючи на Султана й швидко підскакувала, коли він приходив. Коли він був у ділових поїздках, вона одягалась у поношений одяг. Коли був дома, вона пудрила своє темне личко, підводила чорним очі й фарбувала губи.

Соня здійснила перехід від дитини до дружини, коли їй було шістнадцять. Перед весіллям вона плакала, але так, як має плакати дівчина доброї поведінки. Скоро вона звиклася з думкою про одруження. Соня росла, нічого не сподіваючись від життя, а Султан використав довгий двомісячний термін заручення на свою користь. Він підкупив батьків, щоб ті дозволили йому проводити час до весілля наодинці з Сонею. Заручена пара не повинна бачитися між заручинами й весіллям, та цієї традиції рідко дотримуються. Але одна справа разом ходити за покупками, а інша — проводити ночі разом. Таке було нечуваним. Її старший брат, коли дізнався, що Султан заплатив батькам гроші за можливість ночувати в них до весілля, хотів з ножем стати на захист її честі. Та обуреного Сониного брата теж змусили замовчати за допомогою гарненької готівки й сталося так, як хотів Султан. На його думку він робив їй послугу.

— Я мушу приготувати її до шлюбної ночі. Вона дуже молода, а я досвідчений, — казав він батькам. Якщо ми трохи побудемо разом зараз, весільна ніч не стане таким шоком для неї. Але я обіцяю, що не домагатимусь її, — казав він.

Поступово він приготував шістнадцятирічну дівчину до грандіозної ночі.

Через два роки після всього Соня задоволена своїм сірим існуванням. Їй нічого більше не треба, тільки сидіти вдома й мати змогу інколи приймати родичів або ходити до них, отримувати вряди-годи нову сукню та раз на п’ять років золотий браслет.

Якось Султан узяв її в поїздку до Тегерана. Їх не було цілий місяць і жінкам на Мікрорайоні було цікаво почути, що вона побачила закордоном. Але повернувшись, вона не мала, про що розповісти. Вони зупинилися в родичів, і вона, як завжди, гралася з Латіфою на підлозі. Вона лише краєчком ока побачила Тегеран і не виявила жодного бажання побачити більше. Єдине, що вона коментувала, це базари. На тегеранських базарах речі були кращі, ніж на кабульських.

Найважливіше на думку Соні, мати дітей, точніше синів. Вона знову вагітна й боїться, що знову буде дівчинка. Коли Латіфа стягує з неї шаль і починає гратися, Соня б’є її. Якщо остання дитина грається з маминою шаллю, наступна дитина буде дівчинка. Таке повір’я.

— Якщо буде донька, Султан знайде собі третю жінку, — каже вона. Дві її зовиці вже деякий час сидять навпочіпки на підлозі кухні.

— Він сказав це? — дивується Лейла.

— Сказав учора.

— Він так каже, щоб налякати тебе.

Соня не слухає.

— Це не буде дівчинка. Не буде дівчинка — бурмотить вона. Потім годує свою однорічну дитину й та засинає під монотонний голос матері.

Лейла не має настрою балакати. Їй треба піти. Вона розуміє, що не може сидіти вдома цілий день із Сонею, Шаріфою, Бульбулою і матір’ю. «Я божеволію. Я більше не витримую, — думає вона. — Мені тут не місце».

Вона згадує Фазіля й те, як Султан із ним обійшовся. Якраз через це вона зрозуміла, що пора ставати на власні ноги й піти на курси англійської мови.

Одинадцятирічний хлопчик щодня носив у книгарні коробки, їв із ними щовечора й спав щоночі, скрутившись калачиком поряд із Лейлою на матраці. Фазіль — найстарший син Маріам, племінник Султана й Лейли. Маріам із чоловіком не можуть прогодувати всіх своїх дітей, тому коли Султанові знадобилась допомога в крамниці, вони радо погодилися віддати сина за їжу та проживання. Це була оплата за щоденну дванадцятигодинну працю. П’ятниця була вихідним днем, щоб він міг відвідати в селі батька й матір.

Фазіль процвітав. Він прибирав у крамниці й цілий день переносив коробки, а ввечері бився з Аймалом. Єдиний, із ким він не міг справитися був Мансур, який бив його або стиснутим кулаком давав стусана у відповідь, коли той припускався помилки. Але Мансур також бував добрим. Несподівано він міг узяти його з собою у крамницю й купити йому новий одяг або повести його в ресторан і купити добрий обід. Узагалі Фазіль був задоволений життям, що протікало далеко від багнистих вулиць його рідного села.

Але одного дня Султан сказав: «Мені тебе досить. Іди додому і не показуйся більше в крамниці».

