Кабульський книгар

Книги у вогні

Одного морозяного дня в листопаді 1999 року в кабульському районі Чардай-і-Садарат спалахнуло полум’я. Вуличні діти збіглися до вогнища, його язики відкидали танцюючі тіні на їхні брудні обличчя. Діти змагалися, хто сміливіший — хто підійде ближче до вогню. Дорослі крадькома кидали погляд на багаття й поспішали пройти далі. Так було безпечніше; усі розуміли, що це вогнище розклав не вуличний сторож, щоб погріти собі руки. Це був вогонь на службу Богові.

Відкрита сукня королеви Сораї скрутилася, завертілася й перетворилася на попіл, як і її білі руки та серйозне лице. Король Аманулла, її чоловік, згорів також, разом з усіма своїми медалями. Уся королівська династія спалахнула у вогні разом із малими дівчатками в афганських сукенках, солдатами-моджахедами на конях і селянами з кандагарського базару.

Того листопадового дня релігійна поліція зайшла в книгарню Султана Хана й сумлінно попрацювала. Вони викидали з полиць будь-які книжки, що містили зображення живих істот — чи то людей, чи тварин, і жбурляли їх у багаття. Пожовклі сторінки, невинні листівки й засохлі обкладинки від старих довідників палали жертовним вогнем.

Серед дітей біля вогню стояли піші солдати релігійної поліції, озброєні батогами, довгими палицями й автоматами Калашнікова. Кожного, хто любить малюнки або книги, скульптуру або музику, танці, кіно або вільну думку, ці чоловіки вважали ворогами суспільства.

Сьогодні їх цікавили тільки малюнки. Єретичні тексти вони ігнорували, навіть ті, що стояли на полицях перед їхніми очима. Солдати були неграмотними й не могли розрізнити правовірну доктрину Талібану від єресі. Але вони могли розрізнити малюнки від літер і живих істот від неживих речей.

Урешті-решт, залишився тільки попіл, підхоплений вітром, змішаний із вуличною пилюкою та брудом кабульських смітників. Власника книгарні, який утратив свої книги, заштовхали в машину, приставивши з кожного боку по талібу. Солдати опечатали Султанову крамницю, а його відправили до в’язниці за антиісламську поведінку.

По дорозі Султан думав, яке щастя, що озброєні напівбовдури не заглянули за полиці. Найзабороненіші книжки він передбачливо заховав. Виносив їх тільки тоді, коли хтось спеціально ними цікавився й коли міг довіряти цій особі.

Султан чекав на такий розвиток подій. Роками він торгував нелегальною літературою, малюнками й текстами. Солдати часто йому погрожували, конфісковували кілька книг і йшли. Погрози надходили й від найвищих посадовців Талібану, його навіть викликали в Міністерство культури: урядовці намагалися завербувати підприємливого книгаря на службу Талібану.

Султан Хан пробував і сам продавати деякі талібські видання. Він був вільнодумцем і вважав, що кожен має право бути почутим. Але поряд із їхніми похмурими доктринами, він також хотів торгувати книжками з історії, науковими студіями, ідеологічними дослідженнями Ісламу, зрештою — романами та поезією. Талібан вважав дебати єрессю, а сумнів — гріхом. Усе, що виходить за межі канонічного прочитання Корану, є непотрібним, навіть небезпечним. Коли восени 1996 року Талібан узяв владу в Кабулі, міністерства спорожніли, а на місце професіоналів прийшли мулли. Від центробанку до університету — усе контролювали вони. Їхньою метою було відтворення суспільства часів пророка Магомета, який жив у сьомому столітті на Аравійському півострові. Навіть коли Талібан вів переговори з іноземними нафтовими компаніями, за столом сиділи непоінформовані мулли, у яких не було жодних технічних знань.

Султан був переконаним, що за Талібану країна ставатиме біднішою, похмурішою та ізольованішою. Влада противилася будь-якій модернізації, у талібів не було бажання зрозуміти чи прийняти ідею прогресу й економічного розвитку. Вони уникали наукових дискусій, що велися чи то в західному, чи мусульманському світі. Їхнім маніфестом було передусім кілька пафосних аргументів про те, як люди повинні одягатися або покривати себе, як чоловіки повинні дотримуватися годин молитви і як жінки повинні бути відокремлені від решти суспільства. Вони не були сильними в історії ісламу чи Афганістану, ні перше, ні друге їх не цікавило.

