Королева пустелі

Розділ З Цивілізована жінка

Отже, Ґертруда стала першою жінкою, яка завоювала оксфордський Перший ступінь із сучасної історії. Її тріумф відзначили навіть у The Times. У Ред-Барнс повернулась інтелектуально самовпевнена та навіть чваньковита панянка. Флоренс сказала Г’ю, що слід негайно позбутися цього «оксфордського гонору», інакше Ґертруду ніхто не візьме заміж. Мачуха поставила собі мету — «одомашнити» пасербицю, показати їй, що життя — це не лише складання іспитів і перемоги в дебатах. Але спершу Ґертруда заслужила на відпочинок.

Сестра Флоренс, а для Ґертруди — тітонька Мері — запросила її до Бухареста, де її чоловік, сер Франк Ласелль, служив надзвичайним і повноважним посланником Британії в Румунії. Мері обожнювала Ґертруду, а її рідна донька Флоренс, названа на честь Флоренс Белл, була однією з найкращих подруг Ґертруди. У Мері було ще двоє синів: старший, Біллі, який щойно закінчив Королівську військову академію в Сендхьорсті й чекав початку служби у Гвардії, і молодший, Джеральд. Біллі, який став для Ґертруди першим «легковажним захопленням», зустрів Г’ю та Ґертруду в Парижі, а далі вже сам супроводжував її до Мюнхена, де до них приєднався Джеральд, і вони поїхали далі, у Східну Європу.

Ґертруда була радісно збуджена в очікуванні виру задоволень. За попередні два роки вона стала стрункішою й уже була не дівчиськом-шибайголовою, а доглянутою юною леді. Кучері її розкішного каштанового волосся постійно вислизали з-під шпильок, пом’якшуючи пронизливий погляд зелених очей. Наближалося Різдво, і Бухарест 1888 року був серед головних європейських столиць, де збиралась інтелектуальна й громадська еліта. І центром світського життя стали, звісно, королівський двір і дипломатичні місії. У дорожніх скринях Ґертруди вичікувало наймодніше вбрання до її чотиримісячного марафону по званих обідах, балах та оперних виставах; там були і пальта з хутряними комірцями і до них білі шнуровані черевички — для багатолюдних ковзанок, і індійські шалі, муфти й рукавички — для санних виїздів у гори, середньовічними замками та колоритними сільськими готельчиками.

Невдовзі подружжя Ласеллів відрекомендувало Ґертруду королю Каролю та королеві Єлизаветі. Ґертруда швидко здружилася з величною сумною королевою. Більше відома під літературним псевдонімом Кармен Сільва, королева вигідно виділялася на тлі свого простуватого й аскетичного чоловіка. «Король мало вирізнявся серед вищих офіцерів, — писала Ґертруда кузену Горацію. — Я постійно забувала, хто він такий, і лише милосердне Провидіння утримувало мене щоразу, як я збиралася запанібрата кивнути йому, сплутавши з кимось із численних знайомих... Якось ми з Біллі, вальсуючи, наступили йому на ногу. „Стережися! Король!” — прошепотів Біллі, але було надто пізно». Більшість юних дам, що починали виходити у світ, при зустрічі з королівською особою втрачали дар мови, але Ґертруда продемонструвала, що здатна спілкуватися з представниками еліти без сором’язливості й улесливості:

Завдяки Ласеллям Ґертруда побачила чарівні краєвиди, яких була позбавлена в дитинстві. Дівчина з насолодою відвідувала урядові засідання, де відбувалися запеклі, а часом і жорстокі дебати; а бали та інші розваги до пізньої ночі були всім, про що можна лише мріяти. Ґертруда добре танцювала, знала всі кроки і навіть показала посольським чиновникам новий танець — бостон. У листі до Флоренс вона описувала румунські бальні звичаї:

Ґертруда могла танцювати без упину до третьої ночі. Потім усі верталися додому в кінних екіпажах, загорнувшись у ковдри та слухаючи брязкання дзвіночків на упряжах коней, що мчали по обмерзлій бруківці серед залитих місячним сяйвом снігових наметів. У вітальні дипмісії вже палав камін, і так приємно було, підкріпивши сили гарячим напоєм із сандвічами, ще з годину сидіти біля вогню, обговорюючи нових знайомих. Тут Ґертруда опинилась у такому строкатому товаристві, якого й близько не могло бути під пильним оком Флоренс. З чималим подивом вона побачила, що розлучені жінки не випадають із суспільного життя. Не знаючи косметики, як усі пристойні дівчата того часу, вона була вражена, коли побачила, як перша фрейліна королеви привселюдно пудрить собі обличчя, а потім обличчя молодиків, що гуртувалися під дверима її вбиральні.

