Кабульський книгар

Напинаючись, тремтячи, звиваючись

Вона втрачає її з виду. Напнута паранджа зливається з іншими напнутими паранджами. Повсюди небесна синь. Вона спрямовує погляд долу. У болотяному місиві вона може розрізнити одні брудні черевики від інших. Може побачити кант на білих шароварах і вхопити краєчок пурпурової сукенки одягнутої поверх них. Дивлячись униз, вона ходить по базару, ідучи за паранджами, що лопотять на вітрі. Поруч задихано пихкаючи пропливає паранджа на останніх місяцях вагітності. Вона відчайдушно намагається не відставати від двох енергійних парандж попереду.

Перша паранджа зупинилася перед прилавком із постільною білизною. Вона мацає тканину й намагається через сіточку оцінити колір. І торгується через сіточку, а крізь неї можна невиразно побачити темні очі. Паранджа пробує домовитися, розмахуючи в повітрі руками. Ніс випирає через складки ніби дзьоб. Нарешті вона погоджується, намацує свою торбу й простягає руку з кількома синіми банкнотами. Продавець постільної білизни відміряє біле полотно з блакитними квітами. Тканина зникає в торбі під паранджею.

Запах шафрану, часнику, сушеного перцю і свіжої пакори проходить через цупкий матеріал і змішується з потом, диханням і міцним запахом мила. Нейлоновий матеріал такий твердий, що відчуваєш власне дихання.

Вони пливуть у напрямку дешевих алюмінієвих чайників російського виробництва. Помацати, запитати, поторгуватися й погодитися. Чайник також зникає під паранджею, яка вже переповнена каструлями і сковорідками, килимками і щітками, та це ще не кінець. За першою йдуть дві, не такі рішучі паранджі. Вони зупиняються й щось нюхають, мацають пластикові відра або позолочені браслети, потім шукають поглядом першу паранджу. Вона зупинилася біля возика з перемішаними в купу бюстгальтерами. Вони білі, світло-жовті або рожеві, сумнівного покрою. Деякі почеплені на жердину й безсоромно гойдаються в повітрі. Паранджа показує пальцем на них і міряє їх на долоню. Зі складок виринають обидві руки, вони перевіряють защіпку й вивертають чашечки. Зробивши візуальну оцінку, паранджа зупиняється на добротному й хитро вигаданому корсетоподібному виробі.

Вони йдуть далі, снуючи колами й крутячи головами на всі боки. Жінки-паранджі, ніби коні в шорах, можуть бачити тільки в одному напрямку. Сітка закінчується в місці звуження очей і далі йде товстий матеріал, що не дає змоги дивитися вбік. Має повертатися вся голова. Це ще один бонус від винахідника паранджі: чоловік має знати, куди дивиться його дружина.

Повертівши трохи головами, дві інші паранджі нарешті відшукують свою головну паранджу у вузьких проходах усередині базару. Вона роздивляється мережану облямівку. Грубе, синтетичне мереживо, як краї на шторах радянського стилю. Тут вона проводить трохи більше часу. Ця покупка настільки важлива, що вона закидає передню частину через голову, щоб краще придивитися, але порушує таким чином наказ майбутнього чоловіка не показуватися відкритою на людях. Дуже важко оцінити мереживо через сітку паранджі. Її обличчя видно тільки продавцеві за прилавком. Навіть у прохолоді кабульського гірського повітря обличчя покрилося крапельками поту. Шакіла хитає головою туди-сюди, лукаво посміхається й сміється. Вона торгується, навіть фліртує. Можна відчути кокетливу гру, що йде під небесною синню. Вона завжди так робить, а продавець може легко розгадати настрій в’юнкої, напнутої, рухливої паранджі. Вона може фліртувати своїми пальчиками, рухом ноги або руки. Шакіла прикладає мереживо до лиця, і воно раптом перетворюється з облямівки для штор на мереживо для фати, останнього предмету її весільного вбрання. Звісно, на білий вельон треба мереживної облямівки. Угода укладена, продавець відмірює, Шакіла усміхається й мереживо йде в торбу під паранджею, що, як і має бути, знову опускається на обличчя. Сестри пробираються далі базаром. Проходи стають усе вужчі й вужчі.

