Королева пустелі

Розділ 1 Ґертруда і Флоренс

Двадцять друге березня 1921 року. Останній день каїрської конференції, а для Британії — останній шанс визначити повоєнне майбутнє Близького Сходу. Британські делегати прогулюються звичним туристичним маршрутом навколо пірамід і фотографуються верхи на верблюдах на тлі Сфінкса. З-під його масивної, побитої вітром голови дещо зніяковіло дивляться в камеру двоє найвідоміших англійців (початку) двадцятого століття: Секретар колоній Вінстон Черчилль, який щойно розвеселив довколишніх, звалившись зі свого верблюда, і Томас Едвард Лоуренс («Лоуренс Аравійський»), у строгому темному, у тоненьку смужку, костюмі й такому ж капелюсі — типовий високопосадовець. А між ними невимушено усміхається Ґертруда Белл, єдиний делегат, чиї знання були ключовими для успіху Конференції. Її обличчя під солом’яним капелюшком, прикрашеним трояндою, світиться щастям. Здійснюється її мрія про незалежну арабську націю: її вибір короля ухвалено, її Ірак стане державою. Зранку того дня Черчилль надіслав із готелю «Семіраміда» каблограму[3] з важливим повідомленням: «Фейсал Ібн Шариф — це, вочевидь, найкраще і найдешевше рішення».

Як могло статися, що жінка, предки якої розводили овець у Камберленді, що на Півночі Англії, стала найвпливовішою для свого часу фігурою на Близькому Сході? Англійка від голови до кінчиків пальців, дитя вітристих пагорбів Йоркшира. Фермери Півночі ще в одинадцятому столітті виявили твердість своєї натури, коли єдині з усіх англійців відмовилися присягти Вільгельму Завойовнику. Щоб описати цих суворих тілом і думками людей, достатньо кількох простих слів.

Прапрадід Ґертруди Белл був ковалем у місті Карлайл. Прадід першим відкрив у Джарроу лужну фабрику й ливарню. Її знаменитий і впливовий дід, сер Ісаак Лоутіан Белл, 1816 року народження, був хіміком-металургом і чи не найпершим промисловцем країни. На його заводах виробляли третину всього металу Британії та левову частку металу для будівництва залізниць і мостів у імперських колоніях, що швидко розвивалися. Ісаак Белл став членом Королівського товариства — найавторитетнішої наукової організації Британії. Отримавши диплом інженера, він закінчив також університет Единбурга і Паризьку Сорбонну, навчався у Данії та на півдні Франції. Після опублікування праці «Хімічні особливості плавлення заліза» його прозвали «корифеєм британської металургії». Він першим виявив можливість виготовляти добрива з фосфорних сполук, побічного продукту сталеваріння. Сера Ісаака, або у дружньому колі просто Лоутіана, 1854 року обрали на посаду лорд-мера міста Ньюкасл-на-Тайні, він був членом парламенту від Ліберальної партії Хартпула й шерифом графства Дарем. Серед друзів Белла були Чарльз Дарвін, Томас Гакслі, Вільям Морріс і Джон Раскін — світочі еволюції, науки, мистецтва, архітектури й соціальні реформатори. Лоутіан був президентом і віце-президентом восьми загальнонаціональних інженерних і хімічних товариств, деякі з них сам і заснував. Крім того, він був директором Північно-Східної залізниці. У його володінні (спільно з братами Джоном і Томом) були вугільні шахти, кар’єри, копальні з видобутку залізної руди. Печі ливарень Беллів горіли цілодобово, вогняний дим із труб їхніх заводів освітлював нічне небо. Компанія Ісаака Белла та її партнери забезпечували сорок сім тисяч робочих місць, і брати Белл хвалилися, що можуть виготовити будь-що «від голки до корабля». Першу сталеливарню Белли відкрили в Ньюкасл і, другу — в Порт-Кларенсі, Мідлсбро. Крім того, Лоутіан Белл відкрив перший у країні завод з виробництва алюмінію — металу, який у ті часи цінували на рівні із золотом. У день відкриття заводу Белл проїхав вулицями Ньюкасла в алюмінієвому циліндрі на голові, а потім зняв його й жбурнув у натовп. На заводі Лоутіана з’явилося перше в Британії обладнання для виробництва сталевих тросів.

Лоутіан написав кілька наукових книг, а головне — провів докладний і логічний аналіз конкурентоспроможності Британії на світовому ринку виробництва металу. Він активно інвестував у дослідження виробництва сталі й прагнув вивести Британію на передовий рубіж запровадження новітніх технологій. Та попри його титанічні зусилля цього, на жаль, не сталося. Як Белл і передбачав, інші держави — насамперед Німеччина з військовими заводами Круппа й сталеливарнями Тиссена — вирвалися далеко вперед, якісно й кількісно випередивши Британію й накопичивши матеріальні та політичні ресурси напередодні Першої світової війни.

Цей могутній чоловік мав — за непідтвердженими даними — майже шістдесят онуків! Лоутіан і його дружина Марґарет Паттинсон диктували своїм численним нащадкам стиль життя, де на чільне місце ставили радше комфорт, ніж марнотратство. Ісаак Белл був Біллом Ґейтсом своєї епохи. Однак його життя не мало безглуздої помпезності, до якої зобов’язував статус промислового магната. Можливо, не обійшлося без впливу Марґарет: її предки були крамарями й науковцями. Перший будинок Беллів — Вашингтон-Нью-Голл у передмісті Ньюкасла-на-Тайні, місця, звідки походили пращури самого Джорджа Вашінґтона — зовсім не був схожий на панську садибу, як і маєток Раунтон-Ґрандж, що його Лоутіан збудував на піку своєї влади. Він грався з готикою, але серцем тягнувся до стилю декоративно-ужиткового мистецтва, популяризованого Вільямом Моррісом і його «Рухом мистецтв і ремесел»; до традиційних виробів ремісництва як єдиного порятунку від руйнівної навали безликих предметів Промислової революції. Цей стиль оздоблення впадає в око в усіх приватних і публічних будівлях, що належали родині Беллів. На відміну від багатьох заможних спадкоємців, старший син Лоутіана, Г’ю, батько Ґертруди, теж жив скромно, як для промислового магната. Доказ того — Ред-Барнс, його перший власний будинок на йоркширському узбережжі у рибальському селищі Редкар, з якого в Кларенс треба було їхати потягом. По смерті Лоутіана, його лондонський будинок продали, а гроші, найімовірніше, поділили між Г’ю та іншими дітьми: Чарльзом, Адою, Мейсі та Флоренс.

У родині до Лоутіана ставилися не те, щоб з любов’ю — скоріше зі смиренною покорою. Його ж ставлення до родичів було різким, навіть диктаторським. Ґертруда та її брати і сестри зверталися до дідуся не інакше як «Патер». Ілюстрований сімейний алфавіт, намальований дітьми до Різдва 1877 року, коли Ґертруді було дев’ять, свідчить про почуття дітей до авторитарного діда.

Ельза, молодша сестра Ґертруди по батьку, приписала олівцем: «Сер Ісаак Лоутіан Белл», щоб ніхто, бува, не вирішив, що цей опис стосується м’якішого і добрішого Г’ю.

Ставлення до Патера якнайкраще ілюструє одна сімейна історія. Лоутіан заборонив будь-кому брати його коней. Коли одна з його онук знепритомніла прямо за вечерею (перелам ключиці через падіння з коня), уся родина змовилася приховати правду: дівчина була на полюванні з сусідськими паничами, взявши одного з дідусевих коней.

