Кабульський книгар

Розбите серце

Уже кілька днів Лейла отримує листи. Листи, від яких вона завмирає від страху, від яких її серце б’ється швидше, ніж звичайно, а голова забуває про все на світі. Після прочитання, вона рве їх на дрібненькі клаптики й викидає в піч.

Ці листи викликають у неї мрії. Про інше життя. Цей почерк вивищує її думки й надає життю трепетного збудження. І те, і друге є чимось новим для Лейли. Раптом виявилося, що в неї є свій внутрішній світ, про який вона не здогадувалася.

— Хочу літати! Хочу вирватися! — кричить вона одного дня, підмітаючи кімнату. — Геть! — вигукує вона й розмахує віником через усю кімнату.

— Що ти сказала? — питається Соня й зводить вгору погляд від підлоги, де сидить, утупивши погляд у простір і водячи пальцями по візерунку на підлозі.

— Нічого, — відповідає Лейла.

Вона більше не може. Цей дім — тюрма. «Чому все так важко?» — стогне вона. Переважно їй не подобається виходити з дому, але вона відчуває, що більше не може залишатися в домі. Вона йде на базар. Через п’ятнадцять хвилин повертається з мішком цибулі й на неї дивляться з підозрою.

— Ти виходила, щоб лише купити цибулі? Тобі справді така охота показати себе, що ти йдеш на базар, коли ми насправді нічого не потребуємо? — це Шаріфа зі своїм в’їдливим настроєм. — Наступного разу посилай когось із малих хлопців.

Ходити на закупи — це насправді робота чоловіків або старих жінок. Для молодих жінок непристойно зупинятися й торгуватися з продавцями або чоловіками на базарі. Усі крамниці і столики належать чоловікам, і за часів Талібану влада заборонила жінкам ходити на базар одним. Тепер Шаріфа у своєму чорному незадоволенні життям забороняє це також.

Лейла не відповідає. Можна подумати, що їй цікаво розмовляти з продавцем цибулі! Вона бере контейнер, щоб показати Шаріфі, що цибулі дійсно треба.

Вона в кухні, коли повертаються хлопці. Вона чує Аймалове цмокання за спиною й зіщулюється. Серце її починає стукотіти. Вона просила його не приносити більше листів. Але Аймал тицяє їй листа й твердий пакет. Вона ховає те й те під сукенкою, біжить до своєї скриньки й замикає їх. Поки всі їдять, вона вислизає в кімнату, де зберігаються дорогоцінні речі. Тремтячими руками відмикає шухляду й розгортає аркуш паперу.

«Дорога Л., тепер ти мусиш мені відповісти. Моє серце палає за тобою. Ти така гарна, чи хочеш ти забрати мій смуток, чи я вічно маю жити в темряві? Моє життя у твоїх руках. Будь ласка, подай мені знак. Я хочу зустрітися з тобою, дай відповідь. Я хочу розділити з тобою своє життя. З любов’ю — К.»

У пакеті наручний годинник із синім склом і срібного кольору пряжкою. Вона одягає його, але швидко знімає. Вона ніколи це не носитиме. Що скаже, якщо хтось спитається, звідки він у неї? Лейла шаріється. Що, як про це дізнаються брати або мама? Страх і ненависть — яка ганьба. І Султан, і Юнус осудять її. Отримуючи листи вона здійснює аморальний вчинок.

«Ти відчуваєш так само?» — запитує він. Лейла насправді нічого не відчуває. Вона в розпачі. На неї найшла нова дійсність. Уперше в житті хтось вимагає від неї відповіді. Він хоче знати, що вона відчуває, що думає. Але Лейла нічого не відчуває, адже не звикла щось відчувати. І вона переконує себе, що нічого не відчуває тому, що знає, що не повинна нічого відчувати. Почуття — це ганьба. Так вчили Лейлу.