У скупченні графів і принців, секретарів і послів Ґертруда виділяла двох чоловіків, які відіграли в її подальшому житті визначну роль: Чарльз Гардинґ, із британської дипмісії в Константинополі, майбутній віце-король Індії, і тридцятишестирічний Валентин Іґнасіус Чирол, іноземний кореспондент The Times. Чирол, давній близький друг родини Ласеллів, стане також одним із близьких друзів Ґертруди; вона писатиме йому з усіх куточків світу; їхні взаємини триватимуть до кінця її життя. Своєму дорогому «домнулу» (що румунською означає «шляхетний чоловік») вона довіряла почуття й дилеми, якими не могла ділитися навіть з батьками. Перше, що її в ньому вразило — це масштаб ерудиції. Валентина, у свою чергу, привабила допитлива й конфронтаційна манера ведення дискусії Ґертруди, на яку він, до речі, відповідав аналогічно. Свою кар’єру Чирол почав у ранзі клерка британського МЗС; потім, озброєний дюжиною іноземних мов, присвятив усе своє життя подорожам, читанню лекцій і написанню книг, заразом постачаючи уряду цінну інформацію. Він став тонким знавцем усіх аспектів британської імперської політики, її сильних і слабких сторін; а пізніше — закордонним редактором The Times.

Незалежність у судженнях нерідко доводили Ґертруду до неприємних ситуацій. Одного разу, слухаючи, як її дядько обговорює з іноземним можновладцем європейські проблеми, вона безпардонно втрутилась у розмову і звернулася до француза: «Il те semble, Monsieur, que vous n’avez pas saisi L’esprit du peuple allemand»[9]. Серед присутніх прокотилася хвиля невдоволення, і тільки Чирол відвернувся, приховуючи усмішку. Ошелешена тітка Мері вивела Ґертруду геть і добряче насварила. Коли вона згадала про цей інцидент чверть століття потому, Флоренс погодилася з реакцією сестри: «Безперечно...Ґертруда припустилася помилки, адресуючи свої погляди, а тим більше критику старшому як за віком, так і за досвідом». Але додала: «Тоді ніхто не знав, що настане час, коли найвидатніші іноземні політики будуть не лише прислухатися до її думок, а й погоджуватись і діяти за її вказівками».

Нарешті румунські канікули добігли кінця. Кульмінацією чотирьох щасливих місяців стала поїздка Ґертруди з подружжям Ласеллів до Константинополя. На її радість, Чирол вирушив з ними. Він знав пречудові екзотичні місця, повз які проходила більшість туристів. Біллі катав Ґертруду в плоскодонному турецькому човні по бухті Золотий Ріг: «Чарівливий краєвид: сонце сідає й виблискує у воді, у його промінні вигорілі турецькі прапори на військових кораблях знов палають червоним вогнем і білі стамбульські мінарети стрункими колонами здіймаються навколо бухти», — писала вона батькам.

Повернувшись додому, Ґертруда мала вийти у світ Лондона — як кожна дівчина з заможної родини по закінченні навчального закладу — і бути представлена Її Величності Королеві на спеціально організованому заході, який називали «вітальнею». Але отримавши Ґертруду у розпорядження, Флоренс почала реалізувати свою погрозу «одомашнити» пасербицю. Для таких інтелектуалів, якими були Флоренс і Г’ю, часте відвідування церкви або стерильний порядок у домі не були беззаперечними показниками моральності. Однак освічені жінки, які заповнювали своє життя «чоловічою роботою» (політичними дебатами, громадськими зборами тощо), при цьому занедбуючи власних дітей, чоловіків і домашнє господарство, були аморальними апріорі. Чарльз Діккенс блискуче описав таку жінку в незабутньому образі місіс Джелебі в «Холодному домі» за тридцять років до того: вона була дамою «неймовірної сили характеру, яка повністю присвячує себе суспільству» й особливо «Африканському проекту»; з неохайно зібраним волоссям і з розпущеною шнурівкою на сукні вона сидить у заваленій паперами брудній кімнаті; навколо бігають і плачуть її голодні діти, а затурканий цією мегерою бідолашний містер Джелебі сидить у куточку, прихиливши до стінки голову, що пульсує невтамовним болем. Ні, вирішила Флоренс: хай Ґертруда буде «синьою панчохою», тільки б не стала другою місіс Джелебі!

