Королева пустелі

Розділ 10 Робота під час війни

З Хаїля повернулася інша Ґертруда, іншим був і світ, до якого вона повернулась. Мандрівниця подалася відновлювати сили до Раунтона і була там напередодні війни, пишучи жалісні листи до Діка Доті-Вайлі в Аддис-Абебу. Коли 4 серпня 1914 року оголосили початок війни, Ґертруда їздила на ферми, де вилазила на копиці сіна та вози й зверталася з промовами до робітників, заохочуючи їх зробити те, що зробила б вона, якби була чоловіком — вступити до армії. Вона зустрічалася з шахтарями на шахтах залізної руди, їздила машиною на поля, закликаючи чоловіків іти боротися.

Передчувалося, що війна ось-ось почнеться. Через тотальну розруху після наполеонівської війни Європа уклала договори, які зв’язували одну державу з іншою цілою низкою зобов’язань. Британія мала прийти на допомогу Франції, Франція мала вступитися за Росію, Німеччина — за Австрію, Росія — за Сербію, Польщу та Італію. Туреччина ж мала діяти спільно з Росією.

Головою німецької держави був кайзер Вільгельм, пихатий агресор військового класу, який клопотався створенням резервних броненосців для свого флоту й посилював могутність армії. Однак небезпека прийшла звідти, звідки її чекали найменше — з боку старої виснаженої Австро-Угорської імперії. Імператор засуджував зміни й правив твердою рукою, тимчасом як його піддані прагнули вільного волевиявлення. Серби, зокрема, обурювались їхньому підкоренню, і солдати не бажали чекати обіцяних реформ від доброзичливого спадкоємця імператора, ерцгерцога Фердинанда. Коли одного дня Фердинанд приїхав до Сараєва у відкритій кареті, з натовпу донісся постріл, від якого ерцгерцог загинув.

Це призвело до справжнього ефекту доміно. Австрія напала на Сербію, Росія мобілізувалася на підтримку Сербії, пригрозила Туреччині й закликала на допомогу Францію. Німеччина, спостерігаючи за тим, як Європа вишиковувалася проти неї, вирішила завдати удар на випередження. На превеликий жах для Франції, німецькі солдати прорвалися через Бельгію й уже за декілька тижнів розбили табір неподалік Парижа. Для Британії оголосити війну стало справою честі; на допомогу Франції вона надіслала експедиційні війська в кількості сотні тисяч військових. Об’єднані сили взяли на себе весь удар нападу на півночі, тимчасом як два мільйони французів створили живий бар’єр аж до Швейцарії. Між тим, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та африканські колонії прийшли на допомогу Британії. Згодом Японія окупувала Китай. Так країна за країною і, зрештою, більша частина світу втяглися у війну. Той одиничний постріл в далекій європейській столиці призвів до мобілізації 65 млн. військових, а в подальшому і до 38 млн. жертв.

Ще до закінчення 1914 року британське розвідувальне бюро в Каїрі почало ставити питання щодо арабських провінцій в Османській імперії. Росія воювала на два фронти і просила в Британії підтримки в Середземному морі. Британія, яка розглядала нову стратегію дій, була готова допомогти. Усього лише за три місяці боротьба на півночі Франції зайшла в глухий кут. Було сподівання, що коли Британія ініціює південно-східний фронт в затоці Дарданелли, Німеччина буде вимушена розділити свої сили й вступиться за Туреччину. Питання полягало ось у чому: якщо британці ініціюють південно-східний фронт, якщо Туреччина приєднається до Німеччини в тотальній війні проти Великої Британії, на чиєму боці будуть араби? Віндхем Дідс в Каїрі звернувся до військового міністерства з проханням зв’язатися з Ґертрудою Белл, відомою мандрівницею, яка зовсім нещодавно бувала у тих краях, і поцікавитися її думкою.

Ґертруда в той час була у Раунтоні. Взявши листа з обіднього столу, вона пішла з ним до свого кабінету, звільнила робочий стіл звичним для себе способом, змівши всі книги й папери на підлогу, і сіла писати відповідь. Звіт, який Ґертруда надала на прохання військового міністерства, відображав її чітке усвідомлення складної політичної ситуації. Його суть така: Сирія була пробританською країною, якій не подобалося посилення впливу Франції у їхньому регіоні. За таких обставин Сирія охоче погодилася б перебувати під британською юрисдикцією:

Суть її рапорту для військового міністерства була повністю підтримана інструкторами-наглядачами, які знали власні вілайєт[41], хоча й не могли побачити більш розгорнутої картини, яку Ґертруда з легкістю надала після своєї відважної подорожі до Хаїля. Вайтголл уперше дізнався про її вражаючу обізнаність, якою й скористався. Відтоді Ґертрудине майбутнє тісно переплелося з британським урядом.

«Звіт Белл» швидко переправили до Каїра, а також міністрові закордонних справ, серу Едварду Ґрею. Родина Беллів уже знала Ґрея, як і багатьох інших ліберальних діячів і політиків того часу. Раніше Г’ю працював з ним у виконавчому комітеті Лондонської та Північно-Східної залізниці; а Едвардовий скромний трактат про риболовлю на муху був однією з книг, яку Ґертруда взяла з собою в пустелю 1911 року як нагадування про стишену сільську місцевість Англії: вона розповіла йому про це після свого повернення з Хаїля, адже Ґрей був одним із перших гостей на Слоун-стріт.

Життя повсюди змінювалося: для когось більше, для когось менше. Журнали переповнювали фотографії світських красунь в уніформі: Графиня Батерст у своєму вбранні Червоного Хреста, маркіза Лондондеррі у формі жіночого легіону. У новому виданні британського журналу Vogue, який Ґертруда почала час від часу читати, красувалися знімки герцогині Веллінґтон, яка в’язала шкарпетку для солдата. Місіс Вінсент Астор була сфотографована у принадному солом’яному капелюшку, висловлюючи своє бажання відкрити санаторій для поранених неподалік Парижа. Леді Рендольф Черчилль «організувала якісь дуже гарні живі картини». Ґертруда, яка чудово усвідомлювала безглуздість усіх цих діянь, прагнула знайти роботу, за своїми здібностями. «Я попросила декого зі своїх знайомих з Червоного Хреста взяти мене до себе в команду, щойно з’явиться якась доречна робота, — написала вона в листі до друга, — ...а ще я писала своїм знайомим до Парижа, запитуючи, чи можу я там якось допомогти... Аравія почекає».

