Королева пустелі

Розділ 13 Гнів

Проникливий Т. Е. Лоуренс написав, що одним із Ґертрудиних недоліків було її захоплення людьми, які їй подобалися, лише для того, щоб потім, після сварки, ставитися до них зневажливо, їй надзвичайно подобалися їхні добрі робочі стосунки з А. Т. Вілсоном, коли вони обоє працювали під ґречним керівництвом неупередженого Кокса. На посаді заступника А. Т. займався повсякденними справами та розвитком уряду, а Ґертруда допомагала йому, забезпечуючи виконання обов’язків перед місцевими мешканцями та формуючи новий режим на основі реалій. Однак А. Т. завжди хотів самостійно керувати своїм парадом. Він не залучав її до вирішення політичних питань, як це робив Кокс, і не радився з нею, приймаючи рішення. Більше того, їхнє ставлення до арабів було зовсім різним. А. Т. поводився з арабськими представниками досить грубо, а до їхніх лідерів, якими б знатними вони не були, не виявляв належної поваги. Ґертруді було надзвичайно ніяково від такої його поведінки, більше того, вона зрозуміла, що її принципи радикально відрізняються від тих, які керують тим колоніальним динозавром (так А. Т. охрестив Лоуренс), який був її начальником. А. Т. обурювало навіть саме слово «самовизначення», натомість Ґертруда леліяла це поняття у своєму серці: «Можливо, мені вдалося б допомогти втримати все у правильному руслі — якби дали таку можливість... Заразу нас тут досить напружена ситуація стосовно самовизначення... Я дуже хотіла б, щоб сер Персі був тут», — написала вона в січні 1919 року.

Нарешті Перша світова війна закінчилася, і Ґертруда, одужуючи після вчергове підхопленої малярії, дозволила собі трохи розвіятися. Вона попливла вниз річкою Тигр на розкішному човні, який належав одному з генералів, читаючи під час вояжу романи; побувала на лекції з історії аббасидів; у супроводі тридцяти двох вершників з племені Бані Тамім поїздила верхи пустелею, роздивляючись руїни. А ще вона вперше в житті політала на літаку: «Першу чверть години я все думала, що ще ніколи в житті не відчувала такої сильної тривоги... погода була вітряною, і літак дуже гойдало. Однак згодом я до цього звикла, почала радіти й розглядати все довкола. Мені слід підніматися в небо щоразу, коли матиму нагоду, щоб краще призвичаїтися до польотів».

Протягом останнього року Г’ю і Флоренс наполягали, щоб Ґертруда взяла відпустку і приїхала додому, і таким чином поберегла своє здоров’я від багдадського літа з його палючим сонцем. Ґертруда часто відповідала, що не може залишити країну, оскільки дуже їй потрібна. Тепер, коли її відгородили від багатьох важливих зустрічей, Ґертруда мусила визнати, що А. Т. від неї не залежить. Однак батькам вона написала, що потрібна арабам, до того ж, можливо, так сильно, як ще ніколи раніше. Г’ю відповів, що в такому разі він може приїхати до неї в Багдад, і думка про те, що Ґертруда зможе показати батькові свій світ, приносила їй величезне задоволення. Наближався день, коли мав приїхати Г’ю, аж раптом у порядок денний втрутився робочий обов’язок — участь у Паризькій мирній конференції.

З’ясувалося, А. Т. хотів, щоб до його приїзду в Париж Ґертруда вже була на місці, відвідувала всі засідання, представляла інтереси Месопотамії й тримала його в курсі справ. Було вирішено, що спершу Ґертруда має поїхати до Англії, а вже звідти до Парижа, куди до неї на декілька днів приїде Г’ю. Ґертруда й думати не могла про повернення найближчим часом до Лондона. Вона й досі не хотіла бачити більшість своїх друзів чи перебувати у старих улюблених місцях: усе це нагадуватиме їй про Діка Доті-Вайлі, їхні пікантні останні дні разом і нестерпне горе, яке переслідувало її після його загибелі. Ґертруда знала, що її справжні друзі все зрозуміють. Вона написала одній з таких подруг, доньці лорда Уллсвотера, Міллі Лоутер, що та — одна з небагатьох, кого Ґертруда хотіла б побачити. Вони з Моллі потоваришували, коли працювали у лондонському відділені поранених і зниклих безвісти, після смерті Доті-Вайлі. «Коли я приїду, мені буде потрібна твоя допомога та розуміння. Так важко буде знову опинитися в Лондоні, і я дуже цього боюся. Ти маєш мені допомогти, як уже робила колись».

Г’ю цілком розумів бажання дочки, і тому придумав план, як їй обережно обійти всі світські заходи Лондона. Він знав, що більшу частину часу Ґертруда витратить на походи крамницями. Тож подумав, що коли вони вдвох будуть у Парижі, то могли б вирушити у невеличкий автомобільний тур Бельгією та Францією, а тоді переправитися морем до Алжиру. Ґертруді дуже сподобався такий план, вона зітхнула з полегшенням і почала з нетерпінням чекати подорожі. Але, як Ґертруда писала, понад усе вона хотіла побачитися зі своєю родиною; а на другому місці у її списку бажань була бараняча ніжка по-йоркширськи.

У березні 1919 року Ґертруда написала Флоренс з Парижа, розповідаючи, яке щастя їй приніс проведений разом із Г’ю час: «Я не можу передати словами, що для мене означало провести з ним ці два дні. Він був настільки добрим, що просто не описати. Тато весь час був у хорошому гуморі й мав чудовий вигляд. Навіть не віриться, що після того, як я бачила його востаннє, над його головою промайнуло три роки війни».

Батько з донькою завжди вміли продовжувати свої стосунки з тієї сторінки, на якій перед цим зупинилися, і час не міг зменшити їхньої прив’язаності одне до одного. Ці дні були захопливим моментом возз’єднання, після чого вони зустрілися з домнулом і повечеряли з лордом Робертом Сесілом, колишнім Ґертрудиним начальником з відділення поранених ті зниклих безвісти. За декілька днів Г’ю поїхав додому, а Ґертруда взялася за роботу.

У березні 1918 року революційна Росія, під контролем нового більшовицького уряду, уклала з Німеччиною угоду, залишаючи союзників — Францію, Британію, Італію та Америку — воювати у Західній Європі. Британці продовжували витісняти турків на північ Аравії, сподіваючись відкрити новий фронт, тож британські війська рухалися на північний захід через Австрію, щоб напасти на Німеччину з боку незахищеного кордону на півдні — британці відкинули таку можливість після краху на Дарданеллах 1915 року. Звільнившись від конфлікту з Росією, Німеччина могла зосередити всі свої зусилля на цих фронтах і запустити в дію шість місяців лютих нападів на країни-члени Антанти, розпочинаючи від узбережжя Північного моря в Бельгії і аж до Швейцарського кордону на півдні. Антанта твердо трималася на ногах, доки німецька армія не знесилилася, залишившись без спорядження, чобіт і навіть продовольства. До початку серпня їхній бойовий дух зовсім упав. А тим часом Британія скликала таємну армію, до якої входило сто тисяч новоприбулих піхотинців, які крокували за колоною з сотні танків, новим винаходом Вінстона Черчилля. Піхота вдарила по слабкому місцю німецької лінії оборони, виганяючи німців з окопів і женучи кілометр за кілометром територією, яку не могли відвоювати протягом чотирьох років війни. Водночас Франція вгатила по німецьких траншеях з північного боку, а Америка — з південного, а тим часом Британія продовжувала просуватися до центру. Німецький головнокомандувач визнав свою поразку, і не минуло й кількох днів, як німці вимагали миру.

Коли мир був уже практично досягнутий, союзники почали сперечатися між собою; саме ці чвари затримають Ґертруду ще на три роки і саме вони ледве не зруйнують усю її місію в Аравії. Члени Антанти ніяк не могли дійти згоди, чи слід гнати німців аж до Берліна, що, з одного боку, спустошило б країну, а з другого — стало б уроком, який ніхто ніколи не забув би. Маршал Фош, французький верховний головнокомандувач союзних військ, заявив, що світ уже пережив забагато смертей і руйнацій. Антанта склала договір припинення вогню, згідно з яким німці визнавали свою поразку й були вимушені прийняти повну демобілізацію своїх військ, а свій військово-морський флот передати Британії. Німці підписали цей документ одинадцятого числа одинадцятого місяця 1918 року, і вогонь припинили. А тим часом британська армія підійшла до турецького кордону. Турки втекли з Аравії, однак проблеми, які вони породили, залишилися.

Остаточне перемир’я поставило крапку на всіх бойових діях, однак армії союзних держав були готові продовжувати війну у разі, якщо Німеччина, Австро-Угорщина та Туреччина не виконають умови мирного договору. Водночас самі умови були ще не визначені. Америка хотіла повернути кошти, які позичила Британії та Франції, а Британія, своєю чергою, хотіла повернути кошти, які давала Франції; однак обидві ці країни були банкрутами. Франція хотіла застрахуватися від можливих майбутніх нападів Німеччини та повернути собі територію Ельзасу й Лотарингії, окупованих німцями. Італія, після запеклих боїв у складі Антанти, вимагала урізати від переможених держав більше території. Британія хотіла захищеної імперії, військово-морський флот якої знову отримав би контроль над усіма морями. Усі хотіли, щоб Німеччина була смиренною, знезброєною і за все розплатилася, однак прийнятну суму ніхто не міг назвати.

