Кабульський книгар

Ти бажаєш мені нещастя?

Бенкет закінчився. Баранячі й курячі кості лежать розкидані по підлозі. Грудочки рису прилипли до скатертини, яка вкрилася плямами від темно-червоного соусу чилі, змішаного з озерцями рідкого, білого йогурту. Кімнату засмічують шматки хліба й апельсинові шкірки, ніби їх розкидали насамкінець частування.

На подушках під стінами сидять три чоловіки й жінка. У кутку біля дверей сидять навпочіпки дві жінки. Вони не брали участі в бенкеті й просто дивляться з-під чадр прямо перед собою, ні з ким не зустрічаючись поглядом.

Четверо попід стінами з насолодою п’ють чай, ліниво потягуючи його, повільно й у задумі. Важливі моменти вирішені й узгоджені. Вакіл бере Шакілу, а Расул — Бульбулу. Залишається домовитися про ціну й дату весілля.

За чаєм з глазурованим мигдалем встановлюють ціну за Шакілу — сто доларів; Бульбула дістається безкоштовно. Вакіл має приготовані гроші, виймає банкноту з кишені й дає Султанові. Султан забирає гроші за сестру зі зверхнім, трохи незацікавленим виразом: не така вже й ціна, що він за неї отримав. Расул натомість із полегкістю зітхає. Він мав би цілий рік працювати, аби нашкребти достатньо грошей, щоб купити собі наречену й оплатити весілля.

Султан сердиться на своїх сестер і вважає, що їхня понурість коштувала їм багатьох чудових претендентів на руку й серце. П’ятнадцять років тому вони могли б мати багатих, молодих чоловіків.

«Вони були занадто перебірливими».

Проте не Султан вирішував їхню долю, а мати, Бібі Гуль, що сидить тепер на почесному місці. Вона сидить зі схрещеними ногами, задоволена, похитуючись з боку на бік. Гасова лампа кидає мирне світло на її поморщене обличчя. Її руки тягарем складені на колінах, Бібі Гуль блаженно посміхається. Здається, вона більше не слухає розмови. Саму її висватали в одинадцять за чоловіка, що був на двадцять років старший. Її віддали як частину шлюбної угоди між двома сім’ями. Батьки попросили дочку в сусідів для сина її брата, а ті погодилися за умови, що Бібі Гуль буде співмірним внеском для їхнього найстаршого неодруженого сина. Він якось угледів її у дворі.

Після довгого подружнього життя, трьох війн, п’яти державних переворотів і тринадцяти дітей, удова нарешті віддавала своїх третю й другу з кінця дочок; одна ще залишалась. Вона довго за них трималася. Їм обом за тридцять і, відповідно, на шлюбному ринку вони не дуже привабливі. Але їхні чоловіки також добряче зношені. Тому, хто вийде звідси цього вечора як наречений Шакіли, понад п’ятдесят, він удівець і має десятеро дітей. Майбутній чоловік Бульбули також удівець, але бездітний.

У Бібі Гуль були свої причини, чому вона так довго трималася за своїх дочок, хоч багато хто й уважає, що вона вчинила несправедливо щодо них. Про Бульбулу Бібі Гуль каже, що та не дуже розумна і з неї нема практично ніякої користі, не соромлячись, озвучує це голосно, навіть у присутності дочки. Одна рука Бульбули скалічена й не дуже сильна, а ще вона накульгує. «Бульбула не справиться з великою сім’єю», — винесла їй вердикт мати.

Коли Бульбулі виповнилося шість, вона раптово занедужала. І після хвороби їй стало важко рухатися. Брат думає, що це був поліомієліт, лікарі не змогли визначитися з діагнозом а Бібі Гуль переконана, що дочка страждає від смутку. Адже вона захворіла, сумуючи за татом, який на тоді потрапив до в’язниці. Його заарештували й звинуватили у крадіжці грошей на складі, де він працював. Бібі Гуль твердить, що він був невинним. Через кілька місяців його звільнинили, але Бульбула так і не одужала. «Вона взяла на себе покарання за батька», — говорить її мати.

Бульбула ніколи не ходила до школи. Хвороба перекинулася на голову й вона не здатна була ясно мислити, принаймні так твердили батьки. Усе своє дитинство Бульбула провела біля матері. Через загадкову недугу вона практично нічого не робила. І як наслідок — життя проходило повз неї. Ніхто не мав з Бульбулою ніяких справ, ніхто не грався з нею, не просив допомогти.

