Королева пустелі

Розділ 9 Втеча

Приблизно за кілометр від Хаїля Ґертруду зустріли троє посланців з племені Рашид у супроводі її погонича Алі, а також трьох комівояжерів, які їхали верхи на розкішних конях і один з яких мав списа. Незнайомці з брязкотом зупинилися біля каравану; їхні знамена розвівалися вітром, і злегка погойдувалися нитчасті кутасики. Рашиди привіталися, оточили з усіх боків караван і провели його до південних воріт міста. Ґертруда, поряд з якою пильно крокували її озброєні люди, а довкола них ще й хаїльські броненосці, заїхала до міста Хаїль, відчуваючи себе «донькою королів».

Коли вони пройшли повз стіни з глиняної цегли, мандрівниця поглянула вгору на вежі й зауважила, що вони були такими самим, якими їх тридцять сім років тому описував Чарльз Доті: наче зубчасті вітряки без лопатей. Караван повернув і пройшов крізь прості квадратні ворота. Коли Ґертруда зіскочила з верблюда, їй раптом здалося, що довкола — світ з оповідок «Тисячі й однієї ночі». Біля дверей глухої внутрішньої стіни на неї чекав її провідник Мохаммед аль-Мараві. Ґертруда зайшла досередини, піднялася вгору темним крутим пандусом і опинилася на внутрішньому подвір’ї у тінистому, встеленому килимами залі з колонами. Цими колонами, як виявилось, були побілені стовбури пальм, а стелею слугувало пальмове листя. Вибілені стіни прикрашала велика кількість хитромудрих картин з геометричними візерунками, виконаними у червоному та блакитному кольорах. Цю літню оселю королівської родини, що призначалася для важливих гостей, цього разу підготували для Ґертруди. У залі прийомів вона привіталася з двома служницями, яких їй дали, щоб ті опікувалися нею. Ґертруда зазирнула до їдалень і виглянула у дворик, де росли три маленькі дерева: айва, лимон та яблуня, а тоді вибігла ще одним пандусом на дах, щоб подивитися на місто. Знизу її команда розвантажувала багаж з верблюдів, розкладаючи свої намети на великому відкритому подвір’ї, де щороку зупинявся Хадж[40], під час своєї тисячокілометрової подорожі на південь. З іншого боку будинку виднілася біла вежа замку, яка, здавалося, висіла у повітрі над містом. Не встигши роздивитися весь той незрівнянний краєвид, Ґертруда побігла зустрічати перших гостей.

Унизу на неї чекали дві жінки. Одна з них була вбрана в одяг малинового й чорного кольорів; то виявилася доглядачка будинку на ім’я Лулуа. Інша жінка мала широке привабливе обличчя й темні очі; вона була покрита чорним шарфом із золотистою вишивкою й одягнута у чорну рясу поверх червонувато-бузкової та фіолетової бавовняних спідниць. У передньому розрізі її мантії виднілися чотири товсті коси, які спадали аж до талії, а на шиї — «нитки й нитки розкішних перлів», які сплуталися з торочкуватим намистом зі смарагдів і рубінів. То була Туркіє, балакуча черкеска, яку Ібрагім, заступник хаїльського еміра, відправив привітати гостю.

Служниця принесла їм кави, і Ґертруда з Туркіє сіли на подушки погомоніти. Історія черкески виявилася неймовірно захопливою. Туркіє подарував Ібн Рашидові султан з Константинополя, який на той час був еміром. Вона дуже швидко стала його улюбленою дружиною. Теперішній емір — син Ібн Рашида від іншої дружини, Муді. Туркіє почала пояснювати Ґертруді їхню хаїльську ієрархію. Теперішньому емірові виповнилося шістнадцять років; його вже два місяці не було в замку, оскільки він, керуючи армією з восьмисот чоловіків, робив набіги на землі племені Рувалла. У хлопця вже було чотири дружини і двоє малесеньких синів. За відсутності еміра за головного лишався його заступник Ібрагім, брат головного радника й регента Заміля Ібн Субхана. Сам Ібрагім дуже сильно боявся могутньої бабусі еміра, Фатіми. Шанована бабця вміла читати й писати. За словами Туркіє, саме вона контролювала королівські фінансові ресурси. Стара Фатіма була невидимою владою; емір у всьому її слухав, і їхній народ жахала думка про те, що саме вона може йому нашептати після його повернення. У бабці були улюбленці, і нехай допомагає Аллах тим, хто міг її розгнівити! Подумки Ґертруда зробила для себе заувагу — якомога швидше навідатися до Фатіми. Вона заохочувала свою співрозмовницю до подальших одкровень. Як пояснила Туркіє, прикраси, які були на ній, належали всім жінкам гарему; їх давали улюбленим дружинам або позичали для особливих випадків — прямо «як тіара Беллів», подумала Ґертруда. Туркіє пообіцяла познайомити Ґертруду з Муді та рештою жінок гарему.

Про бедуїнських воїнів Ґертруда знала набагато більше, ніж про жінок з королівського гарему, які все життя проводили в стінах замку. Вона ставила Туркіє безліч запитань, і черкеска охоче на них відповідала. Згідно з судовим рішенням, ухваленим ще в чотирнадцятому столітті, жінка має право покинути свій будинок лише у трьох випадках: коли її ведуть до будинку нареченого, коли помирають її батьки і коли вона сама помирає. Зазвичай жінки в Хаїлі все-таки наважуються виходити з дому, однак роблять це виключно вночі, повністю покриті паранджею, і тільки щоб побачитися з членами родини жіночої статі. Що заможніша родина, то суворіше трактують ці правила. У кожної жінки має бути опікун чоловічого роду, ним може бути навіть хлопчик наполовину молодший за саму жінку, адже саме опікун має укласти її шлюб. Чоловік може мати до чотирьох дружин і зобов’язаний проявляти однакову великодушність до всіх; кількість його наложниць не обмежується. Чоловік може розлучитися з дружиною без жодних пояснень, варто лише промовити певні слова за присутності свідків.

За гаремом пильнували євнухи, привезені з Мекки та Константинополя. Однак деякі з них, окрім контролю гаремів, мали ще й інші важливі службові обов’язки, наприклад, євнух Саліх ще служив чатовим міста Хаїль. Крім того, у палаці були ще слуги-чоловіки, які відігравали дуже важливу роль. Цих чоловіків захоплювали разом з їхніми кіньми та верблюдами і поділяли на дві категорії: якщо їх визнавали потворними й дурними, їм доводилося до кінця життя прислужувати своїм господарям; якщо ж вони були освічені, статечні і з приємною зовнішністю, їх забирали до найбагатших сімей і уповноважували обов’язками довірених осіб. Чарльз Доті називав таких людей «рабськими братами». Серед них також були обрані, які могли стати членами королівського двору й жити в палаці. Також їм дозволяли носити зброю. Туркіє натякнула гості, що за можливості хотіла б знайти серед цих людей союзників. Керівником «рабських братів» був Саїд, теж євнух, пряме джерело інформації для еміра і його заступника Ібрагіма. Ось таким виявився закритий політичний світ, в якому опинилася Ґертруда. Коли вона там сиділа, курила й слухала всі ці розповіді, то усвідомила, що раніше ніколи не розмовляла з такою жінкою. Ґертруда дійшла висновку, що Туркіє виявилася «веселою жіночкою» і що Ґертруда з радістю проводила б із нею час, до того ж усі її поради були надзвичайно корисні.