У повітрі висить гомін, постійний шум голосів. Дуже мало продавців пильнують свій товар. Більшість радше зайнята пліткуванням із сусідами або сидить розвалившись на мішках із борошном чи горі килимів, слідкуючи за життям базару, а не вихваляючи свій товар. Однаково покупці купують те, що хочуть і нічого тут не вдієш.

Час ніби зупинився на кабульському базарі. Товари ті самі, що й за часів Дарія з Персії, коли він мандрував тут у шостому столітті до нашої ери. На великих килимах під відкритим небом або на переповнених столиках поруч розставлені необхідні речі й предмети розкоші, які досвідчені покупці беруть у руки або мацають. Фісташки, сушені абрикоси та зелений ізюм зберігають у кропив’яних мішках. Невеликі фрукти — гібрид лимона й лайма, виставлені на стареньких возиках, а шкірка в них така тонка, що їдять їх прямо з нею. В одного продавця кудахкають полохливі кури. Продавець спецій має нагромаджені на тачки чилі, паприку, карі та імбир. Торговець спеціями також є й фармацевтом. Він рекомендує висушені рослини, коріння, плоди, чай і з упевненістю лікаря пояснює, що це вилікує будь-яку хворобу, від найпростішої до найзагадковішої.

Запахи свіжого коріандру, часнику, кардамону й шкіри змішуються із запахом стоків річки, смердючим висохлим руслом, що ділить базар навпіл. На містку продаються капці з грубого овечого руна, бавовна оптом, тканини різних візерунків і всіх кольорів веселки, ножі, лопати, сокири.

Уряди-годи трапляються товари невідомі за часів Дарія. Наприклад, контрабандні цигарки з екзотичними назвами на кшталт «Задоволення», «Хвиля» або «Сосна», а чи виготовлена піратським способом кока-кола з Пакистану. З плином століть шляхи для контрабанди сильно не змінилися: через Хайберський прохід із Пакистану або через гори з Ірану. Якісь товари на віслюках, якісь на вантажівках. Тими самими дорогами, що використовуються для перевезень героїну, опіуму та гашишу. Гроші в обігу відповідні: стискаючи великі пачки афганських банкнот довгим рядом вишикувалися валютчики в тюрбанах і довгих сорочках і міняють 35 000 афгані за один долар.

Один чоловік продає пилососи марки «National», його сусід за таку саму ціну продає пилососи під назвою «Nautionl». Але як оригінал, так і підробка продаються погано. Через ненадійне постачання електроенергії в Кабулі більшість людей покладаються на віник.

Курявою проходів черевики йдуть далі. Навколо лише брунатні сандалі, брудні черевики, чорні черевики, старі черевики, трапляється одна пара гарних черевиків і рожеві пластикові черевички з бантами. Якось навіть білі, кольору забороненого Талібаном, оскільки це колір їхнього прапору. Таліби заборонили туфлі з високими каблуками: звук жіночої ходи буде відволікати чоловіків. Але часи змінилися, і якщо стало можливим цокати в пилюці, увесь базар буде відлунювати наростаючою какофонією цок-цокання. Зрідка в поле зору потрапляють нафарбовані нігті на ногах під паранджею — ще один невеличкий знак свободи. Талібан заборонив лак для нігтів і наклав ембарго на імпорт. Кільком нещасним жінкам відрубали кінці пальців на руках або ногах, оскільки вони вчинили порушення в межах правової системи. Звільнення жінок тієї першої весни після падіння Талібану обмежилося туфлями й лаком для нігтів і не сягнуло далі забрьоханого краю жіночої паранджі.

Не те, щоб вони не пробували. З часу падіння Талібану виникло кілька жіночих асоціацій. Деякі з них діяли навіть під час правління талібів, наприклад, організовували навчання для дівчат, займалися просвітництвом жінок щодо гігієни й опонування грамотністю. Справжньою героїнею за часів Талібану була Сухайла Седик, згодом міністр охорони здоров’я кабінету Карзая та єдина афганська жінка-генерал. Вона продовжувала викладати медицину для жінок і домоглася відкриття жіночого відділення в шпиталі, де працювала після того, як таліби його закрили. Сухайла Седик була однією з небагатьох жінок, хто відмовилася одягати паранджу. Пізніше вона розповідала: «Коли представники релігійної поліції прийшли зі своїми палицями й замахнулися, щоб ударити мене, я замахнулася, щоб ударити їх. Тоді вони опустили руки й залишили мене в спокої».