У той час усе, що Ґертруда могла зробити, це влитися в колектив знатних леді на робочому місці й узятися за виконання благородних завдань лікарняного клерка в маєтку лорда Онслоу в парку Клендон, графство Суррей; це був один із багатьох будинків, заповнених пораненими. Там саме ставили на ноги сотню бельгійських солдатів, однак, на превеликий жаль, Ґертруду направили виконувати рутинну паперову роботу, не дозволивши братися за сестринську справу. Вона скаржилася Флоренс, що їй критично не вистачає роботи. Недільні дні були особливо нудні. Одного разу Ґертруда пішла на прогулянку й зупинилася випити чаю зі своїми знайомими з Суррею, подружжям Джона Сейнт-Лу Стречейс, які теж дозволили пацієнтам заселитися до вільних спалень їхнього великого будинку.

А тим часом в Раунтоні Флоренс збиралася зробити те саме. Спочатку вона сказала Ґертруді, що хворих буде двадцять, а потім — що ще більше. Ґертруда все думала, як вони всі зможуть там уміститися.

Вона розповіла Флоренс про одного з перших поранених в будинку подружжя Стречейс: це був конголезький солдат, якого ледве розлучили з його велетенським ножем; чоловік уперто наполягав, щоб ніж залишився біля нього в ліжку — він пояснив, що в тій частині Африки, звідки він, в’язнів убивають та з’їдають. «Сейнт-Лу зауважив: „Ось такий украй неочікуваний результат війни — у найкращій кімнаті твого будинку спить канібал”».

Двадцять першого листопада, після трьох тижнів перебування в Клендоні, Ґертруду попрохали негайно поїхати до міста Булонь на роботу в новому відділенні Червоного Хреста — поранених і зниклих безвісти.

Це відділення відкрили в Парижі на початку війни, щоб допомагати відповідати на запити сімей, члени яких пішли на війну й припинили писати додому. Такі сім’ї й гадки не мали, були їхні близькі поранені, зниклі безвісти чи загинули. Новини вони могли отримати тільки в так званій «телеграмі страху», за допомогою якої військове міністерство повідомляло про смерть близьких; або ж знайти рідне ім’я серед списків поранених і вбитих, які публікувала газета The Times. Військове міністерство не могло впоратися з великим напливом запитів, і єдиною надією сімей залишалася Організація Червоного Хреста, куди вони й зверталися за інформацією. Завданням відділення поранених і зниклих безвісти було поділити розшукуваних чоловіків на три категорії: загиблі, про смерть яких ще не повідомили; солдати, які мали настільки серйозні поранення, що лежали в лікарнях і не могли написати листа; і ті, кого взяли в полон. Спершу ця класифікація стосувалася лише високопосадовців. У грудні відкрилося додаткове довідкове бюро, яке мало працювати з листами сімей унтер-офіцерів, а також із тими, кого було важче відстежити.

На ранніх стадіях війни найважливішим було підтримувати зв’язок з французькими госпіталями в Парижі. Оскільки британці воювали на півночі Франції, нове відділення Червоного Хреста розмістили якомога ближче до них, поряд із британськими госпіталями, що нині знаходилися в Булоні. Коли Ґертруда туди приїхала, нове відділення проіснувало лише три тижні. Німецька армія нещодавно прорвалася через Фландрію, і британські експедиційні війська направили до Іпра, щоб зупинити противника, у результаті чого британська армія втратила близько п’ятнадцяти тисяч військових. Загрузнувши в окопах, розділені колючим дротом і кулеметною чергою солдати опинилися втягнуті у війну на виснаження, яка переривалася на періодичні спроби прорватися через зловісну лінію. Такі безперервні наступи покосили від п’ятдесяти до ста тисяч солдатів, які так і не змогли досягнути тривалого успіху. Бойові дії дійшли до мертвої точки: дев’яносто метрів відвойовані в один день, за день чи тиждень були втрачені знову. Кожен об’єднаний наступ приводив до жахливих втрат і серйозних поранень; кожен військово-санітарний потяг привозив сотні солдатів на ношах; їх розміщували на вокзалах і вже звідти везли до госпіталів.

Ґертруда працюватиме у відділенні поранених і зниклих безвісти разом зі своєю подругою дитинства Флорою Рассел та її сестрою Діаною. Сестри працювали позмінно, тож одна з них завжди була в офісі, а інша тим часом відпочивала. Перед від’їздом Ґертруди в Булонь Флора була в Лондоні, й Ґертруда з нею зустрілася та дізналася про весь хаос і жахливий бруд, які на неї чекали. Флора швидко склала список одягу, що в подальшому знадобиться подрузі, і пішла насолоджуватися своїми вихідними. На те, щоб дістатися до Булоні, Ґертруда мала лише три дні, тож вона передала через Флоренс цілу купу листів до Марі Делер, своєї багатостраждальної служниці, з вимогою спакувати їй спідню білизну, годинники, жакети та чоботи для верхової їзди, щоб упоратися з брудом, її повідомлення до Марі досить різкі, хоч і дещо підправлені тактичним втручанням Флоренс. Однак прив’язаність і відданість служниці були безмежні: вона залишилася б зі своєю господинею до кінця життя, незважаючи ні на що.

Ґертруда, з властивим їй нетерпінням, як завжди, страждала від Дікової відсутності. Він уже зізнався, що кохав її, однак, перебуваючи в Аддис-Абебі, був як ніколи далеко. Коли вона зможе його побачити? Ґертруда знала, якщо Доті-Вайлі повернеться додому, то знову добровільно піде до армії і знову його не буде. Коробка з його листами була впакована на дно валізи.