Карім відчуває. Карім бачив Лейлу тільки один раз. Це було тоді, коли вона й Соня принесли хлопцям обід у готель. Він лише кинув на неї короткий погляд, але в ній було щось таке, що він одразу зрозумів, що вона йому підходить: сама кругла, бліде обличчя, гарна шкіра. І її очі.

Карім живе один в окремій кімнаті й працює на японську телевізійну компанію. Він самотній. Його маму вбило шрапнеллю від бомби, що під час громадянської війни розірвалась у них у дворі. Батько швидко знайшов собі нову дружину, з якою Карім не міг знайти спільної мови і яка не любила його. Діти від першого шлюбу були їй байдужі й вона била їх, поки батька не було вдома. Карім ніколи не скаржився. Батько вибрав її, а не їх. Після закінчення школи він працював із батьком у його аптеці в Джалалабаді але врешті не витерпів життя в новій сім’ї. Його молодшу сестру видали заміж у Кабул, Карім поїхав з молодятами й поселився в них. Він вивчав всяку всячину в університеті, а коли таліби втекли й кабульські готелі та гостьові кімнати заповнили орди журналістів, він запропонував свої навички англійської мови тим, хто найбільше заплатить. Йому пощастило й він забезпечив собі роботу в компанії, що відкрила офіс в Кабулі та підписала з ним довготерміновий контракт з високою зарплатою. Вони оплачували йому кімнату в готелі. Там Карім познайомився з Мансуром та іншими членами родини Ханів. Вони сподобалися йому, сподобалася книгарня, їхня освіченість, урівноваженість. «Гарна сім’я», — подумав він.

Коли Карім випадково побачив Лейлу, то був вражений. Але вона більше не приходила в готель. Насправді їй було гидко там бути навіть того разу. Це не дуже гарне місце для молодої дівчини.

Карім не міг ні з ким поговорити про своє всепоглинаюче почуття. Мансур лише висміє, а в найгіршому випадку все зіпсує. Для Мансура не існувало нічого святого й він трохи недолюблював свою тітку.

Знав про це лише Аймал і він тримав язик за зубами. Аймал був Карімовим посередником.

«Якби я тільки зміг трохи зблизитися з Аймалом, — думав Карім, — то через нього більше б дізнався про сім’ю». Йому пощастило. Одного дня Мансур запросив його додому на вечерю. Це нормально, знайомити родину з друзями, а Карім був одним із Мансурових найшановніших друзів. Карім зробив все, що міг, щоб залишити про себе найкращі враження: він був люб’язним, уважно слухав і сипав компліментами щодо смаку їжі. Особливо важливо, що він сподобався бабі, оскільки саме за нею було останнє слово в Лейлиних справах. Але та, заради кого він прийшов, так і не показалася. Вона готувала їжу в кухні. Шаріфа або Бульбула подавали. Молодому чоловікові з-поза родини рідко коли доводиться бачити незаміжніх жінок. Коли все з’їли, випили чай і настала пора йти спати, вона ще раз промайнула перед ним. Через комендантську годину, запрошені на вечерю гості, часто залишаються ночувати. Лейла робила з їдальні спальню. Вона розклала матраци, вийняла килимки й подушки та зробила для Каріма додаткове спальне місце. Її єдиною думкою було, що в квартирі знаходиться автор листів.

Він вирішив, що Лейла вже закінчила і зайшов, щоб помолитися перед тим, як усі ляжуть спати. Вона все ще була в кімнаті, зігнувшись над матрацом. Її довге волосся було заплетене й покрите простою шаллю. Заскочений і задоволений, він розвернувся у дверях. Вона його навіть не помітила. Усю ніч Карім утішався образом Лейли, схиленої над матрацом. Уранці він не бачив її, хоча це вона приготувала йому воду для вмивання, посмажила яйце й заварила чай. Вона навіть почистила його взуття, поки він спав.

