Королева пустелі

Розділ 11 Каїр, Делі, Басра

У 1910 році Близький Схід кишів військовою розвідкою і таємною дипломатією. Лише після того, як 1908 року Британія запідозрила Німеччину в певних намірах щодо цієї території, у Лондоні з’явилося міжнародне розвідувальне бюро. Міністерство закордонних справ регулярно користувалося безкоштовними послугами мандрівників, які доповідали про свої експедиції. Однак мало хто з них прямував до Близького Сходу, де потрібні були певні мовні навички та знання пустельного етикету, де більша частина дикої місцевості не була нанесена на карту, де не було доріг і нікуди було звернутися за допомогою, раптом щось траплялося. Ґертруда ж вправно здійснювала спостереження, і її завжди тягнуло в гарячі точки. Завдяки такій своїй експедиційній манері вона стала беззаперечним кандидатом на місце одного з добровольчих інформаторів. Вона перебувала на службі, хоч і неоплачуваній, у розвідувальному відділку адміралтейства, і саме в листопаді 1915 року керівник розвідувального управління ВМС, Капітан Голл, послав за нею людей до Лондона, щоб повідомити про телеграму з Каїра.

Ґертруда з власного досвіду знала все про безмежні простори Аравії та розмаїття її мешканців, і ці знання робили її унікальною. І не лише тому, що вони були всеохопні, а ще й тому, що всі відомості були свіжі. Минуло шістнадцять місяців, відколи вона повернулася зі своєї подорожі в Хаїль. Якщо підрахувати, два роки свого життя вона провела, мандруючи Аравійською пустелею. У семи своїх експедиціях Ґертруда спостерігала за слабкими місцями Османської імперії, спершу як багата туристка, а тоді як дослідниця, археолог та інформатор британського уряду.

Деякі звіти вона робила добровільно, а деякі — на запит. Спочатку Ґертруда передавала їх через Чирола, а потім уже й сама, напряму зацікавленим урядовцям і політикам, яких знала. Скоріш за все, саме міністр закордонних справ сер Едвард Ґрей був ініціатором надання нею таких послуг. Міністерство закордонних справ попрохало її розвідати, яким був вплив Німеччини на Османську імперію у північній і східній частині Аравії, і Ґертруді вдалося знайти всі відповіді, вдаючись до способів, доступних жінці, яку ніколи ніхто не запідозрив би у шпигунстві. Дорогою Ґертруда пила каву й обмінювалася плітками з кожним шейха, повз намет якого проїжджав її караван. Вона наряджалася й вечеряла в різних поселеннях і вважала своїм обов’язком користуватись усіма зв’язками й зустрічатися та розмовляти з усіма, хто мав бодай якусь громадську чи політичну вагу. Вона фотографувала багато археологічних пам’яток і позначала на карті військові об’єкти. А якщо потрапити кудись було дуже складно, як-от у березні 1900 року в замок хрестоносців у Ель-Караку, де німецькі офіцери проводили повторне навчання для турецьких солдатів, Ґертруда вмикала всю свою невимушену нахабність і просто заходила всередину — «була дуже люб’язною, ввічливо віталася з усіма солдатами». Величезний список контактів, уміння орієнтуватися на місцевості й складати мапи, а також скрупульозна методика ведення записів принесли Ґертруді офіційний титул.

Майор міс Белл приїхала до Каїра, вона була першою жінкою-офіцером в історії англійської військової розвідки. Звання майора вона отримала з люб’язності, однак в офіційній звітності її записали офіцером штабної служби другого рангу. Якби в той час існувала організація жіночої допоміжної служби ВМС, Ґертруда носила б їхню біло-блакитну уніформу з білими відмітками за політичну службу. Однак свого часу вона одягала бавовняні біло-блакитні смугасті сукні з квіточками на талії й великі солом’яні капелюхи, які чіпляла на вішака поряд з кашкетами і тропічними шоломами службовців; вечорами вона переодягалася в шовкові сукні вільного крою й доповнювала їх короткими піджачками. «Місцеві військові занепокоєні тим, як себе з нею поводити і до яких матеріалів її слід допускати, — перед Ґертрудиним приїздом у листі своїй дружині написав Гоґарт, який саме обіймав пост лейтенанта-командора Королівського військово-морського добровольчого резерву в Каїрі. — Я сказав їм, що вона сама все врегулює, і їм не варто перейматися!». 3 січня 1916 року Ґертруда написала додому: «Маючи звання штабного офіцера, я починаю відчувати себе як риба у воді! Ну хіба ж це не смішно?!».

Сер Гілберт Клейтон був головою військової розвідки Єгипетської армії до переведення на роботу сера Генрі Макмаґона, нового верховного комісара і, по суті, правителя Єгипту. Лейтенант-командор Гоґарт замінив свою краватку-метелика археолога та пом’яті лляні жакети на білу накрохмалену військово-морську уніформу й приєднався до Клейтона, щоб разом сформувати арабське бюро, новий апарат розвідки у справах Аравії. Для співробітників — їх було п’ятнадцять — Гоґарт був наставником і суддею, який проводив гучні обговорення та суперечки; Клейтон — центром затишшя, який безшумно застосовував свій сильний вплив. За словами Лоуренса, його вплив був, наче олія, що «непомітно й наполегливо розтікалася всією поверхнею».

Колектив бюро розмістився в каїрському готелі «Ґранд Континенталь», а їхні офіси розташувалися по сусідству, у ще більш грандіозному готелі «Савой». На стелі крутилися вентилятори, лунали дзвінки, а готельний персонал, одягнений у довгі ряси до підлоги, приносив таці з кавою та м’ятним чаєм. Гоґарт з майором Лоуренсом, форма якого була пожмакана й замащена маслом для мотоцикла «Тріумф», уже пообкладали настінні полиці довідниками з усі тем, що хоч якось стосувалися Близького Сходу. Незважаючи на веранду з плетеними кріслами й пальмові сади під пекучим полуденним сонцем, просякнута тютюновим димом атмосфера більше нагадувала кімнатки з панельними стінами в Оксфорді, ніж північно-африканську туристичну розкіш. Для Ґертруди, яка пережила велику втрату й довгий час ізолювала себе від суспільства, ця атмосфера була занадто компанійською. День, який вона провела з леді Анною Блант, став «оазисом миру та спокою після галасу й натовпу Каїра. Як же я ненавиджу готелі й постійну публічність, яку вони до себе притягують! А після довгих місяців самітницького існування моя відраза до них стала сильною, як ніколи».

Каїр був захищеним серцем британського протекторату, під яким знаходився весь Єгипет, і його центром управління. Умовно хедив, чи король, ще підпорядковувався туркам, однак коли 1875 року він збанкрутував, британці внесли за нього заставу, а натомість вимагали відкрити свою резиденцію. І тоді Британія впровадила там власну адміністрацію; це було схоже на те, як діяли турки на всьому Близькому Сходу.

Ґертрудині листи з Каїра додому стали коротшими та дещо розмитими. Вона не розповідала про розумних людей, які її оточували. Це ж, як не крути, секретна служба. З військової погляду, це була обрана і, можливо, навіть підривна структура, працівники якої наділені надзвичайною свободою займатися своїми власними справами. Розгляд важливих міжнародних схем і завуальований характер їхніх обговорень породжували багато підозр, які виникали з боку працівників розвідувальної служби в Індії та передавалися до Лондона самим намісником короля.

Перший шок від приїзду минув, і Ґертруда почала швидко втягуватися в новий захопливий світ. У відділку та під час компанійських вечерь Ґертруді вдалося познайомитися з поважними персонами з кола, членом якого вона тепер стала. Як відзначив Гоґарт після свого короткого візиту до Лондона, «Ґертруда починає проникати в це місце». У неї було багато спільного з археологом Леонардом Вуллі, який виконував обов’язки Гоґарта як керівника управління в Кархемиші, місті, що його розкопали 1911 року; саме тоді Ґертруда й познайомилася з Лоуренсом. Зараз Вуллі працював головою розвідувального відділення в Порт-Саїді і більше за всіх був радий бачити Ґертруду в Єгипті. За словами Лоуренса, він сидів у своєму кабінеті, пишучи «для преси пустотливі промови, що приховували правду».

Сер Марк Сайкс з легкістю пережив перший рік. Пихатий католик-землевласник і близький сусід Беллів у Йоркширі, Сайкс був дратівливий самовпевнений мандрівник, який опублікував книги про свої експедиції до Близького Сходу. Ґертруда познайомилася з ним у Хайфі 1905 року, але за вечерею вони пересварилися після того, як він назвав арабів «тваринами» і описав їх «боягузами, хворими та ледарями». На той час вони обоє збиралися їхати до Джебель-аль-Друза; пізніше Сайкс звинувачував Ґертруду в тому, що вона його обдурила, аби дістатися туди першою. Він написав своїй дружині Едіт: «Дідько б узяв ту дурнувату деренькучу балаболку, сентиментальну плоскогруду мужикувату жінку, вертихвістку, що бігає по земній кулі, торохкотливу негідницю!». Його злість, мабуть, була справедливою. Ґертруда справді дісталася туди першою і цілком могла скористатися якимись хитрощами, щоб його затримати. Є припущення, що для того, аби Сайксу відмовили у дозволі пересуватися пустелею, у своїй розмові з валі Дамаска Ґертруда розпустила неправдиву чутку, начебто Сайкс був шваґром прем’єр-міністра Єгипту. Якимось чином їм усе-таки вдалося залатати свої вічно загострені стосунки; Ґертруда написала Флоренс: «Я часто з ним бачуся». Сайкс був головним радником британського уряду з питань британсько-арабських відносин у військовий час, та куди б він не втручався, багаж його упереджень щоразу очорняв ситуацію, руйнуючи успіх і перспективи.