По обіді один зі слуг Туркіє оголосив про прихід ще одного важливого гостя. Ґертруда поправила свою спідницю, заколола волосся й поквапилася до гостьової кімнати, де сіла на диван в очікуванні, а її помічник Мохаммед розмістився на шанобливій відстані. У кімнаті з’явився слуга і став біля дверей збоку, а тоді з’явився Ібрагім, і кімната наповнилася насиченим ароматом ефірної олії трояндового дерева. Він зайшов «із задоволеним виглядом», одягнений у яскраву куфію, зав’язану золотим шнурком, агалом, тримаючи меча у срібних піхвах. Ґертруда одразу помітила його худорляве обличчя, занепокоєні, обведені сурмою чорні очі, клиноподібну царську бороду й знебарвлені зуби. Та понад усе Ґертруду збентежили його «нервова манера поведінки й тривожний погляд». Ібрагім виголосив загальноприйняте вітання й справив враження освіченої людини «для Аравії». Ґертруда подякувала за гостинність, поділилася своїми першими враженнями про Хаїль і коротко розповіла про подорож. Почувши заклик до обідньої молитви, Ібрагім зібрався йти; однак зразу після того з’явилося перше попередження. Виходячи з кімнати, заступник еміра зупинився біля дверей і шепнув Мохаммеду, що приїзд жінки без супроводу чоловіка викликав серед мусульманських кліриків невдоволення і що їй слід бути обачнішою. «Словом, мені не можна було виходити в місто, поки не запросять».

Наступного дня Ґертруда мусила продати декількох своїх верблюдів, які були в нікудишньому стані після перетину пустелі Нефуд, а найкращих своїх тварин вона відіслала досить далеко — у місце, де було багато води та зелені і де вони могли відновити сили. До Ґертруди навідалося двоє маленьких рашидських принців, одягнутих у парчу й прикрашених коштовностями. Хлопчики прийшли, тримаючись за руки, у супроводі своїх «рабських братів». Вони тихенько сиділи, пильно розглядаючи незнайомку своїми блискучими, підведеними сурмою очима, і їли яблука та печиво, якими вона їх частувала. Ґертруда записала до щоденника, що це були «двоє з шістьох нащадків, останні з роду рашидів — настільки безжально вони один одного вбивали». Туркіє розповіла, що за останні вісім років загинуло три еміри. Як висновок, Ґертруда додала: «У Хаїлі вбити людину — це як молоко на підлогу пролити».

Вона так сильно хотіла оглянути місто, але ж попросили не покидати дому. Тож єдине, куди Ґертруда могла піти, це навідати свою команду, яка знаходилася на подвір’ї. Ґертруда була розгублена. Зазвичай, коли вона опинялася в якомусь новому місці, то починала по ньому ходити, знайомитися з новими людьми, збирати останні новини й пробивати собі дорогу до громадських кіл, які могли стати їй у пригоді.

Настав час презентувати подарунки Ібрагімові. Ґертруда попросила Мохаммеда передати йому повідомлення, а разом з ним і ряси, сувої шовку та коробки з солодощами. Чи могла вона зробити йому візит у відповідь? Ґертруда ввічливо передала своє запитання. Ібрагім надіслав своє запрошення, але сказав, щоб приходила після того, як стемніє: він пришле за нею кобилу й рабів, які її супроводять. Ґертруда тривожно чекала темряви. І от, нарешті, для неї прибув кінь і двоє слуг: один із них мав вести коня, а другий іти з ліхтарем попереду. Ґертруда вдягла вечірню сукню, кинула до сумочки портсигар і мундштук зі слонової кості, сіла на коня у дамське сідло й поїхала вузькою звивистою дорогою між глухими стінами будинків. Кобила ступала повільно, не видаючи жодного звуку. У світлі ліхтаря виднілися мерехтливі силуети водостічних труб і дверей, які то зникали, то знову виринали з оксамитової темряви. Удень вона нізащо в світі не змогла б віднайти дорогу цим лабіринтом. Ніч видалася зоряною, однак блискуче неосяжне небо відкритої пустелі тут замінила вузесенька лінія неба, яка проглядалася між дахами. Дорогою Ґертруда побачила декількох жінок, які квапливо, нікуди не озираючись, ішли вздовж стін будинків.

Раби зупинили Ґертрудиного коня перед масивними дерев’яними ворітьми, що відкрилися з надзвичайно гучним скреготом. Ґертруду провели повз фонтан і мечеть, а коли вони опинилися перед другими зачиненими ворітьми, гостя спішилася і нарешті зайшла до загородженого передпокою. Із сусідньої кімнати вона почула тихі голоси й увійшла туди. Ґертруда опинилася у велетенській залі з колонами, осяяній мерехтливим світлом висячих ламп; у центрі горіло невеличке багаття, а навколо нього були простелені килими та розкладені подушки. «[Це було] розкішне місце з величними кам’яними колонами, що підтримували надзвичайно високу стелю; стіни були побілені, а підлога, виготовлена з білого доссу, була рівною, тонкою й сяяла так, ніби відполірована».

У кімнаті сиділо багато чоловіків, які, побачивши Ґертруду, ураз затихли. Вони підвелися на ноги й почали допитливо її розглядати. Ібрагім вийшов назустріч гості й церемонно посадив її на подушку праворуч від себе. Їхня бесіда була формальною та безособовою. Ібрагім розказав історію Шаммар, племені, в якому Рашиди були лідерами, а тоді почав розповідати про саму королівську родину. Ґертруда уважно слухала й доповнювала описами археологічних пам’яток, які траплялися на її шляху; а тим часом «рабських братів» подали їм чай з маленькими солодкими лимонами, які слід було вичавити в чашку з напоєм, а після цього принесли, як це описала Ґертруда, «геть виняткову» міцну каву. Після цього служники, розмахуючи перед кожним гостем ароматним кадилом, подали знак, що прийом закінчився. Ґертруді здалося, що все минуло надто швидко, однак вона підвелася й залишила кімнату.

Вона була спантеличена. Такий короткий прийом не дав можливості винести на обговорення жодне з важливих питань, які її так непокоїли, а особливо її потребу в грошах. Адже в Дамаску Ґертруда дала рашидському представникові 200 фунтів, який своєю чергою мав повернути їй гроші одразу, щойно вона приїде до Хаїля. Рашидський представник надав їй акредитив, який Ґертруда принесла з собою, щоб показати Рашидам. Завдяки такій віковічній процедурі, пустельні мандрівники не мусили носити з собою великі суми грошей, які в них могли вкрасти дорогою. На той час у Ґертруди вже майже не залишилося грошей. Як довго їй доведеться і скільки вона взагалі зможе чекати можливості, щоб показати Ібрагімові свій акредитив?

