Королева пустелі

Розділ 4 Становлення особистості

У грудні 1897 року, у віці двадцяти дев’яти років, Ґертруда в компанії Моріса вирушила в першу в її житті навколосвітню подорож. Вона, як і вся родина, була віддана молодшому братові; йому симпатизували й робітники ливарні в Кларенсі, доки Моріс не присвятив життя армійській кар’єрі і не поїхав далеко від Клівленда. Мандрівка проходила розкішно: у брата з сестрою були найкращі окремі каюти на британському пароплаві «Ріо-де-Жанейро». Невдовзі після початку подорожі Моріс попросив у капітана дозволу розмістити на палубі майданчик для гри в гольф, чим викликав бурхливе схвалення інших пасажирів. Він був душею капітанського бенкету. А Ґертруда одразу здружилася з дітьми пасажирів й організувала турнір із гри в піке.

Моріс був дотепником. Він узяв у подорож книжку «Жіночі манери» і розважався тим, що, попри, як Ґертруда сиділа в шезлонгу, курила й дивилася на небокрай, зачитував їй уривки з власними ремарками: «Сучасна англійка має тримати голку з ниткою так само вправно, як їздити на велосипеді... Ґертрудо, ти не пришиєш мені кілька ґудзиків?». Після чергового такого пасажу Ґертруда могла вихопити книжку з рук Моріса й жбурнути її в нього.

Після повернення в Йоркшир у червні наступного року вона продовжила роботу з жінками Кларенса: читала їм лекції про свої подорожі й організовувала культурні заходи. Вона грала в теніс і гольф, полювала й рибалила. Перебуваючи в Лондоні, у місячні ночі Ґертруда гуляла з друзями вздовж набережної аж до Стренда, по Сіті, до Тауерського мосту, а звідти — по віадуку Голборн, через Оксфорд-стріт — додому на Слоун-стріт. У передпокої стояв її старий велосипед, і Ґертруда їздила на ньому повз Гайд-парк до Британського музею на уроки арабської мови та в Лондонську бібліотеку з книжками, складеними в передній велосипедний кошик. Або по Кенсінґтон-Ґарденс на ковзанку в парку Принца чи на уроки танців і фехтування. Вона написала батькові, як важко крутити педалі, коли вітер дме просто в обличчя, а той надіслав дочці чек на новий велосипед. «Я сьогодні пішла в універсальний магазин, вибрала новий велосипед і одразу на ньому поїхала звідти. Це просто мрія! — написала Ґертруда батькові. — Я поїхала аж на інший кінець Лондона... Мене мучать докори сумління, бо я тепер стільки всього хочу! Це мені шкодить, тому в наступні місяці, будь ласка, постарайся відмовляти на мої прохання».

1901 рік позначився подальшим занепадом вугільної, сталеливарної та суднобудівної промисловості. Сер Лоутіан, попри свої вісімдесят п’ять років і погіршення здоров’я, вжив заходів, щоб захистити інтереси родини. Він бачив, що, незважаючи на всі його старання, Британія в технологічному розвитку надто відставала від Німеччини; сильний ривок у виробництві заліза й сталі зробили Америка та Японія. Щоб забезпечити необхідні ресурси на майбутнє, Лоутіан наважився на злиття своїх компаній з підприємствами Дормана Лонґа, давнього конкурента Беллів. Продаж акцій хімічних підприємств разом зі злиттям Беллових заводів з виробництва залізничних рейок з Північно-Східною залізницею вивільнили для сім’ї величезні кошти. Онуки, небожі й небоги отримали по п’ять тисяч фунтів стерлінгів кожен. Таке раптове багатство, безперечно, вплинуло на рішення Ґертруди та її брата Г’юґо відвідати подію, яка буває раз у житті — проголошення Едуарда Сьомого імператором Індії на урочистій церемонії, що мала відбутись у делійському палаці віце-короля Індії, лорда Керзона. Потім вони продовжили подорож іще на півроку, для Ґертруди це була друга навколосвітня подорож.