На пароплаві з Фолкстона Ґертруда була чи не єдиною жінкою серед натовпу пригнічених чоловіків в уніформі, які поверталися на фронт після сімдесяти двох годин відпустки. Під сильною листопадовою зливою вона ступила на причал Булоні, ледве впізнаючи в сірому місті відправну точку стількох яскравих подорожей Європою, в які вирушала родина Беллів. Раніше цей порт кишів енергійними носіями, а тепер навколо не було жодного. Піднявши комір, Ґертруда взяла валізу й пішла за солдатами, які позвалювали на плечі своє спорядження й прямували до вантажної станції. Там вони сідали на лондонські омнібуси, які мали відвозити військових на фронт. Незважаючи на те, що ці автобуси знаходилися у Франції не більше чотирьох-п’яти тижнів, вони були так сильно заляпані грязюкою, що ніде не проглядалася навіть маленька плямка справжнього кольору їхнього корпуса. Зламаний транспорт використовували як тимчасові схованки від дощу. Під кіркою грязюки Ґертруда змогла розгледіти назви двох колишніх маршрутів цих омнібусів — Путні та Кілберн. Вона пройшла повз шеренгу машин швидкої допомоги, що належали Червоному Хресту, прямуючи до вантажних складів, які на той час використовував госпіталь військово-медичної служби. Крім Ґертруди, єдиними жінками на вулиці були медсестри, які йшли на роботу чи навпаки поверталися зі зміни, вдягнуті у сірі халати військових медсестер, довжина яких сягала щиколоток.

Ґертруда побачила службовий автомобіль, який чекав на неї біля станції, де автівки невідкладної допомоги вивантажували поранених солдатів. Ті з них, які могли ходити, здавалися глиняними фігурами: і їхні обличчя, і мундири були заляпані грязюкою. Вони шкутильгали й шаркали ногами, наче старі діди, зовсім не роззираючись навкруг. Інших солдатів переносили на ношах, або ж вони лежали й курили сигарети, очікуючи наступного етапу репатріації. Дорогою автомобіль розбризкував на всі боки грязюку з калюж, а крізь замащені вікна Ґертруда повсюди бачила один бруд і дискомфорт. Вони під’їхали до занедбаного будинку, на горищі якого Ґертруді виділили кімнату. Щоб дістатися туди, довелося підніматися довгими крутими сходами, які смерділи протухлою їжею. Діана жила разом із Флорою в кімнаті на нижньому поверсі, вона зайшла до Ґертруди й погодилася, що діра — жахлива. Ґертруда перевзулася й разом з Діаною одразу ж пішла за своїм паспортом. У листі Дікові вона написала: «Сьогодні у мене була препаршива бесіда з паспортисткою в Червоному Хресті., вік — 46, зріст — 1 метр 66 сантиметрів... без спеціалізації... рот — у порядку... обличчя — ну... Я подивилася на неї, а вона мені каже: „Кру-гом!”».

Ґертруді показали її стіл і познайомили з волонтерками, групою відданих справі, але дуже дезорганізованих жінок, які працювали у тому відділені. Видовжена кімната з високою стелею була ще похмурішою, ніж сіра картина міста за вікном. Чотирьох чи п’ятьох столів і підлоги було практично не видно під стосами пошарпаних документів. Декілька разів на день до них приходив кур’єр з новими коробками листів і списків і тим самим запускав механізм божевільної активності всього персоналу. Бувало й так, що якесь ім’я на конверті могло їх зачепити, унаслідок чого вони потім переривали ще п’ять чи шість стопок старіших листів. Ґертруда помітила, що згодом після цього всі полишали пошуки й знову сідали за свіжі газетні вирізки та стоси листів від родин.

Кожна з жінок намагалася пояснити Ґертруді, чим вона займається, але їхні пояснення настільки відрізнялися і самі волонтерки були такі заплутані, що, зрештою, Ґертруда сама в усьому розібралася. Коли приходили листи, волонтерки виписували з них імена, а тоді намагалися знайти їх в різних списках. Ґертруда одразу ж помітила, що в них не було системи: вони почали працювати ще тоді, коли листи надходили, наче маленький тихий потічок, і продовжували працювати так само, коли цей малесенький потічок перетворився на велетенський наплив води. Свіжі запити вони намагалися зіставити з іменами зі списків, яким уже міг бути місяць, а то й два: це були переліки людей, які поступили до госпіталю, звіти оглядів з лікарняних палат, списки в’язнів, а також газетні списки поранених та зниклих безвісти. Коли їм вдавалося підтвердити ім’я якогось солдата, що бувало надзвичайно рідко, вони писали його родині відповідь, повідомляючи про те, що цей чоловік поранений, чи зник безвісти, помер чи потрапив у полон. Жінки з цього відділення працювали, спираючись на зроблені поспіхом примітки на папері та на власну пам’ять; вони були завалені документами з багатьох різних джерел, а враховуючи те, що на передовій лінії фронту ніхто не перемагав, їхній моральний дух різко впав, а цілеспрямованість з кожним днем усе більше вивітрювалась. Під час останньої битви в місті Монс більше п’ятнадцяти тисяч британців загинули, отримали поранення чи зникли безвісти, після цього маленька конторка була не те, що затоплена різними листами і списками, її, можна сказати, взагалі знесло від такого потоку.

Ґертруда усвідомлювала, що для того, щоб організувати якусь дієздатну систему, їй доведеться почати все з початку. Вона зосередилася на роботі й узялася за неї з усім ентузіазмом. Багата спадкоємиця, яка все своє життя віддала пригодам і саморозвитку, тепер присвятила себе роботі за скромним столом, та ще й так старанно, ніби від цього залежало її життя: «Думаю, я успадкувала любов до офісної роботи! Я повинна була стати клерком... Я пристрастилася до цієї роботи так, як хтось може пристраститися до алкоголю... заради забуття». Ґертруда виявилася відмінним розпорядником.