Наступного дня Карім відправив свою сестру в родину Ханів. Коли хтось знаходить собі нових друзів, то знайомить сім’ю не тільки з ними, а й їхніми близькими родичами. Сестра є досить близькою родичкою. Вона знала про Карімове захоплення Лейлою й захотіла краще познайомитися з цією родиною. Коли вона прийшла з гостей, розповіла Карімові те, що він знав і без неї:

— Вона розумна і працьовита, симпатична і здорова. Родина спокійна та порядна. Вона є доброю парою.

— Але що сказала Лейла? Як вона себе тримала? Як виглядала?

Карім знову Й знову вислуховує відповіді, навіть досить нецікаві відповіді, що характеризують Лейлу.

— Вона порядна дівчина, я вже розповідала тобі, — каже сестра нарешті.

Оскільки Карім не мав матері, молодша сестра мала перебрати не себе роль його свахи. Але все ще було зарано. Спочатку їй треба краще познайомитися з родиною, оскільки вони не були родичами. Не маючи родинних зв’язків, їхнім обов’язком буде з першого разу сказати — ні.

Після цих відвідин усі в родині почали дражнити Лейлу щодо Каріма. Коли її діймали, вона вдавала, що не звертає уваги, але всередині вся палала. Вони не повинні дізнатися про листи. Вона сердилася на те, що Карім поставив її в небезпечне становище. Годинник вона розтрощила каменем і викинула.

Найбільше вона переживала, що дізнається Юнус. З усієї родини Юнус найбільше дотримувався найстрогішого мусульманського стилю життя. Проте навіть він не дотримувався його абсолютно. Лейла хвилювалася, що брат погано про неї подумає, коли дізнається, що вона отримувала листи. Коли їй запропонували роботу на неповну ставку на основі глибини її знань англійської мови, він заборонив їй погоджуватися.

Лейла пам’ятає розмову, що вони були завели про Джамілу. Шаріфа розповіла про молоду дівчину, що була задушена.

— Що ти кажеш? — гарячкував Юнус. — Ти маєш на увазі дівчину, що померла від короткого замикання в фені?

Юнус зовсім не знав, що епізод із феном був брехнею. Що Джаміла була вбита через те, що до неї вночі приходив коханець. Лейла розповіла всю історію.

— Жахливо! Жахливо! — каже він. Лейла киває.

— Як вона могла? — додає він.

— Вона? — скрикує Лейла.

Вона неправильно зрозуміла вираз його обличчя й прийняла його за шок, гнів і смуток через те, що Джамілу задушили власні брати. Але це був шок і гнів через те, що в неї був коханець.

— Вона мала багатого й гарного чоловіка, — говорить він, усе ще трясучись від обурення після того, як про все дізнався.

— Яка ганьба, — підсумовує Юнус. — Та ще й із пакистанцем. Це ще більше, як завжди, зміцнює мене в намірах одружитися з молодою дівчиною. Молодою й незайманою. І я буду тримати її на короткому повідкові, — каже він із притиском.

— Але як бути із вбивством? — питає Лейла.

— Її злочин був першим.

Лейла також хоче бути молодою та незайманою. Вона лякається думки бути викритою. Вона не вловлює різниці між невірністю своєму чоловікові й отриманням листів від хлопця. І те, і те заборонене. І одне, і друге — погано і є ганьбою, якщо дізнаються. Тепер коли вона почала бачити в Карімові спосіб утекти з родини, вона боїться, що Юнус не підтримає її, коли той запропонує одружитися.

З її боку не було мови про закоханість. Вона заледве його бачила. Тільки підглянула з-за штори й бачила через вікно, коли він ішов з Мансуром. Та дещиця, що вона побачила, була більш-менш прийнятною.

«Він такий молодий, — сказала вона трохи пізніше Соні. — Він невисокий і худорлявий і виглядає доволі по-дитячому».

Але Карім був освічений, ніби добрий і без сім’ї. Значить він був її обранцем, тому що міг би вирвати її з того життя, з яким вона інакше залишиться наодинці. Найкращим із усього було те, що він не мав великої родини й вона не стане служницею. Він дозволить їй учитися або піти на роботу. Вони були б тільки вдвох. Може б переїхали, а може, і за кордон.