Церемонія, що стала незабутньою для кожного з присутніх, відбулась у січні 1903 року, на піку могутності Імперії. У Делі Ґертруда і Г’юґо зустрілися з давніми друзями: Расселами, Валентином Чиролом і його кузеном Артуром Ґодменом. Ґертруда казала, що там зібрався цілий світ. Вони зупинились у розкішній літній резиденції віце-короля й спостерігали за церемонією з найкращих глядацьких місць. Ґертруда писала у щоденнику:

Водночас, приймаючи в подарунок новий велосипед чи дозволяючи собі найрозкішнішу поїздку, Ґертруда часто замислювалася про належне використання свого часу й можливостей. Вона обирала між прагненням самореалізації та застосуванням своєї енергії на безкорисливе служіння суспільству. Вона готова були присвятити цьому все життя. Переконана атеїстка, Ґертруда перебувала в авангарді нових поглядів на людину і суспільство. Утилітаризм, нова життєва філософія, заснована Джеремі Бентамом, фундаментальною метою життя людини визначав прагнення до щастя й уникнення страждань. Згідно з його філософією, домагатися цієї мети може лише вільна людина, і водночас не може бути свободи без відповідного почуття особистої та моральної відповідальності перед іншими людьми й довколишнім світом. Джон Стюарт Мілль пропонував шляхи практичної реалізації «відповідальної свободи», а саме: урядові моделі, які забезпечать цілісний розвиток суспільства без обмеження свободи кожного індивідуума.

Питання суспільної поведінки людини постійно ставали предметом обговорення, і висновки щодо моральних орієнтирів «прикладалися» до всіх аспектів життя. Ось, наприклад, людина грає в теніс. Чи мусить вона замислюватися над тим, чи не є це марнуванням часу? Наскільки моральною є перемога, чи, може, варто дозволити суперникові виграти? Чи має людина право грати в теніс у той час, як інші люди працюють? Чи, може, гра в теніс — лише гра в теніс і нічого більше?

Це було головною темою палких суперечок, що спалахували між Ґертрудою та Г’юґо під час їхніх спільних подорожей. У Редкарі, перед поїздкою в Індію, їх навідував професор оксфордського Трініті-коледжу, у якого Г’юґо навчався студентом.

Професор заохочував Г’юґо в його бажанні обрати для себе шлях церковнослужителя. Ця амбіція неприємно здивувала «щасливо нерелігійну», як говорила Ґертруда, родину, особливо Флоренс, яка мріяла, щоб Г’юґо реалізував свій музичний талант, ставши композитором або піаністом. Ґертруда, що твердо стояла на позиціях науки, і Г’юґо з його релігійними переконаннями неначе опинилися на протилежних полюсах, їхнім гостем був превелебний Майкл Фурс, майбутній єпископ Преторії та Сент-Олбанса. Якось під час прогулянки по саду Ґертруда ошелешила Фурса запитанням: «Ви, мабуть, не схвалюєте плани Г’юґо здійснити зі мною подорож навколо світу?». «Чого б це?», — спитав спантеличений гість. Вона відповіла: «Бо він навряд чи повернеться християнином». — «Чому?» — «Тому що в мене розуму більше, ніжу Г’юґо, — відповіла вона зі своєю нахабнуватою прямотою. — Цілий ріку моєму товаристві, безперечно, похитне його віру». Фурс розреготався і порадив їй не бути такою впевненою.

Це був виклик, перед яким Ґертруда не могла встояти. Г’юґо розповідав батькам:

Спершу ці суперечки були жартівливі, коли Ґертруда, наприклад, розповіла анекдот про доктора Темпла, колишнього лондонського єпископа. Якось він їхав кебом від Палати лордів у район Фулхем і начебто дав замалі чайові. Кебмен вередливо кинув: «А от якби тут був святий Павло, він дав би мені шилінґ і шість пенсів». На що єпископ гордо відповів: «Якби тут був святий Павло, він їхав би з Ламбета [з резиденції архієпископа], а звідти поїздка коштує ще дешевше!».