Султан Хан сидів у машині затиснений між неграмотними талібами, проклинаючи країну за те, що нею править то воєнщина, то мулли. Він був віруючим, проте сучасним мусульманином. Щоранку молився Аллаху, але зазвичай ігнорував наступні чотири заклики до молитви, хіба що релігійна поліція затягала його до найближчої мечеті разом із іншими чоловіками, схопленими на вулицях. Неохоче дотримувався посту під час Рамадану й не їв від сходу до заходу сонця, принаймні в присутності інших. Він був вірний своїм двом дружинам, твердою рукою виховував своїх дітей і вчив їх бути добрими та богобоязними мусульманами. До Талібану він не відчував нічого, крім презирства й уважав їх неосвіченими сільськими священиками; вони походили з найбідніших і найконсервативніших районів країни, де рівень грамотності населення був дуже низьким.

За його арештом стояв Департамент примноження блага і знищення гріха, більш відомий як Міністерство моралі. Під час допитів у в’язниці Султан Хан погладжував свою бороду, яку відпустив згідно з приписами Талібану на довжину стисненого кулака. А потім розправив свій шальвар-каміз: цей одяг якраз відповідав стандартам — сорочка нижче колін, штани нижче кісточок, і гордо заявив: «Ви можете спалити мої книжки, ви можете зіпсувати мені життя, ви можете навіть убити мене, але ви не можете знищити історії Афганістану».

Книги були Султановим життям. Відтоді як він отримав у школі свій перший підручник — книги завжди захоплювали його. Він народився в бідній родині і в п’ятдесяті роки виростав у селі Дег Кудайдад, що на околиці Кабула. Ані його мама, ані його тато не вміли читати, але вони стягували копійчину, щоб вивчити його. На нього, як на найстаршого сина, йшли всі заощадження. Його сестра, що народилася перед ним, ніколи не ходила до школи й так і не навчилася читати й писати. Зараз вона ледве може правильно сказати котра година. Урешті-решт, єдиним її майбутнім мало бути заміжжя.

Але Султан — інша справа, він був призначений для величі. Першою перешкодою була дорога до школи. Малий Султан не захотів іти по ній, бо в нього не було черевиків. Мама таки вирядила його.

— О так, ти підеш, ось побачиш, — сказала вона й відважила йому запотиличника. Невдовзі він заробив достатньо грошей, щоб купити собі черевики. Паралельно з навчанням він працював. Зранку перед школою та щодня з обіду й до вечора він обпалював цеглу, щоб заробити грошей для родини. Пізніше дістав роботу в крамниці. Батьки знали лише про половину тих грошей, що він насправді отримував. Решту — заощаджував і купував книжки.

Коли став підлітком, почав продавати перші книжки. Його зарахували на інженерні курси, але не було необхідних підручників. Під час поїздки з дядьком до Тегерану, на одному з численних міських книжкових базарів натрапив на все, що було потрібно. Тож він закупив кілька комплектів, які перепродав своїм колегам-студентам у Кабулі за подвійну ціну. Так народився продавець книжок: йому ніби кинули рятувальне коло.

Султан устиг попрацювати над зведенням лише двох будинків у Кабулі перед тим, як книгоманія вирвала його зі світу інженерії. Знову ж таки, саме книжкові ринки в Тегерані звабили його. Сільський хлопчина ходив серед видань у Перській метрополії, оточений старим і новим, антикварним і сучасним, і натрапляв на книги, про які навіть не мріяв, що вони існують. Він купував пачку за пачкою томиків перської поезії, мистецьких та історичних книг, а також — заради свого бізнесу — підручників для інженерів.

Після повернення до Кабула він відкрив у центрі міста посеред яток зі спеціями й кебабами свою першу невелику книгарню. Це було в сімдесяті, коли афганське суспільство балансувало на межі сучасного і традиційного. Правив тоді Захір-Шах, ліберальний та досить ледачий король, і його нерішучі спроби модернізувати країну викликали різке заперечення з боку релігійних лідерів. Після публічного осуду жінок із королівської родини за їхній вихід між люди без чадри, деяких мулл було запроторено до в’язниці.

Зростала кількість університетів і навчальних закладів, як і кількість студентських демонстрацій. Останні брутально придушувалися владою і багато студентів було вбито. Плодилися різні партії та політичні угруповання — хоч вільні вибори не проводилися — від радикального лівацького крила до релігійного фундаменталізму. Групи боролися між собою, і в країні поширювалася атмосфера нестабільності. Після трьох років засухи економіка впала в стагнацію, а під час катастрофічного голоду 1973 року, поки Захір-Шах мав консультації з лікарями в Італії, його кузен Дауд улаштував державний переворот, узяв владу й відмінив монархію.