Невгамовний Джордж Ллойд з банківської сфери теж втручався. Він був нахабною людиною, експертом з питань фінансів, політики і торгівлі, а також непохитним прибічником заслуг британського імперіалізму. У Каїрі він залишився ненадовго. Короткозорий і богемний Обрі Герберт перетнув Синайський півострів 1907 року. Його вільне володіння турецькою мовою слугувало для бюро корисним інструментом. А ще там фігурував східний секретар сер Рональд Сторрс, який працював позмінно з сером Елдоном Горстом і Кітченером, резидентами до приходу на службу Макмаґона. Сторрс був найцікавішим представником арабського бюро — кмітливий, дивакуватий та ерудований. До Лоуренса його вважали найгеніальнішим англійцем на Близькому Сході, «надзвичайною людиною серед нас»; він був незрівнянним лінгвістом, який за лічені хвилини доводив людей будь-якої національності та класу до нестримного сміху. А ще він був поціновувачем і примхливим колекціонером східного антикваріату.

Т. Е. Лоуренс був сам собі законом; таке явище було досить рідкісним і вкрай обтяжувало військовослужбовців. Пелехатий, статний, егоцентричний, він був привітним і мотивував до дії; саме таким його вперше побачила Ґертруда в Кархемиші і саме таким він їй сподобався. Його звичка усміхатися до самого себе, так ніби в його голові промайнув якийсь жарт, бентежила всіх довколишніх — одна Ґертруда чи, як він її називав, «Ґерті», рідко коли потрапляла в сум’яття. Особисті тривалі подорожі Лоуренса були зосереджені на замках хрестоносців у Сирії та Північній Месопотамії. За межами відділку він полюбляв носити вишиті жилетки та накидки або традиційні арабські «плаття», дішдаші; однак він і близько не міг так розмовляти арабською, як Ґертруда. Без таких статків, як у Ґертруди і, відповідно, статусу серед шейхів у пустелі, вони не сприймали його як рівню. Лоуренс працював у бюро вже декілька місяців, збираючи свої «крихти інформації», і безцеремонно ставився до картографії. Як він написав у листі щодо мапи доріг і криниць Синайського півострова: «Деякі дані достовірні, а все решта я додумав». Він боявся, що одного дня до нього явиться богиня помсти Немезида і йому доведеться шукати вихід із цієї пустельної країни, тримаючи в руках екземпляр своєї власної мапи.

Ось такими були люди, з якими тепер мала працювати Ґертруда. На першій компанійській вечері з Гоґартом і Лоуренсом вона ознайомилася з питанням, яке на той час викликало суперечку серед працівників британського бюро в Каїрі: чи змогло б арабське повстання, приміром, за підтримки Британії, зробити з турками те, чого не змогло досягти трьохсоттисячне військо в затоці Дарданелли? Як військові, так і старомодні колоніалісти переконливо вважали, що все, що можна було зробити, уже зробили. На їхню думку, войовничі племена — яких офіцери нарекли всеохопним званням «сукні» — були нездатні вести сучасну дисципліновану війну. На таку аргументацію бюро відповіло, що сучасна дисциплінована війна зазнала поразки вже на трьох лініях фронту.

У 1914 році з’явилися перші натяки на арабське повстання з боку хитрого хашимітського шарифа Мекки — найсвятішого міста Хіджазу — місцевості, що простяглася на східному березі Червоного моря. Титулом «шариф» називали потомків Моххамеда через доньку Фатіму. Тодішнього шарифа, сімдесятирічного Хуссейна, протягом вісімнадцяти років вважали «почесним» в’язнем Константинополя, поки 1908 року не повалили владу попереднього султана, після чого новий уряд, відомий як младотурки, необдумано відіслав його назад до Мекки в чині еміра, найстаршого серед усіх тарифів. Двоє синів Хусейна, високоосвічені та досвідчені Абдуллах і Файзал, залишалися в Константинополі, тримаючи батька в курсі всіх політичних справ, до 1914 року, після чого вони розірвали стосунки з турками й перебралися до Мекки. Початок війни ізолював Хіджаз. Паломництво припинилося, а постачання провізії до цієї засушливої місцевості залежало від доброї волі турків та їхньої надзвичайно важливої залізниці. У разі повстання британські кораблі з провізією мали б життєво важливе значення.

Напередодні світової війни Абдуллах у статусі посланника батька зробив візит східному секретареві. На той час сер Рональд Сторрс представляв інтереси генерального консула в Каїрі. Хитромудрий Абдуллах, шанувальник пре-ісламської поезії та жартівливих забав, почав розповідати древні оповідки та декламувати поезії «Сім од» та «Елегії». Заворожено слухаючи Абдуллаха, Сторрс був вражений глибиною його висловлювань і кількістю поезій, які той знав напам’ять; консул настільки здивувався, що навіть подумав, що припустився помилки, коли його із забуття повернуло негармонійне слово «кулемети», — Абдуллах нарешті дійшов до кульмінації свого візиту й запитав, чи постачатиме Британія їм зброю для «захисту» від турків, якщо його батько кине останнім виклик.

За це питання взявся тодішній британський резидент, Кітченер. Розглядаючи можливість вступу у війну Туреччини, він почав листуватися з Абдуллахом; після того, як Кінченер повернеться до Лондона на посаду військового міністра, листування продовжить його наступник Макмаґон. Кітченер запитав, чи Абдуллах «зі своїм батьком і арабами з Хіджазу будуть за нас чи проти нас». У наступному листі він пообіцяв захист Британії в замін на допомогу «арабської нації». Він також дав зрозуміти: «Може статися так, що араб правильного роду візьме на себе халіфат Мекки чи Медини», — і продовжив розповідати про «добрі вісті, свободу арабів і сонце, яке зійде над Аравією».

Натяки Кінченера продовжила така сама хитра техніка навмисної незрозумілості Макмаґона. Листування проводили секретно й детально продумавши. Листи емірові Хуссейну передавали в руків’ях кинджалів і підошвах взуття і продовжували розвідувати ймовірність та наслідки арабського повстання проти турків. Нічого конкретного обіцяно не було, одначе Хуссейн зациклився на думці, що може стати правителем арабської нації.

«Арабське питання», як його називали, напряму стосувалося Ґертруди, її початкова робота полягала в тому, щоб розібратися з плутаниною арабської політики та особистостей у Хіджазі, регіоні, що знаходився на південь від Єрусалима на такій самій відстані, що й Мекка, і де очікували повстання. Ґертруда мала зібрати докупи всю інформацію про племена, позбутися будь-яких виявлених прогалин, ідентифікуючи племена, їхні дружні й ворожі зв’язки, звіти, які Ґертруда завжди розбавляла захопливими характеристиками багатьох шейхів, яких знала особисто. Крім того, вона мала позначати на мапі пустельні стежки, прохідні шляхи через гори та безводні місцевості, можливі засоби транспортування та природні ресурси, а також місцезнаходження і вплив расових і релігійних угруповань та меншин. «Мої записи про племена починають набувати обрисів... Так цікаво цим займатись... Я не можу відірватися», — написала Ґертруда.

Друга частина Ґертрудиної роботи була спрямована на Месопотамію, що після початку війни стала надто важливою. Від появи перших цивілізацій цей регіон, розташований між двома природними межами річок Тигр та Євфрат, був плодючим східним доповненням аравійських північних пустель і забезпечував прохідним шляхом до Індійського океану через води Перської затоки на південному сході. Месопотамська кампанія, що почалася 1914 року, була розроблена ще в 1911 році на основі спільного рішення першого морського лорда, адмірала Джона «Джекі» Фішера, та першого лорда адміралтейства, містера Вінстона Черчилля, щодо підвищення швидкості ходу британського флоту за рахунок переведення кораблів з вугілля на нафту. Таким чином, пріоритетним завданням стало знайти надійне джерело нафти, яке належало б англійцям.

До 1908 року двома найбільшими постачальниками нафти були Америка та Росія, однак обсяги видобування в Азербайджані почали скорочуватися і ніяк не підпадали під британський контроль. Того ж року нафтовидобувна компанія «Бірма-Оїл» виявила новий пласт нафти у підніжжі гір Загрос, на кордоні Месопотамії та Персії. Компанія мала постачати паливну нафту новій Англо-перській нафтовій компанії (АПНК), транспортуючи її до Абадану 222-кілометровою трубою до нового нафтопереробного заводу на південному кордоні Месопотамії, де річки Тигр та Євфрат впадають у Перську затоку. Британський уряд заплатив 2,2 млн. фунтів й отримав 51% акцій компанії АПНК та двадцятирічний контракт, що гарантував забезпечення британського флоту нафтою.

Тепер у Британії були вагомі причини воювати в Месопотамії з турками — зберегти свій нафтопереробний завод з усіма його трубопроводами; захистити поріг Індії; заволодіти зерновими ресурсами долини річки Євфрат і завадити туркам користуватися залізничним сполученням Багдад-Басра для переправляння солдатів і спорядження до театру військових дій.

Поки єгипетська армія залишалася бездіяльною, а її штабні офіцери грали у сквош, молодші офіцери проводили приречені на провал операції проти турків на Синайському півострові, британський же уряд знаходився під тиском Європи; найкраще, що могло зробити керівництво Вайтголлу, — це надіслати до Індії групу військових для захисту британських інтересів на Близькому Сході. В очікуванні воєнних дій з боку турків, Індія вже надіслала загін з міста Пуна до Перської затоки, якому, зрештою, вдалося захопити місто Фао, турецький форт і кабельну станцію біля гирла річки Басра, та відвести ворожі війська назад до річки Тигр. Згодом два дивізіони індійської армії досягнуть ще більшого успіху в Месопотамії під керівництвом генерала Ніксона, захопивши нарешті Насирію.

Британський уряд в Індії мав власні причини на те, щоб віддалитися від Вестмінстера. У своїх мемуарах «Мої індійські роки» тодішній намісник короля, лорд Гардинґ, написав, що саме у Фландрії буде виграна війна і що саме Лондону слід було б сконцентрувати свої зусилля й закінчити її.

Він описав безперервні вимоги свого уряду до уряду Індії, які полягали у перекиданні військ, бойової техніки та провізії до Франції, Східної Африки, Дарданелл, Салоніків і т. ін. Перераховуючи всі спроби, які зробили в Індії для задоволення вимог військового міністерства, що постійно поновлювалися, Гардинґ посилався на залучення 300 тисяч індійських військових і поставку 70 мільйонів боєприпасів для стрілецької зброї, бо тисяч гвинтівок, 550 кулеметів, плюс намети, чоботи, одяг і спорядження для їзди верхи. До того часу, коли війна дісталася Месопотамії, Індія, за його словами, була «знекровлена» і вже не мала, що віддавати. Дізнавшись про можливе арабське повстання, його серце забилося в шаленому темпі. Це було неможливо, а якби їм таки вдалося перемогти, це принесло б Індії спустошення. Гардинґ ніколи не підтримуватиме сунітського мусульманського шарифа Мекки з усіма негативними наслідками, до яких призвело б його підвищення з боку шиїтських мусульманських шейхів та еміратів Перської затоки, залучених підтримкою Індії.