Колеги-волонтерки згодом помітили, що новоприбула робітниця почала ними керувати; дізнавшись про їхні особисті методи виконання роботи, Ґертруда склала новий принцип, якого волонтерки, як вони відчували, мусили дотримуватися. Першою її ціллю було створити базу даних, з якою могло б працювати все відділення. Вона зробила алфавітну картотеку всіх офіцерів, які значилися в базових госпіталях Франції, включно з датою їхньої реєстрації, переведення до інших госпіталів, евакуації до Британії чи повернення на фронт. Тепер імена з листів можна було швидко відшукати серед даних відділення. Щойно Ґертруда закінчила з базою даних, вона почала звіряти запити й знаходити імена у списках людей, прийнятих до госпіталів. Після цього вона створила ще одну картотеку, яка ділилася на поранених і зниклих безвісти, з усіма наявними деталями. Вона працювала зі стосами карток під час обіду та опісля закінчення робочого дня, коли контора вже мала бути зачиненою. Після того, як і ця робота була виконана, Ґертруда могла використовувати перехресні посилання, таким чином нову інформацію, яка надходила з будь-якого джерела, можна було порівняти, доповнити й підтвердити. Ґертруда була задоволена своїми досягненнями: «Я майже розчистила цілу гору помилок, які виявила, коли сюди приїхала. Жодні дані тут ніколи не перевіряли, тож ми нагромаджували одна на одну невідповідності, не усвідомлюючи, який безлад чинимо... Якщо ми не будемо скрупульозно точні, від нас не буде жодної користі».

Ґертруда прорідила імена, які знаходилися в їхніх списках вже близько п’яти, а то й більше місяців. Ці чоловіки числилися в так званій нейтральній зоні під назвою «Зниклий безвісти, ймовірно загиблий» поки не приходило підтвердження про їхню смерть, і тоді нещасні сім’ї цих солдатів могли, зрештою, заспокоїтися. У такому випадку з військового міністерства їм надходив тужний документ, після чого ім’я померлого солдата з’являлося в офіційному списку вбитих.

Тепер, як Ґертруда розповідала Флоренс, усе, що їй потрібно було зробити, це переконати відділення поранених і зниклих безвісти у Лондоні та Парижі впровадити її систему й стежити за тим, щоб уся інформація постійно оновлювалася. Коли в Ґертруди був час на обід, вона йшла з Діаною чи Флорою до маленького ресторанчика, заповненого солдатами, де всі ставилися один до одного, як до рідного.

У Ґертруди було значно менше робочих годин на тиждень, ніж у штатного співробітника, і все ж таки для жінки, яка ніколи раніше не працювала в офісі «тут страшенно великий обсяг офісної роботи. Ми працюємо цілий день: з 10 до 12:30, а тоді з 14:00 до 17:00 заповнюємо бланки, вносимо матеріали до алфавітної бази даних і відповідаємо на запити... Що більше ми виконуємо роботи, то більша виникає необхідність правильно розподіляти інформацію по таблицях... Мені не потрібно говорити, що я готова взяти все на себе. Що більше роботи мені дають, то більше вона мені подобається». А далі Ґертруда дописала, чи може Флоренс запросити від її імені повний список територіальних батальйонів?

І чи зможе вона дістати для її офісу адресну книгу Лондона — телефонний довідник теж би підійшов.

Згодом булонські списки визнали настільки повними, наскільки це взагалі можливо, і з Парижа їм почали присилати тамтешні списки солдатів, прийнятих і виписаних з госпіталів, хоча все мало б бути навпаки. Флора з Діаною поїхали до міста Руан керувати новим офісом на основі започаткованого Ґертрудою принципу роботи. Крім того, вона ініціювала «список спостереження», до якого входило близько півтори тисячі осіб, зареєстрованих у таблиці «запити»; таким чином, щойно до госпіталю потрапляв поранений солдат, медперсонал міг одразу звірити його прізвище з тими, що були у списку.

Ґертруда думала, що з часом булонське відділення визнають одним із найкраще організованих у всій Франції. Однак керівництво зовсім не сприяло полегшенню їхньої роботи. Голова відділення поранених і зниклих безвісти, лорд Роберт Сесіл, нещодавно попросив, щоб представник їхнього відділення постійно перебував на фронті, однак армія відхилила його прохання. Організація Червоного Хреста також зверталася до Армійської ради, щоб та дозволила їхнім експертам виходити на фронт після кожного наступу й отримувати свіжі відомості про померлих і зниклих безвісти серед поранених солдатів, які знаходилися у польових госпіталях і на станціях очікування. Військове керівництво не бачило можливості задовольнити це прохання й наказало відділенню поранених і зниклих безвісти триматися далеко за лінією фронту. Незважаючи на відмову, Ґертруда розробила план, як налагодити власні інформаційні канали за допомогою військових капеланів. Скоро стало зрозуміло, що метою військових було приховати від мирного населення не лише катастрофічний хід війни в окопах, а й погрішності воєначальників, які продовжували давати накази йти в наступ тоді, коли їм уже давно мало стати ясно, що стратегія недієва. З невідомих причин Організація Червоного Хреста вирішила заборонити жінкам здійснювати запити в лікарнях. «Це взагалі дурість», — обурилася Ґертруда, вирішивши потоваришувати з медсестрами і тим самим забезпечити себе доступом, хоч і несанкціонованим, до списків поранених тоді, коли він їй знадобиться.

Ґертруда гуляла набережною з 8:30 до 9-ї ранку. О 5-й вечора, після закінчення роботи в офісі, вона починала демонстративно навідуватися в різноманітні передові пункти та госпіталі й розмовляти з пораненими солдатами. Вона здійснила поїздку до Ле-Туке, спеціально скориставшись службовим автомобілем, щоб навідати Секундерабадський госпіталь індійських полків. Медичний персонал сердечно зустрів гостю й розповів, якими ізольованими вони почуваються. Для Ґертруди ця коротка зустріч була немов візит додому. Її напоїли чаєм і провели по палатах, познайомили з Сикхами, Гурками, Джатами й Афридами, більшість з яких сиділи на своїх ліжках по-турецьки й грали в карти: «Кухарі готували страви індійської та мусульманської кухні над окремими багаттями, і приємний запах пряженого масла із запліснявілим ароматом Сходу просочувався вусі палати... У кожного бійця над ліжком причеплена різдвяна листівка від короля, а на приліжковій тумбочці стоїть коробка з прянощами від принцеси Мері».