Утім бабуся Марґарет бувала не менш безжальною. Якось гість за чаєм похвалив її домашню випічку. «Авжеж, — в’їдливо відповіла вона, — і як у вас стільки влазить!».

Кілька невідомих раніше історій були оприлюднені зовсім недавно, коли відкрили архів у одному з родинних будинків, перебудованому зі зруйнованого середньовічного абатства, Маунт-Ґрейс-Прайорі, де доживали свої дні батько й мачуха Ґертруди. Під егідою доброчинного фонду «Англійська спадщина» будинок мав бути перетворений на музей. Під час проведення робіт під мостинами знайшли сховок з паперами. У них є запис про трагічний випадок у маєтку Вашингтон-Нью-Голл, коли «у 1872 році в димарі задихнувся семирічний сажотрус». Якщо дійсно 1872 року в димарі будинку Лоутіана загинув маленький хлопчик, то сталевий магнат, безсумнівно, порушив закон, адже за двадцять шість років до того парламент заборонив використовувати дитячу працю у чищенні димарів. Припускаю, що сер Ісаак дізнався про сам факт присутності в димарі дитини лише тоді, коли було вже надто пізно. Чи був він пригнічений цією трагедією, чи просто боявся заплямувати репутацію в разі розголосу, але він поспіхом переселився у новозбудований Раунтон-Ґрандж. Вашингтон-Нью-Голл багато років стояв порожнім, і його навіть не виставляли на продаж. Лише дев’ятнадцять років потому Лоутіан віддав його під дім для безпритульних дітей з вимогою перейменувати будинок на «Маєток шляхетної Марґарет»; нині це — затишний багатоквартирний будинок. Не виключений зв’язок між цією історією й тим, що багато років потому Г’ю Белл успішно проштовхнув у парламенті білль про захист дітей від небезпечної праці. (У 1860-ті роки граф Шефтсбері повідомляв про фабрики, де з шостої ранку до десятої вечора працювали чотири-п’ятирічні діти!)

У паперах зі сховку був і такий запис: «Якось увечері взимку [сер Ісаак] вийшов надвір і знайшов свого кучера мертвим і вже закляклим на передку карети». Факт не з’ясовано. Можливо, причиною смерті бідолахи був не мороз, а, скажімо, серцевий напад. Зрозуміло одне: турбота про інших навряд чи була головною рисою характеру Лоутіана.

Автором записів, у яких міститься чимало підтверджених фактів про життя й діяльність Лоутіана, могла бути міс К. Е. М. Купер-Аббс, родичка Беллів і остання, хто мешкав у Маунт-Ґрейс-Прайорі. Що спонукало її до написання цих мемуарів? Можливо, обурення, що більша частина родинного архіву була, випадково чи навмисно, спалена після смерті Лоутіана. На сьогодні не існує навіть точної біографії цієї історичної постаті масштабу Ізамбарда Кінґдома Брюнеля.

Батько Ґертруди, сер Г’ю, був значно м’якшою людиною. Він отримав величезний спадок й очолив родинну промислову імперію. Як і його батько, Г’ю здобув освіту в Единбурзі, Сорбонні та Німеччині, де вивчав математику й органічну хімію. У вісімнадцять років почав працювати на ливарному заводі братів Беллів у Ньюкаслі; у Порт-Кларенсі став директором сталеливарні, що височіла новими цехами над закуреними дахами Мідлсбро; і нарешті очолив усі родинні підприємства. Він видобував залізну руду в Клівленді й вугілля у Даремі, возив вапняк з Пеннінських гір, жив на річці Тіз і був директором Північно-Східної залізниці, якою руду доставляли до ливарень. Його громадська діяльність була безпрецедентною, особливо після того, як Г’ю одружився з Флоренс Оліфф. Він будував школи й відкривав бібліотеки, зводив каплиці й житло для робітників, організував центр відпочинку для постійного й тимчасового персоналу маєтку Раунтон-Ґрандж, оплачував сімейний відпочинок заслужених працівників своїх підприємств. Він збудував знаменитий Транспортер-Бридж — мостовий паром, який і сьогодні швидко й дешево переправляє робітників і туристів через річку Тіз. У 1906 році він став лордом-намісником Північного Йоркшира. Саме він як найвищий представник місцевої влади зустрічав королівських осіб та інших ВІП-персон, які відвідували відкриті всім вітрам йоркширські рівнини. Його тричі обирали мером Мідлсбро.

Забезпечуючи металом усю Імперію, родина Беллів вивела британську промисловість на глобальний рівень. Г’ю був майстерним оратором і виголошував переконливі промови про вільну торгівлю, яку палко підтримував, і про рух за самоуправління Ірландії, який так само палко не схвалював. У його опублікованих промовах відчутний темперамент і гумор, що підкоряли слухачів усіх верств суспільства. Ось, наприклад:

«Вільна торгівля, як прояв милосердя, дарує подвійну благодать — і тому, хто дає, і тому, хто бере. І особисто в мене не підніметься рука накласти на неї хоч якесь обмеження. Вільний ринок — це найкраща страховка від тиранії багатства. Мене до смерті лякає можливість накопичення величезних статків в одних руках... У нашій країні мільйони людей залежать від щотижневої платні, від роботи, якої може не стати наступного дня. Ось за кого я хвилююся, ось за кого в мене болить душа, а зовсім не за клас, до якого належу сам».

Г’ю Белл вітав появу нових профспілок, але водночас попереджав, що ідеї Карла Маркса можуть спрямувати соціалістів до революційного руху, який знищить британську промисловість і саме поняття вільної конкуренції.

Коли народилася Ґертруда, королева Вікторія правила вже тридцять років. Її підштовхувала одержимість принца Альберта замінити одіозне сибаритство Британії короля Ґеорґа на вікторіанську індустріалізацію й добропристойність. Британія, і зокрема Англія, була світовим технологічним лідером, що переконливо доводив павільйон на Всесвітній виставці 1851 року — зведений з чавуну і скла Кришталевий палац ототожнювався з самою Імперією. Частини британської армії перебували в усіх куточках світу, роблячи її чи не наймогутнішою військовою силою в історії; британський військовий флот панував у океанах, забезпечуючи мир і безперешкодну торгівлю між материками. Якщо інші імперії, Російська й Османська, перебували на стадії феодалізму, кріпацтва, суцільної корупції на всіх рівнях державного управління, то Британія, завдяки Вікторії й Альберту, принаймні демонструвала прихильність до поміркованості, філантропії та чесної торгівлі. У середині дев’ятнадцятого століття імперію вже розглядали не як інструмент комерційної експлуатації, а як структуру, що претендує бути взірцем чесного й доброзичливого управління. Комерційно агресивні, але соціально відповідальні Белли уособлювали цю нову тенденцію й були задоволені тим, що стали, як кажуть, «потрібними людьми у потрібному місці у потрібний час».

