Кабульський книгар

Запах куряви

Розпарені тіла випаровують вологу. Руки рухаються швидким, ритмічним темпом. Сонячне проміння проникає через дві дірки в стелі й поливає мальовничим світлом сідниці, груди й стегна. Спочатку тіла в приміщенні через густу пару видно неясно, поки око не призвичаїться до магічного освітлення. Обличчя видають сконцентрованість. Це не задоволення, а важка робота.

У двох великих залах жінки шкребуть себе, одна одну та дітей. Одні по-рубенсівськи огрядні, інші — худі, як драбини з ребрами, що проступають крізь шкіру. Великими саморобними рукавицями з клоччя вони труть одна одній спини, плечі, ноги. Грубу шкіру на підошвах труть пемзою. Мами шкребуть своїх дочок на виданні й одночасно пильно вивчають їхні тіла. Не так довго треба чекати, поки молоді дівчата з грудьми, як у пташенят, стануть мамами з дітьми біля цицьки. Дівчата-підлітки мають широкі розтяжки від пологів, до яких їхні тіла ще не були готові. На животах майже всіх жінок шкіра потріскана через те, що вони народжували занадто рано й занадто часто.

Діти кричать і верещать зі страху або радощів. Ті, з кого змивають намилену піну, граються тазами. Інші верещать від болю й б’ються, немов риба в сітях. Нікому з них не прикривають ганчіркою очі від мила. Мами труть їх клоччяними рукавицями, поки брудні, темно-брунатні тіла не стають рожевими. Миття й купання — це битва, яку діти приречені програти в чіпких руках своїх матерів.

Лейла стирає з тіла бруд та стару шкіру. Чорні шматки здираються або в рукавицю з клоччя, або прямо на підлогу. Пройшло кілька тижнів з того часу, коли вона добре вимилася й уже багато місяців — коли вона ходила в лазню. Дома не так часто є вода, і Лейла не бачить потреби часто митися. Однаково відразу стаєш брудною.

Але сьогодні вона пішла в лазню за компанію з мамою та кузинами. Як незаміжні жінки, вона й кузини особливо сором’язливі, тому не зняли з себе трусів і бюстгальтерів. Клоччяна рукавиця не чіпає цих місць. Але руки, стегна, ноги, плечі та шия зазнають на собі доброї роботи. Краплини поту й води змішуються на їхніх обличчях, а вони труть, шкребуть, драють: чим ретельніше — тим чистіше.

Лейлина мама Бібі Гуль, якій уже майже сімдесят, сидить у басейні на рівні підлоги. Її довге сиве волосся, яке зазвичай сховане під світло-синьою шаллю, розсипалося їй по спині. Вона розплітає його лише в лазні. Воно таке довге, що вільно плаває в басейні навколо неї. Вона сидить упавши в транс, заплющивши очі й насолоджуючись жаром. Зрідка вона робить кілька лінивих зусиль, щоб митися. Замочує полотнину для лиця в посудину з водою, що Лейла виставила біля неї. Але вона швидко здається. Не може сягнути навколо свого живота, її рукам важко підніматися. Груди важко звисають на її великий живіт. Вона й далі сидить у трансі, абсолютно непорушно, як велика сіра статуя.

Лейла вряди-годи поглядає на матір, щоб упевнитися, що з нею все добре, а тим часом розмовляє зі своїми кузинами. Їй дев’ятнадцять і тіло в неї, як у дівчинки, середнє між дитячим і жіночим. Уся родина Ханів має радше повнувату статуру, якщо судити за афганськими стандартами. Жири та олія, якими вони щедро здобрюють свою їжу, добре позначаються на їхніх тілах. Сильно засмажені млинці, шматки картоплі, що скапують жиром, баранина в здобреній підливці. Лейлина шкіра бліда та ідеальна, м’яка, як задок у немовляти. Колір обличчя змінюється від білого до жовтуватого, до блідо-сірого. Життя, що вона веде, відображається на її дитячій шкірі, що ніколи не бачить сонця, і руках — грубих і спрацьованих, як у старої жінки. Певний час Лейла відчувала запаморочення й слабкість. Коли вона пішла до лікаря, він сказав, що їй потрібно більше сонця та вітаміну D.