У самому центрі Булоні містилося казино, що сяяло яскравими вогнями та золотавим лоском. Військове міністерство перетворило це приміщення на військовий госпіталь. Ґертруда здивувалася, побачивши, що американський бар тепер служив рентгенівським кабінетом, а ресторан — аптечним відділенням, де зберігали бинти й карболову воду. Вона помітила, що британські солдати, які лежали в одній палаті з пораненими німцями, були дуже люб’язні та дружні зі своїми колишніми ворогами. 11 грудня вона написала листа Чиролу:

За листопад і грудень — Ґертруда почала працювати з грудня — до відділення надійшло 1838 запитів від сімей солдатів. У новій картотеці налічувалося п’ять тисяч імен; Ґертруді ж вдалося з’ясувати долю лише 127 людей. Більшість із них виявили троє «шукачів», закріплених за булонським офісом. Їхньою щоденною роботою було ходити по лікарнях і розпитувати поранених про зниклих побратимів. І якщо ці контужені й покалічені солдати проливали бодай якесь світло на їхню долю, інформація долучалася до даних відділення. Коли з’являлася достовірна інформація про смерть, вони інформували про це військове міністерство. У звіті Об’єднаної військової комісії Булонського району, який, імовірно, склала сама Ґертруда, ішлося про таке:

Коли британці відступали, німці добиралися до їхніх поранених, яких зрештою або вбивали, або захоплювали в полон. Більше про них нічого не було відомо, хіба що вони потрапляли до списків полонених, які Німеччина передавала до Організації Червоного Хреста в Женеві. Коли ці списки надходили до Булоні, з’являлася можливість визначити долі принаймні декількох зниклих солдатів.

Це була боротьба, не схожа на жодну з тих, яку коли-небудь бачив світ. Невідомий солдат, як писав А. Дж. П. Тейлор, був справжнім героєм у війні, у результаті якої близько 192 тисячі чоловіків з Британської імперії вважали зниклими або взятими в полон. Один снаряд може розірвати п’ятдесятьох солдатів так, що їх неможливо ідентифікувати. Одна з найжахливіших частин роботи, з якою Ґертруда зіткнулася в Булоні, полягала в пошуку могил бійців, яких похапцем ховали на полі бою, а їхні близькі хотіли знати, чи були докази їхньої смерті, і якщо так, то де саме вони поховані. Ексгумацію виконували шукачі Червоного Хреста, ті самі люди, які зазвичай ходили по лікарнях й опитували поранених. Часто бувало так, що вони знаходили могилу полковника чи капітана, якого шукали, а тоді виявлялося, що там була велетенська яма, в яку поскидали десятки інших солдатів. У недавній такій могилі, яку Ґертруда зареєструвала всередині грудня, виявили 98 трупів. З них лише на 66 були ідентифікаційні жетони — принаймні ці смерті можна було підтвердити й місце їхнього поховання було відоме. Після перевірки могилу розширювали, тіла складали в ряд одне біля одного і над ними проводили панахиду. Ось що написала Ґертруда Валентину Чиролу:

Ґертруда не завжди могла викинути з голови думки про Діка, а тепер ще й з’явилися нові тривожні вісті. На Новий рік Моріса мали забрати на фронт. Вона боялася, що одного дня його ім’я з’явиться у списках на її столі. Як і завжди, Ґертруда відкривала своє серце лише Чиролу, оберігаючи рідних від усвідомлення того, наскільки нещасною вона себе почуває:

На початку війни офіцери як кадрові військовослужбовці, були старші за багатьох своїх підлеглих і, відповідно, мали вже дружин, які у разі їхнього зникнення писали б до Організації Червоного Хреста з проханням розпочати пошуки. Відколи військове міністерство видавало доручення й документувало присвоєння чергового звання, у них на руках були списки офіцерів, тимчасом як імена солдатів у строю були відомі лише в їхніх полках.

Як зазначили у рапорті Об’єднаної військової комісії: «Через малий штат службовців і його розподілення неможливо вести точний облік усіх, і саме тому спершу ця робота стосувалася тільки офіцерів». Незважаючи на те, що такий підхід був дійсно плачевним, правда полягала в тому, що загальна кількість солдатів становила астрономічну цифру. Військові комісаріати тріщали від заявок двох з половиною мільйонів чоловіків, які добровільно подалися на службу у відповідь на заклик Кітченера: «Ти потрібен своїй країні».

Незабаром після відкриття нового довідкового бюро, яке займалося сержантським і рядовим складом, армія припинила видавати Організації Червоного Хреста лікарняні списки, оскільки госпіталі були переповнені, а медперсонал перевантажений. Без цієї руки допомоги та за відсутності в їхньому штабі людей-шукачів за декілька тижнів нове бюро закрили. Після цього листи почали приходити до Ґертруди, завантаження якої вже й так було подвоєне кореспонденцією, що надходила з Парижа. Ґертруда зі своїм персоналом без проблем погодилися взяти на себе важкий тягар запитів щодо сержантського та рядового складу армії — «Нам вдалося впоратися з цим доволі непростим завдання, тепер ми ще й обробляємо запити про офіцерів та рядових, і я цьому дуже рада», — і змогла надати деяким британським сім’ям новини про їхніх близьких військовослужбовців.

Ґертруда попросила Флоренс надіслати їй останнє положення про виплату допомоги сім’ям солдатів і моряків, адже була вихована в сім’ї, де всі чудово розуміли обмеженість фінансів сімей простих робітників, як тих, що працювали на металургійних заводах її тата, і що для них означатиме втрата годувальника. Ґертруда хотіла, щоб коли родину повідомляли, що їхній чоловік чи батько став інвалідом чи був убитий, вони одразу дізнавалися про своє право на отримання допомоги й куди їм для цього потрібно звертатися.

