Королева пустелі

Розділ 12 Правління Ґертруди

Протягом декількох тижнів Ґертруда з нетерпінням чекала на свій приїзд до Багдада, вона дуже хотіла знову пожити у тому прекрасному місті, де вже мала багато друзів. Зітхнувши з полегшенням, вона зійшла із залюдненого пароплава й почала пробиратися крізь натовп, рухаючись причалом туди, де чекав автомобіль Кокса. У бюро Ґертруду тепло зустрів її начальник і декілька його підлеглих. Вона ще не знала, де зможе оселитися, але після дванадцяти місяців життя в одномісній кімнаті штаб-квартири в Басрі сподівалася на щось просторіше й прохолодніше. Ґертруді пообіцяли, що тут мандрівниця матиме у розпорядженні цілу квартиру, тож вона знову сіла в автівку й вирушила за адресою, папірець з якою тримала в руці.

Автомобіль зупинився біля брудного шумного маленького базару. Назустріч вийшов підлабузницький господар будинку й провів гостю до задушливої коробки, в якій вона мала жити; там не було ні води, ні натяку на бодай якісь меблі. Ґертруда прихопила деякі речі з Басри, однак їх ще не розвантажили з судна, тож її слуга Міхаїль залишився, щоб забрати привезене. Оскільки Ґертруда була досвідченим мандрівником, вона не розлучалася зі своїм парусиновим ліжком та ванною, які тепер розклала у своїх неохайних кімнатах: «Я розпакувала свою коробку, яку під час переправи впустили в річку Тигр, і розвішала усі речі сушитися на перилах... Спека настільки нестерпна, що немає чим дихати. У квартирі немає навіть стільця, на якого можна було б скласти речі, а коли мені знадобилася вода, щоб умитися, я відчинила вхідні двері й пішла по воду на базар».

Ґертруда повечеряла разом із сером Персі, а тоді повернулася до свого помешкання й лягла спати. Згодом вона прокинулася від того, що хтось гучно барабанив у двері. То був її слуга Міхаїль, який привіз решту багажу. Ранок розпочався з нестерпної спеки та шуму центральної частини Багдада: «Мушу зізнатися, що після того, як мені довелося збиратися й снідати на підлозі, я почуваюся дещо збентеженою».

Ґертруда не збиралася непокоїти з цього приводу Кокса: вона була там на таких самих умовах, як і інші її колеги, до того ж він мав важливіші справи. Тож Ґертруда взяла свій солом’яний капелюх і пішки вирушила шукати краще житло; вона спустилася вниз до прохолодніших, затінених деревами районів біля річки, поряд із політичним представництвом довоєнного австрійського посольства. Майже одразу вона наткнулася на стару стіну, яка оточувала величезний зарослий сад з тінистими деревами та великою кількістю рожевих троянд. Вглядаючись крізь залізні ворота, Ґертруда побачила в самому кінці невеликої стежки кам’яний бак для води, а одразу за ним був не будинок, а три занепалі літні будиночки, на дахах яких сиділи птахи. Частину маєтку займав протяжний сад з фініковими пальмами — прохолодне місце, де можна було б прогулюватися вечорами.

У житті буває так, що ті місця, в яких ми проживаємо значну частину свого життя, самі нас знаходять, і точно так само сталося з Ґертрудою у квітні 1917 року. Це було прекрасне місце, в якому вона збиралася прожити решту свого життя. Розпитавши сусідів, вона дізналася, що маєток належить Мусі Чалабі, багатому чоловікові, якого вона знала і з яким була у добрих стосунках. Ґертруда навідалася до нього додому, і цей візит вирішив усі її проблеми з житлом; протягом наступних десяти днів у вподобаному англійкою маєтку провели всі необхідні перебудови та ремонтні роботи. На початку травня Ґертруда влаштувалася в першому літньому будиночку, а тоді переселялася з одного в інший, коли встановили сучасну кухню та ванну кімнату. Ґертруда попросила перефарбувати все в білий колір, найняла садівника, кухарку й одного старуватого чоловіка на ім’я Шамао, якого знала і якому довіряла, щоб він керував господарством. На всі вікна почепили сонцезахисні штори, а на затінених верандах розставили вазони та плетені меблі. У будинку Ґертруда поставила два письмові столи, а всі вази наповнила квітами. Будівлю, розташовану далі від усіх, вона виділила своїм слугам, і не минуло багату часу, як на подвір’ї жінки розвішували випрану білизну, а в них у ногах у траві бавилося маленьке дитя. Нарешті у Ґертруди був свій дім із садом. Вона посадила цілі клумби з квітами: іриси, вербени, хризантеми, фіалки у горщиках, жовту мальву, насіння якої передали з Дарлінґтона, і капусту. Зовсім скоро Ґертруда вже могла похизуватися, що у неї розквіт нарцис — перший в історії Месопотамії. 17 числа вона написала листа додому:

Ґертруда не пропускала жодного робочого дня. У відділені вона була потрібна, як ніколи; однак їй знову довелося себе проявляти. У короткому звіті за той період, коли в Іраку формували уряд, Кокс написав:

Формування цих «дружніх взаємин», про які написав Кокс, неперевершений дипломат, було, безперечно, заслугою Ґертруди, однак про істинне ставлення до Мода вона розказала своїй сім’ї вже після того, як за декілька місяців він помер від холери. Г’ю написав Ґертруді листа, запитуючи, що вона думає про покійного колегу. Саме завдяки блискучій військовій кампанії Мода британці змогли захопити Багдад і майже повністю викреслити з пам’яті громадськості страшну трагедію в Ель-Куті; та попри це, він був чоловіком з обмеженим світоглядом і лише ускладнював роботу адміністративних осіб. Заперечення присутності жінки в чоловічому світі, навіть у таких рідкісних випадках, коли ця жінка якнайкраще відповідає вимогам певної посади, — кілька разів у житті Ґертруди було сформульоване як поступка поваленню якогось «страхітливого правління», яке слід було притримуватися. Таке ставлення, ясна річ, гнівило Ґертруду. Складений нею короткий опис Мода надзвичайно уїдливий; незважаючи на його недавню кончину, Ґертруда не приховала свого презирства, яке стосувалося не так генерала, як усіх чоловіків з таким самим солдафонським мисленням, з якими їй часто доводилося вступати в конфронтацію як жінці і як адміністративній особі:

Армія захоплювала території, які далі підпадали під адміністративний вплив Британії, однак спроби встановити в Месопотамії умови, які б забезпечили мир, а зрештою і процвітання, виявляться такими ж непростими, як і сама боротьба на передовій. Шанси перетворити Багдад на центр британської адміністрації стали зовсім тьмяними, а майбутнє — непроглядним. Приблизно половина території Месопотамії перебувала під хитким контролем Британії, а турки продовжували воювати на півночі. Араби розмовляли однією мовою, але не були однією нацією. Месопотамія була не країною, а лише провінцією занедбаної імперії. Ірак не мав нації. Самі лише назви породжували метушню. Слово Месопотамія з грецької перекладається як «межиріччя», цей історичний та археологічний термін використовували на Заході для позначення територій, які араби ще називали «Аль-Ірак», «Ірак». Цей арабський термін першочергово стосувався території вілаєту Басри та південної частини Кувейту, однак після їхнього захоплення британці використовували його для позначення території трьох вілаєтів: Басри, Багдада та Мосула. У 1932 році, отримавши повну незалежність, країна затвердила офіційну назву «Ірак».

У 1917 році Британія зіткнулася з практичними труднощами в усіх сферах. Найбільш невідкладною була проблема нестачі їжі; багато зрошувальних систем, необхідних для землеробства, вийшли з ладу через недбале ставлення, а ті, що залишилися, були зруйновані під час війни. Солдати з обох ворожих сторін подоїдали всі запаси їжі; а коли турки відходили на північ, то притримувалися тактики випаленої землі, забираючи всі можливі цінності та знищуючи весь урожай, який не могли з’їсти. У той час навіть клімат став ворожим, і знаменитий плодючий басейн річки Євфрат уже втретє зустрічав посівний сезон без дощу. Населення голодувало, хвороби поширювалися. У містах санітарні системи зазнали краху, і єдиний госпіталь у Багдаді — колишня британська резиденція — був у жахливому стані, однак там ще лежали декілька важкопоранених чоловіків, які всіма силами чіплялися за життя. У селах фермери не сіяли насіння, а з’їдали його, оскільки все, що їм вдавалося виростити, у них знову й знову відбирали. Ніхто не знав, хто тепер володіє землею і кому доведеться платити податки. Масовий голод, невдоволення та беззаконня могли вибухнути в будь-який день. Якби уряд не зміг скласти країну докупи й не запустив її нормальне функціонування, якби Басра й Багдад потонули в беззаконні, то армія з декількох сотень тисяч солдатів не змогла б утримати порядок у країні. Адміністративні проблеми посилювалися через нестачу фінансування з боку уряду його високості та відсутність військової співпраці; це тривало, поки на місце Мода не прийшов генерал-лейтенант сер Вільям Маршалл, який, однозначно, був відповідальнішим за свого попередника.