Але навіть Сухайла рідко коли виходила з дому за правління Талібану. Загорнуту у величезну шаль кожного ранку її відвозили до шпиталю та привозили назад увечері. «Афганки втратили впевненість у собі», — сказала вона з гіркотою після повалення талібів.

Одна жіноча організація спробувала провести демонстрацію вже через тиждень після втечі талібів. Вони зустрілися в Мікрорайоні, щоб пройтися містом на каблуках або в босоніжках. Більшість із них сміливо зірвали паранджу й перекинули її через плече, але представники влади зупинили демонстрацію, кажучи, що не можуть гарантувати безпеку цим жінкам. Щоразу, коли вони хотіли зібратися, їм забороняли.

Тепер знову відкрилися школи для дівчат, а молоді жінки поспішили в університети; деякі навіть пішли на свої попередні посади. Для жінок і жінками видається тижневик. Хамід Карзай не пропускає жодної можливості нагадати про права жінок.

Кілька жінок стали відомими під час засідань законодавчого органу Лоя-Джирга в червні 2002 року. Найвідвертіші були висміяні чоловіками в тюрбанах, але вони не здавалися. Одна з них, під загальне шикання, вимагала, щоб Міністром оборони призначили жінку. «У Франції так», — наполягала вона.

Але для мас мало що змінилося. У родинах традиція — це все: усе вирішують чоловіки. Зовсім невелика кількість жінок у Кабулі, хто відкинув паранджу в першу весну після падіння Талібану, а ще менше тих, хто знає, що їхні праматері, афганські жінки минулого століття не знали, що таке паранджа. Так, її носили впродовж століть, але зовсім незначна частина жіночого населення. Паранджу заново ввели у вжиток під час правління Хабібулли в 1901–1919 роках. Він видав указ, що дві сотні жінок із його гарему повинні носити її, щоб виходячи за ворота палацу, не приваблювати інших чоловіків своїми милими обличчями. Їхні накидки були з шовку та з вишуканою вишивкою, а принцеси Хабібули носили паранджі вишиті золотом. Вона була предметом одягу вищого класу, закриваючи жінок від очей мас. У п’ятдесяті роки її носіння стало поширеним, але лише серед заможних.

Приховування жінок під паранджею мало своїх опонентів. У 1959 році принц Дауд шокував населення, коли його дружина під час національного свята з’явилася на людях без паранджі. Він переконав свого брата, щоб його дружина зробила те саме, а також він попросив міністрів викинути паранджі своїх дружин. Уже наступного дня жінки на кабульських вулицях ходили в довгих плащах, темних окулярах і невеликих капелюшках — ті, хто до цього ходили загорнені з голови до п’ят. Паранджа вийшла з вищого класу і вищий клас її скасував. Цей предмет одягу став тепер відзнакою статусу в бідних. Багатьом служанкам і покоївкам діставалися тепер шовкові паранджі своїх працедавців. Відпочатку тільки правлячий етнос пуштунів вимагав носіння паранджі від своїх жінок, але потім і інші етнічні групи перебрали цей звичай. Принц Дауд хотів повністю звільнити країну від парандж. У 1961 році був прийнятий закон, що забороняв державним службовцям носити паранджу. Їх заохочували носити одяг західного стилю. Добитися виконання законів зайняло багато років і наприкінці 1970-х в Кабулі вже було важко зустріти вчительку або секретарку, що не носила б спідницю та блузку. Чоловіки одягали костюми. Однак, «нетрадиційно одягнені» жінки ризикували отримати від фундаменталістів кулю в ногу або кислоту в обличчя. Коли вибухнула громадянська війна й почало діяти ісламське законодавство, усе більше й більше жінок стали покривали себе. Коли прийшли таліби, з кабульських вулиць зникли всі жіночі обличчя.