Родина була приголомшена. Хіба він не обіцяв Маріам, що бере хлопця на рік? Ніхто не сказав ні слова, у тому числі й Фазіль. Але коли тієї ночі лежав на матраці, він плакав. Лейла старалася втішити його, але марно. Султанове слово — закон.

Наступного ранку вона спакувала кілька його речей і відіслала додому. Він на свій власний розсуд мав пояснити матері, чому його відправили додому.

Лейла була сильно розгнівана. Як Султан міг так обійтися з Фазілем? Наступною може стати вона. Пора щось придумати.

Лейла виношує новий план. Одного ранку, коли Султан із синами пішли з дому, вона накинула паранджу на голову й зникла за дверима. І цього разу також вона взяла з собою маленького хлопчика. Сьогодні Лейла пішла іншим шляхом з Мікрорайону, із цих жахливих залізобетонних джунглів. На окраїні цієї дільниці будинки були настільки зруйновані, що стояли незаселені. Незважаючи на це, кілька сімей знайшли прихисток у цих руїнах і жили з жебракування поміж таких самих бідних сусідів. Але ті хоча б мали дах над головою. Лейла перейшла невелике поле, на якому стадо кіз щипало поодинокі кущики трави, а пастух тим часом дрімав під єдиним уцілілим деревом, що давало тінь. Це був кордон між містом і селом. На протилежному кінці поля було село Дег Кудайдад. Спочатку вона зайшла до старшої сестри Шакіли.

Ворота відкрив Саїд, найстарший син Вакіла, чоловіка, за якого Шакіла недавно вийшла заміж. Саїд не мав двох пальців на руці. Він утратив їх, коли під час ремонту вибухнув автомобільний акумулятор. Але він казав всім, що це через міну. Бути пораненим міною надає вищого статусу. Може, він навіть брав участь у війні. Лейлі він не подобався: такий простий і неотесаний. Він не вмів ні писати, ні читати і говорив, як селянин, як Вакіл. Від думки про нього вона здригнулася. Він криво всміхнувся до неї і, коли вона проходила повз нього, пожирав очима її паранджу. Вона знову здригнулася. Здригнулася від думки, що її за нього свататимуть. Багато хто з родини вже пробував звести їх разом. І Шакіла, і Вакіл уже просили Бібі Гуль за неї.

— Ще зарано, — відповіла Бібі Гуль.

— Саме час, — сказав Султан.

Лейлу ніхто не питав, але Лейла й не відповіла б. Добре вихована дівчина не відповідає на питання, чи їй подобається те чи те. Але вона сподівалася, уникнути цього.

Вийшла Шакіла, хитаючи стегнами, усміхнена й промениста. Усі страхи щодо її заміжжя за Вакілом виявилися безґрунтовними. Вона продовжувала працювати вчителькою біології. Його діти обожнювали її. Вона витирала їм носи та прала одяг. А ще Шакіла змусила чоловіка відремонтувати будинок і дати гроші на нові штори та подушки. Відправила дітей до школи. Вакіл і його перша дружина цим не переймалися. Коли найстарший син нарікав, що йому соромно сидіти в одному класі з маленькими дітьми, вона лише сказала: «Буде більш соромно потім, якщо ти зараз не ходитимеш».

Шакіла була на сьомому небі. Нарешті вона має чоловіка. Її очі сяяли. Вона виглядала закоханою. Будучи старою тридцятип’ятирічною дівою, вона блискуче пристосувалася до ролі домогосподарки.

Сестри поцілували одна одну в обидві щоки, натягнули на голови паранджі й вийшли за ворота: Лейла в чорних туфлях на високих каблуках, Шакіла в білих, височезних із золотими пряжками човниках, своїх весільних туфлях. Взуття дуже важливе, коли ні одягу, ні волосся, ні обличчя не видно.

Вони перестрибували через калюжі, уникали загуслої багнюки й глибоких колій, а гравій відчувався через тонкі підошви взуття. Це була дорога до школи. Лейла була на шляху подачі заяви на роботу вчителькою. Це був її секретний план.

Шакіла розпитала в сільській школі, де працювала. Там не було вчителя англійської мови. Хоч Лейла закінчила лише дев’ять класів, але була впевнена у своїй змозі навчати початківців. Коли вони жили в Пакистані, вона ходила на вечірні курси англійської.