Не те, щоб Лейла не мала шанувальників. Уже було троє. Усі вони були родичами, яких вона не хотіла. Один був тітчиним сином, неграмотним і безробітним, ледачим і нікому не потрібним.

Іншим кандидатом був син Вакіла. Це було велике хамло. Без роботи. Деколи допомагав Вакілові водити машину.

«Тобі пощастило. Матимеш чоловіка з трьома пальцями,» — любив дражнити її Мансур. Вакілів син, той що втратив два пальці, коли розбирався з двигуном, був не тим, кого б хотіла мати Лейла. Наполягала на цьому шлюбі старша сестра Шакіла. Вона хотіла мати свою сестру у дворі поряд із собою. І Лейла знала, що й далі буде служницею. Вона завжди буде під каблуком у старшої сестри, а Вакілів син завжди буде змушений погоджуватися з тим, чого вимагає батько.

Це означатиме прання з двадцяти людей, а не з тринадцяти, як зараз, думала вона. Шакіла буде шанованою господинею дому, Лейла так і залишиться служницею. Попри всякі події, вона ніколи не вирветься. Буде схоплена в лещата сім’ї, як Шакіла: кури і діти біля спідниці. І так цілий день.

Третім претендентом на її руку був Халед. Це був її кузен, гарний спокійний юнак. Хлопець, із яким вона виросла і який їй загалом подобався. Він був добрий і мав теплий та прекрасний погляд. Але ж його родина — він мав жахливу родину. Величезна сім’я з тридцяти осіб. Його батька, строгого старого чоловіка щойно випустили з в’язниці за співпрацю з талібами. Їхній будинок, як і більшість будинків у Кабулі, був пограбований під час громадянської війни. Коли прийшли таліби й встановили закон і порядок, Халедів батько поскаржився на моджахедів з його села. Їх арештували й довго тримали у в’язниці. Коли таліби втекли, ці люди знову взяли владу й помстилися батькові Халеда, відправивши того до в’язниці. «Це його навчить, — говорив багато-хто в селі. — Ото був дурний скаржитися».

Батько Халеда був знаний за свій непокірний характер. Більше того, він мав двох дружин, що постійно сварилися й заледве могли одночасно знаходитися в одній кімнаті. Тепер він думав про третю дружину. «Вони стають застарі для мене. Я мушу знайти когось, хто підтримуватиме в мені молодість», — казав сімдесятирічний чоловік. Лейла не могла навіть уявити, що ввійде в таку невпорядковану родину. Адже Халед не мав грошей і вони ніколи б не спромоглися відділитися й улаштуватися самим.

Але зараз доля розщедрилася для неї Карімом. Його увага дає їй потрібний підйом сил і причину сподівань на краще. Вона не хоче здаватися й продовжує шукати можливості, щоб піти в Міністерство освіти та зареєструватися вчителькою. Коли стає ясно, що жоден з чоловіків у сім’ї не готовий допомогти, Шаріфі стає її жаль. Вона обіцяє піти з нею в міністерство. Але час іде, а вони так нікуди й не пішли. Вони не записані на спеціально призначений час. Лейлин настрій падає, та раптом усе змінюється незвичайним чином.

Карімова сестра розповіла йому про проблему, яку має Лейла з реєстрацією вчителькою. Після кількох тижнів зусиль, і зокрема знає через знайомство з правою рукою міністра освіти, він влаштовує зустріч для Лейли з новим міністром освіти Расулом Аміном. Лейлина мати відпускає її, адже донька може дістати тепер роботу вчительки, якої вона так довго хотіла. На щастя, Султан закордоном, і навіть Юнус не саботує. Усе виходить на її користь. Усю ніч вона лежить, дякуючи Богу й молиться, щоб усе було добре: і зустріч із Карімом, і зустріч із міністром.