Цих проблем було достатньо, щоб з головою завантажити виснажених лідерів, які приїхали до Парижа на початку нового 1919 року. Трьома головними сторонами, які брали участь у конференції, стали президент Америки Будро Вілсон, прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд Джордж і немолодий, однак тверезомислячий прем’єр-міністр Франції Клемансо. Частково саме ця трійка чоловіків була відповідальна за долю всіх тих народів, які тоді не мали ані уряду, ані визначених кордонів, ані нації. Після розпаду таких колосальних імперій, як Німецька, Російська, Австро-Угорська й Турецька сотні скорених ними племен та рас у Європі, Африці та на Близькому Сході залишилися без уряду, політики, армії та грошей.

Паризька мирна конференція 1919 року була покликана вирішити всі ці питання, навіть якщо проблеми починалися з вибору мови для ведення дискусії. До участі у конференції залучили двадцять сім країн-союзників. Кожна країна, яка була зачеплена війною, мала можливість висловити свої аргументи проти переможеної сторони і заявити про своє власне місце у повоєнному світі. Сильні держави, як-от Америка та Британія, приїхали до Парижа раніше, ще до кінця 1918 року, займаючи для своїх представників місця у розкішних готелях. Учасникам конференції з маленьких держав знадобився місяць, щоб дістатися до Парижа з протилежного кінця світу. Серед таких гостей були народи, про яких величні союзні держави взагалі ніколи нічого не чули; одними з таких невидимок були представники з Аравії, територія якої перебувала під окупацією Османської імперії і за чиє майбутнє боротиметься Ґертруда.

Президент Вілсон приїхав до Парижа, щоб проголосити розроблені ним чотирнадцять пунктів принципу майбутніх відносин між націями, включаючи право кожної держави самій обирати для себе форму правління.

Колоніальне правління мало перейти до надбання історії. Для започаткування нової моделі правління потрібно було, щоб такі могутні держави, як Велика Британія та Франція навчили нові нації, як слід засновувати добрий уряд, забезпечуючи їх фінансовою допомогою та кваліфікованими керівниками, які розчистили б їхній шлях до незалежності. Вирішенням цього питання мав стати «мандат», правовий документ, який зобов’язував виконувача заснувати повноцінну державу і допомагати недосвідченим націям допоки вони не будуть готові стати автономними; у результаті, на це могло піти років з двадцять. Натомість сторона-наглядач отримувала безпосередні торговельні можливості та сильний дипломатичний вплив на території свого протекторату.

З думкою про те, що Перша світова війна була останньою в історії всіх воєн, президент Вілсон також вирішив створити новий форум, де всі держави вирішували б свої проблеми у формі дебатів, і навіть вводили санкції проти країн, які проявляли певні агресивні наміри. Він проголосив Лігу Націй, до складу якої входили всі незалежні держави і за допомогою якої встановлювалися їхні законні права щодо інших країн. У той час як Паризька мирна конференція була засіданням для вирішення умов договорів, встановлених між союзниками та їхніми ворогами, Ліга Націй мала затверджувати кордони нових націй, допомагати у виборі форми правління й за допомогою мандатів призначати сторону-наглядача для слабких держав. Ідея вищого органу влади, який міг врегульовувати стосунки між державами, здавалася надзвичайно грандіозною. Увесь наступний рік розробляли конституцію Ліги Націй і скликали країн-членів для роботи у її представництві. Лише після того Ліга почала розглядати державу кожної з нових націй і вирішувати, чи готова вона до самостійного управління, чи їй слід надати статус підмандатної. Ліга Націй також мала уповноваження затверджувати договори, призначені для врегулювання прикордонних суперечок.

А тим часом прикордонні суперечки продовжували переростати у повномасштабні конфлікти, слабкий уряд, як і раніше, вдавався до міжусобних війн, а невпевненість у майбутньому розпалювала революційні ідеї. Туреччина відмовлялася підписувати мирний договір з країнами-союзниками, а на територіях своєї колишньої колонії вона продовжувала провокувати народ до повстання. А тоді ще й Аравія дізналася про таємну угоду Сайкса-Піко, підписану 1916 року, в якій ішлося про поділ території Близького Сходу між Британією, Францією та Росією. Ця новина прогриміла саме в той час, коли араби повірили, що, опинившись під опікою Британії, виграли квиток до незалежного майбутнього. Після закінчення війни невтомний Марк Сайкс видав Франко-Британську декларацію, яка стосувалася Іраку й Сирії та слугувала доказом того, що країни-союзники підтримують цілі президента Будро Вілсона щодо самовизначення народу, який раніше був колонізований. Декларація, спрямована на Сполучені Штати, обіцяла, що за підтримки Британії та Франції «корінне населення повинно скористатися своїм правом самовизначення щодо форми національного уряду, під управлінням якого їм належить жити».

Та чого ж хотіло корінне населення Іраку? Незадовго до свого від’їзду звідти Ґертруда написала статтю від імені А. Т. на тему «Самовизначення в Месопотамії», яка здебільшого була підготована на вимогу Вайт-голлу провести нараду з арабськими лідерами. Цей, здавалося б, нещирий хід явно ігнорував усі заплутані нюанси, які могли виникнути, з’ясовуючи, чи цікавить арабське населення перспектива єдиної держави, чи повинен її очолювати арабський емір і чи є в іракців якась кандидатура на цю посаду? А. Т. зробив незацікавлену й досить роздратовану спробу відповісти на поставлені питання, і його відповіді, як вони обоє й передбачали, виявилися сміховинно непереконливими та зовсім непоказовими, до того ж спричинили неприємності й негативно вплинули на репутацію уряду.

«Пронири» отримали перемогу заочно. Самовизначення мало бути — на цьому наполягала Америка, Черчилль мав намір мінімізувати фінансове зобов’язання Британії на Близькому Сході, як і в усіх інших регіонах, а бажання розширювати імперію зникло. З іншого боку, А. Т. думав, що Ірак міг існувати лише як колонія, як, наприклад, Індія, і був обурений Франко-Британською декларацією. Він попросив Ґертруду написати статтю про перспективи саморозвитку, в якій пояснити нездоланні труднощі, що виникли під час Паризької конференції. Ключовим питанням у Ґертрудиному точному аналізі поточної ситуації та її перспектив було таке: «Якщо ми бажаємо застосувати безцінний принцип самовизначення на окупованих територіях, як це потрібно робити?».

Метою статті було висвітлити проблеми таким чином, щоб, незважаючи на те, яку політику для майбутнього Іраку оберуть десь у далеких столицях, у ній була закладена база, зведена на основі реальної ситуації. Почавши з неможливості призначити панарабський уряд, Ґертруда продовжила, пишучи про неможливість демократичної республіки. Зважаючи на той факт, що у 90% населення взагалі не мало жодних політичних поглядів і більшість не знала грамоти, не було майже нічого, що можна було б назвати арабським національним рухом. Поняття самовизначення з’явилося скоріше через плутанину, ніж власну зацікавленість. Кожна сім’я і кожне плем’я боролися за свої інтереси у фактично індивідуалістській спільноті. Щодня в Ґертрудиному кабінеті товпилася величезна кількість арабів, вимагаючи пояснення щодо Франко-Британської декларації. Серед арабського населення поширювався страх, що Британія їх залишить, а це стане причиною беззаконня і навіть громадянської війни, і тоді до них повернуться турки з гнівною помстою за співпрацю з британцями.

За відсутності почуття національної єдності, номінального голови та розуміння демократії, хіба можливо сформувати конституцію чи знайти лідера, який би втримав державу цілісною в ім’я арабів? Насправді в Аравії було лише два роди з усталеними традиціями правління: сауди та хашиміти. Ібн Сауд уже був занадто могутній, щоб сподобатися західним племенам, а його ваххабітські погляди не мали підтримки в Месопотамії. Більшість іракців геть нічого не знали про хашимітів, які не мали жодної історії на схід від Хіджазу. У разі якщо на мирній конференції обрали б хашимітів, довелося б добряче попрацювати, щоб підготувати якусь базу.

Попри всі труднощі, Ґертруда вірила, що час настав. Для Іраку самовизначення мало стати рішенням Британії, нею ж організоване і нею ж підтримане. Інші члени старого арабського бюро також були зачаровані арабами й цивілізацією, яку вони створили і якою насолоджувалися перед обличчям п’ятиста років турецького хаосу. Прагнення відновити стародавню культуру було щирим, але й прагматичним. Не було жодної гарантії, що зараз у якоїсь країни із зовнішнього світу не було бажання чи ресурсів колонізувати всю чи бодай якусь частину Аравії.