Часто буваючи в роз’їздах, Флоренс доручила пасербиці догляд за молодшими дітьми. Ґертруда мала навчати їх історії, а також виконувати обов’язки економки, віддавати розпорядження прислузі і, як добра господиня, щовечора зустрічати Г’ю після роботи. Моріс навчався в Ітоні до дев’ятнадцяти років. Ґертруда любила дітей, а особливо своїх молодших братів і сестер. Вона блискуче виконувала всі свої обов’язки: вела домашнє господарство, впорядковувала рахунки, відвідувала дружин робітників заводу в Кларенсі й організовувала для них різноманітні культурні заходи, і навіть потроху вишивала. Флоренс отримувала від неї «бюлетені» про те, що було зроблено за день: «Я думала перепочити в саду. Аж тут налетіли малюки, які проголосили себе баронами й заявили, що тепер грабуватимуть мене. Я дещо здивувалася їхньому уявленню про функції аристократії... Потім ми стрибали через скакалку... Нещодавно Моллі до смерті налякала міс Томпсон [гувернантку], спитавши, як сказати французькою „Цей кінь хворий на вертячку”!»

Не маючи видатних кулінарних здібностей, Ґертруда все ж навчила Моллі й Ельзу пекти тістечка та імбирне печиво. У час, вільний від домашніх справ, вона брала уроки танців, читала «Джонсона» Алґернона Чарльза Свінберна та навіть примудрялася, лишивши дітей під наглядом слуг, їздити до Лондона на Слоун-стріт, до леді Оліфф, на примірку нових суконь. А те, що Флоренс наполягала на участі Ґертруди у веденні рахунків, вочевидь засвідчує, що місіс Белл прагнула привчити пасербицю цінувати гроші. Читаючи листи Ґертруди, ніхто не подумав би, що це пише спадкоємиця однієї з найзаможніших англійських родин.

Виконавши обов’язки перед родиною, Ґертруда повернулася до Лондона для виходу в світ. На урочистих прийомах, домашніх вечірках і балах юних дам знайомили з пристойними холостяками з офіційного списку, серед яких вони мали вибирати собі чоловіка. В обов’язковій білій сукні зі шлейфом, з високим плюмажем з білого пір’я в рудому волоссі Ґертруда разом із Флоренс та Г’ю побувала в Букінгемському палаці й присіла у формальному реверансі перед старенькою Королевою (для цього треба було витримати сидіння в екіпажі, який з черепашачою швидкістю тягнувся в черзі інших екіпажів по алеї до входу). Під пильним наглядом старших побувала на прийомах у багатьох аристократичних домах: у герцогів Девоншира, Лондондеррі й Стенлі; зупинялась із відвідинами у лорда Артура Рассела та його дружини леді Рассел в їхньому будинку на Олді-сквер (де близько здружилася з однією з двох доньок лорда, Флорою); похизувалася розкішним капелюшком на іподромі в Ескоті; побувала на матчі з крикету між Ітоном і Гарроу; проводила вікенди в заміських котеджах. Вона писала до Флоренс: «Пам’ятаєш, ми обговорювали, на що інші дівчата витрачають свій час? Так от, я з’ясувала: вони бігають з одних гостей в інші. Усі дні заповнені грою в крикет, усі вечори — танцями...».

Ґертруда любила спілкуватися з найрізноманітнішими людьми. «Лорд Карлайл підійшов і сів біля мене, і ми говорили про футбол і Церкву! Він з подивом дізнався, що я знаю багато церковних пліток, а я — що він тямить у футболі А ще я скажу: на мені була гарненька сукня, що мала великий успіх».

Як Оксфорд обмежував свободу, якою вона насолоджувалась удома, так тепер Лондон диктував умовності, на дотримання яких заплющував очі Бухарест. У суспільстві панували аристократичні роди, приміром, Сесіли, Говарди, Кевендиші, Стенлі, і запрошення від цих суспільних арбітрів — або його відсутність — визначали прийняття чи неприйняття дівчини в товаристві. Найобтяжливішою для Ґертруди (так само, як у школі й університеті) була необхідність супроводу старшого щоразу, як вона виходила з дому навіть до церкви чи картинної галереї. Вона звикла скакати галопом по всьому Йоркширу й перелазити через огорожі в мисливських угіддях; а тепер заміські прогулянки мали такий вигляд: усі гості натовпом, у супроводі слуг і візничих, верхи на конях, неспішно об’їжджають хазяйський маєток. Їй навіть доводилося зважати на те, яку книжку можуть побачити у неї в руках: навіть «Учень» Поля Бурже викликав сувору догану. І це попри те, що вона читала його французькою, що не вберегло від осуду: у романі йдеться про учня, який знаходить практичне застосування натуралістичним теоріям свого вчителя.