Незважаючи на всі труднощі, Кокса і його команду переповнювала благородна рішучість усе налагодити. Вони присвятили себе створенню доброзичливого та дієвого уряду й чесному служінню народу вілаєтів Басри та Багдада, з його племінною багатонаціональністю та проблемами. Саме ця ідея понад усе хвилювала й надихала Ґертруду:

Після поразки в місті Ель-Кут британська армія, отримавши підкріплення й заручившись керівництвом генерала Мода, знову почала відтісняти турків. Наче коли зривають дах покинутого будинку, викрилися струхлявілі опори, купа щурів у кімнатах та антисанітарні кути відживаючої свій вік імперії. Протягом п’яти сотень літ турки експлуатували Месопотамію: їхні чиновники на своїх синекурах у Багдаді підтримували для себе комфортні умови життя, маскуючи реальність під стосами різних папірців. Доброчесний уряд, який значився в усіх документах, був нічим іншим, як вигадкою. Уся імперія потонула в корупції; більшість її урядовців, які або взагалі не отримували зарплату, або їм капали копійки, жили за рахунок хабарництва та здирництва. Будівництво та підтримання міських і провінційних громадських споруд, доріг і мостів, санітарних споруд та освітлення, житлових будинків, лікарень, шкіл — усе це було на папері, але ніколи не втілювалося в реальність. Рівень дитячої смертності, як завжди, був надзвичайно високим.

Турецька бюрократія розкинула свою чорну імперську мантію над усією територією Месопотамії, керуючись принципом «розділяй і володарюй». Мовою закону, управління, сфери бізнесу та освіти була турецька, а не арабська. Селяни були вимушені сплачувати орендну плату за свою землю, яку у них відібрали турки і яка тепер належала новим власникам з міста; до того ж дуже малий відсоток від тієї платні вкладали у поліпшення стану їхніх господарств. Купці мали купувати дозвіл щоразу, коли збиралися щось продати чи придбати, імпортувати чи експортувати. А тим часом обрані, яких було зовсім небагато, накопичували статки зі своїх привілейованих посад. Виграти судову справу можна було лише в Багдаді, заплативши судді, який міг не мати потрібної кваліфікації для своєї посади. Оскарження судового рішення могло роками, а то й десятиліттями пропадати у кафкіанських судах Константинополя, після чого його повертали назад у Багдад для повторного розгляду.

Коли турки відступали, вони знищували всі свої документи, а їхні бенефіціари тікали разом з ними, забираючи всі облікові документи та будь-які сліди їхньої системи. Після себе вони залишили лише ворожнечу, яку так довго виховували. У пустелі, особливо по обидва боки Євфратської долини, де турки розділили між собою землі приблизно п’ятдесятьох племен, вони намовляли одного шейха проти іншого і встановлювали своє правління на уламках устрою племінних жителів.

Вакуум, залишений після попередньої влади, ускладнювався ще й тим, що турки були сунітами. Вони хотіли бачити представників сунітської культури в усіх сферах державної влади і прибрали до рук грандіозні статки Магометанських благодійних трастів, чи Вакуф, які навічно призначалися для благочестивих цілей. Не звертаючи уваги на тих, кому ці благодійні трасти призначалися, турки виділяли ці гроші на будівництво нових сунітських мечетей і на зарплату тим, хто там працював. Головним завданням їхньої системи було передавати якомога більше грошей до Константинополя. У результаті такої політики всі шиїтські мечеті та установи перетворилися на руі’ни, а отже, історична ворожнеча між більшою частиною шиїтського та сунітського населення посилювалася.

Британський уряд міг заснувати там якусь форму правління лише за умови, що йому вдасться заручитися сильною підтримкою. На території, де була зосереджена чи не найбільша у світі кількість різноманітних рас, віросповідань і принципів, новий уряд мав знайти й залучити до участі кожного знатного мужа, спроможного переконати своїх послідовників у співпраці. Вони повинні були запевнити всіх у перевагах нових економічних ініціатив і регулювання.

До секретаріату приходило багато лідерів: вони відрізнялися своїм характером і вихованням, були традиційно схильні до корупції в усіх її проявах, їхній ревний захист своєї позиції виливався ледь не у формі ворожнечі з кожним сусідом, деякі з них були власниками багдадських палаців, а деякі — дірявих шатер. Вони володарювали під уставом Османської імперії завдяки статкам чи кількості прибічників, земельній власності, яку турки обклали податком чи яку вони відвоювали в інших племен або ж успадкували від Пророка. Кокс з Ґертрудою сподівалися, що, попри це все, їм вдасться відшукати серед найбільш багатообіцяючих лідерів майбутніх урядовців і політичних діячів Іраку.

Упродовж весни та літа 1917 року британська індійська армія укріплювала свої позиції навколо Багдада, що порушило їхній зв’язок з більш віддаленими територіями. Турки активно поширювали ворожу анти-британську пропаганду, як і агітки про грошову винагороду для потенційних дисидентів. Племінним жителям було важко повірити в те, що нові окупанти Багдада зможуть втримати завойовану територію чи що, зрештою, не повернуться турки, готові жорстоко мстити усім, хто довірився Британії. Перші спроби зав’язати стосунки з новим урядом шейхи та інші знатні лідери Месопотамії зробили для страхування на випадок, якщо британська влада все-таки зможе залишитися. Єдиним, що мотивувало їх об’єднати свої зусилля з британцями, була думка про довгоочікуване самовизначення арабів — досі одне з найбільш розмитих понять. Для Шиїтських моджахедів, релігійних представників найбільшої частини населення, це поняття відображало теократичну державу за законами Шаріату; для сунітів і вільнодумців Багдада воно асоціювалося з незалежною арабською державою під керівництвом еміра; для пустельних і гірських племен це взагалі означало відсутність уряду.

Через нестачу продовольства все нові й нові племена приходили до британської адміністрації, яка в той час уже займалася транспортними перевезеннями та оптовими продажами. Ґертруда всіх зустрічала гостинно, незалежно від того, яке хто мав політичне чи особисте минуле: «Сьогодні до нас завалилася ціла банда шейхів з долини річки Євфрат. Більшість із них я ніколи раніше не бачила, хоча знала всі їхні імена та подвиги; страшенні пройдисвіти, але такі привабливі! Усе йде до кращого, особливо якщо нам удасться вмовити їх сіяти пшеницю та ячмінь цієї зими», — написала Ґертруда 2 лютого.

Особиста зустріч спершу з Ґертрудою, а далі й з Коксом мала переконати їх, що британський уряд буде доброзичливим, а їхні права враховуватимуть і захищатимуть і що британці готові до грандіозних затрат енергії та грошей для того, щоб зберегти й захистити їхні різноманітні життєві потреби. У британській адміністрації племінних представників гостинно зустрічали, вислуховували і з розумінням ставилися до їхніх запитів. Чутки про такий прийом швидко розлетілись, і все більше й більше людей почали приходити тепер уже до нового секретаріату Кокса, щоб заявити про свої інтереси: члени кочових племен, купці, фермери, поміщики, власники криниць і водойм, імпортери тютюну та інших товарів, експортери, бізнесмени, релігійні представники — усіх їх потрібно було переконати підтримувати новий режим. Кожну особу зустрічали з належною традиційною ввічливістю, яка проявлялася в даруванні невеличких подарунків і дуже довгому обговоренні їхнього питання. Якщо ж хтось не приїжджав з власної ініціативи, їм надсилали запрошення, а до осіб найвищого стану, зазвичай це стосувалося духовенства, британцям доводилося їхати самим.

І хто ж, як не Ґертруда, туди їхав; кого ж, як не її, вони всі визнавали і ким були визнані, хто ще міг визначити їхній статус та інтереси; хто міг говорити з ними їхньою рідною мовою чи діалектом; хто міг оцінити їхнє становище й переконати?