Карім має заїхати за нею о дев’ятій. Лейла приміряє й відкидає весь свій одяг. Вона пробує Сонин одяг, Шаріфин і свій. Коли чоловіки дому роз’їхалися, жінки зручно вмощуються на підлозі, а Лейла тим часом входить і виходить у новому комплекті.

— Затісний.

— Занадто барвистий.

— Занадто блискучий.

— Просвічує.

— Цей брудний.

Усе щось не так. Лейла має кілька предметів одягу, що належать або до старих, вицвілих, ворсистих светрів, або блузок, що блищать штучним золотом. Вона не має нічого нормального. Коли Лейла зрідка купує собі щось із одягу, то це переважно з нагоди весілля або заручин, та ще й старається купувати все найблискучіше. Вона зупиняється на Сониній білій блузці та великій чорній спідниці. Насправді це не має значення, тому що поверх цього вона накидає велику шаль, що оповиває її верхню частину тіла аж до стегон. Але обличчя вона залишає відкритим. Лейла відкинула паранджу. Вона пообіцяла собі, що коли повернеться король, то зніме її. Тоді Афганістан стане сучасною країною. Одного квітневого дня, коли колишній король Захір-Шах уперше після більш ніж тридцятирічної відсутності ступив на афганську землю, Лейла назавжди повісила паранджу й сказала собі, що ніколи більше не одягне цю смердючу річ. За нею зробили те саме Соня і Шаріфа. Шаріфі було легше, адже вона прожила більшу частину свого дорослого життя з незакритим обличчям. Гірше було з Сонею. Вона прожила під паранджею все своє життя й скоро повернулася до неї. Але Султан заборонив її одягати. «Я не хочу мати доісторичну жінку. Ти — дружина ліберального чоловіка, а не фундаменталіста».

У багатьох сенсах, Султан був лібералом. Коли він їздив до Ірану, то купував там для Соні європейський одяг. Він часто називав паранджу кліткою гноблення і йому подобалося, що в новому кабінеті міністрів є жінки. Глибоко у своїй душі він хотів, щоб Афганістан став сучасною країною і він тепло відгукувався на емансипацію жінок. Але у своїй сім’ї він залишався авторитарним патріархом. Коли доходило до родини, він мав перед очима єдину модель, модель його батька.

Коли нарешті приїхав Карім, Лейла стояла перед дзеркалом, загорнена в шаль, зі блиском в очах, якого не було раніше. Шаріфа вийшла попереду неї. Лейла хвилюється, її голова схилена. Шаріфа сіла спереду, Лейла — ззаду. Вона коротко вітається з ним. Усе йде добре. Вона ще трохи переживає але здебільшого хвилювання уляглося. Він виглядає зовсім невинним, добрим і досить веселим.

Карім говорить із Шаріфою про се й про те: її синів, роботу, погоду. Вона розпитує про його родину, роботу. Шаріфа також хотіла б отримати свою колишню роботу вчительки. На відміну від Лейли, з її документами все гаразд і їй треба тільки перереєструватися. Лейла везе з собою різнокольорову збірку документів: якісь із пакистанської школи, якісь із курсів англійської, які вона відвідувала. Вона не має педагогічної освіти й не закінчила середньої школи, але інших кандидатів немає. Якщо Лейла не піде вчителювати, школа не матиме вчительки англійської мови.

Уже після прибуття до міністерства їм доводиться чекати кілька годин, поки не підходить їхній час зустрічі з міністром. Навколо них чимало жінок. Вони сидять по кутках, під стінами, у паранджах і без них. Жінки займають черги перед різноманітними столиками. Їм дають різні форми, а вони віддають їх заповненими назад. Тутешні працівники штовхають їх, якщо вони рухаються не досить швидко. Вони кричать на людей за столиками так само, як і ті з-за столиків кричать на них. Установлюється щось на кшталт рівноправ’я: чоловіки гарчать на чоловіків, а жінки верещать на жінок. Якісь чоловіки, очевидно працевлаштовані міністерством, бігають туди-сюди з горами паперів. Виглядає, ніби вони бігають по колу. Усі репетують.

