Королева пустелі

Розділ 14 Фейсал

У травні 1885 року, коли Ґертруді було шістнадцять, у місті Таїф, що посеред пустелі Хіджаз, у замку свого батька народився хлопчик, і дали йому ім’я, яке означало «виблискування леза меча при ударі» — Фейсал. Хіба міг хтось повірити, що школярка з Йоркшира і син хашимітського шарифа Мекки можуть колись зустрітися чи що в майбутньому їхні долі переплетуться?

Фейсал був третім сином шарифа Хуссейна Ібн Алі, нащадка по кровній лінії пророка Моххамеда через його дочку Фатіму, яка вийшла заміж за Алі з хашимітського клану, і її старшого сина Хассана. Почесним титулом сім’ї був шариф. Рід Пророка правив Меккою протягом останніх дев’ятисот років. Фейсал був двічі аристократом. Його матір, Абдіях Ханем, перша дружина Хуссейна, була кузиною його батька, тобто теж походила з роду Пророка. Дотримуючись священних традицій, Фейсала забрали від матері, коли йому було сім днів, і віднесли до пустелі, де хлопчика мали виховувати бедуїни, поки йому не виповниться сім років. Своєї матері Фейсал більше ніколи не бачив. Вона померла, коли йому було три. Ґертруда втратила свою матір у такому ж віці.

Фейсал, як і його старші брати Алі та Абдуллах, жили в чорних наметах, як справжні діти племені, і вчилися битися, беручи участь в жорстоких іграх, після яких у Фейсала залишився шрам на голові й спогади про зламану руку.

Хашиміти ставилися до свого психопатичного султана Османської імперії, Абдули Хаміда, одночасно з настороженістю та повагою. Для того, щоб шарифи його не перевершили, султан час від часу збирав найсильніших і відправляв до Константинополя, де вони були зобов’язані жити у «почесній неволі» за скромну платню під постійним наглядом султанових злісних шпигунів, охорони та чорношкірих євнухів. Така доля чекала й шарифа Хуссейна, якого поневолили разом з його сім’єю на вісімнадцять років.

У 1891 році, у віці шести років, Фейсала забрали з його прийомної сім’ї раніше, ніж мали, і разом зі старшими братами повернули додому до рідного батька, у бухту Золотий Ріг, що в Константинополі. У замку жили тридцять дві жінки з батькового гарему разом зі свитою та слугами.

Хуссейн був справжнім домашнім тираном, твердо переконаним, що його сини ніколи не повинні жити в затишку та розкоші. Він займав декілька традиційних османських посад, однак його дохід залишався досить скромним. У замку, хоч яким би великим він не був, м’ясо подавали лише один раз на тиждень. Дисципліни дотримувалися суворо: насамперед хлопчики мали навчитися самовладання. Для цього застосовували фалаку, що складалася з мотузки, якою зв’язували ноги, і палиці, якою дітей били по голих ступнях. З іншого боку Хуссейн піклувався, щоб його сини отримали хорошу освіту: він наймав учителів — спершу чотирьох, а коли хлопчики дорослішали, кількість викладачів теж зростала. Політична атмосфера була загостреною, а життя — сповнене небезпеки. Місто кишіло різноманітними таємними угрупованнями, а султан, який за все своє життя був причетний до півмільйона смертей, мав жахливу звичку перевіряти, чи його жертви мертві: їхні голови кидали в коробки й надсилали до замку.

У 1903 році, коли Фейсалу виповнилося вісімнадцять, він почав вивчати стратегію й тактику турецької армії, за тим самим принципом, за яким вчилися німецькі солдати; до складу турецької армії входили як турки, так і араби.

Коли Ґертруда у своїй навколосвітній подорожі з Г’юґо дісталася до Японії, Фейсала відправили патрулювати пустелю разом з турецькою кавалерією на верблюдах. Через декілька років його з Абдуллахом відкликали назад до Константинополя. Турки наказали Хуссейну придушити повстання арабських племен у південному регіоні Асир. Абдуллах командував турецькими військами, а Фейсал керував арабською кавалерією на верблюдах. Вони взяли участь у безнадійній битві в Куз Абу-аль-Ір, під час якої мусили відступати; у результаті з трьох тисяч солдатів вижило лише сімдесят чоловік. Через два тижні вони знову напали на повстанців. Битва тривала два дні і дві ночі. Повстанський рух придушили, однак та перемога була марною. Армія шарифа зменшилася з семи тисяч солдатів до тисячі сімсот. Фейсал з Абдуллахом не змогли зупинити турків від спалювання поселень та убивства невинних людей, як і ніколи не змогли забути страхітливих каліцтв, завданих мертвим арабським повстанцям. Вони надіслали скаргу до турецького верховного органу, однак там її зустріли з неприхованим презирством. Саме тоді шариф Хуссейн твердо вирішив підняти повстання проти турків: з часом воно стало відомим як арабське повстання.

Брати входили до складу турецького парламенту: емір Абдуллах представляв округ Мекки, а емір Фейсал — Джидди. Однак доля сім’ї знову змінилася, коли розпочалася революція младотурків разом з їхнім комітетом «Єднання і прогрес», метою якого була безпощадна модернізація держави. У 1909 році Абдулу Хаміда змістили, а на його місце призначили нового султана й халіфа[46], а Хуссейн отримав важливий титул еміра Мекки, принца найсвятішого міста Ісламу. Його головним обов’язком було контролювати святі місця в Хіджазі та наглядати за Хаджем, щорічним паломництвом. Він повернувся до своїх палаців у Мецці та Таїфі, наказавши синам залишатися на своїх посадах в Константинополі й інформувати його про будь-які зміни політичних поглядів.

Припущення, що араби з британцями можуть стати союзниками, уперше з’явилося ще до початку війни, коли лорд Кітченер написав листа до Хуссейна. Абдуллах у ролі батькового посланця їздив туди-сюди до Мекки та Константинополя й зупинявся в Каїрі для того, щоб поговорити з лордом Кітченером та його секретарем з питань східної політики Рональдом Сторрсом. Питання арабсько-британського союзу перейшло у вирішальну стадію на початку війни, коли турки взялися вимагати від Хуссейна, щоб той як емір Мекки проголосив джихад усіх мусульман проти християн. Хуссейн, будучи людиною набожною, відважною та самовладною, відмовився виконувати цей наказ, опираючись на те, що турки й самі мали християнського союзника, Німеччину.

Водночас Фейсал узявся за виконання однієї з найнебезпечніших задач. Він поїхав до Дамаска, де мав потайки запропонувати військовий переворот проти турків у Сирії. А тим часом його старший брат Алі скликав арабське військо в Хіджазі, начебто на вимогу турків зібрати їм підмогу. Фейсал з батьком підтримували зв’язок на відстані завдяки довіреним гінцям, які переносили повідомлення у рукоятках мечів, тістечках, на підошві своїх сандалів чи писали їх невидимим чорнилом зі зворотного боку подарункової обгортки. Фейсалові товариші з таємних угруповань — арабських націоналістичних політичних «клубів» — будь-якої миті могли його зрадити, до того ж Фейсал був надзвичайно вразливий, оскільки у Дамаску гостював у генерала Мехмеда Джемаль-паші. Цей турок сподівався, що Фейсал як офіцер турецької армії очолить військо, яке збирав його брат Алі. Водночас Джемаль-паша ставився до свого гостя з недовірою через те, що його батько відмовився проголосити джихад проти турецьких ворогів, і тому постійно піддавав його випробуванням. Він змушував Фейсала спостерігати за публічним повішанням його сирійських товаришів.

Ці мужні чоловіки йшли на смерть, не звертаючи жодної уваги на еміра, якому згодилися всі його тренування у самовладанні, щоб не виказати навіть натяку на відразу та гнів. Як написав Лоуренс у своїй книзі «Сім колон мудрості»: «Усього один раз він випалив, що ці діяння обернуться Джемалю-паші всім тим, чого він так старанно намагається уникнути; і лише заступництво його друзів з Константинополя, які в Туреччині мали великий вплив, врятувало турка». А тим часом турецький прем’єр-міністр у відповідь на Хуссейнову пропозицію щодо арабської співпраці заявив, що якщо Хуссейн хоче побачити свого сина живим, нехай накаже йому вступити до турецьких військ в Хіджазі.

Життєві лінії Ґертруди та Фейсала зближалися. Поки він ризикував своїм життям на секретному завданні в Дамаску, вона нанесла візит Чарльзу Гардинґу в Індію з таємною місією — змінити його несхвальне ставлення до запропонованого арабського повстання. У січні 1916 року, після того, як уже другій групі арабських націоналістів винесли смертний вирок, Джемаль-паша помітив, що Фейсал «зі шкури пнеться», щоб їх врятувати, і прирікається з чоловіками, які за них не вступилися. Це був єдиний випадок, коли Фейсал дозволив собі виказати емоції. Він знав, що один хибний крок поставить хрест на місії заради арабської незалежності. Хуссейн повідомив синові, що все вже готове для повстання, однак Фейсал вважав, що ще було зарано. Його батько був упертим і контролював усе, тому наказав синові негайно повернутися до Медини й вступити у війська, які він там зібрав.