В Індії намісник короля правив найбільшою у світі кількістю мусульман, і вимоги, які йому висувало військове міністерство, уже викликали суттєві труднощі. Турецька армія складалася майже повністю з мусульман — це були набрані з пустелі турки та араби. Посилати індійських військових, більшість з яких теж були мусульманами, воювати з турками в Месопотамії означало, що британці натруюють одних мусульман на інших. Цю ситуацію ще більш ускладнювала відданість, якою індійські мусульмани присягли перед правителем Османської імперії, халіфом. Зважаючи на це, лорд Гардинґ не міг збагнути, навіщо Британія провокує ще більший розбрат серед мусульман, сприяючи арабському повстанню проти турецького мусульманського режиму. Головні індійські панісламські установи, Кудам-І-Кааба та Центральний комітет усіх мусульман Індії, були протурецькі. На північно-західному кордоні арабське повстання також призведе до загального осуду. На сьогодні, як було зазначено у британському зашифрованому повідомленні з Шимли, що надійшло до Лондона, вони досягли успіху в збереженні нестійкого миру і тиші в усіх гарячих точках цивільного безладу та релігійних пристрастей. Міністерство у справах колоній уклало з Гардинґом угоду стосовно того, що арабське повстання не отримуватиме допомоги ззовні; Лондон і Делі були переконані, що так чи інакше це повстання ніколи не зможе початися, а якщо й зможе, то буде приречене на провал.

Утім до початку весни 1915 року Лоуренс хотів залишити складання мап і повернутися до активних дій. Він розробив план, згідно з яким слід було «атакувати внутрішні фланги Сирії через Хіджаз від імені шарифа... Ми можемо піти прямо до Дамаска й ударити по французах, відібравши будь-яку надію на Сирію». Для нього цей план «був, наче початок нового дня, і свіжість майбутнього світу п’янила нас». Для Ґертруди, з її тривожним серцем, усе мало зовсім інший вигляд. Пригнічена смертю коханого, виснажена реорганізацією та управлінням відділення поранених і зниклих безвісти, вона, приїхавши до Каїра, почувалася, наче якась скалічена істота. Наприкінці грудня Ґертруда міркувала про емоційний хаос, що його приніс 1915 рік; вона вперше написала листа до Флоренс, а тоді й до батька, розповідаючи про скорботу за Доті-Вайлі. Часом Ґертруда просила Бога про те, щоб на її долю більше ніколи не випадав такий рік, яким видався попередній; а іноді ловила себе на думці, що тих декілька днів щастя були варті всього цього страждання:

Наприкінці січня Ґертрудина недавня депресія та перевтома обернулися короткотривалим фізичним колапсом. Найнезвичайнішим було те, що вона скаржилася на виснаження, а замість лікування почала прокидатися рано-вранці, щоб поскакати галопом по пустелі. Це було востаннє, коли Ґертруда дозволила собі озирнутися назад. Робота, як завжди, стала для неї відродженням, і Ґертруда незмінно тримала свої почуття при собі, не дозволяючи їм плутатися під ногами. Однак, не зважаючи на свої принципи, вона, цілком імовірно, все-таки розповіла про втрату й скорботу Лоуренсові, який також горював за своїм любим братом Віялом, пілотом королівської авіації сухопутних військ, літак якого збили у вересні, саме перед Ґертрудиним приїздом. Лише Лоуренс з Гоґартом і Вуллі могли допомогти Ґертруді висловити свою пошану на могилі Доті-Вайлі. У будь-якому разі їй випав шанс дізнатися та оцінити прекрасні якості та суттєві вади свого незвичайного колеги. Ґертруда з цим «любим хлопчиною» стали справжніми друзями. У майбутньому вони обоє будуть найзнаменитішими працівниками Бюро, дотримуючись своїх цілей і втілюючи їх, незважаючи ні на що. Лоуренс першим проживе свою легенду, і коли Ґертруда чутиме про його подвиги, вона відкладатиме гори паперової роботи й тужитиме за свободою та активними діями.

Оскільки бюро підпорядковувалося британському уряду, кінцевою його метою було виграти війну. Усі усвідомлювали, що повстання арабів проти турків — єдина надія, і знали, що цей план можна втілити. До 1914 року невдоволення серед арабів Османської імперії стало вже звичною справою. Ґертруда ще 1905 року після своєї бесіди з мешканцями району Джебель-аль-Друз написала про зародження руху за незалежність. Населення Наджафа та Кербели повстало проти турків у Месопотамії, у Басрі розпочався Арабський рух за незалежність, незважаючи на те, що насправді його спланував безпринципний Саїд Таліб виключно заради своїх інтересів. Водночас бюро прекрасно розуміло, що панарабська незалежність була неможлива. Вірнопідданство серед усіх племен Близького Сходу? Хіба можна посадити двох шейхів поряд?! Ґертруда висловила всі факти в одному зі своїх кришталево-прозорих звітів:

І все ж таки факт залишається фактом: існував лише один мотив, який об’єднав би всіх арабів проти турків і протистояв їхньому заклику до антибританського джихаду — обов’язок відповісти на заклик воювати за Бога — це було поняттям арабської свободи і незалежності... Кітченер навіть дав напівобіцянку такого результату, від якої не можна було відректися. У подальшому це питання було скомпрометоване в листуванні Хуссейна з Макмаґоном. Кожен працівник бюро знав, що, намагаючись підняти повстання, вони вестимуть подвійне життя. За всієї поваги та любові до арабів, Лоуренс і Ґертруда зокрема опинилися в безвиході, яка переслідуватиме їх до кінця життя. На зворотному боці мапи Хіджазу Лоуренс запише свою історію, просочену нестерпним почуттям зради своїх друзів-арабів, і не один раз повернеться до цього в оповіданнях «Сім колон мудрості»:

Ґертруда не мала наміру робити щось таке, через що потім було б соромно. Вона скористається своїм блискучим інтелектом і великими статками, щоб виконати дану арабам обіцянку. Вона змінюватиме уми та душі, роз’яснюватиме кожний аспект і наслідки ситуації у найліпший спосіб, змішає британське керівництво з арабським самовизначенням, пишатиметься й робитиме все, щоб сформувати хороший уряд. Вона знайде спосіб, як створити арабську державу разом із великодушною британською адміністрацією й укріпити істинний політичний зв’язок.

Ґертруда і Лоуренс не єдині, хто прагнув зародити арабське самовизначення за підтримки британських радників. Незважаючи на те, що в «мозковому центрі», яким було арабське бюро, геть усі вірили, що багате різноманіття рас, племен і переконань унеможливлює формування єдиної злагодженої нації з ефективним політичними установами, його працівники були прагматиками до глибини душі. Вони перешкоджатимуть усім спробам Індії анексувати Месопотамію та призначити раджа для Саудівської Аравії. Тимчасом як в Індії британський уряд зміг встановити зв’язок і вплив на індійську всеохопну систему правління магараджею, Близький Схід такого просто не дозволив би. Арабська система мала глибоке коріння й походила від Пророка та інших постатей релігійного привілею, і саме звідти провідні сім’ї черпали мораль і мирську владу. Джерел їхнього багатства було достатньо, щоб забезпечити себе вірністю менших лідерів та їхніх племен. Ґертрудине розуміння ситуації, політична проникливість і переконлива ясність викладення питань надзвичайної складності були найціннішим доповненням до колективних спроб бюро досягнути поставленої мети.

Однак ясність думок — річ непроста. Як зазначив один сучасник, на той час до операції залучили близько двадцяти окремих управлінь, що працювали над формуванням британської політики на Близькому Сході під час Першої світової війни: Уряд військового часу, адміралтейство та військове міністерство — кожна з цих структур мала свої погляди; крім того, були ще конкуренти: індійське відомство й міністерство іноземних справ; державні чиновники Індії, Єгипту та Судану, які теж мали що сказати з приводу цієї ситуації. Три головні експедиційні війська розміщувалися в Месопотамії, Ісмаїлії та Александрії; військово-морські та політичні відомства також були в чотирьох інших важливих регіонах. Воно й не дивно, що існували перехресні лінії комунікації і що дані арабам обіцянки відрізнялися за своїм змістом і намірами. Більше того, англо-арабська домовленість кишітиме непорозуміннями, що виникатимуть головним чином з того первісного листування Макмаґона з тарифом Хуссейном та реакційної англо-французької угоди, яку поспішно уклали Сайкс і французький представник Жорж-Піко в березні 1916 року і про яку протягом двох наступних років уряд не інформуватиме Ґертруду та її тодішнього боса.

У бюро панувала таємнича атмосфера. Вони навіть придумали для себе прізвисько — «пронири». Лоуренс писав про їхні підривні наміри проникнути до правлячих кіл і «сприяти розвитку нового арабського світу». Першим об’єктом впливу був сам верховний комісар, вправний, лояльний, однак позбавлений уяви сер Генрі Макмаґон. Безперервно перебуваючи під переконливим впливом Гілберта Клейтона, розчарований провалом військових на Синайському півострові з їхнім самовдоволеним і негнучким кругозором, Макмаґон був першим, хто зрозумів і підтримав бюро.

Думка «пронир» щодо арабського самовизначення була опозиційна баченню Делі. Вони не могли рухатися вперед зі своїми планами щодо арабського повстання без підтримки Індії, а бюро її точно не отримало б. Намісник короля зі своїм урядом в Індії був глибоко переконаний, що над усіма арабами має бути встановлене британське правління і що цей підхід досягне такого самого успіху, як і радж. Зрештою управляти Індією вдалося за допомогою лише п’ятдесяти тисяч британських солдатів. У Каїрі дивилися на ситуацію більш реалістично. Оскільки війна затягнулася, у Британії майже не було надії на фінансування імперіалістичного уряду на новому континенті. Бюро всіма силами намагалося розіграти потрібну карту, зазначаючи, що вплив коштуватиме дешевше, ніж контроль.