Ґертруда порушувала правила. Її добра університетська подруга Мері Телбот, свята жінка, дружина майбутнього єпископа чичестерського, присвятила своє трагічно коротке життя роботі в бідних кварталах лондонського Іст-Енду. Добре усвідомлюючи, що їхні дороги розходяться дедалі більше, одного дня Ґертруда втекла з-під нагляду й поїхала новозбудованою підземкою у Вайтчепел[11] і провела незабутній день, допомагаючи Мері, чим викликала неабияке невдоволення Флоренс.

Флоренс також не схвалювала Ґертрудиного фліртування з Біллі Ласеллем. Той факт, що вони були кузенами, не давав Ґертруді (на думку Флоренс) права нехтувати правилами пристойності, особливо зважаючи на те, що Біллі часто бував у Лондоні, а його родина жила за кордоном. Ґертруда мала дбати про дівочу честь і поводитись якомога скромніше, хоч її це нерідко дратувало. «Ми з Біллі довго сиділи в саду й розмовляли... він хотів узяти мене з собою в Паддинґтон і потім відправити додому екіпажем, не бійся, я не поїхала, а що було б, якби таки поїхала (о десятій годині)?», — писала Ґертруда. Коли інший залицяльник, один капітан «Ікс», возив її на виставку і привіз додому в екіпажі, вона написала Флоренс: «Сподіваюся, тебе це не шокує». Якщо він на щось і розраховував, то був розчарований: «Усю дорогу додому я говорила про релігійні вірування й метафізичні концепції істини... Обожнюю розмовляти з людьми, готовими аргументовано обговорювати те, що їх цікавить». Коли Флоренс надіслала Ґертруді письмову нотацію щодо такої нескромної поведінки, дівчина знезброїла мачуху відповіддю: «Навряд чи я потрапила під багато невсипущих очей наших пильних знайомих. Тієї неділі цілий день дощ лив як з відра. Я знаю, ти незадоволена, але знаєш, я теж не отримала задоволення!».

Коли з часом настала черга Ґертруди супроводжувати Ельзу й Моллі на лондонські бали, вона залюбки допомагала їм підбирати вишукані туалети, але нестерпно нудьгувала, бо мусила лише сидіти під стінкою й наглядати за сестрами. Колись Флоренс сумно зауважила, що, супроводжуючи Ґертруду на випускний університетський бал, вона враз відчула себе старою бабунею. Тепер, згадуючи про це, Ґертруда писала:«Я сиділа на лавці й дивилась, як дівчатка танцюють. Як я тепер тебе розумію!».

Якою була Ґертруда у двадцять із гаком років? На щастя, у нас є частковий опис, зроблений тонким знавцем характерів, письменником Генрі Джеймсом. Він дружив з Флоренс та Елізабет Робіне, кілька разів зустрічався з Ґертрудою, коли бував з візитами в домі Беллів або на обідах у Расселів, де також часто гостював. Слухаючи, як він глузує з якогось роману місіс Гамфрі Ворд[12], Ґертруда дала письменнику таку характеристику: «...його критика — стримана, точна й презирлива. Кожна його фраза б’є без промаху. Кожне його слово — це цвяху труну письменницької репутації місіс Ворд». Зокрема Джеймс так висловився про головного героя роману: «Тінь, зовсім не визначений персонаж, жодного розвитку». Навряд чи щира й прямолінійна вдача Ґертруди пройшла повз увагу Джеймса, тоді чи пізніше. Так і тягне порівняти її з Нандою, героїнею його роману «Незручний вік», опублікованого за кілька років, 1899 року. Не виключено, що цей портрет Генрі Джеймс писав у тому числі й з Ґертруди. Флоренс Белл була довіреною особою Джеймса й активно просувала його твори в театральних колах, і саме з неї була майже цілком списана героїня його оповідання «Нона Вінсент» (1892).