Фейсал не хотів цього робити, однак був покірним. Він попросив турецьке начальство його відпустити, щоб проінспектувати війська в Медині, які, начебто, зібрали для просування турецького фронту. На його превеликий жаль, Джемаль-паша заявив, що він з Енвер-пашою, виконувачем обов’язки головнокомандувача младотурків, поїде оглядати війська разом з еміром.

Розпочалася справжня метушня. Фейсал, дотримуючись непохитного закону арабської гостинності, мусив стримати свої війська й не дати їм одразу вбити непроханих гостей, і водночас мав запевнити турків у тому, що ці солдати були добровольцями, готовими розпочати священну війну проти ворогів праведних. У своїх мемуарах Джемаль-паша написав, що якби тоді знав правду, прямо на місці ув’язнив би Фейсала, а тоді схопив би шарифа Хуссейна з іншими його синами й розчавив повстання ще в зародку.

Другого червня 1916 року тариф Хуссейн вийшов на балкон свого палацу в Мецці, приклав до плеча гвинтівку й вистрілив — це стало початком арабського повстання. Тоді, коли Абдуллаха з Заїдом, молодшим братом, направили викурювати турків з Таїфа, Джидди та Мекки, Фейсал з Алі мали втілити значно складніший план — виставити своє декількатисячне недостатньо підготовлене військо проти двадцятидвотисячного могутнього турецького гарнізону в Медині. Побачивши велику міць гарнізону з його батареєю важкої артилерії, араби відступили до пустелі, де почали збирати підкріплення з бедуїнського народу.

Місто Медину так і не захопили, однак пізніше завдяки одній вдалій стратегії його успішно ізолювали від решти турецької армії. Тим часом емір Фейсал зумів завоювати прихильність своїх підлеглих, які називали його «Сайдна Фейсал», або «наш повелитель Файсал» та захоплювалися його відвагою. Коли арабське військо, незвикле до бомбардувань артилерії, не схотіло слідувати за Фейсалом по відкритій місцевості, боячись артилерійського обстрілу зі стін Медини, Фейсал з них посміявся, а тоді повільно рушив на своєму коні повз долину смерті, жодного разу не пришвидшивши темп. Перетнувши долину, він махнув своїм людям, щоб ті йшли за ним. Викрикуючи та розмахуючи гвинтівками над головою, вояки швидко рвонули до стін Медини.

Турецька помста була швидкою й руйнівною. Вони оточили арабських жителів сусіднього міста Авелі і, як повідомив Лоуренс, по-звірськи вбивали «кожну живу істоту в його стінах. Сотні мешканців міста зазнали насилля та були страшенно понівечені, турки підпалили всі будинки, а тоді кидали у полум’я як мертвих, так і живих арабів». Аравією прокотилася хвиля обурення та шоку, розпалюючи ще більшу ненависть до турків і зміцнюючи рішучість арабів до дій. «Першим правилом арабської війни було те, що жінки залишалися недоторканними, — написав Лоуренс. — Другим — те, що життя та честь дітей, занадто юних для бою з чоловіками, потрібно було помилувати; і третє правило — майно, яке не можна забрати з собою, залишалося непошкодженим». І поки турки перерізали своїм в’язням горлянки, Фейсал платив по фунту за кожного ворожого солдата, якого ув’язнювали живим.

Восени 1916 року, коли Ґертруда проявляла гостинність до Ібн Сауда в Басрі, Лоуренс їхав разом з непоборним Рональдом Сторрсом від Суеца до Джидди, де Сторрс, на той час секретар зі східної політики, що працював на каїрський уряд, мав зустрітися з Абдуллахом, щоб обговорити недавній провал повстання. Головним питанням було, чи слід британсько-єгипетській армії захоплювати прибережне місто Рабіх, щоб захистити сусідню Мекку від турків. Користуючись своїм даром переконання, Сторрс зміг добитися згоди Хуссейна, щоб Лоуренс поїхав до пустелі й зустрівся з Фейсалом.

У своїй книзі Лоуренс описує Фейсала, як спокійного та пильного чоловіка, опущені повіки якого надавали йому ще більш таємничого вигляду. Високий і худий, одягнутий у білу шовкову рясу та коричневу куфію, обв’язану яскравим червоно-золотавим мотузком, його тонкі руки були схрещені на руків’ї шаблі. Позаду Фейсала у напівтемряві кімнати безмовно стояло багато шейхів. Оточені недружньою тишею, усі сіли на килим. А тоді Фейсал, не піднімаючи очей, дуже тихо запитав у Лоуренса, як той доїхав «і як вам тут у нас, у Ваді Сафрі?». І Лоуренс відповів: «Добре, але дуже далеко від Дамаска». Кімнатою прокотилася хвиля незадоволення, а тоді Фейсал уперше підвів очі на свого гостя. Він пильно подивився на Лоуренса, а потім повільно й люб’язно посміхнувся: «Слава Богу, що турки знаходяться не так далеко».

У найвідомішому уривку з книги «Сім колон мудрості» Лоуренс написав:

Фейсал і справді був природженим лідером. І хоча на той час поняття процвітання ще майоріло десь дуже далеко за обрієм, його терпіння й харизматична особистість змогли упокорити бедуїнські племена. Зі свого шатра Фейсал виконував обов’язки так, що зрештою об’єднав ворожі племена біллів і джухейнів, атейбів та агаїлів. Він переконав їх відкласти родову ворожнечу й підготувати умови для його армії, щоб вона могла спокійно пройти пустелю, на території якої міжплемінні грабунки, мародерство та вбивство були нормою. Хуссейн передавав синові накази й критично малу кількість продовольства та грошей, а британська допомога виявилася нічим іншим, як болісним жартом: декілька чоловіків з Судану і чотири кулемети Круппа, які були настільки старими, що навряд чи стріляли. Фейсал мусив подорожувати із замкнутими скринями, наповненими камінням, щоб переконати своїх людей, що то в нього золото, яким він готовий їм заплатити.

Лоуренс поїхав, обіцяючи боєприпаси, провізію, офіцерів-добровольців і стільки гірських гармат і ручних кулеметів, скільки зможе роздобути. Усе це мали доставити в Янбу, найближчий до Медини порт Червоного моря, тож це місто мало стати базою Фейсала. З міста Джидди до Порт-Судана Лоуренса підвіз адмірал Вемміс, вірний прихильник арабської ідеї, далі Т. Е. поїхав встановлювати контакт з сером Реджинальдом Вінтажем, командиром єгипетської армії, командувачем британською військовою стороною арабського руху. Він також був прихильником арабського повстання, як і генерал Клейтон, який тоді займав посаду штатного голови арабського бюро, до якого прямував Лоуренс.

Боротьба проти турків зайшла у глухий кут, і будь-якої миті турецький гарнізон, який саме перебував у Медині, міг вирушити на південь до Мекки здобувати вирішальну перемогу, яка прокотилася б гучним відлунням ісламськими містами. Британцям не вистачало впевненості у своєму плані, щоб висадити обумовлену армію в Рабісі й провести межу між Мединою та Меккою. Лоуренс знайшов вихід зі становища — партизанська війна, проведена маленькими групками арабських бійців за підтримки британських професійних консультантів та вибухівки. Хоча цей план здавався, у кращому випадку, ризикованим і був запропонований археологом без жодної військової підготовки, після багатьох місяців нерішучості він приніс усім блаженне полегшення. Варто було спробувати.

У пошуках пригод, перебуваючи значною мірою під чарами Фейсала, завзятий Лоуренс виконав свою обіцянку зсунути питання британської допомоги з мертвої точки.

В установленому порядку в Янбу прибули радники з технічних питань разом з грішми та зброєю — Лоуренс наголосив, що племінні представники віддавали перевагу зброї, яка створює багато шуму. Він ухилився від втручання полковника Бремонда, голови французької військової місії в Джидді, а тоді отримав розпорядження від Клейтона повернутися до Фейсала. Лоуренс завжди стверджував, що повертався до Янбу та еміра з великим небажанням, що все, чого він хотів, було знову взятися за картографічну роботу в Каїрі. Небажання було зовсім непідходящою емоцією для легендарної ролі, приписаної для Лоуренса. Хоч як сильно він не прагнув захоплення та слави, ще більше йому хотілося скласти враження чоловіка, неприхильного до всіх цих діянь — як його герой Чарльз Доті, автор книги «Пустельна Аравія», серце й душа якого належали іншому світові.

