Королева пустелі

Розділ 2 Освіта

Отже, Ґертруда зібрала дорожню скриню й у супроводі Флоренс поїхала до Лондона у вагоні третього класу — дівчині чітко пояснили, що для її ж користі вона не має виглядати багатшою за інших учнів. Протягом першого року навчання Ґертруда жила з матір’ю Флоренс, леді Оліфф, у тому ж таки імпозантному, але занедбаному будинку номер 95 по Слоун-стріт. Статечний порядок у домі порушували лише візити безпутного брата Флоренс, Томмі, який, граючи зі своєю новою небогою у більярд, міг спокійнісінько разом із києм намастити крейдою й власного носа. Глумливець, що маленьких дівчаток доводив до сказу, а зі старшими фліртував із «виключно безчесними» намірами, як він колись запевнив одного суворого батька. Його «глуха й тупа» сестра Бессі, що досі жила в материному домі, якось побачивши, як він залицяється до юної леді на лавці в саду, відчинила вікно й жбурнула в брата тенісним м’ячем. Просвистівши повз об’єкт його залицянь, м’яч влучив Томмі прямісінько в скроню.

Вибір навчального закладу для Ґертруди полегшився тим, що колишня приятелька Флоренс, Камілла Крудес, була наставницею в коледжі Її Величності на Гарлі-стріт. Розташований у світлій чотириповерховій будівлі георгіанського стилю, цей коледж був заснований за двадцять років до народження Ґертруди освітянином-реформатором і християн-соціалістом Фредериком Денісоном Морісом. Перший навчальний заклад, що надавав офіційні дипломи жінкам і був першим жалуваним Королівською хартією про жіночу освіту в 1853 році. З нього виходили самодостатні й упевнені в собі молоді жінки, готові відігравати суттєву роль в інтелектуальному, діловому й суспільному житті країни. Серед видатних учениць цієї школи була письменниця Кетрін Менсфілд, але в 1884-му, коли туди вступила Ґертруда, на більшість випускниць чекала кар’єра гувернанток. І хоча навчання відкривало в житті Ґертруди нову яскраву сторінку, її захоплення скоро розвіяла туга за домом. Для дівчини, яка виїжджала з рідного міста лише на свята у гості до кузенів і кузин, це попервах стало тяжким випробуванням.

Зате відстань зблизила її з мачухою. Ґертруда пильно придивлялася до однокласниць і незабаром попросила Флоренс надіслати їй «шнурівку» — корсет з китового вуса, що його, як з’ясувала Ґертруда, інші дівчата вдягали під форму з туго затягнутими пасками.

Учениць водили на концерти й у картинні галереї, у церкви й собори. Ґертруда швидко давала категоричну оцінку всьому, що бачила, і прямо висловлювала свою думку, у тому числі в листах додому: «Мені не подобається Рубенс. Зовсім не подобається... Зелені шпалери на стінах галереї — найгидкіші, що я колись бачила... Яку ж огиду викликає в мене собор Святого Павла!... Кожна деталь — потворна, якщо не сказати „бридка”.

Юних леді скрізь супроводжували й не відпускали ні на крок; Ґертруду, яка прагнула побачити більше, дратувала заборона на самостійні прогулянки. «Я мрію потрапити в Націоналку, — скаржилася вона батькам. — Але ніхто не може відвести мене туди. А була б я хлопцем, то ходила б туди щотижня!»

У коледжі Її Величності, не менш ніж у Ред-Барнс, суворе дотримання порядку не було предметом обговорення. Місіс Крудес пояснювала, що Ґертруді доведеться з цим змиритися, якщо вона розраховує на розширення меж своєї свободи. Флоренс відповіла на скарги Ґертруди лише побажанням не скорочувати назву Національної галереї до вульгарного слівця «Націоналка». Роздратована Ґертруда гнівно відповіла:

«Я здійснила видатний акт самодисципліни, здолавши [твій лист] до кінця, але помстилася за ці муки, відразу [його] спаливши... Мій наступний лист (якщо я колись випірну з моря жовчі, щоб його написати) буде багатослівнішим за філософські трактати Карлайла... Чи мушу я говорити про монарха: „Королева Англії, Шотландії, Ірландії, Імператриця Індії, Захисниця віри”? Моє життя надто коротке, щоб усе називати повною назвою».