Роман «Незручний вік» присвячений ранньому періоду життя Генрі Джеймса, коли він був завсідником лондонських салонів. У ньому йдеться про «іноді з острахом, часто з запізненням, але ніколи до кінця не припинене виставляння на загальний огляд» незаміжньої дівиці, котра «до пори утримувана у своїй кімнаті затвірницею, з певного віку мала «сидіти унизу» [тобто у спільній вітальні] — ситуація, яка «може бути сприйнята як кризова [з причини] постійного зважання на те, що «дорослі розмови» тепер ведуться у присутності цілком дитинної, непідготовленої й непристосованої до цього істоти». Джеймс з гумором описує витончене товариство досвідчених дорослих, «раптово вибитих з колії парою ясних проникливих очей і допитливим розумом». У змальованому Джеймсом світі напівтемних салонів і ледве вловимих підтекстів Нанда виділяється своєю безкомпромісністю, критичністю, силою характеру та чесністю на межі ніяковості. «Не така гарненька», як молодша Аґґі[13], вона — «стримана... відверта... на подив, позбавлена... сором’язливості й легковажності... Її непросто спантеличити», бесіду вона веде з «незайманою юнацькою чистотою». Її очі в «обрамленні... світлого волосся» дивилися на співрозмовника з «лагідною прямотою», «яка надає їй чарівності». А замість брати екіпаж, вона старається ходити пішки.

Ґертруда дожила до двадцяти чотирьох років, жодного разу серйозно не закохавшись. Ясна річ, що довго так тривати не могло. Вона на три роки «випала» зі світського життя, але в неї вже сформувався такий рішучий характер і такий гострий критичний розум, що менш інтелектуально розвинені особистості вже не могли її зацікавити. Дівчиною захоплювалось чимало молодих людей. Когось приваблював її соціальний статус, когось — рівень інтелекту. Вона ж, у манері, притаманній донькам багатих і знаменитих батьків, відкрито демонструвала свою зневагу до чоловіків, які не могли зрівнятись із Г’ю. Ґертруда, мабуть, усвідомлювала це, але не могла звільнитися від тиску очікувань з боку сім’ї (і з огляду на неї ж). Вона була жіночною, привабливою, жвавою; готовою бути щасливою; але не могла позбавитися спогадів про Бухарест, місто, де їй було найвеселіше і де вона почувалася найжаданішою. Тому страшенно зраділа, коли тітка Мері знову запросила Ґертруду в гості — цього разу до Персії. Це була її перша зустріч зі Сходом.

Щойно дізнавшись, що «його ясновельможність» сер Франк отримав пост посла у Тегерані, Ґертруда почала вивчати мову. Її першим учителем перської був лорд Стенлі з Олдерлі — з родини, в яку ввійшла її тітка Мейзі. Пізніше Ґертруда відвідувала Лондонську школу східних досліджень. Прибувши через півроку в Персію, вона вже розуміла мову на слух. Ґертруда та її кузина Флоренс доїхали потягом з Німеччини, через Австрію, до Константинополя, звідти — в Тифліс, потім у Баку і навколо Каспійського моря. Радісне відчуття свободи зростало з проїздом повз кожну нову країну, а коли Ґертруда опинилась у Персії, вона неначе заново народилася.

Першого ж дня на світанку вона, разом із провідником, виїхала з Тегерана й спрямувала свій шлях у гори. Перед Ґертрудою відкрився краєвид, прекраснішого за який вона не бачила раніше. Ця мить закарбована в листі від 18 червня 1892 року її кузену Горацію Маршаллу, мить суцільної насолоди, описана в захопливих тонах. Куди не кинь оком — безмежний горизонт, що бринить ноткою містицизму, коли Ґертруда зробила свої перші кроки в простори первісної природи, яка стане її «духовним домом»:

Удома вона була закута в кайдани умовностей, що їх диктує станове суспільство; на Сході Ґертруда належала лише самій собі. Вона була в піднесеному настрої й відкрилася природі та життю настільки, що їй здалося, наче в ній живуть дві Ґертруди. Цьому відчуттю сприяло й те, що тут її не обтяжували правилами й очікуваннями. Вона вийшла з тіні Беллів на світло незалежності. Як не дивно, це притлумило її гордовитість і наштовхнуло на усвідомлення речей, які вдома навіть не спали б їй на думку:

Кожен прекрасний день починався з двогодинної прогулянки за місто; потім прохолодна ванна з трояндовою водою і сніданок у шатрі в саду посольства. Попереду чекав день, сповнений насолод: екскурсії містом і за місто, вишукані довгі ланчі, лежання в гамаку з книжкою в руках і п’янкі вечори з вечерями, танцями у відкритих павільйонах аж до прохолодного світанку. Навіть поїздка вулицями міста дарувала відкриття:

Нарешті прийшло й кохання — в особі симпатичного секретаря дипмісії, Генрі Кадоґана, старшого сина високошановного Фредерика Кадоґана й онука третього графа Кадоґана. У своїх листах Ґертруда описувала його з такими подробицями, що Флоренс могла вловити зародження симпатії. Тридцяти трьох років, він був «високий, рудий і дуже худий... розумний, чудово грає в теніс і більярд, з картярських ігор любить „безик”, обожнює їздити верхи, хоча зовсім не вміє... дотепний, охайний, елегантно вдягнений. На нас дивиться, як на цінну власність, яку слід оберігати і з якої слід тішитись». Він був добре освічений і спокійний; і попервах приділяючи однакову увагу Ґертруді й Флоренс, дуже швидко зосередився на Ґертруді. Він читав і говорив перською, приносив їй цілі стоси книжок і знайшов Ґертруді вчителя, з яким вона продовжила вивчення мови.

Тітка Мері, імовірно, нездужала під час довгого візиту Ґертруди, а тому не стежила за кожним кроком молоді (Флоренс не спускала б їх з очей). Під час частих прогулянок і пікніків Ґертруда й Генрі не раз лишалися наодинці, сидячи біля струмка або в саду, за книгами й розмовами. Вони нишпорили по базарах у пошуках скарбів і грали в нарди зі знайомим торговцем. Вони відвідали скарбницю шаха, ловили форель і виїздили на соколине полювання. Коли в Тегерані стало надто спекотно, британська місія перебралася в передмістя столиці, Ґолгак, де столи накривали в саду під деревами або у відкритих наметах. На якийсь час довелося припинити вилазки на базар через спалах холери. Але з юнацькою безтурботністю Генрі й Ґертруда їздили скрізь, де хотіли. Генрі, твердий у своїх переконаннях, був схильний до повчань. Він міг запекло сперечатися з Ґертрудою, що спричинило щонайменше одну «розбіжність у поглядах, настільки серйозну, що я відправила його геть, навіть не попрощавшись!»... «У неділю ми з містером Кадоґаном довго гуляли й вели енергійну політичну дискусію. Його погляди на рух за самоврядування Ірландії не витримують критики, але, думаю, я примусила його переглянути свою думку щодо юніоністів[14]!».

Але головне, що було між ними спільного — це захоплення Персією, її романтикою і таємничістю. Генрі читав суфійську поезію, міг раптово дістати з кишені книжку і декламувати Ґертруді чарівливі рядки Хафіза, суфія та найвідомішого перського поета чотирнадцятого століття, який описував жадання Коханої словами, що заповнювали вакуум між Земним і Божественним.

Якось Ґертруда й Генрі встали вдосвіта й поскакали на північ, до безлюдного гірського схилу, на якому стояла цитадель Мертвих. «Не встигли ми від’їхати далеко, — писала Ґертруда, — як сліпучий спалах сонця осяяв снігові вершини й у долину увірвався день... Кам’яниста ущелина привела нас у саме серце Самотності, Спустошення й Кінця Всього Сущого». Тут вони побачили білосніжну вежу Тиші, першу сходинку на шляху у потойбічний світ. У ній зороастрійці залишали померлих на поталу сонцю і стерв’ятникам. «Сюди вони приходять, щоб скинути плотську оболонку... щоб душа, пройшовши сім планетарних брам, досягла полум’я Сонця».

Мандрівники об’їхали навколо вежі, піднялися на верхній поміст і стояли там, слухаючи величну безмовність. А потім зійшли вниз і, пустивши коней чимдуж, скакали наввипередки крізь бездушну пустелю зі жвавістю й пристрастю, притаманними лише юності. Ґертруда описує мить відчуття щастя й свободи, яке дає закоханість:

Одного вечора, коли Генрі й Ґертруда розташувалися на газоні біля струмка, а повітря заполонив аромат фіалок і троянд і відголоски далекої музики перепліталися з уханням сови, Генрі запропонував Ґертруді руку й серце. Ґертруда відповіла «так». Вона негайно написала додому про те, що вони з Генрі заручені, і з нетерпінням чекала відповіді. Коли відповідь нарешті надійшла, вона була категоричною: це неможливо. Ґертруді було наказано не лише розірвати заручини, а й вертатися додому негайно чи принаймні тоді, коли брати Біллі або Джеральд зможуть її супроводжувати. Дівчині здалося, що це був кінець найщасливішого етапу її життя; надії на шлюб з Генрі розбилися. Г’ю зібрав відомості про сера Френка та інших членів родини і дійшов висновку, що доходів Генрі недостатньо для утримання сім’ї. Г’ю безжально зазначив, що «шарм і розум Генрі не завадили йому влізти в борги». Г’ю не повідомив доньці про найстрашніше: він дізнався, що Генрі — гравець.

Попри величезні капітали Беллів, формально Г’ю досі був найманим директором й управителем ливарних заводів (і жив на зарплатню!). Фамільний капітал і стерна влади були в руках батька і дядька. Г’ю мусив утримувати дружину й п’ятьох дітей; старший син навчався в Ітоні, молодший збирався туди вступати. Г’ю з сім’єю досі мешкав у відносно скромній садибі Ред-Барнс. Лоутіан розкошував у своєму п’ятиповерховому маєтку Раунтон-Ґрандж, та ще й мав у персональному розпорядженні будинок у Лондоні на Белґрав-Террас, 10. У металургійну й супутні їй галузі промисловості прийшов спад, прибутки почали зменшуватися. Наприкінці 1889 року Ґертруда почула в потязі фрагмент розмови двох чоловіків: вони сперечалися, чи є в металургійних промисловців «нечувані прибутки». Ґертруда потім сказала Флоренс: «На їхню думку, вони нещасні забиті бідняки; я не стала їх розчаровувати». Тепер, у липні 1892-го, з розбитими надіями й серцем, Ґертруда у розпачі писала Чиролу:

Генрі не лишалося нічого іншого, як зостатися в Персії ще на рік-два й спробувати дослужитися до більш прибуткової посади. Інша жінка на місці Ґертруди, можливо, повстала б супроти батьківської волі. Але Ґертруда написала Флоренс листа стриманого, сповненого гідності й водночас неймовірної поваги до батьків.

Немає жодних сумнівів: Ґертруда була закохана. Можливо, і Генрі щиро кохав її у відповідь. Можливо, вони навіть були б щасливі. Він би, імовірно, позбувся згубної звички до азартних ігор, а вона знайшла б у собі сили пристосуватися до злигоднів його скромної кар’єри, супроводжуючи чоловіка з одного місця призначення до іншого. Але їм не дали шансу. Якось витримавши болісне прощання, Ґертруда повернулася на Слоун-стріт, де вже чекала любляча Флоренс, готова втішити пасербицю. За день-два з півночі приїхав Г’ю, щоб обійняти любу донечку й розрадити її щирою розмовою.

Уперше в житті зломлена духом Ґертруда протягом наступних місяців написала всього кілька листів. Її почуття були глибокими, і вона не скоро оговталась. Тим не менше, весну вона зустріла на півдні Франції, у місті Нім, і писала додому листи з романтичного німського саду, краса якого нагадувала їй сади Персії, де вона колись була така щаслива.

Не минуло й року після її повернення з Персії, як Генрі Кадоґан під час риболовлі впав у крижану річку, захворів і невдовзі помер від пневмонії. Це стало першою трагедією в особистому житті Ґертруди. Попри грандіозні життєві досягнення й успіхи від цього удару Ґертруда так до кінця ніколи й не оговталась. Щоб хоч якось відволікти її, Флоренс подала Ґертруді ідею — опублікувати книгу про її подорож на основі щоденників і майже щоденних листів у перші, найщасливіші місяці її перебування в Персії. Ґертруда була проти, але, можливо, Флоренс уже домовилася з видавничим домом Бентлі, і, отримавши звідти листа, Ґертруда була змушена капітулювати. Вона писала своїй подрузі Флорі Рассел:

У листі було стільки ж емоцій, скільки й логіки, але скоріш за все Ґертрудина оцінка була об’єктивною. Денісон Росс, ректор Лондонської школи східних досліджень, щирий шанувальник своєї учениці, мав написати пояснювальну передмову. Він визнав, що у розділах, написаних безпосередньо в Персії, було «щось... чого бракує у наступних». «Перські замальовки» були видані 1894 року без згадування авторства — компроміс між бажанням Флоренс і небажанням Ґертруди — і невдовзі пішли в забуття.

Персія нестримно вабила й цікавила Ґертруду завдяки тому, що вона знала мову. Проте, як писала Флоренс: «Вона ще не дійшла до стадії вивчення мови, коли ти в захваті усвідомлюєш, що набув нових знань; миті, коли починаєш не лише розуміти буквальне значення слова, а й критично оцінювати його цінність і багатозначність. Незабаром Ґертруда читала перську поезію вже у світлі цього усвідомлення».

Ґертруда продовжила вивчати перську в Лондоні, особливо приділивши увагу любовній ліриці Хафіза. Генрі відкрив їй цього поета й обговорював з нею ритміку та містичний зміст його віршів. Вона взялася за роботу в пам’ять про своє кохання до Генрі. Тепер Ґертруда вирішила написати книгу, справді варту уваги — збірку своїх перекладів англійською поезій Хафіза разом із біографією поета-суфія в контексті сучасної йому історії. Можливо, ця робота стала її таємним пам’ятником Генрі.

Денісон Росс написав передмову, в якій скромно зазначив, що, навчаючи Ґертруду, він отримав «здоровий досвід усвідомлення власної обмеженості в присутності такої блискучої учениці»; а те, що вона з рукописних джерел зібрала воєдино біографію Хафіза, Росс назвав «ґрунтовною працею», оскільки на той час не існувало записаної історії ісламської Персії.

«Хафізів Диван[15]», антологія його віршів, вийшла у видавництві Гайнеманна в 1897 році — це рік «діамантового» ювілею правління Королеви Вікторії і більш сумної події в родині Беллів — смерті тітки Мері, завдяки якій Ґертруда здійснила стільки незабутніх подорожей. Книга здійняла такий шквал схвальних відгуків, наскільки це можливо для поезії. Едвард Браун, найавторитетніший знавець перської літератури свого часу, висловився про її переклади так: «Цей переклад, хоч і доволі вільний, є, на мою думку, найбільш творчим і найточнішим у передачі самого духу Хафіза, а отже, і найточнішим перекладом його поезії»; і за єдиним винятком перекладів Едварда Фіцджеральда рубаїв Омара Хаяма, «є, напевно, найточнішим і найпоетичнішим за всі часи перекладом перської поезії англійською мовою».

Навмисна недомовленість поезії Хафіза, її розмір і рима, гра слів і специфічна милозвучність перської мови — усе це робить її майже неможливою для перекладу. Ґертруда знайшла власне рішення: писати свій вірш, відштовхуючись від оригіналу, вловивши його настрій і зміст — а далі куди понесе натхнення. Денісон Росс у передмові описав цю проблему й Ґертрудине рішення: він подав буквальний переклад першої строфи одного вірша у порівнянні з перекладом Ґертруди.

Перша строфа в буквальному перекладі звучить так:

Ґертруда написала:

Особливо пронизливими є останні рядки цього вірша, що вже досить помітно відходять від оригіналу:

Ґертруді пощастило з учителями перської й арабської: крім Денісона Росса, її навчав видатний лінгвіст С. Артур Стронґ, якого вона називала «Мій Дока». «Мій Дока весь час хвалить мене за майстерність... Мабуть, решта його учнів — страшні нездари!.. Учора він повернув мені мої поезії [її переклади Хафіза] — і дуже їх хвалив».

Усе життя Ґертруда читала й перечитувала класичних і сучасних поетів, колекціонуючи кожне видання й включаючи книги поезій у свою дорожню бібліотеку. На подив і розчарування Флоренс і Г’ю, попри заслужену похвалу їй як перекладачу поезій Хафіза, Ґертруда вважала свій поетичний дар вторинною здібністю й охолола до віршування. «Її поетичний дар, мені здається, лежав в основі всього, що вона написала, — казала Флоренс. — Поетичний дух забарвлював усі її прозаїчні описи; усі картини, які вона бачила сама та які завдяки їй побачили інші». Цей дух, вважала Флоренс, був дивною й цікавою складовою особистості Ґертруди, «здатної за певних обставин проявляти рішучість і твердість і придушувати схильність до сентиментів; а також у її інтелектуальному багажі, де була й неабияка практичність і суспільно-політичне чуття на рівні державного діяча».

Навряд чи логічно було чекати від Ґертруди нових книжок з віршами або збірками її прекрасних листів і щоденників. Так сталося, що рядки про жадання недосяжного кохання (метафізичного чи людського) зачепили струну в її змученій душі, породивши, без перебільшення, бездоганний зразок поезії. Здається, поетичний вогонь спалахнув у відповідь на творчу схильність, яка вже була в ній, але відчувалася на іншому рівні. Усе її життя, у певному сенсі, було проявом творчості: її книги про подорожі, її дослідження, археологічні роботи; вивчення іноземних мов та інших наук; альпінізм, робота на Британську імперію; і нарешті її палке бажання відродити арабську цивілізацію. Читаючи її переклад вірша Хафіза, що він написав на смерть коханого сина, ми мимохіть чуємо голос Ґертруди або проводимо паралель з її власною тяжкою втратою.