Вони з Г’юґо сперечалися про положення утилітаризму. Ґертруда наполягала, що прагнення особистого щастя є найпотужнішою мотивацією до всіх людських учинків — звісно, не коштом щастя інших. Людина має «працювати головою». Написання віршів — заняття краще за гру в крокет, бо поезія може принести більше користі суспільству. Для Г’юґо будь-який вчинок був або моральним, або аморальним, а людина, на його думку, мусила з усіх сил утримуватися на стежці моралі. Ґертруда наводила свій приклад — альпінізм. Підкорення гірських вершин було для неї суцільним задоволенням і при цьому нікому не шкодило, а отже, не могло бути ні моральним, ні аморальним. Пристрасті ще більше розгорілися, коли Ґертруда заявила, що Христос стоїть на одному щаблі з пророком Магометом і Буддою в тому сенсі, що всі троє — видатні люди, але всього лише люди. Г’юґо гарячкував, і це тільки підхльостувало Ґертруду. Потім вона заявила інше: якби біднякам донесли твердження про те, що всі люди народжені рівними, у світі не було б більше слуг. Це вже було занадто для Г’юґо, вони з сестрою сильно посварилися й довгий час не спілкувалися.

Ґертруда була жадібною до нових вражень. Не було поблизу жодного храму, музею або старовинних руїн, які вона не відвідала б. Так само вона не припиняла читати та вивчати іноземні мови. Денісон Росс отримав від неї несподівану телеграму з Рангуна: «Будь ласка, знайдіть мені перший рядок двовірша, де другий такий: а хайру йалісін фі зоман кітабу». Попри спотворення тексту телеграфом, Росс зміг відповісти: «А-аз маканін фіддунія захру сабі-ін», а Ґертруда зуміла відтворити двовірш:

Ґертруда і Г’юґо закінчили навколосвітню подорож у Сполучених Штатах і Канаді, де Ґертруда присвятила день чи два альпінізму в Скелястих горах, перш ніж відвідати Чикаґо. «Ми покаталися на атракціоні, де візок мчить угору й униз дерев’яним серпантином. Не скажу, що мені сподобалося, — писала вона батькам, — ...пам’ятаю лише, що в мене ледь не злетів капелюшок».

У 1904 році (Ґертруді було тридцять шість) помер дідусь Лоутіан. Г’ю успадкував титул баронета, і родина перебралася з Ред-Барнсу у Раунтон-Ґрандж. Раунтон-Ґрандж — це три тисячі акрів землі (1,2 гектара), а на них — респектабельний цегляний будинок з високими трубами камінів, зведений Філіпом Веббом 1876 року у стилі архітектури мистецтв і ремесел. Будинок із цегли кольору темного меду, з дахом, укритим хвилястою черепицею — фірмовий знак Беллів — стояв в оточенні старих дерев, що їх Лоутіан категорично заборонив рубати. Майже все населення двох найближчих селищ працювало у Раунтоні. Робітники мешкали у таунхаузах, збудованих спеціально для них тим самим Веббом неподалік від маєтку. Кільком донькам сталеварів Кларенса Флоренс знайшла роботу покоївок і прачок та стежила, щоб «будиночок відпочинку» для родин сталеварів ніколи не стояв порожнім.

Сам будинок (найбільший проект Філіпа Вебба на той час) поєднував у собі елементи постсередньовіччя й готики. Широкі спіральні сходи піднімались із холу з величезним каміном; уздовж однієї зі стін будівлі тягнулася аркова галерея. Вітальня з каміном у неокласичному стилі, де розташувалися два роялі й килим таких розмірів, що потрібно було вісім здорових чоловіків, аби винести його надвір для щорічного вибивання. Численні столи й стільці були готові будь-якої миті прийняти найбільшу кількість гостей. У їдальні, розкішно оздобленій Вільямом Моррісом, висів гобелен, що був зітканий за ескізом Морріса і Берн-Джонса, за основу якого було взято сюжет з «Роману про Троянду» Чосера, зітканий кілька років тому першою леді Белл та її доньками, сестрами Г’ю. У будинку були окремі кімнати для дворецького, економки і шеф-кухаря, плюс двоповерхова пральня і приміщення для слуг. Незабаром Г’ю добудував гараж (з приміщенням для шоферів) і почав збирати власний парк машин.