Лорд Кітченер написав: «Якщо арабська нація допоможе Англії у цій війні, на яку вона була наражена,... Англія гарантуватиме відсутність будь-якого втручання у внутрішні справи Аравії і допомагатиме в боротьбі з внутрішнім насиллям та агресією». Обіцянка прозвучала, а оскільки до цього була залучена Ґертруда, її повинні були дотриматися. Пропозиції з боку Заходу щодо менш належних політичний дій чи імперіалістичних намірів доводили її до нестримного гніву:

Її заступницький гнів стосувався не лише політиків, а й військових. Незабаром після окупації Багдада в 1917 році британські війська зіткнулися з найпівденнішими племенами курдів. Тоді ті влаштували повстання проти турків; частково це було відповіддю на цинічну поведінку младо-турків, а частково через сильне бажання расової автономії на території, яка історично затвердилася як плавильний котел суперечливих інтересів. Усього було два курдські племені: хамаванди, які жили навколо Сулейманії в горах, що служили перським кордоном з північного сходу від Багдада, і кочові джафи, які жили на далекій півночі й селилися вздовж західного берега річки Діяла. Була ще й третя територія, заселена курдами, і лежала вона навколо міста Кіркук, приблизно на півшляху між Сулейманією та Діялою. Ці племена не підкорилися турецькій вимозі пропагувати джихад проти країн-союзників. Більше того, хаваманди радо зустрічали британську армію, вірячи в те, що вони стануть доброзичливими окупантами важливого міста Ханікін, на півдні від Сулейманії. Лідером Ханікіна був Мустафа Байлан.

У Ґертрудиних описах жахливої долі, яка спіткала місто Ханікін і курдські племена, чітко простежується її обурення. Стала зрозумілою причина її зневаги до колишнього головнокомандувача, генерала Мода. Кокс постійно підкреслював важливість того, щоб армія окупувала Ханікін, хоча б умовно, щоб захистити британські інтереси та вплив. Мод відмовився це робити через відсутність війська. А тим часом до міста підбирався полк казаків. Росіяни були союзниками Британії, яка дала їм дозвіл заходити на цю територію, і саме тому курди їм не протистояли. Однак що ближче вони підходили, то більше поширювалися чутки про свавілля, скоєне ними на тій території, що породжувало страх і паніку. Росіяни захопили місто Ханікін у квітні 1917 року, і майже одразу почали надходити повідомлення про те, що казаки руйнували місто, ґвалтували жінок і грабували населення. Мустафа Байлан, який відступив до Сулейманії, благав британців, щоб вони принаймні надіслали офіцера з питань політики, щоб той узяв ситуацію під контроль і стримував росіян, однак генерал Мод в черговий раз відмовив. У своєму «Огляді громадянської адміністрації Месопотамії» Ґертруда написала: «[Мод] не бачить можливості задовольнити їхнє прохання, боячись, що різне ставлення до населення цієї країни може стати причиною суперечок з нашими союзниками».

Ставлення казаків до курдів було таким, що племінне населення жадало знову опинитися під окупацією турків, хоч якою нестерпною вона не була б. Мустафа-паша, голова міста Ханікін, особисто приїхав до Багдада доповісти про розбрат у своєму місті, включно з убивствами як жінок, так і чоловіків, а також грабуванням худоби. Кокс утретє звернувся до військового округу з проханням переглянути свою позицію. Вони відповіли, що «не впевнені у точності повідомлень з Ханікіна», і відмовилися ускладнювати стосунки з союзниками. Вони навіть передали скаргу Мустафи-паші на розгляд російському воєначальнику, який — як і передбачалося — відповів, що британське втручання непотрібне й небажане. Щойно росіяни залишили місто, його знову заполонили турки, захоплюючи головні вузли водних каналів і тим самим блокуючи потоки води на південь, де вона конче була необхідна для врожаю. І лише в грудні британцям усе ж вдалося викурити турків з міста. Ґертруда написала: «В якій би частині Месопотамії ми не бували, ніде не було такого масштабного бідування, яке зустріло нас у Ханікіні. Урожай, зібраний росіянами, до останнього розграбований турками, які, покидаючи цю місцевість, залишили край на добивання голодом і хворобами».

Почувши про допомогу, курди спустилися з гір і повернулися до міста; голодні та хворі на тиф — на них чекала або смерть, або одужання у британських таборах і госпіталях. Британська армія роздавала свої надлишкові пайки і платила готівкою за те, що брала для себе, однак прихильності з боку курдів більше не було. Після відкриття північно-східної, перської, дороги вороже ставлення до країни-союзника стрімко зросло, оскільки всі дізналися про жахливі діяння росіян. Одне поселення, яке слугувало постійною загрозою лініям зв’язку, було розбомблене британськими літаками. А тим часом усередині російських військ спалахнула революція: росіяни більше не хотіли воювати пліч-о-пліч з союзниками, а ті, своєю чергою, більше не могли їх контролювати.

Курдська трагедія на цьому ще зовсім не закінчувалась. У Сулейманії провели зібрання шейхів і знаті й призначили тимчасовий уряд. Однак щойно британські війська відвернули свою увагу від головного міста Кіркука, щоб відкрити перську дорогу, як турки знову захопили цю територію. Усі біженці стали об’єктами помсти, будучи беззахисними перед кожним племенем чи військом, що траплялися на їхньому шляху. У грудні 1917 року Ґертруда написала до Чирола: «Ми захопили Ханікін... Корінні мешканці повертаються назад з півночі, приводячи з собою велику кількість вірменських дівчат, покритих різноманітними татуюваннями, наче в бедуїнок; деяких із них я бачила в Багдаді О, Домнуле, як це жахливо! Ріки сліз, повені людського горя — ось що являють собою ці люди».

У листопаді 1918 року британці нарешті окупували місто Мосул. Це дало їм ще одну можливість відновити в країні мир: однак згідно з угодою Сайкса-Піко, укладеною за два роки до того, Мосульський вілаєт було віднесено до французької «сфери впливу». Після всього, що курдам довелося пережити, вони були надзвичайно схвильовані таким розкладом. Протягом усього наступного року вони не знали, і ніхто їм не повідомляв, хто ж надасть чи відмовить їм у расовій автономності або де проходитимуть їхні кордони. Ґертруда лютувала. Поодиноких офіцерів із питань політики, неоспіваних героїв месопотамської адміністрації, призначили відповідальними за райони з нестабільною ситуацією, і в супроводі парочки клерків і двох чи трьох озброєних солдатів для захисту вони мали утримувати мир. Трьох офіцерів убили в Хамадеї, Захо та Бірі-Карпі разом із їхніми командами.

Паризька мирна конференція раз і назавжди довела, що незнання Заходом ситуації на Близькому Сході прирівнюється до відсутності їхньої зацікавленості в цьому питанні. Перебуваючи в Парижі, А. Т. написав:

Подорожуючи у своїх експедиціях землями курдів, Ґертруда писала, що «закохалася» в цей народ, але вони були і є значною проблемою для будь-якої адміністрації. Ще з доісторичних часів курди населяли північні райони Месопотамії і постійно воювали зі своїми сусідами; уся та територія — це суміш багатьох рас і вірувань, включно із сунітами, шиїтами та християнами. А ще велика кількість курдів була розсіяна по території Туреччини та Персії. Ґертруда зазначила, що якби існував певний національний ідеал араба, то курди ніяк під нього не підпали б, і вона боротиметься до кінця свого життя, щоби спрямувати їхнє не повністю сформоване націоналістичне прагнення в русло миру та прогресу. Тепер у курдському питанні іракська адміністрація була змушена тягти час, частково через те, що не було військ, які б підтримували порядок на тій території, а частково через те, що кордон між Туреччиною та Іраком не буде утвердженим ще протягом багатьох років. Три спільноти месопотамських курдів зовсім не були зв’язані одна з одною: курди з Кіркука відмовлялися мати бодай щось спільне з курдами з Сулейманії. Проте всі вони бажали «курдської незалежної держави під нашою протекцією, — писала Ґертруда. — Однак, що саме вони мають на увазі, не знають ні вони, ні будь-хто інший... Ось такий він, курдський націоналізм...».

На Паризькій мирній конференції були присутні декілька представників курдів, які висунули свої вимоги створити незалежну країну, однак ніхто не був готовий їх слухати, до того ж скидалося на те, що лише декілька делегатів знали, хто вони і звідки приїхали.

Після своєї короткої відпустки з батьком навесні 1919 року Ґертруда повернулася до роботи на конференції, після якої початок літа провела зі своєю сім’єю в Англії, ухиляючись від запрошень друзів. «Моя люба матусю! Зараз я найбільше хотіла б побачити Вас», — написала вона Флоренс.

Водночас Флоренс ретельно обдумувала домашні проблеми своєї пасербиці — «Дружина — ось хто мені потрібен!», — зважила всі «за і проти» і запропонувала вихід. Служниця Беллів, француженка Марі Делер, була готова за потреби поїхати з Ґертрудою в Багдад і залишитися там, виконуючи обов’язки покоївки, швачки й економки. Ґертруда найняла Марі в 1902 році, сімнадцять років тому, на зарплату «22 фунти [на рік], і прання за її рахунок». Відтоді Марі стала членом сім’ї Беллів, допомагаючи Ґертруді щоразу, коли та поверталася до Лондона. Попередній роботодавець Марі написав у її рекомендаційному листі, що служниця має важкий характер, однак Ґертруда з самого початку з нею серйозно поговорила, після чого зрозуміла, що дівчина досить відповідальна. У Ґертруди й у самої був не дуже легкий характер, проте Марі їй віддано служила і, безперечно, пишалася славою господині. Після того, як Марі протягом багатьох років виконувала всі вимоги щодо її гардеробу, які, до речі, були досить перебірливими, і впродовж усього цього часу залишалася єдиною служницею сім’ї Беллів, поїздка з Ґертрудою до Іраку здавалася їй справжньою пригодою. Вона оселиться у двох нових кімнатах, які Ґертруда добудувала до одного зі своїх літніх будиночків, і буде всіма силами допомагати й підтримувати свою господиню. Наприкінці вересня, після другої поїздки на Паризьку конференцію, Ґертруда сіла на корабель у місті Порт-Саїд у супроводі Марі. Француженка виявилася прекрасним мандрівником і по-справжньому насолоджувалася кожною хвилиною подорожі: «Я ще ніколи не була так гарно вбрана на кораблі, — написала Ґертруда 26 вересня у листі додому. — Вона щодня пірнає з головою в коробки і щоразу дістає мені чисте вбрання».