«Потягнулася ціла низка виснажливих днів повної бездіяльності», — писала Ґертруда у своєму другому щоденнику. Тепер, коли вся новизна була позаду, а Ґертруда не могла займатися звичними активними справами, їй здавалося, що годинник почав відбивати цілу вічність. Щоранку вона прокидалася перед сходом сонця від нав’язливого співу її сторожа Чесба: «Аллах Величний! Немає іншого бога крім Аллаха!», — а під час обідніх і вечірніх молитов піднімалася на дах і слухала заклик муедзина з мечеті. Ранки тягнулися дуже довго, вона їла багато солодощів і злісно записувала до щоденника, що хаїльські жінки «цілими днями геть нічого не роблять». Ґертруда нанесла на карту свій маршрут до Багдада, а потім зробила останні штрихи археологічних креслень.

Як аравійський король, який щодня чекав нової історії від Шехерезади, так і Ґертруда з нетерпінням слухала неймовірні та яскраві історії з життя Туркіє. Бідолашну жінку продали, коли вона була ще зовсім дитиною, і розлучили з її любим молодшим братиком, якого вона досі намагається знайти. Коли Туркіє досягла шлюбного віку, її знову продали й переправили на переповненому людьми кораблі, де кишіли різноманітні хвороби. Один за одним пасажири помирали, екіпаж судна виносив неживе тіло на палубу й штурхав його ногою, щоб перевірити, чи справді людина була мертвою, а тоді викидав за борт. Ґертруда дістала фотоапарат і сфотографувала, як Туркіє розповідає свої історії. Коли жінка опинилась у Мецці, — продовжувала Туркіє, — переминаючи у руці свої рубіни, її видали заміж за молодого перса, якого вона потім покохала, однак дуже скоро після того її викрали, того разу це був представник рашидського еміра, і, не зважаючи на її крики, повіз геть. А юний чоловік біг за ними навздогін, відчайдушно волаючи. Спочатку Туркіє навіть не дивилася на Мохаммеда, та, як вона розповідає, він був терплячий і м’який, і згодом вона вже була рада дарувати йому щастя. Коли Мохаммед захотів собі молодшу дружину, він дотримався звичаю й видав Туркіє за порядного чоловіка. Однак наразі вона була вдовою. Найбільше Туркіє побивалася через те, що в неї не було дітей. Її темні очі налилися слізьми, і жінка розповіла про те, що народжувала сімох діточок: шестеро з них померло під час пологів, а сьоме — за рік опісля народження. «Туркіє каже, що тут жінок прирівнюють до собак, і відповідно так до них і ставляться», — написала Ґертруда.

Зрідка до Ґертруди заходили її люди з каравану й переповідали чутки, які роїлися на базарі. Усе місто з нетерпінням чекало новин про результат останнього набігу еміра. Ґертруді не залишалося нічого, крім як бесідувати з іншими людьми в наметі, а плітки вона ніколи не любила. Мандрівниця ніяк не могла придумати заняття для своїх служниць. Тож вони сиділи на подушках, жували кінчики своїх кіс і детально розповідали сімейні драми, аж доки Ґертруда не витримала й не прогнала дівчат геть. У Ґертруди вже було декілька нападів мігрені, вона ненавиділа теплий вітер, який тріпотів на подвір’ї, здіймаючи на своєму шляху хвилі піску. Вона погано спала: «Вітер і пил, зовсім мало дощу... Уночі тихенько пищать совенята».

У Ґертруди закінчилося терпіння й вона надіслала листа Ібрагімові, в якому розповіла про свій акредитив, однак, щойно отримала відповідь, усі її надії безслідно розвіялися. Коли її лист надійшов до палацу, Ібрагім був у бабусі еміра, скнарої Фатіми, тож у відповіді було сказано, що вони нічого не знають про цю угоду. «Ясна річ, вони нічого не збираються повертати», — з сумом усвідомила Ґертруда. У будь-якому разі до приїзду еміра ніяких грошей їй би не дали; хтозна, коли він мав повернутися. Невже вона мусила залишатися там повік? — це питання дуже мучило Ґертруду. Вона всіляко намагалася встановити особистий зв’язок з Фатімою, але не було можливості відшукати вдалих посередників. Чи, може, в незрозумілому, старомодному суспільстві цього провокативного міста мовчання означало особисту відмову? Коли слуги Ібрагіма повернули назад її подарунки, Ґертруда почала перейматися, як ніколи. Це було виявом образи, чи, як запевняли її підлеглі, надлишкової ввічливості?

Ґертруда зробила все, що лишень могла. Вона підрахувала, скільки мала грошей, послала людей за своїми збереженими верблюдами, а тоді продала всіх тварин, без яких могла обійтися. Вона планувала залишити Хаїль зі значно меншим караваном. Ґертруда розплатилася з усіма своїми працівниками, яких найняла в Дамаску. Вони мали залишити місто, щойно прийде якийсь інший караван і забере їх із собою. Отож, Ґертруда залишалася з командою з трьох чоловік: Фаттуха, Алі — її провідника з Хамада та Феллаха. Їй потрібно було перетнули віддалений бік укріпленої пустелі Нефуд, і Ґертруда навіть думати боялася про те, як має це зробити з таким малим супроводом. «У мене залишилося всього 40 фунтів; цього вистачить, якщо Ібрагім нас відпустить. Завтра ввечері у нас з ним призначена зустріч. Попереду тривожний день».

У Ґертрудиній складній ситуації був один промінчик надії — Алі. Його дядечки, які тоді саме гостювали в Хаїлі, були шейхами племені Аназех. Для Рашидів це були важливі союзники, оскільки Рашиди сподівалися, що ті допоможуть їм захопити місто Джоф, куди й прямував емір. Алі сказав, що його дядечки вже вели перемовини щодо Ґертруди і дуже засуджували таке нетактовне ставлення Ібрагіма щодо її акредитива. А ще, як сказав Алі, його дядечки між собою називають Фатіму kelheb — сукою.