Отримавши цю дещо зухвалу відповідь, Флоренс, можливо, зітхнула.., а Г’ю навряд чи зміг стримати усмішку від такого прояву доньчиного норову й сили аргументації.

Невдовзі після цього спалаху надійшов лист протилежного змісту, в якому Ґертруда дала батькам слово виправитися й обіцяла стати для Флоренс кращою й слухнянішою донькою.

Раніше Ґертруду навряд чи хвилювало питання, чи подобається вона довколишнім. Тепер дівчина мусила визнати факт своєї не надто великої популярності в школі й відреагувала на це доволі своєрідним чином. Усе своє подальше життя вона буде не просто цуратися товариства «звичайних» жінок, але й ставитися до них зі зверхністю та презирством. Флоренс, як могла, тактовно радила пасербиці вгамувати свою жагу до похвальби, чим спричинила черговий емоційний вибух. Її однокласниці, казала Ґертруда, були «нецікавими», і потім додавала більш дипломатичний опис свого конфузу: «Гірко й неприємно дізнаватися, що ти не маєш виділятися із загальної маси,..».

На другий навчальний рік Ґертруда переселилась у шкільний гуртожиток і дещо налагодила стосунки з однокласницями. На вікенди її запрошувала до себе або подруга юності Флоренс, Анна (у дівоцтві Теккерей, а нині місіс Ричмонд Ричі), або вдова Джона Ричарда Ґріна — історика, чиї книжки Ґертруда читала запоєм до сніданку. Водночас усі контакти з новими шкільними подругами проходили ретельну цензуру в Редкарі. Для Ґертруди стало новиною, що вона не може приймати запрошення в гості, поки Флоренс і Г’ю через місіс Крудес не перевірять «відповідність» (благонадійність) родини. У результаті дівчина мусила скасовувати по три уже прийняті запрошення, що аж ніяк не збільшувало симпатії до неї. Вважалося, що причиною заборони було небажання Беллів пускати свою дочку в родини «не їхнього кола», тобто ті, що не мали достатнього багатства чи впливу. Проте це не так. Флоренс не допускала Ґертруду в будинки, де вживали спиртне, де домашні вечірки були ширмою для позашлюбних стосунків і де за дівчатами не було суворого нагляду. Іншими словами, у будинки часто розпутної аристократії, у кола, де міг з’являтися сам Принц Уельський.

Натомість у класі Ґертруда сяяла. Допитлива й працьовита учениця, вона, упоравшись з програмною роботою, завжди вимагала складнішого завдання. За результатами першого року навчання (в її класі було близько сорока дівчат) Ґертруда стала першою у своєму улюбленому предметі — англійській історії, набравши 88 балів із 88 можливих, другою — за результатами з англійської граматики, третьою — з географії, четвертою — з французької мови й історії стародавнього світу. Однак отримала вкрай прикрі оцінки зі Слова Божого. Коли директор спитав, у чому причина — адже вона показала блискучі результати в усіх інших дисциплінах — Ґертруда відповіла «в лоб»: «Бо я не вірю там жодному слову!». Г’ю і Флоренс лише зрідка відвідували церкву, і ніхто ніколи не міг переконати Ґертруду в існуванні Бога. Вона почала називати себе атеїсткою.

Не менш гостро Ґертруда реагувала на критику її робіт з історії. Коли містер де Сойрес пояснив, що її робота по Кромвелю не отримала його звичної оцінки «відмінно» тому, що Ґертруда висловила факти, не надавши підтвердження, й проігнорувала контраргументи, вона обурено виправдовувалась у листі до батька: «Недолік мого есе в тому, що я намагалася довести правоту Кромвеля, тимчасом як слід було тільки довести, що він не був неправий».