Протягом останніх років Ґертруда постійно думала про те, як там поживає Фаттух, вірний слуга з Алеппо, який супроводжував її під час багатьох мандрівок. Вона хвилювалася, щоб через зв’язки з Англією до нього не почали присікуватися турки: «Одному Богу відомо, чи [Фаттух] ще живий, — написала вона 1917 року. — Мешканці Алеппо завжди дуже сильно страждали через турецьке переслідування, і я боюся, щоб усім відомі теплі взаємини з Джорджем [Ллойдом], містером Гоґартом та зі мною не поставили його в дуже невигідне становище». Тож, повертаючись до Багдада цього разу, Ґертруда вирішила поїхати через Алеппо й спробувати відшукати Фаттуха. Але спершу вона збиралася провести ознайомчу поїздку. Ґертруда хотіла отримати чітку картину поточної ситуації в Сирії та сіоністського руху в Палестині, де до країни заселили євреїв, незважаючи на арабське населення. Ґертруда передбачала, що після цього в країні прокотиться хвиля занепокоєння — до того ж, окрім Палестини, п’ятдесят тисяч євреїв оселилося в Багдаді. От чого Ґертруді зараз точно не треба було, так це ворожнечі між євреями та арабами.

Тим часом Марі вирушила морем до Басри, де мала сісти на потяг до Багдада й прибути в кінцеве місце призначення приблизно в один час зі своєю господинею.

Ґертруда приїхала до Каїра, щоб «увійти в курс справ» за допомогою сера Гілберта Клейтона, який тепер працював на посаді міністра внутрішніх справ у новому відділенні Британського протекторату Єгипту. У Єрусалимі мандрівниця зупинилась у головного управляючого сера Генрі Ватсона, і вони разом зустрілися з його добрим товаришем сером Рональдом Сторрсом. На той час Сторрс обіймав посаду губернатора Єрусалима і, як сам казав, «був прямим послідовником Понтія Пілата» та мав надзвичайно чудний настрій, а також був готовий говорити про політику чи ходити з гостею по базарах з килимами та античних лавках. У Дамаску та Бейруті Ґертруду вразила сила антифранцузьких настроїв. Діставшись Алеппо, вона відшукала Фаттуха й з’ясувала, що він таки опинився у надзвичайно критичній ситуації, чого вона й боялася. У листі від 17 жовтня 1919 року Ґертруда передала своє тепле ставлення до колишнього підлеглого:

Відвідавши його дружину у маленькому орендованому будиночку, де вони з Фаттухом жили, Ґертруда дізналася, що її колишній слуга досі дбайливо береже все спорядження. Він запитав про її батька, використовуючи слова, які завжди викликали на Ґертрудиному обличчі посмішку — «його ясновельможність праотець». Ґертруда допомогла Фаттухові орендувати ділянку землі для вирощування овочів і ще дала сотню фунтів.

Повернувшись до Багдада, вона нарешті почала виявляти свою вдячність за допомогу та нескінченні таланти Марі. Ґертруда дізналася, що її помічниця могла і приготувати смачний соус для званої вечері, і змайструвати абажури для світильників. А ще відтепер Марі стала її відданою кравчинею. Родині Беллів стало значно легше пересилати сувої тканин, ніж готовий одяг, а Марі своєю чергою перетворювала їх на сукні. Тихими вечорами вони вдвох сиділи й уважно розглядали журнали моди, зокрема новий британський Vogue, який купувала служниця Флоренс, Ліззі, і пересилала до Багдада, щоб вони були «в тренді». Марі дуже любила тварин, і скоро за нею повсюди ходила Ґертрудина ручна куріпка, недавнє поповнення садового зоопарку; а ще вона зшила зимові курточки для обох собак. Коли Ґертруда хворіла й страждала від гарячки, спричиненої перевтомою чи важким кліматом, Марі готувала прохолодні супи та інші апетитні варива. Незважаючи на всі свої відмінності, дві жінки стали близькими подругами, і Марі залишатиметься поряд з Ґертрудою до кінця життя господині. Ґертруда писала: «Марі просто безцінна у своєму вмінні шити штори, а втім, як і в усьому іншому. Вона — моя найбільша втіха. Я взагалі не знаю, як раніше справлялася без неї».

Г’ю не полишало бажання відвідати Ґертруду в Багдаді, особливо відколи з Південної Африки до Англії повернувся Г’юґо і міг приглянути за Флоренс. Через це його бажання Ґертруда витратила в Лондоні більшу частину своїх заощаджень, придбавши меблі у розкішному меблевому салоні Маплс. Їй потрібні були столи та стільці для їдальні, крісла, ліжка, шафи, комоди й новий столовий сервіз. Повернувшись до Багдада, вона з нетерпінням чекатиме, коли її товар припливе слідом морем.

Навесні 1920 року Г’ю здійснив обіцяний візит, привізши з собою все спорядження для подорожей, яке Ґертруда попросила прихопити: складане ліжко, постільний комплект у саквояжі від Вулсі, фланелеві та шовкові костюми, тропічний шолом і парасолю від сонця. На фотографії, зробленій у Ґертрудиному будинку, Г’ю спокійно читає газету, сидячи в одному з нових крісел з лляною оббивкою від Вільяма Морріса, під його бездоганно начищеними черевиками простелений перський килим, а поруч на рівні ліктя стоїть кавовий столик. На камінній полиці в рамках ваблять око їхні сімейні знімки. Усе це більше нагадує вітальню в затишному будинку в Англії, ніж літній будиночок у центрі величного азійського міста. Однак довго Г’ю відпочивати не довелося: вони з Ґертрудою вирушили в тур країною, заїжджаючи по дорозі до офіцерів із питань політики й заходячи до арабських видатних лідерів. Певну частину маршруту вони подолали літаком, обговорюючи, крім ситуації в Іраку, економічну кризу та її вплив на британську економіку. Уперше в житті Ґертруда відчула потребу в економічній освіті, коли її батько зауважив перші ознаки загрозливих фінансових труднощів для родини Беллів. Після його від’їзду додому Ґертруда страшенно за ним сумувала. Він залишився тим, ким був завжди — любов’ю всього її життя; за винятком Діка Доті-Вайлі:

Якщо роботи в офісі у Ґертруди стало менше, її громадське життя значно урізноманітнилося. Два роки тому вона розпочала свої «вівторки» — чаювання в саду для дружин арабської знаті. Таку ідею підкинув їй сер Персі, адже його леді Кокс не знала жодного слова арабською, тож більше нікому було цим зайнятися. Ґертруда пригощала своїх гостей прохолодними напоями, тістечками та фруктами, а коли заходило сонце, серед кущів і дерев загоралися ліхтарі з кольоровим склом. Близько п’ятдесяти жінок, більшість з яких прикриті вуаллю, з радістю тікали від ізольованого життя, щоб зустрітися одна з одною й попліткувати. Ґертруда розповіла Чиролу: «Нещодавно я проводила жіноче чаювання, на яке прийшли всі знатні дами. Контингент був пильно відібраний — я відкинула всіх другосортних християнок. Наваб... який складав список гостей, вирішив своїм обов’язком зауважити: „Господине! У списку немає жодної християнки!” Я розсміялася й сказала: „Ти забув, що там буду я!”».

Однак Ґертруді більше подобалися політичні вечори — лише для чоловіків, — які вона започаткувала для молодих арабських націоналістів. А. Т. ставився до цих прийомів з надзвичайним роздратуванням, та, на думку Ґертруди, ці заходи були дуже цінними в плані збереження нових ланок комунікації та підготовки арабів до потенційної роботи в майбутньому уряді. На кожну таку зустріч Ґертруда запрошувала близько тридцяти осіб, керуючись розумінням спільної справи та її довічною вірою у важливість обміну думками. Ґертрудине ставлення до англійок, дружин її колег, не змінилося. Її дратувало те, що вони не могли вивчити арабської мови, як і те, що вони постійно наполегливо запрошували її взяти участь в якихось культурно-просвітницьких і спортивних заняттях, якими заповнювали свої бездіяльні порожні дні. Ґертруда гнівалася, коли вони не приходили на заходи, які вона вважала обов’язковими, як, наприклад, відкриття першої в Багдаді школи для дівчаток, на якому Ґертруда проголосила офіційну промову арабською мовою. Через ставлення Ґертруди до цих жінок, яке вже починало досить явно проявлятися, англійки її теж не любили.

