Казино «Руаяль»

ЧОРНИЙ ФУРГОН

Від того дня Бонд одужував швидко. Сидячи у ліжку, написав М. звіт. Побіжно торкнувшись непрофесійних, на його думку, дій Веспер, акцентував на викраденні, наділивши нападників перебільшеними макіавеллівськими рисами. Схвально відгукнувся про холоднокровність та мужність Веспер упродовж усієї операції і жодним чином не обмовився про те, що деякі її вчинки здалися йому дивними.

Щодня його провідувала Веспер, і він нетерпляче очікував її приходу. Вона жваво розказувала, як проводить час, про вилазки на узбережжя, а також про ресторани, які відвідувала. Дівчина заприятелювала зі шефом поліції та з одним із директорів казино; ті навперебивки розважали її і час од часу надавали машину. Вона пильнувала за ремонтом «Бентлі», який доставили в кузовну майстерню в Руані, а також організувала пересилання нового одягу з лондонської квартири Бонда. Його дорожній гардероб був повністю пошматований. Шукаючи сорок мільйонів франків, кожен шов розпороли, тканину порізали на шмаття. Про справу Ле Шифра вони не розмовляли. Іноді Веспер розповідала кумедні історії про відділ «С», куди її перевели із Жіночої допоміжної служби BMC[160]. Бонд теж розказав дещо зі своїх пригод.

Він спіймав себе на думці, що спілкуватися з Веспер легко, чим був приємно здивований.

Із жінками Джеймс поводився здебільшого стримано, лише іноді виказуючи пристрасть. Довгий шлях до зваблювання втомлював не менше, ніж з’ясування стосунків, що закінчувалися розривом. Неминуча послідовність схеми навіювала на нього тугу. Події, що розвивалися за стандартним сценарієм, — сентиментальні розмови, легкі дотики рук, поцілунки, пристрасні поцілунки, злиття тіл, апогей у ліжку, багато сексу в ліжку, менше сексу в ліжку, потім нудьга, сльози та остаточне розчарування — здавалися йому бридкою облудою. Ще більше він терпіти не міг мізансцени актів тієї п’єси — зустріч на вечірці, ресторан, таксі, його квартира, її квартира, потім уїк-енд біля моря, знову зустрічі у квартирах, потім хитрощі та виверти і бурхливий розрив на чийомусь ґанку під дощем.

Але стосунки з Веспер у таку схему не вкладалися.

У смутку та нудоті лікарняної атмосфери щоденні приходи дівчини стали для Бонда оазою втіхи, ковтком свіжого повітря. їхня несилувана дружня бесіда мала прихований відтінок пристрасті. За рамками світських розмов залишалася родзинка — обіцянка, про яку кожен пам’ятав і яка мала бути дотримана в належному місці у належний час. А над усім цим ширяли тінь його недуги і танталові муки повільного одужання.

Подобалося це Бонду чи ні, але паросток його почуттів уникнув ножиць і був готовий розпуститися квіткою.

Одужання тривало своєю чергою, і відчувати це було приємно. Джеймсу дозволили вставати. Потім дозволили виходити у сад. Спочатку короткі прогулянки, поїздки на автомобілі, й нарешті одного вечора, коли з Парижа прилетів лікар, він оголосив, що Бонд повністю одужав. Веспер привезла йому одяг, він попрощався з медсестрами, і таксі забрало їх з лікарні.

Минуло три тижні відтоді, коли Бонд перебував на межі життя та смерті; стояв липень, і гаряче сонце підсмажувало дюни й море. Джеймс насолоджувався кожною миттю життя.

Кінцева мета подорожі залишалася загадкою. Бонд не мав жодного бажання повернутися до великих готелів Руаяля, і Веспер пообіцяла знайти щось за містом. Не вдаючись у деталі, вона загадково сповістила, що знайшла місце, яке йому точно сподобається. Джеймсу було приємним її піклування, і він приховував свою капітуляцію за саркастичними зауваженнями — охрестив місце, куди прямували, Тру-сюр-Мер[161], оскільки дівчина визнала, що воно на узбережжі, й почав вихваляти принади сільського життя з туалетами на вулиці, блощицями в ліжку і тарганами.

Поїздка була трохи зіпсована дивною пригодою.

Поки авто їхало вздовж берега моря в напрямку «Опівнічників», Бонд розповів у деталях про шалену погоню в «Бентлі» та показав поворот, на якому сталась аварія, а також точне місце, де поклали стрічку зі шипами. Він попросив водія пригальмувати і висунувся з вікна, щоб Веспер побачила глибокі борозни на асфальті, зроблені дисками його автівки, поламані вітки чагарника і олив’яну пляму, де машина перекинулася.

Веспер слухала неуважно, постійно човгаючись на сидінні, й відповідала уривчасто. Кілька разів Бонд зауважив, що дівчина поглядала назад у дзеркало заднього виду, але коли нарешті вибрав момент подивитися туди, вони саме проминули поворот, тож Джеймс нічого не помітив.

Нарешті він узяв її за руку.

— Веспер, що вас бентежить? — спитав.

Дівчина удавано посміхнулась.

— О, нічого! Раптом мені здалося, що нас переслідують. Це просто нерви. Тут повнісінько привидів.

Вона нервово хихикнула і знову зиркнула назад.

— Дивіться!

Веспер була на межі паніки. Бонд слухняно озирнувся. І справді, за чверть милі позаду на високій швидкості за ними їхав чорний фургон.

Джеймс розсміявся.

— Дивно, якби ми їхали цією дорогою самі, — заявив. — Навіщо комусь нас переслідувати? Ми нічого поганого не вчинили, — він поплескав її по руці. — Напевно, це якийсь комівояжер середнього віку з партією політури поспішає до Гавра. Зараз він мріє, найімовірніше, про обід та зітхає за коханкою, яка залишилась у Парижі. Справді, Веспер, не підозрюйте бідолаху в усіх смертних гріхах.

— Сподіваюся, ви праві, — мовила вона недовірливо. — До речі, ми майже на місці.

Дівчина замовкла і відвернулася до вікна.

Бонд відчував її напруженість. Він посміхнувся про себе над тим, що прийняв за наслідок їхньої недавньої пригоди, але все ж вирішив заспокоїти Веспер. Тільки-но вони пригальмували біля з’їзду на путівець, що вів до моря, Джеймс наказав водієві зупинитись одразу за поворотом.

Приховані високими кущами, вони удвох з Веспер припали до заднього вікна.

Коли до мирних звуків літнього дня додався гуркіт авто, що наближалося, дівчина міцно стиснула руку Бонда. Чорний фургон промчав мимо, не знизивши швидкості, за склом промайнув профіль водія.

Правда, здалося, що той поглянув у їхній бік, хоча над тином, за яким вони сховалися, висіла весело розмальована вивіска з написом «L'Auberge du Fruit Defendu, crustaces, fritures»[162]. Бонд був упевнений, що погляд водія привабила саме вона.

Коли рокіт двигуна фургона згаснув удалині, Веспер знову забилась у свій куточок. Обличчя її зблідло.

— Він дивився на нас, — мовила. — Я ж казала. Я знала, що за нами стежать. Тепер вони знають, де ми.

Бонд не приховував роздратування.

— Маячня! — кинув. — Він роздивлявся це панно, — і вказав Веспер на вивіску.

Це трохи підбадьорило дівчину.

— Ви справді так думаєте? — перепитала вона. — Ну, звісно, ви праві. Яка ж я дурна! Не знаю, що на мене найшло.

Веспер нахилилася до перегородки, що відокремлювала салон від водія, і наказала їхати далі. Потім відкинулася на сидінні й повернула радісне обличчя до Бонда. Від блідності не лишилось і сліду. — Мені дуже соромно. Досі не можу повірити, що усе закінчилось і більше нема кого боятися, — потиснула йому руку. — Напевне, я здаюся вам дурепою?

— Звісно, ні, — відповів Бонд. — Насправді зараз ми нікого не цікавимо. Забудьмо. Справу завершено. Це — наша відпустка, та й у небі ні хмаринки. Хіба не так?

— Еге ж, — вона легенько труснула головою. — Я божеволію. Ми вже під’їжджаємо. Дуже сподіваюся, що місце вам сподобається.

Вони подалися вперед. Жвавість повернулася до обличчя Веспер, а від недавнього інциденту залишився тільки маленький знак запитання, що повиснув у повітрі. Але й він розтанув, як тільки показалися піщані дюни, море та скромний маленький готель серед соснового гаю.

— Не дуже розкішний, — винувато мовила Веспер, — але тут чисто і кухня пречудова, — вона стурбовано подивилася на свого супутника.

Хвилюватися не було чого. Бонду місце сподобалося з першого погляду: настил, що тягнувся майже до лінії прибою, двоповерховий будиночок із веселими темно-червоними маркізами над вікнами, що стояв над півмісяцем затоки із золотим піском та синьою смутою моря. Скільки разів за своє життя Джеймс мріяв просто звернути з головної дороги, знайти забутий усіма відлюдний куточок на зразок цього, де можна не думати ні про що на світі, й із ранку до ночі не вилазити з води? Тепер у його розпорядженні цілий тиждень. Та Веспер. Він подумки перебирав перлове намисто днів відпочинку.

Вони в’їхали на подвір’я за будинком. Хазяїн готелю та його дружина вийшли зустріти гостей.

Месьє Версуа — чоловік середнього віку, який утратив руку на Мадагаскарі[163] в лавах Вільних французьких військ — товаришував із начальником поліції Руаяля, й саме комісар порадив цей пансіон Веспер і навіть власноруч зателефонував хазяїну. В результаті, найтепліший прийом був гарантований.

Мадам Версуа, у фартушині та з дерев’яною ложкою в руці, відірвалася від приготування обіду і разом з чоловіком вийшла привітатися. Вона була молодшою за чоловіка, круглолиця, миловидна та приязна. Бонд припустив, що дітей у них нема й усі нерозтрачені душевні сили вони Віддають друзям та кільком постійним комірникам і, можливо, домашнім улюбленцям. Він подумав, що життя тут далеко не легке і що в пансіоні взимку, коли море починає штормити й у соснах завиває вітер, тут зовсім самотньо.

Хазяїн провів гостей до кімнат.

Веспер відвели двокімнатний номер, Бонда розмістили поруч, у кутовому номері, одне вікно якого виходило на море, інше — на дальній берег бухти. Між номерами містилася ванна кімната. Приміщення були бездоганно чистими, зручними та просторими.

Хазяїн зрадів, коли гостям кімнати сподобалися. Він повідомив, що обід[164] буде поданий о сьомій тридцять і що madame la patronne[165] готує запечених омарів у топленому маслі. Поскаржився, що сьогодні в пансіонаті тихо й мало гостей — вівторок, а люди приїжджають на вихідні. Узагалі, сезон видався не найвдаліший. Зазвичай у них зупиняються багато англійців, але тепер за кордоном не найкращі часи, отже, тепер англійці їздять у Руаяль на уїк-енд, а потім повертаються додому, програвши усі гроші в казино. Не те, що у старі часи. Месьє Версуа філософськи знизав плечима. Але так було завжди — новий день не схожий на старий, а нове сторіччя на попереднє...

— Цілком погоджуюся, — хитнув головою Бонд.