Нарешті прийшов час зустрічі, Ґертруда сіла на ту саму кобилу й удруге поїхала на надзвичайно важливу зустріч з Ібрагімом. Надворі здійнявся гарячий вітер. Сухий пісок кружляв на подвір’ї, а його колючі дрібки жалили обличчя. Цього разу Ґертруду провели вже в меншу кімнату, де вона якийсь час чекала на Ібрагіма. Вона знову принесла з собою подарунки, і щойно вони привіталися, мандрівниця сказала, що хоче, щоб він залишив їх у себе. Ґертруда знову торкнулася теми грошей, однак цього разу була відвертою. Вона сказала, що більше не залишиться в Хаїлі. Відрахування її грошей сильно утруднило її становище, тож тепер вона мусить попросити надати їй рафіка, який вирушив би разом з нею у наступний етап подорожі. Ібрагім ввічливо посміхнувся й запевнив, що готовий надати їй рафіка. Лише його очі постійно ухилялися від пильного погляду Ґертруди, тож вона була не впевнена у щирості сказаного. Тієї ночі, записуючи свої думки в щоденнику для Діка, вона вперше в житті була настільки близькою до визнання страху й, будучи непохитним атеїстом, закінчила свого листа молитвою про безпеку:

Наступного ранку, це було 3 березня, найгірші побоювання Ґертруди справдилися й перед нею постав «рабський брат», приставлений до неї Саїдом. Прекрасно вбраний, він прийшов у супроводі своїх особистих слуг і повторив інформацію, яку вона вже чула: що пані нікуди не може їхати і що вони не можуть дати їй грошей, поки вісник не принесе від еміра дозвіл. Це було першим підтвердження того, що в Хаїлі Ґертруду, по суті, тримають під вартою. Вона перевела подих, розвернулася й побігла пандусом униз на подвір’я. За мить Ґертруда повернулася з Мохаммедом та Алі й попросила Саїда дослівно повторити все, що він перед цим сказав.

Отже, Рашидів не хвилювали інтереси Ґертруди. Вона приїхала в їхнє місто у найневдаліший час. Цього вона зовсім не знала — та Ібрагім і сам не знав — саме в той час емір, шістнадцятирічний глава сім’ї, планував убити брата Ібрагіма, Заміла Ібн Субхана. Заміл був еміровим регентом, радником і рідним дядьком, супроводжував його в пустелі, очолював армію їхнього племені. Він переконував еміра укласти мир з Ібн Саудом. Однак юний правитель жадав самовладдя. Трохи згодом на одному з пустельних постів під назвою Абу Гар емір накаже своєму рабові пристрелити регента в спину. Щойно Замір упаде на землю, усі його брати та раби теж будуть убиті. Казали, що емір зі своїми поплічниками проїхав повз криваву сцену і навіть не озирнувся. Найімовірніше, Ібрагім чудово усвідомлював, що його сім’я потрапила в немилість еміра, і тому не хотів провокувати його, даючи Ґертруді гроші чи беручи на себе відповідальність за її від’їзд.

А тим часом Туркіє дотрималася своєї обіцянки познайомити Ґертруду з королівським гаремом. Муді, матір еміра, надіслала Ґертруді запрошення зі словами прийти до неї одного вечора з настанням темряви. Ґертруду дуже сильно цікавило те місце, яке так часто ілюстрували східні художники та нью-йоркські карикатуристи, з його розкішними красунями, які лежали на подушках і яким прислужували невільники та євнухи. Побачивши Муді, Ґертруда була надзвичайно вражена. Незважаючи на те, що вона встигла побувати дружиною трьох емірів по черзі, вона досі була дуже молодою. Ґертруда описала її дуже гарною та чарівною, а також розумною й відкритою:

Ґертруда цікавила Муді не менше. Дві жінки захоплено дивилися одна на одну, вбачаючи в особі іншої цілком нове, невідоме раніше явище. Обидві жінки жадали пояснень, були переповнені запитаннями, їхня бесіда ставала все жвавішою, а тимчасом решта жінок гарему зачаровано спостерігали, захоплені як Ґертрудиною зовнішністю — її блідою шкірою, зеленими очима, рудим, нефарбованим хною волоссям, мереживною сукнею, черевиками на ґудзичках, — так і її невідомою арабкам чоловічою свободою. Перед ними сиділа жінка, яка, очевидно, жила життям шейха та воїна. Ґертруда розповіла про своє нинішнє скрутне становище; Муді, яка сама ніколи не була незалежною, розуміла, що мандрівниця потрапила до пастки, наче дикий птах, якого посадили в клітку. Дві години минули як одна мить. Вони востаннє подивилися одна на одну, і настав час прощатися.

Станом на 6 березня Ґертруда перебувала під домашнім арештом уже одинадцять днів. Не було сенсу приховувати це від себе. Без дозволу залишити місто і без рафіка, який би гарантував її безпеку, — вона була справжнім в’язнем. Усі її запаси добігли кінця. Ґертруда сиділа, прикушуючи від хвилювання губи, і в піввуха слухала розмову Туркіє та доглядачки дому, які скаржилися на ціну рабинь: «Раніше за 200 іспанських реалів можна було придбати хорошу дівчину, — невдоволено заявила Лулуа, — а нині й за 500 не купиш!». І тут до кімнати зайшов вісник і приніс ще одне королівське запрошення; цього разу Ґертруду кликали навідати кузенів еміра; зустріч мала відбутися того самого дня в їхньому саду — за денного світла. Господарями званого обіду виявилися п’ятеро малих дітлахів з розмальованими обличчями, одягнені у вишиті золотом ряси. Разом із ними вона розташувалася на килимах у літньому будинку. У Ґертруди склалося враження, ніби ця «сцена змальована з перської книги з картинками». Слуги та євнухи принесли тарілки з фруктами, чаєм та кавою, а хлопчики провели Ґертруду садом, називаючи їй кожне дерево та квітку. Крім дітей, на обіді були й дорослі, і згодом серед них Ґертруда побачила Саїда. Вона сіла біля нього й заговорила без вступної ввічливості. Мандрівниця нервово сповістила про своє невідкладне бажання залишити Хаїль. Однак коли Саїд відповів, що «проблема входу й виходу не в нашій з вами компетенції», Ґертруда зірвалася. «Я розмовляла з ним дуже різко, а тоді раптово перервала бесіду, піднялася й пішла... чесно кажучи, мені це все вже набридло», — написала Ґертруда у своєму другому щоденнику.

За годину вона сиділа в одній з їдалень, яку використовувала як спальню, коли раптом з’явився служник і покликав її до зали для прийомів. Цього разу вона не утрудняла себе тим, щоб поправити одяг чи причесатися. У дверях стояв Саїд, як завжди незворушний, і тримав у руці сумку. Він сказав, що Ґертруда має повноцінний дозвіл їхати куди завгодно й коли завгодно. Здивована почутим, вона взяла в нього сумку й побачила, що та набита золотом. «Чому вони раптом мене відпускають і чому не відпускали перед цим, я ніяк не зрозумію, — написала Ґертруда. — Так чи інакше, я вільна, і моє серце заспокоїлося».

Вона так ніколи й не довідається причини несподіваної свободи і завжди про це думатиме. Знову й знову прокручуючи це у своїй голові, Ґертруда відшуковуватиме все нові ідеї: де за неї вступилися дядечки Алі й зазнали невдачі, де Ібрагім брехав і де Фатіма відмовлялася повертати гроші; чи ж, може, за неї вступилась якась благородніша особа? Безперечно, були способи, завдяки яким навіть жінки з гарему могли впливати на накази й рішення свого чоловіка. Невже це Муді, фактично королева Хаїля, відчинила дверцята клітки й подарувала їй свободу, якої в самої ніколи не було?