Поміж усіма блукає якась древня висохла жінка. Видно, що вона загубилася, але їй ніхто не допомагає. Вимучена, вона сідає в кутку й засинає. Інша старша жінка плаче.

Карім скористався чеканням. На одному етапі, коли Шаріфа зникає, щоб розпитати про щось за столиком з довгою чергою, він підловлює Лейлу наодинці.

— Яка твоя відповідь? — запитує він.

— Ти знаєш, що я не можу відповісти тобі, — відповідає вона.

— Але, що ти хочеш?

— Ти знаєш, що я не можу мати бажань.

— Але я подобаюся тобі?

— Ти знаєш, що я не можу відповісти на це.

— Ти скажеш так, коли я посватаюсь?

— Ти знаєш, що даватиму відповідь не я.

— Ти ще зустрінешся зі мною?

— Я не можу.

— Чому ти не можеш бути привітнішою? Я тобі не подобаюся?

— Моя родина вирішить, чи подобаєшся ти мені, чи ні.

Лейлу дратує, що він сміє розпитувати її про такі речі. Однаково все вирішує Султан або її мама. Але звичайно, він подобається їй. Подобається, тому що він її рятівник. Але вона не має до нього ніяких почуттів. Як вона може відповісти на його питання?

Вони годинами чекають. Нарешті їх викликають. Міністр сидить за шторою. Він коротко вітається з ними. Бере документи, що подає Лейла, і, навіть не переглянувши, візує їх своїм підписом. Він підписує сім документів і їх виштовхують з кабінету.

Так функціонує афганське суспільство. Треба когось знати, щоб змогти просуватися в житті. Така система паралізує. Без потрібного підпису й дозволу нічого не відбувається. Лейла добралася аж до міністра. Хтось інший буде змушений обходитися менш значущим підписом. Утім, через те, що більшу частину дня міністр проводить за підписуванням документів людей, що купили свій доступ до нього, ці підписи з часом знецінюються.

Лейла думає, що здобувши підпис міністра, шлях до вчителювання тепер буде дитячою забавкою. Але їй треба підійти до купи інших кабінетів, столиків і стендів. Переважно говорить Шаріфа, а Лейла сидить і дивиться в землю. Чому має бути так важко зареєструватися вчителем в Афганістані, коли країна аж пищить за ними? «У багатьох місцях є приміщення й підручники, але нема кому вчити», — сказав міністр. Коли Лейла доходить до кабінету, де екзаменують учителів, її документи вже зім’яті через те, що побували в багатьох руках.

Це усний екзамен, який перевіряє її відповідність посаді вчителя. За столом в кімнаті сидять два чоловіки і дві жінки. Спочатку записують ім’я, вік і освіту, а далі ставлять запитання.

— Ви знаєте символ віри Ісламу?

— Немає Бога, окрім Аллаха й Магомет його пророк, — торохтить Лейла.

— Скільки разів на день має молитися мусульманин?

— П’ять.

— Часом не шість? — запитує жінка за столом. Та Лейла не дається, щоб її збили з пантелику.

— Для Вас може й шість, а для мене п’ять.

— А скільки разів на день Ви молитесь?

— П’ять разів на день, — бреше Лейла.

Далі йдуть математичні задачі, які вона розв’язує. Потім формула з фізики, про яку вона ніколи не чула.

— Ви не збираєтесь перевіряти мої знання з англійської мови?

Вони хитають головами.

— Ви можете говорити, як хочете, — саркастично сміються вони. Ніхто з них не знає англійської. Лейла відчуває, що вони тут для того, щоб ні вона, ні інші кандидати не отримали роботу. Екзамен закінчився. Вони довго переговорюються між собою, а потім знаходять, що не вистачає одного документа.