Згодом Ґертруда не мала вільної хвилини й благала Флоренс дозволити їй відмовитися від уроків музики й вишивання. Про уроки гри на роялі вона говорила, що це було «просто марнуванням сил», і віртуозно додавала: «Уявіть, скільки книжок я могла б прочитати за цей час!». Мачуха, переконана, що в досягненні будь-якої мети необхідна впертість і завзяття, не піддавалася на таку спокусливу перспективу й наполягала на продовженні занять. Ґертруда вичекала кілька тижнів, а тоді підступилася до батька. Г’ю закинув за неї слівце — як завжди це робив — і Ґертруді дозволили відмовитись якщо не від голки з ниткою, то принаймні від нотного зошита.

Якщо ті два вміння Ґертруда вважала необов’язковими, то в поезію вона просто закохалася й пронесла цю любов крізь усе своє життя. У чотирнадцять років вона дорікала своєму кузенові Горацію тим, що він не читав останнього твору Роберта Браунінґа. Тепер вона писала в листі додому: «Майже цілий день читала Мільтона. Я ладна стояти на голові за браком інших способів висловити почуття захвату від „Люсідаса” чи „Комуса”. Як важко тримати в собі відчуття цієї витонченої краси і ні з ким про це не говорити!».

У потоці її листів додому разюче проступає різниця між стосунками Ґертруди з батьком і з мачухою. Вона покладалася на думку батька у серйозних питаннях. Могла писати до нього з проханням висловитися щодо руху за самоврядування Ірландії чи політичного майбутнього Вільяма Ґладстона та його Ліберальної партії. А в листах до Флоренс Ґертруда, скажімо, просила нову сукню з приводу поїздки до брата Моріса або кузена Герберта Маршала в Ітон. На той час дівчина вже була дуже привабливою юною леді: стрункою, сильною, з гарними манерами й гривою прекрасних каштанових кучерів; і її не псував ані гострий ніс, ані навіть зухвалий погляд зелених очей.

Учителі історії, містер де Сойрес і містер Ренкайн, вважали Ґертруду блискучою ученицею. З ними погоджувався й професор історії, містер Крамб. Вони вирішили, що дівчина заслужила право на подальшу освіту, і в останньому семестрі вона написала батькові листа з проханням дозволити їй вступити в Оксфорд. Г’ю і Флоренс довелося довго переконувати. Флоренс була не проти того, щоб Ґертруда отримала вищу освіту, але вона ніколи не уявляла доньку студенткою Оксфорда! Однак після поїздки до Лондона та обговорення питання з місіс Крудес, рішення все ж було ухвалене, і 1886 року Ґертруда вступила до Леді-Марґарет-Голлу, одного з двох жіночих коледжів Оксфорду.

Після зустрічі з грізною леді Стенлі, засновницею Ґіртон-коледжу, Ґертруда сказала Флоренс: «Потискаючи їй руку, я відчувала провину, неначе фраза „Я не вступаю в Ґіртон” була написана в мене на лобі. Але вона не сказала ні слова».

У 1885-му Ґертруда дізналася, що її дідусь Лоутіан отримав титул баронета. Вона написала йому листа з вітаннями, але батькові сказала: «Тобі, гадаю, я можу сказати відверто: мені це дуже прикро. Не те, щоб він не заслужив титулу, але шкода, що він від нього одразу ж не відмовився». Тоді вона не знала, що Г’ю взагалі був не в курсі. «Уяви мій подив, коли я розгорнув The Times, — писав він у листі до матері, — і прочитав оголошення про дарування Патеру титулу баронета! Чому ніхто з вас не написав мені?». І хоча додав: «Я радий визнанню заслуг дорогого мудрого Патера», — вочевидь, ситуація неприємно його зачепила. Г’ю вважав, що його мали, щонайменше, про це повідомити. Адже він був майбутнім нащадком цього титулу. Ґертруда і Г’ю, схоже, були згодні з тим, що традиція успадкування титулів за правом народження, а не за ступенем заслуг — більш ніж сумнівна. Цю життєву позицію про загальну рівність і скромність вони, напевно, успадкували від квакерських традицій Паттинсонів, предків матері Г’ю. І саме це, найімовірніше, було причиною, чому Г’ю написав до неї, а не до батька.

На той час бабуся Марґарет уже була серйозно хворою, і в титулі «леді» прожила всього рік. Невдовзі після її смерті на родину звалилося нове горе — брат Флоренс, невгамовний дядько Томмі, загинув під колесами лондонського автобуса.