У напружених довготривалих дебатах, до яких тепер долучилася ще й Ґертруда, «пронири» розглядали можливість перемогти турків якимось іншим, а не британським воєнним методом: підірвати фінансування, розірвати залізничне сполучення, відібрати провізію, сприяти тероризму, вести партизанську війну. Ґертрудина участь в обговореннях та її знання арабських методів і звичаїв допомогли профільтрувати всі ці ідеї. Зрештою Ґертруда, напевно, була єдина серед них усіх — дослідників, пустельних мандрівників — хто фактично брав участь у газзу. Ґертруда пояснила: зібрати арабську армію проти турків реально лише за умови, що арабські солдати матимуть достатньо сильне почуття гордості за самовизначення їхньої нації. Щоб досягти цього, знадобиться чимала сума грошей. Кошти потрібні з двох причин: по-перше, неможливо пересуватися територією шейхів, не заплативши за це; і по-друге, ні бедуїн, ні пустельний селянин не піде на війну, якщо при цьому доведеться залишити свої стада верблюдів чи домівки — втрата сімейного доходу має бути відшкодована якимось іншим джерелом прибутку. Арабські воїни були наймитами, а не добровольцями.

Індійський уряд і далі мав наміри збільшувати свій вплив на території Аравії та анексувати Месопотамію. Намісник короля чітко роз’яснив своє ставлення в дошкульному листі до міністерства закордонних справ:

«Я щиро сподіваюся, що ця примарна Арабська держава розлетиться на друзки, якщо взагалі буде колись створена. Навряд чи хтось міг би написати план дій, який суперечив би британським інтересам на Близькому Сході більше, ніж теперішній. Адже він породить жахливе управління, хаос і корупцію, оскільки ніколи не було й не може бути погодженості чи злагодженості серед арабських племен... Я не можу передати, яким згубним, на мою думку, є це втручання і вплив Каїра».

Своїм листом він викликав негативне ставлення Лондона до бюро.

До того часу Ґертруда вже закінчила зі своїм первинним рапортом щодо племен, який головний штаб прийняв з грандіозною повагою за повноту та детальність наданої інформації. Вона виконала доручене їй завдання і тепер спокійно могла повертатися до похмурої, оповитої війною Англії, до відділення поранених і зниклих безвісти та й до самого Лондона, переповненого сумними спогадами. Однак замість цього Ґертруда перейнялася руйнівною ворожнечею між Каїром і Делі і цілями намісника короля. Лорд Гардинґ, величний екс-посол, удостоєний багатьох нагород, раніше працював у Санкт-Петербурзі та Франції, після чого став офіційно затвердженим самовисуванцем, королівським радником з питань міжнародних відносин. Це був ніхто інший, як Ґертрудин давній товариш із днів засніжених прогулянок Бухарестом, Чарльз Гардинґ. Знаючи його, як ніхто інший, і краще за всіх розуміючи його бачення проблем, чи не могла вона щось зробити, щоб покращити стосунки між Індією та Каїром? «Дуже важливо, щоб Індія з Єгиптом перебували у тісному зв’язку, оскільки вони намагаються вирішити спільну проблему, щоправда, споглядаючи її під різними кутами», — напише вона капітанові Голлу, керівникові розвідувального управління ВМС, 20 лютого 1916 року.

Ґертруда переговорила з Клейтоном, запитавши дозволу поїхати до Делі. Фіктивною причиною її подорожі була необхідність доповнити звіт про племена інформацією, яку мандрівниця могла дістати лише в індійському відділенні іноземних справ. Як і всі решта «пронир», Клейтон розумів абсурдність поняття панарабської нації, однак не міг розповсюджувати цей факт, оскільки Кітченер уже висловлював свою думку Хуссейну стосовно того, що, можливо, справжньою метою Ґертруди було переконати Гардинґа, що Каїр не менше за Делі розуміє, що такої нації насправді не може існувати, але оскільки віра в це — єдина причина для арабів, щоб об’єднатися проти турків, варто прикинутися, що так воно і є, хоч якого б дискомфорту це не спричиняло. Ґертруда надасть аргументи щодо застосування нової тактики проти турків і спробує розтлумачити індійським правителям нові можливості арабської партизанської війни. Вона вже негласно складала заплутаний план, як, незважаючи ні на що, посприяти арабському самовизначенню.

Якщо Гардинґ і мав у Делі якогось близького товариша, то це був ніхто інший як кореспондент газети The Times, сер Валентин Іґнасіус Чирол, Ґертрудин дорогий домнул, якому вона щойно надіслала телеграму. Чирол краще за будь-кого розумів, наскільки сильно Ґертруда кохала Доті-Вайлі, і через своє добре серце дуже хвилювався за подругу, власне тому він розповів Гардинґу, що Ґертруда трохи нездужає, до того ж сильно пригнічена і що зараз вона обіймає службову посаду в Каїрі. Завдяки доброму покровительству домнула Ґертруда отримала гостинне запрошення від намісника короля.

У листі, якого Клейтон написав наприкінці січня, він висловив своє безперечне схвалення плану міс Белл і впевненість у її здатності вирішити це складне й надважливе дипломатичне питання. Він натякає на справжню ціль її подорожі:

Пізніше Гардинґ записав у своїх мемуарах:

Ґертруда написала батькові листа, в якому злегка підправила послідовність подій. Хвилюючись про те, щоб Г’ю завжди був хорошої думки про неї, та враховуючи масив політичних переконань, якими вона збиралася маніпулювати, Ґертруда всіляко намагалася зробити так, щоб батько не подумав, ніби його донька стала занадто гонористою чи зарозумілою:

Згодом її тривогу витіснила радість. 28 січня Ґертруда накидала до валізи своїх речей і швидко написала ще одного листа: «Нарешті виїжджаю, маю встигнути на військовий корабель у Суеці. Відплиття о третій годині, я підрахувала, що встигну на нього, якщо вийду о 6-й, а отже, на роздуми багато часу не залишається. Мені доведеться провести важливі перемовини і, сподіваюся, що все вдасться».

Офіцер, який у той час був у Каїрі, потім розповідав Флоренс, що ще ніколи не бачив, щоб хтось так швидко мобілізувався, як міс Белл.

Прізвисько «пронира» пасувало Ґертруді якнайкраще. Такою вона була протягом усього життя. Ґертруда досягала своїх цілей у пустелі, проникаючи в табори бедуїнів. Вона входила у правлячі кола, напряму підбираючись до урядовця, якого знала, й отримувала необхідну інформацію. Зараз же Ґертруда розробляла план найважливішої справи свого життя: вона збиралася втрутитися у вирішальний вирок Британської імперії.

П’ять днів на військовому транспорті дали достатньо часу, щоб змонтувати всі ідеї. В арабському питанні було дуже багато різноманітних нюансів і хитрощів. Бюро підтримувало політику Кітченера, головною ідеєю якої було організувати арабське повстання; можливо, це був єдиний спосіб змінити хід подій. Вони повинні були підтримувати обіцянку незалежності серед арабів, виконати яку буде неможливо. Навіть ті представники британської адміністрації, які вважали, що ідея організації повстання варта спроби, не могли зрозуміти причини, навіщо племенам так ризикувати, як і не бачили нагороди, яку вони зможуть при цьому отримати. Те, чого хотіли араби, британці не могли їм дати; а якби й могли, то все одно не дали б. Знову й знову «пронирам» доводилося переконувати арабів, що незалежність можлива, водночас серед правлячих кіл Британії та її союзників вони погоджувалися з переконанням, що цього бути не може. Бюро не могло діяти самотужки, хоч Лоуренс і буде наполягати на цьому рішенні: щоб підтримати арабів, їм потрібне буде фінансування, провізія, зброя, боєприпаси та військовий резерв.

Ґертруда приїхала переконати намісника короля в тому, що панарабської нації ніколи не існуватиме, що Каїр це знає, і Гардинґ може не хвилюватися. Вона зазначить, що протягом останніх декількох місяців шериф зі своїми синами намагалися залагодити ворожнечу між племенами в північному районі хіджазької залізниці для початку, як це назвала Ґертруда, «найменшої міри об’єднання». Вона погодиться з тим, що арабський рух за незалежність є міражем, якщо розглядати його як зобов’язання до єднання всіх арабських провінцій. Вона наважиться скласти можливу модель адміністративного союзу після поразки турків, яка залежатиме від повної взаємодії британців зі своїми союзниками французами наприкінці війни та включення арабських представників до їхніх планів. Гардинґ, безперечно, скаже, що арабське повстання призведе до хаосу в Індії, і у відповідь на це Ґертруді доведеться знайти спосіб сказати те, чого не можна було говорити. Лише Кітченер без жодних вагань міг грубо висловити свою думку щодо цього: «Краще втратити Індію, ніж програти війну».

Ґертруда підбила підсумки й склала звіт, працюючи над ним увесь ранок, а тоді ще й після обіду у каюті, яка колись слугувала дитячою кімнатою, коли корабель використовували як туристичний лайнер. На борту вона зустрілася з військовим священиком, який знав її брата Г’юґо, і погодилася на прохання виступити перед солдатами 23-го і 24-го стрілецьких полків. «Вони вже так знудились, — написала Ґертруда у своєму листі додому і лютого. — ...Я з радістю трохи їх розважу. Ад’ютант ще попрохав провести для офіцерів конференцію на тему Месопотамії, однак це мені подобається вже менше».

Ґертруда зійшла з корабля в місті Карачі й сіла на задушливий потяг до Делі, проїхавшись на якому, вона була вся біла від пилу. На станції мандрівницю зустрів домнул, і поки вони розмовляли та сміялися, Ґертрудин багаж повантажили до блискучого службового автомобіля з прапорцями, який доставив їх до маєтку намісника короля. Як було заведено для урочистого прийому поважних гостей ще від часів коронації 1903 року, Ґертруді виділили розкішний намет, який стояв посеред цілої алеї інших наметів у прекрасних садах віце-короля й складався з трьох прохолодних парусинових кімнат: вітальні, спальні й ванної — усі кімнати були застелені килимами, розкішно вмебльовані й прикрашені квітами та чайними столиками; також у розпорядженні гостей було багато служників. Ґертруда розмовляла з Чиролом, аж раптом полотнище намету відхилилося й зайшов Чарльз Гардинґ, гостинно вітаючи її з приїздом і запрошуючи на вечерю. Ґертруда зробила реверанс і не забула назвати його «ваша ясновельможність».