Школа знаходилася за глиняною огорожею. Стіни занадто високі, щоб щось бачити. Біля входу сидить старший чоловік. Він стереже, щоб не проходив ніхто зі сторонніх, особливо чоловіки, тому що це дівчача школа й усі вчителі жінки. Подвір’я колись було трав’янистою галявиною, а тепер це засаджена картоплею ділянка. Навколо грядки до стіни були приточені загородки. Класна кімната має три стіни: огорожа й дві перегородки. Сторона від майданчика відкрита, так що директор школи може бачити все, що діється в кожному класі. У кожному закапелку є якісь лавки, столи й дошка. Лише старші дівчата мають столи й стільці. Молодші сидять на підлозі та слідкують за тим, що на дошці. Багато хто з школярів не може купити зошити, тому пишуть на дощечках або різноманітних аркушах, які лиш могли знайти.

Царює непорозуміння. Щодня приходять нові учні, які хочуть записатися до школи. Класи збільшуються й збільшуються. Урядова кампанія щодо шкіл проходила в усіх на очах. Усюди по країні розвісили плакати із зображенням усміхнених дітей із книжками. «Знову до школи», — єдині слова, усе інше й так зрозуміло з картинки.

Коли прийшли Шакіла й Лейла, інспекторка була зайнята з молодою жінкою, що хотіла записатися ученицею. Вона каже, що закінчила три класи й хоче почати з четвертого.

— Я не можу знайти Вас у списку, — каже інспекторка, перегортуючи картотеку, що випадково вціліла, пролежавши в шафі весь час, що таліби були при владі. Жінка мовчить.

— Ви можете писати й читати? — запитує інспекторка.

Жінка вагається. Урешті вона зізнається, що ніколи не ходила до школи.

— Але було б добре почати з четвертого класу, — шепче вона. — Так соромно сидіти в першому з малими.

Інспекторка каже, що якщо вона хоче чогось навчитися, то треба починати спочатку, з першого класу, у який записують з п’ятирічного до підліткового віку. Жінка була б найстаршою. Вона дякує і йде геть.

Тепер Лейлина черга. Інспекторка пам’ятає її з доталібських часів. Лейла була ученицею в цій школі, і інспекторка з радістю прийняла б її на роботу.

— Спочатку Вам треба зареєструватись, — каже вона. — Ви маєте піти в Міністерство освіти з документами й подати заяву на роботу там.

— Але Ви не маєте вчительки англійської мови. Чи не можете Ви попросити за мене? Або я могла б почати вже, а зареєструватися пізніше, — каже Лейла.

— Неможливо. Вас мають особисто перевірити посадові особи. Такі правила.

У відкритий офіс уриваються вигуки голосистих дівчат. Учителька б’є їх лозиною, щоб заспокоїти, а вони товчуться у класі.

Лейла виходить на вулицю засмучена. Голоси збуджених дітей затихають. Вона через силу бреде додому, забуваючи що йде спотикаючись у своїх високих туфлях одна без супроводу. Як їй піти в Міністерство освіти, щоб ніхто не помітив? План був знайти роботу, а потім сказати Султанові. Якщо він про все дізнається заздалегідь, то вставлятиме палиці в колеса. Але якби вона вже мала роботу, він би дозволив її не кидати. Узагалі вчителювання займало б кілька годин на день. Їй би просто довелось вставати ще раніше й працювати ще важче.

Її шкільний атестат у Пакистані. Вона відчуває, що здається. Але потім згадує темну квартиру та покриті пилом підлоги на Мікрорайоні й заходить на найближчий телеграф. Вона телефонує якимсь родичам у Пешаварі й просить їх дістати її документи. Ті обіцяють допомогти й передати їх з будь-ким, хто їхатиме до Кабула. Афганська поштова служба не діє, тому все тут пересилають із людьми, що подорожують.

Документи приходять через кілька тижнів. Наступним кроком є похід у Міністерство освіти. Але як їй туди потрапити? Лейла не може піти одна. Просить Юнуса, але він вважає, що вона не повинна працювати. «Ніколи не знаєш наперед, яку роботу тобі можуть надати, — каже він. — Сиди вдома й доглядай за старою матір’ю».

Від її улюбленого брата ніякої допомоги. Її племінник Мансур лише фиркнув, коли вона попросила його. Вона зайшла в тупик. Шкільний рік давно розпочався. «Уже запізно, — каже їй матір. — Почекай до наступного року».

Лейла впадає у відчай. «Може, я й не хочу вчителювати», — думає вона, щоб було легше поховати свої плани.

Лейла на роздоріжжі. Роздоріжжя в болоті суспільства й пилюці традицій. Вона в тупику в системі, що закорінена в прадавніх традиціях і яка паралізує половину населення. До Міністерства освіти їхати всього півгодини на автобусі, але це неможливі півгодини. Лейла не звикла за щось боротися, навпаки, вона звикла здаватися. Але мусить бути вихід. Їй просто треба знайти його.