Коли Ґертруда відвідувала Редкар і надто затримувалась удома, Флоренс втягувала її у свою громадську роботу. Невдовзі після заміжжя її мачуха започаткувала грандіозний проект. Вона присвятила його Чарльзу Буту, який за кілька років почав публікувати багатотомне дослідження такого явища, як бідність — «Життя і праця мешканців Лондона». Протягом майже тридцяти років Флоренс разом із членами свого комітету мали проводити опитування тисяч сімей працівників ливарні у Кларенсі, роздивляючись життя робітничого класу мов під мікроскопом. Ґертруда час від часу брала участь у роботі комітету; вона опитувала дружин робітників, а 1889 року ще й брала на себе функції громадського скарбника. Пізніше, коли Флоренс не було поряд, Ґертруда організовувала чаювання, читала лекції з демонстрацією слайдів про власні подорожі, влаштовувала різдвяні гуляння для робітників.

Книга «Навколо заводу: нутро промислового міста Мідлсбро», яку Флоренс нарешті опублікувала 1907 року, давала багатий фактологічний матеріал для охочих боротися за зміни. Роботу Флоренс легко назвати недосконалою. Розкривши всю міру страждань бідних робітничих сімей, особливо в кризові часи, книга лише констатує глибокий розкол у вікторіанському суспільстві, не пропонуючи способів зцілення. Зазвичай Флоренс як дружина ливарного магната обирала помірковану позицію. Це якщо винести за дужки видатну особистість її чоловіка та організацію праці саме на заводах Беллів. Капіталіст і роботодавець Г’ю не бачив конфлікту між хазяїном і робітником, а навпаки, вважав, що вони не можуть обійтись один без одного. Його робітники отримували добру платню і щодо побуту були забезпечені значно краще за робітників інших заводів або тих, хто побивався на некваліфікованих роботах у сільських господарствах. Він продовжив батьківську місію просування освіти в маси, а саме брак освіти був причиною неефективного домашнього господарювання. Г’ю не лише був лібералом за переконаннями, а ще й активним прибічником Ліберальної партії. Він брав участь в обговоренні обов’язків держави перед громадянином. Г’ю вірив у роль новостворених профспілок і вважав, що роботодавці мають надавати їм підтримку в рамках спільної турботи про добробут робітників. В основі нової політичної філософії вже лежав соціалізм, хай і не в своїх крайніх марксистських проявах. Г’ю і такі, як він, були рушійною силою на шляху до створення держави з розвиненою соціальною системою, реалізованою ще за його життя Ллойдом Джорджем і Черчиллем у законах про соціальний захист хворих, безробітних, а згодом і пенсіонерів. Флоренс було достатньо показати картину злиденного життя робітників і виявити причини. Г’ю поважав її як розумну й цілеспрямовану жінку, і це, без сумніву, викликало до неї довіру з боку його робітників та їхніх дружин і відчиняло перед нею двері їхніх домівок.

Для усвідомлення значущості роботи Флоренс слід пам’ятати, що в ті часи ставлення середнього класу до робітничого було здебільшого поверховим і моралістичним. У лондонських салонах з вуст благородних дам і купецьких дружин лунали популярні сентенції на кшталт: «Я не можу співчувати робітничому класу, що в їхніх сім’ях нема належного догляду за дітьми, а в домівках — чистоти й порядку. Коли діти мруть, як мухи, це — провина їхніх матерів». Флоренс розкрила такі відверті факти з життя робітників та їхніх сімей, що після прочитання її книги «Навколо заводу» ніхто вже навіть не смів робити подібні заяви. Послання Флоренс було правильно оцінене — і це зважаючи на те, що вона була дружиною промисловця, тобто її достаток прямо залежав від заводських робітників. Виявивши факти, вона аналізувала їх. Флоренс провела масштабне соціологічне дослідження, з якого вже промислові соціологи й реформатори могли робити повноцінні висновки. Ну а емоційний аспект узяв на свої плечі давній друг сім’ї Чарльз Діккенс з його Богом даним талантом створювати незабутні образи і відкривати свою душу найбіднішим із бідніших.