Протягом наступних декількох днів Ґертруді вдалося втиснутися в розклад Гардинґа зі своїми довгими бесідами. Її запросили ознайомитися з документами, які цікавили дослідницю, тож Ґертруда взялася за те, що вважала своєю справжньою роботою. Судячи з мемуарів Гардинґа, він так ніколи й не зрозумів, що його, здавалося б, неумисні розмови з Ґертрудою і були справжньою метою її візиту.

У проміжку між цими обтяжливими конфронтаційними бесідами Ґертруду розважав і всюди супроводжував домнул; вона навіть побувала на цікавому зібранні Законодавчої ради. А одного прекрасного дня разом із Гардинґом і його компаньйонами сходила на екскурсію оновленим Делі, яку проводив сам архітектор Едвін Лютьєнс: «Було дуже цікаво дивитися на місто з людиною, яка сама все це придумала, і хоча раніше я вже бачила плани міста... я зовсім не усвідомлювала, наскільки воно гігантське. Вони зруйнували пагорби й засипали всі долини... Дороги прокладені так, що з Делі вони простягаються в чотири різні боки Індії, а за кожною алеєю видніються руїни старішого імперського Делі».

Ґертруда спілкувалася з представниками департаменту міжнародних відносин, пильно вивчала документи, заради яких начебто приїхала до Делі, та мала у своєму розпорядженні секретні дані. Вона поїхала на декілька днів до Шімли, де зустрілася з працівниками розвідувального відділку. Спочатку там до Ґертруди поставилися насторожено, однак коли оцінили її здатність швидко орієнтуватися в ситуації, після її повернення до маєтку віце-короля послали вслід офіцера, щоб обговорити, як краще координувати роботу між Єгиптом та Індією. Для вирішення цього питання Ґертруда розробила план і відправила його до Каїра на ухвалення. До того ж гостю запросили допомогти відредагувати газету Gazetteer of Arabia. Ґертруда вирішила, що її візит виявився досить плідним, про що розповіла у листі до батька, не вдаючись у деталі: «Я... говорила про Аравію доти, доки мені від самого цього слова не робилося погано... Думаю, мені вдалося дещо зрушити з місця питання відносин Делі та Каїра».

Повернувшись назад до Делі, Ґертруда опинилася зацікавленим гостем званої вечері, влаштованої на честь магараджі Майсурського та його свити; це був чоловік з такої величної касти, що лише для його прийому віце-королю довелося спорудити шестикімнатний намет. Гардинґ пояснив Ґертруді, що магараджа не може їсти чи молитися, якщо кімната не має потрібного розміру і не обставлена в певному порядку.

Ґертруда глибоко вразила Гардинґа. Недалекоглядна самовпевнена дівчина, в компанії якої він гуляв Бухарестом, перетворилася на досвідченого дипломата, який може пропагувати свої погляди й водночас залишатися сприйнятливим до шквалу зустрічних заперечень. Гардинґ був приголомшений її строгістю та обізнаністю ситуації, яку Ґертруда вивчала лише протягом останніх шести тижнів. Він усвідомлював, що її робота для британського уряду була ще далеко не закінчена. Гардинґ розробив план, який мав повністю змінити життя Ґертруди і, безперечно, образ Близького Сходу. Він запропонував своїй гості поїхати до гарячої точки воєнних дій в Басру біля річки Шатт-ель-Араб, де межують Месопотамії, Кувейту, Аравії та Персії. Завданням Ґертруди було виступити зв’язковою між розвідками Каїра та Делі і заразом розробити детальний звіт про племена Месопотамії та їхні взаємини. У найскладніший період месопотамського руху Ґертруда мала докласти всіх зусиль, щоб переконати місцевих арабів взаємодіяти з британцями.

Гардинґ попередив, що з цією роботою жінці впоратися буде дуже складно, особливо, якщо вона не має офіційної посади. Ґертруда працюватиме в управлінні генерала сера Персі Лейка, головним офіцером з питань політики в якого був сер Персі Кокс, найвідоміший британський експерт на Близькому Сході, який працював на індійський уряд. Якщо і коли саме Багдад буде захоплено, Гардинґ не мав говорити Ґертруді, Кокс туди переїде й заснує адміністрацію. Ґертруда була знайома з сером Персі та леді Кокс завдяки декільком зустрічами з їхніми спільними друзями — сером Ричмондом і леді Ричі. Кокс саме був резидентом у Перській затоці, коли приїжджав на вихідні до Лондона, тоді вони з Ґертрудою разом обідали й він сильно відмовляв її від небезпечної подорожі до Хаїля, особливо через один із портів Перської затоки, який знаходився під його юрисдикцією. Ґертруда все думала, чи буде Кокс обурюватися з приводу її славнозвісного походу до Хаїля, який мандрівниця здійснила чотири роки тому, хоч і дещо змінила свій маршрут і зайшла з північного заходу? Своїм батькам вона написала: «Віце-король дуже хоче, щоб я залишилася в Басрі й допомогла в роботі місцевого розвідувального бюро, але все залежить від їхніх міркувань і чи буде з мене там якась користь. Я так розумію, що все залежатиме від мене — як ми завжди говорили, усе, що можна зробити для людини, — це дати їй можливість самотужки створити для себе місце. Віце-король повністю мене цим уповноважив».

На Ґертруду, як і завжди, чекатиме супротив з боку працівників розвідки та військових, яким доведеться ставитися до єдиної серед них жінки як до рівної. Одного разу, коли працівники каїрського бюро запитали у Гоґарта, як їм потрібно поводитися з міс Белл і до якої інформації допускати, він відповів: «Вона сама все владнає!». Гардинґ попередив Ґертруду щодо можливих труднощів у Басрі, зауваживши, що тільки від неї самої залежить можливість залишитися там на постійній основі. А тоді написав листа Коксу, радячи сприймати Ґертруду всерйоз. Слова, які Гардинґ підібрав, заслуговують бути вписаними до анналів шовінізму, а якби їх прочитала Ґертруда, на її устах з’явилася б іронічна посмішка: «Вона надзвичайно розумна жінка, — зазначив він, — ...з мізками чоловіка». Невдовзі Гардинґ написав про міс Белл у своїх мемуарах: «Я її попередив, що присутність такої жінки, як вона, обурить сера Персі, однак її тактовність та освіченість могли виправити це. Як я й передбачав, у Басрі проти неї повстала серйозна опозиція, однак завдяки своїм здібностям, здоровому глузду й тактовності Ґертруда змогла її приборкати».

Коли іноді Ґертруду називали нежіночною — а це було зовсім не так — варто наголосити, що вона мала справу з колами чиновників і військових виключно чоловічого роду. Вона кидала їм виклик на їхній же території і часто мала рацію, через це деякі зі старих шкарбунів, серед яких Ґертруді доводилося працювати, починали критикувати її як жінку. Частіше за все це були такі самі патріоти та колоніалісти, як і генерал-лейтенант сер Джордж МакМанн, генеральний інспектор зв’язків у Месопотамії, який секретно називав арабів «сукнями». МакМанн міг спершу ставитися до Ґертруди доброзичливо, а тоді раптом критично. Зазвичай він настільки не орієнтувався в тому, що відбувалося, що називав геніального й норовливого Т. Е. Лоуренса «неосвіченою пустельною людиною», не здатною припустити під словом «араб» дещо складніше за «патріархальні племена пустелі на чолі з шейхами в усіх своїй владних витівках, з чистокровними кіньми та нав’юченими верблюдами... і все таке». На думку МакМанна, Лоуренс не був знайомий зі «складними ситуаціями», які виникали в Дамаску й Багдаді, а Ґертруда була «кволою людинкою, яка, як казали, була жінкою», котра через схвалення її управлінських якостей стала занадто пихатою. Ґертруді ж, своєю чергою, було зовсім байдуже, чи був хтось серед її колег ґеєм, диваком чи нездорово мотивованою людиною, чи було у них шістдесят чотири дружини і чи поклонялися вони дияволу; з кожної особистої зустрічі вона просто вивідувала якнайбільше інформації та йшла далі. Ґертруда не опускалася до принизливого рівня й у своїх листах додому ніколи не розповідала про це упереджене ставлення, адже завжди мала щось цікавіше, про що хотілося написати; однак іноді Ґертруда могла проґавити якийсь короткий коментар, що свідчить, як сильно вона втомилася від боротьби з жінконенависництвом і від потреби знову і знову себе проявляти. «Тут зовсім не просто — одного дня я вам усе розкажу, — написала вона у листі до батька. — Думаю, мені вдалося подолати всі труднощі і більшого вияву прихильності моїх колег для мене ніщо інше, як джерело щирої радості».

Ґертруда приїхала до головного штабу розвідувального відділення в Басру без звання, роботи чи окладу; вона навіть не знала, чи залишить її у себе департамент, в який вона прямувала, чи одразу ж відішле назад. Саме місто — потворна купа обмащених глиною будинків і пальмові діброви, переділені зрошувальними каналами — практично за одну ніч мало перетворитися на велетенську військову базу сухопутних військ. Кожен офіс, кожна кімната були заповнені солдатами, і вся атмосфера була заряджена тривогою грядущих бойових дій. Сер Персі Кокс на кілька днів поїхав з міста, однак леді Кокс гостинно й люб’язно зустріла Ґертруду і розмістила її в одній з їхніх вільних спалень, поки гостя не підшукає собі житло. Однак для Ґертруди не виявилося вільного кабінету. Тож вона мусила працювати в кімнаті, де жив полковник Біч, очільник військової розвідки. Під час робочого дня цю кімнату вона ділила разом із привабливим помічником Кембеллом Томпсоном, який колись також працював з Гоґартом і Лоуренсом у місті Кархемиш.