Черевички першої паранджі зникають серед іншого взуття на одному з вузьких пішохідних мостів через висохле русло річки. Сандалі сестер позаду потрапили в пастку натовпу. Вони можуть рухатися лише разом із юрбою. Неможливо слідкувати за взуттям одне одного, не кажучи вже про те, щоб зупинитися чи оглянутися. Паранджі зливаються з іншими паранджами і чоловіками, що несуть товар на своїх головах, під пахвами або на плечах. Землі під ногами не видно.

На тому боці три паранджі шукають одна одну. На одній чорні черевики, білі шаровари з мереживом і яскраво червоний край сукенки, на другій брунатні пластмасові сандалі й чорна облямівка. Остання паранджа, з найтоншим силуетом, має рожеві пластмасові туфлі, фіолетові шаровари та край сукні. Вони знаходять одна одну й підводять погляди, щоб порадитися. Головна паранджа торує шлях до крамниці, справжньої крамниці, з вітринами і полицями, що розташувалася на окраїні базару. Їй потрібна ковдра. Їй дуже припала до душі блискуча, рожева, зшита зі шматочків річ із назвою «Париж». До ковдри в комплекті йдуть подушки з рюшами, сердечка та квіти. Усе складено разом у зручну прозору валізку. На валізці написано «зроблено в Пакистані», якраз під словом «Париж» і зображенням Ейфелевої вежі.

Паранджа хоче мати цю ковдру на своєму подружньому ліжку. На ліжку, яке вона ще не випробувала, якого не бачила і яке вона, Боже борони, не буде бачити до самої своєї весільної ночі. Вона торгується. За ковдру й подушки в поліетиленовій валізці продавець хоче кілька мільйонів афгані.

— Безглузда ціна!

Вона продовжує торгуватися, але продавець упертий. Вона вже хоче йти — тоді продавець уступає. Напнута паранджа отримала ковдру дешевше майже на третину від початкової ціни, але в момент, коли вже була готова віддати йому гроші, вона передумала. Їй не хочеться цього дитячого рожевого кольору, сигнальний червоний підійшов би. Продавець загортає ковдру і з удячності подає червону губну помаду. Як подарунок на весілля.

Вона йому чарівно дякує й піднімає свої покрови, щоб випробувати помаду. Урешті-решт, Шакіла добре познайомилася з продавцем ковдр і косметики. Крім нього, у крамниці лише жінки. Лейла та Міріам наважуються теж підняти свої паранджі й три пари губ змінюють свій вигляд. Вони заглядають у дзеркало й пожирають очима красу, виставлену під склом. Шакіла шукає крем для відбілювання шкіри. Блідолицість — важлива риса афганської краси. Наречена повинна бути блідою.

Продавець ковдр і косметики пропонує крем «Perfact». Білий захисний крем з алое написано на коробці. Усе інше китайською. Шакіла намащується до стану, що її шкіра виглядає ніби вибіленою густим цинковим кремом. Шкіра блідне, на деякий час. Справжній колір її шкіри проглядає через крем. Результатом є плямистий брунатно-білий колір.

Чудо крем якось утискується до вже переповненої торби. Три сестри сміються й обіцяють повернутися, коли кожна з них виходитиме заміж.

Шакіла задоволена й хоче йти додому, щоб похвалитися покупками. Їм трапляється автобус. Вони проштовхуються через підніжку й гупаються на сидіння за шторою. Задні сидіння зарезервовані для парандж, дітей і пакунків з покупками. Паранджі звиваються в усіх напрямках, їх притискують, на них наступають. Коли сестри всідаються, їм треба трохи підняти паранджі, щоб вони не тягнули голову вниз і давали змогу роздивлятися навколо. Вони всідаються на сидіння, кладуть пакунки на коліна й між ногами. Для жінок зарезервовано дуже мало місць. По мірі заповнення автобуса паранджі оточують інші паранджі, тіла, руки, пакунки й взуття.

Коли автобус зупиняється біля розбомбленого будинку, з нього викочуються три змучені паранджі та їхні пакунки. Вони вриваються в прохолодну квартиру, зривають паранджі з голови, вішають їх на гвіздок і з полегшенням зітхають. Вони отримують назад свої обличчя. Обличчя, які була вкрала паранджа.