Будь-хто на місці Ґертруди якомога швидше зібрав би речі й полишив місто, поки нічого не змінилося, та ще й постарався б устигнути вшитися до схід сонця. Це було так типово для Ґертруди: стільки разів вимагати залишити місто, а тепер просити дозволу залишитися ще на один день, випробовуючи вдачу. Вона зібралася провести вісім годин, заглядаючи в кожен куточок Хаїля й роблячи багато знімків. Можна уявити, як вісник прийшов передавати її прохання Ібрагіму, який тоді сидів наодинці з Фатімою чи пив каву зі слугами — вони б усі аж скрикнули від здивування, а тоді б розреготалися через нахабність такого прохання. Однак схоже, що в місто Хаїль увірвався добрий настрій. Ґертруда красувалася на сонці з непокритим паранджею обличчям, незважаючи на несхвалення кліриків; і куди вона не забрідала б, усюди привертала до себе привітну цікавість довколишніх. «Кожен був усміхненим та люб’язним... усі люди тіснилися, щоб подивитися на мене; схоже, моя поведінка не викликала в них нічого іншого, крім доброзичливості».

Вона обійшла вежі палацу, увінчані масивними укріпленнями, пройшла через ворота Медини, які охороняли раби; заглядала у придворні кухні, вилазила на дахи, а тоді спускалася на землю й фотографувала фортифікаційні споруди. Коли Ґертруда повернулася до своєї кімнати, на неї чекало повідомлення від Туркіє, яка запрошувала випити чаю:«Я прийняла запрошення і змогла ніжно з нею попрощатись. Гадаю, ми з нею більше ніколи в житті не побачимося, хіба що у спогадах. Ось таким апофеозом після 77 днів ув’язнення закінчився мій незвичайний візит до Хаїля!».

Наступного дня, 7 березня, Ґертруда прокинулася ще до сходу сонця; збираючи речі, вона зі здивуванням дізналася про візит ще одного гостя. Це був придворний слуга, чоловік зі зловісним виразом обличчя, пофарбованою хною бородою та підведеними чорним очима. Він прийшов сказати, щоб Ґертруда їхала з Хаїля західною дорогою, начебто так буде безпечніше. Вона знала, що доведеться прислухатися до його поради, оскільки за нею спостерігатимуть, та одразу ж запідозрила якийсь негаразд. «Я думаю, вони хотіли послати мене до еміра, а оскільки були впевнені, що він перебуває на західній дорозі, то й віддали такий наказ». Однак інтрига провалилась, і коли Ґертруда дісталася того місця, де мав бути емір, його вже там і слід прочах — емір успішно попрямував на схід. Не встигла Ґертруда обтрусити хаїльський пісок, як на другий день подорожі до її наметів прибули Рашидські вісники й повідомили, що емір чекає на неї. Вони розповіли, що йому вдалося захопити Джоф і викурити звідти плем’я Рувалла, приховуючи деякі деталі про саме захоплення. Вісники поїхали, і Ґертруда знову вирушила в дорогу. Чітко дотримуючись свого маршруту, вона долала по дев’ять-десять годин на добу, повернувши на північний захід до Багдада через Хаянію та Нахаф: «Ця нескінченна монотонність [подорожі] так виснажує, що коли я ввечері заходжу до свого намету, то відчуваю, як від утоми поморочиться в голові... На мені почала позначатися сувора ціна за переїзд; у будь-якому разі я буду рада знову повернутися до цивілізації».

Ґертруда здивувалася, почувши зовсім іншу версію «захоплення» міста Джоф, яку розповів її новий рафік, що прийшов прямо з команди еміра. Цей безневинний чоловік, не знаючи офіційної версії захоплення, яку повідали Ґертруді вісники, розповів про те, що Рашиди навіть не доїхали до самого міста; вони були витіснені Руваллами й змушені повертатися назад, навіть не побачивши Джофа. Дорогою Ґертруда все думала про ці дві історії; та брехня переконала її в тому, що Рашиди «наближалися до свого кінця».

Подорожуючи далі, Ґертруда зрозуміла, що не зможе поїхати на південь від Хаїля, щоб зібрати інформацію в місті Ер-Ріяд, теперішній столиці Саудівської Аравії. Хоч як сильно це й засмучувало, однак Ґертруда розуміла, що такий маршрут буде непрохідним для мандрівника, що йде прямо від Рашидів. Виснажена тілом і душею, вона не знала, чого їй вдалося досягнути, й у щоденнику для Діка з прикрістю написала: «Боюся, коли я озирнуся назад, то скажу: це була марна трата часу».

У березні 1914 року Ґертруда ще стільки всього не знала. Надана нею інформація про життя племен, нанесення на карту територій, розкриття схем племінних союзів і ворожнечі — усе це загал знань, що не має аналогів. Вільне володіння арабською мовою дало Ґертруді змогу чітко збагнути багатовікову арабську систему правління, панівні інтриги привілейованих родин і племен. У майбутньому знання, отримані в цій експедиції, визнають безцінними. Та нині, долаючи виснажливу дорогу до Багдада, Ґертруда протоптувала кордон між майбутніми Іраком і Саудівською Аравією. Довгі роки підготовки закінчилися, у її житті розпочиналася кар’єра, вготована для неї долею.

Висновок Ґертруди стосовно того, що майбутнє Саудівської Аравії в руках саме Ібн Сауда, набуде надзвичайно великої цінності, коли вона доповість про це британському послові в Константинополі, не випускаючи жодного факту, про який довідалася. Вона доповість про могутнього Сауда як про гідного кандидата на британську підтримку. Ґертруду дуже засмучував той факт, що їй не вдалося особисто зустрітися з Ібн Саудом. Як би вона здивувалась, якби знала, що коли за кілька років він наважиться на безпрецедентний крок звернутися до британського уряду з проханням допомогти зброєю, то поїде на зустріч з нею.

Тепер, коли Хаїль залишався в десяти днях позаду, Ґертруда наблизилася до кордону річки Євфрат, перетнувши який вона залишила землі бедуїнів.

У місцевості, де пастухи Шіа з племені Ріу їздили верхи на віслюках, її караван привертав до себе значну увагу. Попереду на Ґертруду чекали вже звичні проблеми: в’їзд у табори, шейхи яких могли як гостинно зустріти подорожніх, так і пограбувати; вимушеність ховатися в ущелинах з гвинтівками напоготові; потреба в нових рафіках на заміну заляканим попереднім. Одного разу у них скінчилися запаси води, й біля водопою вони натрапили на зграю розбійників. І тоді Ґертрудин рафік Газалат з кам’яним виразом обличчя відвернув біду. Декілька разів вони потрапляли під обстріл. Ґертруда все розмірковувала, чи відчуття, які виникали в такі миті, можна вважати страхом, і дійшла висновку, що тепер нарешті навчилася розпізнавати емоції. Хаїль навчив її це робити. У своєму другому щоденнику вона написала:

«Після ретельного аналізу своїх почуттів, я зрозуміла, що в такі миті я боюся. Напевно, це і є страх, невеличкий супротив розуму, неначе надто енергійний кінь, який тривалий час натягує стремена, а тоді несподівано їх відпускає — ти розумієш, що це відчуття тобі повністю підвладне, ти відчуваєш його, наче прискорене серцебиття. У мене вдома є один кінь, який постійно себе так поводить, він дуже скажений. А тоді з’являється велике бажання залишатися в безпеці протягом наступної години! Так, це страх».