Заручившись допомогою одного арабського хлопчика, якого найняли для неї в слуги, Ґертруда почала вивчати документи, до яких отримала доступ, і, висловлюючи несхвальний подив, мусила підпорядковуватися певним правилам: її листування піддавалося цензурі; існували обмеження щодо її контактів і того, що вона могла робити; якщо Ґертруда збиралася навідувати когось з арабів удома, то мусила йти у супроводі офіцера або компанійки. Ґертруда намагалася завдавати леді Кокс якомога менше незручностей, обідаючи в офіцерській їдальні та винаймаючи кімнату в головному штабі. Таке життя дуже сильно відрізнялося від сприятливих умов у бюро, і Ґертруда дуже хотіла повернутися до Каїра, де, знала напевно, її чекали. Дні минали нестерпно монотонно: «Хотілося б знати, скільки я залишатимуся в певному місці і що робитиму далі. Я починаю запитувати себе, що я насправді тут роблю, — писала Ґертруда. — Наприкінці кожного тижня я озираюся назад і думаю, що я, напевно, не зробила нічого корисного... Якщо я піду звідси, нічого не зміниться, і якщо залишуся — теж нічого не зміниться».

Сер Персі повернувся у місто, і Ґертруді більше не довелося нудьгувати. Він одразу ж привітав гостю з успішною мандрівкою до Хаїля. Більше він її не недооцінюватиме. Сер Персі Кокс — високий чоловік зі сріблястим волоссям і орлиним носом, на той час Коксу вже виповнився п’ятдесят один рік (на чотири роки старший за Ґертруду). Родом з британського міста Гарроу, він був поважною, ввічливою, переконливою та культурною людиною, що поділяла хвилювання Делі стосовно розпалювання арабського повстання, якому сприяв Каїр. Сер Персі працював на індійський уряд в тому регіоні вже протягом десяти років. Якою не була б його миттєва реакція на приїзд цієї жінки на військову базу саме в той час, він був занадто освіченою людиною, щоб проявити своє упередження. Згадуючи про лист Гардинґа, Кокс вирішив кинути Ґертруду одразу на велику глибину, 9 березня він влаштував для неї обід з чотирма генералами, відповідальними за наступ в Месопотамії. На його думку, Ґертруда працювала на військову розвідку. І якщо вона має «мізки чоловіка», як він сказав леді Кокс за ранковою чашкою кави, то нехай зустрінеться з військовими й переконає їх у своїй користі та професіоналізмі.

Це було своєрідне випробування, можна навіть сказати, прослуховування. Місцева військова верхівка з упередженням ставилася до допитливих «пронир», які несподівано з’являлися, не маючи на те жодних причин. Тепер від військових чекали, щоб вони знайшли для міс Белл якусь роботу. Генерали індійських експедиційних військ Лейк, Коупер, Мані та Офлі Шоу охоче продовжили б її ігнорувати. Однак їх попрохали розважити гостю за обідом в офіцерській їдальні. Вони були готові оцінити англійку як жінку і як кандидата на робоче місце. Як військові встигли зрозуміти, ця маленька жіночка уславилася мандрами. Вони звернули увагу, як підстрибував її капелюшок, щоразу коли Ґертруда йшла коридором до тієї кімнатки, в якій працювала, хоч і гадки не мали, чим вона там займалася. Вони чули, що новенька товаришувала з тим жінкуватим і недисциплінованим офіцером Лоуренсом. Тож планували відкинутися на стільцях і сміятися зі своїх жартів про старих дів. Арабське повстання! Можна подумати, «сукні» здатні на воєнні дії! Між собою вони безмовно домовилися, що її підтримуватимуть, будуть галантними, трішки посміються з її поглядів і продовжать ігнорувати.

Таке випробування якнайкраще допомогло Ґертруді проявити себе. Вона опинилася у своїй тарілці. Міс Белл стрімко увійшла в їдальню, генерали підвелися, а тоді всі разом сіли за стіл. Чоловіки ще навіть не встигли про щось подумати, як гостя почала говорити. Вона змусила їх замовкнути, підібравши правильну ноту, що вміла робити завжди. Ґертруда говорила їхньою, військовою мовою, стратегічно оперувала фактами, була добре обізнана з багатьох питань, а головне — добре зналася на справі. Свою доповідь Ґертруда розбавила гумором і за столом, однозначно, домінувала. Вона вислухала думки генералів, проявила свою далекоглядність, назвала кілька імен, трохи їм підлестила й коротко виклала декілька вирішальних тактичних та адміністративних відмінностей між індійським мусульманством і бедуїнською незалежністю на Близькому Сході. Генерали здивувалися й злегка спокусилися. Вони попросили принести їм сигари. Ґертруда теж вставила сигарету до свого мундштука. Генерали почали усвідомлювати, навіщо цю жінку направили до Каїра та Делі, а тоді ще й віце-король забажав відіслати до Басри.

Ґертруда не дозволила, щоб обід затягнувся. Як вона пояснила, у неї було ще дуже багато роботи. Жінка приязно посміхнулася, щиро подякувала й пішла, залишаючи в заповненому тютюновим димом повітрі ледве відчутний аромат англійської лаванди. По обіді вона збиралася повернутися до роботи. Однак коли підійшла до свого «офісу», то з жахом побачила, як усі її папки та документи виносять з будинку й вантажать на воза. Спантеличений капітан Томпсон стояв на ґанку і всіляко протестував, однак слуги сказали, що виконують розпорядження штабу. Ґертруда не збиралася з цим миритися, й вони з Томпсоном пішли до штабу, щоб з’ясувати причину усунення від справи. Штабний офіцер зустрів Ґертруду дуже привітно й провів через весь будинок до просторої дерев’яної веранди, з якої через завісу з листя та квітів було видно річку. На веранді стояли плетені стільці та кавові столики, а поряд була не менш простора й прохолодна кімната з парочкою величезних столів, над якими крутилися вентилятори. Настінні полиці були закладені книгами, які вже встигли накопичитися у них з Томпсоном. Повз пройшли слуги, несучи всі їхні папки, документи та книжки. Це мав бути їхній новий офіс. Ґертруда написала додому:

Вона пройшла випробування. Вона була у справі й збиралася стати індійським військовим штатним офіцером штабної групи.

Генералам Ґертруда подобалася, і дуже швидко в колі військових вона стала улюбленим працівником. У парку спеку всередині літа, коли вся країна потерпала від страшенних паводків і опинялася під водою, генерали Коупер і МакМанн — який у 1919 році стане головнокомандувачем Месопотамії — повезли Ґертруду на річковому пароплаві до північної частини річки Шатт-ель-Араб, де збиралися навідатися до країни болотних арабів. Відрядження мало тривати кілька днів. Палуба пароплава була оснащена спрощеними варіантами кают, зроблених з дерев’яних панелей; Ґертруда взяла з собою слугу й легкі складані меблі для табору. Вони кинули якір в озері Хорр-ель-Хаммар, куди стікаються води річок Тигр та Євфрат. Ґертруду заворожили цей водяний пейзаж і незвичайна архітектурна краса будиночків з очерету та мадхіфсами, що плавали на воді, і центр села, де розташувалися величні будинки, розміри яких сягали п’ятнадцяти метрів в довжину і п’яти у ширину. Це була стародавня культура, народжена на воді, яка на початку 1950-х років заволодіє серцем Вілфреда Тесиджера і яку у свій час знищить Саддам Хусейн. 12 грудня Ґертруда написала Чиролу:

Вони дізналися, що Насирія, яку нещодавно захопила Британія, перетворилася на острів завдовжки з п’ять кілометрів. Там Ґертруда зустрілася з генералом Брукінґом — «маленький запальний чоловічок із розбитим серцем, який чотири місяці тому у Франції втратив свого єдиного сина» — і майором Гамільтоном, який, як виявилося, був кузеном Стенлі. Хоч якою б чарівною не здавалася інтерлюдія, певні речі Ґертруду все ж непокоїли. Щоразу, коли хтось перерізав телеграфну лінію, той запальний генерал, не розбираючись, однаково карав як товаришів, так і недругів. У її листі до Чирола далі:

Повернувшись до Басри, Ґертруда взялася вирішувати інші проблеми. Важка праця потребувала великої кількості чоловіків, і військові органи їх забирали, залишаючи безліч сімей без годувальника, який би вирощував урожай чи забезпечував умовами для життя. Ґертруда вирішила, що напише про це Гардинґу. Така ситуація не лише зачіпала високу мораль англійки, її мучила думка про те, як майбутнє керівництво Месопотамії зможе завоювати довіру й підтримку арабів після порушення принципів людяності?

Досі месопотамська кампанія просувалася з величезним успіхом, однак зараз усе обернулося з точністю навпаки. Після того, як пробританські війська під керівництвом генерала Ніксона прогнали турків з Насирії, генерал-майор Чарльз Таунсенд разом із шостою дивізією у складі десяти тисяч солдатів продовжили йти у наступ, щоб захопити місто-фортецю Ель-Кут. Там вони планували перегрупуватися й чекати на підкріплення, однак Ніксон — який своєю чергою отримав наказ із Індії — наказав іти далі. З флотилії річкових пароплавів англійці вступили в битву біля міста Ктесифон, масивні арки якого Ґертруда неодноразово фотографувала і які практично можна було розгледіти з Багдада. Двадцять тисяч турецьких солдатів окопалися й підкараулювали противника у Ктесифоні. Наступ зупинили, і згодом кількість втрат зросла, тож Таунсенд зі своїм військом мусив поспішно відступати в Ель-Кут. Це було на початку грудня. Оточені турками нещасні солдати шостої дивізії, яким вдалося вижити, були приречені витримати найдовшу в британській історії облогу. Так проходили тижні, потім місяці; і, незважаючи на три начебто успішні спроби відтіснити турків, солдати разом із місцевими жителями опинилися ув’язнені за стінами міста і згодом були вимушені їсти котів і собак, а тоді ще й щурів. «В Ель-Куті зовсім нічого не відбувається, і не схоже, що бодай щось може змінитися — це безнадійна справа. Самому Богу відомо, чим це має закінчитися», — написала Ґертруда у квітні.