Лоуренс застав Фейсала у ваді за містом Янбу, долині переповненій буйною метушнею арабів і верблюдів. Надворі стояла ніч, і, як описав його Лоуренс, емір незворушно сидів на килимі, розстеленому поверх каміння, та диктував листа своєму секретарю, що стояв на колінах при світлі лампи, яку в нього над головою тримав інший слуга. Харбське плем’я розгромили турки, які змусили Заїда, Фейсалового брата й лідера племені, поспішно відступити. Фейсал спустився вниз, щоб перерізати їм дорогу з Янбу, де на своїй позиції стояв капітан Бойл, захищаючи гавань від будь-якого підступу турків за допомогою корабельних гармат. Фейсал закінчив диктувати листи, адресовані верховним шейхам племінних територій, через які пролягав їхній майбутній маршрут, емір домовлявся про безпеку його армії під час переправи та просив допомогти військами зі свого боку. А тоді він смиренно сидів під покровом нічного холоду, розглядаючи особисті скарги солдатів аж до 4-ї ранку. Казали, що прийняті Фейсалом рішення жодного араба не залишили незадоволеним чи ображеним. Після цього емір з’їв півдюжини фініків і приліг поспати на промоклий від роси килим. Лоуренс помітив, що поки Фейсал спав, до нього тихенько підкралися охоронці й укрили своїми плащами. Через годину він уже прокинувся, щоб скликати всіх до молитви.

У своїй повсякденній роботі залагодження ворожнечі та інших племінних проблем Фейсал, за словами Лоуренса:

Лоуренс також узяв участь у переконанні племен об’єднатися проти турків, а його провідником у цих діяннях завжди були Ґертрудині поради та знання пустельних віросповідань. Він визнав, що був у боргу перед нею за весь той обсяг інформації, завдяки якому Лоуренсу вдавалося об’єднувати пустельні племена під час критичних моментів арабського повстання.

Востаннє Ґертруда бачила Лоуренса у квітні 1916 року під час його безрезультатної поїздки до Ель-Кута, коли вони з ним детально обговорювали «світовий уряд».

Тепер, перебуваючи в Басрі, вона слідкувала за подіями настільки уважно, як тільки могла, і рвалася до бою. Лоуренс писав листи лише своїй сім’ї, решту кореспонденції він зводив до детальних звітів і запитів про надання обладнання. Він жив з Фейсалом у його шатрі в Янбу — звичайний круглий намет зі складаним ліжком, кількома килимами та дуже гарним молитовним килимком. Саме там Фейсал уперше запропонував Лоуренсу одягти арабський одяг, щоб таким чином уникнути можливого непорозуміння: через його уніформу кольору хакі хтось з восьмитисячного війська арабів міг випадково прийняти його за турецького офіцера. Лоуренс, не задумуючись, прийняв пропозицію.

У Янбу прибула британська допомога: чотири британські літаки і двадцять три застарілі, однак надзвичайно гучні гармати. Лоуренс розчистив злітно-посадкову смугу, і передові групи почали тренуватися користуватися вибухівкою та вивчати техніку підривання динамітом залізниці, побудованої Мейсснером у Хіджазі. Один з фахівців, Герленд, був фізиком і розробив власний інструмент для перерізування металу та повалення телеграфних стовпів. Лоуренс був дуже старанним учнем і згодом винайшов свій метод стрільби прямою наводкою за допомогою електрики.

План полягав у тому, щоб піднятися на узбережжя й захопити турецьку базу Вейх, важливе місто, розташоване на березі Червоного моря посередині між містами Янбу та Акабою. Тоді ж Алі, Абдуллах та Заїд мали підтягтися всередину країни, зосередивши свої сили на залізниці до Медини й підірвавши сполучення в декількох місцях. У такому випадку турки будуть ізольовані як з боку моря, так і з боку суші, і в результаті будуть позбавлені всіх необхідних для нападу на Мекку запасів.

Вісімнадцятого січня січня 1917 року Фейсал на чолі десятитисячної армії вирушив у тритижневу подорож до Вейха, під час якої на них чекав переломний момент арабського повстання. Військові дії більше не обмежувалися південним Хіджазом: племена західної Аравії вперше в житті об’єдналися проти спільного ворога. Початок маршу, який супроводить еміра до Дамаска, мав зробити з Фейсала та Лоуренса міжнародних персон. Успіх Фейсала спричинить багаторічну заздрість його батька, силу якої можна порівняти лише з заздрістю його брата Абдуллаха.

Одягнутий у біле, Фейсал їхав попереду свого війська й радісно вітався з усіма шейхами, які сиділи верхи на вишикуваних у ряд верблюдах з прихиленими колінами, низько кланялися й підносили свої руки до губ, що символізує офіційне привітання. Коли Фейсал їх минав, шейхи приєднувалися до його колони в самому кінці; залучаючи до своєї ходи все більше й більше племен, зрештою довжина живої колони склала близько чотирьохсот метрів. Лунали удари барабанів, а поети проголошували зімпровізовані рядки поем, перекрикуючи ревіння десяти тисяч голосів, які наспівували військові пісні. За спиною Фейсала майоріли бузкові знамена на золотих стрижнях, а за ними верхи на верблюдах слідували його тисячі двохсот охоронців, одягнутих у червоно-золотавий одяг. Далі верхи на верблюдах ішло п’ятитисячне військо і 5300 піхотинців, які тягли за собою гірські гармати та кулемети Круппа, і вже аж за ними крокувало триста вісімдесят верблюдів, навантажених наметами та іншим спорядженням.

Коли Фейсал зі своєю армією прибув до місця призначення, вони побачили, що Вейх уже захопив британський військово-морський флот. Однак, підриваючи мости та знищуючи потяги разом з коліями, араби загнали турків у безвихідне становище, незважаючи на їхню значну кількісну перевагу, і привернули до себе увагу світу.

Лоуренс залишив місто Вейх разом з шарифом Назиром з Медини та Аудахом Абу Тайї зі східного племені Ховейтат і рушив до міста Акаби в обхід через пустелю. Фейсал схвалив цю небезпечну затію: Лоуренс отримав 22 тис. фунтів з особистого гаманця еміра з його підсідельної сумки. Разом з верблюжою кавалерією, якою забезпечив Абу Тайї, загін дістався до міста Акаби в липні, захопив турецький гарнізон й увійшов у місто з шістьма сотнями турецьких в’язнів. На боці арабів зіграв ефект несподіванки. Ніхто не чекав, що на місто можуть напасти з боку пустелі. Турецькі велетенські гармати були спрямовані у протилежний бік, готові будь-якої секунди відбити атаку з моря. Ця перемога раз і назавжди показала, наскільки значущими для британців були союзники-араби: за допомогою Лоуренса їм вдалося витримати головний удар битви на півдні й захопити Червоне море, що дало змогу єгипетській армії вирушити до Дамаска. Генерал Алленбі, який нещодавно очолив британську армію, назначив Фейсала головнокомандувачем усіх арабських військових сил на північ від Маану, і вздовж усієї дороги до Дамаска забезпечував його армію грошима, спорядженням і транспортом.

Усі затримки та невдачі з боку британців та арабів компенсував успіх партизанських дій проти турецьких гарнізонів уздовж залізничної колії та проти їхніх потягів, які перевозили спорядження та гроші. Сірійський прибічник Фейсала Джафар-паша ель-Аскері пізніше описав, як з підірваного потяга розлетілися сотні тисяч турецьких банкнот і ні один араб не потурбувався їх зібрати — аж настільки сильно вони квапилися дістатися до Дамаска.

Коли Алленбі рухався до Єрусалима, який, зрештою, захопили в грудні 1917 року, Фейсал розбив табір у місті Акаба й готував свою армію до походу на північ, на Дамаск. Саме тоді у таборі, наче грім серед ясного неба, з’явилася копія таємної угоди Сайкса-Піко. До арабів цей документ потрапив з люб’язності більшовиків, які передали його через давнього ворога Фейсала, Джемаля-пашу, щоб показати арабам їхню неминучу долю у випадку, якщо союзники виграють війну. Фейсал і раніше знав про існування якоїсь угоди, але на цьому його поінформованість закінчувалась.

Згідно з угодою, укладеною між сером Марком Сайксом і месьє Жоржем Піко, аравійську територію у випадку перемоги союзників ділили на протекторати та адміністрації, які, своєю чергою, мали підпорядковуватися Британії, Франції та Росії. Здавалося, що цей документ повністю перекреслив попередню обіцянку сера Генрі Макмагона щодо незалежності на території, до складу якої входили чотири святі мусульманські міста. Угода Сайкса-Піко — чи незгода, як її вже почали називати в Лондоні — згодом ляже в основу пакту Сан-Ремо, згідно з яким Аравія потрапить під мандат Британії та Франції.