Ґертруда була виснажена. У Наджафі Фаттух найняв для неї віз. Попереду чекала довга дорога до Багдада, і конем її пройти було б значно швидше. Ґертруда повантажила всі свої речі, сіла сама, і шість годин тряслася у возі до Кербели; за цей час їм двічі довелося міняти коней на поштових станціях.

Мандрівники приїхали, коли надворі вже стояла ніч. Ґертруда залишила свої валізи у готелі й пішла провідати давнього товариша, Мохаммеда Хуссейна Хана. За вечерею вони розмовляли англійською; для Ґертруди така можливість випала вперше за останні десять тижнів. Вона з радістю написала Дікові про те, що Хан планував поїхати до Британії на якісь вихідні. Коли Ґертруда запитала в нього, куди він із сім’єю хотів би там сходити, Мохаммед відповів, що збирається залишити сім’ю у Наджафі, крім того, перед від’їздом планує подати на розлучення з дружиною. У своєму щоденнику Ґертруда висловила свої почуття щодо цього цілим рядком знаків оклику.

Для того, щоб подолати останній етап подорожі, о третій годині ночі Ґертруда вже мала сидіти у запряженому візку. Вона спала лише кілька годин.

Тепер, коли між нею і надісланими їй листами залишалася така маленька відстань, Ґертруда починала хвилюватися за своїх рідних. Багато що могло трапитися за десять тижнів, а саме стільки часу минуло відтоді, як вона востаннє отримувала від них вісті. Решту дороги до Багдада мандрівниця промчала, наче стріла, проїхала нову залізницю і по обіді вже була на місці. Втомлена й стривожена, вона зловила себе на думці, що накричала на відданого Фаттуха, і попросила в нього пробачення. Ґертруда завжди намагалася бути терплячою, відтворюючи в пам’яті слова одного зі своїх рафіків, які він сказав у Нефуді: «Щоразу, коли ми приходитимемо на це місце, будемо казати: „Ми були тут з нею, тут вона розбила свій табір”».

Ґертруда одразу пішла до британського представництва й забрала пошту у нового працівника, якогось полковника Ерскіна. Описуючи його у своєму щоденнику, вона використовує гострі, мов лезо ножа, слова:

Ґертруда повернулася в готель, почала скурювати сигарету за сигаретою і решту того дня й ночі провела, читаючи листи. Як виявилось, за цей час нічогісінько не змінилося. Її сім’я була живою та здоровою; не змінилась і Дікова жорстока натура, звісно ж, профільтрована крізь багато сторінок порожнього красномовства, воскрешати її надії, а тоді враз жбурляти їх у небуття. Що далі Ґертруда віддалялася від нього, то люб’язнішим він з нею був — на папері. Відчуваючи нестерпну потребу в його коханні та присутності, Ґертруда ніяк не могла знайти собі розради. Дік продовжував грати на її вразливості, поки Ґертруда не починала щиро вірити в те, що в них може бути спільне майбутнє. Її страждання почалися спочатку, щойно вона прочитала його слова: «Я Вас кохаю — чи допомогло Вам це якось там, у пустелі? Чи стала та далека межа життя менш неосяжною та менш безлюдною?». І нарешті його лист з Аддис-Абеби, Ефіопія, де він на той час працював британським делегатом у Міжнародній прикордонній комісії, зі словами: «Я б усе віддав, щоб Ви зараз сиділи навпроти мене у цьому порожньому будинку».

Після всього пережитого Ґертруда почувалася надзвичайно втомленою й розчарованою. Вона намагалася нагадати собі, що це відчуття «пороху й тліну в руці моїй» з’являлося в неї щоразу по закінченні пригоди. Тепер вона мучила себе питанням, навіщо було так випробовувати долю протягом останніх трьох місяців, якщо це зовсім ніяк не вплинуло ні на її почуття, ні на світ загалом.

Дік написав про свій візит до будинку на Слоун-стріт, де він зустрівся з Ґертрудиним батьком, провідним промисловцем, якого згодом у листі назвав «сердечним дідусем». У Доті-Вайлі було повно своїх справ, пов’язаних з від’їздами на різноманітні зустрічі: спершу з лордом Кітченером, далі з представником Хартума і, нарешті, з сером Реджинальдом Вінґейтом, верховним комісаром у Каїрі. Дік попрохав Ґертруду, щоб вона надіслала йому телеграму в Аддис-Абебу. Він хотів, щоб Ґертруда написала всього два слова — «Щасливо. Багдад» — і залишила телеграму непідписаною. Наступного ранку Ґертруда пішла на пошту й зробила як він просив. Зразу за телеграмою вона надіслала Доті-Вайлі пакунок — той щоденник, який вела спеціально для нього та який зможе розповісти про все, про що не зможе телеграма. Перед відправленням вона швидко його перечитала, і записи видалися їй незбагненно безособовими:

Старі знайомі були раді бачити Ґертруду в Багдаді. Вони з недовірою слухали про її мандрівку, дивуючись тому, що їй вдалося вижити, і привітали мандрівницю «так, що аж серце зігрілося». Серед цих людей була особа, яка згодом відіграє ключову роль в майбутньому Іраку, сер Саїд Абдул Рахман. Він був відомий своїм титулом, накіб — номінальний голова Сунізму — Рахман був настільки важливим релігійним лідером, що жодній жінці, крім Ґертруди, не дозволяв перебувати в його величній присутності. «Він занадто святий, щоб потискати мені руку, — записала Ґертруда, — однак... я, як завжди, була вражена бесідою з ним».

Серед нових друзів Ґертруди був Артур Тод, директор компанії «Брати Лінч», що займалася переправами через річку Тигр, і його «чарівна італійка-дружина», яка, побачивши, наскільки втомленою була Ґертруда, одразу ж запросила її залишитися у них на ніч. Аврелія Тод, яка стане однією з найкращих Ґертрудиних подруг, простежила за тим, щоб одяг мандрівниці був випраний і випрасуваний до того, як гостя прокинеться й знову піде бродити містом. Ґертруді цей відпочинок став дуже доречним, і більшість часу вона провела, гуляючи околицями, ніби справжній турист, незважаючи на те, що температура повітря сягала 60°С. Ґертруда відвідала нову турецьку залізницю, яку побудували німці і яка згодом мала стати загрозою для британського контролю над Перською затокою. З берегів річки Тигр вона спостерігала за дерев’яними шпалами, які прибували з Гамбурґа й направлялися до берега з флотилії стародавніх латинських вітрильних кораблів. Дієвість і масштабність такого проекту не могли не вразити доньку фабриканта залізних виробів. Відомий німецький інженер, Генріх Август Мейсснер, відповідальний за будівництво залізниці, пояснив Ґертруді, у чому виникали труднощі. Імпортувати шпали було не єдиним їхнім завданням. Для того, щоб виготовити потрібну їм бетонну суміш, спершу слід було відфільтрувати з води сіль, тоді подрібнити тонни гальки через нестачу каміння та піску й нарешті додати потрібну деревину. «Каламутна вода розливу річки Тигр, пальми, невлад підхоплені арабами пісні — ось таким був стародавній Схід, — написала Ґертруда, — і серед усього цього стояли блискучі бездоганні паротяги, блакитноокі, коротко підстрижені німці з рівними військовими осанками — солдати із Заходу, які прийшли завойовувати...».

