Кабульський книгар

Злочин і покарання

Шаріфа, відправлена на пенсію дружина, чекає в Пешаварі. Вона непокоїться, знаючи, що з дня на день має з’явитися Султан, але той ніколи не потурбується, щоб повідомити її про день свого від’їзду з Кабула. Тож Шаріфа щогодинно очікує його появи вдома. І так упродовж багатьох днів.

Кожну страву готує з розрахунку, що приїде її чоловік: жирну курку, шпинат, як він любить, домашній гострий соус чилі. На ліжку чистий, випрасуваний одяг, у шухляді відсортовані листи.

Час іде. Курка загорнена, шпинат завжди можна розігріти, а соус чилі відставлений до буфету. Вона замітає, пере фіранки, шукає пилюку, щоб повитирати, сідає, зітхає, пускає сльозу. Не те, щоб сумувала за ним. Шаріфа сумує за життям, що як дружина підприємливого книгаря колись мала, шанована й поважна, мати його синів і дочки; обраниця.

Інколи вона ненавидить його за те, що він зіпсував їй життя, забрав її дітей, осоромив перед світом.

Пройшло вісімнадцять років з того часу, як вони одружилися та два роки відтоді, як він узяв собі дружину номер два. Шаріфа живе, як розлучена, але без свободи, яку гарантує жінці розлучення. Султан усе ще її господар. Він вирішив, що вона має жити в Пакистані й наглядати за домом, де зберігаються його найцінніші книжки. Тут є комп’ютер, телефон. З цієї адреси він може розсилати пакунки своїм клієнтам, отримувати е-мейли — усе це неможливе в Кабулі, де ні пошта, ні телефон, ні ком’ютери не функціонують. Вона живе в Пакистані, бо так зручно її чоловікові.

Розлучення не є альтернативою. Якщо жінка подає на розлучення, вона втрачає практично всі свої права та привілеї. Діти залишаються з батьком і він навіть може заборонити їй бачитися з ними. Вона стає ганьбою родини, часто геть відстороненою, а вся власність переходить чоловікові. Шаріфі довелося б переїхати до одного зі своїх братів.

Під час громадянської війни на початку дев’яностих і кількох років за Талібану вся родина жила в Пешаварі в дільниці під назвою Гаятабад, де дев’ять з десяти мешканців були афганцями. Але поступово, по одному, усі вони перебралися назад до Кабула: брати, сестри, Султан, Соня, сини; спочатку шістнадцятирічний Мансур, потім дванадцятирічний Аймал і останнім Екбал, який має чотирнадцять років. Залишились тільки Шаріфа та її найменша донька Шабнам. Вони сподівалися, що Султан забере їх до Кабула, до сім’ї і друзів, але він тільки обіцяв, бо постійно щось перешкоджало. Напівзруйнований будинок у Пешаварі, що планувався стати тимчасовим захистом від кабульських куль і гранат, перетворився тепер на її в’язницю. Вона не може пересуватися без дозволу свого чоловіка.

Перший рік після другого Султанового одруження, Шаріфа жила з ним і його новою дружиною. В очах Шаріфи Соня була не тільки неграмотною, а й ще ледачою. Може, вона й не лінувалася, але чоловік не дозволяв їй і пальцем поворухнути. Шаріфа готувала їжу, мила й прала, прибирала ліжка. На початках Султан замикався з Сонею в спальні на цілий день, тільки вряди-годи вимагаючи чаю або води. Шаріфа чула шепоти й сміхи, що змішувалися зі звуками, які краяли їй серце.

Вона ковтала свою гордість і виглядала взірцевою дружиною. Її родичі та подруги висували Шаріфу на перше місце на конкурсі дружин. Ніхто ніколи не чув її нарікань, сварок із Сонею або зривів.

Коли медовий місяць закінчився й Султан залишив спальню, щоб узятися за свій бізнес, двох дружин полишили одна на одну. Соня пудрила личко й приміряла нові сукні. Шаріфа поводилася як турботлива квочка. Вона перебрала на себе найважчу домашню роботу й мало-помалу вчила Соню, як готувати улюблені Султанові страви, показувала, як він любить, щоб були розставлені його речі, якою має бути температура води для вмивання та інші деталі, які жінка має знати про свого чоловіка.