— Приходьте, коли матимете цей документ, — кажуть екзаменатори.

Провівши вісім годин у міністерстві, понурі, вони повертаються додому. Зіткненню з такими бюрократами не допомагає навіть міністерський підпис.

— Здаюся. Напевно, я й не дуже хочу бути вчителькою, — каже Лейла.

— Я допоможу тобі, — усміхається Карім.

— Раз я вже взявся, я доведу все до кінця, — обіцяє він.

Серце Лейли трохи пом’якшується.

Наступного дня Карім їде в Джалалабад на нараду з родиною. Він розказує їм про Лейлу, з якої вона сім’ї і що він хоче посвататись до неї. Вони дають згоду й тепер лише залишається відправити сестру. Усе затягується. Карім боїться, що його відхилять. А ще треба багато грошей на весілля, на меблі, на дім. Крім того, його стосунки з Мансуром почали охолоджуватися. Уже кілька днів Мансур ігнорує його й при зустрічі вітається коротким кивком голови. Одного дня Карім питає його, чи він щось не так учинив.

— Я маю тобі щось сказати про Лейлу, — відповідає Мансур.

— Що? — запитує Карім.

— Ні, краще я не говоритиму, — каже Мансур. — Вибач.

— Що таке? — застиг із відкритим ротом Карім. — Вона хвора? З нею щось не так?

— Я не можу сказати, що це, але якби ти знав, ти б ніколи з нею не одружився, — каже Мансур. — Мені треба йти.

Щодня Карім пристає до Мансура з питанням про Лейлу. Мансур віднікується. Карім просить і вмовляє. Він злиться, дратується, але Мансур так і не відповідає.

Аймал розповів Мансуру про листи. Насправді він був не проти, щоб Карім одружився з Лейлою, навіть навпаки, але Вакіл також зачув про Карімові залицяння. Він попросив Мансура тримати Каріма подалі від Лейли. Мансур мав робити те, про що його попросив тітчин чоловік. Вакіл був членом родини, а Карім — ні.

Вакіл навіть погрожував Каріму. «Я вибрав її для свого сина», — казав він. — Лейла належить нашій родині, і моя жінка хоче, щоб вона вийшла заміж за мого сина. Я також цього хочу, а Султан і її мати погодяться. Тримайся подалі, тобі ж буде краще».

Карім міг мало що сказати старшому Вакілу. Його єдиним шансом буде, якщо Лейла боротиметься за нього. Але чи щось не так із Лейлою? Чи правда те, що сказав Мансур?

Карім почав сумніватися у своєму жениханню.

А тим часом Вакіл і Шакіла відвідують мікрорайон. Лейла зникає на кухні готувати страви. Після того, як вони пішли, Бібі Гуль каже: «Вони приходили просити за тебе для Саїда».

Лейла спиняється, мов паралізована.

— Я сказала, що, як про мене, то хай буде, але я запитаю тебе, — каже Бібі Гуль.

Лейла завжди робила те, що хотіла мати. Тепер вона мовчить. Значить, син Вакіла. З ним її життя буде точнісінько таке саме, як зараз. Тільки більше праці на більшу кількість людей. На додаток вона дістане чоловіка з трьома пальцями, чоловіка, що не відкрив жодної книжки.

Бібі Гуль умочує хліб у жир на тарілці й кладе до рота. З Шакілиної тарілки вона забирає кістку й висмоктує її, а тим часом спостерігає за Лейлою.

Лейла відчуває, як життя, молодість, надії покидають її, і вона не може врятувати себе. Вона відчуває в грудях своє серце, важке й самотнє, як камінь, приречене бути розбитим назавжди. Лейла розвертається, робить три кроки до дверей, тихо прикриває їх і виходить. Там вона залишає своє розбите серце. За якийсь час воно зливається з пилюкою, яку надуває у вікна, пилюкою, що прижилася в килимах. У той вечір вона вимете її і викине у двір.