Не те, щоб Ґертруда не любила жінок, просто в неї зовсім не було на них часу, до того ж до різних жінок вона ставилася теж по-різному. Її відносини з арабськими жінками стрімко поліпшувалися. Ґертруда організувала лекцію сучасної жінки-лікаря на тему жіночої гігієни і дуже зраділа, побачивши, що всі місця були зайняті. Незадовго після того вона взялася заохочувати арабок створити комітет і зібрати кошти серед багатих сімей на новий проект «Жінки в лікарні». У листі Чиролу Ґертруда написала:

Ґертруді дуже подобалося проводити час в компанії подружжя Ван-Ессесів, місіонера та його цікавої дружини, з якими вона познайомилася в Басрі. Ґертруда сумувала за місіс Гемфрі Боумен, дружиною начальника управління загальноосвітньої підготовки, після їхнього від’їзду до Єгипту; а ще вона любила Аурелію, «милу дружину-італійку» містера Тода, яка працювала в компанії «Братів Лінч» у Багдаді; Ґертруда зупинялася в них в 1914 році. Місіс Тод охоче підтримувала Ґертруду в благодійній роботі і часто влаштовувала вечори зі зборами коштів для потреб лікарні. Коли її чоловік був у відрядженні, вона ходила вечеряти з Ґертрудою, яка у своєму листі додому писала, що була дуже рада повечеряти з Аурелією, з якою вони по-справжньому дружили. Ще Ґертруда товаришувала з міс Джонс, яка під час війни працювала головною медсестрою в Басрі, а тепер керувала міською лікарнею в Багдаді; хоч як рідко зустрічалися ці дві завантажені справами жінки, в Іраку міс Джонс стала однією з Ґертрудиних близьких подруг. Незабаром після того міс Джонс померла, і Ґертруда пригадала безмежну доброту, з якою лікарка доглядала за нею в офіцерському госпіталі, коли та захворіла на жовтуху. Ґертруда крокувала за державним прапором Великої Британії, яким була вкрита труна на військових похоронах, і, слухаючи похоронний оркестр, сподівалася, що коли одного дня люди йтимуть за її труною, їхні серця будуть сповнені такими ж думками, з якими вона зараз проводжала свою давню подругу.

Приїзд Г’ю збігся з переломними подіями в Іраку. У квітні 1920 року, коли він ще гостював у Ґертруди, вона писала листа до Флоренс, тверезо й пророче оцінюючи ситуацію:

Після скорочення військ залишилося занадто мало солдатів, щоб втримати країну; повторні запити А. Т. прислати підкріплення або ігнорували, або відхиляли.

Вінстон Черчилль, обіймаючи посаду міністра військово-повітряних сил, улітку 1919 року написав: «Ми зовсім не знаємо, де можна знайти ще бодай одного солдата». А. Т. наказали взяти під свій контроль 388,5 квадратних кілометра території, охопленої повстаннями, за підтримки лише сімдесяти офіцерів із питань політики, розосереджених по своїх віддалених постах, які, своєю чергою, мали підтримку у вигляді парочки жандармів, британського сержанта, броньованого автомобіля і ще кількох клерків. Заворушення виникали дедалі частіше, надходили повідомлення про вбивства ізольованих офіцерів. На незахищених територіях іноді єдиним способом взяти бунт під контроль були багдадські літаки, які скидали на місто запалювальні бомби та гірчичний газ. Цю досить сумнівну тактику затвердив Черчилль, який розрізняв отруйний газ і той, що призводив до тимчасової недієздатності. У травні 1919 року він написав з військового міністерства:

«Я не розумію, що це за вразливість щодо використання газу. На Мирній конференції ми чітко визначили позицію на його користь як постійного методу ведення військових дій. Я вважаю чистої води лицемірством розривати людину токсичними уламками від снаряду, але боятися, що в нього просльозяться очі від сльозогінного газу.

Я твердо стою на тому, щоб використовувати токсичний газ проти нецивілізованих племен... кількість смертей потрібно знизити до мінімуму. Немає потреби використовувати смертоносні гази: потрібно застосовувати ті, що призведуть до сильних неприємних відчуттів і породять серед людей відчуття страху, але в результаті у більшості жертв не залишиться жодних серйозних наслідків, які б потім постійно проявлялися».

Через п’ятнадцять місяців, під час наймасштабнішого повстання, Черчилль дозволив застосувати в Іраку ще дві авіаційні ескадрильї, тепер їх у сумі було чотири. Він запропонував, щоб ці ескадрильї озброїли бомбами з гірчичним газом, які «слугуватимуть покаранням для непокірного населення, не завдаючи їм серйозних поранень». Також затвердили запальні бомби, але лише як крайній захід. У серпні 1920 року Ґертруда написала: «Якби ж [повсталі племена] здалися до того, як нам доведеться вдатися до крайніх заходів, для нас це було б грандіозним полегшенням, Порядок потрібно відновити, однак зрештою це стане дуже сумнівною перемогою, зважаючи на те, що це відновлення буде досягнуте ціною стількох арабських життів».

У проміжку між припиненням бойових дій у листопаді, неквапливими дискусіями Паризької мирної конференції, формуванням Ліги Націй і обнародуванням Британського мандату для Іраку, виданого в травні 1920 року, пройшло вісімнадцять місяців територіальної невизначеності, загострення націоналізму, озлобленої антибританської пропаганди, спровокованих Туреччиною повстань та ініційованих більшовиками диверсій.

Відколи проголосили перемир’я, назва «Ірак» замінила колишнє розмите слово «Месопотамія» для позначення трьох вілаєтів: Басри, Багдада та Мосула. Іракської нації ще не існувало в жодному сенсі, а північні й західні кордони ще не встановили, однак уперше в історії країна одержала якусь ідентичність. Безкінечне відтягування породжувало в Ґертруді гнів, адже вона була свідком того, як увесь досягнутий прогрес тонув у руйнівній течії зростаючого беззаконня — конкуруючі амбіції місцевих лідерів, викривлення реальності безпринципними людьми, які прагнули змістити Британію й самотужки взятися за правління Іраком, та махінації секретних арабських націоналістичних партій.

Жителі Месопотамії бачили переконливі ознаки того, що британський уряд буде замінено кимось іншим: Кокс говорив про самовизначення, президент Вілсон наполягав на тому, що всі «національності» потрібно «забезпечити непохитною можливістю автономного розвитку», Франко-Британська декларація гарантувала такий хід подій, а втім, як і мандат. На відміну від арабів, які прагнули самостійно дорватися до влади, і диких племен, які взагалі не хотіли бачити над собою влади, була велика кількість тверезомислячих місцевих жителів, бізнесменів, землевласників і шейхів, які бажали продовження правління попереднього уряду, який би забезпечив їх усім необхідним для життєдіяльності. Ідеальним рішенням для них був арабський уряд за підтримки Британії.

Для курдів, християн, євреїв і турків це означало б, що вони стануть залежними меншинами незважаючи на те, до якої зі сторін союзників примкнула б арабська більшість. Для арабів самовизначення насамперед означало фундаментальний розкол між шиїтською більшістю — духовних та аполітичних — та меншиною сунітів — освічених, могутніх і далекоглядних у питаннях фінансів. Якби цим двом спільнотам довелося формувати уряд, їм би спершу довелося сформувати об’єднаний релігійний фронт.

Представники сунітів і шиїтів почали разом збиратися на молитовних зібраннях. У травні 1920 року в кожній сунітській та шиїтській мечеті на свято Рамадана організували зібрання, відоме як маулудс, на честь дня народження Пророка.

Перед людьми проголошували політичні промови та декламували політичну поезію, це призвело до великого захоплення вірян, після чого цей дух передався з мечетей на вулиці. Наступного місяця Ґертруда написала: «Націоналістична пропаганда посилилася. У мечетях постійно проводять зібрання... Екстремісти прагнуть незалежності і щоб не було ніякого мандату. Вони всіма силами грають на ентузіазмі народу, малюючи ідеальну картину Єдиного Ісламу та Прав арабської раси. Вони створили царство терору».

Як можна було апелювати до шиїтів — ці безжалісні набожні жителі святих міст стали найголовнішою проблемою британської адміністрації. Релігійне предводительство у таких цитаделях, як Наджаф та Кадімія ніколи не визнає правління безбожників. Тимчасом як усіх дружин офіцерів з питань політики відправили назад до Англії, від гріха подалі, Ґертруда безстрашно проникала до бастіонів, якими управляли моджахеди, кожен з яких вчився двадцять років, щоб отримати звання священного вченого. Навіть найпростіше їхнє слово вимагало послуху. Ґертруда написала:

Нарешті Садр з Кадімія який був лідером, напевно, найголовнішого роду шиїтів, вирішив розвідати обстановку й з усіма почестями запросив Ґертруду зробити йому візит. У супроводі вільнодумного багдадського шиїта, якого вона добре знала, Ґертруда йшла вузькими викривленими вуличками до будинку моджахеда Саїда Хассана, а тоді зупинилася перед маленькою аркою. Вона увійшла в темний куполоподібний прохід завдовжки в сорок п’ять метрів, а тоді опинилася в оксамитовій тиші старовинного внутрішнього дворика. Її провели повз веранди з зачиненими ставнями вікнами до бородатого моджахеда, який сидів на килимі у своїй чорній рясі й надзвичайно велетенському тюрбані. Після формального привітання він почав говорити фразами людини дуже начитаної. «Я чітко усвідомлювала факт, що була першою жінкою, яку запросили випити чашечку кави з моджахедом і послухати його думки, — написала Ґертруда. — Я дуже сильно переживала, що не зможу справити хорошого враження».