Читачі книги «Навколо заводу» дізнавалися про життя найбідніших робітників, про те, як «людина балансує на краю прірви... коли нормою вважали платню, що ледве вистачає звести кінці з кінцями»[8]. Зарплатня коливалася від 18 до 80 шилінгів на тиждень; читач дізнавався, скільки потрібно витратити на речі, без яких неможливо обійтися: квартирну платню, вугілля, дрова, одяг і платню за проїзд, «коли завод стоїть на одному березі річки, а робітник живе на протилежному, і він просто змушений добиратися на роботу на паровому поромі по півпенні за поїздку в один кінець». Читач дізнавався, що кількості їжі, розрахованої для сім’ї з трьох людей на тиждень, більш заможній сім’ї вистачило б лише на два дні. Хазяї часто сварили робітниць за довгі брудні подоли спідниць, що волочилися по землі. Флоренс відкрила сумну правду: бідні жінки просто не хотіли показувати своє старе взуття, що розвалювалося на ногах. Флоренс розповідала, як юні дівчата виходять заміж, сповнені надій на щастя, і гублять своє здоров’я, народжуючи одну дитину за іншою; коли на прання, прибирання й куховарство не лишається вже ні сил, ні бажання: «їй уже не до того, щоб зашивати одяг чи замітати підлогу». Флоренс розповідає, як руйнуються шлюби, бо стомлений робітник починає шукати «втіхи й насолоди за межами власного дому»; бо його дружина не може задовольнити його «не тому, що вона його розлюбила, а просто тому, що вона, попри всі свої каторжні зусилля, виснажується не лише морально, а ще й фізично». І наводить очевидне порівняння з представницею середнього класу, яка має прислугу для ведення домашнього господарства. «Ми зрозуміємо краще тоді, коли визнаємо факт і перестанемо обманювати самих себе; коли ми щиро усвідомимо, що... на жаль, устрій життя бідняків кардинально відрізняється від устрою життя багатих».

Як громадські лідери й місцеві доброчинці Белли будували танцювальні зали, бібліотеки, школи й контори. Флоренс розуміла, що Мідлсбро потрібне місце для масового відпочинку, де робітники могли б перепочити після виснажливої зміни, де б їм на вухо не плакали маленькі діти. Вона хотіла знайти альтернативу пабу, де чоловіки насамперед витрачали свої тяжко зароблені гроші і де вечір часто закінчувався бійкою. У 1907 році вона відкрила «Зимовий сад», великий сучасний опалюваний павільйон, «світле, привітне приміщення... відкрите для кожного, хто не пошкодує одного пенні». Ще за один пенні ви отримували чашку чаю з печивом. Спиртне не подавали. На відкритті Г’ю виступив з як завжди проникливою промовою. Нема такої посади, заявив він, яку він обіймав би з більшою радістю, ніж посада «колеги по цеху, капітана індустрії, командира цієї великої армії», і висловив надію, що «Зимовий сад» зробить життя його «армії» кращим і легшим. У «Зимовий сад» були запрошені й жінки, хоча Флоренс усвідомлювала, що більшості з них не буде на кого залишити дітей; але в перший же день вона радісно зазначила, що «жінок було багато!».

Г’ю за свої кошти очистив земельну ділянку й збудував павільйон; решту — 2070 фунтів — зібрала громада. Інтер’єр прикрашали квіти у підвісних кашпо, скрізь стояли більярдні столи, ряди стільців і столи з газетами та журналами. І в робочі, і у вихідні дні там проходили змагання духових оркестрів, виступали актори й співаки. По закінченні робочого дня завжди було повно народу, і коли туди заходила Флоренс, її постійно просили пограти на роялі й заспівати. «Зимовий сад», пізніше перейменований у «Сад шляхетної Флоренс Белл», одразу ж став популярним і надовго. На одну з річниць весілля Г’ю вручив Флоренс документи про право власності на павільйон.

Ґертруда була одночасно й причетна, і непричетна до цього. Вона на власні очі бачила, чого варта самовідданість на ниві поліпшення життя ближнього, скільки потрібно доброзичливості, душевних сил і витримки, щоб працювати з року в рік, не розраховуючи на визнання в оглядному майбутньому. І зрештою, Ґертруда зрозуміла, що така робота — не для неї. Цю нішу цілком зайняла Флоренс. Мовчки визнаючи безперечні досягнення мачухи, Ґертруда почала звертати свою увагу за межі місцевої громади. Її амбіції простягалися далеко за кордони країни, її заслуги були визнані на міжнародному рівні.

Ґертрудині погляди були виточені у довгих дискусіях з батьком. Вона мала тверду обґрунтовану позицію щодо багатьох актуальних проблем. Дівчина жадала дебатів і сподівалася на продуктивну розмову на численних «ленчах» та «обідах», куди її тепер запрошували. Однак зіткнувшись із «пересічними» поглядами «пересічних» людей, вона часто була обурена їхнім небажанням зрозуміти й прийняти її точку зору. Вона писала з Лондона додому: «Годі з мене цих обідів, де люди тільки й роблять, що кажуть „Я так думаю”». Ґертруда хотіла розмовляти з тими, хто оперував фактами або був готовий відкрити їх для себе. Неважко уявити один із таких обідів: Ґертруда (за столом), йорзає на стільці, сидячи між двома доброзичливими дорослими, і вперто намагається вибити громіздку дискусію з колії, що веде до звичних висновків. Припустімо, що предметом є безмитна торгівля, тоді розмова могла б відбутися приблизно так:

Співрозмовник: «Якщо ми знизимо ввізні мита, це спровокує сплеск безробіття, бо ми не зможемо конкурувати з дешевою робочою силою за кордоном».

Ґертруда: «Нонсенс. Звідки ви знаєте?»

Співрозмовник: «Тому що, мій любий юний друже, наші підприємства закриються».

Ґертруда: «Підприємства, може, і закриються, але масове безробіття зовсім не обов’язкове».

Співрозмовник: «І як ви дійшли такого висновку?»

Ґертруда: «А так: якщо Британія зможе закуповувати дешевшу бавовну з Індії, населення матиме більше грошей на товари, вироблені в Британії».

Співрозмовник: «А як же бідний ремісник, що втратить єдине джерело заробітку?».

Ґертруда: «Він переїде в Мідлсбро, навчиться лити чавун на заводі в Кларенсі й отримуватиме більшу платню за більш кваліфіковану працю».

Ґертруда була донькою Флоренс не менше, ніж донькою Г’ю, а тому, ясна річ, встрявала в дискусії про робітничий клас. Вона була прихильницею Ліберальної партії й особисто Вільяма Ґладстона, а у своїх поглядах на тогочасні політичні суперечності спиралася на логіку й раціональну історичну перспективу. На момент вступу до університету вона стала «світською бомбою».

Оксфорд, 1886 рік. Студенти катаються на легких возиках, запряжених собаками; легендарний Бенджамін Джовітт очолює Бейліел коледж; а квадратне зелене подвір’я Крайст-Чьорч коледжу час від часу перетинає Льюїс Керролл. Попри те що в Університеті було вже два коледжі для жінок, тодішній Оксфорд лишався бастіоном чоловічого шовінізму. У вісімнадцять років Ґертруда потрапила в майже ексклюзивний чоловічий клуб, хоча й під крилом декана коледжу Леді-Марґарет-Голлу міс Елізабет Вордсворт, внучатої небоги поета. Та навіть тут, де емансипація мала б квітнути пишним цвітом, студентки могли заходити в будівлі чоловічих коледжів лише у супроводі дорослих наставниць. Те саме стосувалося будь-яких заходів, де жінки опинялись у чоловічому товаристві. Міс Вордсворт поводилася стримано. Жінка, за її словами, була створена «для допомоги Адаму» і має навчатися бути «бездоганною до дрібниць». Мимоволі Ґертруда почала вчитися писати каліграфічним почерком і «правильно відчиняти й зачиняти двері». Водночас вона скрізь каталася на велосипеді і вступала в усі гуртки, куди мала допуск. Вона плавала, веслувала, грала в хокей, танцювала, виступала в університетському театрі й у дискусійних клубах та одночасно мусила марнувати цінний час на вишивання. Вона швидко навчилася порівнювати надзвичайні свободи у рідному домі з моделями поведінки світу за його стінами. «Сьогодні я йду на чай до Мері, де познайомлюся з якимось її родичем, деканом Веллінґтона. Вона засмучена, бо міс Вордсворт наказала їй накрити до чаю у загальній вітальні! Це зовсім не те, що приймати гостей у власній кімнаті...». Кімната Ґертруди була простенькою, але незабаром і ліжко, і підлога вкрилися знайомими горами книжок і газет. А через Флоренс Ґертруда попросила садівника прислати їй вазончик підсніжників.

Присутність жінок вносила у функціонування університету елемент неспокою. Жінки не мали права на повноцінну участь в оксфордському житті аж до 1919 року; а в Кембриджі це тривало ще довше. Більшість студентів-сучасників Ґертруди сприймали університет як ряд закритих чоловічих клубів, потрібних для налагодження контактів, корисних для майбутньої кар’єри в армії, парламенті, церкві або імперських колоніях. Жінок у ці «клуби» не допускали так само, як і до суто чоловічих розваг: пияцтва, азартних ігор, верхогонів і флірту. Це була спільнота чоловіків, для чоловіків і під керівництвом чоловіків, присутність жінок викликала у них сум’яття. Це якби поряд були їхні матері й сестри, які, звісно, заважали б поводитися так, як поводяться чоловіки за відсутності жінок.

То були часи, коли навіть ніжки роялів обгортали тканиною, щоб, не дай Боже, не здавалися «провокативними». В Оксфорді ідея про неповноцінність жінок була вбудована в саму систему організації навчального процесу. Щоб відвідувати лекції й складати іспити з певних предметів, жінки мусили подавати спеціальну заяву на отримання дозволу. «Перевантаження [жіночого] мозку», — писав сучасний філософ Герберт Спенсер, — спричинить «пригнічення репродуктивної функції». «Господь створив вас нижчими за нас, і такими ви залишитеся до кінця світу», — гримів декан Джон Бертон у каплиці Нью-Коледжу. Коли один із викладачів, містер Брайт, примусив присутніх у кімнаті жінок сісти до нього спиною, у Ґертруди затрусилися плечі. Її гигикання заразило двох інших студенток, і за хвилину вони вже реготали вголос. Як Ґертруда потім писала батькові, це була проблема містера Брайта, а не її.

Ґертруда працювала сім годин на день, без вихідних, і все одно писала додому:

І от Ґертруда, плутаючись у просторій чорній мантії і нап’яливши знамениту кутасту «оксфордську шапочку» на туго затягнуте волосся, разом із іншими студентками Леді-Марґарет-Голлу йде через університетський парк у Бейліел-коледж на свою першу лекцію з історії. В аудиторії на лавках уже розсілося зо дві сотні студентів-чоловіків. З вражаючою нечемністю вони відмовилися підвестися зі своїх місць. Натомість студенток провели до професорської кафедри, де вони сіли на вільні стільці. Наприкінці лекції містер Лодж повернувся до студенток і спитав нестерпно зверхнім тоном: «Цікаво, що винесли з лекції присутні юні леді?». Спалахнули зелені очі й пролунала голосна уїдлива відповідь: «Навряд чи ми сьогодні почули щось нове. Ви не сказали нічого, крім того, що писали у вашій книзі». По аудиторії прокотилася хвиля гучного сміху, й атмосфера, можливо, трохи розродилася.

Упевненість Ґертруди Белл у собі була надзвичайною. Якось на усному іспиті вона засперечалася з викладачем про місцезнаходження якогось німецького міста: «Вибачте, але воно — на правому березі. Я там бувала і знаю». Іншого разу вона образила видатного історика, професора С. Р. Ґардинера, перебивши його виступ зауваженням «На жаль, я змушена не погодитися з вашою оцінкою Карла Першого». Коли про це почула міс Вордсворт, здригнувшись, вона пробурмотіла: «Ви хотіли б, щоб така людина сиділа біля вашого ліжка, якщо ви захворієте?». Але Ґертруда й не збиралася бути сестрою милосердя. Вона склала всі залікові іспити навчальної програми за два роки замість звичних трьох, назвала екзамени «пречудовими!» й пішла грати в теніс. Поїхавши до Лондона купувати собі зелену шовкову сукню для балу на честь засновників університету, дівчина повернулася з велетенським солом’яним капелюхом, прикрашеним махровими трояндами. А невдовзі дізналася, що їй буде присвоєно Перший ступінь.