Список до Різдва 1907 року, написаний рукою Флоренс, включав подарунки для двадцяти слуг: носовички, брошки, паски, теплі кофтини й капелюшні шпильки — жінкам; носовички, шпильки для краваток, ножі — чоловікам. Список подарунків для родини включав гаманці, книги, горжетки, манікюрні набори, «Енциклопедію» Ларусса, рукавички, набори інструментів, а для найменших — брязкальця й конячки на коліщатах. У списку того ж року зазначені подарунки для чотирьох штатних слуг лондонської резиденції на Слоун-стріт, 95, в якій Белли любили зупинятися, коли приїздили до Лондона. У 1900 році, після смерті леді Оліфф, Флоренс влаштувала в будинку масштабний ремонт, навіть змінила планування й розташування поверхів! Ґертруда, яка мала там власні кімнати, писала Чиролу на Різдво: «Ремонт іде повним ходом. Коли ти повернешся, то побачиш, що ми тепер живемо в найкрасивішому будинку Лондона!». Місяць потому вона радісно повідомила, що її подруга Флора Рассел була «приємно вражена» результатом.

Ґертруді було тридцять шість на момент переїзду її родини в дідусів маєток. Вона не жила самотньою затвірницею, але Раунтон розширив її життя у двох важливих напрямках. Разом із Флоренс вона запрошувала величезну кількість гостей, і тепер її візити до Англії у перервах між подорожами були сповнені домашніх вечірок у колі друзів і рідних. Першим пишним прийомом був розкішний новорічний бал 1906 року для друзів і знайомих.

Ґертруда взяла на себе догляд за величезним парком з його просторими галявинами, гаєм з нарцисами, розарієм і двома озерами — одне з них достатньо велике для плавання на човнах. Ґертруда з ентузіазмом облаштовувала клумби з новими рослинами під керівництвом садівника-шотландця Тавіша й дюжини його помічників і незабаром перетворила Раунтон на один зі зразкових англійських парків.

Вона обожнювала квіти з дев’яти років, коли їй уперше довірили власний клаптик садової землі, на якому Ґертруда вирощувала «примулу з підсніжниками», записуючи у свій дитячий щоденник, як «виходила в сад» милуватися квітами. Уже в перших своїх книжках про подорожі вона дала волю любові до польових квітів як невід’ємної частини пейзажу. Описуючи, наприклад, старовинні руїни, вона обов’язково зупинялася на кущиках диких фіалок, що проростали крізь тріщини кам’яної кладки. Її вражала пустеля після дощу, це диво раптового буяння ароматів і кольорів. «Я розбила свій табір в абрикосовому гайку, вкритому, наче снігом, білими квіточками й сповненому гудінням бджіл. З трави визирають анемони й жовтці», — писала вона; а потім:

Підкорюючи альпійські вершини, вона писала сестрі й просила вислати довідник альпійської флори, щоб мати змогу визначити назви «чарівливих» квітів, що траплялися на її шляху. У швейцарській долині Ґліон Ґертруда писала про «долини, повні-повні квітів. Схили пагорбів, укриті білими нарцисами, неначе снігом. Я ніколи не бачила нічого настільки прекрасного... І дивовижно, що у кожній новій долині — своя неповторна флора...». У 1901 році, підкорюючи нижні схили гори Шрекгорн, вона раптом відчула аромат фіалок: «Я пішла вивчати рослинність маленького гірського пасовиська, поки мої провідники готували суп. На обробленому пасовиську є всі види альпійської флори; навіть під кам’яними валунами я знаходила крихітні бліді фіалки. Я була з цією казкою наодинці».

Коли в 1899 році Ґертруда зупинялася в Єрусалимі у своїх друзів, родини Розен, вона, за її власним висловом, «накинулася» на клумби у консульстві. Частота, з якою Ґертруда пише про квітникарство й садівництво у своїх листах до Чирола, наводить на думку, що це було їхнім спільним захопленням: «Мої японські деревця розквітають; сирійські коренеплоди прижилися; по приїзді я вручу тобі букет чорних ірисів з Моава!».