Вони обговорювали арабські колекції книг, наміри французів на Близькому Сході та більшовизм. Ґертруда пробула з моджахедом дві години, після чого він зробив гості комплімент, сказавши, що вона була найбільш ерудованою жінкою того часу, і додав, що гостя може навідувати його завжди, коли матиме бажання.

Для Ґертруди більша частина 1919 та 1920 років характеризувалася відчуттям гніву від затяжних і нерозумних рішень, які приймали в Європі щодо ситуації на Близькому Сході. Високопоставлені помірковані араби безперервно заходили до неї, щоб нагадати, що вже минуло три роки, відколи вперше була дана обіцянка створити арабський уряд, і що ще досі нічого не змінилося.

Заплутана ситуація стосовно іраксько-сирійського кордону у верхній частині річки Євфрат піддала сумніву всі британські наміри. Наприкінці 1919 року, коли чисельність британської армії зменшилась, у місті Дейр-ер-Зор стався серйозний інцидент. Мешканці міста попросили прислати до них британського офіцера, який би стежив за дотриманням закону та відновив порядок. Коли на місце приїхав капітан Чем’єр, виявилося, що туди також прибули арабські представники з Сирії. Чем’єру вдалося відкликати арабів назад до Дамаска, він намагався прояснити свої накази, однак місцевий лідер підняв повстання двох тисяч фанатичних корінних мешканців, які вирішили завдати удар у відповідь, атакуючи Даїр в ім’я арабської незалежності. Лідером повстання був Рамадхан аль-Шаллаш з Месопотамської ліги екстремістського політичного клубу — оскільки опозиційні партії заборонили, а політичні зібрання потрібно було проводити таємно, подібні організації називали «клубами», щоб відвести будь-які підозри. Бензосховище підірвали, лікарню, церкву та службові заклади розграбували, а дев’яносто людей вбили. Тим часом більшість туземних лідерів, запрошуючи до свого міста Шаллаша з його племінними побратимами, зрозуміли, що неспроможні контролювати вбивства та грабунок і почали благати Чем’єра відновити мир. Офіцер, маючи у своїй команді лише двадцять чоловіків, сміливо пройшовся головною вулицею разом з мером міста, намагаючись заспокоїти жителів, але по дорозі назад на нього напали, й офіцерові вдалося врятуватися лише завдяки двом багдадським літакам, які прилетіли в потрібну мить штурмувати місто.

Шаллаша замінив інший член Ліги, який одразу ж проголосив джихад проти британських безбожників. Проблема кордонів досі залишалася невирішеною та спірною, а з Лондона надходили накази перемістити радіус британського контролю ближче до Багдада. Усю територію, аж до півночі, охопили повстання і вона стала каналом проникнення іракських націоналістів з Сирії. Та найгіршим виявилося те, що відступ британців переконав представників племені шаммар та дулаїм у тому, що повідомлення про слабкість британських військових не були перебільшенням. Рейди, здійснювані на дорогу між Багдадом та Мосулом, завершилися підпалом потяга. Британських офіцерів з підлеглими, усього їх було четверо, вбили західніше Мосула; і, якби шеренга британських військових не надійшла вчасно, місто Мосул захопили б і весь вілаєт пішов би на поталу анархії.

Постійна неквапливість Паризької мирної конференції призвела до хаосу на найбільш поділених територіях Курдистану. Месопотамські курди не знали, під чиїм правлінням мали зрештою опинитися: Франції, Туреччини чи Британії. Та на території, де кожне плем’я воювало зі своїми сусідами, єдиною складовою взаємної погодженості була відмова від будь-якого втручання. Деякі з курдів дійшли висновку, що найгіршою перспективою було б опинитися під управлінням християн, оскільки існувала велика вірогідність виникнення у них бажання помститися за вірменів. Мирна конференція висловила доброчесне ставлення до вірменів та їхнього трагічного минулого. Ці християни, жертви геноциду, страждали від жорсткого правління Росії, Персії та Туреччини ще від кінця чотирнадцятого століття. У 1890-х роках турки, заручившись допомогою курдів, розробили цілий план жорстокості, націленої проти вірменів та росту їхнього націоналізму. У 1915 році, програвши росіянам, турки наказали депортувати вірменів зі східної Анатолії, адже вони, начебто, були «зрадниками». Ті вірмени, яких не вбили після вивезення з батьківщини, померли від голоду, виснаження та хвороб, спричинених форсованим маршем на південь. Кількість загиблих варіювала у проміжку між 300 тис. до 1,5 млн. Турки досі були могутніми й перебували на небезпечно близькій відстані, до того ж за Туреччиною стояла Росія та більшовики, готові кинутися на допомогу будь-кому, хто відстоював затверджений порядок. «Вину за те, що зараз відбувається, ми розділяємо з Францією та Америкою — я думаю, мало коли у світі траплялося стільки безнадійних промахів, скільки допустив Захід щодо Сходу з часу укладення перемир’я», — написала Ґертруда.

А тим часом у Багдаді освічені юнаки розпочали рух за вищу освіту. Оскільки в той час у сфері середньої освіти працювало лише тридцять три особи на всю Месопотамію, та вигадана мета їхнього руху була бездоганною. Їм вдалося заручитися фінансовою підтримкою з боку заможних сімей міста, а тоді ще й отримали грант від департаменту освіти. На початку 1920 року відкрили нову школу, однак уже після чотирьох місяців вона перетворилася на штаб-квартиру екстремістських націоналістичних партій. Пізніше знайшли документи, які вказували, що всі кошти витрачали на вбивць, яких наймали для зміщення з посад осіб, що суперечили їхнім поглядам.

Беззаконня укріплювало свої позиції, і за периметром багдадської оборони не можливо було підтримувати порядок; навіть шейхи, з якими британці мали дружні стосунки, попередили, що не зможуть поручитися за свої племена, поки Британія не досягне якогось переконливого успіху. На півночі, біля річки Діяли, племінні жителі перерізали залізничне сполучення й напали на місто Баакуба, яке британці не змогли захистити від злодійської ватаги. На південь від Багдада, у містах Шахрабан та Кіфрі, сталося масове вбивство адміністративного персоналу. Потяг зійшов з колії, і британському гарнізону з Діванії довелося евакуювати його до Хіалли, що знаходилася на відстані дев’яноста шести кілометрів, піднімаючи залізничні рейки з пройденого шляху і заповнюючи ними прогалини попереду. Рятувальна операція трьох виснажених спрагою рот з Манчестера зайняла одинадцять нестерпно важких днів. По дорозі вони підчіплювали всі локомотиви та вагони, які траплялися на вцілілих територіях, і коли прибули до Хіалли, їхній потяг мав завдовжки півтора кілометри і від голови до хвоста був порешечений кулями.

Більш дикі племена південної частини Іраку проявляли особливе невдоволення. Вони ніколи раніше не сплачували податків, і відмовлялися платити щось Британії, як у свій час відмовили Туреччині. Примітивні селяни, які підпорядковувалися воєначальникам, утримували пасовища й вирощували урожай під пильним наглядом свого вождя, який сидів у захисній вежі. На відміну від турків, Британія витрачала весь дохід на благо Іраку. Завданням адміністрації було, хай там що, зібрати весь цей податок, і, незважаючи на протест деяких своїх колег, А. Т. видав наказав бомбардувати вежі найбільш непокірних вождів. Ґертруда була категорично проти такої тактики. Вона переконувала А. Т. спробувати провести перемовини щодо співпраці з племенем, організувавши комітет з місцевих жителів, однак А. Т. Її ігнорував. Ґертрудин меморандум, написаний на цю тему, напевно, одразу втрапив у смітник. На думку Ґертруди, А. Т. розчарувався вільнодумним настроєм мандату і був рішуче переконаний, що країною можна керувати тільки на основі колоніального уставу, а враховуючи те, що протистояння було неминуче, його потрібно було негайно й остаточно придушити. «Племена, які там живуть, одні з найнепокірніших у всьому Іракові, — написала Ґертруда в липні 1920 року. — ...Вони шахраї, я знаю... Однак сумніваюся, що ми обрали найкращий спосіб, щоб вони оцінили переваги встановленого уряду. Протягом багатьох місяців я разом з іншими співробітниками, казала А. Т., що ми надто сильно на них тиснемо...»

А. Т. не змінив своєї думки, однак попри бомбардування веж, британцям не вдалося виграти у вирішальному двобої на півдні Іраку. Антибританська опозиція зростала, до того ж з плачевними наслідками для самої Ґертруди: за керування її колишнього начальника сера Персі Кокса вона змогла переконати на той час ще дружніх шейхів здати в загальній сумі близько п’ятдесяти тисяч гвинтівок. Тепер ці ж племена перебували в дуже невигідному становищі, оскільки потерпали від нападів з боку своїх сусідів і, відповідно, мали на британський уряд чималу образу.

