Кабульський книгар

Спокуси

Вона заходить разом зі сонячним промінням. У темну кімнату вривається розгойдане гроно кулонів і підвісок. Здригнувшись Мансур прокидається з дрімоти й ніби крізь сон дивиться, як цей привид крадеться вздовж полиць.

— Вам допомогти?

Він одразу ж знає, що це гарна молода жінка. Він бачить її поставу, її руки, її ноги. Бачить, як вона тримає свою сумочку. Вона має довгі білі пальці.

— У вас є «Хімія для старшокурсників»?

Мансур набирає свого найпрофесійнішого вигляду продавця. Він знає, що вони не мають цієї книжки, але просить її пройти з ним у допоміжні приміщення й пошукати. Мансур стоїть поряд із нею і оглядає полиці, а її парфуми лоскочуть йому ніздрі. Він витягується й нагинається, прикидаючись, що вишукує книжку. Поміж цим, повертається до неї та вивчає тіні її очей. Мансур ніколи не чув про такий підручник.

— На жаль, ми всі розпродали, але я маю кілька екземплярів вдома. Можете прийти завтра? Тоді я принесу її Вам.

Наступного дня він чекає на богиню, і не з книжкою з хімії, а зі своїм планом. Поки йде час, він висновує ще фантастичніші думки. Але насувається вечір і він замикає крамницю. На потрісканих вікнах книгарня має металеві грати. Розчарований, він хряскає ними з усієї сили.

Наступного дня в нього поганий настрій, він сидить похнюпившись за прилавком. Кімната напівтемна, електрики нема. Коли проникає стовп сонячного проміння, то вихоплений світлом танок пилу робить кімнату ще похмурішою. Коли заходять клієнти й питаються про якусь книгу, Мансур насуплено відповідає, що такої немає, хоча вона лежить прямо за ним на полиці. Він проклинає те, що мусить сидіти прив’язаний до батькової книгарні, що навіть п’ятниця не є вільним днем, що батько не пускає його вчитися, не купує мотоцикл і не пускає до друзів. Він ненавидить ці запорошені томи на полицях. Він насправді ненавидить книжки, завжди ненавидів і не прочитав жодної з них після того, як його забрали зі школи.

Звук легких кроків і шурхіт цупкого матеріалу виводить його з понурого настрою. Як і першого разу, вона стоїть у центрі сонячного проміння, що змушує книжкову пилюку вигравати навколо неї. Мансур обережно себе стримує, щоб не застрибати від радощів, і напускає на себе вигляду продавця книжок.

— Я чекав на Вас учора, — каже він професійно ввічливо. — У мене є книжка вдома, але я не знав, яке видання Вам потрібне, у яких палітурках і яку ціну Ви збираєтесь заплатити. Книга має стільки видань, що я не міг їх усі принести. Ви б не пішли зі мною вибрати те, що вам треба?

Паранджа виглядає здивованою. З відчуттям непевності вона вертить свою сумку.

— Додому з Вами?

Якийсь час вони мовчать. «Тиша — найкращий аргумент», — думає Мансур, трясучись від нервів. Він видав дуже сміливу пропозицію.

— Вам потрібна книга, чи не так? — запитує він нарешті.

Дивовижно, але вона погоджується. Дівчина сідає на заднє сидіння машини так, що може спостерігати за ним в дзеркало. Під час розмови Мансур намагається затримати, як він вважає, її пильний погляд.

— Гарне авто, — каже вона. — Це Ваше?

— Так, але нічого особливого, — недбало відповідає Мансур. Це робить машину ще чудовішою, а його ще багатшим.

Він безцільно їздить вулицями Кабулу, а паранджа тим часом сидить на задньому сидінні. У нього немає книжки, та й удома — баба й тітки. Його непокоїть і захоплює те, що він так близько з кимось, кого не знає. У момент найбільшої сміливості він просить її показати лице. Кілька секунд вона сидить абсолютно незворушно, а потім піднімає передню частину паранджі й тримає погляд у дзеркалі. Він знав, що так буде. Вона гарна, з прекрасними, великими, темними підведеними очима, на кілька років старша від нього. З допомогою найвишуканішого гумору, наполегливих чар і мистецтва переконання він змушує її забути про підручник із хімії та піти з ним пообідати в ресторані. Він зупиняє машину, вона вилазить і піднімається в ресторан «Марко Поло», де Мансур замовляє все, що було в меню: курку-гриль, кебаб, манти — афганське тісто начинене пловом і м’ясо, рис із великими шматками баранини й на десерт фісташковий пудинг.

Під час обіду він старається смішити її, хоче, щоб вона відчула себе особливою, припрошує їсти більше. Вона сидить не скинувши паранджі, спиною до інших столиків, у кутку ресторану. Як і більшість афганців, дівчина ігнорує ніж та виделку і їсть руками. Вона розповідає про своє життя, родину, навчання, але Мансур заледве вловлює зміст сказаного, бо дуже перенервувався. Це його перше побачення. Абсолютно нелегальне побачення. На виході він залишає офіціантам щедрі чайові, на що студентка робить круглі очі. По її одягу він бачить, що вона не багата, але й не бідна. Мансур мусить спішити назад у крамницю, а паранджа застрибує в таксі. За Талібану таке призвело б до покарання батогами й ув’язнення і її, і таксиста. Зустріч у ресторані була б просто неможливою річчю. Незнайомі чоловік і жінка не можуть разом іти по вулиці, а ще більш неможливим було б скинути паранджу в публічному місці. На щастя для Мансура все змінилося. Він обіцяє принести книжку наступного дня.

Увесь наступний день він думає, що сказати, коли вона прийде. Треба буде поміняти тактику продавця на тактику звабника. Єдиним досвідом Мансура в мові кохання є сцени з індійських і пакистанських фільмів, де кожна наступна фраза має бути більш хвилюючою за попередню. Фільми починаються з випадкової зустрічі, потім настає момент нетривалої ненависті, потім зрада, розчарування й на закінчення — слова, як пелюстки червоних троянд, про вічне кохання. Дуже потрібна підготовка для молодого закоханого. За прилавком, поряд зі стосами книжок і паперу, він вимальовує собі, як буде розвиватися розмова зі студенткою.

«Я думав про тебе кожну мить, після того, як ти пішла вчора. Я знаю, що в тобі є щось особливе, ти створена для мене. Ти моя доля!» Без сумніву, їй сподобається таке почути. Потім він подивиться їй у вічі. Може схопить за руку. «Я мушу бути з тобою наодинці. Я хочу насолодитися всією тобою, хочу потонути у твоїх очах», — скаже він. Або він буде не таким самовпевненим: «Я багато не прошу. Тільки якби ти могла інколи заходити, коли не маєш, що робити. Я зрозумію, якщо ти не захочеш, але може хоч раз на тиждень?»

Може дати кілька обіцянок: «Коли мені виповниться вісімнадцять, ми одружимося».

Він має виглядати Мансуром з дорогою машиною, Мансуром із модною крамницею, Мансуром із чайовими, Мансуром у європейському одязі. Він має звабити її життям, яке вона мала б разом із ним. «Ти матимеш великий дім із садом і масою прислуги, а у відпустку ми поїдемо закордон». І він має зробити так, щоб вона відчувала, що є унікальною, спеціально вибраною та розуміла, що багато для нього значить. «Я кохаю тільки тебе. Я страждаю кожну хвилину, коли тебе немає поруч».

Якщо вона не погодиться, тоді треба діяти драматичніше. «Якщо ти покинеш мене, тоді краще вбий мене! Або я підпалю весь світ!»

Але студентка не прийшла ні наступного після побачення дня, ні через день, ні потім. Мансур продовжує вправлятися в промовах, але дедалі більше падає духом. Чи він їй не сподобався? Може її батьки дізналися, що вона зробила? Може її замкнули? Може хтось їх побачив разом і роздзвонив новину? Сусід, родич? Може він щось не те сказав?

Старший чоловік із паличкою і великим тюрбаном на голові перериває його звихрені думки. Бурчанням він вітає Мансура й запитує про релігійний твір. Мансур знаходить книжку й сердито кидає її на прилавок. Він більше не Мансур-спокусник. Просто Мансур, син торговця книгами, із мріями, як червоні троянди.

Він чекає на неї кожнісінького дня. Щодня він замикає на вікнах ґрати, а вона так і не приходить. Час у крамниці тече все похмуріше.

На вулиці, де Султан тримає книгарню, є кілька інших книгарень і крамниць, що продають письмове приладдя, виготовляють палітурки або роблять копії документів для людей. Рахімулла працює в одній із таких крамничок. Інколи він заходить до Мансура випити чаю й потеревенити. Цього разу Мансур заходить до Рахімулли й звіряється йому у своїх проблемах. Рахімулла просто сміється.

— Не треба робити такі спроби зі студентками. Вони занадто доброчесні. Спробуй із кимось, кому потрібні гроші. Найлегше з жебрачкою. Деякі з них зовсім непогані. Або піди туди, де ООН роздає борошно та олію. Там є багато молодих удовиць.

Мансур роззявляє рота. Він знає той куток, де роздають їжу найбіднішим. Зазвичай це вдови й діти. Щомісяця вони отримують пайок і деякі стоять тут же на розі й намагаються виміняти частину пайка на гроші.

— Піди туди й вибери собі якусь молоду на вигляд. Купи пляшку олії та попроси її прийти сюди. «Якщо прийдеш до мене в крамницю, я потім тобі допоможу», — кажу я їм зазвичай. Коли вони приходять, я даю їм трохи грошей і прошу пройти в задню кімнату. Вони приходять в паранджі і виходять в паранджі. Ніхто нічого не підозрює. Я отримую те, що хочу, а вони дістають гроші для дітей.

Мансур дивиться на Рахімуллу, не ймучи віри. Той відкриває двері в задню кімнатку, розміром заледве квадратний метр. На підлозі лежать кілька картонних коробок, брудних і сплюснених. Темні плями покривають коробки.

— Я знімаю чадру, сукню, сандалі, шаровари. Дійшовши до цього, стає запізно про щось шкодувати. Стає запізно кричати, адже якщо хтось прибіжить на допомогу, провина повністю лежатиме на ній. Скандал зруйнує їй життя. Легко з удовами. Якщо це молоді дівчата, ще незаймані, я роблю їм це між ніг. Я лиш прошу їх стиснути ноги. Або я це роблю, ну ти розумієш, ззаду, — каже Рахімулла.

Мансур дивиться на нього й не може повірити. Як він може говорити про такі речі так легко й недбало?

Коли того ж дня він зупиняється біля скупчення синіх парандж, то розуміє, що насправді все не так легко. Він купує пляшку олії. Але руки, що продають її, грубі й спрацьовані. Він оглядається навколо й бачить лише злидні. Він закидає олію на заднє сидіння й від’їжджає.

Він облишає безкінечне повторення слів з індійського кіно. Одного дня, сподівається, вони все ж таки йому стануть у нагоді. Якось у книгарню зайшла молода дівчина й запитала англійський словник. Мансур повів розмову у своїй найчарівнішій манері. Він з’ясував, що вона записалася на курси англійської в початкову групу, і як галантний син книготорговця запропонував свою допомогу.

— Сюди заходить дуже мало людей, тому я міг би деколи перевіряти твої домашні завдання.

Але дівчина більше не приходила.

— У мене нечисте серце, — звірявся він молодшому брату.

Він знає, що не можна думати про дівчат.

До крамниці забігла маленька дівчинка. Їй може дванадцять, може чотирнадцять. Вона простягає руку й благально дивиться на Мансура та Рахімуллу. На голові в неї брудна біла шаль із червоними квітами. Вона ще замала носити паранджу. Її носять лише після досягнення статевої зрілості.

Жебраки часто заходять до крамниць. Мансур переважно грубо посилає їх геть. Але Рахімулла стоїть нерухомо й вивчає дитяче личко, що має вигляд сердечка. Тоді виймає десять купюр із кишені. Дівча-жебрак дивиться на них широко розплющеними очима й жадібно хапає. Але як тільки вона хоче їх забрати, рука Рахімулли вислизає. Він робить великий круг рукою в повітрі й затримує її погляд.

— Нічого в житті немає задурно, — каже він.

Рука дівчинки завмирає. Рахімулла дає їй дві купюри.

— Піди в лазню, помийся й приходь знову. Тоді я дам тобі решту.

Вона швиденько кладе гроші в кишеню сукенки й ховає своє лице в брудну шаль із червоними квітами. Дівчинка дивиться на нього одним оком. На одній щоці видно шрами від старих ран, залишених віспою. На чолі видніються також сліди укусів москітів. Вона розвертається і виходить. Тендітне тільце зникає на кабульських вулицях.

Через кілька годин вона повертається, чиста.

— Ого! — каже Рахімулла, попри те, що на ній усе той же брудний одяг.

— Ходи зі мною в задню кімнату, і я дам тобі решту грошей. — Він посміхається їй і вони виходять.

Мансуру незручно. Залишений наодинці в крамниці, він не знає, чи може піти звідси. Раптом продавець виходить.

— Вона твоя, — каже він Мансурові.

Мансур завмер на місці. Він витріщився на Рахімуллу. Потім озирнувся на двері, що ведуть у задню кімнату, і прожогом кинувся з крамниці.