Ґертруда привозила, а іноді надсилала поштою найекзотичніші зразки рослин. Із шишок ліванського кедра були вирощені два дерева: одне — у Раунтоні, друге — біля Воллінґтон-Голлу, резиденції Тревельянів, свекра й свекрухи її сестри Моллі. Потім була мандрагора, таємнича рослина з розеткою листя й підземними корінцями-бульбаками, які формою можуть нагадувати людину. Згідно з середньовічними забобонами, коли корінь мандрагори витягувати із землі, він видає «зойк», від якого людина втрачає розум. Збереглися старовинні малюнки, на яких люди затуляють вуха руками, а до кущика мандрагори прив’язаний собака, щоб, так би мовити, збожеволів собака, а не люди. У Раунтоні теж посадили мандрагору: «Надсилаю вам пакетик насіння, — писала Ґертруда. — Ця рослина не стільки красива, скільки легендарна — це славно- і сумнозвісна мандрагора. Її коріння може розростатися до 2 ярдів у довжину, тож коли його витягатимуть із землі, хтось таки „зойкне” — як не мандрагора, то садівник».

Після відвідин коронації в 1903 році Ґертруда й Г’юґо продовжили навколосвітню подорож. У Токіо Ґертруда познайомилась із Реджинальдом Фаррером, «видатним садівником». Фаррер захоплювався стриманою красою японських садів і зневажав популярні того часу англійські «імітації». Йому було важко розмовляти через вроджену ваду — «заячу губу», яку Фаррер закривав великими пишними вусами. Його сім’я походила з Північного Йоркшира, з міста Клепем, що неподалік родинного маєтку Беллів. Саме Фарреру судилося стати одним із найбільших у світі колекціонерів живих рослин; він вітав максимально природне садівництво, про що й писав цілі поеми білим віршем. Ще навчаючись в оксфордському коледжі Балліол, він заприятелював з Обрі Гербертом, сином графа Карнарвонського. Тепер Герберт служив аташе британського посольства в Токіо й запросив Фаррера разом із кількома іншими друзями з коледжу до себе в гості. У Фаррера в Токіо був власний будинок. У товаристві Фаррера Ґертруда й Г’юґо подорожували сільськими місцевостями Японії та Кореї. У листі від 28 травня Ґертруда описувала, як Фаррер спускався з Фудзіями з «рожевою Cupripedium calceolus[16]» у руках. «Реджинальд Фаррер, Кольери й містер Герберт завітали до нас, а потім забрали Г’юґо й повели його в чайний будиночок — провести вечір у товаристві гейші! Не знаю, як він там поводився».

Контраст між Ґертрудою та японською гейшею був очевидний, і в книгу, видану наступного року, «Сад Азії», Фаррер включив окремий розділ, присвячений опису життя японських жінок, що було предметом жвавого обговорення з братом і сестрою Беллами. Подвійний стандарт стосовно японської жінки — вона мала бути або гейшею, або дружиною — викликав у Фаррера очевидний для нього висновок щодо мешканок англійської сільської місцевості. Для нього вони поділялися на нудних (а отже придатних на роль дружини) і не нудних (відповідно, на роль дружини не придатних). Ґертруда, незаміжня у тридцять п’ять років, з її палкою допитливістю й енергійністю, можливо, і породила у свідомості Фаррера цю ідею, яка інтригувала його все подальше життя.

Садівництво до XX століття суттєво відрізнялося від сучасного. Здебільшого використовували теплиці, де рослини рано розквітали, а потім заповнювали сади приватних господ і муніципальні парки яскравими геометричними орнаментами. Заквітчані бордюри тяглися вздовж паркових доріжок на сотні метрів. У 1877 році в лондонських парках було висаджено два мільйони рослин, вирощених у теплицях! Експертом з висадження у відкритий ґрунт стійких до погоди рослин (цей метод садівництва вважають сьогодні найбільш природним) був садівник і письменник Вільям Робінсон, який активно лобіював ідею відмови від так званого «килимового саджання». Співпрацюючи з легендарним науковцем і садоводом Ґертрудою Джекіл, Робінсон заповнював бордюри багатолітніми травами й висаджував квіти в довільному порядку так, наче вони самі виросли на тому місці, створюючи стиль, відомий нині як стиль «англійського парку».