Парадоксально, але Кабул є одним із найсонячніших міст на світі. Тут, на висоті 1 800 метрів над рівнем моря, сонце світить практично кожного дня. Від сонця робляться тріщини в землі, висихають колись вогкі сади, згоряє шкіра в дітей. Але Лейла ніколи його не бачить. Воно ніколи не доходить до квартири на другому поверсі в Мікрорайоні й не проникає через паранджу. Жоден цілющий промінчик не проникає через сіточку. Тільки коли вона навідується до своєї сестри Маріам, у якої є двір навколо її сільського дому, вона дає сонцю погріти своє тіло. Але така оказія трапляється дуже рідко.

Лейла встає першою й лягає останньою. Трісками вона розпалює піч у спільній кімнаті, а сплячі тіла інших членів родини в цей час ще хроплять. Далі вона розпалює дров’яну плиту у ванній кімнаті й нагріває води для їжі, умивання й прання. Поки темно, вона наповнює водою пляшки, баняки та інші ємкості. У цей час доби ніколи немає електрики, тому Лейла звикла ходити в темряві навпомацки. Деколи вона має невелику лампу. Потім вона заварює чай. Він має бути готовий до шостої тридцять, коли встають чоловіки дому. Інакше в неї будуть проблеми. Поки є вода в крані, вона продовжує поповнювати ємкості. Ніколи не знаєш, коли припинять подавати воду. Інколи вода зникає через годину, інколи через дві.

Екбал верещить щоранку, як недорізане порося. Крики діють кожному на нерви. Він лежить на матраці витягнувшись або склавшись удвоє й не хоче вставати. Цей чотирнадцятирічний хлопець щодня придумує нову слабкість, щоб уникнути дванадцятигодинного сидіння в крамниці. Але помилування немає. Щодня йому доводиться врешті підніматися, а назавтра ця вистава повторюється.

— Суко! Ледащо! Мої шкарпетки з дірками, — кричить він і кидає ними в Лейлу. Він виміщає свою злість на будь-кому, хто підвернеться під руку, а насправді він просто хотів би ходити до школи.

— Лейло! Вода холодна! Тепла вода закінчилася! Де мій одяг? Де шкарпетки? Дай чаю! Де сніданок? Почисть мої черевики! Чому ти встала так пізно?

Хряпають двері. Тремтять стіни. Кімнати, коридор і ванна кімната, як поле битви. Султанові сини репетують, сваряться, кричать. Переважно Султан сидить окремо з Сонею і п’є чай та снідає. Соня впадає біля нього, Лейла робить усе інше: наливає води в умивальник, готує одяг, наливає чаю, смажить яйця, бігає за хлібом, чистить взуття. П’ять домашніх чоловіків вибираються до праці.

З великою неохотою вона допомагає трьом племінникам Мансуру, Екбалу та Аймалу забратися геть з дому. Ніхто не подякує, ніхто не допоможе. «Неосвічені діти», — шипить під ніс Лейла, коли ці три хлопці, які лиш на пару років молодші від неї, дають їй розпорядження в домі.

— У нас нема молока? Я казав тобі купити! — Шпигає її Мансур. І додає: — Паразитка.

Якщо вона огризається, він завжди має на це жорстку відповідь:

— Заткнись, стара кочерга. Це не твій дім, а мій, — каже він люто.

Лейла також не відчуває, що це її дім. Це дім Султана і його синів та його другої дружини. Вона, Бульбула, Бібі Гуль і Юнус почуваються небажаними в домі. Але переїхати не є альтернативою. Уважається скандалом розділяти родину. Крім того, вони — добрі слуги. Лейла, у будь-якому випадку.