Те, що Фейсал не знав цієї надзвичайно важливої інформації, було заслугою його батька. Хуссейн ніколи не показував синові багаторічну переписку, яку вів з Генрі Макмагоном і яку зберігав у своєму домі в Мецці; як і ніколи не вважав за потрібне пояснювати свої батьківські накази. Більше того, у травні, за три місяці до того, до Хуссейна в Джидду приїжджали Сайкс з Піко, щоб розповісти про зміну умов договору, спричинену реакцією Британії на вимоги французів: Франція здійснюватиме свій вплив на Сирію та Ліван, а Британія — на Ірак, Йорданію та північну Палестину. Зациклившись на власних переконаннях, чи то через свій вік, чи силу своєї особистості, Хуссейн їх майже не слухав.

Ніщо не могло зарадити розчаруванню Фейсала, і саме цього дуже боявся Лоуренс. Протягом декількох днів здавалося, що повстанню прийшов кінець, і Лоуренс розривався у своїх суперечливих почуттях. Після того, як Фейсал дізнався про таємну угоду, він одразу ж відправив батькові телеграму, повідомляючи, що він зі своєю армією відмовляється продовжувати боротьбу проти турків, тому що їхнім ідеалом була незалежність та єдність арабської нації. Вони не дозволять, щоб турків замінили чергові іноземці. Хусейн, у свою чергу, зв’язався з Лондоном, і в результаті отримав непохитну гарантію того, що все це було нічим іншим, як простою інтригою, способом спантеличити арабів, і що британський уряд має одну єдину ціль — розкріпачення арабів. Для шарифа такої відповіді цілком вистачило, тож він наказав синові продовжувати воювати — «інакше я вважатиму тебе зрадником». Хуссейн уже називав себе «королем арабів», і успіх Фейсала здавався йому дечим п’янким.

Лоуренса ця ситуація дуже мучила, і все ж йому вдалося переконати Фейсала, що Британія дотримається своїх обіцянок і в думках, і на ділі. Відтоді, як сам Лоуренс писав, він більше не міг пишатися їхніми спільними досягненнями, і йому було «постійно страшенно соромно». Арабська армія продовжила рухатися вперед, дорогою одні племена змінювалися на інші, і що ближче вони наближалися до Дамаска, то більшою ставала їхня загальна кількість. Араби захопили Деру, а тоді увійшли в поселення Тафас, правитель якого Таллал був одним з найнадійніших воїнів Фейсала. Турки заскочили в це поселення, коли відступали з міста Дери, і по-звірячому мстили арабському населенню: жінок і дітей вони безжально катували, а всі будинки підпалювали. Така провокація була нестерпною. Таллала не на жарт розлютив увесь цей жах, він одягнув на голову куфію й галопом поскакав услід за турками, що відступали. Кривава бійня, яка чекала на них попереду, не піддається жодному опису. Лоуренс до кінця свого життя згадував про той день з жахливою відразою.

Дамаск, «перлину посеред смарагдів», оточила арабська армія. Згодом після того турки залишили місто. Сімдесят тисяч турків опинилися в полоні британської дивізії. 30 вересня 1918 року Фейсалові хіджазькі нерегулярні війська промарширували містом, а тоді підняли прапор шарифа над Сералем, турецьким адміністративним закладом. Жінки знімали з обличчя вуалі й осипали дорогу перед солдатами квітами та ароматичними сумішами, чоловіки підкидали в повітря свої фески; святкування тривало всю ніч і весь день. Коли 3 жовтня емір Фейсал під’їжджав до центру міста, усі мешканці раптово затихли. Натовп людей розступився, почувся стукіт копит, а тоді з’явився силует еміра, який галопом проскакав з піднятою рукою на знак привітання. Тисячі схвальних вигуків перетворилися на одне суцільне ревіння тріумфу, яке прокотилося через усю Аравію.

Фейсал, можливий майбутній правитель країни, розгорнув прапор Хіджазу й уперше в житті зустрівся з генералом Алленбі. Їхнє захоплення один одним було взаємним. У 1933 році Алленбі сказав про Фейсала: «У ньому поєднуються якості солдата й державного діяча; дуже проникливий розум, швидкий у бою, відкритий і прямолінійний... Харизматичний в усіх розуміннях цього слова! Високий, граційний; привабливий — можна навіть сказати, що дуже гарний — з виразними очима, які освітлюють його спокійне обличчя, сповнене гідності; вигляд у нього дуже королівський». У своєму першому зверненні до народу Фейсал наголосив на арабській єдності та незалежності, рівності перед законом і мотивах арабського союзу з Великобританією, Францією, Італією та Америкою, а саме, щоб поставити хрест на жорстокості турків.

Нова адміністрація під керівництвом Фейсала, від Акаби до Дамаска, спочатку функціонувала спокійно й гладко. І ще до кінця не затихли святкові вигуки, як Сирія знову розкололася через політичну суперечку, яка загострилася через Франко-Британську декларацію, підписану 7 листопада 1918 року і проголошену майже одночасно з перемир’ям, яке було довгоочікуваним кінцем війни з Німеччиною. Націлена на народ Сирії та Іраку, ця декларація, начебто, обіцяла встановити національний уряд та адміністрацію, «влада яких буде черпатися з ініціативності та вибору корінного населення»; однак декларація також стверджувала, що східна частина Сирії підлягатиме управлінню лорда Алленбі, а так звана окупована ворожа територія на заході, сирійське узбережжя та Ліван, потрапить під контроль Франції.

Усі екстремісти одразу ж підняли це питання, і все ж, параграф про самовизначення, здавалося, коротко викладав урочисту обіцянку союзників; і Фейсалу пояснили, що цей поділ був виключно тимчасовим заходом. Емір вирушив на Паризьку мирну конференцію, переконаний, що союзники стримають своє слово.

Серед сотень делегатів і тисяч радників, клерків і машиністок, які безперервно стікалися до Парижа в проміжку між січнем і липнем 1919 року, були Ґертруда, Лоуренс і Фейсал. На кожному човні та потязі прибували все нові й нові прем’єр-міністри, міністри іноземних справ, президенти, принци та королі, разом з народами, які хотіли стати націями; людьми, які хотіли дізнатися про свої кордони; прибував персонал адміністрацій і військові представники, світова преса та лобісти тисячі й однієї справи. Як написала Маргарет МакМіллан у своїй книзі «Миротворці»: «Протягом шести місяців... Париж був одночасно світовим урядом, його апеляційним судом і парламентом, зосередженням страхів і надій». Під керівництвом Вудро Вілсона, Ллойда Джорджа та Клемансо на конференції представили імперії-банкроти, щоб підняти на розгляд і більш важливі питання, а саме: чи повинна Німеччина зі своїми союзниками бути покарана, і що краще: щоб вони оплатили всі збитки чи відбудували руїни? Ґертруда прокоментувала:

Світ був страшенно виснажений і стояв на порозі масштабної пандемії грипу, яка спершу спалахнула в Європі. Хвороба забере життя двадцяти семи мільйонів ослаблених людей — удвічі більше, ніж сама війна. Однією з перших жертв став сер Марк Сайкс, який помер під час конференції. Варто зауважити, що саме всі ці відомі й не дуже персони, повертаючись з конференції на свої батьківщини, могли рознести світом страшний вірус.

Ґертруда, яка вже пережила третину свого нещасного року роботи з А. Т., поселилася в готелі Маджестік, найбільшого з п’яти готелів, виділених для делегації з Британської імперії, що знаходився біля Тріумфальної арки; також цей готель слугував резиденцією та соціальним центром конференції. Показовий довоєнний готель Маджестік, улюблене місце багатих жінок з Південної Америки, які приїжджали скуповувати речі останнього слова моди, зазвичай славився відмінною їжею та сервісом, однак тепер все це витіснили погана кава та переварена їжа британських привокзальних готелів: увесь персонал готелю замінили британськими готельними працівниками міста Мідденд, мабуть, для того, щоб захистити делегатів від шпигунів. Що вже говорити про Ґертрудине непогамоване бажання поласувати смачною ніжкою ягняти. І не тільки їжа нагадувала делегатам про шкільні часи — під час поселення всі гості отримували книжечки з правилами внутрішнього розпорядку. Страви подавали у визначений час, за напої потрібно було платити окремо, у номерах не можна було готувати їжу, а з меблями слід було бути дуже обережними, щоб не пошкодити.

Одразу після приїзду Ґертруда, ясна річ, відчула себе у своїй стихії. Її план залишити Париж, щойно туди приїде А. Т., розвіявся, як дим. Запланований автомобільний тур з батьком теж довелося відкласти, і все ж Г’ю приїхав до Парижа, щоб побачитися з донькою. 7 березня Ґертруда написала:

Ґертрудин товариш, кореспондент Чирол, теж був у Парижі й одразу ж її відшукав. Завзяті бесіди між ними не згасатимуть протягом декількох тижнів.

На Лоуренса з Фейсалом чекало куди гірше знайомство з конференцією. Коли вони прибули до Марселя, французьке керівництво повідомило Фейсалу, що він не має офіційного статусу на конференції і що даремно приїхав. Тільки після втручання британського уряду його ім’я внесли в список офіційних делегатів — однак лише як простого представника Хіджазу. У Парижі він орендував солідний маєток Людовика XVI — який А. Т. Вілсон назвав «вульгарним» — де кипів від гніву, коли французька розвідка доставляла його листи вже розкритими й затримувала відправлення його телеграм до Близького Сходу.

Лоуренса зустріли скептичними та зневажливими поглядами, адже він прибув до Марселя в арабському вбранні, і повідомили, що на конференції він матиме статус тільки британського офіцера. Францію Лоуренс залишив лютий, наче дідько: згодом ходили чутки, що він взяв Військовий Хрест, яким його нагородила Франція, і почепив на ошийник свого собаки. Коли Лоуренса побачили в Парижі перед початком конференції, він був одягнутий у куфію та військову форму. Замість того, щоб поселити його серед знайомих і друзів у готелі Маджестік, Лоуренсу виділили номер в менш знаменитому Континенталі.

Зважаючи на неминучу суперечність їхніх особистостей, можна було передбачити, наскільки роздратується А. Т., побачивши арабський головний убір Лоуренса й почувши його проарабські твердження: «Полковник Т. Е. Лоуренс... схоже, завдав безповоротної шкоди і, я думаю, що всі наші труднощі з французами в Сирії були здебільшого спричинені саме через його дії та поради». До Фейсала А. Т. ставився з неменшою зневагою, називаючи його «самозваним захисником Сирії».

Коли Хуссейн розпорядився, щоб син представляв його інтереси на конференції, Фейсал попросив батька показати документи, в яких прописувалися обіцянки британців. Хуссейн відмовив синові у цьому проханні. Угоду Сайкса-Піко Файсал отримав від Ллойда Джорджа, уперше розкривши для себе масштаби обіцянок, які Британія дала Франції. Пізніше Фейсал це прокоментував:

Якщо Фейсала зрадили всі, то найменша частка зради була від Британії. Секретні протоколи Верховного суду паризької конференції, які пізніше були опубліковані, вказували, що британці неодноразово докладали зусилля, щоб виконати дані арабам обіцянки, які суперечили принципам угоди Сайкса-Піко. Ллойд Джордж яро переконував усіх, що угода між Хуссейном та Британією має бути дотримана. Месьє Піко, представляючи інтереси Франції, заявив, що Францію не обходять попередні угоди британців з арабами, безсоромно додаючи, що якщо Франція буде уповноважена мандатом на Сирію, то на всі ці їхні домовленості взагалі ніхто не зважатиме. На цю образливу заяву Ллойд Джордж відповів, що якщо французькі війська окупують Дамаск, він розглядатиме це як порушення британської домовленості з Хуссейном. Французи вирішили, що зв’язок між британцями та Хуссейном — ніщо інше, як таємна змова, завдяки якій Британія мала намір зберегти свій монопольний вплив на Близький Схід. Упертість Франції й нечітка позиція Британії, яка не мала наміру залишити під собою Сирію, але давала суперечливі обіцянки як французам, так і арабам, нічого доброго не пророкували хашимітським інтересам.

Шостого лютого Фейсал мав змогу виступити перед Верховним судом. Він висловлювався загальними й туманними фразами арабською мовою, а Лоуренс стояв поряд і перекладав. Фейсал сказав, що арабський світ має бути незалежним. Він хотів, щоб усі арабськомовні регіони здобули свою особисту незалежність під керівництвом арабського сюзерена і всі вони були обложені одним єдиним мандатом, допоки не зможуть стати автономними. Арабська єдність, продовжував він, не зможе реалізуватися під запропонованими «сферами впливу».

Британії він нагадав про її поручительство арабської незалежності, яке було дане у переписці між Хуссейном та Макмагоном; Франції — про дух самовизначення, висунутий президентом Вілсоном і викладений у пункті свободи вибору, прописаного у франко-британській декларації. Після цього Фейсал попросив ставити йому запитання й вільно відповідав на них французькою мовою.

Стефан Пішон, міністр закордонних справ Франції, вирішив скомпрометувати Фейсала на некоректне висловлювання, запитавши, що зробила Франція, щоб допомогти йому. Фейсал уміло обійшов цю пастку, висловлюючи свою глибоку подяку французам за допомогу й водночас даючи усім присутнім зрозуміти, наскільки скромною вона була. Усі до єдиного його зрозуміли.

Ллойд Джордж ставив ретельно продумані запитання, щоб продемонструвати велетенський вклад, який зробили араби задля перемоги союзників; однак президент Вілсон запитав лише одне: чи араби хочуть перебувати під одним мандатом, чи під декількома. Фейсал проявив величезну стриманість і дипломатичність. Ще в Лондоні Ллойд Джордж йому сказав, що на конференції його запитають, під чиїм мандатом він би хотів опинитися, і порадив «підштовхнути свою колісницю до зіркового президента Вілсона» — Америка була єдиною країною, спроможною завадити Сирії опинитися під мандатом Франції. Фейсал неухильно прислухався до його поради, але згодом після того, знову був розчарований, коли вони з Лоуренсом навідалися до Вудро Вілсона. Американський президент був досить ухильним, а невдовзі взагалі витіснив Америку з їхнього обговорення. Коли американська спільнота втратить інтерес до Близького Сходу — а згодом це мало статися — арабське питання зазнає поразки.

Ґертруда була дуже імпульсивною людиною і не могла терпляче ставитися до дурних, на її думку, людей; і таким самим був Лоуренс. Вони обоє могли бути дуже привітними з тими, хто їх цікавив: чи то пустельний житель, чи західний політик, — але такою ж мірою вони бували надзвичайно грубими. Нещодавно Ґертруда ошелешила гостей на одному званому обіді в Багдаді, висловившись в обличчя своєму колезі з його юною нареченою-англійкою: «Навіщо молоді перспективні англійці кличуть заміж таких дурних жінок?» Коли за вечерею, що була після мирної конференції, співбесідник Лоуренса знервовано сказав: «Боюся, що мої думки не дуже вас цікавлять», — Лоуренс відповів, що він дуже помиляється і насправді «вони мене зовсім не цікавлять».

Неквапливий темп конференції дратував і Ґертруду, і Лоуренса, і вони вирішили зайнятися власними справами. За допомогою Чирола їм вдалося організувати звану вечерю в паризькому будинку автора газети The Times, Вікхема Стида. Серед запрошених гостей була велика кількість впливових тамтешніх журналістів. Усі розмовляли французькою, включаючи Лоуренса, який більшу частину своїх молодих років провів у Бретані. 26 березня 1919 року Ґертруда написала:

З Парижа Ґертруда написала своєму колишньому колезі з арабського бюро, Обрі Герберту:

Ґертруда, ясна річ, надзвичайно сильно хотіла зустрітися з Фейсалом, героєм повстання й людиною, яка так чи інакше була важливим гравцем у майбутньому Близького Сходу. На конференцію вона приїхала занадто пізно й не чула його промови, однак Лоуренс особисто представив Ґертруду Фейсалу, і її симпатія стала ще більшою. Він був одягнутий у свою звичну білу рясу із золотою вишивкою, у руках тримав церемоніальний кинджал, і весь його образ був надзвичайно владним і загадковим — Фейсал був одним з тих пустельних арабів, які завжди приваблювали Ґертруду. Але він був зовсім не схожий на інших пустельних воїнів: його сердечність і почуття гумору, які суперечили замисленому виразу його карих скошених очей, приголомшили Ґертруду. «Я перепрошую, — сказав він з посмішкою, коли в розмові зайшлося про боротьбу за Святу Землю, — а хто з нас переміг у війнах хрестоносців?» Він був досвідченим тридцятитрирічним воїном, переживання та зради якого закарбувалися в його очах виразом глибокого смутку; укрите зморшками обличчя було дещо викривлене через сильні перевантаження, які він постійно звалював собі на плечі. І хоча брови та вуса Фейсала були досить густими й чорними, його коротко стрижена борідка була вже сива. Лоуренс розповів Ґертруді про велику пристрасть Фейсала до арабської поезії і як вони з ним могли годинами слухати декламування різноманітних од. Він також розповів про блискуче вміння еміра грати в шахи та про таємничу слабкість, яка вражала його під час ведення армії в бою, у результаті чого емір падав непритомним і його мусили виносити з поля бою.

Глибоко вражена його особистістю й щиро сподіваючись, що французи не завадять Фейсалу стати королем Сирії, Ґертруда попросила взяти у нього інтерв’ю. Одного ранку їй вдалося порозмовляти з ним кілька годин, поки Фейсал позував художнику Августу Джону, який спеціально орендував у Парижі студію, щоб малювати портрети найцікавіших делегатів. Серед Ґертрудиних нотаток є записи без заголовків та дат, в яких ідеться про два інтерв’ю з Фейсалом, одне з яких вона провела в Парижі:

У листопаді 1917 року лорд Артур Джеймс Балфур, апатичний міністр закордонних справ Ллойда Джорджа, випустив декларацію, в якій ішлося про те, що британський уряд ухвалив «встановлення Палестини, як національної домівки єврейського народу». Ґертруда ж, у свою чергу, згадуючи про угоду Сайкса-Піко та всі спричинені нею неприємності; написала листа до сера Гілберта Клейтона, колишнього начальника Арабського бюро в Каїрі: «До сунітської заяви містера Балфура я ставлюся з глибокою недовірою — якби люди з дому не робили таких заяв, наскільки б легше було тим, хто перебуває безпосередньо на місці!».

Хоч би якою суперечливою не здавалася ця декларація, її формулювання пом’якшила версія оригінальної заяви, а саме: «Палестина має бути перебудована на національну домівку єврейського народу». Коли чорновий начерк декларації з’явився на столі в міністерстві, сер Едвін Монтегю, державний секретар Індії — той самий чоловік, який вичитав Ґертруду, коли вона надіслала йому свої судження, перескочивши через голову А. Т. Вілсона — висловив свій сильний супротив, незважаючи на те, що сам був євреєм, заявляючи, що сіонізм — «зловмисне політичне переконання, невластиве жодному патріотичному жителю Об’єднаного королівства». Чи буде цей вчинок, запитував він, лояльним щодо Палестини? І як це відобразиться на правах євреїв, які живуть в інших країнах? На Заході багато єврейських лідерів були переконані у тому, що запропонувати євреям Палестину було б ведмежою послугою для єврейської спільноти в цілому; навіть більше, євреї, які на той час уже жили в Палестині, передчували й побоювалися неприємностей, які на них от-от мав обрушити сіонізм. На захист своїх доказів Монтегю зачитав у міністерстві чітко аргументованого листа від Ґертруди, переконливі слова якої призвели до перефразування документа. Її обурювало, що сіоністи та політичні діячі Конференції говорили про Палестину так, ніби в ній не живуть люди; тим паче Ґертруда бачила, що араби з євреями не можуть мирно жити пліч-о-пліч. Ще в січні 1918 року вона написала Клейтону:

Це вже був не перший випадок, коли сіоністська мрія про батьківщину не брала до уваги людей, які вже жили на певній території. Перший сіоністський конгрес 1897 року представив план купівлі Уганди як дому для євреїв. Відтоді пройшло тридцять років — і що сталося б з правами спільноти, яка вже населяла Палестину? Там жило п’ятсот тисяч арабів, тобто чотири п’ятих від усього населення. Як же мав здійснюватися захист населення, прописаний у декларації, якби країна стала батьківщиною євреїв?

Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року. Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі. Станом на початок війни в Америці проживало три мільйони євреїв, а в Британії — триста тисяч, і більшість з них були біженцями.

Націоналістичні ідеї, які набирали популярності під час війни у Франції, Німеччині та Австрії звели до всезагальних підозр у винуватості меншин, і особливо це стосувалося єврейських меншин. Водночас посилювалося бажання євреїв отримати власну державу. У Британії головним сіоністом був Хаїм Вейцман, викладач біохімії в Манчестерському університеті, надзвичайно приваблива особа. Для нього Палестина, останнє єврейське королівство, яке було знищене римлянами, було єдиним місцем, придатним для єврейської батьківщини. Він хотів отримати територію, на якій єврей міг бути «стовідсотковим», а не асимільованим євреєм, який вимушений приписувати собі іншу національність. Таких євреїв він зневажав — і серед них були такі відомі постаті, як лорд Ротшильд та Едвін Монтегю. Ще до початку війни Вейцман опитав близько двох тисяч людей, намагаючись схилити їх на свій бік. Йому вдалося завоювати прихильність лорда Роберта Сесіла, який допоміг переконати Балфура. Сіоністська мрія зачепила почуття працівників міністерства закордонних справ, переконаних, що у світі має знайтися батьківщина для «найобдарованішої раси, яку не бачило людство з часів греків п’ятого століття». Вейцман також прихилив на свою користь Марка Сайкса, Ллойда Джорджа та Черчилля; симпатію останнього він завоював ще під час його перших виборів, коли політик отримав підтримку від головної єврейської спільноти Манчестера.

На початку війни, коли Балфур займав посаду першого лорда адміралтейства, а Ллойд Джордж був міністром боєприпасів, Вейцманові вдалося зробили так, що всі вони опинилися перед ним у боргу. Коли Британія опинилася в безвихідній ситуації — браку вибухівки — Вейцман винайшов спосіб виготовлення ацетону, який був її невід’ємною складовою. Він презентував свій винахід британському уряду, не взявши натомість ані копійчини: єдине, про що він попросив, так це про підтримку Британії в справі сіоністів, і про цю обіцянку забути було неможливо.

Єврейський легіон, добровольці в складі королівського фузилерного полку, відважно боролися під керівництвом Алленбі у його наступі на Дамаск. Коли він створив там свою адміністрацію, усі офіційні постанови видавали як єврейською, так і арабською мовами. Через декілька місяців сіоністи купили в Єрусалимі маєток і Вейцман заклав перший камінь у фундамент Єврейського університету. Коли головний британський сіоніст приїхав на Паризьку мирну конференцію, він виступив з гучною промовою й підтримав британців у їхньому оскарженні палестинського мандату. Воно й не дивно, що після їхнього з Фейсалом знайомства, обоє виявили, що притримувались однакових переконань: жоден з них не хотів опинитися під французьким мандатом. Фейсал дещо презирливо ставився до палестинців, яких вважав сумнівними арабами, до того ж був сильно завантажений власними проблемами, тож вони з Вейцманом якось туманно дійшли згоди, що «земля велика, і її вистачить для всіх». Фейсал передбачав вигідне майбутнє для палестинських арабів у випадку партнерства з єврейськими іммігрантами, які б приносили на їхню пустельну землю свою західну освіту та енергію. 3 січня 1919 року вони підписали угоду про схвалення єврейської імміграції в обмін на підтримку сіоністами незалежної арабської держави.

Після Конференції Америка направила комісію, яка складалася буквально з кількох осіб, дослідити питання майбутнього Палестини та провести опитування населення в Сирії. Двоє людей, які супроводжували цю комісію, дізналися, що, як і казала Ґертруда, палестинські араби були категорично проти сіоністської програми: вони радили забути про поняття єврейської батьківщини. Ґертруда чудово усвідомлювала, що до цього часу араби в Палестині не розглядали себе нацією. «В одному Палестина мала б бути вдячна балфурській декларації: країна знайшла себе завдяки протистоянню. Національна самосвідомість зросла шаленими темпами... Гостра жага до освіти, яка проявлялася по всій території, була викликана заздрісним бажанням бути з євреями на одному рівні».

Ніхто не звертав уваги на те, що там з’ясували члени комісії; як і не було можливості проглянути їхній звіт, оскільки його так і не опублікували.

Неприємним було, що в той час, коли Вейцман намагався завоювати прихильність на конференції, палестинців там навіть не було. Замість того, уперше в житті, в Єрусалимі вони розпалили повстання проти пропозиції заселити євреїв до Палестини. Вони надіслали Балфуру цілу гору листів і петицій, однак жоден до нього так і не дійшов, оскільки всю ту кореспонденцію знищив особистий секретар Балфура. Правда полягала в тому, що ніхто не хотів займатися цією проблемою. Серед тих, хто все ж замислювався про палестинське питання, існувала думка, що ця територія, кажучи словами лорда Курзона, «стане болісною скабкою в тілі того, хто відповідатиме за її мандат». І випала така «честь» верховному комісарові уряду її величності, серу Герберту Самуелю. На його інавгурацію Ґертруда написала неупереджений начерк про чвари між євреями та арабами: про сіоністську безтактність, вільно висловивши свої сподівання щодо майбутнього Палестини і про сильне обурення арабів стосовно економічної та фінансової влади, якою була наділена новостворена сіоністська комісія. За призначенням Британії, цей комітет на чолі з Вейцманом мав свою резиденцію в Єрусалимі, звідки вони передавали всі єврейські питання до місцевих представників британської влади. «Ревіння членів комісії, відповідальних за, скажімо, декларацію, яка постановляла, що Палестина має бути єврейською так само, як Америка — американською, продовжуватиме відлунювати від покірних записів верховного комісара й ефективно їх глушити», — прокоментувала Ґертруда.

У квітні 1919 року розчарований Фейсал залишив Францію і перед тим, як повертатися до Сирії, щоб подавити партизанську війну вздовж узбережжя, заїхав у Рим до Папи. У вересні Ллойд Джордж і Клемансо уклали тимчасовий договір. Британські війська в Сирії замінили французькі гарнізони. Арабські війська залишалися у східному регіоні під керівництвом Франції. Британський уряд запросив Фейсала до Лондона, щоб обговорити поточну ситуацію. Фейсал знову вирушив у дорогу й знову зазнав грубого ставлення до себе в Марселі та був змушений об’їжджати Париж. У Булоні та Дуврі його шанобливо зустрічали британський адмірал з почесним караулом, а на вокзалі в Лондоні — представники міністерства закордонних справ. Фейсала повідомили про нещодавню угоду прем’єр-міністрів і запевнили, що вона укладена виключно на тимчасовій основі.

Повернувшись до Сирії, Фейсал дізнався, що його батько Хуссейн відмовився визнавати його перемовини. Також Хуссейн не схвалював і не приймав мирних умов, прописаних у Версальському договорі[47]. Коли Фейсал приїхав до Дамаска, його зустріли десять тисяч арабів, які вийшли протестувати проти майбутнього французького мандату. Услід за цим протестом арабський конгрес висунув вимогу повної арабської незалежності в Сирії. А тим часом у Месопотамії уздовж річки Євфрат арабські племена воювали з єдиними союзниками Фейсала, британцями. Ґертруда описала еміра десь приблизно в цей проміжок часу:

Опинившись між двома вогнями, пріоритетами Заходу та екстремістами в Сирії, Фейсал зіткнувся з арабськими націоналістами, які вимагали прийняти корону Сирії. Щоб дати відповідь, йому знадобилося чимало часу. Емір зв’язався з лордом Алленбі в Каїрі і попросив порадити, як бути. Лорд відзначив, що якщо Фейсал пристане на цю пропозицію, то, можливо, вдасться уникнути повстання, якщо ж відмовиться, то цим самим може його розпалити. Щоб дочекатися цієї відповіді, Фейсалу знову ж таки довелося витримати чималу паузу, та й коли він її отримав, відповідь виявилася настільки ухильною та нечіткою, що емір дозволив собі погодитися на пост короля. Ні Великобританія, ні Франція не визнали тієї коронації: Британія не могла цього зробити, а Франція не хотіла. Ті, хто ставилися до Фейсала, як до самозванця, звинувачували його в переході на бік екстремістів.

У квітні 1920 року, під час конференції в Сан-Ремо, на Сирію офіційно наклали французький мандат.

Фейсала запросили приїхати, однак він уже втомився стрімголов мчати через увесь світ по кожному запиту Заходу, тільки щоб там йому ухильно сказали якихось два слова й відпустили. Так поступово Сирія дійшла до точки, коли конфлікт став неминучим.

Щойно конференція ухвалила французький мандат, Дамаск вибухнув невдоволенням. Фейсал опинився в безвихідному становищі. Сирійці називали його профранцузьким, французи — пробританським, а британці говорили, що він підтримує арабський екстремізм. Фейсал міг підкоритися Франції або ж відстоювати інтереси арабів. Ясна річ, він би вибрав другий варіант, от тільки все вже вирішили замість нього. Генерал Гуро приїхав до Дамаска як перший верховний комісар Франції, за іронією долі, це був той самий генерал, який нагороджував Фейсала орденом почесного легіону.

Повітря заповнив дух повстання. У Сирії на той час перебувало дев’яносто тисяч французьких військових, більше того, французи забрали всі найважливіші порти. Коли Фейсал надіслав до Верховного суду свій офіційний протест проти іноземної окупації та оскарження мандату, Гуро почав діяти. Він висунув Фейсалу такі вимоги: цілковите визнання мандату, надання французькій мові статусу державної, негайне зменшення чисельності сирійської армії, припинення мобілізації, можливість вільного пересування для військових залізничними шляхами, французьку окупацію Алеппо й покарання всіх арабів, які повстали проти мандату. Фейсал попросив сорок вісім годин на роздуми, але цих дві доби ще не минуло, як французи висунули ще одну серію ультиматумів. Тоді, 22 липня, арабські племінні жителі взяли закон у свої руки й напали на французький форпост. Наступного дня французи їх прогнали й рушили окуповувати Дамаск. «Фейсал не був на чолі арабського супротиву, — зауважила Ґертруда. — Більше того, цей рух розвивався всупереч його наказам... Генерал Гуро, не зволікаючи, виступив з декларацією, розпочинаючи зі слів: „Емір Фейсал, через якого ця країна опинилася на грані гибелі, закінчив своє правління”». Гуро надіслав наказ, згідно з яким Фейсал мав залишити Дамаск протягом двадцяти чотирьох годин.

Таким чином, першу спробу арабського самовизначення розчавив французький армійський чобіт. Фейсал зі своїм молодшим братом Заїдом тихо залишили Дамаск; загалом його правління в Сирії тривало менше п’яти місяців. З Дари, міста, де арабське повстання досягло найбільшого тріумфу, під британським покровительством він поїхав до Хайфи, потім до Єгипту і зрештою до Європи. Рональд Сторрс приїхав на платформу станції а в Аль-Кантарі, щоб бодай привітатися з Фейсалом, і побачив, як колишній король Сирії сидів на своїй валізі й чекав потяга. Сторрс зазначив, що «Його очі наповнили сльози, і він був ображений до глибини душі».

Ґертруда відреагувала на такий поворот із занепокоєнням та обуренням. «На мою думку, у світі не існує таких сильних слів, якими можна висловити моє відчуття нашої відповідальності за сирійську катастрофу. І неможливо побачити, більше того, я думаю, що навіть Франція не бачить, куди їх веде їхня політика...». Пізніше, під час їхньої з Фейсалом бесіди, король сказав, що розраховував на міцний союз між британським урядом і Хіджазом:

На той час Фейсал з Ґертрудою вже перейшли на «ти», і він розмовляв з нею цілком відверто. Фейсал продовжував:

Його особисті послідовники змусили Фейсала прийняти рішення, як сказав він. У той самий час, коли вони назначили його королем Сирії, його брата Абдуллаха удостоїли звання короля Іраку.

Тепер Ґертруда прекрасно бачила, куди вела французька політика в Сирії:

Намагаючись поширити на арабів свої військові норми, Франція ще більше подробила Сирію. Улітку 1925 року друзи розпалили національне повстання. І знову Дамаск потонув у війні, і французи, не розбираючись, розбомбили стародавнє місто в руїни. Протягом кількох років Сирія перебувала в стані неконтрольованого хаосу.

Зустріч з Фейсалом, їхнє близьке знайомство та страхітливі спостереження за подіями, які розгорталися в Дамаску; тривога за жорстокість у Палестині, яка жахала масштабами безладів уздовж річки Євфрат, у той час, коли А. Т. проводив свої останні місяці роботи у відділку — не дивно, що Ґертруда описувала розпад Близького Сходу схожим на крах Римської імперії.

Коли британський мандат над Іраком офіційно вступив у силу, А. Т. якраз готувався до свого звільнення. Також розпочалася підготовка до арабського установчого зібрання в Багдаді, однак усі чекали на повернення з Лондона шанованого сера Персі Кокса. Ґертруда, радіючи скорому приїзду людини, якій довіряла і з якою могла працювати, ламала голову над реальним планом, завдяки якому можна було б запустити деякі демократичні процеси: «Мені дуже подобається моя робота і дуже подобається бути впевненою у своєму начальнику. Коли я згадую цей самий період минулого року...».

У цей найбільш непідходящий час Ґертруда знову захворіла на бронхіт і мусила залишити відділок десь приблизно на тиждень. Проте відсторонитися повністю від роботи їй не дали. У літньому будиночку Ґертруди безперестанно товпилися відвідувачі, які начебто приходили поцікавитися її здоров’ям, а насправді, щоб розповісти про свої страхи та бажання. Ґертруда втратила будь-яку надію на спокійне одужання. Вона одягла вечірню сукню й у цьому, найбільш непідходящому для ситуації нарад, зустріла групу знатних мусульман з Багдада, включаючи мера та сина поважного накіба, одного з найважливіших релігійних вельмож Іраку. Кокс теж не міг обійтися без своєї помічниці. Він скликав позачергове зібрання для того, щоб обговорити призначення арабських міністрів і британських радників, а для місця проведення обрав Ґертрудину вітальню.

Коли Ґертруда повернулася до роботи у відділку, її навідав давній товариш, Фахад Бег, якому вже було під вісімдесят і який розповів, що за час після їхньої останньої зустрічі його гарем поповнився ще на дві дружини. Спеціально для нього Ґертруда влаштувала у своєму саду званий обід, на якому в одну прекрасну мить він розіпнув свою рясу, щоб похизуватися велетенською діркою в грудях, яку отримав під час молодецького газзу, коли спис наскрізь протнув його тіло. Здивовані зойки дам доставили йому чимале задоволення.

А тим часом Кокс склав список надійних і презентабельних арабських кандидатів. Першим уряд, безсумнівно, обрав накіба з Багдада, його привелебність Саїда Абдулу Рахмана Ефенді. Шанобливий чоловік похилого віку був також головою сунітської спільноти. Він, як і Фейсал, походив з роду Пророка і був хранителем святої гробниці Абдули Кадира Джилані. Накіб був добрим товаришем Ґертруди: йому подобалося з нею розмовляти, а вона часто провідувала його дружину та сестер. «Свою дружбу Абдула Рахман Ефенді проявляв у дуже приємний спосіб! — написала Ґертруда. — Щотижня він надсилає мені величезний кошик фруктів зі свого власного саду — і в цьому сезоні я смакую великим білим виноградом». Однак накіб жив у величному духовному самітництві, і Ґертруда майже не сподівалася, що він пристане на їхню пропозицію. Кокс пішов з ним на зустріч і після нетривалих роздумів Абдула погодився, і тим самими приємно всіх здивував. З того часу він узяв під своє управління формування тимчасового уряду.

В одну мить накіб запросив вісімнадцятьох чоловіків для формування Державної ради, яка розмістилася в Сералі, колишній споруді турецьких органів влади. Однією з найвидатніших особистостей серед них був Фейсалів помічник, який командував армією під час повстання і був його прибічником у Сирії, Джафар-паша аль-Аскарі. Слідом за ним приїхав його шваґер, Нурі-паша Саїд; після знайомства з ним його особистість справила на Ґертруду неабияке враження. Ось такими були перші постаті, що виступали за незалежність країни, яких повернули до Багдада за державний кошт після розвалу арабського режиму в Дамаску.

Джафара-пашу, багдадського араба, який знав вісім мов, накіб запросив на посаду міністра оборони та дав розпорядження звернути увагу на формування місцевої армії, щоб таким чином зменшити кількість британської. Джафар вирішив перейти на інший бік і вступити в арабське угруповання після того, як дізнався про публічне повішання його товаришів, сирійських націоналістів, яке організував Джемаль-паша в Дамаску. Ґертруда написала: «Хотілося б, щоб було побільше таких чесних і стриманих людей, як він». Побачивши, як вчинили з Фейсалом у Сирії, Джафар, як він сказав Ґертруді, мав дуже погане передчуття, коли погоджувався вступити до кабінету міністрів. Ґертруда його запевнила, що, зрештою, повна незалежність була саме тим станом речей, який Великобританія збиралася надати Іракові. «„Шановна пані, — відповів він, (ми розмовляли арабською), — повної незалежності ніколи не дають; її завжди беруть”, — яке мудре зауваження».

Слідом за усіма змінами виникли неминучі труднощі з шиїтами, і не лише через те, що вони вважали новостворений кабінет міністрів про-британським, а й тому, що шиїтів у його складі було значно менше за сунітів. Для усіх протестуючих Ґертруда підкреслила, що майже всі шиїти — громадяни Персії, і саме тому не мають права займати посади в уряді Месопотамії. Згодом одного шиїта з Кербели назначили міністром освіти; накібу переконливо радили взяти саме його на цю посаду.

Тимчасовий кабінет міністрів мав керувати країною доти, доки вона не підготується до перших всезагальних виборів. Одним з Ґертрудиних завдань було запропонувати якусь систему голосування, яку можна було б поставити на розгляд у комітеті виборчого права і яка була б досить справедливою й репрезентативною. Ґертруда написала: «Кокс надіслав до міністерства захопливого листа, в якому повідомляв, що під час виборчої асамблеї, на якій мало визначитися майбутнє Іраку, потрібно представити кожен сегмент спільноти, а він, своєю чергою, має запевнити, що його правління було правильним».

Ґертруді потрібно було якимось чином вирішити таку проблему: великі землевласники, представлені в складі ради, зробили б усе, щоб позбавити племінних арабів права голосу. Сасун Ефенді, голова єврейської спільноти, та Дауд Юсафані, з Мосула, прийшли до Ґертруди обговорити це питання. «Ми всі погодилися, — писала Ґертруда, — що це стало б справжньою катастрофою, якби кількість племінних представників значно перевищувала кількість міських мешканців, але я наполягала на тому, що... арабський національний уряд може навіть не сподіватися на успіх, допоки не вигадає, як прив’язати племінних мешканців до своїх сфер діяльності».

Її першою ідеєю було включити до виборчої асамблеї тридцять членів племінного населення, по одному представнику з двадцяти найбільших племен, а решта — представники з менших общин. Джафар-паша та Сасун прийшли до Ґертруди з іншим планом: вони запропонували запросити по два племінних представники з кожного округу Іраку, однак будь-який мешканець, який мав бажання зареєструватися, міг голосувати у звичному порядку. Ґертруда була вражена, до того ж не тільки через те, що міністерство змогло запропонувати кращий план, а й тому, що така концепція гарантувала присутність на асамблеї щонайменше десяти племінних представників. Це було першим зібранням державної ради першого арабського уряду в Месопотамії з часів аббасидів — Ґертрудине приємне схвилювання не мало меж.

Першим завданням ради було відновити в країні мир. Насилля досі панувало вздовж Євфрату та на півночі країни, де літаки військово-повітряних сил Великобританії бомбардували племена, які продовжувала атакувати віддалені британські гарнізони. Кокс був налаштований забезпечити мир до того, як переходити до вирішення інших питань; щоб приборкати всі порушення, він мав підключити якомога більше армії — це завдання вже було легшим, оскільки на той час у розпорядженні Кокса були додаткові війська з Індії. Лідерам останнього повстання обіцяли загальну амністію, однак Кокс не збирався її виконувати, допоки племена не покорилися б. Ґертруда переконувала свого керівника, щоб він не тягнув: вона хотіла, щоб Британію шанували за те, що вона сама вирішує, коли вдаватися до певних заходів, а не виглядала так, ніби прогнулася під арабським тиском. Вона написала Чиролу: «Сунітські погляди [в Іраку] змінюють свій курс... на користь турецького принца. Мені це не подобається, але я готова їх прийняти. Я готова прийняти будь-що, тільки б це гарантувало миттєву стабільність...».

Мир та стабільність Іраку були її непохитною метою, адже тільки в таких умовах могло процвітати людське життя. Жорстокість племен, спрямована проти британців, була гіркою пілюлею, яку Ґертруда мусила проковтнути. Вина за тодішні негаразди лягала як на сумнівну адміністрацію А. Т., так і на західні держави з їхніми безкінечними відстрочками в наданні обіцяного самовизначення. Вона завжди сердилася через це і тепер мусила страждати від наслідків. Ґертруда ненавиділа всі бомбардування й підпали. І водночас погоджувалася з думкою Кокса, що недосвідчений арабський уряд не може впоратися з лютими масовими заворушеннями і, скриплячи серцем, підтримувала його у застосовуванні грубих заходів заради встановлення миру. Її очевидна готовність визнати турецького принца у разі, якщо таким виявиться бажання майбутнього демократичного Іраку, здавалася не такою неочікуваною, якщо враховувати гумористичну примітку, яку Ґертруда написала у листі до Гардинґа в мить сильного роздратування: «Я іноді думаю, чи не краще б ми зробили, якби залишили арабські провінції під умовним сюзеренітетом Туреччини, народження нових держав супроводжується такими болісними пологами!».

У будь-якому випадку демократія полягала в готовності приймати всі бажання народу, без жодного ухиляння. У своєму листі до Г’ю, датованого 18 грудня 1920 року, вона написала: «Я їм сказала, що вибір залежить виключно від них самих, нам байдуже, кого вони хочуть обрати на посаду еміра і який тип правління встановити — головне, щоб ми були впевнені, що той вибір зроблено вільно й без жодного натяку на примус чи залякування».

Утім Ґертруда була не до кінця чесна. Вона чітко знала, кого хотіла бачити королем Месопотамії. І лише через тиждень після того написала батькові: «Особисто я переконана, що існує лише одне прийнятне рішення: це має бути син шарифа, а саме, Фейсал. Він, безсумнівно, — наша кандидатура номер один».