За обідом Ґертруда розповідала історії про Хаїль, а її захоплення Ібн Саудом ще більше виросло, коли їй розповіли про те, як він захопив Ель-Хасу.

Араб без жодного пострілу викурив турків з міста; відвів їхні гарнізони аж до самого берега й відібрав усю зброю. На катері Тода Ґертруда плавала вгору по річці, оглянувши дорогою один із місцевих палаців; пила чай під тамариксовими деревами; гуляла трояндовими садами й милувалася заходом сонця. «Багдад мерехтів, наче якесь казкове місто».

Безперечно, це було її улюблене місто, побудоване в перському стилі, до того ж їй подобалася річка Євфрат. Для Ґертруди Багдад був ілюстрацією «Тисячі й однієї ночі» — знаменитого циклу оповідань, який датують одинадцятим століттям. Місто заснувала династія Аббасидів на місці злиття річок Євфрату і Тигру. Усього Аббасиди заснували три міста, однак Вавилон і Ктесифон були зруйновані. Багдаду вдалося вцілити, до того ж місто збереглося з усією своєю багатою та розмаїтою культурою, незважаючи на монгольське вторгнення 1258 року та безладдя Османської імперії, у складі якої воно перебувало понад двісті п’ятдесят років. Багдад звели в алювіальній долині з добре розвиненою системою підземних каналів, які на сьогодні почасти занепали. Вода від танення снігу за допомогою підземних каналів з Анатолії текла до Багдада, завдяки чому місцеві землі були придатні для культивації. Також місто стояло на перетині старих стратегічних шляхів через Ірак, Сирію та Єгипет до Ірану, а звідти до Китаю, через Анатолію — до Константинополя і Трабзона.

Ґертруда охоче прочитала про величність міста зі спогадів історика Аль-Хатіба аль-Багдада (1002-1071) та його опису двору Халіфа аль-Муктадира в 917 році. Цей розкішний палац зі своїми залами та парками, канцеляріями та скарбницями, євнухами та солдатами, скарбниками та джурами славився в усьому світі. Одного разу, коли туди навідалися представники візантійського посольства, їм показали знамените коштовне дерево розміром зі справжнє; його гілки вкривали листя на птахи — і все зі срібла та золота. Листя на дереві гойдалося, наче від вітру, а пташки щебетали й співали. Коли послів провели до самого Халіфа, він сидів на троні між вісімнадцятьма нитками з коштовностями, а поряд з ним серед інших придворних стояв його особистий кат, готовий вчинити спрощене судочинство.

Ґертруда засуджувала цілодобові бари, підпільні гральні притони, проституцію та корупцію 1914 року, однак в них вона вбачала певне продовження екзотичного минулого: «Багдад так швидко й так цілковито поринув у такого штибу цивілізацію, тому що це, певним чином, було відголоском розкішних днів при Халіфаті», — написала Ґертруда у своєму другому щоденнику.

Вихідні скінчилися, і Ґертруда вирушила до Дамаска. Вона мала подолати ще 563 км Сірійської пустелі. Новий модернізований караван складався з восьми верблюдів і чотирьох людей: з неї, Фаттуха, Феллаха та Саїда (рафіка з племені Шерарі).

Вони йтимуть на північ Родючого Півмісяця, повз території, де мешкали кочові фермери-скотарі з Неджда. Попереду чекала захоплива мандрівка крізь історію: від перших витоків Ісламу на сході до кордонів грецької та римської цивілізацій на заході. Однак Ґертруда хотіла, щоб ця подорож скоріше закінчилася. Вона йтиме майже порожняком, через що буватиме дуже скрутно. Більшість багажу Ґертруда залишила, щоб його переправили морем, узявши з собою лише новий, придбаний у Багдаді намет, який був меншим і легшим за ті, привезені з Лондона, і свій складаний стілець; одну валізу з одягом, провізію, якої мало вистачити на три тижні, і мінімум посуду. Вона дозволила собі залишити «єдину розкіш», парусинову ванну, зате змушена була два тижні спати на тоненькій підстилці, якою в Багдаді замінила велике складане ліжко. «Ночуючи просто неба, я одразу ж захотіла його повернути. Сон на землі вже скоро мені набридне, я це знаю! О, Діку! Бідолашні наші кісточки! Коли ми спочиватимемо у могилі, це ж як вони болітимуть... А пил — кому це може подобатися... Не знаю, чи вдасться мені вимити від нього своє волосся... Ті, хто сидять удома й говорять, як це круто досліджувати пустелі, не знають, якою ціною це дається. Оце так! Який галас я зчинила через одну невдалу ніч!».

Незважаючи на піщану бурю, яка спіткала караван на третій день подорожі, і на гору піску, яку вона намела на новий намет, команді вдалося успішно дістатися до зруйнованого форту Візех. Там вони виявили «велетенську скелясту дірку» в землі. Ґертруді цих пригод було вже більше, ніж достатньо. Однак діра причарувала її так сильно, як у попередні роки вабили незаймані гори. І ніщо б не задовольнило її зараз більше, ніж спуск у той непроглядний тунель. Тож Ґертруда зняла частину свого одягу, поклала до кишені парочку свічок та сірників і спустилася вниз на шістдесят метрів у супроводі Фаттуха, який, безсумнівно, не був у захваті від ідеї скелелазки. Про свій спуск Ґертруда розповідала:

Від короткого відпочинку в Багдаді не лишилося й сліду, і в Ґертрудиному щоденнику почали з’являтися описи з життя жінки настільки втомленої, що її природні інстинкти, які стосуються усвідомлення тривоги, зовсім перестали працювати. Уперше за своє мандрівне життя вона заснула на верблюді і при цьому навіть не випала з сідла. Що більш важливо, Сірійська пустеля вже не була такою безпечною, як Ґертруда розраховувала. Повсюди відбувалися рейди — газзу — і скоро до мандрівників почали доходити чутки про тіла, залишені в пустелі на поживу псам. З огляду на сильну втому, такі ритуальні обов’язки, як відвідини шейхів і придбання рафіків почали здаватися Ґертруді нескінченним повторюваним сновидінням. Вона запам’ятовувала лише якісь незвичайні події, як-от її зустріч з дитинчатком газелі у наметі шейха:

На десятий день шляху від Багдада Ґертруда опинилася біля велетенського табору племені Аназех; із сильним небажанням вона мусила затриматися, щоб зробити черговий візит ввічливості й узяти собі в команду ще одного рафіка. Плем’я Аназех було настільки численним і займало такі великі території, що Ґертруда назвала їх «нацією». Південна частина Аназеху підпорядковувалась Ібн Сауду, усі інші, які налічували три сотні наметів і на той час розмістилися перед Ґертрудою на трав’янистих гірських кряжах Гарах, належали Фахаду Бегу Ібн Хадхдбалу. Він був «такою важливою людиною, що, боюся, мені доведеться розбити біля нього і свій табір», — написала Ґертруда. Однак коли вона зустрілася з шейхом, то одразу змінила свою думку: «Він зустрів мене дуже люб’язно, наче рідний батько, і мені сподобався проведений з ним час. Він розстелив неймовірно гарні килими, на яких ми сиділи, обіпершись на верблюже сідло. За нами на жердині сидів його яструб, а поруч лежав собака породи борза». Це була одна з найважливіших зустрічей в її житті, яка матиме надзвичайну цінність у подальшій кар’єрі.