У двадцять три роки Г’ю вперше одружився. Мері Шилд була його землячкою, донькою успішного комерсанта з Ньюкасла-на-Тайні. Весілля відбулося на шотландському острові Бут-на-Клайді у заміському маєтку родини нареченої. Їхня перша дитина, Ґертруда, народилась 1868 року, у будинку батька Г’ю, Вашингтон-Нью-Голлі. Життя всієї родини оберталося навколо цього індустріального магната, завдяки якому Белли посідали шосту сходинку в списку найбагатших англійських родин. Життя в дідусевому домі не було ні легким, ні спокійним. Про вибуховий темперамент і в’їдливість Лоутіана ходили легенди. Попри політичні амбіції старшого сина, він безапеляційно заявив, що майбутнє Г’ю пов’язане з Мідлсбро, де були розташовані найперспективніші підприємства з виробництва металу. Пам’ятаючи свої перші кроки у Ньюкаслі, Лоутіан без попередження з’являвся у новій ливарні в Порт-Кларенсі, щоб прискіпливо перевіряти і, беперечно, критикувати кожен крок у роботі Г’ю.

Напевно, Г’ю і Мері зітхнули з полегшенням, коли разом із дворічною донькою залишили Вашингтон-Нью-Голл й оселилися окремо. Однак тихе подружнє щастя тривало недовго. Тендітна красуня Мері померла за три тижні після народження їхньої другої дитини, Моріса, у 1871 році.

Г’ю був пригнічений тугою. Будуючи маєток Ред-Барнс у Редкарі, на березі моря, він уявляв здорову й щасливу родину. Тепер туди переїхала його сестра Ада — допомагати вести господарство й доглядати дітей. Шість днів на тиждень Г’ю працював у Кларенсі, а неділі проводив у товаристві сестри, няньки-годувальниці та півдюжини слуг. Короткі години свободи він присвячував прогулянкам біля моря або сільськими луками. І скрізь його супроводжувала жвава старша донька — Моріс був іще замалий для піших мандрівок. Г’ю любив розмовляти з Ґертрудою; і, вдивляючись у маленьке ясне личко, бачив милі його серцю риси її матері. Ці сповнені взаємної любові стосунки, цей нерозривний зв’язок з батьком Ґертруда зберегла впродовж усього життя.

Г’ю був завидним кавалером. Молодий красень-удівець з двома діточками, що лишилися без материнської турботи, — навіть без свого багатого спадку він став би жаданою здобиччю для дівчат на порі. Його незлобливе почуття гумору й добра, майже юнацька усмішка хвилювали чимало жіночих сердець. Однак аристократки розглядали шлюб із Беллом як пониження у статусі, а сам Г’ю ніколи не був снобом. Його сестра Мері-Кетрин, на прізвисько Мейсі, примудрилася подолати опір самої леді Стенлі з Олдерлі й вийшла заміж за її сина, веселуна Льюльфа, майбутнього лорда Шеффілда. Леді Стенлі була відома звичкою уривати бесіду, відвертаючись від одного співрозмовника до іншого, гучно зауваживши: «Ідіоти так стомлюють!». Вона була бабусею Бертрана Рассела й однією із засновниць коледжу Гіртон у Кембриджі. Давши дозвіл на шлюб свого сина з Мейсі, леді Стенлі вважала себе жінкою широких поглядів: зрештою, Белли для людей її кола були лише «торгашами». «Те, що сер Г’ю — мультимільйонер, мене не надто вражало», — казав пізніше Бертран Рассел.

Ада, гарненька й товариська, сумувала за Лондоном. Роль незаміжньої тітки при малолітніх небожах навряд чи приваблювала її. На обрії загрозливо майоріла незаздрісна перспектива поховати себе старою дівою. Знайшовши спільницю в особі Мейсі, Ада поставила за мету якнайшвидше оженити Г’ю. Сестри-змовниці підібрали пристойну кандидатку і склали план дій.

Вибір випав на двадцятидворічну Флоренс Евелін Елеанор Оліфф, з якою сестри разом захоплювалися музикою. Вона навчалась у Королівському коледжі й співала в хорі імені Баха. У 1870 році дівчина переїхала до Лондона з Парижа, де її батько, сер Джозеф Оліфф, працював лікарем при британському посольстві. Великодні канікули вона проводила в Сурреї, у маєтку свого дідуся, сера Вільяма К’юбітта, члена парламенту і в минулому лорд-мера Лондона. Іноді вона зупинялась у свого двоюрідного дідуся Томаса[4], у його маєтку Пентон-Лодж, у Гемпширі. Літні ж канікули Флоренс проводила на фешенебельних курортах для заможних паризьких сімей — у Трувілі або Довілі. Раптова смерть її батька збіглася з початком франко-прусської війни, і родина мусила терміново виїхати з Франції. У дев’ятнадцять років Флоренс попрощалася з Парижем і розпочала нове, куди менш розкішне життя у Лондоні, у будинку 95 по Слоун-стріт. Будинок був старий і занедбаний, захаращений громіздкими меблями, де навіть запорошений червоний оксамит не вбирав пронизливого котячого запаху. Тодішнє англійське товариство (як його називали, «товариство зачинених дверей») мало разючий контраст до космополітичного світу, який Флоренс нещодавно залишила.

План Ади та Мейсі ледь не провалився. Вони так явно намагалися звести молодих людей разом, що Флоренс швидко розгадала їхній задум. Вона заявила, що ніколи не вийде за англійця, і повторювала це дедалі рішучіше протягом двох років невдалого сватання Г’ю. Водночас сестри так тиснули на Г’ю з повторним шлюбом, що дочекалися протилежної реакції: Г’ю сказав Аді, що він узагалі ніколи не одружиться, і ще глибше занурився в роботу. Однак можна припустити, що вже тоді Г’ю не лишив Флоренс байдужою. Ось як вона описує свою першу зустріч з ним у розарії в садку Мейсі: «Прекрасні риси, затьмарені глибоким смутком... його густе кучеряве волосся і борода мінились каштановим золотом».

Що більше Г’ю захоплювався Флоренс, то більше його мучили сумніви, що жінка, вихована в найвишуканішому середовищі найкрасивішого у світі міста, захоче осісти на околиці Мідлсбро. Один із біографів Ґертруди так писав про її власні враження, коли вона, відвідуючи тітку, уперше потрапила в ті місця: «Навколо Мідлсбро і по берегах річки Тіз усе вкрите товстим шаром сажі... На двадцять миль навколо в повітрі висить запах хімікатів, кіптяви й гару, а з перенаселених будинків смердить капустою, сиром і котами. У підвалах... після кожного дощу збиралася чорна липка багнюка». Саме тоді з’явився вислів «денна темрява», тобто промисловий смог; сучасники писали, що зокрема Мідлсбро й Клівленд «досягли чималих успіхів у знищенні денного світла в регіоні».

Редкар, селище, яке поспіхом відбудовували після кожного нальоту штормових йоркширських вітрів, швидко розросталося до розмірів містечка, бо саме тут заможні промисловці з Мідлсбро звивали свої нові родинні гнізда. (Великий будинок по сусідству з будинком Беллів, наприклад, належав відомому металургу). Тут, якнайдалі від задимленої міської атмосфери, вони ростили дітей і формували щось на кшталт елітного товариства, однак йому було дуже далеко до того, до якого звикла Флоренс.

Таке життя має жахати молоду жінку, яка виросла в елегантному палаці на Рю-Флорантен, відгородженому від міської метушні кованими воротами вісімнадцятого століття. Флоренс народилась 1851 року, у перший бурхливий рік Другої Імперії Наполеона Третього, вона ходила з нянею на прогулянки в сад Тьюільрі, де могла досхочу кататись у розмальованих возиках, ганяти обруч[5], купувати льодяники й пряники з лотків під веселими смугастими навісами. А зовсім поряд — Плас де ля Конкорд, Площа Згоди з її знаменитими «фонтанами, що весело шумлять і розкидають навколо діаманти бризок». Пізніше вона писала: «Який це привілей — народитись у Парижі! Пізнати цей дорогоцінний подарунок, дихати ним, зростати в одному з найкрасивіших його кварталів, відчувати, що він належить тобі, а ти — йому. Невже цього недостатньо?». Попри соціальні струси, дитинство Флоренс було щасливим. Вона отримала виховання, яке було чимось середнім між освітою маленької приватної школи й наставництвом персональної гувернантки, де основними дисциплінами стали добрі манери й музика.