Режим президента Дауда виявився гнітючішим за попередній. Але Султанова книгарня роцвітала. Він продавав книжки і періодику, що видавалася різноманітними політичними групами — від марксистів до фундаменталістів. Султан жив удома в селі з батьками й щоранку їздив на велосипеді в Кабул у свою крамничку, а ввечері повертався назад. Єдиною його проблемою було постійне материне пиляння щодо пошуку дружини. Вона завжди знаходила нових кандидаток — кузину чи сусідку. Султан не був готовий до створення сім’ї. Він тоді переймався купою справ і нікуди не поспішав. Хотів мати свободу, щоб подорожувати, і часто відвідував Тегеран, Ташкент і Москву. У Москві у нього була кохана дівчина — Людмила.

За кілька місяців до вторгнення Радянського Союзу в грудні 1979 року — він зробив свою першу помилку. Країною правив непохитний комуніст Нур Мухамед Таракі. Уся президентська родина від Дауда й до найменшого немовляти була вбита під час перевороту. Тюрми були переповнені, а десятки тисяч політичних опонентів були арештовані, піддані тортурам і страчені.

Комуністи хотіли об’єднати країну під своїм проводом і намагалися придушити ісламістські угруповання. Священні воїни, моджахеди, узяли в руки зброю та пішли проти режиму, виник конфлікт, що переріс в нищівну партизанську війну проти Радянського Союзу.

Моджахеди не були однорідними у своїх політичних поглядах. Різноманітні угруповання видавали періодику на підтримку джихаду — боротьби з ненависним режимом — та ісламізації країни. Своєю чергою, режим посилив контроль над кожним, кого підозрював у підтримці моджахедів. Було строго заборонено друкувати та розповсюджувати ідеологічні публікації.

Султан продавав періодику, що видавалася і моджахедами, і комуністами. До того ж, у нього була манія колекціонувати і він не міг втриматися, щоб не купити кілька примірників кожної книжки чи періодичного видання, які йому тільки траплялися, аби потім їх вигідно перепродати. Султан Хан уважав, що це його обов’язок — діставати все, що комусь потрібно. Заборонені видання він ховав під прилавком.

Довго чекати не довелося, поки хтось на нього доніс. Арештували покупця, у якого були книги, куплені в Султана. Під час рейду поліція знайшла кілька нелегальних публікацій. Запалало перше поховальне багаття для книг. Султана забрали, били й дали рік в’язниці. Він сидів у в’язниці для політичних, де матеріали для писання й книги були заборонені. Місяцями Султан розглядав стіни. Але якось йому вдалося маминою продуктовою передачею підкупити одного охоронця, і щотижня йому почали надходити книги. У цих сирих кам’яних стінах Султанів інтерес до афганської культури та літератури тільки виріс. Він поринав у перську поезію і драматичне минуле країни. Коли його випустили, він твердо знав своє покликання: боротися за розповсюдження знань про афганську культуру та історію. Султан продовжував продавати нелегальну літературу від ісламських партизанів і від прокитайської опозиції, але тепер був обачнішим, ніж раніше.

Влада спостерігала за ним і через п’ять років його знову заарештували. Йому знову випала нагода роздумувати про перську філософію за в’язничними мурами, але тепер додалося ще одне звинувачення: його записали в дрібні буржуа, середній клас, що згідно з комуністичною ідеологією є найгіршим правопорушенням. Звинувачення полягало в тому, що він заробляв за капіталістичною схемою.

Усе це відбувалося в той період, коли в розпал страждань, спричинених війною, афганський комуністичний режим прагнув покінчити з племінним устроєм суспільства і запровадити «радісний» комунізм. Спроби колективізувати сільське господарство спричинили до жорсткого зубожіння населення. Багато бідних селян відмовлялися від землі, що була примусово викуплена в багатих землевласників, оскільки сіяти на вкраденій землі суперечило приписам ісламу. Село повстало, і в результаті комуністичні схеми рідко коли бували вдалими. З часом влада здалася. Війна всіх виснажила, після десяти років вона забрала півтора мільйони афганських життів.

Коли дрібного буржуа випустили із в’язниці, йому було тридцять п’ять років. Війна з Радянським Союзом велася передусім у сільській місцевості, а Кабул залишався більш-менш цілим. Люди крутилися у вирі щоденного життя. На цей раз мама переконала його одружитися. Вона роздобула Шаріфу, дочку генерала, гарну та яскраву жінку. Вони побралися й народили трьох синів та дочку, по дитині через кожен наступний рік.