Наближалося Різдво. Г’ю запитав у Ґертруди, чи не потрібен їй автомобіль для роботи, але вона відмовилася, сказавши, що за потреби завжди зможе позичити його в когось. Як альтернативу Г’ю надіслав їй 50 фунтів і дуже сподівався, що донька встигне повернутися додому ще до свят. Ґертруда написала батькові листа з подякою, однак зауважила, що хоче залишитися в Булоні, побоюючись, що без неї її нова система розлетиться на дрібні шматочки. Як Ґертруда пояснила, її перевага над Флорою та Діаною була в тому, що вона може постійно перебувати на роботі; до того ж, поки Ґертруда була дуже зайнятою, їй ніколи було зациклюватися на своїх переживаннях.

Ґертруда розповіла Г’ю, на що збирається витратити подаровані 50 фунтів. Вбачаючи в Ґертруді відмінного помічника, Сесіл зазначив, наскільки високо цінує впроваджену нею реорганізацію роботи. Ґертруда була явним претендентом на посаду керівника відділення; тож їй запропонували скористатися однією з вільних кімнат для облаштування там власного кабінету. Ґертруда обрала собі кімнату, яка була доволі похмурою, втім, як і всі решта. Новий кабінет вимили й переклеїли в ньому шпалери, а тоді Ґертруда постелила на підлогу килим і повісила нові ситцеві фіранки. Кімната виглядала настільки мило, наскільки це можна було зробити, — і все завдяки Г’ю. «Незважаючи на бруд і похмурість, мені вдалося зробити свій кабінет досить радісним завдяки баночкам з бузком та нарцисами, які я купую на базарі Я дивуюся тому, як людям вдається возити сюди квіти під час війни, однак я їм дуже за це вдячна», — написала вона Чиролу. У Ґертруди ще залишилися гроші на книжки, папки та реєстраційні журнали. Як вона написала батькові, «приємно знати, що Організація Червоного Хреста не витратила на все це жодної копійчини».

Для Ґертруди Різдво промайнуло майже непомітно. 27 грудня вона сіла писати батькам листа про одне цікаве явище, про яке гомоніло все місто:

Зрештою Сесілу вдалося переконати військове міністерство дозволити їм встановити канал зв’язку з фронтом. Майор Фабіан Варе зі своєю командою був призначений отримувати списки із запитами від Червоного Хреста: з’явилася надія, що їм вдасться розвідати інформацію, не доступну для представників відділення поранених і зниклих безвісти.

Один із членів команди, містер Казалет, приїхав до Булоні напередодні Нового року й привіз велетенську в’язку списків та зім’ятих листів, які вдалося дістати з кишень мертвих солдатів; деякі з аркушів були заляпані кров’ю. Свіжа інформація з лінії фронту не мала ціни, однак була одна умова: усю звірку треба було виконати протягом двадцяти чотирьох годин, після чого Казалет мав повертатися назад. Він мав передати всі листи, щоб їх разом з іншими особистими речами бійців могли повернути сім’ям загиблих. На Новий рік в офісі працювали лише Ґертруда з Діаною. Вони одразу ж узялися до роботи, класифікуючи, звіряючи й вносячи всі результати до реєстраційного журналу. Жінки працювали цілий день, а після вечері знову повернулися до офісу й пропрацювали до 2-ї години ночі: «Опівночі ми на декілька хвилин відклали роботу, побажали одна одній, щоб наступний рік був кращим за попередній, і з’їли декілька шоколадок».

О 8:15 ранку Ґертруда повернулася до офісу, і до 12:30 вся робота була виконана. Міс Белл узяла службовий автомобіль й особисто повернула списки та листи. Майор Варе був приємно вражений і незабаром навідався до їхнього відділення. Він довго розмовляв з Ґертрудою, після чого пообіцяв, що в майбутньому надсилатиме їй усі деталі, які лишень зможе зібрати. Крім того, у січні Сесіл уперше надіслав щомісячний список військового міністерства з даними про зниклих безвісти бійців, щоб Ґертруда його прокоментувала. «У списку було повно помилок, деякі імена були зайві, деяких не вистачало», — написала вона в листі до Чирола. Оскільки відділення з питань поранених і зниклих безвісти було більш обізнаним з цього питання, ніж військове міністерство, у відповідь Ґертруда запропонувала залишити цю роботу на неї.

Однак, незважаючи на свою безмежну працездатність, Ґертруда була виснаженою. Тепер, коли Моріс воював на фронті, а Дік схилявся до того, щоб повернутися в зону бойових дій, вона всіма силами намагалася протистояти депресії. Жахлива погода перетворилася на метафору постійної кровотечі життя та марного стану війни. У листі до Чирола Ґертруда зізналася у своїй пригніченості, що було зовсім на неї не схоже: «Я почуваюся стомленою... я перебуваю занадто близько до того страхітливого борсання у грязюці. Пекельна країна, затоплена водою... неможливо рухатися через усю цю грязюку».

Оскільки кількість поранених і зниклих безвісти постійно зростала, військове міністерство перекинуло велику кількість своїх обов’язків на відділення Червоного Хреста в Булоні. Ґертруда працювала не покладаючи рук, і тепер у ті її умілі руки стікалася вся робота. Вона попросила доручити їй відповідати на запити, у відповідь на які потрібно було інформувати сім’ї про смерть їхніх близьких; досі цим займалась Організація Червоного Хреста; і її прохання задовольнили. Ґертрудина манера гостро суперечила страхітливій Формі Б101-82, наданій військовим міністерством:

«Телеграма страху» була ще стислішою:

Ґертруда з усіх сил намагалася передати це повідомлення якомога м’якше і співчутливіше. Спрацювавши цією тужливою роботою свою друкарську машинку, у нагороду вона отримала нову модель. У рапорті Об’єднаної військової комісії Ґертрудиній праці віддали належне, щоправда, не називаючи її імені, і описали запропонований підхід:

Дванадцятого січня Ґертруда написала Чиролу:

І от тепер, коли Ґертруда перебувала в стані глибокої зневіри, вона отримала листа, який змусив її повернутися назад до життя. Дік написав, що повертається до Лондона.