Серед населення Багдада занепокоєння ставало дедалі сильнішим. Двоє відомих сунітських магнатів, один з яких був екстремістським націоналістом, прийшли до Ґертрудиного офісу, щоб дізнатися, чи можна щось вдіяти, щоб заспокоїти племена. Багдадська знать, яка сама ж ініціювала та загострила конфлікти на півдні, тепер усвідомила, що проблема виходить з-під контролю. Бунтівники знищували майно на території, де багато з них мали землі, підриваючи дороги та залізничне сполучення і блокуючи поставки. Цікаво, що ці двоє магнатів не пішли до А. Т.: усі занадто добре знали його думку, а його манера поведінки була безцеремонною та грубою навіть з найвидатнішими арабами. Ґертруді гості запропонували написати листа до духовенства Кербели та Наджафа з проханням проявити свій вплив і приборкати повсталі племена. Ґертруда відповіла, що їхній план був би ефективнішим, якби серед цього духовенства були одночасно представники сунітів та шиїтів, уміло нагадуючи їм про їхню нещодавню проповідь на тему єдності ісламу. Двоє магнатів підтримали її ідею, хоч і не дуже охоче. Ґертруда написала короткий звіт свого плану з можливими іменами й віднесла його до А. Т.: «Було помітно, що він дещо пригнічений, до того ж сказав, що готовий розглянути мій план лише за умови, якщо його схвалить капітан Клейтон,.. Я привела дорогого капітана Клейтона, який сидів у кабінеті, наче глядач, а ми обговорювали всі деталі мого плану... А. Т. довелося капітулювати».

Поразки Британії накопичувалися, і почалися нові неприємності. Британські установи розпадалися, а спільноти залишалися ізольованими. До лютого 1920 року Ґертруда написала Флоренс:

Незважаючи на те, що колапс арабського суспільства, як здавалося, був уже зовсім близько, Ґертруда більше звичного хотіла того, про що мріяла завжди: процвітаючої та миролюбної арабської нації. Навіть за таких умов вона була рішуче налаштована наполягати на своєму:

Подібні зімпровізовані коментарі Ґертруди могли зародити в А. Т. підозри щодо пріоритетів та відданості його офіцера з питань політики. Упродовж останніх декількох років між ними двома стрімко зароджувався міжособистісний конфлікт. При тому, що А. Т. ніс весь тягар адміністративної служби на своїх, варто зауважити, широких плечах, у результаті чого, він і був «лютим, наче чорт», вони з Ґертрудою постійно стикалися лобами, особливо за відсутності Кокса. Зрештою, Вілсон тягнув на собі величезний обсяг роботи. Виконувати урядову роботу, чекаючи, що от-от країні можуть видати мандат, нагадувало процес жонглювання м’ячиками; А. Т. намагався вирішувати адміністративні питання цілої країни з центральним штабом у п’ять співробітників, плюс п’ятдесят п’ять асистентів і сімдесят британських офіцерів, які моніторили віддалені регіони. Племінні атаки доріг і залізничних шляхів ускладнювали пересування військ по країні в місця, де вони були потрібні: здебільшого щоб охороняти важливі об’єкти — базове нафтосховище, порти, сховища та урядові установи. Більше того, у той самий час великий відсоток з тих шістдесяти тисяч солдатів, які, як вважали, перебували у розпорядженні самих себе, були у відпустці, яка залежалася у них ще з часів війни, чи у військових госпіталях, страждаючи від теплового виснаження чи малярії. А тим часом з Лондона А. Т. безперервно нагадували, що повстанські дії щомісяця обходяться британським платникам податків у два мільйони фунтів, які йдуть на утримання армії.

І Ґертруда, і А. Т. були скрупульозні та енергійні, однак у всьому іншому вони відрізнялися, наче небо і земля. У 1920 році йому виповнилося тридцять чотири, він був ексцентричним у своїх типових британських стоїчних принципах. Батько Вілсона працював директором імперської школи-пансіонату Кліфтон, розташованої в Бристолі, де А. Т. і здобув освіту, а, отже, усередині нього сформувався реакціонер та шовініст. Його улюбленою книгою була Біблія, улюбленим письменником — Кіплінг, а уподобані епітети — латинські. Його виховали героєм, однак А. Т. мав погляди, притаманні далекому минулому. Незважаючи на те, що Ґертруда була на вісімнадцять років старша за нього, завдяки її винятковому інтелекту та щирій відданості арабському питанню вона належала майбутньому.

Проте конфлікт між ними був не так особистісним, як професійним. А. Т. почав ставитися з глибокою підозрою до Ґертрудиних зв’язків з численною кількістю її важливих знайомих, як на Заході, так і на Сході, і особливо до її взаєморозуміння з арабськими націоналістами, які виступали проти самого Вілсона. Ґертруда ж вишукувала серед іракських лідерів майбутніх представників уряду й покладалася на їхню прихильність, щоб сприяти конституційним змінам, які передбачила. А. Т. написав своєму товаришу до індійського відділку: «З нею потрібно попрацювати... вона, безсумнівно, дуже популярна в Багдаді серед місцевого населення, з яким підтримує тісні стосунки заради власної вигоди, попри те, що іноді це буває небезпечно». У більшості випадків Вілсон, напевно, навіть заздрив Ґертрудиному впливу та близьким взаєминам з арабами, оскільки вона контактувала не лише зі знатними особами: Ґертруда неодноразово їздила в села на коні чи автомобілі, де знайомилася з шлюпковими майстрами, болотними фермерами, рибаками та селянами, слухаючи їхні розповіді та вбираючи їхні життєві позиції. А. Т. почав підозрювати, що своєю діяльністю вона підриває його власну репутацію. Він конституційно не міг займатися повсякденним керуванням країною, демонтуючи британський уряд заради невизначеного майбутнього. Ґертруда ж, навпаки, невтомно працювала за межами обумовлених граней своїх обов’язків, намагаючись показати, що має бути зроблено для готовності арабської адміністрації, зарученої підтримкою Британії. Їй було байдуже, чи дозволено в британській імперській практиці офіцерам з питань політики ходити по домівках місцевих жителів; чи заходити в місця, куди жінкам ходити не належить; чи спілкуватися сам-на-сам з екстремістами. На фоні постійного затягування з рішеннями та, відповідно, його пагубних наслідків ситуація зайшла в глухий кут. «На мою думку, якщо ми встановимо громадянський уряд на основі ліберальних переконань і не боятимемося, країна буде з нами... Я дуже хочу мати більший вплив. Та правда в тому, що я перебуваю в меншості однієї месопотамської політичної організації — чи ледь не в меншості — і все ж, я переконана, що права».

Коли в травні 1920 року А. Т. отримав орден Індійської імперії та звання лицаря-командора, Ґертруда подумала, що він це заслужив, і щиро за нього зраділа; однак написала: «Мушу зізнатися, я б дуже хотіла, щоб, даючи лицарське звання, вони ще подарували йому манери, якими зазвичай славляться лицарі!».

За відсутності їхнього начальника, сера Персі Кокса, Ґертруда й А. Т. писали йому листи. Ґертруда тримала Кокса в курсі кожного повороту подій в Іраку, сильно переймаючись його відсутністю й сподіваючись, що він зможе повернутися до того, як уже буде запізно. «Сер П. К. — прекрасний і надзвичайно цінний агент, і я б дуже хотіла, щоб уряд дозволив йому зараз же повернутися назад. Робота в Багдаді значно важливіша за роботу в Персії».

Водночас А. Т. у своїх листах скаржився Коксу на Ґертруду, намагаючись у такий спосіб її позбутися. Побоюючись, щоб Ґертруда не дізналася про ці листи, він вирішив називати свого офіцера з питань політики зашифрованими словами, як, наприклад, «особа» чи «він», а їхні непрості стосунки називав просто «проблема». Через шість місяців після Коксового від’їзду, А. Т. розформував багдадський філіал арабського бюро, під покровительством якого Ґертруду формально назначили на цю посаду, і сповістив Кокса про те, що не знає, чи буде для Ґертруди якась робота, коли вона повернеться з Паризької мирної конференції після свого затягнутого від’їзду. Кокс «ввімкнув» дипломата: він хотів повернутися до Багдада, і Ґертруда була йому потрібна.

А тим часом у секретаріаті панували спалахи гніву А. Т. У його кабінеті завжди було багато криків і грюкання дверима, а його мовчазна задумлива присутність псувала всім настрій під час обідньої перерви в офіцерській їдальні, де Ґертруда взяла собі за правило розмовляти з іншими офіцерами, щоб таким чином уникнути його обтяжливого мовчання. Однак із середини липня, після їхньої найсильнішої на той час сварки, дороги назад вже більше не було. Ґертруда написала відвертого листа до Г’ю:

Суперечка між Ґертрудою й А. Т. дійшла до точки кипіння через розбіжності в поглядах стосовно варіанту месопотамської конституції, яку запропонував націоналіст Ясин-паша, який у майбутньому стане прем’єр-міністром Іраку. Ґертруді конституція видалася досить непоганою, і вона повідомила про свою схвальну думку. А. Т. відповів з уже звичним вибухом гніву, сказавши, що ця конституція зовсім не сумісна з британським управлінням і що він нізащо її не затвердить. А попри вимушений підпорядковуватися указам Лондона, Вілсон виступив перед делегацією з небагатослівною промовою, в якій допустив можливість того, що в Іраку буде правити емір. Ґертруда написала:

Утім у кінці тунелю замерехтів промінь світла. Сера Персі Кокса попросили повернутися з Тегерана. У липні, дорогою до Лондона, він заїхав до Багдада, щоб про все поговорити з Ґертрудою й залишити їй свого папугу, а десь у жовтні Кокс мав повернутися й забрати птаха. За декілька днів до того А. Т. прийняв делегацію з багдадського комітету, члени якої просили створити асамблею для вирішення питань, пов’язаних з майбутньою формою уряду. Кокс висловив своє схвалення, повідомивши, що Месопотамія буде сформована, як незалежна держава, заручена гарантією Ліги Націй та передбаченими принципами британського мандату, згідно з яким Британія зобов’язана керувати Іраком до тих пір, поки країна не отримає право стати незалежною й вступити до Ліги Націй. Він оголосив, що повернеться до Багдада восени й створить арабський тимчасовий уряд.