Усередині квітня в Басру приїхали Лоуренс та Обрі Герберт з якимось секретним завданням від каїрського розвідувального бюро. Вони одразу ж попрямували до Ґертрудиного офісу й розмістилися на її веранді, вникаючи у курс справ. Через незрозумілість цілей їхнього візиту та невійськовий вигляд в офіцерській їдальні прокотилася хвиля несхвалення. Лоуренс і Герберт були уповноважені запропонувати близько двох мільйонів фунтів стерлінгів, щоб відкупитися від турків і звільнити свій гарнізон в Ель-Куті. У крайньому разі вони збиралися обговорити обмін пораненими й закликати до милосердя до арабського населення міста Ель-Кут. Це була принизлива ситуація, однак водночас і останній шанс відвернути страшну катастрофу для британців. Пізніше Лоуренс опише злісні заперечення щодо його місії з боку англійських військових, які працювали в Басрі, і як двоє генералів взяли його за барки, щоб сказати, наскільки ганебний цей хід.

Лоуренс і Герберт сиділи з Ґертрудою за столом і розмовляли. Для неї було безмежною втіхою знову зустрітися й поговорити з найсвітлішими умами каїрського бюро геніїв: вона не могла не порівнювати їх зі старими тупуватими генералами, які дуже часто складали їй компанію за обідом. «Цей мій тиждень позитивно урізноманітнився приїздом містера Лоуренса, направленого з Єгипта у статусі зв’язного офіцера. Ми чудово поговорили й склали грандіозні плани щодо уряду всього світу. Завтра він відпливає вгору річкою туди, де в ці дні лютують бойові дії».

Та вже було запізно: турецький воєначальник Халіл-паша принизливо відхилив спробу його підкупу. 29 квітня, після 147 днів облоги, турецькі солдати нарешті змогли прорватися в місто Ель-Кут і захопили своїх супротивників у полон. Чотири тисячі британських солдатів, знесилених голодом, пізніше помруть від каторжних робіт і форсованого маршу. Місцеві жителі Ель-Кута, які й так стали нещасними жертвами ситуації, натерпляться ще й жахливого ставлення від переможців; зрештою цього багато верств арабського суспільства будуть налаштовані проти будь-якого втручання з боку британців. Лоуренс з Гербертом повернулися до Басри. Тепер вони стали ще більшими персонами нон-ґрата, однак Лоуренс усе ж затримався в компанії Ґертруди ще на декілька днів. Схвильований ситуацією в Месопотамії, Г’ю написав Ґертруді листа, повідомляючи про розповсюджену в Англії критику стосовно того, що керівництво Басри та Делі «абияк довело справу до кінця». Ґертруда відповіла на це зауваження із запалом і загальними перспективами на майбутнє, однак не виявила ні краплі сліпої прихильності, яку можна було б очікувати від досвідченого політичного діяча, яким вона ставала:

Ґертруда закінчила збір інформації про племена з боку Месопотамії. У неї зав’язалася взаємна повага з сером Персі Коксом, який пізніше написав про цей період:

Ґертруді вдалося двічі себе зарекомендувати в його очах — її подорож до Хаїля та обід з генералами — і тепер Кокс вважав її незамінною. Ґертруда не лише невтомно працювала, а й неодноразово виручала, вивчаючи та приймаючи його гостей-шейхів з усієї Месопотамії. Ґертруда відсіювала неважливих шейхів, а всіх решту направляла до кабінету Кокса з короткою візиткою, де зазначала назву племені, звідки вони прийшли і чого хотіли. Кокс надав їй офіційного статусу помічника офіцера з питань політики і звання східного секретаря. У своєму листі до Чирола Ґертруда побіжно згадала про своє підвищення, однак її радість з цього приводу була очевидною:

Ґертруда працювала не лише на Кокса, а й на його працьовитого заступника — капітана, а пізніше підполковника сера Арнольда Вілсона, кавалера ордена Індійської імперії ступеня «Лицар-командор», одного з найгрізніших і найексцентричніших творців імперій на Близькому Сході. Це був чоловік з міцною статурою та густими чорними вусами, який дотримувався способу життя спартанського самозречення. Під час своїх подорожей він любив спати на землі, не користуючись ні ліжком, ні наметом, і щодня читав Біблію.

Він міг проходити верхи по бездоріжжю по 160 кілометрів на день, а коли доходив до річки, то не переходив її містком, а перепливав. Одного разу, коли Вілсон повертався додому в Англію, він заощадив на вартості переправи, найнявшись на роботу кочегаром судна й підкидаючи вугілля по шістнадцять годин на добу. З корабля він зійшов у місті Марсель, там купив велосипед і проїхав на ньому решту півтори тисячі кілометрів до рідного міста Вустер. Спочатку вони з Ґертрудою ладнали дуже добре: «Він... найдивовижніша у світі людина, йому 34 роки, і він геніальний. У нього чудово розвинуті як розумові, так і фізичні здібності — а це велика рідкість. Я схиляю перед ним голову — він найкращий з усіх колег і зможе зробити блискучу кар’єру. Ніколи в житті не зустрічала нікого з такими унікальними здібностями». Однак його імперіалістичні догматичні погляди рано чи пізно мусили стати між ними.

На початку 1916 року військове міністерство нарешті змогло взяти під свій цілковитий контроль Месопотамію і ввело на її територію війська, авіацію, артилерію й військово-транспортні засоби. Було вже занадто пізно, щоб запобігти стражданням Ель-Кута, однак це змогло вразити ще одного важливого гостя, який навідався до Басри в листопаді, еміра та хакіма південної частини Неджда, Абдулу Азіза Ібн Сауда. Він приїхав ледь не з королівським візитом й уважно оглянув сучасний науковий світ військових дій, на який перетворилося місто. Якщо й був якийсь арабський лідер, з яким Ґертруда бажала познайомитись, але так досі й не змогла, то це саме він — харизматичний грізний воїн, нащадок імама, суддя, володар і правитель. Він був непохитним лідером фундаменталістського ваххабізму, основною метою якого є повернення до істинного Ісламу пророка Моххамеда під суворим керівництвом закону Шаріату. Коли Ібн Саудові було п’ятнадцять років, Рашиди прогнали плем’я Саудів і захопили місто Ер-Ріяд, зробивши його своєю столицею. У віці двадцяти двох років Ібн Сауд очолив військо з вісімдесяти вершників, наданих його союзником проти Рашидів, шейхом Кувейта, і вночі напав на Ер-Ріяд; у супроводі восьми обраних солдатів він видерся по стінах палацу й заколов сплячого Рашида; щойно зійшло сонце й небо набуло рожевого відтінку, Ібн Сауд широко розчинив центральні ворота міста.

Протягом наступного десятиліття Ібн Сауд узяв собі за обов’язок повертати землі своїх предків. У 1913 році він захопив турецьку провінцію Хасу, яка раніше прилягала до Ер-Ріяда, змусив турецький гарнізон пуститися навтьоки й закріпив за собою береги Перської затоки. Ібн Сауд потоваришував з британським політичним представником в Кувейті, зокрема з капітаном Вільямом Шекспіром, який неодноразово намагався переконати британський уряд у безупинному зростанні значущості цього принца пустель. Незабаром, після початку Першої світової війни, Шекспір вирушив до Неджда, де приєднався до чорних шатер Ібн Сауда, які рухалися на північ, щоб відвоювати останню захоплену Рашидами за підтримки турків територію. Незважаючи на те, що сам Шекспір до конфлікту нічого не мав, у бою його вбили. Невдовзі після того Ібн Сауд зустрівся з сером Персі Коксом, головним політичним агентом Перської затоки, і уклав формальну угоду з Британією спільно з шейхами прилеглих до затоки міст — Кувейта та Мухаммара.

Двадцять сьомого листопада 1916 року Кокс з Ґертрудою привітали майбутнього засновника Саудівської Аравії, а тоді він тріумфально пройшовся Басрою, поки йому показували найновітнішу наступальну зброю. Ібн Сауд виглядав велично: в очах виблискував вогонь, волосся було заплетене й зав’язане мотузочками з гачками; перебираючи у руці намистинки чоток, він спостерігав за вибухами бризантних вибухових речовин в імпровізованих траншеях і запуском зенітних снарядів. Ібн Сауд дуже рідко щось говорив. Він уперше в житті проїхав потягом, а тоді його ще й на швидкості прокатали в автомобілі до сусіднього міста Шейба, де гість міг уважно оглянути британську піхоту та індійську кавалерію. Він побачив артилерійську батарею в дії і спостерігав за польотом літака. У базовому госпіталі Ґертруда поклала свою руку на рентгенівський пристрій, Ібн Сауд повторив за нею цей трюк і побачив зображення власних кісток. Ґертруда написала статтю з описом Ібн Сауда для Arab Bulletin, газети з секретною інформацією, яку випускали в Каїрі для службовців британського уряду і в якій працював Лоуренс.

Враження Ібн Сауда про Ґертруду було дещо розмитим. Кокс вже розповів йому про її довоєнну експедицію до Хаїля, однак Ібн Сауд ще ніколи не стикався з європейською жінкою. Хоча, згідно з надійними джерелами, сам він одружувався й розлучався близько шістдесяти разів, передаючи кожну дружину після однієї чи двох ночей комусь зі своїх шейхів чи послідовників. Те, що він мусив зустрітися з нахабно неприкритою жінкою та ще й поводитися з нею на рівних, Ібн Сауд розцінював як образу свого чоловічого достоїнства; він був приголомшений тим, як впливові чоловіки відходили в бік, щоб пропустити її вперед. Більше того, їхня з Ґертрудою зустріч полягала не лише в дружніх вітаннях, вона мала ввести його в поточний курс справ і все довкола показати. Кокс написав у дипломатичному тоні:

У той час Ібн Сауд насправді повівся дуже дипломатично, однак після зустрічі висловив своє справжнє ставлення до ситуації. Офіцер з питань політики Гаррі Сейнт-Джон Філбі, який ще тоді не був Ґертрудиним товаришем, написав, що «всі, хто був на прийомі в Неджді, нестримно й гучно реготала з того, як він перекривлював її пронизливий голос і властивий жінкам говір: „Адбуло Азізе [Ібн Сауде]! Адбуло Азізе! Погляньте на це... а що ви думаєте про це?” і таке інше». Ібн Сауд, напевно, був єдиним шейхом, який перекривлював Ґертруду; але він також був єдиним важливим шейхом, якого вона зустріла за традиціями Заходу, а не за бедуїнськими звичаями. Якби Ґертруда прийшла до намету Ібн Сауда в пустелі, одягнута у вечірню сукню, і презентувала біноклі та зброю, а тоді присіла б разом з ним на килими й вільно говорила на тему його культури, поезії та політики пустельної місцевості, то, очевидно, вразила б не менше, ніж Мохаммеда Абу Таї, Фахада Бега та інших шейхів.

Візит Ібн Сауда добіг кінця, і Ґертруда повернулася до своєї звичної роботи, вимушена терпіти жахливі погодні умови. Вона навіть не знала, що для неї було гіршим: зима, коли всі дороги перетворювалися на місиво грязюки, а на відкриті дренажні канави кидали для переправи дошки, чи літо, коли для уродженки Йоркшира палюча спека була просто нестерпною: «Сьогодні я прокинулася о першій годині ночі й побачила, що температура повітря досі сягає більше 37 градусів, а я лежу мокра, наче в калюжі. Щоранку моя шовкова нічна сорочка разом зі мною йде до ванни, де я її викручую, і більше її можна не чіпати... Оскільки вода у ванну набирається з баку, який стоїть на даху, її температура не буває нижче 37 градусів... але з неї не йде пара — температура повітря ще вища», — написала Ґертруда своїм батькам. Через постійне прання її одяг розлазився на шмаття. Ґертруді доводилося вставати о 5:30 чи о 6-й ранку, щоб його латати — в Англії цією роботою завжди займалася її служниця Марі. Її відчайдушні прохання прислати новий одяг іноді давали результат:

Водночас Ґертруда часто бувала засмучена, що помітно з її листа від 20 січня 1917 року:

Тепер, коли Ґертруда працювала у сфері, де були одні чоловіки, їй ще більше хотілося мати сім’ю. Їй не вистачало подружки, але єдиними жінками, яких вона там бачила, були леді Кокс, дружина її начальника, тимчасові вчительки чи місіонерки і «чудова міс Джонс» — приємна, але дуже зайнята головна медсестра офіцерського госпіталю та лікувального санаторію, розташованого внизу біля річки. Міс Белл була вдячною їй пацієнткою після того, як у вересні того ж року в результаті сильного виснаження від 42-градусної спеки та відсутності нормальної свіжої їжі в Басрі вона злягла від важкої форми жовтухи. Ґертруда написала Флоренс: «Ви знаєте, я ще ніколи так сильно не хворіла. Я навіть не уявляла, що можна почуватися настільки слабкою, коли навіть не можеш поворухнути тілом, а голова повністю відключається».

Після одужання Ґертруда повернулася до складання своїх звітів. Вона написала Г’ю і Флоренс:

«Скапарені... нудні... страшенно бляклі» — тут Ґертруда була вже зовсім нещирою. Вона знала, що її роботу вже як належне цінують у керівництві Єгипту, Судану та Лондона завдяки її яскравим і часто-густо гумористичним роз’ясненням політичних ситуацій та надзвичайно захопливим описам людей, які фігурують у справі. У своєму наступному листі додому вона вже це визнала: «Я з радістю хочу поділитися з вами однією новиною: кажуть, що в Лондоні мої висловлювання привертають до себе неабияку увагу».

Частину своїх звітів Ґертруда була зобов’язана писати для арабського бюро, а частину надсилала в редакцію газети Arab Bulletin як статті. Усі її роботи примножували її славу як, напевно, найвидатнішої британської особистості на Близькому Сході. Ще деякі з її рапортів зібрали разом для видання The Arab of Mesopotamia, що вийшло друком як посібник для британських офіцерів, які вперше приїжджали до Басри. Статті з малоприємними заголовками «Пакс Британіка на окупованих територіях Месопотамії» чи «Основи правління турецької Аравії» виявилися надзвичайно простими та цікавими, завдяки ним новоприбулі офіцери могли швидко ввійти в курс справи. Узявшись за статтю «Шанувальники зірок», читач дізнавався, що до основних положень цієї дивної секти входили такі принципи: життя біля проточної водойми, багатоженство й віра в те, що світ — це насправді велике яйце; ще вони вигадали книжку, яку можуть читати одночасно два священики, сидячи по обидва боки струмка. «Цікаво, як розвиватиметься ця чудна верства населення під покровительством британського уряду», — зазначила Ґертруда.

«Офіційний тон документів, — писав сер Кінаґан Корнвалліс, керівник арабського бюро з 1916 року, — не може зіпсувати оригінальності та насиченості її стилю чи лаконічних описів. У цих статтях чітко проглядається високий рівень її обізнаності, а також співчуття та розуміння тих людей, яких вона так любить». Виснажені державні діячі та офіцери з питань політики, які працювали під величезним тиском, перевіряючи вхідну пошту, зітхали з полегшенням і приємним передчуттям, коли бачили блискучі нариси, підписані «Г.Л.Б.». Вона була неповторною, коли описувала уряд турецької Аравії як вигадку: «Жодна країна, яка демонструвала світу свої встановлені правила й централізовану форму правління, не була такою вигадливою, як Османська імперія»; чи детально розповідала про заплутаність внутрішньої політики в Маскаті: «Султан Саїд Фейсал Ібн Туркі зумів побачити свою особисту вигоду у виданому британським урядом наказі про заборону торгівлі зброєю: повсталий народ більше не може забезпечувати себе зброєю, щоб іти проти нього », або ж коли роз’яснювала війни племені Шаміях, які насправді означали: «захопити ворога способом неочікуваного набігу... втрати під час таких набігів бували більшими, а іноді й меншими, ніж під час футбольного матчу».

Ґертрудині листи до Флоренс, Г’ю та решти членів її сім’ї були такими ж захопливими та далекоглядними, але більш особистими. Писати додому двічі або й тричі на тиждень було її священним обов’язком, який заміняв проведений з ними час, це було почасти вибаченням за те, що Ґертруда навряд чи повернулася б назад. Можливість навідатися додому стала ще більш недосяжною через складність самої подорожі та довгий відрізок часу, який для цього потрібно було десь узяти, не кажучи вже про різні досягнення та втрати східної війни, які за цей час їй доведеться пропустити.

Спілкування з людьми, яких Ґертруда любила, особливо з батьком, було для неї справжньою втечею з пустельного, самотнього, чоловічого світу роботи та війни.

Листи, які вона отримувала з дому у відповідь, нагадували їй, ким вона була і звідки родом. Ґертруду завжди цікавили справи батька, чи то політичні, чи комерційні, однак іноді вона усвідомлювала, що інтереси Флоренс, Ельзи, Моллі і навіть Моріса та Г’юґо надзвичайно сильно відрізняються від її власних. Нам відомо, що Ґертруда часто прикрашала або оминала деякі факти, щоб уберегти близьких від хвилювання; а ще вона старалася поменше розповідати про події в Месопотамії, боячись не знудити рідних. Крім того, коли вона працювала у відділенні поранених і зниклих безвісти, їй досить часто доводилося дізнаватися про жахливі звірства та різню на фронті, і Ґертруда мусила тримати це при собі, не маючи нікого, з ким можна було б цим поділитися і хто міг би відволікти її думки від страхітливих насильницьких сцен, що спалахували у неї в голові. На той час Ґертруда як ніколи відчувала сильну нестачу чоловіка та родини. Удома Моллі та й Ельза, хоч і дещо меншою мірою, зі своїми сім’ями та постійними домашніми клопотами, усміхалися, кажучи про значущість сестри, і з любов’ю називали її «Ґертрудою Великою». А тоді вона відписувала їм щось про їхні клопоти так, ніби вони були для неї такими ж важливими, як державні справи. Лише у своєму листі до Чирола Ґертруда припідняла завісу правди: «Єдині цікаві листи, які я отримую — крім ваших — надходять з єгипетського арабського бюро. Я пишу їм раз на тиждень, і вони тримають мене в курсі подій у Хіджазі та Сирії... Моя родина пише лише про свої особисті справи, про що мені теж цікаво читати, бережи їх Боже».

Ґертруда з Коксом тепер працювали пліч-о-пліч, долучивши до своєї команди Вілсона та інших співробітників бюро; ця команда доклала чималих зусиль, щоб навести лад у вілаєті Басри, проводячи політичні реформи в сферах сільського господарства, фінансів, законодавства й освіти. Вони залучили місцевих шейхів до органів правління, заплативши їм за те, щоб кожен керував своїми районами. На жаль, перша спроба арабського самовизначення провалилася через корупцію та зловживання службовим становищем. Тож команда мусила направляти представників британського уряду співпрацювати з шейхами на більш віддалених територіях.

Зимова кампанія під керівництвом генерала Мода включала в себе повернення міста Ель-Кут і наступ на Багдад, який британські військові сили захопили 11 березня 1917 року. Центр подій перемістився на північ, і Ґертруда чекала повідомлення від сера Персі, який мав викликати її до себе в Багдад, щоб разом утворити ядро системи його нового секретаріату. Ґертруда написала додому:

Ґертруда отримала виклик і попливла на переповненому пароплаві річкою вгору: дев’ять днів подорожі за підвищеної вологості і спеки з декількома медсестрами і шістьма сотнями солдатів. У Раунтоні родина Беллів отримала телеграму з двома словами «Пишіть [в] Багдад».

Багато хто, як і Арнольд Вілсон, залишалися переконаними в тому, що лише цілковитий контроль Британії гарантуватиме поставку нафти британському військово-морському флоту та самій Британській імперії. Однак багато було й таких, як Гардинґ, хто вірив, що будь-яка форма арабського партнерства призведе до хаосу на Близькому Сході й позбавить Велику Британію її зв’язків з Європою, Індією та рештою країн Сходу. Та всі вони помилялись. На основі британського управління в поєднанні з арабським самовизначенням і гордістю от-от мала постати прекрасна держава. Стабільність триматиметься майже непорушно до 1920 року, поставки нафти не припинятимуться, а британських великодушних інтересів дотримуватимуться. Чутливе ставлення до світогляду та намірів мешканців Близького Сходу, яке Ґертруда донесла до свого уряду, дасть їй змогу досягнути того, що всі вважали неможливим. Це була важлива місія, яка чекала на неї в Багдаді.