Жінка, яку Ада і Мейсі обрали для Г’ю, була наче створена для нього. Дочка лікаря, Флоренс не належала ні до аристократії, ні до «торгашів», і серед її інтересів були такі, що з лихвою компенсували всі недоліки Мідлсбро: вона обожнювала дітей і домашній затишок. Вирвана з милого її серцю паризького кола, Флоренс почувалась у Лондоні чужоземкою, якщо не вигнанницею. Власний дім і родина стали б тихою гаванню, де вона нарешті відчула б душевний комфорт. Флоренс уже точно знала, яке виховання й освіту дасть своїм дітям і як вестиме домашнє господарство. Робити те, що подобається, — чи не це є найкращим дарунком життя?

Г’ю нарешті піддався інтригам сестер і чарам Флоренс. Четвертого червня 1876 року в будинку леді Стенлі на Харлі-стріт, у вузькому колі друзів і родичів відбулася маленька домашня вистава — прем’єра опери «Синя Борода», яку написала сама Флоренс. Ада і Мейсі співали, а акомпанував їм піаніст Антон Рубінштейн. По закінченні вечора Г’ю попрохав супроводжувати Флоренс додому. Вони вийшли з екіпажу біля будинку 95 по Слоун-стріт. Г’ю провів Флоренс у вітальню, де чекала її мати. «Леді Оліфф, — сказав він, — я привів вашу доньку додому. А тепер прошу у вас дозволу знову її забрати». У відповідь на цю вишукану промову леді Оліфф залилася сльозами.

Вони скромно обвінчалися 10 серпня у маленькій церкві на Слоун-стріт. Медовий місяць молодята провели в американській столиці Вашингтоні, в гостях у сестри Флоренс, Мері, та її чоловіка, Франка Ласелля, на той час секретаря британського посольства. Дорогою назад Флоренс із хвилюванням думала про мить, коли вперше переступить поріг свого нового дому, мить, яка є, напевно, найвизначнішою в житті жінки, яка стає не лише дружиною, а водночас і мачухою. Як нащадок директора Північно-Західної залізниці, Г’ю Белл був транспортною ВІП-персоною. У Мідлсбро начальник станції зняв капелюха й особисто провів їх до потяга на Редкар. Через багато років донька Флоренс і Г’ю, леді Ричмонд, згадувала, як одного разу проводжала батька на лондонському вокзалі Кінґс-Кросс. Вони розмовляли, стоячи на платформі біля дверей вагона. Пасажирів було багато, і відправлення затримувалося. Батько й донька навіть зраділи цій несподіваній нагоді побути разом іще кілька хвилин. Вони продовжили розмову, аж доки до них не наблизився кондуктор. «Сер Г’ю, — сказав він, чемно знявши капелюха, — якщо вам буде завгодно закінчити бесіду, ми готові рушити». Потяг Мідлсбро-Редкар робив спеціальну зупинку на крихітній платформі на околиці саду маєтку Ред-Барнс. Вертаючись з роботи, Г’ю просто виходив з вагона, минав розарій з фонтаном і опинявся біля задніх дверей свого дому. Ґертруда завжди чекала й радісно зустрічала його. Поки вона була малою, Г’ю саджав дочку собі на плечі й ніс додому. Коли Ґертруда підросла, вона вихоплювала у батька портфель і бігла поряд, голосно щебечучи — розповідаючи про все, що сталося за день.

У день повернення молодят з весільної подорожі діти, охайні й чепурні, чекали їх на платформі. За ними вишикувалися слуги, готові шанобливо вітати нову господиню. Флоренс, сподіваючись одразу потоваришувати з малюками, вирішила по приїзді попросити Ґертруду й Моріса влаштувати їй екскурсію будинком і показати кожен закуток від підвалу до горища. На жаль, її плани порушив брат Г’ю, Чарльз, якого молодята зустріли в Мідлсбро і який з найщирішим наміром, але не вловивши делікатності ситуації, напросився їх супроводжувати. Аналогічно неромантичний Г’ю, ледве переступивши рідний поріг, одразу ж попрямував у кабінет і зарився в папери. Покинута у вітальні наодинці з Чарльзом, мріючи, щоб він якнайшвидше пішов, зніяковіла Флоренс розмовляла на відсторонені теми, а її не менш знічений новий родич закляк у кріслі, не знаючи, що відповідати.

Задоволена Ада нарешті відбула до Лондона, і для восьмирічної Ґертруди та п’ятирічного Моріса почалося нове життя. Оскільки діти в такому віці ще не усвідомлюють, що у їхніх батьків є приватні справи, новина про одруження татка з Флоренс могла стати для них шоком. Обговорюючи свою нову мачуху, Моріс припустив, що їй років вісімдесят, однак сестра наполягала, що їй трохи менше — можливо, не більше шістдесяти. Бідолашній Флоренс було лише двадцять чотири, на вісім років менше, ніж Г’ю.

Так у життя Ґертруди увійшла добросердна жінка, яка вплинула на її розвиток більше за будь-кого. Цей вплив, хоч і не завжди з бажаним результатом, був здебільшого позитивним і суттєвим. Флоренс мала чимало талантів. Вона зналася на музиці й літературі, писала есе і п’єси; могла з будь-ким знайти спільну мову; цікавилася соціологією та дитячою освітою. Усе, що робила Флоренс, лишалось у рамках ролей, які вона вважала найважливішими для жінки й матері. Безмежно віддана сім’ї, вона водночас відзначилась активною громадською діяльністю. Її заслуги перед громадою принесли Флоренс публічне визнання, а з часом — і Орден Британської Імперії. Драми й комедії, які вона любила писати, спочатку призначалися лише для дитячих домашніх вистав. Але пізніше, під дружнім тиском знайомих театралів, вона написала три п’єси, які поставили на сценах театрів лондонського Вест-Енду. Що цікаво, Флоренс наполягала на нерозголошенні свого авторства.

Флоренс була спочатку спантеличена північними звичаями. Щойно познайомившись із сусідами, вона почала по вівторках влаштовувати для сімейних пар домашні «прийоми» з легкими напоями. З чималим подивом вона дізналася, що йоркширці не супроводжують своїх дружин на такі заходи. Її біограф Кірстен Ванґ пише про одну даму, яка прийшла разом із чоловіком і пошепки жалілася розгубленій Флоренс: «Ледь-ледь я вблагала містера Т. піти зі мною. І чого це мені вартувало!». Неначе боячись осуду з боку подруг, усі жінки приходили разом, але у домі розсідалися по різних кутках, після чого западала тиша. Не знаючи, як їм догодити, Флоренс, приміром, запрошувала їх сідати ближче до каміна, однак у відповідь чула: «Дякую, мені і тут добре». В одній зі своїх книжок Флоренс пише про героїню, учительку, яка щойно приїхала на Північ: «Вона почувалася ніяково серед прямодушних мешканок Йоркшира... Це був той клас людей, які мовчать, коли їм нічого сказати; коли ж вони говорили, їхня грубувата відвертість бентежила її навіть більше. Водночас ці жінки були доброзичливі й ставилися до неї з приязню». Завдяки завзяттю нової місіс Белл її «прийоми» незабаром стали невід’ємною частиною світського життя міста.