У 1989 році Радянський Союз забрався з Афганістану й нарешті мешканці могли сподіватися на мир. Та оскільки режим у Кабулі й надалі спирався на радянську підтримку, моджахеди зброї не склали. У травні 1992 року вони взяли Кабул, і так розпочалася громадянська війна. Помешкання, яке Султан купив у багатоквартирному будинку радянської забудови, опинилося прямо на лінії фронту, між ворогуючими угрупованнями. Ракети потрапляли в стіни, кулі розбивали вікна, а танки роз’їжджали по подвір’ю. Після того, як вони провели тиждень зіщуленими на підлозі, і град пострілів ущух на кілька годин — Султан разом із родиною виїхав до Пакистану.

За час його перебування в Пакистані книгарню пограбували, як пограбували публічну бібліотеку. Цінні книжки діставалися колекціонерам практично задарма або вимінювалися на пальне, кулі та гранати. Султан навіть купив кілька книг, викрадених із національної бібліотеки, коли навідувався з Пакистану глянути на свою крамницю. Дещо йому дісталося справді дуже дешево. За жменьку доларів він придбав раритетні твори, серед них п’ятсотрічний рукопис з Узбекистану, за який пізніше узбецький уряд запропонував йому двадцять п’ять тисяч доларів. Він віднайшов особисту копію Захір-Шаха свого улюбленого твору — величної поеми «Шах Наме» епічного поета Фірдоусі, а також купив — дешевше гною — кілька книг у злодіїв, що навіть не могли прочитати назви.

Після приблизно п’ятирічної інтенсивної боротьби між польовими командирами моджахедів, половина Кабула перетворилася на купи руїн. Загинуло п’ятдесят тисяч людей. Коли одного ранку 27 вересня 1996 року мешканці Кабула прокинулися, стояла цілковита тиша. Напередодні ввечері Ахмед Шах Массуд зі своєю армією втекли в напрямку Панширської долини.

На стовпах поблизу президентського палацу висіли два тіла, з голови до п’ят залиті кров’ю. Одне було кастроване, пальці поламані, тіло й лице побиті, а на лобі зяяла дірка від кулі. Інше — просто застрелене й повішене, а кишені на знак зневаги були напхані місцевою валютою афгані. Тіла належали колишньому президентові Мухамеду Наджибуллі та його братові. Наджибуллу ненавиділи. Він був головою служби безпеки під час радянського вторгнення і подейкували, що він наказав стратити вісімдесят тисяч так званих ворогів суспільства. За підтримки росіян він був президентом країни з 1986 по 1992 рік. Після моджахедського перевороту міністром оборони став Массуд, а президентом перших три місяці був Сібгатулла Муджадіні, а потім Бархануддін Раббані. Коли втеча з кабульського аеропорту була унеможливлена, Наджибулла попросив притулку в Об’єднаних Націй і залишався з того часу на території місії ООН.

Коли таліби проклали свій шлях через східні райони Кабула, а уряд моджахедів вирішив тікати, Массуд запропонував знаменитому в’язню рушити разом із ними. Утім, Наджибулла боявся за своє життя поза межами столиці, а тому вирішив залишитися під захистом охоронців в ООН. До того ж, як пуштун, він думав, що зможе домовитися з пуштунськими талібами. Наступного дня рано вранці охоронці зникли. Білі прапори — священний колір Талібану — майоріли над мечетями.

Не ймучи віри, кабульці зібралися біля стовпа на площі Аріана. Кинувши погляд на повішених чоловіків, вони тихо розходились по домівках. Війна закінчилася. Розпочнеться нова війна — війна, що розтоптче ногами всяку радість.

Талібан встановив закон і порядок, але одночасно наніс афганському мистецтву і культурі остаточного удару. Режим спалив Султанові книжки, а також прийшов із сокирами в Кабульський музей, приволікши з собою за свідка власного міністра культури.

До їхнього приходу в музеї уціліло небагато. Дрібні предмети були пограбовані ще під час громадянської війни: кераміка часів Олександра Македонського, мечі, які цілком імовірно використовувались у битвах із Чингізханом і його монгольськими ордами, перські мініатюри та золоті монети заполонили країни. Анонімні колекціонери зі всього світу розкупили більшість цього добра. Дуже мало предметів вдалося зберегти до того моменту, коли розгром почався серйозно.

