Казино «Руаяль»

ДІВЧИНА ЗІ ШТАБ-КВАРТИРИ

Було дванадцята дня, коли Бонд залишив «Сплендід», а годинник на «mairie»[71] почав відбивати полуденний передзвін. У повітрі висів сильний запах хвої та мімози, а свіжополитий сад перед казино, прикрашений акуратними квітниками в обрамку рінистих доріжок, додавав цим своєрідним декораціям ненав’язливу умовність, що більше підходила балету, ніж мелодрамі.

Сонце сяяло, додаючи атмосфері безтурботної яскравості, яка, здавалося, провіщала нову еру повернення моди та процвітання цьому приморському містечку, яке, після стількох мінливостей долі, нарешті делікатно заявляло про своє існування.

Руаяль-лез-О, розташований у гирлі Сомми, де пласке узбережжя південної Пікардії поволі змінюється на стрімчаки Бретані, що тягнуться аж до Гавра, здебільшого повторив долю Трувіля[72].

Руаяль (ще без «О»[73]) починав як невеличке рибацьке селище, а до вершин слави як популярний морський курорт злетів за часів Другої Імперії[Період правління імператора Наполеона III (1852-1870), що став часом господарського піднесення Франції, період індустріальної революції.], і зліт цей був таким самим швидким, як і піднесення Трувіля. Але Довіль[74]придушив Трувіль, як і Руаяль після довгого періоду занепаду поступився Ле-Туке.

На рубежі сторіч, коли у приморських містечок справи були кепські, а в моду увійшло поєднувати відпочинок з «лікувальними процедурами» мінеральними водами, в пагорбах за Руаялем дуже доречно відкрили джерело, що містило достатню кількість сірчистих сполук, аби цілюще впливати на печінку. А оскільки французи завжди скаржаться на печінку, Руаяль швидко перейменували на Руаяль-лез-О, а місцева мінералка в торпедоподібних пляшках мало-помалу просочилась у меню готелів та вагонів-ресторанів.

Проте вона недовго опиралась об’єднаним зусиллям таких потужних супротивників, як «Віші», «Пер’є» та «Віттель»[75]. Сталася низка судових розглядів, купа людей втратила купу грошей, і дуже скоро продаж води скоротився до межі міста та його околиць. Руаялю довелося задовольнятися виторгом від англійських і французьких відпочивальників улітку, а також покладатися на свій рибальський флот узимку. Деякі крихти перепадали місцевому елегантно занедбаному казино з гральних столів Ле-Туке.

Але в еклектичній витонченості казино «Руаяль», у стилі бароко «Негреско»[76], від якого віяло вікторіанською елегантністю та розкішшю, було дещо величне, і в 1950 році Руаяль потрапив у поле зору паризького синдикату, який орудував величезними коштами, що належали емігрантам-вішістам[77].

Після війни друге життя отримали Брайтон, за ним — Ніцца. Виявилося, що ностальгія за безтурботними, золотими часами минулої розкоші може стати джерелом прибутку. Казино повернули давніший білий із позолотою колір, салони пофарбували у блідо-сірий, з темно-бордовими килимами та шторами. Стелі прикрасили велетенськими світильниками. Сади причепурили, фонтани відремонтували, а два головні місцеві готелі — «Сплендід» та «Ермітаж» — підновили, пофарбували і розширили у них штат прислуги.

Навіть облуплені фасади містечка та vieux-port[78] підновили так, щоб ті виглядали привітно, а центральна вулиця весело заблищала вітринами нових крамниць відомих паризьких ювелірів та кутюр’є, яких спокусили безплатною орендою і райдужними перспективами, незважаючи на швидкоплинність курортного сезону.

Ось тоді для організації великої гри в казино у місто приманили синдикат Магомета Алі, й нарешті в «Курортній Асоціації Руаялю» зажевріла надія змусити Ле-Туке поступитися частиною скарбів, відібраних у сусіда по пляжу.

На фоні таких блискучих декорацій, щедро залитих сонцем, Бонд чітко відчував, наскільки похмура роль, яку йому випало зіграти в цій драмі, та як вона дисонує з амплуа інших акторів, тут задіяних.

Він знизав плечима, немов відганяючи думки, викликані скоробіжною слабкістю, обійшов будівлю і спустився по рампі в підземний гараж. Бонду спало на гадку перед зустріччю в «Ермітажі» здійснити невеличку прогулянку вздовж узбережжя і подивитися на віллу Ле Шифра, а потім повернутися іншим шляхом, доїхавши до автостради, що вела у Париж.