Напевно, жоден інший уродженець Заходу не розумів історії появи й розвитку цього народу так детально, як Ґертруда. Вона була справжнім знавцем бедуїнів, які ще задовго до Пророка, віками переселялися зі скупих земель Ємену до пустелі, беручи з собою фінікові плоди, одяг і зброю, які могли продати. Вона описала їхні поневіряння від поселення до поселення, від оазису до оазису і до міст і про те, як вони продавали своїх верблюдів, коли прибували до північних базарних площ. Діставшись родючих земель поряд з річками Тигр і Євфрат, вони почали розводити овець на ділянках з трав’яним покривом. Ґертруда спостерігала за поселенням народу, який, заробивши трохи грошей, зміг перебратися на територію з водоносним ґрунтом і зайнявся сільським господарством. Вона була знайома з новим поколінням бедуїнів, які почали торгувати зерном і товарами, принесеними з-за пустелі, серед її товаришів було багато бедуїнів, які продовжували кочувати, а втім, як і тих, що осіли, а ще збільшувалася кількість таких бедуїнів, які почергово змінювали ці два способи життя. Вона стежила за більшими купцями, яких приваблювали ринкові відносини і які вивчали, як потрібно управляти економікою, коли міста ростуть і стають значущішими. Ґертруда мала дружні стосунки з християнами, клерками та вчителями, які були родом з південної Росії та Середземномор’я. Вона подорожувала серед гірських племен півночі, які перелаштовувалися з войовничого способу життя на фермерський, цінувала гостинність курдів і завважила вибухову суміш рас і віросповідань на непозначених на мапі північних територіях, які вони ділили з уродженцями Вірменії, Ассирії, Туреччини та Північної Персії. Ґертруда розуміла спадкові лінії арабських сімей і знала, як знайти підхід до моджагеда чи сунітського клірика, мулли, мухтара чи мутаваллі.

Для людей, які вишиковувалися в чергу перед Ґертрудиним кабінетом, вона була більше, ніж чиновником. Вона була людиною, якій вони могли довіряти. Ґертруда ніколи їм не брехала, ставилася з повагою до них та їхнього способу життя, причому так, що довіряла їм своє життя, коли подорожувала їхніми землями без супроводу. Арабомовні відвідувачі, які приходили на зустріч, називали сера Персі Кокса «Кокусом»; Ґертруду ж — «Хатун» — королева пустелі, або «Уммаль-Мумінін» — матір віруючих, на честь Аїші, дружини Пророка. Ґертруда була тієї людиною, з якою всі хотіли встановити перший зв’язок і чиє благословення вони шукали. Вона зав’язувала з ними дружні стосунки не лише для того, щоб завоювати довіру до британського уряду, а й заради миру та процвітання, заради поліпшення стосунків між людьми. Ґертруда займалася найважливішою роботою за все своє життя.

Дуже жвавий чоловік і великий Ґертрудин шанувальник, Фахад Бег Ібн Хадхдбол, приїхав до Багдада. Верховний шейх конфедерації Аназех на північному заході Амари був «надзвичайно шикарним» мужчиною, повним рішучості придбати собі вставні зуби. Рональд Сторрс, вірний Ґертрудин друг, перебував у Багдаді у двотижневому відрядженні, яке за часом збіглося з гучним приїздом до столиці тієї магнетичної постаті. Він спостерігав за зустріччю Фахада Бега з Ґертрудою і потім сказав Коксу, що шейхів потяг до неї був «ледь не компрометуючим». Як написала Ґертруда: «У нас із Фахадом Бегом була ніжна сердечна зустріч... Хочу зауважити, що Фахаду Бегу 75 років Ьіеnsоппе[42] — але він приємний чоловік і дуже мудрий в питаннях пустельної політики».

Фахад Бег був одним із тих бедуїнів, які готові зустріти сучасне життя з розкритими обіймами. Він був власником широченних пальмових садів біля Кербели, які давали йому непоганий дохід, але кожного року на шість місяців він повертався до кочового життя. Ґертруда навідалася до нього з візитом увічливості, коли 1914 року поверталася з Хаїля в Дамаск, ледве не ставши свідком одного з його численних газзу проти про-турецького племені Шаммар. Він зустрів її «з батьківською добротою, і мені дуже сподобався проведений з ним час». Вони сиділи на неймовірних килимах у його наметі, де Ґертруда милувалася його яструбом і розкішним собакою породи борза, який улігся біля ніг господаря; тоді Фахад Бег познайомив гостю зі своєю дружиною й дітьми. Наступного вечора шейх прийшов до Ґертрудиного намету із зустрічним візитом у супроводі цілої процесії слуг, які принесли таку прекрасну вечерю, якої Ґертруда не смакувала протягом останніх декількох місяців. А тоді вони сиділи під зорями й розмовляли про політику.

Цього разу шейх розповів Ґертруді про те, що загони турецьких і німецьких офіцерів приходили до його племені з мішками золота, намагаючись купити відданість племені Аназех. За її запитом він надіслав своєму синові, який перебував у пустелі, повідомлення, в якому заборонив пропускати ворожі каравани на їхню територію й наказав припинити з ними будь-які торговельні зв’язки. Ґертруда організувала для шейха нараду з Коксом та Вілсоном, і Фахад Бег вирішив розповісти їм про могутнє враження, яке справив на нього один із Ґертрудиних листів:

Разом зі своїми новими вставними зубами Фахад Бег був готовий повертатися до пустелі. Перед від’їздом Ґертруда повезла його на багдадську повітряну базу, де вперше у своєму житті шейх побачив літак і отримав змогу насолодитися льотним показом. А тоді Ґертруда підвела свого гостя до одного літака, щоб він міг оглянути кабіну. Старий, пошарпаний боями воїн, вагаючись, підступився на крок чи два до літака й застережливо сказав: «Не дай цій штуці втекти!».

Хоч як сильно Ґертруда любила Ірак та його народ, проте тутешній клімат їй зовсім не підходив, і через нього страждало її здоров’я. Іноді влітку температура сягала більше 48°С, а взимку бувало настільки холодно й волого, що їй доводилося цілими днями ходити в хутрі. Власне тому секретаріат мав у своєму розпорядженні літнє й зимове приміщення. Ґертруді дуже подобалося переїжджати до зимового штабу, коли після темних прохолодних кімнат вони раптом опинялися в сонячних провітрених приміщеннях. Ґертруда завжди робила свої кабінети затишними, і не лише тому, що їй так подобалося, а ще й тому, що туди стікався безперервний потік людей. Вона написала:

На веранді, яка простягалася навколо дворика, сидів ряд кавассів, служителів секретаріату, у військовій формі кольору хакі, готових будь-якої миті братися за виконання наказів. Кабінет майора Мея, фінансового консультанта, містився з протилежного боку дворика, поряд із шифрувальним відділенням. Там любив сидіти приручений павич, який чомусь прибився до секретаріату, хоча час від часу він заглядав і до Ґертруди.

Арнольд Вілсон, заступник Кокса — чи, як його завжди називала Ґертруда, А. Т. — працював у сусідньому з нею кабінеті. Важко було визначити, хто з них був більшим трудоголіком. Обидва їхні кабінети густо заповнював цигарковий дим, який від повільного руху стельових вентиляторів закручувався у примарні вихрі. Коли А. Т. сидів за своїм робочим столом і працював з документацією, від його геркулесової ваги постійно скрипів стілець. Іноді він залишався працювати до пізньої ночі, дозволяючи собі передрімати декілька годин на підлозі, а тоді з першими променями сонця знову брався за роботу. Спочатку він був проти того, щоб жінка працювала в адміністрації, яка, як він вважав, має бути суто чоловічою структурою. Згодом після того Ґертруда написала про нього родині: «Ви знаєте, коли я сюди переїхала, мені було дуже важко; тепер навіть смішно про це згадувати... Спочатку [А. Т.] дивився на мене, як на „природжену інтриганку”, і я, своєю чергою, ставилася до нього дещо підозріло, знаючи, якої він був про мене думки... Здається, мені вдалося його трохи просвітлити». У перервах між прийомами відвідувачів Ґертруда один за одним писала звіти та позиційні документи, які тепер визнавали найзрозумілішими й найчитабельнішими офіційними документами арабського бюро.

Півдюжини британців, які працювали разом із Коксом, не були арабістами та й узагалі мало що знали про Ірак. Вони зовсім нічого не знали про спосіб життя та потреби арабів і спочатку підпорядковувалися начальнику штабу сухопутних військ у Месопотамії, а згодом — індійському секретаріату в Лондоні. Від британських державних органів, розташованих у Делі, Каїрі, Хартумі та Лондоні, необхідною була допомога людськими ресурсами, провізією та грошима. Потрібно було підтримувати дружні стосунки з новою державою Ібн Сауда, що лише почала зароджуватися, та з еміратами Кувейту і Мухаммарах. Східний кордон з Персією був нестабільним, на заході британці теж намагалися встановити кордони з територією Сирії. Усі департаменти нового уряду адаптували свою політику до місцевих звичаїв, беручи до уваги кожну окрему ситуацію й водночас регулюючи їх встановленими нормами Лондона, Делі та місцевих військових округів.

Ґертруда була сполучною ланкою. Іноді вона могла писати одночасно сім різних статей і завжди намагалася нагадати військовому міністерству про обіцянки, які воно дало арабам, і про обов’язки, які потрібно обговорити для їхнього благополуччя. Своє життя Ґертруда все більшою мірою присвячувала пошукам способів, завдяки яким ці обов’язки можна було виконати на користь Британії, Заходу та Сходу.

У жовтні 1917 року Ґертруда стала командором нового ордена Британської імперії; це нагорода, яку присвоювали як жінкам, так і чоловікам. Вона дізналася про нагороду з листа від Г’ю та Флоренс. Слідом за цим отримала привітання від сера Реджинальда Вінґейта, нового верховного комісара Єгипту, та цілий шквал добрих побажань від друзів і колег. Загалом її реакція була досить скупою. При тому, що Ґертруда дуже любила отримувати неочікувану похвалу та ще й від якогось зовсім незвичного кола людей, вона була цілеспрямованою і твердо крокувала обраною дорогою, залишаючись незалежною від похвали й неспинною перед критикою. Будь-який натяк на те, що її мотивацією була жага до слави чи звання, її ображав. Вихована в традиціях служіння спільноті, ще в шкільні роки Ґертруда розкаювалася через те, що її дідусь вирішив прийняти титул баронета. Ґертруда проглянула список осіб, які, як і вона, отримали нагороду КБІ, і зовсім не була вражена. «Мені геть байдуже... це скоріше якесь безглуздя, і, судячи зі списку переможців, не треба мати особливих заслуг, щоб отримати цей орден».

Напевно, Ґертруда занадто часто спостерігала за проявами недоречного бюрократизму в Європі та на Близькому Сході, щоб якось шанобливо зреагувати на таке офіційне схвалення її здібностей. І той факт, що вона була жінкою, на її думку, був тут ні до чого. Однак вона дещо проявила свою зацікавленість, коли в березні 1918 року її знову нагородили — медаллю засновника королівського географічного товариства за її подорож до Хаїля. Цього разу вона отримала відзнаку за надзвичайно небезпечне досягнення і, відповідно, відреагувала на неї трохи люб’язніше: «Це для мене занадто велика честь». Хоча від тієї подорожі збігло лише чотири роки, Ґертруді здавалося, ніби то було в дуже далекому минулому, можна навіть сказати, в минулому житті. Г’ю пішов від імені Ґертруди на святковий вечір Географічного товариства, який проходив у Лондоні, отримав її медаль і написав дочці листа з коротеньким, але насиченим описом, як усе пройшло. Ці дві нагороди збурили нову хвилю цікавості до Ґертруди і до того, чим вона займалася на Сході. Крім того, родину Беллів безупинно просили дати про неї інтерв’ю. Ґертруда ж зовсім не підтримувала публічне підлабузництво й засуджувала «всю цю комерційну діяльність». Вона чітко і ясно роз’яснила Г’ю та Флоренс, щоб вони ніколи не співпрацювали з пресою:«Будь ласка, я вас дуже прошу, не давайте кореспондентам ані інформації, ані моїх фотографій. Я так часто вам про це казала, що думала, ви мене зрозуміли... Щоразу, коли я отримую листи з проханнями дати інтерв’ю чи якісь фотографії, я одразу викидаю їх у смітник; і дуже прошу вас робити те саме від мого імені».

Зазвичай на новоприєднаних територіях, де Британська імперія встановлювала свою владу, вона також розповсюджувала власні ідеї правосуддя, управління, мови та військового контролю, серед яких і суто британські погляди на вільну від корупції державну службу. На той час, коли британці добралися до Іраку, у них уже не було ні грошей, ні волі, ні трудових ресурсів, щоб створити всеохопну імперську структуру, адже всі ресурси вичерпала участь у світовій війні. Головною метою Британії було перемогти турків та їхніх союзників німців, а також відстояти свої інтереси стосовно нафтового питання. Щойно турецька армія зазнала розгрому, британці могли відійти до опорного пункту в Басрі й убезпечити свою систему подачі нафти, а решту населення кинути потопати в беззаконні та голоді. Такий економічно вигідний підхід завзято підтримували всі впливові політичні діячі Лондона та Делі, включаючи Вінстона Черчилля, який саме обіймав посаду секретаря озброєння, а згодом мав стати міністром у справах колоній. Однак водночас серед британського уряду та секретаріату з’явилося відчуття відповідальності за населення та гордість за створення для них хорошої держави після всіх пережитих за часи правління Османської імперії страждань. Під вплив Британії підпадало все більше й більше території Месопотамії, і думка про неї змінилася. Поступово населення почало помічати зміни на краще у своєму житті і що Британія направду має стосовно них добрі наміри. Вони бачили, що сплачені податки повертаються назад у їхню ж державу, а не зливаються, щоб заплатити окупаційній армії, і не направляються до Лондона.

Нещодавно у війну вступила Америка, щоб зупинити криваву бійню та обмежити руйнівний вплив ланцюгової реакції, яка зачепила значну частину світу. Президент Вудро Вілсон заручився підтримкою свого електорату в забезпеченні коштів та військових сил задля припинення війни, однак у нього не було повноважень, щоб підтримати старий колоніальний режим. Багато американців тікали від застарілої дискримінаційної тиранії й підтримували дух самовизначення, який постійно відстоював президент. Згодом ці настрої проникнуть в усі дискусії стосовно майбутнього Близького Сходу.

Настав час для важливих реконструкцій. Багато міст, громадських приміщень і ринків потребували відбудови. Необхідно було відремонтувати й подовжити зрошувальні системи, дороги, мости та залізничні шляхи, а також встановити телеграфний зв’язок. Освіта та правосуддя мали стати доступними для всіх. Потрібно було поповнити ряди поліції та надати їм належну підготовку; запобігати злочинам, сформулювати закон — і все це треба було робити, враховуючи місцеву релігію та переконання. Слід було збирати зброю: Ґертруда описала збір п’ятдесяти тисяч гвинтівок словами «закладення фундаменту».

Однак важливим було те, що в новоутвореній державі дуже бракувало фахівців, які могли б виконувати певну роботу. Серед жителів Індії, Єгипту та безпосередньо серед військових розшукували кваліфікованих кандидатів на кожну окрему посаду; ці люди могли бути експертами у своїй галузі, але зовсім нічого не знали про Ірак. Зрештою потрібну кандидатуру знаходили в якомусь закуреному суданському відділку чи взагалі у якійсь далекій індійській провінції, і та людина їхала у центр; коли обранець сходив з потяга чи пароплава у мокрому від поту лляному костюмі, його зустрічали з розкритими обіймами, і не встигав він розпакувати свої речі, як його відправляли до Ґертруди. У її офісі він проводив кілька годин, поки вона пояснювала, як треба виконувати роботу на території, де кожна область цілком і повністю відрізняється від сусідніх за етичними, релігійними, економічними та соціальними характеристиками. Якою б не була загальна політика, проводити її слід було обережно й грамотно, щоб вона узгоджувалася з життєвими принципами й навичками (або їх відсутністю) місцевих жителів. Ґертруда пояснювала статус-кво, проблеми конкретної общини і хто ким є. По приїзді новачок вступав у дискусію, спираючись на пріоритети Британії, а закінчував обговорення, переконаний ставити у пріоритет потреби місцевих жителів. У результаті розроблена у столиці політика не рухнула, як це часто буває під час її запровадження на місцях. Коли назрівало якесь спірне питання між урядом і місцевим населенням, Ґертруді вдавалося схилити всіх до взаємної згоди, адже вона знала, які саме привілеї спроможні послугувати ключем до співпраці. Оскільки Ґертруда була східним секретарем, значну частину свого дня вона витрачала на торгування урядовими пільгами для того, щоб згладити тернистий шлях нового уряду.

Воно й не дивно, що Ґертруда навіть вихідного не могла собі взяти, про що часто писала рідним. Завдяки їй адміністрація не розвалювалась. Як написав Персі Кокс: «Увесь штат і політику місцевої громади вона знає як свої п’ять пальців». Зіткнувшись з вакуумом, з якого потрібно було видавати накази, новий спеціаліст, незалежно від своєї сфери діяльності, був натхнений на створення нового світу, який зватиметься Іраком. Пізніше Ґертруда написала:

Поступово британські урядовці почали реконструювати громадське життя центральної та південної частин Месопотамії, половини території, підконтрольної Британії. А почали вони з відбудови безлюдних руїн колишнього міста Ель-Кут на знак пам’яті про загиблих солдатів, які віддали свої життя, захищаючи місто та місцевих жителів, померлих від голоду чи вбитих турками після захоплення поселення. Мечеті й громадські споруди відремонтували чи відбудували, а на березі річки спорудили розкішний східний базар з аркадами, тож тепер там знову можна було купувати та продавати різноманітні товари. Родини загиблих отримали пільги на відбудування своїх осель. Це була законспірована акція зв’язків із громадськістю, і вже за кілька місяців населення міста Ель-Кут становило дві сотні.

Першочергового вирішення потребувала проблема антисанітарії. Коли британська армія увійшла в Багдад, місто стояло завалене трупами й кишіло щурами, водостоки були на грані колапсу, а вода — заражена. Спалахнула холера. Після цього британці збудували громадські вбиральні та сміттєспалювальні печі; проінспектували м’ясні павільйони та базари; відновили хлорування води й розпочали боротьбу зі шкідниками. До середини 1918 року в кожному військовому містечку знаходився цивільний госпіталь чи диспансер. Протягом першого року начальник медичної служби разом зі своїм військовим помічником очолювали невеличку групу санітарних працівників, а вже 1919 року створили секретаріат з питань охорони здоров’я, під керівництво якого підпадало близько п’ятдесяти цивільних госпіталів та диспансерів. Того ж року стався спалах чуми. Місто було забезпечене вакциною в достатній кількості, щоб зробити щеплення восьми тисячам людей, і поширення інфекції зупинили: це був тріумф, що прирівнювався до успіху медичних психологів, яким вдалося переконати населення у потребі вакцинації. Побудували нову інфекційну лікарню, рентгенівське відділення, венерологічну лікарню для жінок та стоматологічну поліклініку, однак департамент охорони здоров’я був обтяжений проблемою «паломницьких трупів», тілами іноземців, яких привозили до країни, щоб поховати у святих міста Кербели та Наджаф. Згідно з турецькою практикою, ці тіла мали пролежати в землі щонайменше три місяці перед тим, як їх обстежували на кордоні. Навіть Ґертруда не захотіла займатися цим питанням і швидко обійшла його стороною. «Проблема врегулювання напливу паломників з трупами дуже складна та делікатна, до того ж тягне за собою другорядні проблеми, а тому потребує... пильного розгляду та вирішення».

У вілаєтах Багдада та Басри не вистачало їжі. На півночі, навколо міста Мосул, де продовжували панувати турки, десять тисяч людей померло від голоду взимку 1917-1918 років. Відсутність дощів улітку й перекрита дорога від Мосула до окупованої Британією території у жовтні перерізали всі шляхи постачання пшениці та фруктів до Багдада. На берегах річки Тигр фактично всі культивовані ділянки ґрунту були знищені. Коли дозрів урожай навколо Балада та Істабулата — що турки не з’їдали, те вони спалювали. В інших місцях русла річок і струмків були перекриті, щоб полегшити прокладання доріг і залізничних шляхів, необхідних для армії. Якщо якомусь струмку все ж вдавалося пробитися, він був весь замулений. Кербелу затопило, а прорив Саклавіяської дамби аж так знизив рівень води у річці Євфрат, що весь урожай загинув. На інших територіях не було нафти для насосів, що накачували воду до зрошувальних систем.

Людиною, яка мусила зробити все, щоб запобігти голоду й поставити країну знову на ноги, експертом, який приїхав до Басри в мокрому від поту лляному костюмі, став Генрі Доббс, спеціаліст з доходів, який раніше працював в індійській держслужбі у департаменті фінансів. За словами Ґертруди, департамент фінансів можна було б розглядати як управління державним майном, яким у цьому разі був би Ірак, а власником — уряд. Рівень податків слід було підняти настільки, щоб профінансувати все, чого не вистачало насамперед. Без сільського господарства ніякого доходу бути не могло. Оскільки в 1917 році фактично вся торгівля занепала і голод вже наступав жителям на п’яти, єдиним способом отримання прибутку було обкласти податком землевласників, фермерів і, звісно ж, саму продукцію. Позаяк ні в землевласників, ні у фермерів не було грошей на насіння овочевих культур, зерно та корм для тварин чи плугів, слід було негайно запускати всю систему в дію. Уряд змушував людей займатися культивацією ґрунту, забезпечував фермерів необхідним насінням і фінансами, а коли урожай достигав і його можна було продати, то знімав податки. Для деяких володінь податок зменшили, а для дуже бідних — взагалі зняли.

Спочатку власність на землю потрібно було затвердити й зареєструвати, жоден фермер не міг займатися виведенням сільськогосподарської продукції, поки не отримував право на володіння землею як орендатор чи землевласник. За панування турків народ у провінціях Басри та Багдада мусив сплачувати податки у п’ять незалежних державних департаментів, які контролювали кожен крок населення; така система породжувала казнокрадство та корупцію — пропозицію, від якої рідко відмовлялися і від якої Ґертруда безперестанно застерігала наступників Доббса в Багдаді. Однак турки були не єдиним джерелом заплутування істини. Реєструючи землю, землевласники полюбляли настільки неясно описувати межі своєї території, що неможливо було визначити правильну суму податку, а ще вони вказували імена людей, яких не існувало, от наприклад: «Схід, північ, захід та південь — сад Хаї Хасана Бега». Шаріатські норми права теж давали смішні оцінки майна та розміру податків: «У результаті все майно поділили на такі малі ділянки, що зареєстрували одну справу, у якій одна фінікова пальма і маленький клаптик землі суто під нею належав партнерству, до складу якого входила 21 особа», — писала Ґертруда.

Доббс мав зібрати все докупи й спробувати розібратись у незрозумілих, розкиданих по підлозі папірцях, що їх залишили після себе турецькі офіцери, винуватці всіх цих реєстрів на право власності, які так похапцем полишали місто. І започаткувати нову систему реєстрації земельних ділянок. Наступним його завданням було посприяти культивації ґрунту завдяки розширенню та регулюванню зрошувальних систем, розширенню каналів і розподілення води з річок, рівень яких навесні піднімався на шість метрів або й більше.

Представники британського уряду мали недоторканний запас продовольства. Їжа в офіцерських їдальнях, де Ґертруда харчувалася протягом робочого тижня, була нормована та одноманітна. І хоча вона майже ніколи не скаржилась і могла миритися з різними незгодами під час своїх подорожей, доброго харчування їй дуже бракувало. Друг сім’ї Беллів, полковник Франк Белфор, який пізніше став військовим губернатором Багдада — Ґертрудин «любий Франк» — розповідав історію про те, як одного разу за вечерею у їдальні він підсів до Ґертруди. І коли на чотирнадцятий день підряд їм дали м’ясні консерви, Ґертруда його дуже здивувала, кинувши на стіл ножа з виделкою й залившись сльозами, 9 листопада 1918 року вона написала до Чирола:

Відповідальність за впровадження нової сільськогосподарської політики лежала на офіцерах із питань політики з віддалених провінцій. Вони організовували збори землевласників і представляли їм нові схеми розвитку сільського господарства. Британія допомагала насінням, фінансами та зрошувальними системами, однак якщо землевласники відмовлялися від співпраці, то втрачали право на свою частку майбутнього врожаю. Якщо землю не культивували протягом певного часу, її могли відібрати. Місцеві офіцери з питань політики мали право призначати невелике покарання за такі проступки, як, наприклад, порушення роботи зрошувальної системи. Ґертруда постійно закликала їх бути обережними та поблажливими, і офіцери прислухалися до її слів. У 1919 році керування зрошувальними системами та сільським господарством благополучно передали до рук громадського уряду, штат якого укомплектували місцевими жителями, готовими взяти на себе таку відповідальність. Ясна річ, найуспішніше ця схема працювала на найбільш контрольованих територіях, але врожай ярих культур 1918 року повністю забезпечив громадське населення та ще й армію 55 тис. тонн зерна. Також було передбачено запастися додатковим обсягом зерна на випадок, якщо наступний рік видасться неврожайним, однак тепер ті запаси можна було роздати бедуїнам і курдам, які жили з обох боків кордону. Месопотамії більше не загрожував голод.

Із суданського правового управління прибув Едґар Бонхем-Картер, пізніше сер Едґар, щоб обійняти посаду головного судового посадовця, а згодом і судового секретаря в Багдаді. Ґертруда вважала його людиною ввічливою і тактовною, «лише трохи сухуватою», але була рада бачити новачка у своїх рядах. Коли британські війська увійшли в Багдад, міські суди не функціонували, зали засідань стояли розграбовані, а турецькі судді разом із рештою персоналу та протоколами зникли. Британський уряд усіляко намагався за можливості не змінювати систем, до яких призвичаїлося місцеве населення. Бонхем-Картер зачинився у своєму офісі на вісім тижнів для детального вивчення надзвичайно складної системи османської судової гілки влади, намагаючись зберегти якомога більше звичних для арабів принципів і радячись з Ґертрудою щодо племінних і релігійних законів. Однак зрештою дійшов висновку, що така система не може працювати на жодному рівні.

Першою зміною, яку запровадили, стало встановлення єдиної арабської мови для усіх судових справ: громадянських спорів, кримінальних справ і сімейного права, з урахуванням релігійного підтексту. Суд для вирішення дрібних правопорушень і Магометанський дім правосуддя теж відновили свою роботу, звершуючи громадянський суд на рівні традиційної системи, що базувалася на Корані та Шаріатському праві. Суніти заснували ще тридцять Магометанських домів правосуддя, однак уся проблема полягала в шиїтах, які хотіли передавати свої суперечки на вирішення власним духовним лідерам — моджахедам. Тож відтепер шиїтські справи перенаправляли до нових судів першої інстанції, разом зі справами євреїв і християн, де ці общини самі могли обирати суддю.

Головною метою було створити сесійні суди, до складу яких входили б як британські, так і арабські судді, що взаємодіяли б один з одним у вчиненні правосуддя. Найскладнішим виявилося знайти британських суддів, які б розмовляли арабською, та арабів, які були б кваліфікованими юристами. Майже кожен турецький суддя знав про загальне право не більше за звичайного клерка, а оскільки їхня заробітна плата приблизно й була такою, як у клерка, вони охоче брали хабарі. Говорили, що в Месопотамії працювали лише два чесні судді, і хабарництво було єдиним способом, завдяки якому жителі домагалися від них судового рішення. Колись, ще до війни, у Багдаді існував юридичний вищий навчальний заклад, що мав добру славу; тепер його роботу відновили, але за умови, що всі заняття проводитимуть лише арабською мовою. Студентів, які не змогли завершити чотирирічного курсу навчання, поновили, і в результаті, близько п’ятдесяти осіб повернулися, щоб таки здобути освіту.

Незліченна кількість недоліків турецького загального права слугувала посібником з коротким описом того, чого не слід було робити. Кількість суддів зменшили за необхідності, залишивши лише кваліфікованих працівників, зарплати яким пристойно підняли. Новий кримінально-процесуальний кодекс базувався на суданській моделі, яка затвердила себе як чітка та придатна для роботи система. Встановили чотири класи кримінальних судів та апеляційний суд, рішення якого було остаточним. Краса нової судової системи полягала в деталях роботи та в шанобливому ставленні до місцевих особливостей і принципів, які намагалися завжди врахувати. Злочини розглядали локально, у місцевих судах — і чи ж не Ґертруда наполягала на тому, щоб слухання проводили в місцях, куди звинувачені та свідки могли дістатися на верблюдах чи віслюках? Усі справи потрібно було вирішувати дуже швидко: за турецького правління закони були настільки складні й заплутані, що навіть такі справи, як, наприклад, поставка червивих фініків, могли вирішувати протягом трьох років. Покарання стали більш м’якими, а на віддалених територіях, де племінне чи сільське право було уповноваженою силою, лідерам громад заборонили виносити смертну кару.

Як для «сухуватого» суданського чиновника Бенхем-Картер у своїх рукописах проявляв щире розуміння середньовічних правил іракського племінного закону — чи ж не завдяки Ґертруді? От, наприклад, він описав нюанси сімейного звичаю убивства доньки за дошлюбні сексуальні стосунки чи дружини за зраду при тому, що коханець залишався безкарним; чи традиційну компенсацію за міжплемінне вбивство, коли здійснювався платіж у формі однієї незайманої дівчини разом з вергельдом[43]. У той час мало хто з британських професійних юристів розумів, що племінні свідки були зовсім не спроможні провести паралель між тим, що вони бачили особисто, і тим, що їм хтось розповів чи поділився припущеннями. У випадках з убивством, мотивом якого була помста чи родова ворожнеча, вважали, що мета виправдовує засоби. Сім’я та друзі загиблого збиралися разом й узгоджували, хто був убивцею. «Для людини, вихованої у традиції, що за поодиноке вбивство відповідальність несе все плем’я, — писав він у своїх мемуарах, — було зовсім не важливо, хто саме з племені це зробив: племінним обов’язком було помститися, кров за кров». Племінний закон, за словами Ґертруди, не стримував злочину.

Нові правителі Месопотамії неодноразово потрапляли в різні халепи, деякі з них були просто смішними, про що Ґертруда написала у своєму «Звіті громадянської адміністрації Месопотамії»:

Щодо освіти дівчаток, то існувало декілька спеціалізованих шкіл, однак до вчителів, які там викладали, а це, безперечно, були чоловіки, громадська спільнота ставилася надзвичайно підозріло. Спершу у британців склалося хороше враження про тих учителів, однак це відчуття миттю зникло, коли виявилося, що вони насправді були такими хтивими, як усі й думали. Їх швидко замінили на вчителів-жінок, і в результаті відкрили п’ять шкіл для дівчаток. У віддалених провінціях офіцери дуже часто стикалися з незвичайними проблемами. У місті Діванії знайшли одного єдиного вчителя, який, як виявилося, не вмів ні читати, ні писати, а курдський освітній проект призупинили через відсутність сформульованої граматики чи орфографії. За вирішення цієї проблеми взялися офіцер з питань політики та загальноосвітньої підготовки в Сулейманії, майор Соан і капітан Фаррелл, яким довелося сісти й розробити елементарну читанку. На відміну від турецьких принципів, за яких до школи могли ходити тільки хлопчики-суніти, департамент освіти радісно приймав до державних шкіл хлопчиків усіх віросповідань. І всі уроки проводили арабською мовою. Громади сунітів, шиїтів, християн та євреїв просили відправити до шкіл їхніх власних учителів віри щоб до програми також були включені уроки релігії.

Вакуф, або департамент набожного спадку, як виявилося, був найбільшим утримувачем Месопотамії, хоча турки й залишили його скарбницю порожньою. Тепер, під егідою судової влади, його занехаяні маєтки та мечеті проінспектували, зареєстрували та відремонтували, а ще, на превелике здивування населення, виконали його первинні наміри та зобов’язання перед бідними людьми. Набожний спадок використовували для передбачених цілей, фінансові зловживання зупинили, а сунітський комітет обрали головним органом, відповідальним за релігійні та академічні аспекти. Значну частину спадку Удха, велику суму грошей, віддану «достойним людям» з Кербели та Наджафа королем Удха всередині дев’ятнадцятого століття, турки теж доправили до Константинополя, однак британський уряд перенаправив усі кошти за призначенням.

Гемфрі Бовмен, начальник управління загальноосвітньої підготовки, склав короткий опис Ґертруди, яка працювала в Багдаді приблизно в той самий час, що передає незабутні враження від її громадської позиції в арабській спільноті. Це було на своєрідному «домашньому заході» у будинку сера Едґара Бохмена-Картера, на який запросили близько п’ятдесяти знатних арабів. Серед них був лише один чи два гостя з Британії. Бовмен написав:

Бути гарно вбраною ставало для Ґертруди все важче й важче. Вона часто мусила прокидатися з першими променями сонця, щоб пришити ґудзики й заштопати одяг, який доводилося дуже часто прати. Однак досі їй вдавалося виглядати гарно та елегантно, попри те, що вона так завзято працювала, приймала велику кількість відвідувачів навіть у себе вдома й ледь не щодня вечеряла з колегами у якомусь багатолюдному місці. Водночас, коли Кокс, А. Т. і решта чоловіків з її оточення носили військову форму, яку їхні слуги щодня підтримували в порядку, Ґертруда вдягала свої тоненькі літні сукні, які в найспекотнішу погоду змінювала тричі на добу. У листі до Флоренс вона писала про те, що вже чотири роки живе без служниці: їй був потрібен хтось, хто доглядав би за її одягом, прибирав у будинку й наповнював його затишком — усе те, чим вона не встигала займатись, адже постійно працювала. «Хто мені справді потрібен — так це дружина!», — жартувала Ґертруда. Після цього так говорили ледь не всі бізнес-леді, однак у неї на таку заяву було куди більше підстав.

Флоренс все це уважно читала, співчувала й узялася шукати рішення проблеми. Вона, імовірно, вже також трохи втомилася від постійних покупок одягу для своєї падчерки, особливо враховуючи, що Ґертрудині запити дедалі більше не збігалися з тим асортиментом, який пропонували у крамницях. Щоразу, коли Флоренс, Ельза та Моллі їхали до центральної частини Лондона, їхня поїздка була часткова зайнята підбиранням одягу для Ґертруди; в одному листі вона запросила: п’ять смугастих муслінових суконь, новий лляний костюм для верхової їзди, черепахові гребінці, шифонові вуалі, шовкові блузки блідо-рожевого відтінку або кольору слонової кістки, десяток пар бавовняних панчіх, квітчасті солом’яні капелюшки, сатинові вечірні сукні, чоботи для верхової їзди, шовкові вечірні сукні — і все це потрібно було спакувати в коробку й переправити кораблем через море — велика частина цього одягу могла бути розкрадена по дорозі або затоплена в морі разом із людьми, якби корабель підірвався на ворожій торпеді. І навіть якщо обіцяний одяг прибував, Ґертруда могла залишитися невдоволеною. В одному такому випадку, 26 травня 1917 року, вона написала у відповідь листа, в якому не приховувала розчарування: «На превеликий жаль, мушу сказати, що [одна із суконь], яку, на думку Моллі, я маю одягати на вечірні прийоми, така ж вечірня, як і хутряна шуба, тож вона мені зовсім не підійде... Для мене це справжній удар, адже я собі уявляла розкішну муслінову сукню зі шлейфом і легкими рукавами-ліхтариками... що ж, коли стане спекотно, мені доведеться сидіти вдома».

Бідолашна Моллі, вона зовсім не знала, що на це сказати. Як написала Флоренс у постскриптумі відповіді на цей докір, відколи Ґертруда поїхала з Лондона, мода змінилася. Більше не було жодних «муслінових суконь з шлейфом і легкими рукавами-ліхтариками», жінки надавали перевагу вужчим і коротшим сукням, зовсім не такого громіздкого силуету, як у бурхливі двадцяті.

Ґертруда знайшла рішення цієї проблеми у французькому монастирі, повз який проїжджала верхи під час своїх ранкових прогулянок. Одного ранку вона зіскочила з коня, подзвонила у двері й запитала, чи немає серед послушниць кравчинь.

«Флепперська» мода була не єдиним, що не подобалося Ґертруді в тодішньому способі життя Лондона. Пишучи листа до батька на третю річницю їхньої останньої зустрічі з Доті-Вайлі, вона спіймала себе на тому, що подумки намагалася ще раз прожити ті чотири дні, коли вони були разом, не знаходячи жодного бажання повертатися до життя, яке для неї було скінчене: «О, дорогий мій таточку... ця скорбота, яка повсюди ходить за мною, відбирає життєву силу й робить мене байдужою до всього, і я не знаю, чи повернуся ще додому, чи зостануся тут... До Англії мені заважає повернутися моє небажання бачитися зі своїми добрими друзями».

У своїх листах до Чирола Ґертруда, як завжди, викладала голу правду. Ось, що вона написала на Різдво 1917 року: «Я б дуже хотіла на це Різдво опинитися в Єрусалимі... Так, я трохи сумую за сірими схилами Іудея — але не за Англією, ніколи. Ви знаєте, моєї Англії більше немає».

Під кінець війни життя на Слоун-стріт і в Раунтоні видалося досить складним для Флоренс та Г’ю. Моріс повернувся додому з фронту, звільнений від військової служби через інвалідність — почуття радості було неоднозначним, якщо враховувати, що він був фактично глухим. У Моріса завжди були проблеми зі слухом, однак тепер людям доводилося кричати, щоб він їх почув.

Він дедалі більше віддавав перевагу способу життя простого землевласника, займаючись полюванням, стрільбою та риболовлею. У родині Беллів сталося горе — помер сер Сесіл Спринґ-Райс, чоловік Ґертрудиної кузени Флоренс Лассель, який займав посаду британського посла у Вашингтоні.

Ґертруда написала листа до обох Флоренс, адресуючи своїй мачусі надзвичайно зворушливий прояв прив’язаності до неї та захоплення. Нарешті пасербиця оцінила терплячість, вірність і безмовну витривалість мачухи. Ґертруда написала їй 28 березня:

У 1918 році Флоренс нагородили званням кавалер-дами Британської імперії за її роботу в Червоному Хресті. Ґертруда одразу ж написала їй листа з привітаннями. У своїх листах додому вона ні разу навіть не заїкнулася, що сама теж хотіла б отримати таке звання, а після її відкритої реакції на власний орден командора Британської імперії про її ставлення до таких нагород всі знали; і все ж, очевидно, Ґертруда теж заслуговувала на звання кавалер-дами в той час чи, може, трохи пізніше.

Ґертруді все більше й більше подобався її будиночок у саду, і вона постійно намагалася зробити його ще кращим. Господар маєтку, Муса Чалабі, став для неї дуже близьким другом, з яким вони могли як говорити про рослини, так і вдаватися до політичних дебатів. Іноді Ґертруда брала службовий автомобіль, забирала Мусу та його сім’ю і вони їхали за місто на пікнік. Одного дня він подарував Ґертруді договір на передачу права власності на сад на її ім’я. Ґертруда прийняла подарунок за умови, що те місце завжди належатиме їм обом.

Настав час, коли Ґертруда могла завести собі декількох тварин — ніколи раніше вона не могла піти на такий крок. Вона купила півня й чотири курки і все бідкалася, що вони несли дуже мало яєць. Її давній друг Фахад Бег, той самий шейх, чиєю собакою вона так милувалася під час їхньої першої зустрічі, надіслав двох собак такої ж породи: це точно не був хабар, це був його щирий подарунок. Ґертруда назвала собак Ричан і Наймах, що в перекладі означало «Крилатий» і «Зірка». 30 листопада 1919 року вона написала листа до Г’ю та Флоренс:

Ричан був великим бешкетником. У своїх листах Ґертруда розповідала про його витівки: як одного разу він на декілька днів утік з дому, як вистрибнув на стіл і побив посуд чи як качався по клумбі і понищив усі настурції.

Далеко не один шейх, з яким Ґертруда зустрічалася по роботі, намагався підлеститися до неї, даруючи подарунки, як це було заведено у дні правління турків. Коли один із них подарував їй арабського коня, Ґертруда повернула його назад, усміхнувшись і похитавши головою, однак Коксу потім розповіла, що той кінь був розкішним і їй дуже хотілося його залишити. Не минуло й тижня, як секретаріат «видав» їй відмінну кобилу. У 1920 році Ґертруда прикупить собі ще й поні, маленького сірого араба: «Він ще дуже молодий і його потрібно вчити, тож ми разом із собаками беремо його на тиху приємну прогулянку перед сніданком, і я бачу, що він удосконалює свої уміння. Він настільки розумний, наскільки це взагалі можливо, так енергійно стрибає і так спокійно заходить у воду, його маленькі ніжки ніколи не припускаються помилок».

Дізнавшись про те, що Хатум не приймає дорогоцінних подарунків, шейхи намагалися знайти альтернативу. Двоє з них, проблеми яких вона вже вирішила, надіслали їй молоденьку газель. Ґертруду ще ніколи нічого так не радувало. Тваринка розкуто бігала по саду та їла фініки, які попадали з дерев, а ще вона їла огірки з Ґертрудиних рук. Уночі газель скручувалася в клубочок і спала на веранді, що знаходилася поряд зі спальнею господині. «Це дуже мила маленька тваринка. Тепер я шукатиму собі мангуста», — написала Ґертруда. Скоро вона отримала й мангуста, подарунок від юного сина мера Багдада. «Це найчарівніша у світі тваринка. Цього ранку він сидів у мене на руках і їв смажену яєчню, наче справжній християнин».

Ще відколи Ґертруда працювала в Каїрі, вона звикла жити на свою зарплату — 20 фунтів стерлінгів на місяць — а її щедрі річні премії накопичувалися вдома, ними вона не користувалася. Г’ю написав Ґертруді листа, запитавши, що вона збирається робити з грішми. Оскільки те, що Ґертруда страшенно хотіла — хороша їжа і добре зшитий європейський одяг — в Іраку було недоступне, вона відписала батькові, не проявивши ані краплі фінансової зацікавленості, як це часто буває у дуже заможних людей: «Минулого тижня ви написали мені про гроші, які знаходяться на моєму банківському рахунку. Це безглуздо... Ви завжди можете робити з моїми грішми все, що вважаєте за потрібне, можете навіть привласнити їх собі. Як я вже казала, мені байдуже. Тема грошей мене ніколи не цікавила... Якщо колись мені де не вистачатиме, я завжди зможу попросити їх у вас, бережи вас Боже!».

Тутешній клімат продовжував шкодити Ґертруді, і їй доводилося звертатися до офіцерського госпіталю з частими переохолодженнями та бронхітом узимку і тепловими ударами й періодичною малярією влітку. Коли температура сягала більше 48°С навіть уночі, Ґертруда стелила собі на даху, де намочувала простирадло у відрі з водою, а тоді лягала й загорталася в нього. Коли простирадло висихало, вона вставала й повторювала процедуру. Усі кімнати відділку промивали двічі чи тричі на добу. Узимку їй іноді доводилося вдягати дві сукні, одну поверх другої, а зверху ще й шубу. Через постійну перевтому, куріння цигарок і температурне виснаження Ґертруда дуже сильно схудла. Коли хвороба змушувала її звертатися до лікарні, вона дратувалася й рвалася повернутися назад на роботу. Однак на власному досвіді знала, що якщо виписатися з лікарні зарано, їй знову доведеться туди повертатись. Одначе Ґертруда ніколи повністю не відмежовувалася від роботи: вона безперервно писала меморандуми, раз на два тижні вела обліковий журнал для уряду, а в листопаді 1917 року взялася за редагування місцевої газети Al Arab. Ґертруда вирішила, що з неї вже досить тих тропічних хвороб, як вона сказала своїм батькам, і мала намір відкрити нову сторінку життя. Пишучи листа з лікарняної койки, вона подякувала Г’ю за розкішний подарунок на її сорокадев’ятиріччя:

Десь за місяць Ґертруда отримала листа від Флоренс, слідом за яким прийшла велика коробка у відсіку з дипломатичною поштою: «там була ціла ювелірна крамниця з різноманітними брошками та підвісками — найрозкішніші коштовності — як вам обом вдалося домовитися зі своєю совістю, щоб піти на таке марнотратство? Нехай Господь оберігає вас обох; прикраси просто неймовірні, і я сподіваюся, що з їхньою допомогою мені вдасться приголомшити індійські експедиційні війська „Д”».

Індійські експедиційні війська «Д» відтіснили турків з Багдада та південної частини Месопотамії. Однак усередині 1917 року армії довелося пройти через п’ятсоткілометрове поле бою на півночі; їхнім завданням було прогнати ворога з вілаєту Мосула та з кордону з Сирією. Протягом наступного року турки вели ар’єргардний бій, зачищаючи землі від продовольства та всього іншого, що могли відібрати, відступаючи територією історичної житниці Іраку. Наступ британців піддавався атакам з боку їхніх комунікаційних і зрошувальних систем, а турки були готові завалити до будь-якої провінції, яку британська армія не змогла достатньо захистити.

У Кербелі місцевих шейхів, які займали тимчасові керівні посади, спіймали на, як це назвала Ґертруда, «жвавій торгівлі продовольством» з ворогом на території пустелі. Цих людей зняли з посад або ж переконали більше так не робити, а Ґертрудин товариш Фахад Бег разом зі своїм бедуїнським племенем Аназех стежив за пустельними постачальниками. В іншому святому місті, у Наджафі, гніт через нестачу продовольчих продуктів призвів до громадського обурення, спровокованого турецьким урядом. Однак ситуацію обернули на користь британців завдяки шиїтам, які розгнівалися через те, як турецький уряд поставився до їхніх священних місць. Одного офіцера з питань політики, капітана Маршалла, було вбито, однак британці відреагували дуже делікатно: у місті не прогриміло жодного пострілу, а жоден з монастирів і священних місць не були потривожені. Мир відновили, однак міста Кербела та Наджаф залишалися центром політичного неспокою.

По всій центральній і південній частині Месопотамії британська армія створювала велику кількість ринків робочої сили й товарів місцевого виробництва — і, на відміну від своїх попередників, за це платила. Два південні вілаєти Багдада та Басри досягли процвітання, не відомого за часів правління Османської імперії.

Серед усього штату багдадського відділку лише Ґертруда могла ідентифікувати велетенську кількість рас і віросповідань на територіях північніше, східніше та західніше від Мосула. У горах на задіну арабським племенам приходили курди, а на заході з боку пустелі жили єзиди — дияволопоклонники — дивна секта, яка дуже подобалася Ґертруді. Їхні шейхи мали надзвичайну силу піднімати змій, а їхні віщуни, як казали, могли передбачувати майбутнє. «Дияволопоклонники піддатливі та слухняні, незважаючи на їхній розбещений норов», — написала Ґертруда після зустрічі з ними, зазначаючи, що в 1915 році вони переховували велику кількість вірменських біженців. Крім курдських племен, була ще велика кількість християнських сект, серед яких переважали халдеї, якобіти, несторіани та туркмени, які стверджували, що були нащадками Тамерлана. На лівому березі річки Тигр, серед великого різноманіття дивакуватих громад, жили шабаки й сарлі, прихильники таємничого віросповідання, алі-ілахі, таї та єврейська спільнота. Серед арабських племен найбільше було представників родових ворогів аназехів — шаммари, які служили турецький армії і були готові нападати на каравани, підривати головні вузли каналів, здійснювати набіги та розкрадати все, що лише зможуть знайти.

Британський уряд Месопотамії був настільки ретельно продуманий і втілений, що до кінця війни залишався досить успішним, але прийшов час, що він от-от міг розвалитися через нескінченні затримки, чекаючи на рішення питань не лише щодо свого майбутнього в Іракові, а й значно суттєвіших, як, наприклад, де проходитимуть кордони Іраку. Лише після того, як переможці зібралися для встановлення миру, можна було закласти основу для того, щоб іракський народ міг сам керувати своєю державою, спираючись на незмінні перспективи їхньої незалежності. Без цієї перспективи велика кількість голосів інакодумних меншин, часто-густо спровокованих турками, виросла б до розмірів повномасштабного повстання, що загрожувало б усім досягненням, здобутим за останні три роки. У 1920 році Ґертруда напише:

«Правда, на якій ґрунтується вся критика — саме через це на критику дуже важко реагувати, — це те, що ми обіцяли самоврядні організації, а самі не те, що не просунулися в цьому напрямку, а діловито встановлювали дещо геть відмінне від обіцяного. В одній з газет написали, цілком справедливо, що ми обіцяли побудувати арабську державу з британськими радниками, а побудували британську державу з арабськими радниками, І це надзвичайно влучне зауваження».

У вересні 1918 року Кокса, як найбільш здібного представника уряду, відправили з Багдада в Тегеран. І в цей найбурхливіший час історії Іраку Ґертруду прикріпили до його колишнього заступника А. Т. Вілсона, призначеного виконувачем обов’язків громадського комісара, начальника, свавільні тактики, караючі дії стосовно дисидентів і схиляння в бік імперіалістичної політики якого за останні двадцять чотири роки дали зрозуміти жахливу правду: він не підтримував політики самовизначення і був готовий піти на все, щоб підірвати її й запобігти її встановленню. Але що ж тепер буде з Ґертрудиною мрією?