Деколи їй шкода, що її не віддали при народженні, як це було зі старшим братом. Вона уявляє собі: «З раннього віку я б ходила на комп’ютерні й англійські курси і зараз навчалася б в університеті. Я мала б гарний одяг і мені не треба було б наймитувати». Лейла любить маму, але вона відчуває, що нікому немає до неї ніякого діла. Вона завжди була останньою в ієрархії, там і залишається — Бібі Гуль більше не мала дітей.

Після ранкового хаосу, коли Султан із синами пішли, Лейла може трохи розслабитися, випити чаю та поснідати. Потім вона вперше підмітає підлогу. З невеликим віником вона проходить кімнату за кімнатою, схилившись і підмітаючи, підмітаючи, підмітаючи. Більша частина пилюки здіймається в повітря, танцює навколо й осідає позаду неї. Запах куряви ніколи не покидає квартири. Їй ніколи не вдавалося справитися з пилом. Він притрушує її рухи, її тіло, її думки. Але вона потроху змітає в купку крихти хліба, папірці та інше сміття. Кілька разів щодня вона мете кімнати. Усі події тут відбуваються на підлозі й вона швидко забруднюється.

Саме від цього бруду вона намагається зараз відшкребти своє тіло. Шкіра скручується невеликими жирними кульками. Це пилюка, що прилипла до її життя.

«Якби я тільки мала хату, що потребує одного замітання на день, яка б залишалася чистою весь день, якби приходилося замітати лише вранці», — зітхає Лейла при своїх кузинах. Вони погоджуються. Наймолодші дівчата в сім’ях, вони мають таке саме життя, як і вона.

Лейла принесла з собою свою білизну, яку вона хотіла випрати в лазні. Зазвичай вона пере в пітьмі на табуреті у ванній кімнаті біля невеликого віконця в стіні, що пропускає трохи світла. Вона використовує кілька балій. Одну з милом, другу без мила. Одну для білого, другу для кольорового. Вона пере простирадла, коци, рушники й одяг членів родини. Вона все це тре, викручує, потім вивішує сушитися. Сушити важко, особливо взимку. Поряд із багатоквартирним будинком натягнуті мотузки, але речі часто крадуть, тому вона не хоче розвішувати їх там. Хіба що хтось із дітей наглядатиме, поки вони сушаться. В інших випадках речі сушаться щільно розвішаними на балконі. Балкон має всього пару квадратних метрів і весь заставлений продуктами та непотребом: мішок картоплі, кошик цибулі, ще один — часнику, великий мішок рису, картонні коробки, старе взуття, дещо з одягу та інші речі, які ніхто не сміє викинути, бо, може, вони ще колись знадобляться.

Удома Лейла носить старі, рвані светри, поплямовані блузки й спідниці, що волочаться по підлозі. Спідниці збирають пилюку, яку вона не може зібрати. Вона носить геть стерті пластмасові капці й на голові шарф. Блиск іде лише від великих сережок золотого кольору та гладеньких браслетів.

— Лейло!

Її кличе слабкий змучений голос, що доноситься через дитячий вереск. Йому якраз удається заглушити сплески води, що виникають від виливання жінками відер води одна на одну.

— Лейло-о-о!

Бібі Гуль вийшла із заціпеніння. Вона сидить тримаючи полотнину й безпорадно дивиться на Лейлу. Лейла бере клоччяну рукавицю, мило, шампунь і підсуває таз ближче до великої голої матері.

— Лягай на спину, — каже вона. Бібі Гуль маневрує своїм тілом на підлозі. Лейла тре й мне хитляве тіло. Бібі Гуль сміється. Їй також ситуація видається комічною. Невеличка спритна донька й велика, стара мама. Різниця у віці близько п’ятдесяти років. За ними засміялися й інші. Несподівано всі навколо сміються.