Вона має чекати від нього повідомлення, після якого може їхати його зустрічати.

Її колеги остовпіли: начальниця, яка ніколи не брала вихідних, яка рідко йшла на обідню перерву й ніколи не залишала офіс із закінченням робочого дня, раптом зникла без жодного пояснення.

Чотири ночі і три дні Ґертруда провела з коханим чоловіком перш ніж він вирушив до Галліполі. Вона знала, що може більше ніколи його не побачити. Після Дікового від’їзду Ґертруда сіла на фолкстонський пароплав, що йшов до Булоні; так важко на серці їй ще ніколи не було. Будучи й без того пригніченою, вона починала один з найпохмуріших етапів свого життя.

Іноді, сидячи за своїм столом у порожньому будинку пізно ввечері біля повної попільнички та баночки з весняними квітами далекого сонячного світу, вона клала голову на руки й плакала. У кожному списку поранених і зниклих безвісти тепер могло з’явитися ім’я Діка чи Моріса. Ґертруда була впевнена, що більше ніколи не знатиме щастя. Відтоді в її листах додому звучить нотка болю:

У зливу прогулюючись набережною, Ґертруда все думала про солдатів, вкинутих у цю війну, адже кожен з них був чиїмось коханим, братом, чоловіком чи сином. Вона, напевно, замислилися про свій ранній ентузіазм з приводу війни і про можливу долю тих юних йоркширців, яких закликала добровільно йти на фронт. За три місяці перебування в Булоні Ґертруді вдалося настільки добре пізнати окопну війну, як це могли зробити лише одиниці з тих, хто сам не був на фронті. Щодня Ґертруді вчувалися мінометні обстріли, які були лише початком атаки піхоти; вона бачила, як люди вибігали з окопів, а тоді пірнали у вирви від снарядів і встановлювали свої кулемети тимчасом як ще три чи чотири хвилі солдатів вискакували з окопів за ними й рухалися в напрямку німецької лінії оборони. Вона бачила, як вояки спокійним темпом бігли вперед, а тоді спалахували сигнальні ракети і лінія солдатів розсіювалася шквалом мінометного вогню з боку німецьких військ. Бачила тіла, які підкидало в повітря; кінцівки, що розліталися на всі боки. Бачила солдатів, які нерухомо падали на землю, і чула крики поранених, які билися в агонії. Бачила, як щойно розірвана лінія перегруповувалась і короткими перебіжками солдати проривалися вперед, поки не опинялися прямо перед траншеями німців. Вона чула, як викрикували накази й пронизливі вигуки, чула вибухи гранат і кулеметні постріли, і стогін та крик тих британців, які з усієї тієї лінії наступу залишилися живими, яких тепер знову відганяли назад. Мертві, поранені, зниклі безвісти — усі вони, разом з усією тією грязюкою і кров’ю, зменшені до одного слова зі списку на столі в Булоні. 2 лютого Ґертруда написала листа Чиролу: «Вони підрахували, що середній період перебування офіцера на фронті до моменту, коли він отримає поранення, становить один місяць... Захоплення, втрата і знову захоплення траншеї — ось до чого все зводиться; а в результаті за останні 6 тижнів було згублено 4000 життів. Гірка втрата».

Двадцять четвертого квітня Морісові вдалося відзначитися на фронті. Він, підполковник полку Ґрін-Говардс, відіграв ключову роль у нападі на селище Фортуїн, вище бельгійського кордону на північний захід від міста Лілль, де німці зуміли прорвати лінію оборони. Коли підполковник Г. X. Шоу, який командував четвертим батальйоном Східно-Йоркширського полку був убитий, Моріс, який бився з ним пліч-о-пліч, узяв на себе командування двома батальйонами і напав на німців, відтіснивши їх назад більш ніж на півтора кілометра. Наступного року, у березні, його поранили; через подальшу операцію йому знадобилося чимало часу на реабілітацію, однак за декілька тижнів він знову повернувся на фронт. У червні 1917 року його знову демобілізували — він майже повністю оглух.

Британська спільнота масштабно приховувала правдиву кількість втрат, тимчасом як Ґертруда бачила перед собою чітку картину реальності й лицемірства, яке продовжувала поширювати влада. Ґертруда знала, що, виконуючи накази штабних офіцерів, які самі, можливо, ніколи не бували на фронті, цілі батальйони до останнього бійця можуть бути розбиті лише за один день. Ґертруда була ще занадто лояльною, щоб відкрито висловити своє розчарування в уряді та у владі загалом. Однак це сформувало настрій, який вона пронесе до самої старості. «Піррова перемога в Нев-Шапель як ніколи чітко показала, що ми не в змозі прорвати лінію оборони. Чому ж вони приховують справжню кількість втрат — я не розумію. Вона сягає близько 20 тисяч; натомість з боку німецької армії — від 8 до 10 тисяч».

Наприкінці березня Ґертруда повернулася до Лондона. Там Сесіл створив нове відділення поранених і зниклих безвісти на вулиці Пелл-Мелл у зв’язку з надзвичайно великою кількістю незареєстрованих солдатів, які лікувалися в госпіталях по всій країні. Головний офіс мав стати центром обміну інформацією для всіх запитів від сімей, направляючи їх до потрібного відділення Червоного Хреста за кордон, включно з південно-східним фронтом. Відтепер мав існувати центральний реєстр, центральна точка збору інформації з усіх джерел і єдиний офіс, звідки надсилатимуть відповіді сім’ям військових. Не було жодної причини, чому не відкривати центральне управління саме в Лондоні, крім однієї: жінка, яка керувала всією системою, працювала в Булоні. Спостерігаючи те, чого Ґертруді вдалося досягти у Франції, Сесіл сказав, що їй потрібно взятися за управління новим офісом. У її розпорядженні мав бути штат з двадцяти осіб, плюс чотири друкарки, і сам він завжди був би порад в одному відділенні, тож Ґертруда в будь-яку хвилину могла б звертатися для обговорення певних питань чи просто за порадою.