Перший ступінь в Оксфорді — це найвища навчальна характеристика. Другий ступінь надають за старанність у здобутті різнобічних знань і здатність давати логічні та вичерпні відповіді на запитання екзаменатора. Студент «Першого ступеня» має бачити значно далі загальновизнаних теорій; сортувати отримані знання, досліджуючи нові горизонти осмислення; без коливань дискутувати з визнаними у своїй галузі авторитетами. Ґертруда стала першою жінкою, яка здобула Перший ступінь із сучасної історії. Така оцінка її видатного розуму говорить сама за себе.

Університетом гуляв лімерик невідомого автора; цілком можливо, що його склав хтось із чоловіків-студентів, які знали Ґертруду:

Ґертруда вважала себе людиною статечною. Дружина одного з викладачів описувала її як «приму». У цьому віці вона була дуже схожа на Люсі Ханічьорч, вигадану героїню роману Фостера «Кімната з краєвидом» (опублікованого 1908 року): нетерпима, сповнена піднесених ідей, вона бачила себе зовсім не схожою на інших. Ґертруда любила товариство чоловіків і ще в юності почала розвивати в собі звичку гребувати їхніми дружинами, як «тупими собаками». А з іншого боку, вона вибачливо позирала на чоловічі радості так, наче їй було не дев’ятнадцять років, а щонайменше п’ятдесят. «У „Заїзді” біля нас компанія оксфордських чоловіків читала вголос книжку... Судячи з їхнього галасу, читають вони вкрай мало».

Оксфордські жінки цікавили Ґертруду значно більше, ніж подруги шкільних років, хоча одна з її студентських приятельок, Едіт Ланґридж, як і вона, закінчила коледж її Величності. Ґертруді подобалася Мері Телбот, небога директора Кебл-Коледжу, але найкращою подругою для дівчини стала Дженет Гоґарт. Її брат, археолог й арабіст Девід Гоґарт, теж пізніше стане її другом. Дженет склала відвертий портрет дев’ятнадцятирічної Ґертруди:

Одначе найясніше душу Ґертруди бачила Флоренс. Добра жінка, якій було довірено опікуватися розумною й неординарною дитиною, якою була Ґертруда; яка переступила через власні переконання, щоб забезпечити своїй пасербиці освіту на рівні з чоловіками. З ювелірною делікатністю Флоренс обходилася з «важкою дитиною», котру один невдалий крок міг перетворити на агресивну бунтівницю. Вона задавала напрямок життю своєї пасербиці, спостерігала, як життєвий шлях Ґертруди дедалі більше відхиляється у непередбачуваному, але позитивному напрямку; і усвідомлювала, що Ґертруда випереджає її в усіх досягненнях. Флоренс ніколи не обурювало, що Ґертруда стала жінкою значно ширших поглядів; досягла більших успіхів у письменництві й адмініструванні; заслужила більшу повагу як інтелектуал; що її більше шанували і навіть більше любили; що її слава і вплив перевершили славу і вплив самої Флоренс. Ґертруда зі свого боку щиро полюбила мачуху, хай не так сильно, як батька, але як людину, з якою вона все життя хотіла підтримувати близькі стосунки і про яку дбала настільки, що намагалася зайвий раз не хвилювати розповідями про свої небезпечні пригоди. Листи Ґертруди до батька здебільшого палкі, ніжні, відверті, так само як листи Флоренс до її рідних дітей — Ельзи, Г’ю і Моллі. Зворушена її теплою приязню, але не засліплена любов’ю, Флоренс так писала після смерті своєї пасербиці: «...в основі характеру Ґертруди лежала здатність до сильних почуттів. У її житті були й великі радощі, і великі печалі. Та і як могло бути інакше з такою жагою пізнати все і вся? Її палка натура, наче магнітом, притягувала кожного, хто траплявся на її життєвому шляху».