Мало хто може щось сказати про Бульбулу. Тридцятирічна жінка сповнена якоїсь психічної втоми, і не зрозуміло чи то вона сама це привносить у своє життя, а чи життя до цього спонукає. Вона має великі порожні очі і зазвичай сидить із напіввідкритим ротом, нижня губа звисає й здається, що жінка ось-ось засне. У кращому випадку Бульбула може спостерігати за розмовою інших, за життям інших, хоч і без особливого ентузіазму. Бібі Гуль була б рада, якби донька сиділа вдома й спала поряд із нею на матраці до кінця її днів. Але потім щось сталося, що змусило її змінити свою думку.

Якось Бібі Гуль захотіла відвідати свою сестру в селі. Вона накинула паранджу, потягнула за собою Бульбулу й зловила таксі. Зазвичай Бібі Гуль ходила пішла пішки, але за останні два роки її вага суттєво збільшилася й коліна почали здавати, тож вона не мала сили ходити. Переживши голод у дитинстві, злидні й важку роботу, Бібі Гуль після одруження стала одержимою їжею: вона не могла зупинитися доти, поки не спорожнювала весь посуд.

Таксист, що пригальмував біля товстої паранджі та її дочки, був їхній далекий родич Расул. Він утратив свою жінку кілька років тому; вона померла під час пологів.

— Ти знайшов собі нову дружину? — запитала Бібі Гуль у таксиста.

— Ні, —відповів він.

— Шкода. Іншалла — з Божою волею — скоро знайдеш, — сказала Бібі Гуль перед тим, як почати переповідати новини про свою родину, синів, дочок і внуків.

Расул зрозумів натяк. Через кілька тижнів його сестра прийшла просити руки Бульбули. «Звичайно, вона зможе дати йому раду, як чоловікові», — подумала Бібі Гуль.

Вона погодилась не сумніваючись, що було незвичним. Віддати дочку негайно — означає, що та нічого не варта, що рідні раді позбутися її. Стриманість і нерішучість підвищують вартість дівчини; родина хлопця мусить ходити кілька разів, просити, переконувати й приносити подарунки. Заради Бульбули цього не було зроблено, як і не запропоновано ніяких дарів.

Тоді як Бульбула безцільно дивиться поперед себе, ніби розмова її не стосується, її сестра Шакіла уважно прислухається. Ці двоє немов небо і земля. Шакіла швидка й дзвінкоголоса, завжди в центрі уваги. Вона має добрий смак до життя, симпатична та пухкенька, якою й має бути афганка.

За останні п’ятнадцять років у Шакіли кілька разів просили руки, за цей час вона перетворилася з тоненького підлітка на розкішну жінку, що сидить у кутку за плитою й мовчки слухає, як мати і брат торгуються.

Шакіла була перебірливою. Коли мати претендента зверталась до Бібі Гуль, щоб поторгуватись за неї, вона, як зазвичай буває, не цікавилась — чи багатий він, чи ні.

— Він дозволить їй продовжувати навчання? — було першим запитанням.

Відповідь завжди була «Ні», так що до обговорення весілля ніколи й не доходило. Багато хто з претендентів узагалі був неграмотним. Шакіла закінчила навчання й стала вчителькою математики та біології. Коли ж знову приходили вже інші матері просити руки чудової Шакіли для своїх синів, Бібі Гуль запитувала: «Ви дозволите їй продовжити працювати?»

«Ні!», — заперечно хитали вони головами, тому Шакіла й залишилась старою дівою.

Своє перше місце роботи Шакіла отримала, коли вирувала війна з Радянським Союзом. Щоранку на високих каблуках і в спідниці до колін, як диктувала мода вісімдесятих, вона дріботіла в село Дег Кудайдад поблизу Кабула. Ні кулі, ні гранати сюди не досягали. Єдине, що вибухнуло — це Шакіла: вона закохалася.