Залишалося кілька надзвичайно великих скульптур афганських королів і принців, тисячолітні статуї і барельєфи Будди. Солдати взялася до роботи, виявляючи таке ж завзяття, як під час спустошення Султанової книгарні. Наглядачі музею заплакали, коли побачили, як таліби почали трощити все, що залишилось від мистецтва. Вони розбивали скульптури, допоки в купі пилюки серед шматків глини не залишався лише постамент. Вони витратили всього півдня на знищення пам’яток тисячолітньої історії. Усе, що залишилося після вандалів, була орнаментальна табличка з цитатою з Корану, яку міністр культури вирішив за краще не чіпати.

Коли таліби залишили розгромлене приміщення, яке ще й було фронтовою мішенню під час громадянської війни, музейні хранителі ретельно зібрали шматочки й вимели сміття. Уламки були складені в коробки та підписані. Деякі частини все ще були упізнавані: рука від однієї статуї, завиток волосся від іншої. Коробки віднесли в підвал, сподіваючись, що колись у майбутньому понівечені експонати можна буде відновити.

За шість місяців до свого падіння таліби підірвали гігантські статуї Будди в Баміанській долині. Їм було близько двох тисяч років, найбільша афганська культурна спадщина. Динаміт був настільки потужним, що не залишилося навіть шматочків, щоб зібрати.

На противагу цьому режиму Султан намагався зберегти частину афганської культури. Після спалення книг він підкупив когось, щоб вийти з ув’язнення і того ж дня зірвав печатку на своїй крамниці. Він плакав, стоячи серед залишків своїх скарбів. Жирними чорними лініями й закарлюками замальовував живих істот у книжках, які були прогледіли солдати. Це було краще за спалення. Тоді в нього виникла краща ідея — клеїти поверх зображень свої візитні картки. Він позаклеював малюнки таким чином, щоб дуже легко можна було все повернути назад. А ще — поставив власну печатку на творах. Можливо, одного дня прийде час познімати картки.

Але режим ставав усе жорстокішим. Усе ретельніше він дотримувався пуританської лінії і прагнув своєї мети жити якомога ближче до законів епохи Магомета. До Султана знову зайшов Міністр культури. «Хтось хоче тебе позбутися, — сказав він, — і я не зможу тебе захистити».

Саме тоді, влітку 2001 року він вирішив залишити країну. Він подав документи на візу для себе, двох своїх дружин, синів і дочки, щоб виїхати до Канади. Жінки і діти жили на той час у Пакистані та не виносили більше біженського існування. Але Султан знав, що він не може кинути свої книжки напризволяще. Він тепер мав три книгарні в Кабулі. В одній крамниці працював його молодший брат, а в іншій — шістнадцятирічний син Мансур, у третій — він сам.

Султан виставляв на полиці тільки частину своїх книжок. Більшість, близько десяти тисяч, були сховані на горищах по всьому Кабулу. Він не міг допустити, щоб пропала його колекція, яка збиралася протягом тридцяти років. Не міг дозволити, щоб таліби чи інші агресори знищили ще якусь частину афганської душі. У нього був один секретний план, мрія про долю своєї колекції. Коли Талібан зникне й до влади прийде якийсь надійний уряд, він віддасть своє повне зібрання книг у пограбовану публічну бібліотеку, де колись сотні тисяч книг прикрашали полиці.

Через існування загрози життю йому видали канадську візу. Але Султан так і не поїхав. Тоді як його дружини пакували речі й готувались до подорожі, він постійно вигадував виправдання для перенесення поїздки: очікував на якісь книжки, існувала загроза книгарні, помер родич — завжди щось стояло на заваді.

Потім настало 11 вересня. Коли бомби почали падати на Афганістан, Султан виїхав до Пакистану. Він наказав Юнусу, одному зі своїх молодших нежонатих братів, залишатися в Кабулі й наглядати за крамницями.

Після падіння Талібану через два місяці після терористичного нападу на США Султан одним з перших повернувся в Кабул. Нарешті він зможе викласти на полиці всі книжки, які захоче. Він продаватиме їх як диковинку іноземцям — ці книжки з історії, помальовані чорними лініями й закарлючками, познімає візитні картки, наклеєні поверх зображень живих істот, і знову зможе показати білі руки королеви Сорайї та обліплений прикрасами торс короля Аманулли.

Одного ранку, п’ючи гарячий чай і спостерігаючи за прокиданням Кабула з вікна у своєї крамниці, він снував плани втілення своєї мрії і згадав рядок зі свого улюбленого поета Фірдоусі: «Щоб успіху вершин сягнути, ти мусиш бути інколи вовком, а інколи — ягням смиренним». «Що ж, прийшов час бути вовком», — подумав Султан.