— Ти така жирна, мамусю, ти колись від цього помреш, — дражнить її Лейла, миючи в тих місцях, куди сама вона не може дотягнутись. Тоді з допомогою двох кузин вона перевертає її на живіт, і кожна з них шкребе величезні частини тіла Бібі Гуль. Далі їй миють довге, м’яке волосся. Наливають на голову рожевого китайського шампуню. Лейла обережно, ніби боячись, що все, що залишилось від волосся зникне, розтирає шампунь. Пляшечка з шампунем майже порожня. Це залишки з часів Талібану. Пані на пляшечці густо покреслена товстим фломастером. Коли релігійна поліція калічила Султанові книги, вони також узялися й за упаковку. Жіночі обличчя на пляшечках із шампунем або дитячі обличчя на шматках мила були замальовані. Не можна зображувати живих істот.

Вода стає холоднішою. Діти, яких не закінчили мити, верещать ще голосніше. Скоро в лазні, яка спочатку парувала, залишається лише холодна вода. Жінки виходять. Після них залишається бруд. По кутах розкидані яєчна шкаралупа й гнилі яблука. Гидотні розводи залишаються на підлозі. У тих самих пластикових сандалях, що в лазні, жінки ходять також по сільських дорогах, вуличних туалетах і подвір’ях.

Бібі Гуль бреде слідом за Лейлою та кузинами. Далі вони одягаються. Ніхто не взяв зміну одягу. Одягають те саме, у чому прийшли. На чисті голови натягують паранджі, з їхніми власними запахами. Під них проникає дуже мало повітря, тому вони мають специфічний запах. Від Бібі Гуль несе невизначеним ароматом, яким вона постійно оточена, старечим подихом змішаним із солодким квітковим запахом і чимось кислим. Лейла пахне потом молодої людини та випарами кухні. Насправді всі жіночі паранджі родини Ханів тхнуть випарами кухні, тому що вони висять на цвяхах біля кухні. Жінки під паранджами й одягом зараз бездоганно чисті, але ніжне мило та рожевий шампунь відчайдушно програють у нерівному бою. Скоро знову відновлюється власний запах жінок. Паранджа насилає його на них. Це запах старої рабині або молодої рабині.

Бібі Гуль простує попереду. На якийсь момент троє молодих дівчат відстають. Вони йдуть поруч і сміються. На безлюдній вулиці можна відкинути паранджу через голову. Поблизу лише малі хлопці й пси. Прохолодний вітер приємно обвіває шкіру, усе ще розпарену після лазні. Але повітря не є свіжим. Бічні вулиці та проїзди в Кабулі смердять відходами й нечистотами. Брудна канава йде вздовж вулиці поряд із глиняними хатинками. Але дівчата не звертають увагу на сморід із канави або на куряву, що осідає на їхню шкіру та забиває пори. Їхні обличчя лоскоче сонце й вони сміються. Раптом озирається чоловік на велосипеді.

— Дівчата, прикрийтеся. Я згораю, — кричить він, проїжджаючи повз них. Вони переглядаються й сміються з його чудернацького виразу обличчя. Але коли він знову оглядається, вони покривають себе.

— Коли повернеться король, я більше ніколи не одягатиму паранджу, — раптом серйозно каже Лейла. — Тоді в нас буде мирна країна.

— Ясно, що він ніколи не повернеться, — заперечує кузина.

— Кажуть, що він повернеться цього року навесні, — наполягає Лейла.

Але до того часу все ж безпечніше ходити в паранджі. Тим більше, що три дівчини самотні.

Лейла ніколи нікуди не йде наодинці. Негарно молодій дівчині розгулювати без компанії. Хто знає, куди вона може піти? Може, на зустріч із чоловіком, щоб учинити гріх. Лейла сама не йде навіть у крамничку за овочами, що знаходиться в кількох хвилинах ходу від їхньої квартири. Зазвичай, вона бере з собою сусідського хлопчика або просить його побігти з дорученням. Наодинці є незнайомою концепцією для Лейли. Ніколи, жодного разу в житті, ніде, ні на один момент вона не була одна. Вона ніколи не була сама в квартирі, ніколи нікуди не йшла сама, ніколи ніде не залишалась сама, ніколи не спала сама. Кожної ночі вона спить на матраці біля матері. Вона просто не знає, як це, бути одною, тому їй цього не бракує. Єдине, чого вона бажає, це трохи більше спокою й не так багато роботи.

Коли вона заходить у помешкання, там царює хаос. Скрізь коробки, торби й валізи.

— Шаріфа повернулася! Шаріфа! — видає Бульбула, рада, що Лейла візьме на себе роль господині. Наймолодша дитина Султана і Шаріфи Шабнам бігає навколо, як веселе лоша. Вона обнімає Лейлу, яка своєю чергою обнімає Шаріфу. У центрі всього цього стоїть усміхаючись із дитиною на руках друга Султанова дружина Соня. Неочікувано Султан перевіз назад із Пакистану Шаріфу і Шабнам.

— На літо, — каже Султан.

— Назавжди, — шепче Шаріфа.

Султан пішов у книгарню. Залишаються тільки жінки. Вони всідаються в коло на підлозі. Шаріфа роздає подарунки. Сукенку для Лейли, шарф для Соні, сумку для Бульбули, светр на ґудзиках для Бібі Гуль, а всім іншим членам родини — одяг і пластикову біжутерію. Для синів вона має кілька комплектів одягу, куплених на пакистанських базарах. Таке не дістанеш у Кабулі. Для себе вона має єдину дорогоцінну річ.

— Ніякого повернення назад, — каже вона. — Ненавиджу Пакистан.

Але вона добре знає, що все в Султанових руках. Якщо він захоче, щоб вона повернулась, їй доведеться їхати.

Обидві Султанові дружини сидять і теревенять, як давні приятельки. Вони мацають матеріал, примірюють блузки й прикраси. Соня погладжує речі, що дістались їй і доньці. Султан рідко коли приносить подарунки молодій дружині, тому повернення Шаріфи стало приємним утручанням в її монотонне існування. Вона одягає Латіфу в рожеву тюлеву сукеночку, яка перетворює її на ляльку.

Вони обмінюються новинами. Жінки не бачилися одна з одною більше року. Телефону у квартирі немає, так що вони не могли й поспілкуватися. Найбільшою подією в Кабулі стало весілля Шакіли, про яке вони розповідають із найдрібнішими деталями. Які подарунки вона отримала, які сукні на них були, які діти від попереднього шлюбу, інші заручини, весілля і смерті.

Шаріфа переповідає новини свого біженського життя. Хто повернувся додому, хто залишився.

— Саліка заручилася, — каже вона. — Так вийшло, хоча родина була проти. У хлопця нічого нема, він також ледачий і нездара, — розповідає далі.

Кожен погоджується. Усі вони пам’ятають Саліку, завжди одягнену, як на видання. Але їм її шкода, бо вона має одружитися з побитим злиднями ледащом.

— Після того, як вони зустрілися в парку, її тримали замкненою цілий місяць, — продовжує Шаріфа. — Тоді одного дня прийшли хлопцеві мама й тітка просити її руки. Батьки погодилися. У них не було іншого вибору. Шкода вже була заподіяна. А які були заручини! Просто скандал!

Жінки слухають витріщивши очі. Особливо Соня. Вона сприймає ці пригоди всім своїм єством. Шаріфині історії є для неї мильною оперою.

— Скандал, — повторює Шаріфа, щоб підкреслити цей факт.

Існує традиція, що, коли пара заручується, то за бенкет, сукню і прикраси платить сім’я нареченого. Коли вони планували вечірку, батько хлопця тицьнув кілька тисяч рупій у руку Салічиного батька. Той якраз повернувся з Європи, щоб вирішити сімейну трагедію. Коли він побачив гроші, то просто кинув їх на землю. «Ви думаєте, можна організувати банкет з курячого комбікорму?» — закричав він. Шаріфа сиділа на сходах і все чула, так що це абсолютна правда. «Ні, забирайте свої гроші, а ми за все заплатимо», — сказав він.

Батько Саліки теж не купався в грошах. Він чекав, що йому нададуть політичний притулок у Бельгії і він зможе перевезти сім’ю. У Голландії йому вже відмовили і він жив на гроші, що йому видавав бельгійський уряд. Але заручини — це дуже важлива символічна церемонія. Їх практично неможливо розірвати. Заручини є також сигналом для зовнішнього світу, що родина справилася з ситуацією. Які декорації? Скільки це коштувало? Яка їжа? Скільки коштувало? Якого типу сукня? Скільки коштувала? Оркестр і за скільки? Заручини повинні продемонструвати наскільки сім’я хлопця цінує нового члена родини. Якщо частування бідне, це означає, що вони не цінують наречену, а також усю родину. Те, що її батькові прийшлося залазити в борги заради заручин, що ніхто, крім Саліки та її коханого, не радів, було нічим порівняно із соромом за бідну вечірку.

— Вона вже шкодує, — каже Шаріфа. — Адже в нього нема грошей. Дуже швидко вона зрозуміла, що він задарма нікому не потрібен. Але тепер пізно. Якщо Саліка розірве заручини, її ніхто більше взагалі не візьме. Вона ходить і всюди дзвенить шістьома браслетами, що він їй подарував. Каже, що вони — золоті. Але я знаю, і вона знає, що вони лише золотого кольору. У неї навіть не було нової сукні для святкування Нового року. Ви коли-небудь бачили дівчину, що не дістала б на Новий рік нової сукні від нареченого? Він тепер цілими днями в них удома. Її мама не знає, що вони роблять. Жахливо, жахливо, який сором. Я їй казала про це, — наголошує вона перед тим, як інші три співрозмовниці встигають засипати її питаннями.

Про того, і про того, і про того. Вони все ще мають багато родичів у Пакистані. Тітки, дядьки, кузини, які вважають, що ситуація ще не настільки покращилася, щоб повертатися. Або їм нема куди повертатися: розбомблена хата, замінована земля, спалена крамниця. Але всі вони сумують за своїми домівками. Так само, як Шаріфа. Уже майже рік, як вона не бачила своїх синів.

Лейла виходить у кухню готувати вечерю. Вона рада, що Шаріфа повернулася, тут нічого не скажеш, але боїться, що знову почнуться сварки: з синами, невістками і матір’ю. Лейла добре пам’ятає, як Шаріфа сказала їм збирати речі й забиратися геть.

«Збирай своїх дочок і просто щезни», — бувало говорила вона своїй свекрусі Бібі Гуль. «Тут нема місця. Нам самим тісно», — репетувала вона, коли Султана не було вдома. Це було тоді, коли Шаріфа була господинею дому й Султанового серця. Тільки останні кілька років, коли він узяв собі другу дружину, її тон щодо Султанових родичів трохи пом’якшав.

— Тепер стане ще тісніше, — зітхає Лейла. Нас уже не одинадцять, а тринадцять у трьох невеликих кімнатах. Вона чистить цибулю й плаче гіркими цибулиними сльозами. Дуже рідко вона плаче справжніми сльозами. Жагу, сум і розчарування вона стримує в собі. Чистий запах мила з лазні вже давно вивітрився. Олія зі сковороди бризкає їй на волосся й надає йому запаху згірклого жиру. Її загрубілі руки печуть від соусу чилі, що в’ївся в її тонку спрацьовану шкіру.

Вона готує просту вечерю. Нічого особливого, незважаючи на повернення Шаріфи. У родині Ханів немає звички святкувати на честь жінок. Тим більше, що готувати треба те, що любить Султан. М’ясо, рис, шпинат і квасолю, усе на баранячому жирі.