Понад усе Флоренс прагнула налагодити стосунки з дітьми Г’ю. Восьмирічна Ґертруда дивилася на неї з недовірою й водночас з цікавістю. У незнайомці, яка увірвалася в їхню сім’ю, було дещо, що вабило дівчинку — паризький лоск, як у манерах, так і в одязі. Хоча загалом Флоренс була людиною серйозною та схильною до моралізаторства, вона ніколи не висловлювала претензій, якщо хтось виявляв інтерес до її зовнішнього вигляду, і не вважала любов до гарного одягу проявом легковажності. Вона старанно приховувала свої думки й погляди, висловлюючи їх радше у формі оповідань чи есе. Ось, наприклад, як вона описує одну героїню:

«В Урсулі було те, що французи називають „genre”[6]... Найточнішим англійським відповідником є слово «стиль», але воно... означає також і зовнішній шик; тоді як „genre” — це витонченість внутрішня, вона характеризує не сам одяг, а те, як його носять. В англійській мові немає точного відповідника, бо саме поняття трапляється так нечасто, що не виникає й потреби в окремому терміні».

За прикладом Флоренс Ґертруда теж розвивала в собі «genre», те, що люди при знайомстві з нею характеризували як «лондонські манери, паризькі туалети». Проте сама Флоренс не була модницею. Вона все життя носила сукні, модні за часів короля Едуарда, бо вважала, що вони їй личать, навіть у двадцяті роки XX століття, коли в моду ввійшли короткі спідниці. Її онука згадує, як одного разу в Лондоні бабуся послизнулася на тротуарі й упала. Дівчинка була щиро здивована тим, що у бабусі під спідницею... такі ж ноги, як і в усіх людей! Дещо схильна до манірності Флоренс не знімала з рук сірих шовкових рукавичок, не лише надворі, а й у приміщенні, навіть коли грала на роялі.

Ґертруда швидко росла. Вона була норовливою дитиною, що звикла змагатися з тіткою Адою, гувернанткою, рідним братом і навіть домашньою прислугою за батьківську увагу. Така дитина легко могла стати для молодої мачухи ворогом. Проте Флоренс, навпаки, була вкрай турботливою, завжди сповненою ніжності, доброти й співчуття. Вона була уважною до обох дітей, завжди готовою вислухати й підбадьорити. Флоренс не терпіла неробства й дітям знаходила постійні заняття: якщо з’являється вільний час, то слід проводити його за книжкою, а не за «бездумним вештанням». Пасинкові вона любила читати вголос. Моріс не був надміру емоційним, та й рідну матір, з огляду на його вік, він не пам’ятав, тож до Флоренс хлопчик прикипів миттєво.

Ґертруда довго не могла визначитись у своєму ставленні до мачухи, яку їй треба було називати «мамою». Г’ю, безперечно, намагався вплинути на доньку, просив її бути доброзичливою й слухняною; але те, що в їхні стосунки ввійшов хтось третій, жінка, яку Ґертруда спершу сприйняла ворожо, не могло не лишити болісного осаду в дитячій душі. Зв’язок між Ґертрудою і Г’ю був дивовижним. Вони обожнювали одне одного і зберегли це взаємне почуття на довгі роки, навіть перебуваючи в різних куточках світу. Флоренс писала: «Невід’ємною частиною життя Ґертруди з раннього її дитинства були стосунки з батьком. Її відданість батькові, її щиросердне захоплення ним, їхня міцна дружба і глибока взаємна прив’язаність були самим сенсом існування для них обох аж до самої її смерті». Ці слова також розкривають у Флоренс шляхетну людину з бездоганною інтуїцією: вона ніколи не дозволяла собі ревнувати, ніколи не намагалася розірвати зв’язок між батьком і донькою.

Художник сер Едвард Поінтер, член Королівської академії мистецтв, 1876 року написав подвійний портрет. На ньому зображені не Г’ю і Флоренс у весільному вбранні, як можна було б очікувати, а восьмирічна Ґертруда (руді кучері спадають на плечі і на бретельки обшитого мереживом фартушка) під руку з Г’ю (з гордою усмішкою на обличчі). Г’ю вже мав один весільний портрет — з першою дружиною, Мері, — і логічно було б очікувати, що він захоче замовити новий, коли його другою дружиною стала Флоренс. Цілком можливо, що саме розсудлива Флоренс запропонувала саме такий сюжет для картини.

Інше питання, наскільки Ґертруда оцінила цей прояв тактовності. Флоренс була надто доброю й стриманою, щоб публічно визнати, що їй було зовсім не просто з маленькою пасербицею; але існує безліч свідчень того, що це таки було неабиякою проблемою. У п’єсі «Енджела», опублікованій 1926 року, — що характерно, після смерті Ґертруди, — Флоренс розповідає історію промисловця-удівця з Йоркшира та його другої дружини, яка стикається з неймовірно міцним зв’язком між батьком і його донькою від першого шлюбу.

«Ґертруда була сміливою й енергійною дитиною», — пише Флоренс у вступі до книги «Листи Ґертруди Белл». Іноді цієї «сміливості й енергії» було аж занадто:

«Непосидюча [Ґертруда] втягувала молодшого брата у найнебезпечніші пригоди, не усвідомлюючи, що він іще замалий для таких випробувань. Вона могла наказати переляканому малюкові слідом за нею стрибнути вниз з триметрового садового паркану. Вона приземлялась на ноги, на відміну від менш спритного молодшого братика».

Одного разу, почувши загрозливий дзвін розбитого скла, Флоренс прожогом кинулася з вітальні в оранжерею. Виявилося, що Ґертруда потягла Моріса за собою на гребінь скляної крівлі. Сама вона здолала небезпечний шлях швидко й спритно, у той час як молодший брат тремтів від страху позаду неї. Ґертруда безпечно спустилася вниз, а Моріс оступився, розбив ногою скло й упав усередину, прямо на скляні друзки. Іншого разу вона затягнула садовий шланг у пральню й залила вогонь у котлі (для нагрівання води). Коли ж Флоренс не витримала й насварила дітей, вони згребли з передпокою всі капелюхи і стали жбурляти ними в мачуху. Ґертруда зупинилася лише тоді, коли один із капелюшків Флоренс полетів у вогонь. «Навіть дитиною Ґертруда була не байдужа до гарного вбрання», — розповідав мені один з її родичів.

До восьми років Ґертруда звикла покрикувати на прислугу й знущатися з гувернантки. Вона рішуче опиралася дисципліні й любила дратувати довколишніх, доводячи їх часом до сказу. Коли міс Огль зі скандалом звільнилася, Флоренс покладала великі надії на нову гувернантку, міс Клюг. Ця стійка німкеня затрималася значно довше, але Флоренс буквально вибивалася з сил, улещуючи її після чергової Ґертрудиної витівки.