Автомобіль був єдиним хобі Бонда. Він ще в 1933 році придбав майже новий «Бентлі» з двигуном чотири з половиною літри[79]. Всю війну машина простояла в надійному гаражі, а потім у Лондоні щорічно її оглядав колишній механік заводу «Бентлі», який працював у майстерні неподалік квартири Бонда в Челсі та який ставився до неї зі запопадною увагою. Бонд керував автомобілем агресивно й упевнено, майже з чуттєвою пристрастю. Це був купе-кабріолет з насправді відкидним верхом військово-морського сірого кольору, що легко тримав швидкість дев’яносто миль і мав запас потужності ще миль тридцять на годину.

Бонд вивів автомобіль із гаража, проїхав по рампі, й невдовзі оглушливий рокіт дводюймової вихлопної труби лунав на обсадженому деревами бульварі, а потім по жвавій центральній вулиці містечка, поки не дістався піщаних дюн у напрямку півдня.

За годину Бонд увійшов до бару «Ермітаж» і вибрав столик біля одного із широких вікон.

Приміщення виглядало розкішним завдяки атрибутам маскулінізму — вересовим люлькам та грубошерстим фокстер’єрам — що у Франції символізували високу статусність. Інтер’єр виблискував полірованими меблями червоного дерева, оббитими шкірою з мідними заклепками; фіранки та килими були синього кольору. Снували офіціанти, одягнені в смугасті жилети і фартухи зі зеленого сукна. Бонд замовив «американо» і взявся роздивлятися розсипи відвідувачів, одягнених елегантно, але без відчуття міри, судячи з усього, переважно парижан. За столиками точилися жваві багатозначні розмови, що створювали театрально-компанійську атмосферу «l’heure de l'aperitif»[80].

Чоловіки час від часу замовляли собі нові пляшки шампанського, жінки — сухе «мартіні».

— Moi, j'adore le «Dry», — жваво вигукнула за сусіднім столиком юна особа своєму вдягненому не за сезоном у бездоганний твідовий костюм супутникові, який пожирав її масляними карими очами з-понад дороженної складаної тростини від «Hermes», — fait avec du Gordon's, bien entendu[81].

— D'accord, Daisy. Mais tu sais, un zeste de citron[82]...

Краєчком ока Бонд помітив на тротуарі перед баром високу постать Матіса, який жваво прислухався до темноволосої дівчини в сірому. Матіс підтримував супутницю під руку, трохи вище ліктя, але парі, одначе, бракувало близькості — через іронічно-відсторонений вигляд дівчини, який робив їх двома окремими людьми, а не парою. Бонд помітив, як вони увійшли з вулиці в бар, але, дотримуючись правил гри, продовжував витріщатися на перехожих за вікном.

— Месьє Бонд? — почувся голос Матіса з удаваним здивуванням. Бонд зобразив хвилювання і підвівся на ноги. — Невже ви сидите на самоті? Чи на когось чекаєте? Можу я відрекомендувати вам мою колегу, мадемуазель Лінд? Люба, це — той джентльмен із Ямайки, з яким я мав задоволення спілкуватися нинішнього ранку.

Бонд увічливо, але стримано вклонився.

— Для мене це честь, — звернувся він до супутниці Матіса. — Я тут сам. Чи не бажаєте приєднатися? — присунув їй стілець і, поки гості влаштовувалися за столом, покликав офіціанта та, незважаючи на протести Матіса, замовив напої — «Fin à l'еаu»[83] приятелю і «бакарді»[84] дівчині.

Матіс та Бонд жваво обмінялися фразами про погоду та перспективу відродження минулої величі Руаяль-лез-О. Дівчина сиділа мовчки. Вона взяла сигарету, що запропонував Бонд, оглянула її, а потім вдоволено й без манірності запалила, глибоко затягуючись і стримано випускаючи дим через рот та ніздрі. Її рухи були легкими, точними і без натяку на сором’язливість.

Бонд гостро відчував її присутність. Розмовляючи з Матісом, час від часу повертався до неї, ввічливо намагаючись залучити до бесіди і заразом скласти враження.