На жаль, на кілька років старший за неї Махмуд уже був одружений і мав трьох малих дітей. Вони були колегами й покохали одне одного відразу, як тільки їхні погляди зустрілися. Ніхто не знав про їхні почуття. Вони зустрічалися без свідків і ніде, окрім школи, або ж спілкувалися по телефону, шепочучи милі нісенітниці в слухавку. Одного разу під час таємного побачення вони склали плани щодо свого спільного майбутнього: Махмуд мав узяти Шакілу другою дружиною.

Але він не міг просто піти до батьків Шакіли й попросити її руки, адже залежав від своєї матері і сестер.

— Вони ніколи цього не зроблять, — говорив він.

— А мої батьки ніколи не скажуть «так», — зітхала Шакіла.

Махмуд вважав, що тільки вона, Шакіла, зможе зробити так, щоб його матір попросила в Шакілиних батьків неї руки. Він пропонував, щоб вона вдавала божевільну, упадала в розпач, погрожувала самогубством, якщо не зможе бути з Махмудом, урешті — кинулася в ноги батькам і сказала, що згорає від кохання. І батьки, щоб зберегти дончине життя, підуть їй назустріч.

Але Шакіла не була настільки сміливою, щоб вереском і криком витребувати бажане, а Махмуд не мав сміливості попросити жінок своєї родини піти в дім Шакіли. Він навіть не зміг заговорити про Шакілу зі своєю дружиною. А Шакіла безуспішно намагалася підійти з цим питанням до матері. Бібі Гуль вважала це просто жартом, це принаймні вона сприймала це як жарт щоразу, коли донька говорила, що хоче вийти заміж за колегу з трьома дітьми.

Махмуд і Шакіла прокрутилися одне біля одного в сільській школі чотири роки. Потім Махмуд отримав підвищення й змінив школу. Він не міг відмовитися від кращої посади, тому єдиним контактом між ними став телефон. Шакіла була глибоко нещасною та сумувала за коханим, але ніхто не повинен був цього помітити. Ганьба бути закоханою в чоловіка, з яким ти не можеш бути разом.

Потім почалася громадянська війна й Шакіла виїхала в Пакистан. Через чотири роки прибули таліби, і хоч ракети перестали стріляти, повернувся мир, але її стару школу так і не відкрили. Школи для дівчат були закриті, а Шакіла, як і всі жінки в Кабулі, в один момент утратила шанс знайти іншу роботу. Дві третини вчителів Кабулу зникли разом із нею. Кільком школам для хлопців також прийшлося закритися, оскільки багато вчителів було жінками, а тому не змогли знайти достатню кількість кваліфікованих учителів-чоловіків.

Йшли роки. Її секретний зв’язок з Махмудом зазнав ще більшого удару, коли під час війни були обрізані телефонні лінії. Шакіла сиділа в хаті разом з іншими жінками. Вона не могла працювати, не могла виходити без супроводу з дому, мусила себе ховати під паранджею. Життя втратило кольори. Коли їй виповнилося тридцять, перестали приходити свати.

Одного дня, після п’яти років перебування під п’ятою Талібану, до Бібі Гуль прийшла сестра їхнього далекого родича Вакіла й попросила Шакілиної руки.

— Раптово померла дружина. Дітям треба матері. Він добрий. Має трохи грошей. Він ніколи не воював, ніколи не чинив протизаконно, він чесний і здоровий, — характеризувала вона брата, а потім прошепотіла: — Раптово збожеволіла й померла. Марила, не впізнавала нікого з нас. Який це жах для дітей… Знаєте, батькові десяти дітей украй потрібна дружина. А поки старші діти доглядають молодших, дім розвалюється.

Бібі Гуль відповіла, що подумає. Потім вона розпитала в друзів та родичів про цього претендента й дійшла висновку, що він працьовитий і чесний.

У будь-якому випадку, це невідкладна справа, якщо Шакіла збирається мати свої власних дітей.

— Та в неї на чолі написано, що вже час покинути цей дім, — говорила Бібі Гуль кожному, хто хотів слухати. Оскільки Талібан узагалі не дозволяв жінкам працювати, вона навіть не здумала запитати у Вакіла, чи дозволить він їй це.

Бібі Гуль попросила його прийти особисто. Зазвичай одруження влаштовують через батьків, але оскільки цьому претендентові було майже п’ятдесят, вона захотіла побачити його на власні очі. Вакіл працював водієм автопоїзда, тому його по кілька днів підряд не бувало вдома. Тож він ще раз відправив сестру, потім брата, потім знову сестру — так тягнулися заручини.

Потім настало 11 вересня. Султан знав, що будуть падати бомби, а тому відіслав сестер і дітей до Пакистану. Аж тоді лише з’явився Вакіл.

— Поговоримо, коли все нормалізується, — сказав йому Султан.

Коли через два місяці талібів витіснили з Кабула, Вакіл знову прийшов. Школи ще не відкрилися, і Бібі Гуль знову не спало на думку запитати, чи дозволить він Шакілі працювати.

З кутка за плитою Шакіла пильно спостерігає, як вирішується її доля й виникає дата весілля. Четверо на подушках з’ясовують усе до того, як двоє щойно заручених мають шанс хоча б мигцем поглянути одне на одного.

Вакіл кидає погляд на Шакілу. Вона дивиться перед собою, на стіну, у нікуди.

— Я дуже радий, що знайшов її, — каже він, звертаючись до Султана, але продовжуючи дивитись на свою наречену.

Скоро почнеться комендантська година, і два чоловіки поспішають у темряву. У домі залишаються дві засватані жінки. Вони й далі дивляться в нікуди. Навіть, коли чоловіки прощалися, вони не поглянули на них. Бульбула важко підводиться й зітхає, ще не її черга. Пройде ще кілька років, перш ніж Расул нашкребе достатньо грошей, щоб оплатити весілля. Їй ніби однаковісінько. Вона підкладає кілька полін у піч. Ніхто не пристає до неї із запитаннями. Як завжди, Бульбула тут просто присутня, хіба що вона почовгає з кімнати виконувати свої обов’язки: миття, прання і помийні відра.

Шакіла шаріється, коли всі сестри накидаються на неї.

— Три тижні! Треба поспішати.

— Я не впораюся, — стогне вона. Тканина для весільної сукні вже вибрана, тільки ще не відвезена до кравецької майстерні. Але ж як бути із рештою одягу, постільною білизною, посудом? Вакіл удівець, тож більшість потрібних речей уже має, проте вона теж мусить зробити якийсь унесок у подружжя.

Шакіла трохи бурчить. «Він низький, а мені подобаються високі чоловіки», — каже вона сестрам. «Він лисий і міг би бути трохи молодшим», — примовляє далі: «А якщо він агресивний, а якщо він недобрий, а якщо не відпускатиме мене з дому?». Сестри не відповідають але їм спадають ті самі невеселі думки. «А що, коли він не дозволить мені ходити до вас, а що, як битиме?»

Шакіла й сестри продовжують розглядати одруження в усе темніших кольорах, аж поки Бібі Гуль не наказує їм припинити. «Він добрий чоловік для тебе», — наполягає вона.

Через два дні після укладення угоди, Шакілина сестра Маріам влаштовує вечірку для зарученої пари. Маріам має двадцять дев’ять років і вона вийшла заміж удруге. Її перший чоловік був убитий під час громадянської війни. У неї ось-ось має народитися п’ята дитина.

Маріам застеляє скатерть на підлозі у вітальні. Немає ні Бібі Гуль, ні Султана. Шакіла і Вакіл сидять на одному кінці. Між ними не може бути жодного фізичного контакту, допоки присутні тут старші члени сім’ї можуть це побачити. Але зараз, в оточенні молодших братів і сестер, вони розмовляють між собою приглушеними голосами, майже не звертаючи уваги на інших, що раді б зловити хоч фрагмент їхньої розмови.

Це не дуже скидається на розмову закоханих. Назагал Шакіла говорить в повітря. Згідно з традицією, вона не може дивитися в очі своєму нареченому поки не відбудеться весілля. Він, навпаки, увесь час дивиться на неї.

— Я сумую без тебе. Я заледве витримаю ці два тижні, поки ти станеш моєю, — каже він. Шакіла шаріється, але продовжує оминати його поглядом.

— Уночі я не можу спати, думаю про тебе, — продовжує Вакіл. Від Шакіли жодної реакції.

— Що ти на це скажеш? — питає він.

Шакіла продовжує жувати.

— Уяви, ми одружимося, і ти приготуєш мені вечерю, коли я повернуся додому. Ти завжди будеш там, чекаючи на мене, — мріє вголос Вакіл. — Я більше ніколи не буду сам.