Але о, сором! Хоча нічого незвичайного нема, коли чоловік бере другу жінку й навіть третю, та все ж це принизливо. Відсторонена дружина завжди буде мати мітку неадекватної. У будь-якому випадку, саме так відчувала Шаріфа, тому що Султан настільки очевидно надавав перевагу своїй молодшій дружині.

Для Шаріфи стало необхідним виправдати цю нову Султанову дружину. Їй треба було придумати пояснення, що це не її, Шаріфина, провина, а якісь зовнішні обставини, що відсунули її на другий план.

Кожному, хто готовий був слухати, вона звірялася, що в неї в утробі виріс поліп. Його вирізали, але лікар попередив, що якщо вона хоче жити, то не повинна більше спати зі своїм чоловіком. Це вона, Шаріфа, попросила чоловіка знайти нову дружину й це вона вибрала Соню. «Урешті-решт, він — чоловік», — казала Шаріфа.

В її очах я уявна недуга не була такою ганьбою, як те, що вона, мати його дітей, більше не могла тримала марку. А так, він лише послухався поради лікаря.

А коли Шаріфа справді хотіла напустити туману, переповідала з блиском в очах, що вона любить Соню, як рідну сестру, а її дитину Латіфу — як власну дочку.

На противагу Султанові, чоловіки, що мають більше однієї дружини, зазвичай намагаються дотримуватися балансу в стосунках, проводячи одну ніч з однією, другу — з іншою, і так десятиліттями. Жінки народжують дітей, і ті ростуть, як рідні брати й сестри. Матері пильним оком слідкують за ставленням до дітей; ніхто не може мати переваг над іншими. Вони також пильнують, щоб їм діставалася така ж кількість одягу та подарунків, як і іншим дружинам. Багато хто зі співдружин так сильно ненавидять іншу, що ніколи не розмовляють. Інші погоджуються з правом чоловіка мати кілька дружин і стають добрими друзями. Зрештою, суперниця була видана заміж через посередників, а сватання облаштоване батьками проти її власної волі. Дуже мало є дівчат, чиєю найзаповітнішою мрією було б стати другою дружиною старого чоловіка. Коли перша дружина отримала його молодість — їй дістається його старість. У деяких випадках жодна дружина не хоче бачити такого щоночі у своєму ліжку і рада, що їй вдається вислизнути.

Прекрасні карі очі Шаріфи, про які Султан колись казав, що вони найгарніші в Кабулі, утупилися вдалину. Вони втратили свою променистість, над ними важкі повіки, а навколо м’які зморшки. На свою світлу, покриту плямами шкіру вона накладає шар косметики. Її біла шкіра завжди компенсувала короткі ноги. Зріст і світла шкіра були найважливішими символами афганського статусу. Шаріфа завжди докладала зусиль, щоб зберегти свій моложавий вигляд — завжди приховувала той факт, що старша від чоловіка на кілька років. Сивину маскувала за допомогою фарбування в домашніх умовах, а от із рисами обличчя нічого не вдієш.

Вона важко пересувається по хаті, туди-сюди. Робити нема що, оскільки чоловік забрав її трьох синів назад до Кабула. Килими заметені, їжа готова. Шаріфа вмикає телевізор і дивиться американський триллер. Це фантастичний фільм. Симпатичного вигляду герої борються з драконами, монстрами й скелетами та перемагають злих істот. Вона уважно дивиться, хоча не розуміє мови, тобто англійської. Коли фільм закінчується, телефонує невістці. Потім встає і підходить до вікна. З другого поверху Шаріфа може бачити все, що діється у дворах внизу. Двори оточують цегляні мури людського зросту заввишки. Як і в неї, там повно вивішеного сушитися шмаття.

Проте в Гаятабаді не обов’язково бачити, щоб знати. У своїй вітальні, із заплющеними очима ти знаєш, що сусід слухає голосну пронизливу пакистанську поп-музику, що діти верещать або граються, що мати голосно лається, що жінка вибиває килими, інша — миється на сонці, що в одних сусідів пригоріла їжа, а інші ріжуть часник.

Чого не розголошують звуки й запахи, доносять плітки. У громаді, де всі спостерігають за мораллю одне одного, вони поширюються, як лісова пожежа.