Будинок, у якому вила гніздечко нова місіс Белл, був будівлею з невипаленої цегли роботи архітектора Філіпа Вебба, засновника «Руху мистецтв і ремесел». Вебб, автор проекту знаменитого Червоного будинку Вільяма Морріса, переніс чимало елементів звідти у свій новий проект — маєток Ред-Барнс — додавши місцевого колориту (справедливості заради варто сказати, цей експеримент був одним із перших і не дуже вдалих у кар’єрі Вебба). Вільям Морріс оздоблював інтер’єр; його чарівні шпалери з рослинними мотивами були в будинку скрізь. Порівняно з вишуканими будівлями, в яких минула юність Флоренс, цей будинок виглядав надто скромно і був не достатньо просторий, але він збільшувався зі зростанням родини. З одного боку будинок виходив на Кірклітан-стріт, яка вела до зеленого скверу, оточеного будинками в георгіанському стилі. Трохи пройтися пішки — і ось ви вже на прекрасному пляжі, що простягнувся з півдня на північ від Коутема до скелястих круч Солтбурна. Одноманітний піщаний пейзаж пожвавлювали витягнуті на берег рибальські човни, а влітку ще й смугасті кабінки для переодягання та віслюки, на яких залюбки каталися діти. Рівнинна місцина навколо Редкара не вирізнялася особливою красою. Проте Флоренс була переконана, що для дітей головне — свіже повітря, та й Морісу з Ґертрудою, вочевидь, там подобалося.

У конюшні завжди були поні, отож діти росли вправними наїзниками. Безстрашну Ґертруду, як завжди, тягнуло на пригоди, через що Моріс часто повертався додому вкритий синцями. Серед однолітків Ґертруда здобула славу безстрашної наїзниці, про що сама вихвалялася у листах до своїх тіток і кузенів. «Мій поні — справжній ловчак, брикається весь час. Якщо він утне таке з матусею, боюся, матуся вилетить з сідла», — писала вона до свого кузена Горація.

На прогулянці чи на полюванні, у парку чи на пустельному узбережжі для їзди верхи існувало спеціальне дамське сідло й обов’язковий костюм-амазонка, що складався з чорного жакета та спідниці з запахом поверх бриджів. «Учора я скакала, як хлоп’я у цирку», — писала Ґертруда, маючи на увазі, що вона сиділа на коні «по-чоловічому». Діти прогулювалися на конях пляжем під наглядом або конюха, або няньки, або гувернантки. Якщо з ними була міс Клюг, то щойно батьківський будинок зникав з очей, Ґертруда пускала свого поні в галоп і сама зникала вдалині, примушуючи гувернантку бігти за нею, гукати, навіть не надіючись наздогнати. Після однієї такої прогулянки міс Клюг повернулася додому одна й вирвала Флоренс з її літературних мрій водоспадом сліз. За словами гувернантки, коли вона сказала дітям, що вже час вертатися до вечірнього чаювання, вони втекли і сховалися серед човнів, звідки міс Клюг півгодини намагалась їх витягнути, поки не здалася, знесилена.

Норовиста, майже деспотична Ґертруда вимагала постійної уваги й очікувала, що батько проводитиме з нею весь час, коли він удома. Г’ю, зайнятий на роботі, бувало, приїздив до Ред-Барнс лише на один день на тиждень. Флоренс, ясна річ, хотіла побути з чоловіком наодинці. Встановлений нею в домі вікторіанський порядок, хоч і не надто обтяжував, але так чи інакше обмежував свободу дітей. Ґертруда зрозуміла, що їй навряд чи вдасться переломити волю мачухи так, як вона робила це з батьком. Тож дівчинка знайшла простий дитячий спосіб ігнорувати вказівки Флоренс: треба було лише дочекатися батька й лестощами та ласками спробувати схилити його на свій бік. Незабаром у Флоренс народились і власні діти: Г’юґо — у 1878 році, Ельза — у 1879 і Моллі — два роки потому. До Ред-Барнс добудували двоповерхове крило зі спальнями, ванною і навчальною кімнатами, а також додаткову стайню. Ґертруда, яка вже облазила всі дерева в окрузі, була в захваті, натрапивши на будівельне риштовання. Якось Флоренс у вікно побачила, як пасербиця вкотре дереться по них нагору. Мачуха вибігла надвір і наказала дівчинці негайно спускатися. Ґертруда вдала, що не чує. Тоді Флоренс відправила по неї Г’ю. Уявіть її переляк, коли вона, знову визирнувши у вікно, побачила, як її чоловік сам дереться по драбині нагору, та ще й з двома немовлятами на руках!

Г’ю був чудовим батьком, не зацикленим на оберіганні дітей від синців і саден. Уже в дорослому віці Ельза згадувала, як він разом із ними піднімався на піщані дюни й «раптом підставляв нам під ноги свою тростину, і ми з криками котилися крутим схилом униз». Вона згадувала, як він «біг мокрим піском з дитиною в кожній руці і раптом ляскав нас одне об одного перед собою». На кожне Ґертрудине запитання він давав ґрунтовну відповідь, яку вона уважно слухала до кінця, на відміну від інших дітей. Ті могли знічев’я запитати: «А чому буває приплив?» або «А що таке біметалізм?» — й одразу ж закричати: «Ні, не розказуй!» — на що Г’ю лише зі сміхом промовляв: «От бешкетники!».

Життя Г’ю поступово налагодилось, і він нарешті усвідомив, що в його домі знову панує щастя і що одруження з Флоренс було правильним кроком. Однак на початку життя Флоренс у Ред-Барнс вони з Г’ю були на порозі серйозної кризи, про що вона багато років потому досить відверто писала в листі до Моллі:

Що стосується Ґертруди, то її життя у Ред-Барнс було безхмарним, і з часом вона теж усвідомила, що поява Флоренс пішла сім’ї лише на користь. Усе літо діти проводили на свіжому повітрі. І в кожного з них навіть була власна діляночка в саду. У Ґертруди прокинулася любов до квітів і природний хист до садівництва. В одному з перших своїх дитячих щоденників вона пише почерком з акуратним нахилом: «У нас розквітли жовті крокуси й примула з підсніжниками».

Граматика, музика, яку обожнювала Флоренс, і кухарство — ось три дисципліни, до яких Ґертруда зовсім не виявляла цікавості, а отже, і успіхів, попри всі зусилля її мачухи. Зате Ґертруда не відходила від книжок. Вона читала все, що знаходила: її улюбленими були «Дні Брюса» Ґрейс Аґілар та «Історія англійського народу» Джона Ричарда Ґріна, яку дівчинка штудіювала щодня до сніданку. «Я читаю дуже милу книжку „Лондонський Тауер” ...у ній повно вбивств і тортур».

Коли Флоренс таємничо «хворіла» — іншими словами, була вагітна, — Ґертруду й Моріса відправляли до численних кузин і кузенів, на тепле південне узбережжя Шотландії, де вони щодень ходили на пікніки, вчилися підніматися в гори й рибалити.

Найкращим товаришем Ґертруди був її двоюрідний брат Горацій Маршалл, син місіс Томас Маршалл, рідної сестри її покійної матері, Мері Шилд. Були й брати Ласелль із сестрою Флоренс, названою на честь Ґертрудиної мачухи. Попри те, що Ґертруда була на кілька років старша за них усіх, вони товаришували нерозлийвода. На свої кишенькові гроші Ґертруда купувала пташині яйця, з яких збирала колекцію, змагаючись з Горацієм («5 яєчок галки, 2 — жовтоголового королька, 1 — зеленушки, 2 — коноплянки», — писала вона у своєму щоденнику), або стільки ручних пташок і звірят, скільки дозволяла Флоренс. У садовому сараї жив ручний крук Джамбо, якнайдалі від гострих пазурів кота, якого вони прозвали Шахом. Коли обоє померли від старості, засмучена Ґертруда влаштувала пишні похорони з усіма належними атрибутами: картонними трунами, хрестами, квітами й урочистим почтом з родичів і слуг.

За садом маєтку Ред-Барнс і залізничною колією був загороджений великий приватний парк (тепер це громадський парк), де діти могли кататися на поні й гратися без нагляду, зовсім неподалік від дому. Навколо ставка вилися доріжки, якими можна було їздити верхи або ходити на ходулях, аж поки звук гонга не сповіщав про «вечерю» або «чай» (після якого дітей вкладали спати).

Іноді в неділю Г’ю брав двох старших дітей, вони всі разом сідали на коня, брали пікніковий кошик, що його дбайливо готувала Флоренс, і їхали на прогулянку сільськими луками або вздовж берега моря. Ґертруда розкладала сандвічі на картатій скатертині й грала роль господині, «пригощаючи» Г’ю та Моріса.

Для непогожих днів Ґертруда й Моріс вигадали гру «Покоївки», різновид хованок. Ця гра дивним чином стане у пригоді Ґертруді за багато років, у пустелі. Гра починалась у підвалі з низькою стелею, де дорослим доводилося пригинати голову. Треба було тихо й непомітно для прислуги пробігти численними коридорами аж до вузьких гвинтових сходів, що вели до кімнат покоївок. Якщо тебе хтось помічав, треба верещати й тікати назад, у підвал. Іншим місцем старту був куток за баком з водою на горищі. Звідти треба було спуститися по короткій настінній драбині, дременути крізь пральню до кімнати економки на цокольному поверсі, де стояли пофарбовані у кремовий колір буфети, а на стінах, на шпалерах Вільяма Морріса, на тлі темно-синього неба сиділи чорні дрозди на обвитих виноградом штахетах. Рештки тих шпалер є там і сьогодні.

Ґертруді пощастило, що її мачухою була жінка такої м’якої вдачі, як Флоренс. Суворіший режим, імовірно, сприяв би розвитку дитячих комплексів або перетворив би дівчинку на бунтарку, якою вона, на подив, так ніколи й не стала. Молодша донька Флоренс, Моллі, майбутня леді Тревельян, писала про свою матір: «Не пригадую, щоб вона колись була грубою з нами або кричала на нас. Вона була м’якою й терплячою, сповненою ніжності до всіх дітей. У жодній людині, яку я будь-коли знала, я не бачила й малої частки її турботи й самовідданості... З нею ми почувалися наче за кам’яною стіною».

Флоренс також була охочою до забав. Діти перетворили садовий сарай на ігровий павільйон, назвавши його «вігвамом». У них був штемпель із цією назвою, і діти доставляли батькам, садівнику чи гувернантці проштамповані конверти з пафосними запрошеннями на чай або вечерю. Якось Флоренс, отримавши таке запрошення, вийшла на ґанок у вечірній сукні і з діамантами в зачісці, а на неї вже чекав «екіпаж» — возик з запряженою в нього козою. По дорозі до «вігвама» возик ще й перекинувся. Флоренс, брудна й подряпана, героїчно витримала всю програму до кінця, продемонструвавши свою безмежну доброту й стоїцизм, гідний аристократів.

В іншому запрошенні зазначалося, що «Містера і місіс Г’ю Белл запрошують на чай 13 серпня 1892, о п’ятій вечора», з припискою «Прохання підтвердити візит». Флоренс, яку діти дражнили за її французький акцент, відповіла такою запискою: «Кому: Мсьє і мадам де Вігвам, Ред-Барнс, Коутем, Редкар. Маркіза де Сміхотур залюбки повечеряє з містером Нісенітниця, міс Теревені і сеньйоритою Піццикато о сьомій тридцять». І, напевно, не бажаючи жертвувати іншою вечірньою сукнею, дописала: «На жаль, через тендітне здоров’я названа маркіза не має змоги вдягти свій найкращий парадний костюм з плюмажем і напудрену перуку».

Хоч якою веселою і терплячою була Флоренс, у питаннях поведінки вона трималася непохитно. Якось вона написала есе «Маленький мораліст», або «Si Jeunesse Voulait»[7]. Її правила стосовно гарних манер не підлягали обговоренню. Тут попуску не було нікому: ні кучеру, що покинув екіпаж, ховаючись від дощу, ні дитині, яка неправильно привітала гостя. Вона наполягала, що манери потрібні нам самим не менше, ніж довколишнім. Можливо, вона повторювала свою розмову з уже дорослою Ґертрудою, коли писала: «Ти можеш мати безцінний інтелектуальний багаж, але якщо ти можеш привернути увагу співрозмовника лише давши йому ляпаса, то він навряд чи зацікавиться твоїми майбутніми досягненнями».

Нетерплячій Ґертруді було важко це збагнути. Для неї метою розмови було отримати або повідомити інформацію. Дівчина могла б відповісти, що, мовляв, її не надто й цікавить стороння оцінка її досягнень. Але траплялися миті, коли Флоренс з Ґертрудою були, як кажуть, «на одній хвилі». Наприклад, коли її обурювало «поривання деяких, здавалося б, адекватних людей вважати свій рід у чомусь видатнішим за інші; свої фамільні риси найбільш гідними уваги; освіту — пристойною лише в тому закладі, де навчалися вони; свій квартал — найпрестижнішим у Лондоні, а свій будинок — найкращим у кварталі»; для неї це було «підступною загрозою, з якою слід боротись». Наполовину англійка, наполовину ірландка, Флоренс болісно реагувала на безпардонні карикатури на французів у журналі Punchy на глузування з французьких звичаїв, гігієни, кухні й моралі, які, як вона знала, часто-густо, навпаки, були кращі за британські. Ця атмосфера відкритості до інших стандартів і життєвих укладів з раннього дитинства Ґертруди була найкращою підготовкою до її майбутніх подорожей. Через багато років Ґертруда доведе її до логічного завершення такого масштабу, якого у Флоренс і в думках не було.

Виховання Флоренс було виключно «коректним», багатонаціональне товариство, з яким вона спілкувалася до одруження з Г’ю Беллом, дало їй змогу зануритися в інтелектуальне й творче середовище, якого вона, певно, була б позбавлена, якби зростала в Англії. Лише зі сходженням на трон Едуарда Сьомого актриси, художники й комерсанти-нувориші стали постійними та звичними гостями в аристократичних колах. Раніше це було можливо лише за персональної дворянської протекції. Протягом життя Флоренс здружилася з багатьма акторами, серед яких був і Бенуа-Констан Коклін, зірка французької сцени; і легендарна англійська актриса Сібіл Торндайк; і американська актриса Елізабет Робіне, яка познайомила англійського театрального глядача з п’єсами Ібсена і з якою Флоренс уперше зустрілася невдовзі після свого переїзду до Лондона. Вони стали задушевними подругами попри те, що Робіне була активною учасницею руху суфражисток, а Флоренс — його категоричною супротивницею. Це з подачі Робіне 1893 року в одному з театрів Вест-Енду поставили найвідомішу п’єсу Флоренс — «Дружина Алана». Елізабет Робіне зіграла головну роль у цій трагедії з життя робітничого класу. Вона стала однією з найчастіших гостей у домі Беллів, збагачуючи інтелектуальну атмосферу, в якій зростала Ґертруда. Ліза, як називали її діти, розважала їх у дитячій кімнаті демонстрацією театральних «ляпів», кумедно падаючи долілиць на килим. Коли Ґертруда подорослішала, вони удвох з Елізабет засиджувалися допізна, обговорюючи переваги й недоліки руху суфражисток. Ці бесіди відбувалися лише тоді, коли Флоренс ішла спати, адже вона була палкою «антисуфражисткою», багато писала на цю тему, тож, звісно, не могла обговорювати її з Лізою. Ґертруда й Ліза все життя листувалися, і невтомна мандрівниця, сидячи в наметі посеред пустелі, часто згадувала у своїх листах, як їй бракує отих «балачок перед каміном».

Флоренс розповідала Ґертруді й Морісу про своє знайомство з Чарльзом Діккенсом, донька якого, Кітті Перуджин, була однією з її перших компаньйонок. Діккенс близько товаришував з її батьками, сером Джозефом та леді Оліфф, так само, як і його сучасник Вільям Теккерей. Діккенс часто навідував їх у Парижі. Флоренс пригадувала, як одного разу, коли він мав читати свої твори в британському посольстві на доброчинному вечорі фонду, заснованого її батьком, письменник увійшов у салон і запитав: «А де сидітиме міс Флоренс?» «Флоренс не піде, — твердо відповіла леді Оліфф. — Вона ще замала». «У такому разі, — весело відповів Діккенс, — Я теж не піду». На вечорі Флоренс сиділа в першому ряду й ридала під тужливий опис смерті Пола Домбі. Пізніше Діккенс писав: «Флоренс — неймовірно вразлива слухачка».

Ідеї Флоренс щодо освіти були передовими для її часу. Вона захоплювалася новими прогресивними європейськими теоріями. Уже після того, як її власні діти виросли, у 1911 році Флоренс відвідала Рим, де вивчала роботи педагога-реформатора Марії Монтессорі. Сама вона вважала, що коли є кошти на гувернантку, дівчатам слід отримувати освіту вдома. Саме так вона вчинила зі своїми доньками, Ельзою й Моллі. Пізніше Моллі писала:

«Мати була твердо переконана, що ми маємо отримати лише знання, необхідні для того, щоб стати хорошими дружинами й матерями і брати участь у громадському житті свого соціального кола. Ми маємо бездоганно говорити французькою й німецькою мовами і бути в дружніх, якщо не в любовних стосунках з мовою італійською. Ми повинні вміти грати на фортепіано й трохи співати, гарно танцювати й підтримувати світську бесіду. Більш серйозна освіта в плани моєї матері не входила. Природничі науки, математика, політекономія, грецька мова, латина — в усьому цьому вона не бачила потреби».

Жодна з їхніх знайомих дівчат не отримала професійної освіти, і, звісно, «дівчата нашого кола» не відвідували школу. На той час двом сестрам було достатньо й цього. За численними свідченнями, вони були душею товариства. Не такі різкі, як Ґертруда, але з такою ж гордою поставою й вишуканим смаком, вони були привабливими дамами та приємними співрозмовницями. Вірджинія Стівен, пізніше Вірджинія Вулф, у своєму сумбурному листі після її першого Травневого балу в Кембриджі писала так: «Це був бал Трініті-коледжу... На ньому був Бу, і Еліс Поллок, і доньки Г’ю Белла (якщо ви їх знаєте, — їх називають «найблискучішими співрозмовницями Лондона» — і Тобі [її братові] вони надзвичайно сподобалися)».

Флоренс дотримувалася популярної в той час медичної теорії, що надмірне розумове напруження у дівчат призводить до перевтоми. Освіту вважали особливо шкідливою для здоров’я дівчини у віці 11-16 років. У 1895 році, коли Ґертруді було вже двадцять сім, доктор Джеймс Бернет, автор праці «Хворобливі, відсталі, слабкі й загальмовані діти», відкрив світові «істину», що дівчинка в пубертатний період завжди відставатиме від своїх братів у навчанні через «розлади в тазовій ділянці», і запевнив своїх читачів, що «я ще не бачив жодного винятку з цього правила». Елізабет Місінґ Сьюел у своїй книзі «Принципи освіти, на прикладах Природи й Святого Письма» висунула постулат про необхідність постійного оберігання дівчинки від навчання, оскільки «ризики, яких хлопчик навіть не відчує, у дівчинки можуть спричинити розвиток хвороби, яка, якщо не призведе до смерті, то щонайменше залишить травму на все життя». Флоренс намагалася, щоб дівчата жили таким само активним життям, як і хлопчики. Але там, де йшлося про освіту, вона починала усвідомлювати, що її формула підходить не кожній з її дівчаток. Як висловилася Флоренс: «Тисячі людей можуть пройти прямою дорогою й успішно дійти до кінця, і лише одиниці здатні перепливти річку чи здолати гору, яка може трапитися на шляху». Вона підозрювала, що Ґертруда і є таким винятком.

Коли Моріса відправили в інтернат, п’ятнадцятирічна Ґертруда засумувала за ним сильніше, ніж сама очікувала. Її брати й сестри по батькові були набагато молодші за неї. Життя Ґертруди спорожніло. Вона безперервно ображала бідолашну міс Клюг, сперечалася з нею з приводу і без, принижувала її зневажливим ставленням. Усе життя Ґертруді було важко всидіти на одному місці. А тепер вона цілими днями валялася на килимі, нетерпляче гортаючи сторінки якоїсь книги; або починала щось плести й роздратовано відкидала спиці, так і не закінчивши розпочате. З похмурим виразом обличчя вона вешталася кімнатами й коридорами, виголошуючи свої новонабуті знання та ідеї, сперечаючись з кожним, хто мав необережність не погодитися з нею, і плутаючись у прислуги під ногами. Вигнана гуляти в сад, вона вигадала гру (яку назвала «Ракетки»), схожу на сквош, у неї можна було грати наодинці, жбурляючи м’ячик об двері каретного сараю. Постійний стукіт і вигуки розпачу в разі невдалого кидка, напевно, дратували Флоренс, не даючи зосередитися на дитячих казках або трактаті про виховання. Щодня, попри всі батькові протести, Ґертруда кидала у ставок свого собаку, бо «тато ж терпіти його не може». Флоренс, у якої на руках було троє молодших дітей, уже не знала, чим зайняти дівчинку-підлітка. З Ґертрудою було важко не лише її мачусі, а й іншим членам сім’ї. Моллі Тревельян писала: «Ґертруда — колюча, як їжак. На мене чекає черговий скандал. Вона заперечує все, що б мама не казала. А у своїй зневазі до довколишніх вона перевершила саму себе». Скоро Флоренс усвідомила очевидну неординарність Ґертруди й дійшла простого висновку: якщо п’ятнадцятирічна дівчинка так упевнена в собі, така здібна й так тягнеться до знань, цю енергію слід спрямувати за призначенням.

З першої ж зустрічі Флоренс встановила зі своєю пасербицею найкращі з можливих стосунків і залишила в її житті невитравний слід. Хай Ґертруда не завжди прямувала шляхом, про який мріяла її мачуха, але у життєво важливі моменти, у найвіддаленіших подорожах Флоренс незримо супроводжувала й спрямовувала її. Ґертруда завжди дотримувалася родинних звичаїв і традицій та зберегла відданість своїй родині. Хоч як далеко від дому заносило її життя, вона ніколи не віддалялася від родинних інтересів і турбот і ніколи не вважала їх менш значущими за свої.

А поки що, задихаючись від хвилювання, Ґертруда дізналася, що її відправляють у школу до Лондона.