Шакіла притримує язика, але потім набирається достатньо мужності, щоб запитати, чи дозволить він їй працювати, коли вони одружаться. Вакіл каже так, але Шакіла йому не довіряє. Він може передумати, як тільки вони одружаться. Але він запевняє її, що якщо праця приноситиме їй задоволення, тоді він не має нічого проти. Звичайно, якщо вона ще й дивитиметься за дітьми й домом.

Він знімає коричневий паколь, вовняний берет, який носять прихильники вбитого лідера Північного Альянсу Ахмеда Шаха Массуда.

— Тобі не пасує, — каже нахабно Шакіла. — Ти лисий.

Тепер черга Вакіла червоніти. Він не відповідає на образи нареченої, а заводить розмову в безпечніші місця. Шакіла провела день на базарах Кабула, закуповуючи речі, що будуть потрібні на весіллі й подарунки для всіх родичів: своїх і чоловікових. Вакіл роздасть подарунки, на знак поваги до родини, що віддає її. Він платить, а вона купує: каструлі й сковорідки, ножі, білизну, рушники й тканину для сорочок йому та Расулові. Вона пообіцяла Расулу, нареченому Бульбули, що той вибере собі колір. Шакіла розповідає про покупки, а Вакіл запитує про колір матеріалу.

— Один — синій, інший — брунатний, — відповідає вона.

— Який для мене? — цікавиться він.

— Не знаю, Расул вибере спочатку.

— Що? — вигукує Вакіл. — Як так? Я маю першим вибирати, я твій чоловік.

— Добре, ти першим вибереш, — відповідає Шакіла. — Але вони обидві гарні, — каже вона дивлячись в нікуди.

Вакіл закурює цигарку.

— Я не люблю диму, — кидає вона. — Я не люблю людей, які курять. Якщо ти куриш, я й тебе не люблю.

Шакіла підвищила голос і всі почули її обурення.

— Важко кинути, раз уже почав, — відповідає сумирно Вакіл.

— Воно тхне, — продовжує Шакіла.

— Будь трохи приязнішою, — каже Вакіл. Вона на це мовчить.

— А ти повинна себе покривати. Це обов’язок жінки — носити паранджу. Роби, звісно, як хочеш, але якщо не носитимеш паранджі — мені це буде боляче. Ти хочеш робити мені боляче? — погрозливо запитує Вакіл.

— Але якщо Кабул зміниться й жінки почнуть носити сучасний одяг, тоді і я носитиму, — відповідає Шакіла.

— Ти не одягатимеш сучасний одяг. Ти хочеш, щоб я був нещасний?

Вона не відповідає.

Вакіл виймає з гаманця кілька фото до паспорта, розглядає їх і вручає одне Шакілі: — Це для тебе і я хочу, щоб ти носила його біля свого серця.

Шакіла з незворушним виразом неохоче бере фотографію.

Вакілові треба йти. Ось-ось настане комендантська година. Він запитує скільки грошей ще треба, щоб завершити покупки. Вона відповідає. Вакіл рахує, робить прикидки, видає їй якісь банкноти й перетасовує якісь у гаманці.

— Цього досить?

Шакіла киває. Вони прощаються. Вакіл виходить, і вона прилягає на червону подушку. З неї виривається полегшене зітхання й Шакіла береться за шматки баранини. Вона протрималася, адже засватана повинна зберігати спокій і дистанцію до одруження. Це просто демонструє її добрі манери.

— Він тобі подобається? — питає сестра Маріам.

— Як сказати, і так, і ні.

— Ти закохана?

— Гм.

— Що означає гм?

— Означає гм, — відповідає Шакіла. — Ні так, ні ні. Він міг би бути трохи молодшим і симпатичнішим, — каже вона й крутить носом. Шакіла виглядає, як розчарована дитина, що отримала замість ляльки, яка говорить і ходить, ляльку з ганчір’я.

— Мені просто сумно, — продовжує вона. — Мені жаль. Я сумую, тому що покидаю свою сім’ю. А що, як він не відпускатиме мене до вас? Що, як не дозволить працювати тепер, коли це можливо? Що, як замикатиме мене?

Гасова лампа на підлозі шипить. Сестри поглинуті лихими думками. Чому б не подумати про таке заздалегідь?