Фаррер одним із перших опанував мистецтво «кам’яного садівництва». Ґертруда хотіла облаштувати альпінарій у Раунтоні навколо одного з озер і засадити його квітами, що викликали в неї такий захват під час подорожей у горах Швейцарії. Альпінарії Ґертруди й Фаррера не мали нічого спільного з насипними гірками, заваленими камінням, крізь які пробивалися кволі колючки. В їхній місцевості активно видобували вапняк, тож обоє — і Ґертруда, і Фаррер — замислили створити з цього чудового матеріалу максимально природну імітацію гірських схилів, де навесні квіти туляться в кожній розщелині й тріщині. Книга Фарера «Мій кам’яний сад» вийшла в 1907 році, через чотири роки після знайомства з Ґертрудою, котра примудрилась облаштувати свій «кам’яний сад» на два роки раніше. Матеріалом слугували величезні кам’яні брили з відвалів залізної руди одного з кар’єрів Клівлендського нагір’я. Ґертруда, мабуть, залучила весь чоловічий персонал маєтку і навіть працівників з найближчих селищ, щоб доставити каміння й розташувати його навколо маленького озера. Потім вона засадила «гірські схили» квітами й квітучими кущами (на сімейних фото Беллів добре видно азалії). У квітні 1910 року вона писала Чиролу: «Удень я майже весь час провожу в альпінарії, Він так милує око, навіть попри нестерпний холод і дощ! Світ прекрасний завжди, за будь-якої погоди, і, як на мене, нема більшого у світі дива, як Англія навесні».

За кілька років Ґертруда взялася до озеленення іншого берега озера. «Поклич на поміч свою уяву — і ти побачиш над валунами й замуленим куп’ям квітучі іриси. Це буде прекрасно», — писала вона.

Улітку 2004 року в Національній портретній галереї Лондона відбулася виставка портретів видатних мандрівниць під назвою «Небитими шляхами». У частині експозиції, присвяченій Ґертруді, був її підлітковий акварельний портрет, виконаний Флорою Рассел, мапа й гарненький мініатюрний теодоліт, вручений їй разом з премією «За перспективні географічні дослідження» Королівським географічним товариством у 1913 році. Вона стала першою жінкою, що отримала нагороду від цієї монаршої установи. Це була нагорода за її численні експедиції та дослідницькі подорожі. Коментар до експозиції складався всього з чотирьох рядків, серед яких є й такий: «Попри власні досягнення, вона [Ґертруда Белл] була активною супротивницею надання англійським жінкам права голосу». Формально правдиве, це твердження, проте, є надто примітивною оцінкою як її мотивів, так і ситуації, в якій росли діти Промислової революції. Ця спрощена оцінка є приводом для частих дорікань на її адресу і частково — причиною недооцінювання досягнень Ґертруди Белл.

Жіноче виборче право було моральною та інтелектуальною «гарячою темою» того часу, і Ґертруда чула палкі і, що важливо, аргументовані суперечки ще задовго до того, як її почали допускати до столу разом із дорослими. Г’ю і Флоренс, зі зрозумілих причин, були категорично «проти», але багато хто з їхніх друзів, зокрема актриса Елізабет Робіне, були пристрасно «за». Однак Белли одностайно погоджувались із Джоном Стюартом Міллем, найбільшим прихильником жіночої емансипації того часу, що для жінки життєво важливим було стати «особистістю», у сім’ї навіть гуляв жарт, що «жінки рідко відчувають у собі достатньо „особистості”».

Флоренс критикували за те, що у своїй книзі «Навколо заводу» вона не робить жодних висновків. Вона натомість підсумовує свою роботу могутнім вироком: «Завжди існуватиме лише невеликий відсоток представниць слабкої статі, здатних винести колосальний тягар, звалений сьогоднішніми життєвими обставинами на плечі робітничих жінок». Під «робітничими жінками» вона мала на увазі дружин робітників, і у цій фразі, власне, й міститься її основна аргументація проти наділення жінок виборчими правами.

Якщо Флоренс у чомусь і вплинула на Ґертруду, то це в залученні її до активного руху (дивного для нас, сьогоднішніх) проти наділення жінок виборчими правами. Супроводжуючи свою мачуху під час відвідин робітничих кварталів Мідлсбро, Ґертруда на власні очі бачила, що дружини робітників і так вибивалися з сил. Без дружини, яка всю себе віддавала побутовим і сімейним клопотам, сім’я як соціальний інститут розвалювалась. Флоренс і Ґертруда бачили, як у багатьох жінок опускалися руки, як сім’ї голодували й гинули, як чоловіки спивалися до смерті. Невже ці проблеми, запитувала Флоренс, не є важливішими для парламентських законопроектів і реформ? Як жінка з Кларенса може голосувати, коли їй нема з ким залишити дітей, коли вона не має часу на читання газет — або для початку хоча б на те, щоб навчитися читати! — для розуміння політичної ситуації? Якщо людина — у цьому разі жінка — нічого не знає про вільну торгівлю, реформу виборчої системи, політичну корупцію, реформу пенітенціарної системи чи Рух за самоврядування Ірландії — як вона може віддавати свій голос у вирішенні цих питань? А саме ці проблеми турбували тодішній уряд. Нині право голосу вважають загальним людським правом, а в ті часи це право було серйозною справою, яка вимагала певного рівня освіти й політичного чуття.

Питання охорони здоров’я, шкільної освіти, організації відпочинку, соціальних служб, надання допомоги бідним, роботи виправних закладів, шпиталів і богаділень вирішували на рівні місцевих урядів. Флоренс та інші представниці середнього класу і так були повною мірою залучені до обговорення й вирішення цих питань. Рух суфражисток був неоднорідний, хоч і здебільшого надавав перевагу мирним протестам і політичній боротьбі. Однак існувало й радикальне крило (щоб відрізняти, їх навіть називали не суфражистками, а суфражетками), девізом яких було: «Дії, а не слова». Дії здебільшого зводилися до жбурляння каміння у вікна резиденції прем’єр-міністра. Флоренс та її однодумці боялися, що коли уряд поступиться вимогам суфражисток — і особливо суфражеток, — це викличе швидку реакцію, відкочування назад і знищить уже здобуті жіночі права.

Коли щось, окрім тиску сім’ї, і спонукало Ґертруду до дії, то це войовничість Кристабель Пенкгерст, очільниці руху жінок проти (як вона це називала) «розпусно-шкідливого прояву чоловічої сексуальності». Для суфражеток це була статева війна, причому війна в буквальному розумінні, із застосуванням терористичних методів. Прибічниці Пенкгерст знищували чужу власність, розбивали шибки в будинках і вагонах поїздів, затоптували клумби й різали зображення оголених жінок у картинних галереях. Вони проголосили, що шлюб — це узаконена проституція; збиралися в банди й влаштовували вуличні бійки, ловили поодиноких чоловіків, рвали на них одяг і шмагали батогами. Вони заливали смолу й кислоту в поштові скриньки, надсилали листи з сірчаною кислотою [прем’єр-міністрові] Ллойду Джорджу і навіть намагалися підпалити його будинок. Вони напали на Герберта Асквіта, чоловіка, що був зовні схожий на прем’єра. 28 жовтня 1908 року Ґертруда писала: «Учора я була на чудовій вечірці у Гленконнерів. Незадовго до мого приїзду 4 суфражетки напали на Асквіта. Алек Лоуренс кинувся до них і схопив двох, викрутивши їм руки так, що вони заверещали. Одна з них розбила йому руку... Він розповідав мені це, навіть не встигнувши змити з себе засохлу кров». Ґертруда пошкодувала, що приїхала надто пізно, але, може, її вберегла доля. Ґертруда зі зневагою ставилася до будь-якого насильства, але хтозна, вона могла б не втриматись і, скажімо, розбити вазу об голову суфражетки. А розголос не пішов би їй на користь.

Окрім тривоги Флоренс щодо тяжкого життя робітничих жінок, окрім суфражеток, агресивна діяльність яких компрометувала саме поняття емансипації, у Беллів були й суто раціональні причини опиратися шумній кампанії з надання виборчого права всім жінкам. Попри те що Реформа виборчої системи 1832 року й ухвалені за нею закони збільшили кількість виборців від мізерних 500 тисяч до 5 мільйонів 1884 року, голосувати могли тільки чоловіки, які мали якусь приватну власність. Таким чином, право голосу було лише у чверті британських чоловіків. За такої кількості чоловіків без права голосувати парламент не міг навіть розглядати питання про виборче право для всіх жінок.

Рішення, здавалося б, просте: надати виборче право всім повнолітнім, не зважаючи на стать і статок. Однак це наповнило б систему виборцями, які не платили б податків, але вимагали б для себе більшість благ. Була ідея надавати право голосу лише жінкам зі статками. Проте за тодішніми законами все, чим володіла жінка, у момент заміжжя автоматично переходило у власність її чоловіка. Таким чином заміжня жінка не мала б права голосу, зате виборцями стали б удови, старі діви й навіть проститутки!

Незалежні й раціональні жінки, як-от Флоренс Найтінґейл, вважали, що жіноче виборче право навіть не варте обговорення перед проведенням реформи майнового законодавства. Усі бунти суфражеток здалися б дитячою забавкою, якби на вулиці вийшли 20 мільйонів працюючих чоловіків з вимогою закріплення своїх майнових прав.

У 1908 році Ґертруда приєдналася до руху проти жіночого виборчого права й стала членом Антисуфражистської ліги. Це була її перша робота, а така особистість, як Ґертруда, нічого не робила впівсили. Вона поринула в дебати з палкістю й відпрацьованою в Оксфорді звичкою брати гору в суперечці. Враховуючи її талант, можна припустити, що саме вона організувала збір перших 250 тисяч підписів під антисуфражистською петицією в 1909 році. Однак у її діях проглядає відсутність «месіанства», і є підозра, що Ґертруда взялася за цю роботу не так із власних переконань, як заради Флоренс. Про це може свідчити, наприклад, лист, написаний у день перших зборів Ліги:

Пізніше, в Іраку, вона цілком щиро працювала на ниві поліпшення життя жінок-мусульманок. Вона допомогла відкрити першу в Багдаді школу для дівчаток, збирала кошти на жіночий шпиталь й організувала першу серію лекцій лікаря-жінки для жіночої аудиторії. Озираючись назад, Ґертруда дивилася на свої «антисуфражистські» дні зі змішаними емоціями: її давня подруга Дженет Гоґарт зазначала, що Ґертруду «забавляли її власні погляди» минулих часів.

Активність Ґертруди в антисуфражистському русі зійшла нанівець до кінця першого десятиліття XX сторіччя. Вона повністю занурилась у нове коло інтересів: захопилась археологією, з якої почалися її пустельні пригоди; а невдовзі серйозно закохалася. Незграбна студентка стала високоцивілізованою й вправною жінкою; вона була багата, незаміжня, не обтяжена дітьми. Ширина спектра її здібностей вражала: від написання поезії — до адміністративної роботи, від спорту й мандрів незвіданими землями — до археології. Глибоке знання світової історії й орієнтування в тогочасній політичній ситуації поєднувались у ній з любов’ю до вишуканого одягу. Вона знала шість мов: могла ними говорити, писати й вести серйозні дискусії. І не слід забувати про чудові людські якості: відданість родині, відчуття краси природи й архітектури — любов до самого життя як такого. Мало знайдеться людей, які б зрівнялися з нею. Як «Особистість» вона втілила найсміливіші сподівання, що їх Джон Стюарт Мілль пов’язував із роллю жінки.