Її останній лист з Булоні адресований Флоренс. Усі її думки зайняті Діком і роботою: вона почувалася надто стомленою для якогось громадського життя. «Нікому не кажіть, що я приїжджаю. У мене зовсім не буде часу, і я не хочу, щоб мене хтось турбував».

Принаймні це були якісь зміни. Ґертруда залишила брудний і дискомфортний Булонь і тепер жила на Слоун-стріт, 95 під наглядом своєї відданої Марі Делер. Вона прогулювалася Гайд-Парком чотири рази на день, ідучи на обід і повертаючись назад на Арлінґтон-стріт, куди згодом переїхало нове розширене відділення. Фізичні навантаження й незвичний домашній затишок злегка поліпшили її духовне самопочуття; однак безлад, який панував у новому відділенні, не міг зрівнятися навіть з тим, з яким вона стикнулася в Булоні. До Ґертруди повернулося її старе почуття гумору, завдяки чому листи до Чирола стали дещо світлішими:

Незважаючи на вражаючу кількість годин, яку Ґертруда щодня проводила за роботою, вона всіма силами намагалася залишатися мужньою і в доброму гуморі, хоч від якого б стресу насправді не потерпала. Перебуваючи під сильним тиском, вона залишалася люб’язною, принаймні зі своєю сім’єю. Та тепер її життя добігло кінця...

Те, чого вона так боялася, справдилось: Ґертруда дізналася, що Дік героїчно загинув у Галліполі. Її сестра Моллі написала: «Це поставило хрест на її житті — тепер у неї не було жодної причини продовжувати робити все те, що досі її цікавило».

Якийсь час Ґертруду ніхто не бачив, а тоді вона повернулася на роботу блідою та змарнілою. Ґертруда завжди працювала наполегливіше й довше за будь-кого іншого, а тепер робота стала єдиним, що залишилося в її житті. «Під кінець тижня я почуваюся дуже виснаженою. Та спокійний недільний день в офісі допомагає відновити сили».

Даремно Флоренс намагалася вмовити пасербицю відпочити, боячись наслідків, які могло спровокувати поєднання особистої трагедії з жорстким навантаженням роботою. Найлютіший в її житті удар розчавив Ґертрудине почуття гумору й дружнє ставлення, і, нічого не розуміючи, колеги Ґертруди, мабуть, почали її недолюблювати, ба навіть побоюватись. Однак замість того, щоб просто зламатися, Ґертруда продовжувала працювати заради таких людей, як її коханий і брат. Вона стала запальною й нестримною навіть до Флоренс, реагуючи з незвичною роздратованістю на спроби мачухи відволікти її від роботи: «Найімовірніше наступного тижня я не зможу. У мене на роботі зараз жахливий період: купа нових співробітників, їх усіх треба навчити, й усі вони щохвилини роблять якусь помилку. Мені немає на кого залишити відділення навіть на один день. Усе це вже стає нестерпним. Я ненавиджу щось змінювати, як і зміни загалом».

Ґертруда настільки вимучувала себе горем, що часто не шкодувала почуттів інших, а тоді з сумом визнавала в собі цей недолік. Через три місяці після смерті Доті-Вайлі Флоренс написала Ґертруді листа, запитуючи, чи не приїхати їй і не побути поруч у такий скорботний час. Ґертруда відповіла: «Це дуже люб’язно з вашого боку... але вам не треба приїжджати. Ніхто мені не допоможе, чесно... Ніщо не може мені зарадити».

На Ґертруду звалили ще більше роботи — цього разу міністерство закордонних справ запросило, щоб відділення поранених і зниклих безвісти взяло на себе збір і внесення до таблиці всієї інформації щодо німецьких таборів для військовополонених. 20 серпня Ґертруда написала листа додому:

Дженет Кортні — під час навчання в Оксфорді була відома як Дженет Гоґарт — була однієї з жінок, які прийшли до Ґертрудиного відділення в Лондоні на допомогу.

Пізніше Дженет написала про той період: «Я була дуже вражена її розумовим виснаженням і глибиною її журби, однак жодному із цих відчуттів вона не дозволяла заважати роботі.

Та Ґертруда все одно не збиралася — як вона сказала, просто не могла — відпочивати. Війна заволоділа її розумом, не залишивши місця решті всіх думок... Ґертруда не дозволить особистому горю зменшити її працездатність. Вона подивилася в очі своїй скорботі й викинула її з голови».

Брат Дженет, Девід, зустрівся з Ґертрудою незадовго до свого від’їзду до Каїра, де мав допомогти організувати представництво адміністративної розвідувальної служби, націленої, зокрема, на арабів. Він запропонував Ґертруді поїхати з ним, однак вона настільки переймалася роботою в Червоному Хресті, що майже його не слухала. Перебуваючи в Каїрі, Девід написав Ґертруді листа. Цього разу він фактично наполягав, щоб вона приєдналася й допомогла в роботі.

Одного дня, коли Дженет прийшла на роботу у відділення в маєтку Норфолк на площі Сент-Джеймс — відділення поранених і зниклих безвісти постійно розширювалося й потребувало більше місця — Ґертруда моментально схопила її за руку у своїй звичній імпульсивній манері й відвела вбік. «Девід написав мені листа. Він сказав, що відшукувати зниклих безвісти солдатів може будь-хто, а накреслити мапу Північної Аравії можу лише я. Наступного тижня я їду».

Оскільки цей етап життя міс Белл добіг кінця, зі всіма його стражданнями та непосильною працею, Ґертруда могла озирнутися назад, пишаючись своїм грандіозним внеском у військово-економічну діяльність. Сотням тисяч сімей вона освітила непроглядну пітьму й відіграла певну роль, мотивуючи їх жити далі. Її роботу у відділенні поранених і зниклих безвісти офіційно визнала безцінною її королівська високість принцеса Кристіан та інші члени Військового виконавчого комітету.

І тепер на Ґертруду Белл чекав найзахопливіший і найвагоміший етап її життя.