Смоляно-чорне волосся дівчини було рівно підстрижене нижче потилиці й красиво обрамовувало витончену лінію підборіддя. При кожному русі голови густі пасемка закривали обличчя, але вона не поправляла зачіску. Широко посаджені темно-сині очі споглядали за Бондом щиро, з відтінком іронічної байдужості, яку, роздратовано довелося визнати йому, закортіло розвіяти. Легка засмаглість на обличчі не мала й сліду косметики, за винятком пухких та чуйних уст. Рухи оголених рук були скупими, і в цілому дівчина справляла враження стриманої аж до нігтів — коротко підстрижених та нефарбованих. На шиї блищав простий золотий ланцюжок із широких пласких кілець, а на безіменному пальці правої руки красувався перстень із великим топазом. Середньої довжини сукня із сірого «soie sauvage»[85] мала прямокутний виріз і спокусливо обтягувала принадливі груди. Від вузької, але не худої талії розходилася дрібними зборками плісирована спідниця. Тридюймовий завширшки прошитий чорний ремінь огортав талію. Чорна, теж прошита вручну «sabretache»[86] лежала на стільці поруч, разом із широкополим капелюшком зі золотистої соломки, тулія якого була прикрашена чорною оксамитною стрічкою, зав’язаною позаду в невеличкий бант. На ногах — туфлі з квадратними носами із чорної шкіри без рисунка.

Бонда зачарувала краса мадемуазель Лінд, а її самовладання інтригувало. Перспектива попрацювати в парі збуджувала. Водночас Бонд відчував неспокій. Мимохіть він постукав кісточками пальців по дереву.

Матіс помітив занепокоєність Бонда і, вибравши слушний момент, підвівся.

— Прошу пробачити, — звернувся він до дівчини, — мені треба зателефонувати Дюберне, щоби домовитися про зустріч на сьогодні. Ви не станете заперечувати, якщо я залишу вас цього вечора наодинці?

Вона кивнула на знак згоди.

Бонд зрозумів натяк і, коли Матіс попрямував через зал до телефонної кабінки позаду бару, сказав:

— Якщо ви змушені провести нинішній вечір на самоті, можу я запропонувати вам повечеряти разом?

Дівчина усміхнулася, нарешті виказавши перші ознаки обізнаності щодо таємної умови.

— Із великим задоволенням, — відповіла. — А опісля, можливо, супроводите мене до казино, де, за словами месьє Матіса, ви відчуваєте себе майже вдома. Раптом я принесу вам удачу?

Коли Матіс відійшов, ставлення мадемуазель Лінд до Бонда різко потеплішало. Здавалося, дівчина визнала нарешті, що вони — одна команда, тож обговорюючи місце і час наступної зустрічі, Бонд зрозумів, що з мадемуазель Лінд буде доволі просто планувати операцію. Він відчув, що дівчина з ентузіазмом ставиться до своєї ролі та з радістю співпрацюватиме з ним. Якщо спершу Бонд очікував численних перепон на шляху до порозуміння, то тепер стало ясно, що можна переходити до професійних питань. Проте він щиро визнавав своє двоїсте до неї ставлення: вона безперечно приваблювала його як жінка, але про те, щоб переспати з нею, могло йтися тільки після закінчення операції.

Коли Матіс повернувся за столик, Бонд попросив принести рахунок. Він пояснив, що має повернутися до готелю, де у нього запланований ланч із друзями. Прощаючись, він на секунду притримав руку мадемуазель Лінд у своїй і відчув, що між ними встановилися теплі приязні стосунки, які ще годину тому видавалися неможливими.

Помітивши, що супутниця провела очима Бонда до виходу на вулицю, Матіс присунув стілець ближче і м’яко мовив:

— Він — мій дуже добрий приятель. Я радий, що ви познайомилися. Відчуваю, що крига скресла, до того ж на обох річках, — він посміхнувся. — Не пам’ятаю, щоби Бонд коли-небудь танув. Для нього це новий досвід. Для вас також?

Дівчина ухилилася від прямої відповіді.

— Показний чоловік. Дещо нагадує мені Хогі Кармайкла[87], але відчуваю деяке відчуження і навіть жорстокість у його...

Фразу вона не завершила. Раптом за кілька футів від столика величезне вітринне вікно розірвалося на конфетті. Ударною хвилею потужного вибуху їх відкинуло назад. Потім настала тиша. По тротуару забарабанили уламки. Зі стойки за баром одна за одною падали пляшки. Пролунали крики, біля дверей почався шарварок.

— Залишайтеся тут, — сказав Матіс, відштовхнув стілець і через вибиту віконну раму переступив на тротуар.