Шаріфа ділить старий, занедбаний цегляний будинок і малесенький забетонований дворик із трьома іншими сім’ями. Коли стає зрозумілим, що Султан уже сьогодні не приїде, вона спускається вниз до сусідів. Збираються жінки цього будинку й кілька жінок із сусідніх дворів. Кожного четверга вони сходяться на назар — релігійна учта, — щоб попліткувати й помолитися.

Вони тісно пов’язують свої шалі навколо голови, застеляють індивідуальні молільні килимки в напрямку Мекки й б’ють поклони, моляться, устають, моляться, знову б’ють поклони, усього по чотири рази. Молитви промовляють лише губами, у тиші. Коли килимки звільняються — їх займають для молитви інші.

Щойно це закінчується, як шепіт молитви змінюється на лункі щебетливі голоси. Жінки всідаються на подушки попід стіною. Клейончата скатертина на підлозі заставляється чашками й тарілками. Подають свіжий кардамоновий чай і солодощі. Кожна закриває лице руками й знову всі моляться хором, шепочучи навколо трапези: «Ла Елаха Еллалаху Мухаммад-у-Расуллуллах — Нема Бога, окрім Аллаха, і Магомет пророк його».

Коли молитва закінчується, вони проводять руками по обличчю, від носа до чола й далі вниз, уздовж щік до губ, ніби вони з’їдають молитву. Від матері до дочки, усіх їх учили, що якщо молитися таким чином під час назару, то їхня молитва буде почута, якщо, звісно, вони цього заслужили. Ці молитви йдуть прямо до Аллаха, який вирішить чи відповідати на них, чи ні.

Шаріфа молиться, щоб Султан забрав її з Шабнам назад до Кабулу. Тоді вона знову буде серед усіх своїх дітей.

Коли всі попросили в Аллаха вислухати їхні молитви, четверговий ритуал може насправді починатися: їж солодощі, пий кардамоновий чай, обмінюйся останніми новинами. Шаріфа починає буркотіти про Султана, що може приїхати в будь-який момент, але ніхто не звертає на це уваги. Її співжиття втрьох не є більше гарячою темою на сто третій вулиці в Гаятабаді. Тепер зіркою місцевих пліток є шістнадцятирічна Саліка. Сам об’єкт пліток сидить замкненим у задній кімнаті після того, як кілька днів тому стався цей непростимий злочин. Вона лежить на матрацах, уся в синяках і побоях, із закривавленим обличчям і спиною вкритою червоними набряклими порізами.

Ті, хто не знає деталей цієї історії, жадібно слухають.

Злочин Саліки зародився шість місяців тому. Одного дня Шаріфина дочка Шабнам передала Саліці папірець.

«Я обіцяла не говорити, від кого це, але це від хлопця, — сказала вона підстрибуючи від збудження і задоволення від думки про свою важливу місію. — Він не сміє сам показатися. Але я знаю, хто він».

Шабнам приходила із записками від хлопця, папірцями з сердечками зі стрілами і словами «Я тебе люблю», написаних незграбними буквами, записками, що промовляли, яка вона гарна. Саліка бачила незнайомого автора листів у кожному хлопцеві, що траплявся їй. Вона слідкувала за тим, як одягалася, щоб її волосся було гладеньким і блискучим, і проклинала свого дядька за те, що заставляв її носити довгу чадру.

Одного дня він написав, що стоятиме біля електричного стовпа через кілька будинків від її дому й на ньому буде червоний светр. Вийшовши з дому, Саліка тремтіла від збудження. На ній був світло-блакитний оксамитовий костюм і улюблені прикраси: золотого кольору браслети й важкі ланцюжки. Вона була з подругою й заледве наважилася пройти мимо високого, худорлявого хлопця в червоному светрі. Він стояв відвернувши голову й жодного разу не поворухнувся.

Тепер вона перебрала ініціативу листування. «Завтра маєш повернути голову» — написала вона й тицьнула записку Шабнам, якій усе більше подобалося бути посередницею. Але знову він не поворухнувся. Тоді на третій день він обернувся до неї. Саліка відчула, як завмерло її серце, але вона не стишила ходу. Стан невідомості змінився на стан усепоглинаючої закоханості. Хлопець не був особливо гарним, але це був він, автор листів. Протягом багатьох місяців вони обмінювалися листами й скрадливими поглядами.

До цього першого злочину, який полягав у тому, що вона брала записки від хлопця і, прости Господи, відповідала на них, додалися інші. Тепер вона закохалася в когось, хто не був вибраний її батьками. Вона знала, що він їм не сподобається. Він був неосвічений, не мав грошей і походив з родини низького стану. У Гаятабаді саме побажання батьків мають значення. Салічина сестра вийшла заміж після п’ятирічної боротьби з батьком. Вона закохалася в того, кого батьки не вибирали, і не хотіла від нього відмовитися. Битва закінчилася, коли обоє закоханих спорожнили пляшечку пігулок, і їх терміново відправили до лікарні на промивання. Тільки після цього батьки дали згоду.

Одного дня обставини звели Саліку і Надіма разом. Її мати поїхала на вихідні до родичів в Ісламабад, а дядько кудись пішов на цілий день. Удома була лише його дружина. Саліка сказала їй, що йде до подружок.

— Ти маєш дозвіл? — запитала дядькова дружина. Її дядько був головою родини на той час, поки її батько знаходився в таборі для біженців у Бельгії. Він чекав на дозвіл для проживання, щоб мати змогу працювати й висилати додому гроші, або, ще краще, перевезти до себе родину.

— Мама сказала, що я можу піти після того, як усе зроблю, — збрехала Саліка.

Вона не пішла до подруги, а пішла, щоб зустрітися з Надімом наодинці.

— Ми не можемо тут розмовляти, — швидко проговорила вона, коли вони ніби ненароком зустрілися на розі вулиць. Він зупиняє таксі й саджає її. Саліка ніколи не сиділа в таксі з чужим хлопцем і серце їй підскакує до горла. Вони виходять біля парку. Парк у Пешаварі є місцем, де чоловіки і жінки можуть ходити разом.

Вони сідають на лавку в парку й розмовляють чи не півгодини. Надім складає грандіозні плани, він хоче купити крамницю або торгувати килимами. Саліка ж понад усе боїться, що хтось їх може побачити. Менше ніж за півгодини вона знову вдома. Але пекло вже розверзлося. Шабнам побачила її з Надімом в таксі і розказала Шаріфі, а та повідомила дядькову дружину.

Тітка добряче б’є Саліку по губах, коли та повертається, замикає її в кімнаті й телефонує матері в Ісламабад. Коли повертається дядько, уся сім’я заходить до неї й вимагає розповісти, що ж вона зробила. Дядько трясеться від злості, дізнавшись про таксі, парк і лавку. Він хапає шматок старого дроту й б’є її раз за разом по спині, тоді як тітка тримає її. Дядько б’є її по обличчю поки з рота і носа не починає йти кров.

«Що ти наробила, що ти наробила? Ти шльондро, — верещить дядько. — Ти ганьба для родини. Пляма на нашій репутації. Всохла галузка».

Його голос відлунює будинком, уривається у відкриті вікна сусідів. Незадовго всі знають про злочин Саліки. Злочин, що став причиною того, що вона лежить замкнена в кімнаті й молить Аллаха, щоб Надім її посватав, щоб батьки дали згоду на її одруження, щоб він дістав роботу в магазині килимів і щоб вони змогли переїхати.

— Якщо вона може сідати в таксі наодинці з хлопцем, я впевнена, що вона може робити й інші речі, — каже Насрін, тітчина подруга й кидає зневажливий погляд на маму Саліки. Великою ложкою Насрін закидає до рота цукати й чекає відповіді на свою заяву.

— Вона лише пішла до парку, не було потреби її бити так, щоб вона ледве дихала, — каже Шірін, яка є лікаркою.

— Якби ми не спинили його, прийшлось би везти її до лікарні, — каже Шаріфа. Вона продовжує, що дівчина всю ніч молилась у дворі. У стані безсоння їй привиділась ця нещасна. «Вона була там, доки вранці не прозвучав перший заклик до молитви», — додала насамкінець.

Жінки зітхають, одна шепче молитву. Усі погоджуються, що зустрівшись із Надімом у парку, Саліка зробила велику помилку, але вони не можуть дійти згоди, чи це був просто непослух, а чи серйозний злочин.

— Яка ганьба, яка ганьба, — голосить мати Саліки. — Як моя донька могла так учинити?

Жінки обговорюють, що буде далі. Якщо він посватається, ганьба забудеться. Але Салічиній матері не до смаку ідея мати зятем Надіма. Його сім’я бідна, він не має освіти й здебільшого просто вештається вулицями. Єдина робота, яку він мав, але врешті-решт утратив, була праця на килимовій фабриці. Якщо Саліка вийде за нього заміж, їй доведеться переїхати в сім’ю його батьків. Вони ніколи не зможуть мати власного дому.

— Його мама не є доброю господинею, — заявляє одна з жінок. — Їхній будинок запущений і брудний. Вона лінива й не тримається хати.

Одна зі старших жінок згадує Надімову бабу:

— Коли вони жили в Кабулі, то всіх приймали, — і хитро додає: — До неї приходили чоловіки, коли та була одна вдома, а вони не були родичами.

— При всій повазі, — каже одна жінка, повертаючись до Салічиної мами, — я мушу визнати, що мені завжди здавалося, що Саліка занадто виставлялася, завжди малювалася, одягалася, як пава. Ти повинна була здогадуватись, що в неї нечисті думки.

На деякий час западає мовчанка, ніби всі вони погоджуються зі сказаним і лише з поваги до матері Саліки не висловлюють це вголос. Одна з жінок витирає рота — час подумати про вечерю. Поволі всі встають. Шаріфа піднімається сходами до своїх трьох кімнат. Вона проходить мимо задньої кімнати, у якій замкнули Саліку. Дівчина сидітиме там, поки сім’я не вирішить, що з нею робити.

Шаріфа зітхає. Вона згадує про покарання, якого зазнала її сусідка Джаміла.

Джаміла походила з видатної сім’ї, була багата, непорочна й гарна, як квітка. Якийсь родич відкладав гроші, зароблені закордоном, щоб вистачило на вісімнадцятирічну красуню. Весілля було надзвичайним (п’ять сотень гостей), їжа — розкішною, наречена — сліпуче гарною. Джаміла не бачила чоловіка, за якого виходила, до самого дня весілля; батьки про все домовилися. Наречений — високий, худий чоловік сорока з чимось років, прилетів з-за кордону, щоб одружитися за афганським звичаєм. Перед тим, як він від’їхав оформляти візу, щоб молода дружина могла приїхати до нього, молодята провели два тижні разом. Потім Джаміла стала жити з його двома братами і їхніми дружинами в очікуванні приїзду чоловіка.

Через три місяці її зловили. На неї донесла поліція. Вони підстерегли чоловіка, що залазив до неї через вікно.

Нікого не впіймали, але чоловікові брати знайшли деякі чужі чоловічі речі в кімнаті Джаміли, що було доказом стосунків. Сім’я негайно скасувала шлюб і відправила її додому. Два дні вона сиділа замкнена, поки тривала сімейна рада.

Через три дні Джамілин брат сказав сусідам, що вона померла внаслідок нещасного випадку через коротке замикання в фені.

Похорон був наступного дня. Багато квітів, багато серйозних виразів обличчя. Мати й сестри були невтішними. Усі оплакували коротке життя, що випало на долю Джаміли.

«Як і весілля, — говорили, — похорон теж був надзвичайним».

Честь сім’ї була врятована.

Шаріфа мала весільне відео, але Джамілин брат якось прийшов позичити його. І так його й не повернув. Не залишилося нічого, що нагадувало б про це весілля. Але Шаріфа зберігає кілька фотографій. Пара наречених виглядає серйозно й офіційно під час розрізання торта. Джамілине лице нічого не видає й вона симпатично виглядає в невинному білому одязі й вельоні, з чорним волоссям і червоними губами.

Шаріфа зітхає. Джаміла вчинила серйозний злочин, але більше з недосвідченості ніж зі злого умислу.

«Вона не заслужила смерті. Але на все воля Аллаха», — шепоче Шаріфа й ніби дихає молитвою.

Утім, одна річ непокоїть її: ці два дні сімейної ради, на якій Джамілина мама — її власна мама — погодилася на вбивство своєї доньки. Це вона послала своїх трьох синів убити її. Брати разом увійшли до кімнату. Разом накинули їй на лице подушку, разом притиснули її, сильніше, сильніше, аж поки життя не згасло.

Потім вони повернулися до матері.