Фахад Бег, якому було років сімдесят, виявився дуже проникливою людиною. Він був одним із перших бедуїнських шейхів, хто визнав цінність власності. Він чудово розумів, що поява залізниці ставила крапку на розведенні верблюдів для використання їх як засобу пересування. Тому придбав землі на осілій території каналу Хуссейнія, на заході Кербели, і вирощував там пальми; згодом він вирішив на півроку повернутися до звичних бедуїнських мандрівок зі своїми верблюдами та кланом, тимчасом як його старший син Мітаб проводив необхідні набіги. Через багато років, у повоєнний час, Ґертруда вирішить розважитись і, пам’ятаючи перше враження Фахада Бега від механічного транспорту, подарує йому його перший політ на літаку. Цілий день Ґертруда вивчала руїни первісного міста, розташованого в годині їзди від табору, і робила багато записів, а тоді отримала повідомлення від Фахада Бега, в якому йшлося про бажання шейха провести вечір в її компанії. Фахад прийшов до Ґертрудиного намету у супроводі своєї свити, яка принесла багато келихів і казанків; він подарував Ґертруді те, що для неї було справжньою пустельною розкішшю — смачну вечерю. Насолоджуючись апетитною їжею, Ґертруда з шейхом приємно спілкувалися. «Ми їли, надворі вже смеркалося, а тоді знову пішов дощ, а ми все говорили, про державу Ірак, про майбутнє Туреччини і про наших друзів у Багдаді; аж тоді, о восьмій годині, він пішов і я лягла спати... під дощем благословення».

Наступного дня, борючись з лютим вітром, Ґертруда думала про те, чи скінчиться колись ця подорож. У неї було, як би ми зараз висловилися, хронічне розтягнення сухожилля; біль у нозі, пошкодженій їздою на верблюді, пронизував прострілами від стегна до ступні. Ґертруда шкутильгала по табору й записувала у своєму другому щоденнику, що їй потрібно хоча б рік поспати. Вона почала губити лік годин і днів: «Учора — що було вчора? Ми проходили повз підвищені рівнини та широкі долини», — стало складно наносити ландшафт на мапу, тому що в цієї місцини зовсім не було ніяких характерних ознак. Аж раптом у тій пустелі вони зустріли одного чоловіка, який ішов пішки. Мандрівники одразу ж під’їхали до нього й спробували заговорити арабською, перською й турецькою мовами, але подорожній мовчав. Вони дали йому шмат хліба, який мандрівник прийняв, і поїхали далі. Ґертруда озирнулася і побачила, як чоловік потихеньку прямував у саме серце безлюдної пустелі. Пізніше вона думала, чи не був той чоловік галюцинацією? На той час вона була такою виснаженою, що все було можливо:

Оскільки сильна нестача сну звільнює розум від стресу, ослаблює страх грядущої небезпеки й водночас підвищує чутливість, Ґертрудині щоденні записи почали зачіпати важливіші й духовніші речі. Вона записала закарбовані у пам’яті рядки з вірша «Дух насолоди», які належали поетові Персі Біші Шеллі:

Прийдешню бурю Ґертруда описала прозою, та так поетично, як ще ніколи раніше не писала:

А тоді хмари розсіялися, оголюючи прекрасну золотаву бухту пустелі, посеред якої красувалися вежі середньовічного замку. Перед їхніми очима розкинулося місто Пальміра. Ще три дні по десять-дванадцять годин переходу, і від снігів гори Хермон вони змогли перейти до того самого місця біля Дамаска, де Ґертруда зупинила своїх верблюдів і розкинула перший у їхній подорожі табір. Першого травня мандрівна дослідниця проїжджала повз виноградники та фруктові сади, розташовані на околиці міста. Протягом чотирьох з половиною місяців вона не бачила зеленого ландшафту, грайливого джерела, нових посівів, дерев, рясно обвішаних оливами, вигорілих на сонці троянд, не чула шелесту каштанового листя й співу птахів — усе це милувало її очі та тішило вуха. В’їхавши в Дамаск, Ґертруда прямувала дорогою Думайр; першою будівлею на цьому шляху була англійська лікарня, в якій працював її товариш, лікар Макіннон. Ґертруда спішилась і втиснулася в двері, ледь не втративши рівноваги. За кілька хвилин до неї вийшов лікар, а за ним і його дружина. Вони подивилися на мандрівницю й одразу ж почали діяти. Згодом того самого дня Ґертруда написала:

Ґертруда відпочивала декілька днів, а тоді до неї почали приходити відвідувачі. Серед них був представник Рашидів, чиє «підступне вузьке обличчя» та «повільний, тихий голос» сповнили мандрівницю відчуттям невловимої тривоги, коли вона віддавала йому 200 фунтів взамін на акредитив. Чоловік запитав, чи вона нічого не чула про Ібрагіма. Ґертруда уточнила, що саме він має на увазі. «Він мовчки подивився на мене, а тоді провів пальцем поперек свого горла».

Дехто припускав, що Ібрагім загинув через те, що дозволив Ґертруді залишити Хаїль. Насправді, приблизно в той самий час, коли вона дісталася Багдада, юний емір убив свого дядька, регента Заміла Ібн Субхана в Абу Гарі почасти тому, що Заміл потайки спілкувався з Ібн Саудом в надії досягти мирного врегулювання проблеми. Після того емір мав убити брата Заміла, Ібрагіма, а також усіх їхніх родичів і рабів, адже в іншому разі вони будуть зобов’язані своєю честю вбити еміра та його синів. Таким чином, розпочалася нова хвиля кривавої родової ворожнечі. Незабаром опісля того загинув і сам емір. Як і передбачала Ґертруда, увесь цей кривавий хаос убивств та інтриг призвів до сильного занепаду племені, ведучи Рашидів до їхнього кінця.

Для історії про жахіття Хаїля такий епілог пасував якнайкраще, однак не про Ібрагімову смерть замислилася Ґертруда, коли почала аналізувати події останніх чотирьох місяців, намагаючись розкласти все на свої місця. Заклик муедзина, який переслідував її у Хаїлі, не виходив з голови і тепер, формуючи невитравне враження арабського фаталізму та духовності: