Королева пустелі

Розділ 8 Межа витривалості

Ще до своєї смерті Дік Доті-Вайлі запустив у житті Ґертруди важливий механізм. Сталося це наприкінці літа 1913 року, за декілька тижнів після його приїзду до Раунтона, коли він спалив усі Ґертрудині листи й вирушив з Джудит до Албанії працювати на посаді в Міжнародній прикордонній комісії.

їхній роман, хоч і не був консумованим, мав подарувати Ґертруді багато днів неймовірного щастя, якого вона ніколи раніше не знала. Ґертруда пізнала ейфорію сексуального потягу; новизну стосунків з чоловіком, який її не боявся і якого не відштовхували її подвиги, який не намагався приховати свою некомпетентність у питаннях, що їх Ґертруда обговорювала з такою обізнаністю. Вона вже давно переросла обмежений англійський світогляд, в якому тепер плавала, наче морський юнкер серед пуголовків. У свої сорок п’ять їй набридло усвідомлювати, що, незважаючи на досягнення, які прославили міс Белл на міжнародному рівні, громада Лондона та Йоркшира, де вона жила, дотримувалася флегматичного світогляду епохи англійських королів Едуардів, згідно з яким її сприймали лиш як незаміжню тітку зі страхаючим інтелектом. Минуло тринадцять років відтоді, як Ґертруда написала: «Я стала Особистістю!»у але за межами великого кола її родичів і друзів вона залишалася всього лиш дивакуватою старою дівою, хоч і гарно вбраною та з ореолом слави над головою. Ґертруда, напевно, не раз запитувала себе, чи ж хіба заради цього вона ганялася за перспективною освітою; здійснювала подорожі, які були б надзвичайно складними навіть для чоловіка; вивчала археологію, картографію, альпінізм і шість іноземних мов? З іншого боку, Дік чудово усвідомлював значущість її експедицій і, знаючи Близький Схід так добре, як і вона, міг доповнювати її в кожній історії та кожній пригоді.

Після того, як він поїхав до Албанії, Ґертруда відчувала себе цілком спустошеною. Її сім’я не схвалила б роману з одруженим чоловіком — у цьому не було жодного сумніву. Ґертрудині світські друзі про це зовсім нічого не знали. У будь-яку мить під час буденної розмови ім’я Діка Доті-Вайлі могло спливти на поверхню й устромити ножа в Ґертрудину глибоку рану. А що ще гірше — завжди була ймовірність, що якось у Лондоні, відвідуючи благодійний вечір чи концерт, вона може зустрітися з його дружиною. Ґертруда була дуже прямолінійною, і їй зовсім не подобалася думка про можливе ухиляння від суті. Вона написала до Чирола: «Якби Ви тільки знали, як протягом останніх декількох місяців я металася туди-сюди по дну пекла, Ви подумали б, що мені варто було перепробувати всі варіанти виходу. Я хочу перерізати всі ланцюги, що зв’язують мене із зовнішнім світом... Це моя найзаповітніша мрія... Я хочу, щоб переді мною була лише дорога, світанок, сонце, вітер і дощ, багаття під зорями, сон і знову дорога».

Останні вісімнадцять місяців потрясли її до глибини душі. Єдине, чого Ґертруда з радістю чекала, були його листи. І розумом, і серцем вона глибоко загрузла у відчаї, який міг призвести до психічного розладу, якби вона не була такою сильною особистістю. Коли Ґертруда чула якусь меланхолійну пісню, читала один із чуттєвих віршів Хафіза чи згадувала, як тоді виглядала його крізь натовп у вітальні й рахувала секунди, поки Дік пробереться до неї, на її очі наверталися сльози. Усіляко лаючи себе за те, що поводилася, як зневажлива «дурненька дівчинка», Ґертруда мусила визнати, що не може викинути його з голови. Остання крапля її самоповаги розчинилася в повітрі через приховування від батька та Флоренс правди про те, як далеко вона дозволила собі втягнутися в залежність від чоловіка, якого могла ніколи не мати. Г’ю, надзвичайний вікторіанець, обожнював Ґертруду за її незалежність, інтелект, відвагу й чудовий діалект джорді. Саме такі риси він найбільше цінував у жінках; і якщо Мері Шилд, матір Ґертруди, він полюбив лише за неймовірну красу, за свою другу дружину він обрав жінку, інтелект і далекоглядність якої значно переважали над простими поглядами на життя й сором’язливою натурою. Усе Ґертрудине життя ґрунтувалося на тому, щоб догодити та заручитися батьковою підтримкою на час своїх подорожей. Не дай Боже, він дізнався б, як цей роман поставив її на коліна.

Ґертруда докладала всіх зусиль, щоб виглядати нормально, і за сімейною вечерею влаштовувала справжнє шоу щоразу, коли хтось відмовлявся обговорювати політику, сільське господарство, промисловість, книги чи спектаклі. Після цього вона бажала всім доброї ночі й піднімалася до себе в кімнату, де безперестанно курила. Іноді вона до самого ранку сиділа на ліжку, затиснувши руками голову, або ж ходила туди-сюди. Якби був якийсь інший спосіб, якби вона могла подолати протистояння самотності, переступити через гордість і дозволити собі бути Діковою коханкою — вона могла б це допустити, однак, зрештою, сказала б собі: «Нізащо в житті я не розчарую батька». Єдине, що вона могла зробити, це спробувати ігнорувати біль.

Ґертруда все чекала, сподіваючись, що щось зміниться, а коли Дік повернувся з Албанії, почала діяти. Вона вирішила знову втекти у «дику подорож», уникнувши сердечних, наполовину усвідомлених побажань з боку сім’ї та друзів, які б усе ще більше ускладнили. Її відправною точкою буде Дамаск. І знову Ґертруда заговорила до себе рядками з вірша Хафіза, які так влучно передавали її страждання від попередніх стосунків з Генрі Кадоґаном:

Її не дуже хвилювало, куди вона піде. Важливішим було в принципі втекти від усього; її душевний стан підказував, що попереду чекає епічна доленосна мандрівка і що варто якомога довше в ній перебувати. На той час Ґертруді було байдуже, повернеться вона ще додому чи ні.

У серпні 1913 року настрій Ґертруди сильно відрізнявся від весняного стану її душі; її походи по крамницях теж дуже змінилися. Цього разу Ґертруда накупила дуже багато речей — усе, що раптом могло знадобитися. Передусім вона взяла два свої англійські намети: один призначався для купання і сну, інший — для прийому їжі та письма; обидва мали відкидні полотнища, які можна було підв’язувати, залишати зачиненими або використовувати як завісу. Ґертруда замовила велику кількість спідниць, яку розробила разом зі своїм кравцем спеціально для їзди верхи по Близькому Сходу; їхня розробка не мала нічого спільного з бриджами, а тим паче з використанням дамського сідла, це була довга спідниця-брюки з вставкою-фартухом.

Сидячи в сідлі, Ґертруда перекручуватиме цю вставку наперед, а все зайве закидатиме назад або набік, щоб виглядало наче турнюр. А коли наїзниця злізатиме з коня, вставка фартуха спадатиме навколо всієї спідниці й приховуватиме розріз. Ґертруда накупила вечірніх суконь з мереживом та складками, в яких вона вечерятиме з консулами та шейхами, сидячи за столом у посольстві чи з підігнутими по-турецьки ногами на килимкові в наметі. Вона взяла з собою мундштуки, срібні портсигари, клатчі, з десяток білих і смугастих бавовняних сорочок з підкладними плечима й круглі комірці на високій стійці. На шиї Ґертруда збиралася носити чоловічу краватку або овальну брошку.

Список був дуже довгим: Ґертруда збиралася взяти з собою десяток лляних спідниць по кісточки, які завдяки своєму приталеному фасону підкреслювали її тонкий стан; цілу валізу низьких і високих черевиків, в яких їй буде зручно лазити по скелях та руїнах: шкіряні чоботи до колін, полотняні шнуровані черевики по кісточки, черевики на низьких підборах з ремінцем та ґудзичком для вечірніх убрань; бежеві панчохи; шовкову білизну й парасольки. Також вона брала з собою револьвери Purdy, ящик з гвинтівками, теодоліти й декілька коробок телескопів фірми Zeiss — усе це для подарунків шейхам, які допомагатимуть їй у дорозі. Ґертруда придбала для себе десяток лляних і солом’яних капелюшків: якщо раптом одного здує вітром, їй не буде сенсу утруднятися й злазити з верблюда, щоб його наздогнати. З підвищенням температури повітря капелюх можна буде замінити на придбану у місцевій лавці куфію та обв’язати її навколо голови яскравим шовковим мотузочком, а звислі ззаду кінці захищатимуть плечі від сонця.

Під час цієї подорожі в пустелі мала бути зима, тому Ґертруда спакувала до валізи Wolsey ще шубу та куртку. Список на цьому не закінчувався: твідові дорожні костюми, вовняні кардигани, набір півтораметрових муслінових мішків з еластичними зав’язками, які нагадували мішки для взуття: у них Ґертруда залазитиме під час сну, а вже зверху накриватиметься ковдрою — так вона зможе захиститися від бліх та інших комах; безліч маленьких записників у шкіряних обкладинках, куди вона записуватиме свої археологічні нотатки та думки; два фотоапарати й плівка, стос паперу для нотаток, компаси, картографічний папір, олівці, ручки та чорнила; шматочки лавандового мила та пляшечки з парфумами, срібні щітки для волосся та канделябри; лляні простирадла й вишиті скатертини; прилади для вимірювання та проекцій карт, якими її забезпечило Королівське географічне товариство; виготовлене на замовлення парусинове ліжко та стілець для оснащення намету-спальні, а також парусинова ванна — «моя розкіш» — яка до кінця подорожі слугуватиме ще й поїлкою для верблюдів; і, нарешті, аптечка, косметика й надважливі набої, які Ґертруда позагортала в білі шовкові панчохи й поховала по черевиках і чоботах, пропихаючи в самий кінець до носка.

Подорож, в яку Ґертруда збиралася вирушити, нарешті починала її хвилювати, і не лише тому, що напередодні її серйозно застерегли стосовно цієї мандрівки, а й через фізичні навантаження та географічні труднощі, які чекали на неї попереду. Ґертрудиним пунктом призначення був Хаїль, ледь не міфічне місто в центрі Аравії, яке описав у книзі «Пустельна Аравія» Чарльз М. Доті, Діків безстрашний дядько-геолог, й опублікував 1888 року. Це була книга, яку Ґертруда брала з собою в кожну експедицію. Чарльз М. Доті понуро описав дві свої невдалі подорожі в ті краї під час двох страхітливих років поневірянь на кордоні між Аравійською та Сирійською пустелями. У Хаїлі його затримали й ледве не позбавили життя.

Обравши Хаїль, Ґертруда попрямує до однієї з найбільш мінливих та маловідомих частин світу. Офіційною метою її візиту було здобути інформацію для міністерства закордонних справ. Війна з Німеччиною загострювалася, й увага британського уряду зосереджувалася на політичній ситуації в центральній частині Аравії, де Німеччина зміцнювала свої стосунки з Османською імперією, тренуючи її армію, постачаючи зброю та налагоджуючи залізничне сполучення.

Ворожнеча між двома найвпливовішими кланами центральної Аравії — Саудами та Рашидами — протягом століття була центральною віссю історії півострова. Британія постачала зброю і гроші харизматичному та лютому Абдул-Азізу Ібн Абдуррахману Аль Сауду, правителю Неджда — відомому як Ібн Сауд[38]. Цей лідер фанатичних пуритан з ваххабітської течії ісламу керував із Саудівської столиці Ер-Ріяда, а його авторитет зростав водночас із відвоюванням територій, втрачених раніше. Османський уряд підтримував ворожу династію Ібн Рашида з Шаммарської федерації, яку, напевно, можна було назвати найбільш жорстоким і лютим племенем Аравії. У той час Сауди планували напасти на Рашидів; і саме місто Хаїль, цитадель Рашидів, стало першим пунктом призначення Ґертрудиної експедиції. Однак спочатку Ґертруда мала інший план — піти ще далі на південь, до Ер-Ріяда, щоб зібрати більше інформації, яка могла б зацікавити міністерство закордонних справ. Капітан Вільям Шекспір, який вирушив до міста Ер-Ріяд майже одночасно з Ґертрудою, через п’ятнадцять місяців втрутився в сутичку між Саудами і Рашидами, під час якої загинув.

Масштаби подорожі, яку планувала Ґертруда, були просто неосяжні. Вона збиралася проїхати понад дві з половиною тисячі кілометрів верхи на верблюді, рухаючись кільцевим маршрутом на південь від Дамаска, а далі на схід через північну третину Аравійського півострова, частину суходолу, оточену Червоним морем, Перською затокою та Аравійським морем з географічної та політичної точки зору така подорож могла налякати навіть найдосвідченіших мандрівників. Під час аналогічної експедиції найвідоміший аравійський дослідник, Чарльз Хубер, впав у відчай і повернувся назад, у результаті чого загинув від рук своїх провідників; водночас австрійський барон Нолд довів себе такою подорожжю до самогубства. Дістатися Хаїля стало для пустельних мандрівників найбільшим випробуванням. Подорож цією безплідною місцевістю була б досить небезпечною навіть у тому разі, якби можна було впевнитися, що бедуїни поводитимуться дружньо. Ґертруда ж збиралася йти в саме серце саудо-рашидського конфлікту, та ще й тоді, коли їхня ворожнеча сягала кульмінації.

У першій частині подорожі Ґертруда вирушить на південь до центральної частини Аравії та пройде через широченну внутрішню поверхню високогір’я Неджд, яке простягається від Сирії на півночі й до Ємену на півдні. Далі їй доведеться перетнути сипучі піски пустелі Нефуд, ставши першою людиною з Заходу, якій вдалося пройти цю частину Аравії. Від Нефуду Ґертруда вирушить до гір Місма, далеке дивне місце, яке дуже сильно нагадує ґотичне бачення Дантівського пекла Ґюстава Доре, ілюстратора дев’ятнадцятого століття. Ландшафт гір формують скелясті піки, висота яких сягає десятиповерхового будинку з іще однією незвичайною властивістю: оскільки до складу гірських порід входить кремінь, скелі виглядають чорними, як непроглядна ніч. Після цього Ґертруда спуститься на цілковито рівне засушливе плоскогір’я, устелене гранітним ті базальтовим щебенем, у серці якого, наче таємничий міраж, мерехтить білосніжно-біле середньовічне місто Хаїль.

Ґертруда вже давно думала про цю подорож, однак завжди її відкладала. Тепер же вона була таким досвідченим пустельним мандрівником, що мало яка діяльність могла видатися їй новою та незвіданою. Цього разу через особисті обставини вона не лише хотіла втекти, вона прагла отримати випробування, яке б визначило межі її можливостей — пригоду, яка б вразила Діка Доті-Вайлі, змусила його хвилюватися за неї, привернула б його увагу. Ґертруда хотіла, щоб він нею захоплювався, навіть якщо вона більше не повернеться. Батькам вона сказала, що ще не визначилася з пунктом призначення, що спершу має порадитися з урядом Дамаска; однак Девід Хогарт написав Ґертруді про те, що, найімовірніше, її проект не ухвалить ні османський уряд, ні головний представник Великої Британії в Туреччині, сер Луї Маллет. Він як новий посол у Константинополі (і товариш родини Беллів) наполегливо відмовляв Ґертруду від цієї подорожі, ще коли працював у міністерстві закордонних справ у Лондоні. За чотири роки до цього один її товариш, Ричмонд Ричі, домовився про зустріч Ґертруди з резидентом індійського уряду Перської затоки, який у той час перебував у Англії, щоб обговорити її маршрут до Хаїля. Резидентом був підполковник Персі Кокс, ім’я якого в подальшому матиме для Ґертруди неабияке значення. Він застерігав Ґертруду від цієї подорожі, а особливо від південного маршруту.

Окрім мап, кишенькового збірника поем Шекспіра та заяложеного екземпляра «Пустельної Аравії», Ґертруда поклала до свого рюкзака книгу «Пілігримство до Нежджа» авторки Анни Блант, яка була зі своїм чоловіком у Хаїлі, де, до речі, не змогла поладнати з Рашидами. Одного разу Ґертруда зустрілася з Анною біля її конюшні в Каїрі, де та була в костюмі бедуїна в оточенні вовків. Ґертруда ще не раз перечитуватиме книгу Блант, звертаючи увагу на її пророчі рядки: «Це був урок і застереження... що ми, європейці, досі живемо серед азіатів... попередження про те, що [Хаїль] — лігво левів».

У тому душевному стані, в якому саме перебувала Ґертруда, її це геть не хвилювало. Певною мірою вона навіть була рада йти назустріч небезпеці попри всі застереження. Попереду чекала зловісна пригода. Ґертруда цього не знала, однак це мала бути її остання експедиція до пустелі. Грядуща подорож мала дати можливість забезпечити міністерство закордонних справ детальною інформацією щодо критичності ситуації, передати важливі дані верховним чиновникам, високопоставленим політикам і військовим географам. Це буде найважча й найдовша подорож у її житті, у якій на Ґертрудиному шляху стрінуться злодії та вбивці. Вона навіть замислиться про те, чи була гра варта свічок?

Поки що Ґертруда написала Дікові лише про свої наміри піти до Хаїля, і Доті-Вайлі був настільки занепокоєний, наскільки Ґертруда могла цього бажати. Оскільки Дік і сам був досвідченим мандрівником, до того ж цілком усвідомлював причину її подорожі, його непокоїв такий ризикований вибір її місця призначення і період часу, який вона перебуватиме за межами британської сфери впливу. Його тривога чітко простежується в листах, які Ґертруда отримала у своєму першому порту, Дамаску. Дік писав з властивою чоловікам його класу та професії недомовленістю: «Нехай поряд з Вами завжди буде Господь — і удача з усього світу... Певною мірою я нервуюся, щоб з Вами нічого не сталося... Дорога на південь від Маана й аж до Хаїля просто нескінченна. Щодо Ваших палаців, маршрутів, вашого Багдада й Персії я так не переживаю, але дорога з Маана в Хаїль — Іншаллах!».

Двадцять сьомого листопада 1913 року Ґертруда спершу на пароплаві, а тоді на потязі дісталася до столиці Сирії, Дамаска. Вона прибула туди прямо з Бейрута. Оскільки мандрівниця мала з собою цілу гору валіз, вона вирішила не заїжджати до Т. І. Лоуренса, який шпигував за німцями з міста Кархемиш. «Міс Белл проїхала, не навідавшись, — написав він з краплею відчаю у листі до свого брата. — Наступного разу ми зможемо зустрітися не раніше весни».

Прибуття Ґертруди до її улюбленого готелю в Дамаску «Пелес Хотел» спричинило звичну метушню персоналу. Вона була найзнаменитішим мандрівником того часу, як серед чоловіків, так і серед жінок. Її нова, уже шоста книга «Палац і мечеть в Ухайдирі», що невдовзі мала вийти з друку, була в центрі уваги археологів та істориків Близького Сходу. Тоді ще ніхто нічого не знав про Т. Е. Лоуренса, репутація якого ніяк не могла затьмарити Ґертрудину аж до 1920 року, хоча й пізніше йому вдалося засвітитися лише завдяки деяким сенсаційним фактам з його біографії. Адміністратор готелю зустрів Ґертруду низьким поклоном і презентував їй у номер пляшку шампанського та кошичок абрикосів. А поки коридорні один за одним заносили в кімнату її багаж, Ґертруда відчинила вікно й поглянула вниз на багатолюдні вулиці, розквітлі сади та східний базар. На якусь мить її смуток розвіявся завдяки знайомому їй місту, яке в той час виблискувало на листопадовому сонці червоним і золотавим сяйвом.

На Ґертруду чекало багато справ і багато людей, до яких вона мала навідатися. Вона замовила собі каву й почала розпаковувати на ліжку та килимах речі. Скоро кімнату наповнили знайомий безлад і сигаретний дим. Щойно Ґертруда все розпакувала, вона зв’язалася з Мохаммедом аль-Бессамом, підступним і дуже статним ділком, який скуповував землі навколо майбутньої багдадської залізниці. Ґертруда була з ним знайома і знала, що цей араб зможе дістати для неї найкращих верхових верблюдів і найкращого поводиря. Аль-Бессам познайомив її з Мохаммедом аль-Мараві, який мав славну репутацію. Аль-Мараві подорожував з Дуґласом Карратерсом, чоловіком, який після Ґертрудиного повернення до Лондона мав намалювати її мапи для Королівського географічного товариства. Ще з Англії Ґертруда писала листа своєму давньому компаньйону в мандрівках Фаттуху з проханням зустрітися з нею в Дамаску. Наступного дня, коли той прибув з Алеппо, Ґертруда була рада знову з ним побачитись. Як і в попередніх подорожах, Фаттух мав відповідати за її особистий комфорт у дорозі, встановлювати намети, приносити воду для наповнення ванни, збирати її ліжко з мусліновим пакетом, весело розкладати її лляні скатерки, срібні столові прибори та фарфоровий посуд і накривати на стіл із запаленими свічками, а тоді відходити на поважну відстань, де він завжди мав бути пильним до її нових наказів.

Залишивши Фаттуха розпаковувати речі, Ґертруда одразу ж узялася піднімати всі свої зв’язки й з’ясовувати поточну ситуацію між ворожими племенами Хаїля, усе, що тільки могла. Майже одразу вона почала писати листи додому, щоб заспокоїти батьків, і майже одразу в її листах з’явилося невеличке відхилення від правди. 27 листопада вона спритно писала листа до Флоренс: «Мохаммед каже, що цього року дістатися до Неджда буде зовсім просто. Схоже, я приїхала сюди в дуже вдалий час і... пустеля, на подив, тиха... Якщо мені це не здалось, я точно поїду. Як би там не було, з Мадеби повідомлю про своє рішення».

Якщо Мохаммед аль-Мараві насправді їй таке сказав, він би все одно мав знати правду. Очевидно, його, як і Бессама, за порадою якого Ґертруда також зверталася, надто сильно цікавили гроші англійки. Скоріше за все, вони обидва думали, що міс Белл, безперечно, вирішить повернутися назад задовго до того, як добереться до Неджда. Ясна річ, відмовити її від затії було б надзвичайно важко, однак далі Ґертруда звертається до Г’ю, наче розбещене дитя, яким завжди була. Вона пише так, ніби його відмова змусила б її повернутися додому на першому ж пароплаві; однак Ґертруда чудово знала, що завжди може обвести батька навколо свого маленького пальчика: «Сподіваюся, Ви не скажете мені „Ні”. Хоча це навряд, тому що Ви у мене настільки любий таточко, що ніколи не відмовляєте навіть найбільш обурливим моїм вимогам... Мій найдорожчий найулюбленіший таточку, не думайте, що я божевільна чи безрозсудна, і завжди пам’ятайте, що я люблю Вас більше, ніж це здатні передати слова».

Ґертруда добре знала, як правильно потрібно організовувати караван, однак він у неї ще ніколи не був аж настільки детально продуманим. Ґертруді знадобилося сімнадцять верблюдів, які б у середньому коштували по 13 фунтів стерлінгів разом з сідлом та мотузкою-поводом. «50 фунтів я повинна витратити на їжу, — записала Ґертруда до свого щоденника, — ...і ще 50 фунтів на різноманітні подарунки, як, наприклад, накидки, куфії, бавовняний одяг і т. ін.». За порадою Бессама, вона візьме з собою 80 фунтів, а 200 фунтів дасть представнику Рашидів як акредитив, що давав їй змогу повернути цю суму в Хаїлі назад. Підбиваючи всі свої витрати, вона не очікувала побачити суму в бої фунт. Ґертруді знадобиться вдвічі більше грошей, ніж вона взяла з собою, а це означало, що доведеться попросити батька перерахувати гроші через Османський банк. 28 листопада вона відправила телеграму додому з проханням передати 400 фунтів — досить значна сума, яка на сьогодні становила б 23 000 фунтів — а тоді швидко повернулася назад до готелю, щоб написати довгого листа з поясненнями: «Я не прошу Вас подарувати мені ці гроші. На цю подорож я насправді використовую весь свій дохід за наступний рік, але якщо я потім сяду й напишу про це книжку... я не бачу жодної причини, чому можу не повернути назад витрачене... Пустеля цілком спокійна, тож у мене не має виникнути жодних складнощів, щоб дістатися до Хаїля — це столиця Ібн аль Рашида».

Той факт, що у своєму листі Ґертруда пояснювала значення Хаїля, говорило лише про те, як мало вона розповідала батькові. Г’ю, як завжди, детально вивчав мапи у раунтонській бібліотеці, тримаючи у руці останній лист від Ґертруди. Він знав рівно стільки, скільки цього хотіла Ґертруда.

Як і завжди, вона вилила душу своєму дорогому домнулу, який був одним із небагатьох, кому Ґертруда могла писати про Доті-Вайлі: «Може, це й не найкраще рішення, але, я думаю, що варто спробувати. Як я вам уже казала, це я в усьому винна, але від мого зізнання наше спільне нещастя меншим не стало. Однак зараз я від цього віддаляюсь, а час, як відомо, позбавляє навіть найбільш пронизливого болю». Звалюючи на себе відповідальність за всі нещастя, Ґертруда насправді була нещирою. Скоріше за все, вона знала про Валентинову прив’язаність та повагу до неї, а тому все трішки прикрашала. Ґертруді було б ніяково пояснювати, що кохання всього її життя залишається зі своєю дружиною. Очевидно, їй було легше робити акцент на тому, що, зрештою, було нічим іншим, як правдою — вона вирішила відступитися від подружньої зради.

А тим часом Ґертруда обговорила з Мохаммедом майбутній маршрут. До обов’язків Аль-Мараві входило керувати її персоналом і стежити за тим, щоб весь екіпаж був у порядку; тому він збирався вести її через пустелю Гамад та непоміченою на мапі частиною пустелі Нефуд. На фотографії, яку зробила Ґертруда, Мохаммед сидить по-турецьки на землі, тримаючи в руках складчастий телескоп, і з великим зацікавленням дивиться в об’єктив фотоапарата з-під своєї білої куфії. Це — «чоловік, якого мені слід було обрати», — вважала Ґертруда. Того вечора він супроводжував її на вечерю до Майдану, місцевого базарного кварталу, де мандрівниця мала зустрітися з Рашидом і віддати йому 200 фунтів стерлінгів. За Ґертрудиним описом Рашида, він, можна сказати, уособлював вісника поганої долі; здавалося, вона мала передчуття небезпеки, яка чекала в Хаїлі:

Чекаючи на гроші від батька, Ґертруда разом з Мохаммедом купили верблюдів і найняли погоничів; також вона поповнила свій службовий персонал усміхненим темношкірим африканцем Феллахом і першим у їхній команді рафіком з племені Гіяд. Наймаючи рафіка, мандрівники отримували союзника, чиє оплачене дружнє спілкування захищало від нападу з боку представників їхнього племені. Зустрічаючи на своєму шляху безліч різних племен, Ґертруді доведеться наймати один за одним цілі десятки, а може, й більше рафіків.

Ґертруда обійшла безліч східних базарів, намагаючись сторгувати ціну на різноманітні подарунки, які полегшили б її шлях через пустелю. Вона хвилювалася за Фаттуха, який, як вона помітила, почувався не зовсім добре. Ґертруда й думати не хотіла, що їй доведеться йти без нього, однак уже почала припускати, що Фаттух підхопив малярію. Їхній наступний похід вона відклала на декілька днів, та за цей час Фаттухові стало настільки гірше, що Ґертруда боялася, щоб це не був тиф. Залишаючи Фаттуха вдома на його дружину, Ґертруда вирішила рушати без нього. А він мав наздогнати її по дорозі. Саме через домовленість зустрітися з Фаттухом, вона була вимушена змінити запланований маршрут. Зараз же Ґертруда збиралася обійти гори Друз, рухаючись на північний схід від Мертвого моря, а тоді направитися до станції Азіз, де, як вона сподівалась, її мав зустріти Фаттух. До того часу він мав три тижні на одужання.

Перед самим відправленням Ґертруда отримала листа від Діка. «Цікаво, де Ви зараз у тій великій пустелі? — запитував Дік, не знаючи, що їй довелося трохи відкласти подорож. — Коли я повернуся до Лондона, мені бракуватиме Вас більше, ніж зазвичай... Я навідаюся до пані Белл». Як і завжди, Дік поперемінно зістрибував з однієї теми на іншу, пишучи у властивій йому риторичній манері, до того ж досить розпливчасто. Такий стиль, напевно, для Ґертруди був справжньою мукою. «Чи могли би ми бути чоловіком та жінкою, яких створив одне для одного Бог, і бути щасливими? Я знаю, що б Ви відчували, що б робили, а що ні — і все ж Ви не знаєте, на шляху Вам траплятимуться дивовижні речі, однак для Вас це ще й велика небезпека». Дік повідомив, що збирається спалити всі її листи — «я можу загинути чи ще щось» — і Ґертруда знала, що так він і зробив. Однак сама всі його листи берегла.

Отож, у вівторок 16 грудня 1913 року, Ґертруда Белл починає свою подорож. Пробираючись крізь абрикосові та оливкові сади, вона пішла на зустріч зі своєю командою до зазначеного місця зборів. Нарешті все було готово: усі намети, обладнання та багаж чекали повантажені й прив’язані до верблюдів та ослів — статний караван вирушив у напрямку до Адхри. Перший день подорожі вийшов недовгим, планували дістатися лише до межі оазису Дамаска. Наступний день приніс сильну зливу й різкий вітер, до того ж довелося йти крижаним вулканічним ґрунтом — що є далеким від звичного уявлення про пустелю з розпеченим золотавим піском і миготливими міражами. Ґертруда написала: «Ми насилу пробиралися,., через грязюку й зрошувальні канали верблюди постійно ковзались і падали, просто жах якийсь... Ніч видалася надзвичайно холодна... у ліжку ніяк не вдавалося зігрітися. Для дослідження Арктики я не годжуся. Великий намет моїх підлеглих підмерз, і їм довелося розпалювати під ним вогнище, щоб розморозити парусину».

Початок подорожі був невдалим, та це виявилося не найгіршим. Вирушивши в дорогу 21 числа о 9:15 ранку, згодом команда помітила на горизонті тоненький стовпчик диму. Погоничі верблюдів почали нервувати. Як зауважив Хамад, їхній новий рафік: «У пустелі кожен араб боїться іншого араба». Ґертруда ж, сповнена своєї звичної впевненості, посміялася з цього й попрямувала на вершину найближчого пагорба; вона дістала свою підзорну трубу й уважно подивилася в неї. Попереду виднілася група наметів, оточена вівцями: це всього лише пастухи, вирішила Ґертруда. Однак вона помилялась, і її караван невдовзі помітили. Минуло не більше півгодини, як вершник Друзів, наче справжній вихор, галопував до них, стріляючи на ходу.

Хамад з піднятими руками висунувся наперед і вершник одразу націлив на нього рушницю. Мохаммед теж виступив наперед і закричав: «Зупинися! Бог з тобою! Ми з племен Шаван, Агаїл та Канасіл!» — це три племені, які не повинні ворогувати. Вершник з довгим заплутаним волоссям метушився й галопом намотував круги навколо каравану, крутячи над головою гвинтівкою. А тоді на повній швидкості під’їхав до Алі, одного з погоничів, і почав вимагати його зброю й хутряну накидку. Задкуючи від наступаючого коня, Алі кинув усе на землю. Тепер до самотнього вершника приєдналася велика група таких самих здичавілих бедуїнів, деякі з них були верхи на конях, а деякі піші, однак усі стріляли в різні боки. Один з розбійників направив на Мохаммеда зброю, вихопив його меч і чиркнув араба лезом по грудях. А тоді він розвернувся, направився до Ґертрудиного верблюда й ударив його по голові так само, як перед цим Мохаммеда. Він схопив повід і змусив налякану тварину сісти на землю, купка хлопчаків відштовхнула Ґертруду й почала ритися в її сідельних сумках.

У той же час усі інші чоловіки, які були вдягнуті наполовину, а один «зовсім голий, якщо не рахувати косинки», почали з криками розграбовувати її команду, відбираючи зброю та набої; Ґертруда ж мусила безпомічно на все це дивитись. Якоїсь миті на допомогу прибіг Феллах, темношкірий прислужник, який приглядав за чоловічими наметами. Заливаючись театральними слізьми, він викрикував, що знає їх і що вони знають його, що близько року тому він у них гостював, купляючи верблюдів. Настала раптова тиша, напружений момент вагань з боку розбійників, а тоді загальновизнані правила гостинності пустелі почали вступати в силу. Один за одним було повернуте все награбоване. Перед тим як усе закінчилося, парочка шейхів оцінили всю ситуацію, під’їхали до Ґертруди й привітали її та всю команду. Однак вони продовжували поводитися загрозливо. Ґертруда пройшла до їхнього табору й дотрималася звичаю, сплативши ціну за місцевого рафіка. Та шейхи залишалися непохитними, поки Ґертруда з великою неохотою не дала їм більше грошей. Увечері вся її команда поверталася назад до свого табору з криками та співом.

Насправді, це варіант не з найгірших: якби вкрали всю їхню зброю та інші речі, Ґертруді довелося б повертатися до Дамаска. Потрапивши під роздачу, Ґертруда, як завжди, знову зібралася з духом і продовжила йти далі, однак такий досвід добряче вплинув на неї. Ще й тижня не минуло, відколи почалася мандрівка, а Королева пустелі вже була вимушена подивитися в очі своїй вразливості. Однак вона цього не визнавала, особливо коли писала до батьків. Усе, що вона сказала: «Сьогодні нас затримав один безглуздий і неприємний випадок».

Наступного дня, коли вже було досить пізно, Ґертруда з командою та своїм новим похмурим рафіком рушили в пустелю, яка через сильну нічну зливу перетворилася на «мокру липку м’якоть». Над ними здіймалися нерівні чорні вулканічні породи, і ще вище над усім цим височіло чорне небо. Ґертруда написала: «Кам’янисті пагорби простягнулися перед нами, наче ворота в покинуте пекло. Спустошений світ, холодний і сірий... Ібрагім розпалив багаття. Воно дуже сильно диміло, й Алі зробив зауваження: „Уранці дим видно значно далі і звук теж далі чути”».

Загорнувшись у хутро, Ґертруда сиділа біля багаття, пила каву й слухала історії чоловіків про грабежі, рейди, набіги, привидів і забобони. Від декількох своїх рафіків, які були представниками різних племен, вона дізналася про ворожнечу й старі неоплачені борги і почала малювати у голові мапу племінних зв’язків і розбрату, яка пізніше їй дуже сильно знадобилася. «Недругами племені Сукхур є Федани, Сба й усі Джебехійці, крім „Ісів та Сердійців”», — писала вона одного вечора перед сном; наступного разу Ґертруда записала чутку, начебто османський уряд надіслав Ібн Рашиду сімдесят верблюдів, завантажених зброєю, щоб той допоміг побороти Ібн Сауда.

На Різдво вони дійшли до Бурки, яка була нічим іншим, як нагромадженням великої кількості скель, увінчаних руїнами римського форту. Погода видалася надзвичайно холодною. Ґертруда пробиралася крізь крижаний туман, щоб зробити копію куфічного напису; для цього їй довелося обережно обходити наполовину з’їдене людське тіло. Вона думала про Раунтон і про геть інший день, який сьогодні чекав на її родину. Тимчасом як команда мусила боротися з сильними поривами вітру, верблюди, стогнучи, ще й посковзувалися на вкритому кригою камінні. Караван дістався до місця кочівлі Рувалли, одного з племен Вахабі, яке підтримувало Ібн Сауда і було одним з найбільших пустельних угруповань Аравії, що налічувало близько п’яти-шести тисяч наметів. Щохвилини озираючись на всі боки, Ґертрудина команда розбила табір у такому місці, щоб їх не можна було побачити. Однак сталося інакше: вони зустрілися з групою племені Бені-Сахрів, ворогів Рувалла, і Ґертруді довелося вечеряти в наметі шейха Ібн Мітаба. У листі додому вона написала: «Надзвичайно бридкий обід... баранина з хлібом у жирнючій підливі, яку шейх розмішував мені своїми пальцями, примовляючи: „Воно дуже смачне. Цю їжу я приготував власноруч.”».

Ґертруда закінчила з формальністю: вони порівняли свої гвинтівки, а тоді мандрівниця піднесла шейхові подарунок — шовковий халат, каву та цукор. Вода, яку змогла знайти її команда, була справжньою каламуттю, що, висихаючи, тверднула на бороді у чоловіків. Ґертруда мусила відмовитися від вмивання, як і від жаданої розкоші братися за вечерю чистою та свіжою. Вона сиділа надворі біля свого намету й слухала тишу. А вночі було видно, як десь далеко миготіли багаття арабських племен, а зорі поблискували їм у відповідь.

Сповнена тривогами й невдалими пригодами подорож тривала далі. Одного разу натовп агресивних селян завадив Ґертруді намалювати план замку; а ще якось вона натрапила на мертвого чоловіка, «моторошний вигляд якого я ще довго не зможу забути», — це був уже другий мрець під час цієї мандрівки. Ще одні селяни наполягали на тому, щоб Ґертруда вилікувала їхнього одноплемінника від гангрени. Сидячи біля вогнища, чоловіки з її команди розповідали про джинів і відьом з очима не поперек, а вздовж обличчя, які скиталися разом із подорожніми. Було й таке, що питна вода кишіла прудкими червоними комахами; а одного разу посеред ночі Ґертрудин шатер з тріском зламався й мокра парусина впала на ліжко. У щоденнику, який Ґертруда вела для Діка, вона написала, що їй так сильно не подобається ця частина мандрівки, що вона ледь не повернула назад. Над нами нависла «гора нещастя... я зовсім не почуваюся дочкою королів, якою повинна тут бути. В Аравії дуже складно бути жінкою».

Восьмого січня Ґертруда з командою прибули в Зізу, саме там закінчувалася залізниця й саме там мандрівники мали чекати на Фаттуха та решту багажу. Ґертруда дуже зраділа, побачившись з Фаттухом раніше домовленого, хоч він ще не остаточно одужав, але приніс Ґертруді багато смаколиків й довгоочікувану пошту. Дік щойно отримав копію книги «Палац і мечеть в Ухайдирі», і ось що він написав: «Я читав цю книгу цілий день. Вона просто неймовірна, вона мені дуже подобається, як і Ви. Я поки що не можу про неї написати — щоб відповісти на неї, мені знадобиться ніколи не писана книга моєї душі. Цілую Ваші руки і Ваші ноги, о, люба моєму серцю жінко».

Тепер Ґертруда мусила остерігатися представників турецького військового патруля. Султан, очільник Османської імперії, не підтримував присутність немусульманських общин у своїх провінціях, а його генерал-губернатори мали владу надавати або відмовляти у пропускові. Досі Ґертруді вдавалося уникати зустрічей з чиновниками; а оскільки дозволу у неї ні від британського уряду, ні від турецького не було, вона вирішила їхати дуже швидко. Однак дослідниця не змогла встояти перед однією своєю забаганкою й не поїхати на безрезультатні пошуки стародавньої кам’яної ніші, декорованої вирізьбленою мушлею, яка, як казали, містилася серед руїн у місці під назвою Мшетта. Коли Ґертруда поверталася назад до табору, то побачила вдалині три постаті, що на великій швидкості наближалися до її наметів. Серце Ґертруди стислося — її викрили.

Коли Ґертруда дісталася до наметів, турецькі солдати вже стояли навколо багать, голосно кричали, сміялися й узагалі поводилися дуже грубо й загрозливо. Згодом до них приєдналися ще кілька військових — тепер їх стало десятеро — під командуванням лютого капітана та старшого сержанта. Влада отримала сигнал тривоги, коли Фаттух запросив дозвіл приєднатися до Ґертрудиної команди. З Константинополя прийшла телеграма, в якій солдатам наказували зупинити Ґертрудину експедицію, а її саму привезти в місто Амман. «Я поводилася, як справжня ідіотка, коли вирішила так близько підійти до залізниці, — коментувала Ґертруда, — ...водночас я була наче страус, який від страху заховав голову в пісок, і не розуміла, яка довкола мене здійнялася метушня».

У Ґертруди були серйозні неприємності. Першим, що спало їй на думку, було відправити свого погонича Абдуллу до Мадеби, що знаходилася приблизно в тридцяти кілометрах від них, щоб надіслати телеграму консулам у Бейруті та Дамаску. Абдуллі вдалося безшумно вислизнути з табору, однак по дорозі його затримали й невдовзі посадили до в’язниці у Зізі. Ґертруда з високо піднятою головою продовжувала поводитися у своїй звичній манері байдужості. Але настала мить, коли вона була змушена трохи відійти від табору, щоб сходити в туалет. Однак надокучливі солдати вперто слідували за нею, і тоді Фаттух став між Ґертрудою та турками й попросив дозволити леді усамітнитись. Як Ґертруда не протестувала, але Фаттуха арештували й під пильним наглядом охорони відправили до Абдулли. А вночі була буря. Небо потемніло, завивав вітер, а навколо табору розмістили караульних. «Ніч була крижаною, як і моя манера поведінки».

Ґертруді довелося спостерігати за тим, як увесь її багаж вивертали на землю; усю її зброю конфіскували. Тепер солдати чекали на приїзд районного губернатора, валі, законний титул якого надавав йому прав каймакама[39] міста Солт. Багато що залежало від цієї людини, яка могла дати Ґертруді дозвіл на експедицію або ж, найімовірніше, повернути її назад на турецьку територію у супроводі озброєної охорони. Викликавши до себе таку важливу особу, капітан почав хвилюватися щодо правильності свого рішення, і його показова хоробрість дещо вщухла.

Ґертрудина крижана стриманість разом з її неабиякими статками згодом допомогли звільнити Фаттуха та Абдуллу. Однак уся група опинилася в якійсь бентежній безвиході. Ґертруда змогла дещо розрядити напругу, поросивши команду полагодити її шатро, навіть солдати взяли участь у роботі. Розмістившись за столом у своєму другому наметі, вона спокійно дістала мапу зруйнованого Харанега, вирішивши, що якщо їй раптом не дадуть дозволу, вона повернеться до Дамаска й почне свій маршрут на Пальміру з початку. Далі Ґертруда описала все, що сталося з нею протягом останніх двох днів, у щоденнику й листі до батьків, додаючи подіям нотки іронії: «Усе це скоріше смішно; я не бачу в цьому особливого значення. Сміховинний епізод з моєї пригоди, однак я не думаю, що подорож закінчилася; просто їй потрібен новий поштовх». Вживаючи вислів з дитинства в Раунтоні, Ґертруда продовжила: «І щоб ніяких дурниць, юна леді!», а далі додала на справжньому йоркширському діалекті: «Я повинна сказати, що все це було справді дурницею».

Небезпечна ситуація, в якій опинилася Ґертруда, анітрохи не була сміховинною, однак свій день мандрівниця закінчила на позитивній ноті, а її сміх, мабуть, дуже сильно здивував охорону, яка, тремтячи від холоду, чатувала біля намету. Сплеск позитивних емоцій був викликаний жартом Фаттуха, який зауважив, що: «Першу ніч подорожі я провів на залізничному вокзалі, другу — у в’язниці, де ж я буду третьої ночі?».

Новий день розпочався з мокрого снігу. У супроводі старшого сержанта й чотирьох солдатів Ґертруда їхала на вокзал, щоб забрати решту свого багажу. По дорозі вони помітили групу солдатів неподалік. Напевно, то був районний голова зі своєю командою. Ґертруда пересіла зі свого верблюда на коня старшого сержанта й легким галопом поскакала назустріч новоприбулій делегації, порівнявшись з ними, мандрівниця спішилася, щоб вони з губернатор могли потиснути один одному руки. Ґертруда завжди надавала перевагу вести справи з людиною «згори»; вона одразу ж порозумілася з каймакамом і пізніше у своєму листі додому описала його, як «чарівного, освіченого чоловіка, християнина, готового дозволити мені їхати куди завгодно і якою завгодно дорогою... однак це вже стосується моєї совісті». Вона не хотіла, щоб через неї у такої доброї людини виникли якісь проблеми — принаймні так Ґертруда написала Г’ю та Флоренс. За її словами, це була єдина причина, чому вона надіслала телеграму в Дамаск з проханням дозволити відвідати якісь місцеві руїни; щоб таким чином звільнити каймакама від усієї відповідальності, яка може звалитися після її від’їзду.

Безперечно, Ґертруда, як завжди, оберігала батьків і не хотіла, щоб вони за неї хвилювалися. У своєму щоденнику вона описала ці події зовсім інакше. Стало зрозуміло, що насправді їй наказали надіслати телеграму з проханням отримати дозвіл. Тепер Ґертруді з дня на день довелося чекати відповіді з Дамаска та Константинополя, здогадуючись, якою вона має бути.

Ґертруда усвідомлювала, що на якийсь період вона там застрягла, і вирішила заповнити вільний час зустрічами з друзями, з якими познайомилась у попередній експедиції; серед них була племінниця Абу-Намруда, провідника, який допомагав Ґертруді дістатися до вулканічного масиву Джебель-аль-Друз в 1905 році. За обідом з каймакамом у будинку Мохаммеда Бега, найбагатшого мешканця міста Амман, Ґертруда почула розповідь про російську графиню, яка нещодавно залишила Дамаск з двадцятьма верблюдами. Заливаючись сміхом, усі троє назвали це «зіпсованим телефоном» і зіслалися на вже звичне викривлення пустельної словесної комунікації. Усі зрозуміли, що та графиня — ніхто інший, як Ґертруда. До свого намету вона повернулася з букетом нагідок та гранатово-червоних гвоздик.

Чекання тривало вже чотири дні, і Ґертруда починала нервувати. Вона зайняла себе місцевими справами й навіть побувала на черкеському весіллі. Мандрівниці показали обличчя нареченої, яке приховувала паранджа: «Наче статуя, вона стояла посеред кімнати, заповненої жінками, в якій було дуже жарко. Дівчина опустила свої очі додолу й виглядала дуже втомленою... Її обличчя було блідим, а загалом наречена дуже гарненька». Ґертруда й сама була популярним об’єктом уваги. Нічого не коментуючи, вона записала до свого щоденника спостереження одного чоловіка, з яким познайомилася того ж дня; його слова стосувалися всіх присутніх чоловіків: «Їм подобається вдихати ваш аромат». Лавандова вода з Бонд-стріт була для них чимось незвіданим.

Нарешті Ґертруда отримала довгоочікувану телеграму від роздратованого посла Маллета, який попереджав, щоб вона взагалі не вирушала у цю подорож. Якщо ж Ґертруда не послухається й зробить ще бодай крок, уряд її величності зніме з себе будь-яку відповідальність за її безпеку, — ось такою короткою була його відповідь. Від турецького посольства телеграми так і не було. 14 січня мандрівниця записала до свого щоденника: «Турки вирішили ухилитися».

Ґертруда вела одночасно два щоденники. У першому вона щоденно записувала короткі нотатки, поки вони були свіжі в пам’яті. Читаючи фактичні, зовсім неорганізовані примітки, серед яких повно арабських слів і речень, можна скласти яскраве уявлення про Ґертруду: втомлена та брудна після цілого дня поневірянь жінка зі скуйовдженим волоссям, яка швидко записувала щось за своїм розкладним столиком, поки Фаттух збирав її намет для сну, розпаковував валізи й облаштовував її володіння. Ці нотатки охоплювали інформацію та місцезнаходження, які вона мала передавати в міністерство закордонних справ, та початковий матеріал для листів батькам. У другому щоденнику Ґертруда записувала події не одразу, а за декілька днів; це був вдумливий і відполірований звіт про її подорож і почуття, який Ґертруда вела спеціально для Діка. І хоча ці нотатки були не такі пом’якшені, як ті, що вона писала батькам, усе ж вони виставляли значно стійкішою до небезпеки, ніж вона, мабуть, була насправді.

Того вечора Ґертруда сказала команді, що більше не чекатиме дозволу. Серед її людей прокотилася хвиля вагань і хвилювання. Тимчасом як її вірні слуги були готові йти за своєю королевою на край світу, троє погоничів з племені Агаїл страшенно боялися наслідків. Та Ґертруда знала, якщо ще трохи почекає, ситуація лише погіршиться, і тоді вона вже точно не отримає дозволу. Турецькому капітанові вона сказала, що збирається навідатися до місцевих археологічних пам’яток. Повірив він їй чи ні, але зрештою Ґертруда дала йому підписаного листа, який звільняв турецький уряд від будь-якої відповідальності щодо неї і в якому було зазначено, що Англія не матиме жодних підстав скаржитися у разі, якщо з Ґертрудою щось станеться. Поклавши документ собі до кишені, командир заявив, що тепер вона може робити все, що завгодно. Ґертруда, не озираючись, пішла спати, однак щойно опинилася у своєму наметі, як пошкодувала, що підписала той документ, і всю ніч не могла заснути від хвилювання. У своєму другому щоденнику вона написала для Діка: «У писаному слові є щось таке, що діє на уяву. Думка про це не давала мені заснути всю ніч... Зовні пустеля виглядає страхітливо, навіть у мене бувають миті, коли серце починає битися швидше, а очі напружуються, щоб мигцем побачити майбутнє».

Перше, що Ґертруда зробила наступного дня — спробувала повернути свого листа. Їй сказали, що документ уже передали до центрального органу управління. «Усе це брехня, — написала вона роздратовано у щоденнику, — але мені все одно його не віддадуть». Повернувшись до табору, Ґертруда написала Флоренс веселого листа, в якому було дуже мало правди: «Усі мої неприємності залишилися позаду. Сьогодні я отримала дозвіл від валі, і тепер можу йти куди завгодно. Дозвіл надійшов якраз учасно і зовсім не завадив планам. Моїм запасним варіантом була втеча, яку я планувала на завтрашню ніч. Вони все одно не змогли б мене спіймати. Однак тепер я врятована від неприємностей — і веселощів! — мого плану „Б”».

Ґертруда чудово розуміла, що жоден «дозвіл» не мав бодай якоїсь цінності, навіть більше, мандрівниця ще ж отримала сувору відмову від британського консула. Вона вирушала у подорож на свій страх і ризик.

Ґертруда розрахувалася з трьома агаїлами, і вони, розгнівані, пішли, звинувачуючи в усьому прокляту дорогу до Хаїля. 15 січня Ґертруда відправила вперед більшу частину своєї команди, а сама вирушила за трьома новими погоничами верблюдів, яких збиралася обрати серед привітних фермерів-християн, яким довіряла. На хвилинку вона затрималася на станції Зізи, щоб запитати про загублені листи, які адресувалися на ім’я Діка, однак так нічого й не довідалася, примирившись із тим, що певний час не зможе підтримувати зв’язок із людьми, яких любить. Ґертруда продовжуватиме писати цілу серію листів, яких потім не матиме змоги надсилати, і збиратиме їх доти, доки не дістанеться якоїсь залізничної станції на іншому боці Сірійської пустелі.

Ґертрудина подорож вже тривала п’ятдесят чотири дні, однак подолала вона лише одну п’яту частину всієї дороги до Хаїля. Попереду простелявся довгий і невизначений шлях, але оскільки Ґертруда знову була вільна, до неї повернулася її безтурботність, а сама вона знову опинилася під чарами пустелі. Страхітлива й прекрасна, зі своєю дзвінкою тишею і оздобленими коштовностями ночами, пустеля стала для Ґертруди чимось більшим за велетенський випробувальний полігон. Вона була символічною альтернативою божества, в яке Ґертруда ніколи не вірила. З її потребою в коханні та підтримці пустеля стала втечею до іншого бачення майбутнього. Справжню правду Ґертруда розповіла у листах до Чирола, які писала рідше та більш поетично:

Шістнадцятого листопада Ґертруда зробила запис у своєму другому щоденнику:

Вибір було зроблено, і з політичної точки погляду Ґертруда спалила за собою всі мости. Від Дамаска вона пройшла вже понад триста кілометрів на південь до Зізи, а тепер направлятиме свій караван на південний схід до Хаїля. Звідти вона планувала прямувати на північний схід до Багдада і вже потім перетнути Сирійську пустелю зі сходу на захід, повертаючись до стартової точки подорожі, Дамаска.

Пустеля, що чекала Ґертруду, була різною. Влітку там стояла надзвичайна спека, опівдні вона сягала 60°С, однак зараз, у найхолодніші місяці, січень і лютий, у пустелі завивали колючі вітри, нависав крижаний туман і сипав мокрий сніг. Структура ґрунту змінювалась й залежала від непередбачуваної кількості зимових опадів. Іноді на рівнинах і в пустелях траплялися підземні потоки, які утворювали озерця й, відповідно, маленькі ділянки родючого ґрунту; та з часом вони знову перетворювалися на скелі з гравієм, на яких дуже рідко траплялася рослинність, вибілена палючим сонцем і вітрами.

Коли бував дощ, селяни в оазисах могли вирощувати урожай; однак Ґертруда залишила поселення фермерів позаду, прямуючи туди, де кочівники мігрували на сотні кілометрів уперед залежно від сезону. Спершу вони гнали великі стада верблюдиць із верблюденятами на пасовища, а тоді прямували з ними на північний захід до Сирії або на північний схід до Іраку, де влаштовували щорічні верблюжі торги. «У світі безліч верблюдів... Вони тисячами перетинають наш шлях, пасучись по дорозі. Таке враження, що це якась велетенська річка з надзвичайно повільною течією і завширшки в кілька годин».

Ґертруда ділилася з Лоуренсом своїм захопленням, яке вже переростало в упередженість, — бедуїнами та їхньою могутньою загадковістю. Вони обоє дивувалися незалежності, рухливості й стійкості, завдяки яким бедуїни ставали справжніми пустельними аристократами. Напевно, таким чином у них обох проявлявся фізичний потяг до воїна-аскета. У своєму вступі до книги «Аравійська пустеля» Лоуренс написав:

Бедуїни не визнавали жодного органу влади: вони не несли відповідальності ні перед турецьким урядом, ні перед британським. Як писав Альберт Хурані, дослідник Близького Сходу, існує «певна ієрархічна концепція... [арабські скотарі] вважають себе вільними, шляхетними й шанованими, чого не можна сказати про селян, торговців і ремісників». Ґертруда, яка покладала на їхню племінну честь своє власне життя, охоче підтримувала ці погляди.

Членів кожного племені об’єднував нібито спільний предок. Поняття поділу сім’ї через цього предка, яке часто-густо було ідейним принципом, а не доведеним фактом, започаткували шейхи, лідери, захисники та судді, які отримували свою владу у спадок. У той час, коли пасовища й вода були загальною власністю всіх кочівників, племінні угруповання постійно заколочували якісь сутички та газзу — набіги, метою яких зазвичай був грабунок верблюдів, овець і кіз, а іноді й убивства та викрадення жінок. Ґертруда описала фатальне ставлення кочівників до життя в книзі «Пустеля і сівба»:

Неповага та неприязнь призводить до ворожнечі, яка може тривати протягом життя декількох поколінь, наче справжня незгасна родова помста італійської мафії. Однак за шляхетною традицією, шейхи поширювали свій захист і гостинність на тих мандрівників, які дотримувалися їхнього етикету. Такі норми поведінки, без яких Ґертруда взагалі не змогла б подорожувати Близьким Сходом, насправді були не так справою етикету, як обов’язку. Це прописано в Корані: Слово Господнє, яке відкрилося перед пророком Мохаммедом арабською мовою, й передача Божих заповідей світу Ісламу. Третьою колоною, яка підтримувала це розпорядження, був великодушний обов’язок закят — надання допомоги бідним і нужденним, звільнення боржників, розкріпачення рабів і, що в пустелі було найважливішим, допомога мандрівникам. «Я знову перебуваю у справжній пустелі зі справжніми пустельними людьми, Беду, які ніколи не знали осілого життя,.. Я повинна бути своїм голосом і язиком. Мені це подобається; мене дуже тішить керувати своїм власним спектаклем», — написала Ґертруда у листі до батьків.

Під час мандрівок Ґертруда під’їжджала прямо до намету кожного шейха й вільно віталася з ним арабською мовою з усією загальноприйнятою пошаною. Вона платила за рафіка, як би це зробив будь-який мандрівник-чоловік, але оскільки Ґертруда була жінкою, заради спасіння свого життя вона ще мала переконати шейха, що є його рівнею. Вона мусила вразити своєю значущістю й статками — насамперед подарунками. Дари ретельно підбиралися залежно від рангу шейха, однак іноді Ґертруда все-таки припускалася помилок. Якось, наприклад, вона подарувала неповнолітньому шейхові шовкову білизну, після чого в її щоденнику з’явився запис: «Боюся, він вирішив, що цього було недостатньо». Серед подарунків, які вона возила з собою, були мотки шовку, бавовняні хустки на голову, кава, цукор, дуже дорогі гвинтівки й складні телескопи Zeiss, яких Ґертруда у великій кількості накупувала в Лондоні.

З огляду на положення шейха у племінній ієрархії, Ґертруда мусила дати зрозуміти, що була родом з такої самої знатної родини, як і він. Тож під час бесіди її батько Г’ю з великого підприємця перетворювався на верховного шейха північної Англії. «Найбезпечніший план дій у пустелі — зробити так, щоб усі знали, що ти родом із багатої і поважної сім’ї».

Незважаючи на всю свою жіночність, Ґертруда значно відрізнялася від жінок, знайомих шейхам. Передусім вона трималася в сідлі, як чоловік; не те що наложниці з гаремів, які їздили верхи, зіщулившись на маленькій підставці з подушок. До того ж шейхи складали в голові докупи всі факти, які Ґертруда презентувала, і доходили висновку, що гостя була незбагненно незалежною, багатою, впливовою і, напевно, походила з королівського роду. Вона однозначно не ворог, а з огляду на її зв’язки, могла б ще й стати союзником. Ґертруда розмовляла арабською й цитувала більше арабської містичної поезії, ніж пересічний шейх знав сам. У виключно усній культурі кочівників, де кожен вірш, не закарбований у чиїйсь пам’яті, зникав, тривале вивчення цієї теми й переклад «Збірки віршів Хафіза» принесли Ґертруді користь. Було багато випадків, коли після вечері у наметі вона чарувала всю компанію, декламуючи цілу поему, з якої шейх міг знати один чи два рядки. Деякі оди чи, як їх називали, касідас, які Ґертруда знала напам’ять, були написані ще до 600-го року н. е.: шейхи навіть не знали, що арабська культура існувала до Пророка. Не менш важливу роль відігравало й те, що Ґертруда була в курсі останніх чуток, які назбирувала по дорозі, і могла надати інформацію щодо племінних рухів і водних джерел. Лише Ґертруда зі своєю королівською манерою поведінки й наполегливою самовпевненістю, що захищали її, наче рицарські обладунки, змогла вижити в пустелі, будучи самотньою жінкою, і все ж поряд з нею постійно крокувала небезпека. Один суттєвий промах у її поведінці чи зустріч з шейхом, який не дотримується обов’язків, прописаних у Корані, або ж будь-які інші інциденти могли стати фатальними.

На безпечній відстані від Зізи Ґертруда зі своїм караваном їхала через горбисту місцевість племені Шамар. Вона починала ближче пізнавати людей зі своєї команди. Керівник групи, підстаркуватий Мохаммед аль-Мараві, знав Неджд і багатьох Рашидів з Хаїля, оскільки в молоді роки неодноразово мав з ними справу й навіть, бувало, воював з ними. У своєму похилому віці він займався продажем верблюдів і переживав чи не найскрутніші часи, тож був вимушений братися за будь-яку запропоновану роботу: «Гадаю, його колишні заняття були куди цікавішими, за мої», — коментує Ґертруда без особливих емоцій. У команді був ще люб’язний та освічений племінник Мохаммеда, Салім, «славний парубок», який допомагав Фаттуху. З Алі вона познайомилася ще у своїй попередній подорожі Сирійською пустелею. Він був, як Ґертруда описувала помічника Дікові, скориставшись його ж висловом, «старим псом», однак хоробрим, наче лев. Саїд, головний погонич верблюдів, — ще один племінник Мохаммеда і «справжній скарб». Ще в команді були новачок Агаїл — «але він навчиться» — і Мустафа, фермер, якого до Ґертруди направили її друзі-християни, що жили неподалік Зізи. Також був Феллах, темношкірий верблюжий пастух, театральна вистава якого врятувала їх усіх від друзьких вершників; інші погоничі, двоє рафіків, і ще іноді до них міг пристати якийсь гість або дармоїд. Першим гостем став юний шейх з племені Сухур, «хороший хлопчик», який приїхав зі своїм рабом і залишився з Ґертрудиним караваном на ніч.

Далі на південь пустеля була безлюдною. Чоловіки з її команди постійно пильнували грабіжників, які могли відібрати верблюдів і втекти. Тамтешня земля не мала жодних орієнтирів, на які можна було б опиратися, до того ж у них закінчувалася вода. Ґертруда йшла позаду каравану, звіряючи лінію верблюдів з показниками компаса в руці. Час від часу команда озиралася назад, і за потреби Ґертруда вказувала своєю витягнутою рукою, як потрібно відкоригувати напрямок. Три дні вони мандрували голою й недружньою місцевістю, усіяною гравієм, а тоді вийшли на рівнину з виступами вицвілого вулканічного каменю. Саме тут команда помітила свіжі сліди верблюда й подумала про найгірше. Караван звернув до схилу, що був неподалік, і команда тихесенько вишикувалася вздовж верблюдів, а тим часом Ґертруда з двома чоловіками вилізли на пагорб і, тримаючи у руках гвинтівки, лягли на живіт, щоб оглянули все довкола. Цього разу не було жодних попереджувальних пострілів, і за якийсь час вони піднялися й обачливо продовжили рух. Ґертруда написала Дікові:

Уночі 23 січня пройшов невеликий дощ, і верблюди квапливо почали пити воду з малесеньких калюж, що утворилися на піщаному ґрунті; однак цілюща волога дуже швидко просочувалася крізь землю. Цей дощ означав лиш одне: протягом щонайменше одного дня у них не буде жодної надії знайти джерело. «У мене немає слів, щоб описати, наскільки гола й бідна ця земля... кілометр за кілометром простягається чорна рівнинна місцевість, на якій узагалі нічого не росте... Я знайшла маленьку відважну герань — єдина квітка, яку я бачила за час мандрівки».

Ґертруда захоплювалась убогим життям безлюдних місцин, вона записувала до щоденника про кожен їстівний гриб, кожну дику герань і нагідку, антилопу чи хмарку мотилів, яких бачила під час подорожі. Записи про флору та фауну пустелі були перемішані зі страхітливими оповідками про вбивства та каліцтво, про які вона щовечора слухала, сидячи біля ватри. Ґертруда не мала жодних підстав не вірити в їхню правдивість. Два дні тому, оглядаючи руїни, вона натрапила на труп людини: він був недбало закопаний, а згори лежав одяг із засохлими слідами крові. З кожним днем Ґертруда все більше й більше віддалялася від території, яка підлягала британському впливу, а в її щоденнику все частіше з’являлися нотатки про занепокоєння газзу, яке скоріше виникало у її команди, ніж у неї. Саму ж Ґертруду більше бентежили буденні проблеми: не було резервної води для того, щоб бодай умитися, — вона ненавиділа бути брудною, але ніколи на це не скаржилась.

У пошуках цілющої вологи караван звернув з плаского кремнієвого узвишшя в бік долини, де вони натрапили на велику кількість свіжих слідів, що належали людям і верблюдам. Однак команда не знала, чи це були вороги, чи друзі, до того ж вони навіть не були впевнені, куди саме забрели. Так чи інакше, слід було знайти воду до темряви. Ґертруда уважно розглянула свою мапу й на східних пагорбах знайшла криницю. Але навіть якби їм вдалося туди дістатися, не було жодної гарантії, що ті невідомі люди досі не спустошили її. Дві години караван рухався у східному напрямку, як раптом над пагорбами з’явився завиток диму. Ґертруда вирішила порадитися з командою щодо подальших дій. Якщо раптом це були газзуси, хіба не краще було б відкрито оповістити про себе? Команда була «за». Адже газзуси їх би все одно вистежили; крім того, ще був шанс, що там вони могли знайти друзів. Караван вирушив убік диму й почав підніматися на невисокий гребінь гори в південному напрямку. Коли вони дісталися самої верхівки, то побачили поселення. Тепер Ґертруда знала, де опинилася — на зимовому пасовищі Ховеїтату, великого й могутнього племені, описаного у книзі «Аравійська пустеля», як «відважні кочівники тубільні», відомі своєї хоробрістю та твердістю. Відчувши запах води, верблюди незграбно побігли до неї й напилися досхочу. Від місцевих пастухів Ґертруда довідалася про те, що велика кількість людей з племені Ховеїтат кудись вирушила на чолі з шейхом, Аудахом Абу Таї, і що скоро, десь за день, вони можуть натрапити на намети ще одного важливого шейха племені Ховеїтату, Харба.

Наступну ніч караван провів у дорозі й уже на ранок підійшов до чорних наметів шейха Харба аль-Дараншеха, розкиданих по схилах скелястого каньйону, що тяглися вниз у долину. На щастя, немолодий Харб дружньо зустрів гостей і навіть заколов на честь Ґертруди вівцю. Це було 29 січня, на тринадцятий день після виходу із Зізи. Нарешті Ґертруда могла скористатися своєю похідною ванною, вимити волосся, а весь брудний одяг віддати Фаттуху для прання. Одягнувши свою вечірню сукню й хутряну шубку, яка в ці холодні ночі слугувала ще й ковдрою, мандрівниця пішла до намету шейха Харба, де вже чекала розкішна вечеря. Згодом до них приєднався ще один почесний гість. Мохаммед Абу Таї був кузеном шейха Аудаха. Розвинувши у собі всі героїчні риси, якими так захоплювалася Ґертруда, він за всіма параметрами відповідав її вимогам щодо ідеального чоловіка. Ґертруда емоційно описала його Дікові: «Чоловік з дуже грізним виглядом, неймовірний, холодний, з блиском в очах... такий не схожий на інших, такий цікавий. А ще дуже привабливий. Мохаммед сидів поряд зі мною на подушках, біла куфія спадала на його чорні брови, а очі виблискували в запитаннях та відповідях».

Якщо таким чином Ґертруда хотіла змусити Доті-Вайлі трохи понервуватись, то хіба ж можна було її у цьому винити? Коли вона запитала у чоловіків зі своєї команди про Мохаммеда, вони розповіли їй про його жахаючий гнів і про те, як одного разу він відрізав своєму ворогові руки та ноги, а його самого залишив стікати кров’ю. Ґертруда вважала за краще проігнорувати цю історію або ж розцінити її як міф. З намету Харба вона перейшла до Мохаммедового — палац на п’яти опорах, оселя кочівника — де вони вечеряли на розкішних килимах, поки його слуга співав про благородні подвиги арабів. Свою вечерю вони закінчили верблюдячим молоком, яке подали у велетенських дерев’яних келихах. Досі це був найприємніший вечір її подорожі. Дивлячись на Мохаммеда, Ґертруда намагалася викинути з голови всі ті страхітливі чутки, які їй розповіли. «Я бачила його правосуд, і він здався мені справедливим; я чула його розповіді про пустелю й потоваришувала з жінками з його гарему; і я потоваришувала з ним. Він чоловік і хороший друг; у його наметі можна задрімати, і без жодного страху проспати всю ніч».

Ґертруда вручила шейхам свої подарунки, і Мохаммед не залишився в боргу. Перший подарунок, якого він передав своїми людьми, був досить екзотичним, однак Ґертруда зрозуміла, що мусила за нього заплатити: страусина шкіра та яйце, «оплату за яких я повинна вишукано й непомітно покласти до їхніх рук». Другий подарунок був не таким приємним, запланована на другий день вечеря з чарівного чорно-білого ягняти, «з яким я так сильно потоваришувала, що й подумати страшно про його жертву, однак я не можу забрати його з собою, як байронівську гуску». Помітивши її любов до тварин, Мохаммед запропонував їй аравійську антилопу й маленьке телятко, яке бігало серед його наметів і яке Ґертруда описала як «найчарівнішу маленьку тваринку». Вона ввічливо відмовилась. Ґертруда любила тварин і, коли жила на одному місці, заводила улюбленців, однак не дозволяла собі ставати через них сентиментальною.

Вона любила спостерігати за «незграбними» маленькими верблюденятами — здавалося, вони складалися лише з ніг та шиї — коли проходила крізь племінні стада, і охоче допомагала своїм людям щовечора годувати власних тварин. Це стало для неї звичкою ще з дитинства, коли в Раунтоні після цілого дня полювання вони з Морісом допомагали слугам вимити й погодувати їхніх поні і тільки після того вже самі йшли митися й вечеряти. Коли Фаттух сказав їй, що один з їхніх верблюдів сидить і не рухається, вона вмить пішла за їжею та водою для тварини. Коли вони підійшли до того верблюда, він качався й брикався від болю. Розпізнавши хворобу, яка називається альтаїр, Мохаммед запитав, чи слід йому вбити тварину. Ґертруда стиснула губи й кивнула, а тоді спостерігала за тим, як шейх дістав свого ножа й перерізав верблюду горло. «Я дуже прив’язалася до всіх своїх верблюдів, — написала вона тієї ночі. — Я оплакую його смерть».

Ґертруда тиждень гостювала у привітних шейхів, а перед від’їздом запросила їх на вечерю до свого намету. Напевно, Мохаммеду теж сподобалася дослідниця; він затримав її ще на декілька днів, обґрунтовуючи це своїм бажанням показати одну археологічну пам’ятку, яка знаходилася в семи годинах їзди від їхнього поточного місця і яка, як виявилось, мала для Ґертруди малий інтерес. Вона хотіла продовжувати подорож, однак розуміла, що відмовляти буде неввічливо.

Цілий тиждень Ґертруда прожила з представниками племені Ховеїтат, і це дало їй змогу поглянути на інший бік арабського життя, який досі лишався для неї таємницею: Ґертруда дізналася про життя дружин шейха. Вона провела в їхніх шатрах багато часу й змогла зробити там чудові знімки. На одному з них шейх Харб у смугастому шарфі та з поясом набоїв підняв завісу намету, щоб показати всіх своїх жінок з дітьми, які стояли у темряві й ховали обличчя. Незважаючи на те, що Ґертруду не надто цікавило життя арабських жінок, вона до глибини душі була вражена їхніми історіями. Одна з чотирьох дружин Мохаммеда, Хіла, розповіла, як усі жінки страждають від важкої фізичної праці та постійних переїздів, особливо під час пологів або одразу після них. «У нас зовсім немає часу на відпочинок», — сказала Хіла: вона вже чотири рази була вагітна, але щоразу її немовлята помирали, оскільки жінка була змушена продовжувати виконувати важку роботу: складати й розкладати намети, збирати верблюжий послід для розпалювання вогнища й готувати їжу. Якось пізно ввечері Ґертруда сіла біля входу до свого намету й почала записувати історію Хіли, думаючи про те, чим відрізнялися їхні долі. Вона подивилася вгору й побачила велику зірку, що падала, «вона пролетіла через половину неба».

Мохаммед попередив Ґертруду, щоб та уникала плем’я Шаммар, які, за його словами, пограбують і повбивають усіх її людей; і щоб вона ліпше йшла не на південь, а на схід разом із братом Харба, Аввадом, і рафіком з племені Шерарат, Мусуїдом; так вона зможе за кілька днів безпечно дістатися долини річки. Наче у грі в шахи, стратегія різко змінилася, коли до племені Ховеїтат долетіла новина про те, що їхні вороги з племені Рувалла розбили неподалік табір. Ґертруді було байдуже, кого підтримувати, Рувалла чи Ховеїтат, однак Аввада їй довелося замінити, оскільки він би став першою жертвою племені Рувалла. Таким чином, Ґертруда вирушила на південь, як і було заплановано з самого початку. «Усі йдуть зі страхом, окрім мене... адже мені зовсім нічого втрачати... Іноді я думаю про те, чи вдасться мені вибратися з цієї пригоди живою. Однак у цих моїх ваганнях немає ні краплі тривоги — я глибоко байдужа».

Подорожуючи далі, караван Ґертруди збільшився; для пустелі такі трансформації — звична справа. Тепер вона була шейхом найбільшої експедиції, яку будь-коли мала: тридцять кочівників ішли покриті мантіями до очей, а її люди крокували з гвинтівками — усі мовчки пробиралися один за одним безлюдною місцевістю у супроводі декількох овець та кіз. Ґертруда погодилася прихистити сім’ю з племені Шаммар, які благали про захист під час їхнього повернення додому з місцевості Ховеїтат. Вигода була взаємною: оскільки самі вони не наважилися б перетинати цю частину пустелі, вони будуть для Ґертруди вигідними союзниками у разі набігу Шаммарів. Крім того, Ґертруда підібрала два намети людей з племені Шерарат з маленьким стадом кіз. Мешканці тих убогих наметів були «такими близькими до голодної смерті, як це взагалі можливо». На знак подяки вони щовечора приходили до Ґертрудиного намету й приносили їй подарунок у вигляді маленької тарілочки козячого молока, яке Ґертруда не любила, але відчувала, що зобов’язана пити; взамін вона давала їм трішки м’яса й борошна.

Мандрівникам дуже пощастило, що в тих місцях, де вони йшли зараз, у листопаді випали рясні дощі; тож тепер по дорозі траплялися заповнені дощовою водою водойми, кущі й різноманітні росточки з приємним ароматом. Верблюди могли їсти на ходу — значний привілей, зважаючи на те, що вони могли нести на собі достатню кількість сухої трави на п’ять днів дороги. Згодом Ґертруді довелося вирішувати, чи варто робити гак і заїжджати до міста Джоф, де можна було купити їжі; їй почало здаватися, що коли вона ще бодай раз відхилиться від маршруту, то ніколи й не дістанеться Хаїля. Тож караван продовжив рухатися вперед через червоний піщаник і піщані пасма завбільшки з пагорби. «Покинута Богом і людьми місцина — ось як виглядає ця пустеля, — написала Ґертруда Дікові. — Жоден не зможе повернутися після цієї подорожі таким, яким був досі Добре це чи погано, але ця пустеля залишить свій відбиток на кожному».

Дев’ятого лютого відбулася ще одна подія, яка затримала караван Ґертруди — вони зустріли людей племені Ховеїтат, що полювали на антилопу. Вони попередили мандрівницю, що в п’яти годинах на схід знаходиться табір арабів з племені Ваді-Сулейманів. Ґертруда була впевнена, що вони знають про її караван, а отже, було б розумно навідатися до їхніх шатрів і взяти ще одного рафіка. Караван звернув до гірського переходу під шквалом сильного вітру; Ґертруда, зітхнувши, переодяглася й рушила до наметів племені Сулейманів. Щойно вона познайомилася з тамтешнім шейхом, то охарактеризувала одноокого Саїда Ібн Муртеда як «проклятого обома своїми батьками».

Уже після першої чашки кави шейх нахабно тиснув на гостю, щоб вона розповіла про свій маршрут і ціль. Коли Ґертруда залишила його намет, Ібн Муртед поплентався слідом за нею, наче тінь, прийшов до її каравану й почав усе перевертати й розглядати, а Ґертрудина команда дивилася на все це й була безсилою щось удіяти. Щойно шейх натрапив на Ґертрудин телескоп, як почав вимагати віддати його. Ґертруда відмовила, але до настання ночі, після довгих годин гучних сперечань, вони домовилися, що мандрівниця подарує йому револьвер взамін на його племінника як оплаченого рафіка.

Однак, як виявилося, проблеми тільки починалися. З самого ранку, ще до того, як Ґертруда прокинулася, шейх знову прийшов до її наметів і почав голосно й погрозливо пояснювати Фаттуху з Саїдом (погонич Ґертрудиного верблюда), що ніколи раніше християнська жінка не ступала на ці землі і що й тепер цього робити не слід. Ґертруда все чула й розуміла, що шейх намагається підбурити її екіпаж до бунту. Вона швидко зібралась і почала розмірковувати, як здихатися небажаного гостя. Ґертруда поквапилася відповісти на його критику, застосовуючи найхолоднішу манеру своєї поведінки. Протягом години погрози зростали, а тоді шейх заявив, що якщо вона не віддасть йому револьвер та телескоп Zeiss, він вислідить її вночі й забере все, що заманеться. Ґертрудині люди відвели її вбік і тихенько прошепотіли, щоб та віддала йому все, що він вимагає, аби уникнути помсти, і Ґертруда здалася. Саїд Ібн Муртед вхопив револьвер з телескопом, а тоді почав вимагати гроші від сім’ї з племені Шаммари; Шераратці ж були надто бідними, щоб він через них надривався. Нарешті позбувшись його компанії, Ґертруда відшкодувала гроші Шаммарам і повернула їм дорогоцінний килим, якого ті довірили Ґертруді на зберігання.

Що ближче Ґертруда наближала до Хаїля, то більше починала думати про невідомість, яка чекала на неї в одному з найбільш політичних місць на землі. Як її зустрінуть Рашиди — правляча родина племені Шаммар? Чи приймуть гостинно, чи їй слід чекати небезпеки пограбування або ж чогось навіть гіршого? Так чи інакше, а британський уряд допомагав Ібн Сауду, ворогові Рашидів. Благополуччя Ґертруди повністю залежало від того, чи вдасться їй завоювати прихильність королівської родини; а тепер до Ґертруди дійшли ще й тривожні новини щодо нового юного правителя.

Одинадцятого лютого, майже за два місяці після виходу з Дамаска, караван виїхав на вкриту галькою рівнину, і в далечині перед ними нарешті замиготіли величні піщані пагорби пустелі Нефуд. Велетенські дюни, які не були позначені на карті, вишикувалися, наче гірський хребет. З дня на день Ґертруді доводилося виконувати ретельні заміри, визначати місцезнаходження, а також позначати на карті джерела води.

До пустелі Нефуд вони дісталися на один день пізніше, ніж планували, і одразу почали пробиратися по глибокому м’якому піску; борсаючись у ньому, верблюди уповільнили ходу. Караван то спускався вниз, то піднімався вгору, і його швидкість не перевищувала виснажливих півтора кілометра за годину. Сильні вітри видули велетенські впадини, які завширшки сягали метрів з вісімсот, тож знову й знову караван видряпувався на вершину схилу й опинявся на краю трьохсотметрової піщаної прірви, заточеної вітром, наче лезо ножа. Команда Ґертруди знала дуже багато розповідей про те, як з таких пагорбів зісковзували верблюди, падаючи в ущелину й ламаючи собі ноги. Тож караван намагався обходити такі піщані підкови, однак потім їм знову доводилося підніматися на черговий схил. Здавалося, вони йшли безкінечно, обгоряючи на полуденному сонці та замерзаючи під покровом морозяної ночі. Час від часу Ґертруда сама видряпувалася на височенну дюну й, балансуючи, стояла на її вершечку, наче моряк на носі вітрильника; вглядаючись у закам’янілі хвилі непокірного океану, вона бачила, хоч і досі ще дуже далеко, піщані гори Джебель Місма.

За п’ять днів руху цим гнітючим ландшафтом безперервна натуга почала даватися взнаки. Верблюди були виснажені, екіпаж геть не перемовлявся, а Ґертруда впала в сильну депресію, що було зовсім не властиво для неї. Вона написала Дікові:

Тепер до всіх проблем додалася ще одна неприємність — злива охопила пустелю й затулила собою всі орієнтири. Караван не міг іти далі, оскільки за таких погодних умов можна було загубитися серед Неджда. Промокла наскрізь Ґертруда намагалася висушити волосся та одяг біля багаття разом із рештою чоловіків зі своєї команди. Неподалік від них люди з племені Шаммар і Шерарат юрмилися біля своїх маленьких вогнищ; серед сірої дощової ночі побачити їх було практично неможливо. Фаттух бігав від одного намета до іншого, намагаючись зберегти якомога сухішим Ґертрудине ліжко, яке тепер ще й задубіло від бруду. Намети були забиті багажем, що зазвичай залишався надворі; а дезорганізовані погоничі верблюдів квапилися нагодувати тварин і швидко поверталися до промоклих наметів. Під гуркіт грому та спалахи блискавки Ґертруда лежала у своєму наметі замотана в хутро і, тремтячи від холоду, перечитувала поему «Гамлет». Шекспір, як завжди, її трохи підбадьорив. «Принци та влада Аравії опустилися на свої істинні місця. Піднялася над ними людська душа, свідома й відповідальна перед собою, народжена довгими бесідами про все, що було до і буде після».

Двадцятого лютого вони зустріли на межі пустелі Нефуд групу наметів. За два фунти й новий одяг Ґертруда розжилася ще одним рафіком, підстаркуватим і пошарпаним Мхаїламом, який мав допомогти пройти останній етап їхньої подорожі. Всупереч його з Мохаммедом пораді, Ґертруда вирішила скоротити решту дороги, відмовившись від відносної безпеки дюн, і піти прямо через рівнину, де її караван було б добре видно всім розбійникам з округи. Вона вирішила, що газзу й голод — це «ніщо порівняно з невикористаною можливістю йти прямою дорогою». Ґертруда вийшла на верхівку останньої дюни, і подих їй перехопило від видовища чорної та непрохідної місцевості, яка чекала їх попереду; темні гострокінечні скелі нагадували скелет міста, випотрошеного полум’ям. У листі додому вона написала:

За спиною Ґертруди пролунав голос Мохаммеда: «Ми прийшли до воріт пекла». З цими словами вона залишила територію пустелі Нефуд, подарувавши своїм підзахисним з племен Шаммари та Шарарат ще трохи грошей та їжі, і спустилася вниз до почорнілої рівнинної місцевості.

Двадцять другого лютого, за одинадцять днів після того, як її караван ступив на землі пустелі Нефуд, Ґертруда дійшла до поселення, першого, яке трапилося на їхньому шляху після Зізи. Караван нарешті зупинився на перепочинок; вони були в декількох годинах їзди від Хаїля. Рано вранці 25 лютого Ґертруда відправила Мохаммеда з Алі уперед, щоб вони сповістили про її приїзд, а тоді пройшла зі своїм караваном останні метри чистої гранітової та базальтової рівнини у напрямку до мальовничих веж білосніжно-цукрового міста; вона ступала так розважливо й м’яко, ніби «прогулювалася площею Пікаділлі». Ґертруда це зробила; і після всього, що їй довелося пережити протягом останніх дев’ятисот шістдесяти п’яти кілометрів, вона відчула справжнє полегшення.

Тепер навіть неозброєним оком можна було побачити, яке надзвичайно гарне місто-фортеця, що купалося у трояндово-рожевих променях ранкового сонця, розкинулося попереду; його глиняні стіни були вибілені шаром тиньку й увінчані зубчастими шпилями з цегли, над ними тихо гойдалося зелене листя пальмових дерев; а сади довкола міста привертали увагу своїми квітучими деревами мигдалю та сливи. За обрієм високих веж і навісних бійниць виднілися верхівки блакитних гір — високо в небесах, наче хмари. Ніщо у світі не могло виглядати так звабливо, безневинно й мирно. Натхненній описами книги «Аравійська пустеля» Ґертруді здавалося, ніби вона — пілігрим, що прямує до святих місць.