Щовечора Султан приходить із пачками грошей зі своїх крамниць. Щовечора він замикає їх у своїй заскленій шафі. Часто він приносить додому великі торби з соковитими гранатами, солодкими бананами, мандаринами та яблуками. Але фрукти також замикаються там. Їх можуть їсти тільки Султан і Соня. Тільки вони мають ключ. Султан вважає, що годувати сім’ю є великою морокою, а фрукти дорогі, особливо не в сезон.

Лейла кидає погляд на кілька маленьких, затверділих апельсинів, що лежать на підвіконні. Вони почали засихати й Соня виставила їх у кухню для загального вжитку. Лейла й не подумає їх попробувати. Якщо вона приречена їсти квасолю, вона їстиме квасолю. Апельсини можуть лежати там, поки не згниють або зовсім не висохнуть. Лейла закидає голову й висаджує на примус важку каструлю для рису. Вона висипає на сковороду з олією посічену цибулю. Додає помідори, спеції та картоплю. Лейла чудова кухарка. Вона чудова практично в усьому. Ось чому вона приставлена до кожної роботи. Під час обіду вона зазвичай сидить у кутку біля дверей і швидко підскакує, якщо комусь чогось треба або роздає їжу в тарілки. Коли всі догляджені, вона накладає собі те, що залишилось: трохи жирного рису й вареної квасолі.

Її виростили так, щоб вона прислуговувала, і вона стала служницею, якій усі наказують. Із кожним новим наказом, повага до неї зменшується. Якщо хтось у поганому настрої, то страждає Лейла. Пляма, що не відійшла на светрі, несмачне м’ясо, та мало що можна придумати, коли хтось потребує на комусь спустити свій гнів.

Коли родичі запрошують сім’ю з нагоди якогось свята, Лейла приходить першою, перед тим приготувавши вдома для всіх сніданок. Вона чистить картоплю, наварює бульйону, нарізає овочів. Коли сходяться гості, у неї заледве є час переодягтися, а далі вона знову подає їжу й проводить увесь час на кухні миючи посуд. Вона, як Попелюшка, тільки в її світі немає принца.

Султан приходить додому разом із Мансуром, Екбалом і Аймалом. У коридорі він цілує Соню й коротко вітається з Шаріфою у вітальні. Цілий день вони їхали в автомобілі з Пешавара до Кабула, тому потреби в подальших розмовах нема. Султан і сини всідаються. Лейла приносить миску для вмивання й бляшанку. Вона ставить миску по черзі перед кожним із них, вони миють руки, вона подає рушник. На підлозі вже розстелена клейончаста скатертина й можна подавати їжу.

Прийшов додому Юнус, наймолодший Султанів брат, і тепло привітався з Шаріфою. Він розпитує про останні вісточки від родичів, а потім, як звичайно, мовчить. Юнус дуже рідко розмовляє під час їжі. Він спокійний і тверезо дивиться на речі та рідко вступає в сімейні розмови. Виглядає, ніби йому все одно, а свої нещастя він тримає в собі. Цей двадцятивосьмирічний чоловік глибоко незадоволений своїм життям.

«Собаче життя», — каже він. Робота зрання до вечора й крихти зі столу свого брата.

Тільки Юнусові Лейла старається догодити. Вона любить цього брата. Деколи він приходить додому з невеликими подарунками, як то пластмасовий поясок або гребінець.

Цього вечора Юнус чимось стурбований. Але він вичікує, щоб заговорити. Шаріфа сама бере бика за роги й випалює:

— З Бельквісою не зовсім ясно. Батько дуже зацікавлений, але мати каже ні. Спочатку вона говорила так, але потім переговорила з родичкою, у якої є син, молодший син, і він хотів би одружитися з Бельквісою. Вони запропонували гроші й мати почала сумніватися. Ця родичка почала розпускати плітки про нашу сім’ю. Це все, що я можу тобі сказати.

Юнус червоніє й мовчки нахмурюється. Уся ця ситуація є образливою. Мансур кепкує.

— Онучка не одружується з дідусем, — бурмоче він собі під ніс, але так, щоб Юнус чув, а Султан — ні. Остання надія Юнуса розбита й відкинена. Він змучений. Змучений від чекання, від пошуку, змучений від життя в коробці.

— Чаю! — наказує він, щоб перебити Шаріфин потік слів про те, чому Бельквісина сім’я не хоче, щоб їхня дочка вийшла за нього заміж. Лейла підводиться. Вона засмучена, що одруження Юнуса, виглядає, ще буде довго тягнутися. Лейла сподівалася, що коли Юнус одружиться, він забере її з матір’ю до себе. Вони б усі жили разом. Лейла б для них так старалася, так старалася. Вона б учила Бельквісу, робила б усю найважчу роботу. Бельквіса навіть могла б продовжувати навчання, якщо б захотіла. Усе було б добре. Вона готова на все, щоб вирватися з Султанового дому, де ніхто її не цінує. Султан нарікає, що її страви йому не до смаку, що вона забагато їсть і що не завжди слухається Соню. Мансур завжди проти неї, постійно дзьобає. Часто він їй каже іти під три чорти. «Мені нема ніякого діла до тих, хто не має ніякого значення для мого майбутнього», — говорить він. «А ти, ти для мене нічого не значиш. Ти паразитка й геть звідси», — сміється він з презирством, добре знаючи, що їй нема куди дітися.

Лейла приносить чай. Слабкий зелений чай. Вона питає Юнуса, чи треба йому випрасувати штани на завтра. Вона якраз їх випрала, а Юнус має лиш дві пари. Їй треба знати, чи збирається він одягати чисті. Юнус мовчки киває.

«Моя тітка така тупа», — постійно твердить Мансур. «Коли вона хоче щось сказати, я завжди знаю, що саме. Це найнудніша особа, яку я коли-небудь знав», — глузливо сміється він і перекривлює її. Він ріс зі своєю на три роки старшою тіткою не як брат, а як господар.

Це правда, що Лейла часто повторюється, але це тому, що вона думає, що її ніхто не чує. Загалом вона говорить про буденні речі, тому що це її життя. Але зі своїми кузинами, сестрами й племінницями вона вміє сміятися та сяяти. Вона може здивувати всіх смішними історіями. Усе її лице міняється, коли вона сміється. Але під час сімейних вечерь не так. Тоді вона мовчазна. Інколи вона сміється з грубого жарту свого племінника, але як вона звірилася своїй кузині в лазні: «Я сміюся ротом, а не серцем».

Під час Шаріфиної першої вечері ніхто багато не розмовляє. Це через невтішні новини про Бельквісу. Аймал грається з Латіфою, Шабнам грається зі своїми ляльками, Акбал голосно розмовляє з Мансуром, а Султан фліртує з Сонею. Інші мовчки їдять, потім сім’я розходиться спати. Шаріфі і Шабнам виділяють місце в кімнаті, де вже сплять Бібі Гуль, Лейла, Бульбула, Екбал, Аймал і Фазіль. Султан і Соня зберігають кімнату за собою. Опівночі всі вже на матрацах. Усі, крім однієї.

При світлі свічки Лейла готує їжу. Працюючи в книгарні цілий день, Султан любить з’їсти домашнього. Вона смажить курку в олії, варить рис, готує овочевий соус. Поки все готується, миє посуд. Полум’я свічки освітлює її лице. Навколо очей видно великі темні кола. Коли страва готова, Лейла знімає каструлю з плити, обмотує її ганчіркою і міцно закріплює кришку, щоб трималася, коли Султан з синами заберуть її з собою вранці. Вона змиває олію з пальців і йде спати, у тому самому одязі, що був на ній увесь день. Лейла розкочує матрац, накривається ковдрою й засинає, поки мулла не розбудить її через кілька годин. Під звуки «Аллах акбар» — «Бог усемогутній» розпочинається новий день.

Новий день, що на смак і запах, як і всі інші дні. Смак і запах куряви.