Казино «Руаяль»

Передмова

О третій ранку запах тютюну та поту в казино стає вкрай нестерпним. Мало-помалу ерозія душі, викликана азартною грою — круто замішаною на жадобі, страху і нервовій напрузі — досягає межі; тоді почуття, що пробудилися, відчайдушно протестують.

Раптом Джеймс Бонд відчув себе стомленим. Він завжди знав міру своїх можливостей та цілковито довіряв своїм відчуттям. Це допомагало уникати виснажування, коли гострота сприйняття притуплюється і призводить до помилок.

Про що кажуть нам ці перші рядки? По-перше, вони відразу переносять нас у гущу подій. Нема потреби сидіти в казино до третьої ранку, — а для більшості перших читачів Флемінга таке взагалі неможливе, — щоб відчути його гламур і мішуру Читач довіряє своєму провідникові, який буденно, але переконливо пише про ерозію душі та знайомить із головним героєм, який, попри будь-що, є людиною, як ми з вами: він стомлюється, хоча й володіє здібностями, про котрі можна лише мріяти — холоднокровно оцінює ризик, знає свої можливості й діє рішуче.

Далі нам розповідають, що дещо затіюється. Ми не знаємо, що саме, але відчуваємо, що стоїмо на порозі подій. Бо герой — це людина дії, і події його не оминуть. Насамперед читачі далекого — 1953 року, коли книгу видали — відчували, що їх занурюють у світ витончених вин, першокласного тютюну, дорогого одягу, мальовничих локацій та екзотичних небезпек, які вони не можуть собі дозволити, але здатні уявити. їхній провідник знав той світ, і вони йому вірили. І наостанок: їм подобалось ім’я головного героя: сильне, просте, його легко запам’ятати і вимовити, ймовірно, але не доконче англійське, з алюзією на заможну Бонд-стрит[7].

У 1953 м’ясо ще видавали по картках, автомобілі в англійських родинах були дивиною, разом з телефоном, не кажучи про телевізор. Багато міст, особливо Лондон і порти, ще не позбулися вирв від бомб, покалічених будівель та плюща, що буяв повсюди. Радянський Союз, де Сталін ще не помер і влада його була сильною, залишався на військових рейках, окупував половину Європи і становив загрозу вільному світові. На сході тривала корейська війна, зловісні та криваві події розгортались у комуністичному Китаї. А недавно винайдена ядерна зброя взагалі загрожувала тотальним знищенням.

Проте траплялись яскраві події національного масштабу: коронація королеви Єлизавети II, підкорення Евересту, а в травні наступного року Роджер Банністер подолав милю менш як за чотири хвилини[8]. А в щоденному бутті більшість населення боролася за виживання на фоні хронічної нестачі житла, обмеженого харчування, ношеного одягу, на міжнародному рівні панував економічний та політичний занепад. Одиниці могли дозволити собі вино, не кажучи про шампанське, більшість узагалі не виїжджала за кордон, за винятком тих, хто воював.

На фоні сірого та безрадісного життя перші рядки «Казино “Руаяль”» виступали, напевне, трубним гласом. Вони провіщали народження міфології національного — а згодом міжнародного — масштабу, такої ж безсмертної і правдоподібної, як королівська коронація чи Еверест або миля за чотири хвилини.

Дивно, мабуть, аналізувати феномен Бонда з погляду достовірності, якщо брати до уваги те, якими моторошними деталями обросла ця персона — особливо в кінострічках — але багато чого у його образі ґрунтовано на реальних фактах. Події, змальовані в «Казино “Руаяль”», мають в основі досвід, що набув Ієн Флемінг під час Другої світової як морський офіцер, який працював на директора воєнно-морської розвідки (ДВМР). Сам Флемінг не був шпигуном, не займався саботажем, його не скидали на парашуті над полем битви, не саджали в підводний човен, щоби стежити за переміщенням військ, і не відсилали висаджувати у повітря мости для допомоги спротиву. Напроти, він був штабним офіцером, який допомагав розробляти і планувати операції, а також користувався польовими розвідданими (був одним з небагатьох обізнаних із роботою дешифрувальників «Енігми» в Блечлі-Парку[9], який відвідував). Погляд Флемінга на розвідувальні операції є поглядом радше польового агента, ніж аналітика, іншими словами, більше керівника спецоперацій (КСО), а не агента МІ-6.

Саме тому Бонд не є — всупереч загальновизнаній думці — справжнім агентом. Зазвичай він не збирає розвіддані, не звітує керівнику і не вербує агентів, які рознюхують для нього секрети. Він здійснює вбивства (чим ніколи на займалися британські спецслужби в мирний час), вчиняє акти саботажу, чи, як у «Казино “Руаяль”», сприяє поваленню та смерті свого ворога. Він — оперативник високого рівня, ліцензований убивця, чиї методи може і є таємними, але наслідки набувають розголосу.

Насправді його образ ґрунтується на інтересі Фле-мінга до середовища і того, що можна назвати аксесуарами бондівського ремесла. Подібно до Раймонда Чандлера, котрий одним з перших високо оцінив «Казино Руаяль”», Флемінг багато уваги приділяє описам обстановки, в якій діє його герой (суперечливий аспект щодо важливості наявності цього елемента в сюжеті трилера). Так, у «Казино "Руаяль”» читач отримує детальний опис не тільки інтер’єрів казино і гранд-готелів, а й затишних містечок та безмежних пляжів французького узбережжя. Читач завжди в курсі, у що Бонд одягнений і яку сукню носить Веспер — перша в довжезній черзі дівчина Бонда.

Нема потреби сперечатися, до якої міри Бонд е alter ego самого Флемінга чи наскільки дівчата Бонда відповідають бажанням Флемінга, а не тільки власній справжній природі; справа в тому, що Флемінг помічає, як люди вдягаються, він спостерігає, що вони їдять, курять та п’ють, які картини висять на стінах — і це робить розповідь цікавою. Бонд ніколи просто не запалює сигарету; він запалює «морланд»[10] з трьома золотими смужками від своєї окисленої запальнички «ронсон». Сенс таких деталей, які легко спародіювати, але важко зробити фішкою, не тільки в тім, що вони додають особливості сцені чи сприяють зображенню персонажа, а й підсилюють реальність вигаданого світу, який автор намагається створити. Походження родини Флемінга, разом з його службою в період війни та щедрою платнею за журналістську роботу в післявоєнні роки — запорука того, що він знає, про що пише. Бонд завжди одягнений з голочки (як і його творець) — міцний та елегантний чоловік у смокінгу і за всіма ознаками джентльмен, котрого ніколи не сприймуть за викидайла.

Обґрунтована деталізація особливо важлива для Флемінга, коли йдеться про машини та зброю. Роблячи технічні деталі ключовими для розвитку сюжету, письменник продовжує усталену традицію написання триле-рів, що розпочав ще Ерскін Чілдерс у «Таємниці пісків»[11], де деталі розкладу руху кораблів та потягів важливі для створення загрозливої і загадкової атмосфери. Акцент на швидкості, з якою куля залишає ствол, та інші судово-медичні подробиці додають оповіданню жвавості.

Завдяки картинам «Голдфінгер» та «Кульова блискавка» образ Бонда нерозривно пов’язаний з автомобілем марки «Астон Мартін ДБ5»[12], але на життєвому шляху, змальованому в романах та кінофільмах, він зустрічається зі широким спектром машинерії — від скромного «Сітроена 2 СУ»[13] до космічного шаттла. Повсюди в романах, однак, його улюблена марка авто зовсім не «Астон Мартін», а «Бентлі», до того ж у різноманітних версіях. Так, у «Казино “Руаяль”» потужний кабріолет «Бентлі» (двигун — 4,5 літра) військово-морського сірого кольору (улюблений колір Бонда) початку 1930-х років описаний як його єдина пристрасть. Цей автомобіль якнайкраще відображає схильність Флемінга до великих машин з потужними двигунами (він дуже пишався своїм «Форд Тандербердом»[14]), хоча, для автора, який знається на машинах, він іноді допускає прикрі помилки (чи це домисел), зображаючи, наприклад, бондівський «Бентлі» як модель «Марк IV», яку компанія ніколи не виробляла.

Щодо зброї, то в «Казино “Руаяль”» він озброює Бонда пласким автоматичним пістолетом «беретта» калібру 25[15] із гладкою рукояткою (тобто без анатомічних ум’ятин для пальців), а також армійським «кольтом» калібру 45 у салоні авто. Подаючи такі технічні деталі, Флемінг не тільки показує власну обізнаність чи захоплення; він також підживлює завзятість мільйонів фанатів зброї в усьому світі, число яких зіставне з числом колекціонерів іграшкових залізниць, у прагненні знайти помилку автора. Далі наведено приклад скрупульозної, хоча й дратуючої скарги з числа тих, із якими напевне стикався автор (егоїстичний приклад, оскільки це мої власні висновки). Йдеться про вбивство, яке він здійснив. У романі «Казино “Руаяль”» Бонд розказує, як йому вдалося поцілити чоловікові в рота з відстані триста ярдів із «ремінгтона 30/30». Це — короткоствольна револьверна рушниця, такі використовують у вестернах. Я є власником різновиду «вінчестера», який дуже схожий на первісний варіант. Обидві гвинтівки — зброя значної ударної потужності, призначена вбивати великих тварин з двохсот ярдів, яка поза межами цієї відстані не забезпечує влучності. Навіть із телескопічним прицілом, котрий, як стверджував Бонд, він мав, я би не тримав парі, що поцілю в людину з трьохсот ярдів, тим паче в таку маленьку мішень, як її рот. Звісно, я не Джеймс Бонд.

Інший приклад реалізму «Казино "Руаяль”» — це його гральні сцени, чим, власне, роман і прославився. Флемінг присвячує чимало сторінок, аби переконатися: читач розуміє, що саме відбувається за рулетковим столом, а також у картярських кімнатах, зображуючи ігри та ймовірності гравців, вигуки і гральні ритуали з упевненою компетентністю. Розуміючи, що цей аспект життя буде незнайомим для переважної більшості читачів, він поводиться дуже обережно стосовно зображення того, що, коли і навіщо відбувається. Він постачає читачеві майже надлишкову інформацію — балансуючи на межі підручника — але вчасно перемикає нашу увагу на небезпеку, яка супроводжує гру. Приваба та відраза до азартних ігор додає вигаданому образові Бонда більшої правдоподібності — майже кожен відчував азарт, навіть якщо просто купував білет Національної лотереї.

Образ Бонда має довгу літературну історію. Жанр шпигунської літератури — принаймні те, що ми під цим розуміємо, — це значною мірою британський феномен, який розквітнув на початку двадцятого сторіччя. Як ми згадували, «Таємниця пісків» Чілдерса стала основоположним прикладом цього жанру, поруч з кіплінговським «Кімом»[16] та, дещо пізніше, конрадівським «В очах Заходу»[17]. Шалено популярними напередодні Першої світової війни були, спричинивши навіть шпигуноманію, романи Вільяма Ле Кьо[18] — щоправда, менш досконалі з літературного погляду. Фантастично плодючий і настільки ж жахливий (він міг напродукувати до шести романів за рік), Ле Кьо був таким поганим, що ним неможливо не захоплюватися:

— Тут накльовується дещо цікавеньке для нас, — сказав Рей, набиваючи тютюн у люльку, і з вигляду його свіжовиголеного обличчя я зрозумів, що він нанюхав присутність шпигунів.

Перша світова війна породила, чи те простий збіг, серед інших романи Джона Бакена[19] про Річарда Ханнея та «Ешенден» Сомерсета Моема[20]. Обидва письменники, так би мовити, характеризують два напрями, в яких розвивалася шпигунська література. Перший напрямок — пригодницька література, де багато нерозважності та дії, а другий становить драму свідомості, моральних мук та непевних наслідків. Є спокуса сказати, що авантюрне відгалуження через Еріка Емблера[21] розквітло у творчості Ієна Флемінга; а внутрішня драма свідомості, через Грема Гріна[22] та інших, найповніше проявилась у Джона Ле Kappe[23]. Звісно, Флемінг та Ле Kappe — ті письменники, котрі найбільше вплинули на зображення шпигунства як ремесла у творах будь-якого письменника XX сторіччя.

Однак варто зазначити, що розподіл цей доволі грубий та штучний, і, можливо, Флемінг заслуговує (особливо з «Казино "Руаяль”») на окреме відгалуження, оскільки має особливості обох таборів. Бонд, зображений у романах, відрізняється від Бонда кінематографічного. Яким би супергероєм та людиною дії Бонд не був, він має слабкі місця: кричить і плаче під тортурами, на відміну від значно легковажнішої сцени у фільмі 1967 року[24], і не цурається сумнівів. Одного разу Бонд усерйоз замислюється, чи правильну кар’єру вибрав, і, збираючись подати у відставку, перебуває в сум’ятті стосовно того, що йому робити зі своїм життям. Такі деталі образу Бонда набули б загрозливих розмірів, варто було Флемінгу згустити барви замість того, щоб просто описати їх — хоча, по-кладаючи руку на серце, сучасний образ Бонда значною мірою ґрунтується на кінокартинах, і більшість людей просто необізнана з тим, про що писав Флемінг.

Незалежно від джерела — роман то чи повість — образ Бонда є частиною невмирущого літературного надбання. Перші романи зазнали шквалу критики за зображення Бонда глибоко аморальним персонажем, здебільшого через його нерозбірливість у статевих стосунках, азартний характер, пияцтво, самозакоханість та безжалісність. Принаймні, один випуск газети «Бойовий Клич», яку Армія Порятунку розповсюджувала в пабах безплатно, був присвячений прокльонам на адресу Бонда. Сучасні критикани перемкнули увагу з Бонда — навіщо боротися з видуманим персонажем! — і зосередили вогонь на його творцеві, тавруючи Флемінга як жінконенависника та садиста. Можна сперечатися щодо особистості Флемінга, однак не можна заперечувати такі характерні риси Бонда, як сміливість, цілеспрямованість, винахідливість, патріотизм та лояльність, здатність любити та великодушність. Під час жахливої і далеко не комічної сцени тортур у «Казино “Руаяль”» Бонд наміряється будь-що вистояти — рідкісна та куди рідше успішна — чеснота.

Із урахуванням викладеного набагато цікавіше дослідити вплив Бонда на світову культуру, ніж перераховувати складові характеру. Він став справжнім глобальним брендом, куди більшим, аніж Джордж Смайлі[25] Ле Kappe, і, на відміну від «Кока-коли», не має серйозних конкурентів. «Казино “Руаяль”» — роман, що зображає свій час та є дуже британським за духом, — дав світові героя, який виявився нестаріючим та універсальним. Це сталося завдяки розважальній природі твору, але й не тільки: майже самотужки Бонд врятував концепцію героя саме тоді, коли антигерой почав набувати героїчних рис. Звісно, ми не сприймаємо його кіношні трюки всерйоз, але Бонд живить нашу ідею героя як особи, котра бореться зі злом і врятовує світ. Нема потреби вірити, що такі люди існують тільки задля того, щоб отримати від них користь; ні, вони просто не дають нашому оптимізмові померти. Це, а також те, що він, що не робив би, робить стильно — як задумував його творець — є, напевне, ключем до його привабливості.

Усупереч безкінечним закиданням з боку тих, хто знає, як працює секретна служба зсередини, публіка вважає образ Бонда таким, що відповідають дійсності. Менш прийнятним можна вважати ступінь відповідності його діяльності щоденній реальності розвідувальної роботи, але й тут його вплив відчувається. Сказане можна пояснити двома способами. По-перше, багато обізнаних і просто розсудливих людей вважає, що розвідувальна робота полягає саме у відстрілі мерзотників, а не в значно прозаїчнішій реальності з їхнього вербування задля того, щоб з’ясувати секрети, хоча шпигуни, згідно зі здоровим глуздом, мають прагнути, щоб їхні джерела інформації залишались якомога довше живими. По-друге, і це куди практичніше, сфера впливу Бонда настільки широка, що, за інформацією офіцерів МІ-6, можна приїхати до най-віддаленішої зачуханої громади на іншому боці Земної кулі, сказати: «Я — з британської розвідки, і мені потрібна ваша допомога» — й завжди отримаєш сприяння. А тепер спробуйте сказати: «Я — з бельгійської розвідки» — і подивимось, як довго вам доведеться пояснювати, чого і навіщо ви хочете.

Звісно, ми знаємо, що Джеймса Бонда не існує, але деяка частина нашого мозку прагне вірити в його існування, слідом за творцем цього літературного героя. Ми маємо право сподіватися хоча б на можливість його існування. Ось чому ми знову і знову читаємо «Казино “Руаяль”».

Алан ДЖАДД[26].

2012