У Лондон Кокс узяв із собою першу половину документа, яка виявиться Ґертрудиним magnumopus. Це був звіт, обсягом з книгу, який Ґертруда писала протягом декількох місяців і який мав продемонструвати всю виконану роботу, а також переконати британський уряд, що попри всі повстання месопотамське питання досить успішне для того, щоб британці й надалі залишалися там працювати. Другу половину Огляду громадянської адміністрації Месопотамії] написаного міс Ґертрудою Белл, командором Британської імперії, надіслали дипломатичною поштою. На цю роботу в Ґертруди пішло дев’ять місяців, вона писала його переважно у вільний час. Коли документ представили як білу книгу в обох палатах парламенту, Ґертруду — за її відсутності — удостоїли бурхливими оваціями, а це було винятковою похвалою. Флоренс одразу ж написала їй листа, прикріпивши газетні вирізки до щиросердечних привітань усієї сім’ї та своє особисте запитання, чи не за ініціативи Вілсона вона писала той огляд. Ґертруда дала на це запитання вичерпну відповідь:

До Коксового повернення потрібно було пережити ще чотири складні місяці, однак це мали бути останні місяці роботи з А. Т., який переймався тим, що буде далі. З Лондона надходили попередження, що такий стан речей, який склався в Іраку, тривати не може. А. Т. довів свою неспроможність відхиляти свавільні колоніальні методи, ладнаючи з представниками опозиції, які зазвичай підтримували й отримували фінансування від турків, а також з ранніми запитами арабського контролю. Він би скоріше дозволив ситуації вийти з-під контролю, ніж різко відреагував, породжуючи тим самим ще більше порушень. Також він не зміг скористатися здібностями Ґертруди так, як це робив Кокс, покладаючи на неї підписання угод і переконання й умовляння корінних мешканців у співпраці. Вона стільки всього могла зробити, однак А. Т. від самого початку посадив Ґертруду на лаву запасних. Він збирався звільнятися, і добре знав, що його ніхто не проситиме залишитися, щойно Кокс знову сидітиме у сідлі. Між ними з Ґертрудою мала статися ще одна завершальна, але цілковито розгромна сварка.

Ґертруда завжди вела інтенсивну політичну переписку з впливовими людьми, яких знала у Лондоні, Каїрі, Єрусалимі та Делі. Кокс не був проти, оскільки підтримував її цілі і знав, що переконливий та вільнодумний підхід підлеглої поглиблював взаєморозуміння і давав плідні результати. Її стиль був, найімовірніше, непідвладний чоловікові; Ґертруда вирішила, що заслужила право на висловлювання, і була високоповажною особою в соціальному середовищі задовго до того, як погодилася працювати на уряд. Її амбіції сягали значно далі за будь-який пост, який вона могла зайняти; більше того, для Ґертруди взагалі не було вільної посади, і все-таки вона була дуже приємно вражена, коли колеги віддали за неї свій другий голос після Кокса на посаду верховного комісара. Коли після цього Ґертруда писала листи до Флоренс, вона підписувалася «верховним комісаром».

Лист до Флоренс, початок 1920 року:

Ґертруда знала, кому потрібно було писати — навряд чи можна було знайти когось впливовішого. Монтегю був державним секретарем Індії, який ніс безпосередню відповідальність за ситуацію в Месопотамії. Чи запитував він у А. Т. про те, чи схвалив він цього листа від імені виконувача обов’язків громадського комісара, чи ж вирішив, що Ґертруда виходить за рамки дозволеного? У будь-кому разі, на її листа надійшла відповідь, пронизана жалючим докором у вигляді довгої телеграми.

Якщо Монтегю думав, що його відповідь розчавить Ґертруду, він помилявся. Вона не збиралася здаватися. Зрештою, Ґертруда дотримувалася затвердженого курсу самовизначення, тимчасом як А. Т. ігнорував його, наскільки було можливо. У квітні під загрозою нових націоналістичних повстань Вілсон різко змінив свою позицію й спробував зняти напругу, склавши тимчасову конституцію для Іраку, включно з державною радою, до складу якої входили як британські, так і арабські представники, та арабським президентом, якого вибирав верховний комісар і законодавчий орган, визначений за результатами виборів. Однак цього було замало, до того ж уже й запізно.

Дуже вміло Ґертруда надіслала Монтегю свій удар у відповідь (копії листа вона не зробила, але в листі до батька відтворила все по пам’яті):

А. Т. зреагував на телеграму від Монтегю, копію якої отримав, написавши службову записку:

Це було переломним моментом. Коли А. Т. й Ґертруда зустрілися наступного дня, Ґертруда сказала про те, що люди не могли не знати про розходження їхніх думок, оскільки вона завжди про це говорила, до того ж йому про це вона казала передусім. А. Т. сказав, що був проти будь-якого приватного спілкування з індійським відділом, і Ґертруда відповіла, що вважає це повним безглуздям, однак прислухається до його побажань: «І на цьому ми гаряче потиснули руки — неможливо потиснути руки негаряче, коли температура повітря становить 46°С».

Попри все це А. Т. був хорошим організатором, і з дня-у-день адміністрація досягала великих успіхів, спираючись на деталізовані принципи, прописані Ґертрудою в білій книзі. Країна почала процвітати, і одним з доказів цього було підвищення податків. За останні три роки, до 1920 року, дохід адміністрації збільшився на 300%. А рівень доходів від податків зрівнявся з витратами, і це було велетенським успіхом. Адміністративним завданням Черчилля, який на той час обіймав посаду державного секретаря з питань колоній, було зменшити наполовину суму в 37 млн. фунтів, яку тоді витрачали на управління Палестиною, Іраком та Аравією, і знайти доступну систему управління для Близького Сходу. В Іраку він спробує зменшити 20 млн. фунтів щорічних військових витрат до 7 млн. фунтів. Згодом він має повідомити Ллойда Джорджа про нагальну потребу «умиротворення» арабських настроїв — «В іншому випадку через витрати армії ми, безсумнівно, будемо змушені евакуювати території, які кожна з країн приєднала до свого складу після війни». Відтепер кожен проект на Близькому Сході підпадатиме під зменшення військових витрат.

Наприкінці вересня, за день до свого від’їзду, А. Т. зайшов до Ґертрудиного кабінету, щоб попрощатися. Це була досить емоційна мить, під час якої в обох прокинулися великодушні почуття. Ґертруда підвелася й підійшла до нього зі словами, що почувається збентеженою, як ніколи, і що їй надзвичайно прикро, що вони так і не змогли налагодити їхні з ним стосунки. Коли А. Т. відповів, що насправді прийшов вибачитися, вона його перебила й сказала, що теж винна. А тоді проявила добрий жест, запросивши Вілсона заїхати до її батьків у Лондоні; і він охоче погодився.

Скоро офіційна кар’єра Вілсона мала завершитися. Він одружився на молодій удові й влаштувався на роботу до Англо-перської нафтодобувної компанії на посаду керівника на Близькому Сході. Приватний лист, якого він через кілька років написав своєму товаришу з Мухаммури, біля Перської затоки, показав, що А. Т. злився як на Ґертруду, так і на Кокса. Він звинуватив свого колишнього начальника в недобросовісності та некомпетентності, сказавши, що той «постійно обіцяє і нічого не робить», і назвав Месопотамію 1922 року «жалюгідною: нема керівництва — нема прийняття рішень». А. Т. виставив події у вигідному для себе світлі: «Я кожного дня радію, що наважився й пішов з відділку переможцем і що разом зі мною тоді пішло багато людей з нашої старої команди — усі, хто міг собі це дозволити... Коксу більше ніхто не довіряє — його репутація луснула, наче мильна булька».

Одинадцятого жовтня 1920 року сер Персі повернувся до Багдада. На прикрашеному прапорами та килимами вокзалі юрбилися найзнатніші представники як арабської, так і британської національностей. Лунали урочисті постріли, а по обидва боки доріжки вишикувалися його прихильники; сер Персі, одягнений у біло-золоту уніформу, стояв струнко й віддавав честь, поки оркестр грав мелодію «Боже, бережи Короля».

У відповідь на привітальне слово Кокс виголосив промову арабською мовою. Він заявив, що прибув за наказом уряду її величності, щоб розпочати переговори з народом Іраку щодо встановлення арабського уряду під керівництвом Британії. Він попросив людей взаємодіяти та допомагати у створенні злагоджених умов, завдяки чому він матиме змогу негайно приступити до виконання своєї роботи. Це був новий початок, і коли Ґертруда підійшла, щоб особисто привітати сера Персі, вона ледь стримувалася, щоб не виказати свої емоції. За кілька днів у листі додому вона написала: