Королева пустелі

Розділ 6 Подорожі пустелями

Міс Ґертруда Белл знає про арабів та Аравію більше, ніж, мабуть, будь-хто в Англії». Це слова лорда Кромера, колишнього верховного комісара Єгипту. Тоді, у 1915 році, коли не було ще видно кінця Першій світовій війні, Ґертрудині знання стали ключовими для зрушення справи з мертвої точки.

Туристкою в Єрусалимі у 1900 році вона не могла знати, куди і як далеко заведе її цей візит. Там народилася її пристрасть до пустелі. Більшість світу і гадки не мала, що лежить на території під всеосяжною назвою «Аравія», неначе одна раса й одна нація панувала в безлюдних пустелях, плодючих долинах і непривітних горах, на землях, заселених численними племенами; керувала імаматами, еміратами й колоніями загальною площею 1293 062 квадратних миль (3 349 000 кв. км). Ці два відсотки всього земного суходолу у формі, що нагадує ромб, простягаються від річки Йордан біля Східного Середземномор’я й краю африканського континенту, потім на південь до Індійського океану, від Червоного моря до Перської затоки, потім на північ уздовж кордону з Персією аж до Росії, з величезною північною перетинкою — Туреччиною.

Ця величезна територія отримала назву «Близький Схід» лише у 1902 році з вуст Альфреда Теєра Магана, американського спеціаліста з військово-морської стратегії. З погляду Заходу, після спорудження 1960 року Суецького каналу відпала потреба у торговельних шляхах, які тисячоліттями прокладали через пустелю каравани верблюдів. Хоч іще не було винайдено двигун внутрішнього згорання й паливо з продуктів переробки нафти, британські пароплави вже могли комфортно й швидко діставатись Індії; а отже, ця величезна територія, за винятком південного узбережжя й північних гір, перестала бути цікавою всім, окрім турецьких правителів у далекому Константинополі. Країни, відомі нині як Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Йорданія, Саудівська Аравія та Ірак, на той час були чітко не розмежованими регіонами Османської Імперії.

Протягом кількох століть турки проникали всередину, а потім захоплювали владу маленьких і небагатьох великих міст, оточених пустелею в самому серці Близького Сходу. Османська Імперія докладала систематичних зусиль, щоб замінити Шаріат (духовний закон Ісламу) на власне наполеонівське право й упровадити турецьку мову як мову адміністрування й освіти. Турки втягували в турецьку мережу впливових арабських діячів, винагороджуючи їх за лояльність, аж доки ніжні турецькі обійми не перетворилися на залізні лещата на аравійській горлянці. Усе це трималося завдяки систематичній корупції й ретельному насадженню міжнаціональної ворожнечі. Проте, як швидко з’ясувала Ґертруда, уже за кілька миль у глиб пустелі османська влада зсякала: там бедуїнські шейхи робили що хотіли, захищаючи від сусідів і суперників свої безцінні джерела води, шляхи караванів й убогі пасовиська. У пустелі не було Закону. Її слід було перетинати якнайшвидше, що Ґертруда сміливо й робила, озброївшись знаннями мов, політики та звичаїв бедуїнських племен, аж доки вони самі не почали запрошувати її до своїх наметів.

Попри те, що більшу частину населення становили араби, а Іслам домінував серед релігій, аравійські міста були, на подив, космополітичні. Нечисленна юдейська комуна, що вижила після римських погромів першого століття нашої ери, знайшла тут прихисток і продовжила, де могла, розвивати торгівлю. Греки, єгиптяни, перси, вірмени й ассирійці — як християни, так і мусульмани — успішно водили торгові каравани між Індією, Європою і Африкою, процвітали під час щорічних мусульманських прощ у Мекку й Медину і працювали дрібними чиновниками у турків.

Найбільш космополітичним був Єрусалим. Зазнаючи постійних вторгнень з часів виходу римлян, це місто, приєднане до Османської Імперії, стало візуально арабським. Відтоді воно, мов магніт, притягувало кожну європейську націю, що бажала підтвердити свою релігійну історію. Французи, британці, німці, італійці й особливо росіяни будували там церкви, лікарні й коледжі. На час приїзду Ґертруди в місті набирала сили юдейська громада, поселення біженців росли, мов гриби після дощу. З населенням у сімдесят тисяч Єрусалим став віссю культур та особливих інтересів на підході до Аравії.

Свою першу подорож пустелею Ґертруда здійснила у тридцять один рік, коли прийняла запрошення на Різдво від Ніни Розен, давньої подруги, а нині дружини німецького консула в Єрусалимі.

Німецьке консульство знаходилось у невеличкому будинку на три спальні. Двоє синів подружжя Розен спали в одній, сестра Ніни, Шарлота, розташувалася в другій. Ґертруда планувала пробути в Єрусалимі кілька місяців і тому зняла номер у готелі «Єрусалим» за дві хвилини від консульства, куди ходила обідати й отримувати пошту. 13 грудня вона написала додому:

Заселення у близькосхідний готель, де б воно не відбувалося — в Єрусалимі, Дамаску, Бейруті чи Хайфі — стане для Ґертруди радісним ритуалом, майже священною прелюдією до ретельної організації майбутньої пустельної експедиції. Цього (першого) разу вона хотіла лише купити коня й почати новий курс вивчення арабської мови, що стало початком майбутнього незмінного алгоритму. Відтепер Ґертруда завжди зніматиме в готелі двокімнатні апартаменти з верандою або гарним краєвидом і одну кімнату завжди перетворюватиме на робочий кабінет: замовлятиме, щоб у ньому поставили два крісла й два столи, а решту меблів винесли геть. Розпакувавши книги й мапи, вона ходитиме, струшуючи сигаретний попіл по всій кімнаті й пришпилюючи фотографії по всіх стінах (для чого спеціально возила з собою молоток і цвяхи). «Увесь ранок я розпаковувала речі й витягувала з вітальні ліжко та інший непотріб; тепер у ній дуже затишно: два крісла, великий письмовий стіл, ще один стіл — для моїх книжок, величезна кепертова[23] мапа Палестини., і на стінах — фотографії моїх рідних. В одному кутку є маленька дров’яна пічка, що доречно як ніколи».

У перший же візит Ґертруда одразу найняла вчителя з арабської на шість уроків на тиждень. Решту часу до Різдва вона витрачала на катання верхи й участь у святкових приготуваннях разом із родиною Розен, наприклад, у фарбуванні горіхів золотою фарбою для прикрашання ялинки. У Святвечір вся велика компанія відвідала месу у францисканському соборі у Віфлеємі, а потім приєдналася до нічної ходи Святого Вертепу.

Ґертруда вільно говорила французькою та італійською мовами, перською — так само добре, як німецькою, і вже трохи розуміла іврит. Вона легко вивчила й турецьку, але це була єдина мова, яку вона швидко забула. Арабська ж виявилася значно складнішою, ніж вона очікувала. Однак повільне опанування цієї найскладнішої з мов не завадило Ґертруді читати перед обідом розділи Книги Буття на івриті для відпочинку. Перші два тижні вивчення арабської довели її до межі відчаю:

Ґертруда перепробувала кілька різних коней, поки не зупинилася на маленькому жвавому арабському жеребцеві. Вона сплатила за нього 18 фунтів стерлінгів, сподіваючись продати скакуна за стільки ж перед від’їздом. З листа додому: «Мила маленька конячка, гніда, чистокровна, жвава, трохи метушлива, але прудка, сильна й украй симпатична... Замовте мені у „Хіта” крислатий сірий фетровий капелюх від сонця (не з подвійною тулією, а звичайний „терай”[24] з широкими крисами) з чорною оксамитовою стрічкою й простими бантами».

Ґертруді в Єрусалимі й навколо нього подобалось усе. Катаючись до Йордану, потім на Мертве море — «дуже липке!», — потім до могили Діви Марії — «закрита!», — вона відчувала дедалі більший дискомфорт від довгого сидіння в дамському сідлі. Серед колоритного розмаїття місцевих костюмів ця звичка здавалася незручною й незграбною. Підбадьорена Фридрихом і Ніною, вона почала їздити у звичайному сідлі. «Чоловіче» сідло сподобалося Ґертруді настільки, що вона купила собі власне. Коли сестри з найближчого монастиря пошили їй «спідницю-штани» для верхової їзди (першу з багатьох), це дало їй відчуття цілковитої свободи. Відхиляючись від заїжджених туристичних доріг, заповнених екіпажами Томаса Кука[25], вона пускала коня галопом і скакала собі на втіху, перестрибуючи через руїни стін, при цьому притримуючи однією рукою свого нового капелюха з оксамитовою стрічкою:

Подорожуючи долинами й пагорбами, Ґертруда злазила з коня, щоб збирати гіацинти, офриси й цикламени або видивлятися анахоретів, що вдиралися до своїх відлюдних печер на горі й затягували за собою мотузяні драбини. Вона наче потрапила всередину Біблії: ідучи в крамницю по хліб і масло, Ґертруда проходила повз будинок Ірода й овечу купіль. Вона почала скрізь брати фотокамеру і знімати на вулиці елегантно вбраних жінок. Одного разу стала свідком масового хрещення співаючих прочан з Росії. Її розвеселило видиме задоволення, з яким ченці тримали людей під водою, аж доки ті не починали задихатися. За околицями Єрусалима вона зупинилася подивитися на табір чорних бедуїнських наметів, що з’явилися просто з пустелі одного вечора й несподівано зникли наступного.

Телеграма, а потім і листи з Ред-Барнсу принесли кілька сумних звісток: померла тітка Ада (сестра Г’ю, яка допомагала ростити Ґертруду й Моріса до того, як Г’ю вдруге одружився), у батька розвинувся ревматизм, що докучав йому частим болем, а Моріс готувався відбути на англо-бурську війну. Тривога за батька й брата проступає в її листах, вона «дуже стурбована» долею брата — звістка про те, що він відбув у Південну Африку, стала для Ґертруди «страшним ударом», «Я виїхала у поганому настрої., дуже пригнічена», — писала вона у своєму щоденнику.

Був березень 1900 року. Попри погану погоду, Ґертруда вирішила здійснити десятиденну експедицію узгір’ям Моав, проїхавши близько сімдесяти миль (понад по км) східним берегом Мертвого моря. Це мало стати її першою подорожжю з власним караваном і трьома помічниками: одним кухарем і двома погоничами; жоден із них не знав ні слова англійською. Вона збиралася по дорозі взяти провідника, можливо, турецького солдата на шляху з одного гарнізону в інший.

Досягнувши Йорданської рівнини, Ґертруда опинилася по пояс у польових квітах. У першому з багатьох листів додому, підписаних «З мого намету», вона описала картину, що відкрилася очам:

Далі тягнулися світлі ряди посадженої бедуїнами кукурудзи, яка буде зжата, коли Ґертруда вертатиметься додому. Її арабська мова вдосконалювалася з кожним днем; Ґертруда здебільшого розмовляла з Мухаммадом, симпатичним погоничем-друзом, який їв лише рис, хліб та інжир, їй подобався і він, і все, що хлопець розповідав про своє плем’я. Ґертруда вирішила, що колись добереться до Джебель-аль-Друз, гірського масиву на південному заході Сирії, і познайомиться з одноплеменцями Мухаммада. Купуючи йогурт у сім’ї з племені Ганімат, обмінюючись простими фразами з жінками й дітьми, вона з подивом помітила, що ті їли траву, «наче кози»: «Жінки не носять чадру. Вони вдягаються у бавовняну тканину завдовжки 6 ярдів (5,5 м.), яка спершу обмотується навколо голови, потім навколо талії і спадає до землі На обличчях — від губ униз — татуювання фарбою індиго, а волосся заплетене у дві довгі коси... Уміти говорити арабською мовою — як це дивовижно!».

У колишньому форті хрестоносців Кераку, від якого експедиція мала вертатися назад до Єрусалима, Ґертруда передумала й подовжила подорож іще на вісім днів, щоб відвідати столицю стародавнього Набатейського царства — Петру. Вона хотіла побачити знамениту «скарбницю», вишуканий двоповерховий фасад, вирізьблений з рожевого піщаника, єдиним шляхом до якого була вузька ущелина. Коли раптово з’явився турецький чиновник з наміром перевірити її караван і мету подорожі, Ґертруда дізналася, що їй доведеться брати офіційний дозвіл. Вдаючи з себе німкеню — «бо вони панічно бояться англійців» — Ґертруда попросила відвести її до місцевого губернатора, від якого отримала не лише дозвіл подорожувати далі на південь, а й солдата для охорони. Пишучи батькам про те, що вона удвічі подовжила запланований час подорожі, Ґертруда додала, що, звісно, телеграфувала б їм і попросила дозволу, якби це тільки було можливо. Це був не останній раз, коли вона імітувала дотримання англійського етикету, щоб робити те, що хотіла.

У супроводі провідника маленька компанія проїхала повз зграї лелек, що ловили сарану, і скоро опинилася неподалік табору Бені-Сахр, войовничого племені, яке останнім (з усіх) підкорилося туркам. Ґертруда поки що була не обізнана в законах пустелі. Вона не знала, що, прибуваючи в табір, треба одразу ж зробити візит шейху в його намет. А в супроводі турецького військового охоронця замість місцевого провідника (наймати якого теж було неписаним законом пустелі), вона скоро потрапила в халепу. Озброєні до зубів грізні вояки Бені-Сахр двічі оточували її караван, з’являючись просто нізвідки, і відступали тільки тоді, коли Ґертруду наздоганяв турок, що їхав позаду. Утім англійську мандрівницю це не злякало: «День був прекрасний, як, мабуть, ніколи».

Незабаром по дорозі в Мекку, за маршрутом щорічного Хаджу, вона з’ясувала, що ця «дорога» — зовсім не дорога. Завширшки двісті метрів, вона складалась із сотень паралельних стежок, протоптаних туди й назад колосальною кількістю пілігримів. Ґертруда вивчила основні правила пустелі. Вона виявляла на географічних мапах помилки в назвах і відстанях. У каравані було вдосталь води, але скоро скінчилися запаси вугілля й ячменю. З їстівних припасів лишився тільки рис, хліб і невеличкий казанок м’яса. Вони зупинились у селі, де Ґертруда сподівалася купити ягня або хоча б курку, але марно. «Не уявляю, за чим живуть мешканці [села] Ваді-Муса. У них нема майже нічого, крім молока».

У Петрі насолода від магічної краси Коринфського фасаду й амфітеатру (за ним) була грубо затьмарена голодними спазмами: «...чарівливий фасад... бездоганні пропорції... вкрай пишні гробниці... але від часу й погоди камінь сильно постраждав і вкрився різнокольоровими розводами — як бракувало тут ягняти!».

Повернувшись у свій намет у Ваді-Муса, вона побачила, що земля вкрита «дивовижною кількістю якихось довгих чорних слимаків», але незважаючи на це, вона, здається, добре виспалась. Від Петри Ґертруда повернула назад на північ, до Мертвого моря, і на наступну ніч зупинилася біля циганського табору. Цигани пригостили її кислим сиром, який усі їли просто руками, і кавою, яку передавали по колу в одній-єдиній чашці. На землю спустилася ніч, зійшов місяць і залунала музика. Вона писала до Г’ю:

Раптово змінилася погода, стало вкрай спекотно. Ґертрудине обличчя обгоріло, а по дорозі назад вона побачила, що прекрасні пишні квіти, які вона бачила раніше, висохли на сіно.

Так закінчилась її перша експедиція. За вісімнадцять днів вона проїхала 135 миль (217 км) і засвоїла ще один (цінний) урок — у пустелі слід ретельно затулятися від сонця. У наступних подорожах Сирією Ґертруда брала традиційну білу (бедуїнську) куфію, обмотувала її навколо капелюха й нижньої частини обличчя, а решту обличчя закривала тонкою блакитною вуаллю з прорізями для очей. Гардероб доповнювала біла лляна спідниця-штани і просторий чоловічий плащ з бавовняного сукна кольору хакі з глибокими кишенями. Ефективно, хоч і не навмисно, вона маскувалася під чоловіка.

Розени пообіцяли Ґертруді тижневу експедицію в Басру, давньоримське місто біля підніжжя гір Джебель-аль-Друз, в якому зберігся палац і тріумфальні арки. Але до квітня Ґертруда встигла здійснити кілька самостійних подорожей у пустелю, кожна з яких тривала по кілька тижнів, і вже починала вважати це досить рутинним заняттям. Коли Розени повернулися до Єрусалима, Ґертруда заявила, що вирушить у гори — познайомитися з одноплеменцями свого провідника — друза Мухаммада — і може, навіть проїде сирійську пустелю аж до Пальміри — близько 200 миль (320 км). Якщо її товариші якось і відреагували, то про це нічого не відомо. Друзів, закриту мусульманську секту, вважали людьми лютими. Турки ставилися до них як до небезпечного народу, здатного до підривної діяльності. Самотня жінка в такому оточенні?! У Розенів мали виникнути недобрі передчуття щодо наміру Ґертруди.

Подорож почалася приємно. У групі, крім Ґертруди, було двоє кухарів, Мухаммад і двоє погоничів для п’яти мулів зі спорядженням і харчами. У щоденникових записах, які Ґертруда робила майже щовечора, сидячи у себе в наметі, зазначені всі побачені по дорозі археологічні руїни й табори кочових племен: Аббад, Бені-Хассан, Адван, Хаварні й Аназех. Серед маси інформації трапляється небагато кумедних історій, зокрема вона згадує, що коли якийсь хлопчисько вкрав її батіг, Ґертруда наздогнала малого, нам’яла йому боки й забрала вкрадене.

У Басрі вона ходила містом у спосіб, традиційний для багатьох арабських селищ — по дахах будинків — і розпочала виснажливі переговори з мудиром, місцевим представником арабської влади, щодо своєї подальшої подорожі. Ґертруда мусила пройти бюрократичну процедуру для отримання дозволу в’їхати на друзьку територію, хоча знала, що дозволу, найімовірніше, не отримає. А тому вдала, що метою її подорожі є огляд древніх руїн у Сальхаді, місті на північному сході. Вона була не першою мандрівницею, хто використовував археологію як прикриття для зовсім іншої подорожі, але для Ґертруди це було вперше. Вона вже опанувала арабську мову настільки, що орієнтувалась як у формальних, так і в куртуазних висловах. Вона вже вміла говорити мовою і простих людей, і вищих чинів. Сцену з чиновником жінка розіграла в листі до батьків:

Наступна зустріч, з міським військовим комендантом, пройшла так само невдало, частково тому, що під час розмови той сидів без мундира, з серветкою навколо шиї, а над ним стояв ординарець із бритвою. Ґертруда сухо зауважила, що його очі були гарно підведені антимоном, решта ж туалету викликала відчуття незакінченості.

Мудир, вищий місцевий чиновник, з яким у Ґертруди була перша зустріч, їй не сподобався. Не додала симпатій і його поява біля намету мандрівниці пізно вночі. Ґертруда швиденько задмухала свічку, наказала кухарю доповісти, що вже спить, а сама підслухала розмову, в якій чиновник погрожував, що без його дозволу вона нікуди не виїде. Коли Ґертруду намагалися хоч у чомусь обмежити, вона діяла швидко. О другій годині ночі табору вже не було: тремтячи від холоду у своїй літній одежі, уже на світанку Ґертруда вирушила в дорогу, але не в Сальхад, куди мудир міг би відправити шпигунів, а трохи вбік, на північ.

Міс Белл була першою жінкою, що подорожувала цими землями на самоті. Навіть чоловіки, що її супроводжували, побоювалися можливих наслідків. Але везіння мандрувало поруч із Ґертрудою. Так почалась її ідилія з Джебель-аль-Друз. З першої ж миті у першому ж друзькому селищі в тіні гори Кулейб її тепло прийняли й надалі ставилися з теплом та повагою:

У супроводі юнака на ім’я Нуср-ед-Дин Ґертруда дісталася селища Apex, зазначеного в її записнику як місце мешкання верховного друзького шейха. В Аресі місцеві чоловіки вийшли з домівок і привітали гостю, зчепившись з нею мізинцями, а потім провели в будинок, де вона вмостилася на подушках і пила каву: «Відчуття комфорту, безпеки й упевненості в товаристві прямих і щирих людей — це невимовно приємно», — писала вона батькам.

Тоді Ґертруда вже знала, що за місцевим етикетом слід попросити дозволу засвідчити свою шану вождю племені на ім’я Яхія-Бег. Спитавши про можливість зустрічі з ним, вона зробила наступний правильний крок у складному пустельному етикеті і як гість заслужила опіку племені. Старий вояк, перший вождь племені, з яким вона познайомилася, саме тоді вийшов після п’ятирічного ув’язнення в турецькій в’язниці. Це була видатна постать: «Величний, як високий вельможа, кремезний чоловік (від 40 до 50 років, я думаю), дуже вродливий, з надзвичайно вишуканими манерами... Розумієте, він — король, і добрий король, хоча його королівство й не надто велике».

Яхія-Бег зібрав для Ґертруди подушки на підлозі, збив їх, потім кивком голови запросив приєднатися до вечері. Вождь і його оточення (і Ґертруда) їли печеню з м’яса і бобів, беручи їжу руками зі спільної тарілки. Він розпитував Ґертруду про подорож і доручив Нуср-ед-Дину і ще одному друзу показати їй усі старовинні руїни в окрузі. Перш ніж піти, вона попросила дозволу сфотографувати вождя. Ґертруда зрозуміла, як далеко поширюється опіка верховного шейха, лише коли за кілька тижнів почула, що Яхія-Бег продовжив стежити за її пересуванням, відправляючи посланців розпитувати селян: «Ви бачили мандрівну королеву, жінку-консула?». Вона завжди подорожувала «стильно», а пізніше — у буквальному розумінні розкішно. У поході у неї були скатертини, скляні фужери, ножі й виделки, мабуть, позичені з консульства.

Поза сумнівом, її приваблювали ці галантні воїни: перш ніж покинути їх, вона відвідала ще одне селище, де знову була вражена красою чоловіків. Напевно, трохи збентежена цим, у листах до рідних вона старанно підбирала слова: «Це була група красенів, один за одного вродливіших, їхній середній зріст 6 футів і дюйм (1 м. 85 см.), а зовнішність така — якби змішати Г’юґо і тебе, Батьку».

Вона зробила коротку зупинку в Дамаску й вирушила до Пальміри, узявши в охоронці ще трьох турецьких солдатів, уникаючи туристичних маршрутів і заплутуючи сліди. Вона вчилася виживати (у суворих умовах). До тієї пори Ґертруда зарікалася пити брудну воду, але після двох днів без краплини в роті вона пила зі ставків, в яких кишіли комахи й хробаки, при цьому заплющувала очі й уявляла, що п’є лимонад з подрібненим льодом, що продавали у порцелянових піалах на базарі. А потім: «Сьогодні ми купили ягня. Воно було премиленьке, і в мене серце розривалося від думки про його долю. Я відчувала: якщо ще трохи подивлюся на нього, повторю історію Байрона з гускою[28], тому швиденько відійшла, і на вечерю в нас були чудові котлети».

Устаючи вдосвіта, щоб берегти коней, Ґертрудин караван пустелею просувався повільно. Першим їхав провідник Ахмед, увесь у білому; далі — Ґертруда в оточенні трьох чорних тіней — солдатів-турок; замикали процесію нав’ючені мули. Маленький караван з трьох верблюдів рухався окремо й прибував у табір самостійно. Ґертруда знову була ошелешена пустельною тишею, ще пронизливішою, ніж на вершинах гір: там принаймні долинало відлуння від падіння каміння й криги. У пустелі ж не чутно нічого.

Щодня вона засвоювала новий урок виживання в пустелі: наприклад, що сонце може обпекти ноги навіть крізь шкіряне взуття, якщо не накривати їх додатково тканиною; що «величезні сяйливі озера», які ніколи не зникали з горизонту, — це міражі. Вона навіть пошила собі з мусліну спальний мішок, щоб уночі захиститися від москітів. «Я дуже пишаюся цією вигадкою, — писала вона додому, — однак, якщо станеться арабський „газу” [наліт], я зможу втекти хіба останньою, і моя втеча нагадуватиме бігу мішках».

Ґертруда знала арабську вже настільки добре, що могла обговорювати пустельну політику з видатними людьми, з якими знайомилась у дорозі. Вона вже приєднувалася до пущеного по колу «наргіле» — кальяну, в якому курили тютюн, марихуану або опіум. Хоча спочатку й не отримувала задоволення і ніяк не могла наважитися написати про це батькам, але зрештою звикла. Одного разу, коли Ґертруда виявила, що їй продали дірявий бурдюк для води, вона самостійно його полагодила, заткнувши дірку каменем і стягнувши шкіру мотузкою. Потім вона зробила в щоденнику нотатку на майбутнє: перевіряти бурдюки перед купівлею.

Щодня вона проводила в сідлі по десять-дванадцять годин і приноровилася в цей час читати або спати. Вона сідала в «чоловічому» сідлі «по-дамськи» (звісивши ноги на один бік) і відпускала повіддя, звільняючи руки, щоб тримати парасолю, мапу чи книжку. Коли одного разу її кінь раптово пішов труськом, Ґертруда впала, чим добре розвеселила солдатів. Вона секунду посиділа на піску, думаючи, чи варто проявити роздратування, потім відкинула назад голову й розреготалася разом з усіма. В останню годину-дві таких довгих днів Ґертруда могла помінятися з кимось із охоронців і пересісти на його верблюда:

У листі, що його Ґертруда отримала в Дамаску, Флоренс розпитувала, чи буває їй самотньо. Ґертруда відповіла, що завжди скучає за родиною, особливо за батьком; потім спробувала пом’якшити цю можливу нетактовність, яка могла образити мачуху:

Коли маршрут мандрівки завів у гори, Ґертруді довелося відмовитися від муслінового спальника, а натомість кутатися на ніч у бриджі, гетри, два пальта й ковдру. Вона спала на землі; хоч у наступні свої подорожі вже брала парусинову розкладачку. З наближенням до Пальміри дорога стала складнішою, повітря — сухішим. В останній день мандрівники встали опівночі та їхали аж до світанку, поки нарешті на горизонті не з’явився силует Пальмірського палацу на блідому підніжжі з піску й солі, в оточенні примарних піщаних хмар, здійнятих вітром, на відстані п’яти виснажливих годин шляху без єдиної краплі води. Вежі, ряди колон і колосальний храм Баал-Шамін[29] — це видовище здалося Ґертруді найпрекраснішим після Петри. За двадцять чотири години вона оглянула все місто, відвідала з ввічливості місцевих поважних осіб і вирушила назад, цього разу — уперше! — туристичним маршрутом.

По дорозі у Дамаск до них приєднався великий караван верблюдів з Неджди, що віз товари на дамаський ринок у супроводі грізних на вигляд людей з племені Агаїл на чолі з шейхом. Побоюючись нальоту розбійників, вони про всяк випадок попросили підтримки трьох Ґертрудиних охоронців — солдатів турецької армії. Ґертруда, у свою чергу, хотіла поговорити з шейхом, щоб дізнатися більше про грізну пустелю Неджд, яку колись планувала подолати. Також Ґертруда дізналася, що в пустелі, як ніде, діє правило «послуга за послугу»: їй могло згодитися те, що плем’я Агаїл було тепер перед нею в боргу.

Також по дорозі назад вона зустріла екіпаж з туристами — двома симпатичними англійками, з якими Ґертруда познайомилась у консульстві в Єрусалимі. Обидві жінки, убрані, як пави, несхвально зиркнули на брудний Ґертрудин одяг і недбало зібране волосся й з острахом сахнулися від її «ескорту» — похмурих агаїлів, обвішаних ладівницями, кинджалами і 12-футовими (4-метровими) списами. Ґертруда ж навпаки була рада знову бачити міс Блаут та міс Ґрив. Вона зіскочила з коня й весело застрибнула у їхній екіпаж для справжнього англійського чаювання — чай з бергамотом та імбирне печиво. «Хотіла б я подорожувати схваленими маршрутами, — писала вона потім, — але сама доля проти мене. Я планувала повернутися з Пальміри як справжня леді, але ж ні! Не судилося».

На півдорозі до Дамаска, за містом Ель-Кар’ятейн вона розбила табір і спостерігала за чорними наметами племені Хасинех, що перебиралося з літніх помешкань. «Їхній шейх, Мухаммад, прийшов до мене з візитом. Це юнак років 20 (або й молодший), вродливий, серйозний, з великими губами, з волоссям, заплетеним у товсті коси, що звисають з-під куфїі У нього був величезний меч у піхвах, інкрустованих сріблом... У його власності 500 наметів, будинок у Дамаску і бозна-скільки верблюдів та коней». Пізніше Ґертруда відповіла візитом на візит, сидячи на подушках у колі підданих шейха. Подали каву. Музикант почав грати на рубабі, однострунному інструменті:

Побувши трохи, Ґертруда підвелась і попрощалась. Не встигла вона зайти у свій намет, як солдати-турки пояснили, що міс Белл проявила небезпечну неповагу. Виявляється, на її честь зарізали барана і саме в той час готували його. Піти геть до частування було страшною образою, і тепер вона мала піднести шейху подарунок. Причому такій титулованій особі, як Мухаммад, подарунок мав бути дуже дорогим. Ґертруді пояснили, що арабу можна дарувати лише коня або зброю. У повному сум’ятті вона взяла пістолет у одного зі своїх охоронців, загорнула в носовичок і відправила із солдатом до Мохаммада, попросивши передати на словах, що не знала про його бажання вшанувати її спільною трапезою. Солдат повернувся з наполегливим запрошенням повернутись у намет шейха. «І я повернулась... Ми чекали аж до 9:30! Але я не нудьгувала... ми вели бесіду про пустельну політику: хто продавав коней, у кого скільки верблюдів, кого вбили при нальоті, скільки „кривавих” грошей буде здобуто чи де відбудеться наступна битва. Зрозуміти було дуже важко, але я більш-менш вловлювала суть...».

Нарешті увійшов раб з довгоносим дзбаном і полив усім присутнім на руки, після чого внесли неймовірних розмірів тацю з бараниною. Після трапези всі знову помили руки, і Ґертруда нарешті відкланялась. На її думку, вечеря видалася дорогою. Але головне, що той вечір став алгоритмом для майбутніх зустрічей з шейхами. Надалі Ґертруда брала в подорож подарунки; вона вже знала, що дарувати і як поводитися, про що говорити й коли прощатися. Уранці вона дивилася, як Хасинехи знімалися з табору, і це, на її думку, було неймовірне й величне видовище: «Шейх Мухаммад брав у кочування лише двадцять чи тридцять зі своїх п’ятисот наметів, але нав’ючені верблюди заповнили рівнину, наче невеличка армія на марші, розбиваючись на маленькі групки — кожна сім’я окремо, зі своєю групкою верблюдів».

Ґертруда приїхала в Дамаск уже загартованою пустельною мандрівницею. Потім іще якийсь час пожила у Розенів в Єрусалимі, розробляючи плани майбутніх експедицій, і повернулася до Англії в червні. Перед від’їздом вона надіслала Г’ю останнього, буквально пророчого листа: «Любий Батечку, знай: я незабаром сюди повернуся! Коли заглиблюєшся у світ Сходу, тебе так і тягне сюди знов».

За два роки після перших пригод Ґертруда приїхала до Хайфи, де провела два місяці на самоті, вдосконалюючи свою арабську. На той час вона вже дев’ять років вивчала цю мову. Ґертруда орендувала будинок на горі Кармель, заставила кімнати вазами з мімозами, жасмином і польовими квітами й сиділа за книжками, розкладеними на обідньому столі під люстрою, в якій виявилося пташине гніздо і пташки весь день влітали-вилітали крізь прочинене вікно. Чотири години занять арабською і дві з половиною перською щодня; решту часу вона витрачала на поїздки по місцевих селах і дедалі активнішу участь (в міру розширення кола знайомств) у політичному житті. Вона писала додому: «Я так захопилась арабською мовою, що не можу думати ні про що інше. Уявіть, яке це щастя — нарешті бути здатною вивчати мову, над якою так довго билася». Ґертруда дізналася, на свій подив, що її перші сольні експедиції вже прославили міс Белл як «Особистість з великої літери О», як вона одразу ж повідомила своїм рідним: «Забавно, що я в цій країні вже — Особистість: усі вважають, що я — „Особистість”!.. Прославитись у цих краях не так і важко».

Коли Ґертруда вже змогла вільно говорити арабською, вона здійснила одну з п’яти надзвичайних близькосхідних експедицій. 1905 рік. Чотири місяці верхи на коні. Стартувавши в Єрусалимі, вона перетнула гори Джебель-аль-Друз, зачепила край Сирійської пустелі, дісталася Дамаска, а звідти рушила на північ, в Алеппо. В’їхавши в Туреччину з півдня, через Антиохію, вона перетнула Анатолію й опинилась у Константинополі, проїхавши потягом лише останні кілька сотень миль. У 1907 році мандрівниця зійшла у Смирні, на Середземноморському узбережжі Туреччини, і звідти вирушила — знову верхи на коні — від однієї археологічної пам’ятки до іншої, здійснюючи зупинки, щоб узяти багаж зі спеціально найнятого залізничного вагона, який прямував слідом. Просуваючись на схід, Ґертруда дісталася Бінбіркіліссе[30], де попрацювала з професором Ремзі, а потому вирушила додому потягом через Константинополь.

Найдовша Ґертрудина подорож почалась у лютому 1909 року в Алеппо. Звідти — північним пустельним шляхом до річки Євфрат на території сучасного північно-західного Іраку. Уздовж русла Євфрату вона дісталася Багдада. У пустелі на південь від міста, ризикуючи, вона виміряла й сфотографувала великий палац Ухайдир, потім вирушила до руїн Вавилона й Ктесифона, а звідти — до річки Тигр. Уздовж її русла Ґертруда рухалася на північ, через західні гори Ірану, перетнувши турецький кордон, аж до її витоку на гірському плато Тур-Абдин (Східний Тавр). Діставшися міста Мардин, після п’яти місяців, проведених у сідлі, Ґертруда знову повернулася до Константинополя.

У лютому 1911 року їй судилося вирушити з Дамаска в погану погоду. На першому ж місці ночівлі довелося ставити намети в глибокому снігу; верблюди підсковзувались і падали на обмерзлій землі. Тим не менш експедиція перетнула Сирійську пустелю у східному напрямку й рушила на південь до Ухайдира. Закінчивши вимірювання палацу, які Ґертруда почала робити в 1909 році, і відвідавши (місто) Ан-Наджаф, вона знову рушила на південь. Перепочивши у Багдаді, пустельна мандрівниця попрямувала до південної Туреччини й Тур-Абдина через долину Тигра. Повертаючись на південь у Сирію та зробивши зупинку в Каркемиші, вона дісталась Алеппо наприкінці травня й повернулася додому через Бейрут.

У листопаді 1913 року Ґертруда вирушила в грандіозну подорож на верблюдах, кілька разів перетнувши Аравійську пустелю. Це був найбільший караван у її житті, у ньому йшли нав’ючені тварини, найняті носії, охоронці й служники. Ґертруда перетнула Неджд, безмежну безводну пустелю, де не було нічого, крім каміння й лави, і дісталася до її центру, а саме — до грізного міста Хаїль. Залишивши його, мандрівниця вирушила до Багдада, щоб там трохи перепочити і знову повернутися в пустелю. Удруге перетнувши Сирійську пустелю, Ґертруда прибула до Дамаска в другій половині травня, а звідти повернулася додому, де ледве встигла оговтатись, як вибухнула Перша світова війна.

Просте перелічування її подорожей не передає їхньої феноменальної тривалості й складності. Якщо взяти разом шляхи її мандрівок, вони покриють більшу територію Сирії, Туреччини й Месопотамії — величезну територію, яка включає Басру, Багдад і Мосул. За мапою вона проїхала понад 10 тисяч миль (16 тис. км.), у тому числі долаючи гори й нагір’я, відхиляючись від шляху у пошуках річкових бродів, для огляду старожитностей і зустрічей з шейхами. За шістсот днів вона проїхала в сідлі щонайменше 22 тисячі миль (35 тис. км.).

Пустельні подорожі Ґертруди Белл припадали приблизно на кожні два роки. У перервах вона здійснювала інші мандрівки й займалась альпінізмом. У 1901 році, коли її дідусь Лоутіан, у віці 85 років, вирішив злити компанії Беллів з підприємствами Дормана й Лонґа, Ґертруда отримала у своє розпорядження значні кошти. Відтоді вона могла собі дозволити сплатити за шестимісячну подорож сама, на що раніше просила б грошей у батька. Подорож за подорожжю вона відвідувала археологічні пам’ятки на землях, що не були описані на мапах. Результатом послідовного дослідження території стали п’ять книг — деякі орієнтовані на широкий загал, а деякі аж так насичені інформацією, що її вкрай тяжко осмислити. Ґертруда мріяла, що колись відкриє світові якусь досі не відому цитадель, перлину серед пісків; а тим часом відвідувала всі без винятку руїни, що траплялись їй на шляху. Навіть після виснажливої подорожі в жахливу погоду землями, що кишіли племенами грабіжників, часто страждаючи від нестачі води та їжі, вона ретельно записувала у щоденник події дня при світлі свічки, сидячи за похідним столиком у наметі.

Ґертруда чудово усвідомлювала, що як археологу їй бракує кваліфікації, наприклад, знання епіграфіки. Тому в перервах між детально спланованими експедиціями вона опановувала нові навички, щоб, проїжджаючи місцями, не зазначеними на картах, мати можливість позначати пам’ятки, креслити маршрути, нарешті розуміти, що саме вона знаходила і, описуючи свої знахідки, співвідносити їх з історичним та археологічним контекстом. Ґертруда відвідувала курси, де навчалася правильно вимірювати й креслити археологічні знахідки; вона стала майстерним фотографом і членом Королівського фотографічного товариства (і тепер могла здавати відзняті плівки у професійний друк). Скрізь вона возила дві фотокамери. Перша — ручна, якою робила знімки на скляні пластини 6,5x4,25 дюймів (16,5x11 см.), друга — для панорамної зйомки. Повертаючись із подорожей, вона застосовувала технологію, щойно винайдену Девідом Гокні, за допомогою якої можна було створити нерозривну панораму (360 градусів), суміщаючи п’ять-шість знімків, знятих під однаковим кутом. Школа історичних досліджень при Університеті Ньюкасла, де зберігається сім тисяч зроблених Ґертрудою фотографій, особливо цінує її панорамні знімки, які й сьогодні мають величезну археологічну цінність, показуючи точне розташування монументів один відносно одного. Її документальні описи пам’ятників і храмів самі собою є не менш важливими, адже детально описують будівлі такими, якими вона їх фотографувала тоді, до руйнівного впливу двадцятого століття з його ерозією й мародерством. Зважаючи на невелику кількість фотографій самої Ґертруди, окрему чарівність має її тінь, що часто потрапляла в кадр, адже Ґертруда для найкращого освітлення об’єкта зйомки знімала на світанку або на заході, стоячи спиною до сонця.

Подорож 1909 року провела Ґертруду східним берегом Євфрату на території, не позначені на картах. Перед тією експедицією вона кілька тижнів відвідувала містера Ривза з Королівського географічного товариства і вивчала топографічні й астрономічні методи зазначення об’єктів на мапах.

Пізніше Ривз говорив Флоренс, що в нього ще не було учня, який би навчався так швидко. Він писав: «Після моїх уроків міс Белл у своїх подорожах здійснювала зйомку й розбивку траси за допомогою призматичного компаса. Детальні записи з її польових щоденників наші креслярі перенесли на мапи. Не треба говорити, яку величезну цінність мали її картографічні напрацювання». Ті польові щоденники міс Белл досі зберігаються в Королівському географічному товаристві.

Ґертруда зацікавилась археологією в 1899 році у Греції, де проводила час з батьком і дядьком Томасом Маршаллом, чоловіком рідної сестри її матері Мері Шилд і спеціалістом з античної філології. Там вона познайомилась із доктором Девідом Гоґартом, ученим і братом її оксфордської подруги Дженет. Він саме займався розкопками стародавнього міста Мілос[31], якому налічують шість тисяч років, і з задоволенням демонстрував свої знахідки. Розкопки так зацікавили Ґертруду, що вона зосталася на кілька днів, щоб спостерігати й надавати посильну допомогу. Гоґарт став їй другом, з яким Ґертруда потім активно листувалась; написана ним пізніше книга «Проникнення в Аравію» увійшла до її дорожньої бібліотеки. Згодом, у 1915 році, Гоґарт прискорив найважливіший поворотний момент у кар’єрі Ґертруди.

За два роки, після відпустки з батьком і Г’юґо, вона поїхала на археологічні розкопки древніх поселень Перґама, Маґнісії та Сардиса. Вочевидь самі розкопки подобались їй більше, ніж довга нудна дорога (до них), яка запам’яталася лише одноденною екскурсією в Санта-Флавію у товаристві Вінстона Черчилля, який приїхав туди на етюди і жив на місцевій віллі.

1904 року Ґертруда захопилася планами неминучої подорожі по західній Сирії та Малій Азії, її першої експедиції після гостювання у Розенів в Єрусалимі. Щоб заслужити солідну репутацію археолога, вона написала есе про геометрію хрестоподібної архітектури й хотіла надрукувати його у провідному археологічному журналі, Revue Archéologique, редакція якого базувалась у Парижі. Вона надумала познайомитись із головним редактором, професором Саломоном Рейнахом, який був переконаний, що цивілізація зародилася саме на Сході. Він також працював директором музею Сен-Жермен. Ґертруда заманила з собою в Париж свою кузину Сильвію і родину Стенлі під приводом маленького передріздвяного шопінґу. Вона щодня навідувала Рейнаха, простого й добродушного чоловіка, батька маленьких дітей. Він тепло її зустрів, приязно розмовляв й одразу ж дав список своїх професійних контактів. Сьомого листопада вона писала додому:

З його рекомендаційними листами Ґертруді відкрився весь культурний Париж: її радо вітали в усіх бібліотеках і музеях. Рейнах також виклав їй «прискорений курс» історії археології. Під його керівництвом Ґертруда вивчала грецькі манускрипти й різьблену слонову кістку, зарилася у книжки в Національній бібліотеці, провела цілий день у Музеї Клюні, пройшлася новим Візантійським музеєм, ще не відкритим для публіки, а вечорами поглинала книжки з професорської бібліотеки: «Рейнах просто надав усі свої безмежні знання в моє розпорядження. За ці кілька днів я вивчила більше, ніж зробила б сама за рік».

В останній вечір професор влаштував гру: показував Ґертруді фото чи малюнок з якоїсь своєї книги й просив упізнати, що на ньому зображено. Вона здогадалася, що склала іспит, коли наприкінці вечора професор замість компліменту запропонував Ґертруді написати в його журнал рецензію на книжку. Автором роботи був Йозеф Стшиговськи, неоднозначний археолог із Відня, який шукав на Сході витоки й джерела впливу на культуру Заходу. Він зокрема висунув твердження — спірне твердження, — що принципи християнської архітектури були започатковані в Ірані. Написання рецензії на дослідження Стшиговськи потребувало делікатного балансу різних поглядів, але Ґертруду це не лякало. Вона розмовляла з Рейнахом про свою майбутню подорож, і він наполегливо рекомендував оглянути римські та візантійські руїни та дослідити вплив тих цивілізацій на регіон. З двох імперій Візантійська на той час була менш досліджена; відтоді Візантія стане для Ґертруди особливим предметом вивчення. Рейнах пообіцяв надрукувати [в журналі] її есе, і вони тепло розпрощалися. Ґертруда збиралася зустрітися з ним у Парижі знову — після подорожі, а він пообіцяв розкрити їй деякі таємниці набатейських і сафаїтських письмен. У січні 1905-го Ґертруда вирушила з Бейрута вздовж узбережжя на південь, купивши двох сильних коней з «чоловічим» сідлом. Кілька мулів везли її власний зелений водонепроникний намет, придбаний у Лондоні, дорожню парусинову ванну, запас пістолетів, а також дрібні подарунки на випадок задобрювання шейхів.

Подорож почалася погано і значно погіршилась іще до того, як вони дісталися Конії, що в Анатолії, не проїхавши і 900 миль (1450 км). Уже за 150 миль (240 км) від Бейрута по дорозі на Єрусалим «почалася неймовірна багнюка. Ми продиралися... по коліно в багні, мули падали, віслюки майже тонули, коні вибивалися із сил». Далі її затримала застуда, потім крига. На Ґертруді був паризький хутряний жакет, решта речей лежала у двох маленьких валізах. У Йорданській долині 100-футові (30-метрові) яри, розмиті зливами, стали такими слизькими, що Ґертруда ледь не втратила свого коня. Вона зупинилась у селищі Аль-Сальт за двадцять миль від Мертвого моря, змокла до нитки, і попросилась на ночівлю в один із будинків. «Господар, — писала вона додому, —... його небіж і маленькі сини проявили неабияку гостинність, примусивши мене перепочити й обсушитись, і з цікавістю допомагали, поки я перевзувалася та перевдягала гетри і навіть нижні спідниці, бо я була в багні з ніг до голови».

Ґертруда збиралася ще раз відвідати Джебель-аль-Друз, не вступаючи в контакт з представниками турецької влади, які, ймовірно, не забули, як вона минулого разу вислизнула крізь їхні пальці. Чиновники могли дізнатися про появу англійки й наполягати на військовому ескорті, а це поклало б край її планам подорожувати від одного шейха до іншого й оглядати старовинні пам’ятки у західній Сирії. Ґертруді було цілком достатньо глибокого знання мови. Господар, що надав притулок мандрівниці в Аль-Сальт, дав їй рекомендацію до свого зятя Намуда, заможного купця, що мешкав на схід від Мадеби. Щоб дістатися до нього, їй знадобився б лише один день, при цьому дорога пролягала повз турецькі пости.

Ретельно вивчивши мапу, Намуд показав Ґертруді маршрут до Джебель-аль-Друз в обхід турків. Однак тепер їх затримала неймовірна буря. Як потерпілі з розбитого корабля, група бедуїнів з племені Бені-Сахр і ще троє з племені Шерарат були буквально винесені зливою з їхніх наметів. Вони приєдналися до групи Ґертруди у величезній печері, де жив Намуд зі своїми людьми і двадцятьма трьома коровами. Це були ті самі Бені-Сахри, що переслідували Ґертруду під час її подорожі в Петру, аж поки вона не навчилася завойовувати їхню дружбу й підтримку. Тепер вони зробили її «однією з них»: «Машаллах! Бінт араб!» — вигукували вони: «На все воля Аллаха! Дочка пустелі!».

У пустелі звістки розносяться майже магічним чином. Тепер прибув представник шейха племені Даджа, щоб супроводжувати Ґертруду як охоронець («рафік») під час її чотириденної подорожі друзькими землями. Кутаючись у свій хутряний жакет і курячи єгипетські сигарети, Ґертруда сиділа біля вогнища у сухій печері й спостерігала за нюансами у звичаях трьох племен і складнощами їхньої політики. Подальше розпитування Намуда та представників її супроводу допомогло Ґертруді підсумувати й розсортирувати інформацію. Вона зазначила, що Шерарати, хоч їх і вважають плем’ям нешляхетного походження, продавали найкращих верблюдів в Аравії; що між Шераратами й Бені-Сахрами — кривава ворожнеча; що Бені-Сахри — союзники племені Ховейтат і що обидва племені ворогують з племенами Друз і Бені-Хассан, які, своєю чергою, були союзниками племені Даджа.

Незабаром міс Белл запросив у гості шейх племені Даджа, під час зустрічі з яким Ґертруда була вражена їхніми глибокими знаннями сучасних подій і поезії. Вечірнє пліткування про останні напади («газзу») та розповіді про турецьку окупацію переривалися декламуванням віршів. Сидячи з шейхом Феллахом у його наметі з козячого хутра, з його гаремом, що розташувався за шторою в дальньому кутку, вона стала більше, ніж гостем — рівнею!

Наступного дня провідник з племені Даджа допоміг Ґертруді дістатися табору племені Бені-Хассан, де на групу чекало глибоке розчарування: вони саме пропустили «газзу» — спільний набіг п’яти сотень вояків племен Бені-Сахр і Ховейтат, під час якого захопили дві тисячі голів худоби й чимало наметів. «Я неймовірно шкодую, — писала Ґертруда, — що вони не почекали зі своїм набігом до сьогодні, щоб я могла на це подивитись». Тим часом настало Свято жертвоприношення (Курбан-Байрам). Ґертруда ухилилася від ритуального різання трьох верблюдів, але приєдналася до світанкової стрілянини. «На їхнє прохання я взяла скромну участь у цій розвазі, пострілявши зі свого револьвера — це було вперше і, сподіваюся, востаннє, коли я його використала».

Суворий зруйнований палац у Сальхаді, місті, збудованому з чорної лави на південному схилі вулкану, компенсував розвагу, яку вони пропустили в таборі Бені-Хассан. Вечеряючи в день приїзду, Ґертруда почула, як з темряви долинали дивні співи й стрілянина. Вийшовши з намету, вона побачила вогонь на вежі палацу. Вечерю довелося відкласти, щоб піднятися схилом гори й потрапити в саму гущину «газзу» — відплату за набіг Бені-Сахрів, у результаті якого у Друзів захопили п’ять тисяч голів овець. Вона так описувала сцену:

Зачарована, Ґертруда підійшла ближче, щоб послухати слова воєнної пісні:

Церемонія завершилася стрімким спуском по схилу гори. Ґертруда, захоплена загальною гарячкою, побігла разом з усіма. У долині вона зупинилася, пропустила вояків уперед і ще кілька хвилин постояла, прислуховуючись, перш ніж повернутись у свій намет. Вона була першою жінкою, яка побувала в місцині Сафех, диких землях, що в той час потерпали від набігів племен і з півночі, і з півдня. Решту дороги Ґертруда проїхала озброєна до зубів.

І без того погана погода погіршилась іще більше. Скоро караван мандрівниці вже продирався по глибокому снігу у десятиградусний мороз:

У друзькому селищі Салех, де вони знайшли прихисток, Ґертруда з’ясувала, що місцеві чоловіки знають ім’я секретаря колоній Джозефа Чемберлена, цікавилися колишнім прем’єр-міністром лордом Селісбері, висловивши чемне співчуття, коли почули про його смерть. «Справжнім тріумфом красномовності стало моє роз’яснення фінансових питань. Після моєї промови вони всі стали палкими прихильниками вільної торгівлі».

Покинувши друзьку територію, Ґертруда провела дві ночі в таборі племені Гіатх у закопчених наметах, які кишіли блохами. Вона писала до Флоренс, що ванна, яку Ґертруда потім прийняла у себе в наметі, була найпрекраснішим, що трапилося в її житті. Прибувши в Дамаск, Ґертруда отримала запрошення від губернатора й дізналася, що з Сальхада тричі на день надходили телеграми, бо там непокоїлися через її зникнення. У Сирії вона теж стала Особистістю.

Ґертруда відвідала Велику мечеть, знявши взуття на вході, і була зворушена вечірньою молитвою:«Іслам — найбільша республіка у світі: усередині віри нема ні класів, ні рас... Я починаю потроху розуміти, що означає цивілізація великого Східного Міста — як там живуть, що думають. І я знайшла з ними спільну мову».

Скоро Ґертруда побачила, що бути Особистістю — це не завжди перевага. Пізніше дочка пустелі дізналася, що у Дамаску за нею по п’ятах таємно ходив поліцейський спостерігач. Вона прибула в Хомс, за сто миль від Дамаска, справжньою знаменитістю й виявила, що не може навіть вийти на базар через шалений інтерес до себе: «Це стомлює. Я ще ніколи не ходила в оточенні п’яти-шести десятків людей. Коли тебе з усіх боків обступає натовп, мабуть, найважче — бути стриманою... Офіційно проголошую відчайдушну надію — знову стати простою, щасливою мандрівницею». Ґертруді довелося найняти солдата, щоб стримувати цікавих, а потім іще відбиватися від представників офіційної влади, які хотіли виділити їй на ніч вісьмох охоронців, і погодилася лише на двох.

У супроводі подорожніх Курдів, які ескортували закутих у наручники в’язнів, Ґертруда доїхала до Алеппо й кордону Анатолії, де на неї чекали повені й зруйновані мости. Вона затрималася, щоб оглянути місце, де сирійський [християнський] відлюдник Симеон Стовпник прожив останні тридцять сім років на верхівках колон, розмірковуючи, наскільки він мав відрізнятися від неї. Прикриваючи накидкою свій записник від зливи, Ґертруда намагалася скопіювати різьблення на колонах. «Диявол би побрав сирійські письмена!».

Раптово змінилася погода. Стало так спекотно, що над землею піднімалася пара й Ґертрудин намет заполонили москіти. Її нові погоничі-турки були набундючені й сварливі. Уперше вона пошкодувала, що не народилася чоловіком.

А якось після цілого дня перемальовування письмен і фотографування лежачи в траві, що кишіла зміями, Ґертруда повернулась у табір, де не було ні встановлених наметів, ні вечері. Тут вона вже не витримала й відшмагала одного з погоничів батогом. Ще більше її розлютило, що погоничі лише посміхались, сидячи на згорнутому наметі. По прибутті в Адану неначе саме Провидіння пішло їй назустріч: Ґертруді порадили нового служника на ім’я Фаттух, вірменського католика, дружина якого жила в Алеппо. Фаттуху судилося стати її Дживсом, людиною, яку Ґертруда описала як «альфа й омега всього». Вона найняла його за кухаря, хоча згодом вони жартували, що Фаттух умів робити що завгодно, крім як куховарити; зате Ґертруді більше не довелося чекати встановлення намету. Відтоді Фаттух супроводжував міс Белл в усіх її подорожах. Він умів управлятися з погоничами, був розумний, хоробрий, веселий і відданий Ґертруді. Вона віддячила, ставши йому нянькою, коли той захворів у Бінбіркіліссе у 1907 році. Лише один раз, після найбільш виснажливого переїзду, Ґертруда зірвалась і накричала на Фаттуха і, що вже зовсім не характерно, пізніше знайшла його й вибачилася. За два тижні після того, як Фаттух найнявся до Ґертруди, вона писала: «Фаттух, благослови його Бог! Найкращий слуга в моєму житті з однаковим завзяттям він готує мені обід, підштовхує впертого мула, викопує пластинку зі стародавніми письменами... або розповідає нескінченні історії в дорозі Він почав працювати погоничем у віці десяти років і знає кожен дюйм землі від Алеппо до Вана й Багдада».

З Конії, з величезним полегшенням, Ґертруда сіла на потяг до Бінбіркіліссе. Цим містом-фортецею зі зруйнованими храмами й монастирями вона зацікавилася завдяки книзі Йозефа Стшиговськи Kleinasien («Мала Азія», 1907), в якій він зосередився на ранніх візантійських пам’ятках. Ґертруда везла цю книгу у своїй сідельній сумці аж із самого Бейрута. Вона могла вивчати руїни у Бінбіркіліссе щоденно, їздячи туди як на роботу з Конії. Одного вечора, повернувшись до готелю, Ґертруда зустрілася з археологом, що спеціалізувався на розкопках храмових будівель і святинь, сером Вільямом Ремзі. Його книги про Церкву й Римську імперію стояли на полиці в її кабінеті вдома. «Ми кинулись одне одному в обійми й одразу ж потоваришували», — писала вона батькам. У напівстертому написі в печері у Бінбіркіліссе Ґертруда помітила знаки, які вважала позначкою дати. Разом із сером Вільямом та його дружиною вони сіли в потяг і поїхали на місце. Ґертруда не помилилася. Скоро вони уклали угоду: за рік-два повернутись і ретельно дослідити руїни, щоб за допомогою знайдених Ґертрудою письмен спробувати визначити їхній вік.

Що глибше вона проникала на Схід, то глибшою ставала її повага до його народів:

Повернувшись у червні в Раунтон, Ґертруда писала Валентину Чиролу: «Я казала тобі, що пишу книгу про подорожі? Так от, пишу. Це страшенно цікаво... Це Сирія зсередини: що про неї думають; що я чула з розмов навколо вогнища в таборі; що мені розповідали, коротаючи часу дорозі, і навіть про що пліткують на базарі». Книгу The Desert and the Sown («Пустеля й родюча земля»), опубліковану 1907 року, і досі вважають класикою про мандри.

На час близькосхідних подорожей Ґертруди 1909 року її численні дорожні щоденники стали буквально нечитабельними. Це нагромадження археологічних подробиць, абревіатур і скорочень (серед яких були не лише імена людей, а й тексти бесід на економічні й політичні теми і ще міріади деталей зі щоденного пустельного побуту з украпленнями пригод[32] Іноді вона переходила на турецьку чи арабську [мову]. Часто вносила записи у щоденник пізно вночі після 10-12 годин дороги та цілого вечора багатомовного спілкування в пустельному наметі або в розкішній будівлі посольства.

Навіщо їй усе це? Чому молода заможна жінка витрачала найкращі роки свого життя на вивчення найважчих у світі мов, на сповнені небезпек подорожі в найтяжчих умовах місцями, які в той час навіть не були позначені на мапах? Незалежна, здібна, талановита, вона успадкувала цілеспрямовану допитливість Лоутіана Белла, відомого в усьому світі своїми науковими відкриттями й технологічними досягненнями. Для Ґертруди допитливість спочатку домінувала над метою. Вона усвідомлювала, що альпінізм, наприклад, не був адекватною життєвою метою. Підкорення гірської вершини підпадало під категорію людських досягнень, але не йшло на користь нікому, крім самого альпініста. Досягнувши успіху в одному проекті, вона бралася за наступний. Її підштовхувала потреба випробовувати себе, і Ґертруда кидалась у (найбільш авантюрні) випробування, сповнені ризику й небезпеки.

Коли вона відкрила для себе подорожі пустелею, авантюра раптом розрослася до всеохопного персонального експерименту, яким Ґертруда ніколи не могла задовольнитися до кінця. Стільки ще було невдосконалених мов, недосліджених звичаїв, незнайомих народностей, невивчених розділів історії та археології, неопанованих технологій навігації й топографії, фотографії й картографії. Її збурював і азарт необхідності виживати та досягати мети, і п’янке відчуття становлення власної особистості далеко від світу, де її сприймали передусім як члена сім’ї Беллів, стару діву, доньку Г’ю Белла та спадкоємицю діда Лоутіана.

Її пригоди не були спробою уславитися чи ввійти у вище суспільство. Усе своє життя Ґертруда уникала публічності й виявляла дедалі меншу цікавість до аристократів, якщо вони, крім титулу, не мали жодних видатних здібностей. Г’ю, зберігаючи повагу до урядового й ділового світу, принципово вирішив не робити типових кроків, як от: купити замок, проводити час у лондонських клубах, придбати собі перство — щоб перевести Беллів з успішних промисловців у вищі аристократи. Він не мав часу на людей, що заробляли собі престиж лише завдяки титулам і привілеям, які додавалися до цих титулів. В епоху, коли він міг мати більше ваги як лорд, ніж як підприємець, Г’ю хотів, щоб його цінували за знання, за ділові якості й нарешті як суспільного лідера. Аналогічно як представник третього покоління Беллів Ґертруда у своїх пригодах і подорожах ніколи не використовувала свою успадковану владу та соціальне становище. Єдина допомога, яку вона приймала — це сімейні гроші на фінансування мандрів. В усьому іншому вона спиралася лише на свій інтелект, сміливість і жагу до навчання.

Що менш реальною ставала перспектива вийти заміж і мати дітей, то більше в Ґертруді зростала потреба самореалізації в інших видах діяльності. На певному етапі навіть цього було недостатньо, але настав момент, коли життя саме поставило перед нею мету світового масштабу. А поки що вона заробляла репутацію державного діяча. До Першої світової війни питання державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої, вирішували не лише в урядових кабінетах, а й на вечірках, бенкетах і посольських прийомах. Ґертруда увійшла в цей світ, здобула в ньому визнання як експерт своєї сфери інтересів.

Подорожуючи, вона без вагань одразу ж знайомилася з консулами і послами, так само, як і з представниками місцевої влади. Куди б вона не їхала — в Бухарест, Париж, Хомс, Антиохію — вона повідомляла про свій приїзд. За тим ішли запрошення на вечері, обіди, прийоми, і вона вже була змушена вести свої справи у консульському кабінеті, а не у своєму польовому наметі. Якби ви були «Особистістю», якою тепер стала Ґертруда — Особистістю, яка мала вагу — ви б знали, що не зайти й не залишити свою візитку було вкрай неґречно. Якщо ви не граф чи герцог, то утримати своє становище можна, лише якщо ви постійно його заслуговуєте і якщо можете довести свою впливовість у колі послів та інших важливих персон. Коли вона говорила з якимось доктором про жорстоке переслідування громадян у Вірменії чи про важливість Акаби як пункту на шляху транспортування нафти, чи про причини подовження залізниці до Мекки, чи про необхідність відправити десять полків з Дамаска, щоб підпорядкувати Друзів з плато Хауран, за столом западала тиша. Її уважно слухали, за нею повторювали. Ґертруда не намагалася увійти в чоловічий світ — вона вже була його частиною.

З вісімнадцятого століття жінки, як-от Джорджина, герцогиня Девонширська, яка стоїть за успіхом Ліберальної партії, чи вже у сучасній історії, в Америці, місіс Гарриман, яка відновила популярність демократів, застосовували так звану «салонну владу», вирішуючи важливі питання на бенкетах чи приватних вечірках. Ґертруда була новим сучасним феноменом, людиною, вплив якої ґрунтувався на знаннях «з перших рук» і думках на основі цих знань. І на батьківщині, і за кордоном вона мала справу з найвидатнішими чоловіками свого часу. Вона однозначно відрізнялася від жінок, що подорожували Сходом як до, так і після неї: Фреї Старк, яка казала, що бути мандрівницею на Сході — прекрасно, бо можна прикидатися дурнішою, ніж ти є; леді Енн Блант, яка лише супроводжувала свого чоловіка Вілфрида, чи кількох романтично налаштованих жінок, описаних у книзі Леслі Бланш «Дикі береги любові», як-от леді Бертон і Джейн Діґбі.

Оперативна інформація про події разом з аналізом цієї інформації були дієвим інструментом. У щоденниках Ґертруди у формі абревіатур зберігалось усе, що сьогодні було б у пам’яті комп’ютера. Вона могла записувати щось, почуте в одному товаристві, і пізніше побачити, що ці нотатки проливають світло на щось, почуте в іншому. Вона передавала інформацію своєму другові, журналісту Чиролу і, як удома, так і за кордоном, особисто чи в листах тогочасним державним діячам. Її вважали «шпигункою», як власне й усіх археологів, що працювали на Близькому Сході і доповідали про місцеву політику. Ґертруду це тавро одночасно вражало й принижувало. Вона збирала й розповсюджувала інформацію і нічого не випускала, хоч і працювала безоплатно, натомість перед міс Белл відкрилися двері в коридори влади, куди Ґертруда увійшла як повноправна «Особистість».

Як уже говорилося, її спосіб подорожування з 1909-го не можна назвати інакше, як величним. І не лише тому, що Ґертруда любила комфорт і стиль навіть у дорозі, а й тому, що знала: шейхи оцінюватимуть її статус за майном і подарунками і ставитимуться до неї відповідно. Вона не забула, як друзький вождь Яхія-Бег розпитував місцевих селян: «Ви бачили мандрівну королеву?». В її дорожньому гардеробі були наймодніші вечірні сукні, батистові блузки й лляні спідниці для верхової їзди, бавовняні сорочки й хутряні шуби, светри й шарфи, парусинове і шкіряне взуття. Під численними мереживними нижніми спідницями вона ховала зброю, фотокамери й плівку, а також запаковані біноклі й пістолети для подарунків впливовим шейхам. В її багажі були капелюшки, вуалі й парасольки, лавандове мило, єгипетські сигарети у срібному портсигарі, порошок від комах, мапи, книги, веджвудський[33] столовий сервіз, срібні підсвічники й гребінці для волосся, кришталеві фужери, постільна білизна й ковдри, складані столи й комфортне крісло, а також парусинове похідне ліжко і навіть ванна — усе з тієї ж парусини. Ґертруда возила для себе два намети: один Фаттух розгортав одразу ж, як вони ставали табором, і це був її «робочий кабінет». У другому наметі встановлювали ванну, яку наповнювали гарячою водою, гріючи її на вогнищі, і ліжко, на яке стелили постіль, вкладаючи під ковдру мусліновий спальний мішок. «Я могла і не ховати патрони у черевики! — писала вона додому в січні 1909 року. — На митниці нас не просили відкрити жодної скрині!».

У 1909 році, наносячи на мапу русло річки Євфрат, Ґертруда здолала 450 миль, оглядаючи пам’ятки, що збереглися на її берегах, і нарешті прибула в Ан-Наджаф і в кінцевий пункт подорожі — місто Кербелу. Тут, у фортеці Ухайдир, вона знайшла величезний і прекрасний палац, що напрочуд чудово зберігся. Вона ніколи не забуде відчуття захвату від першого погляду на його масивні стіни й аркові стелі. Певний час, коли було підтверджено, що вона першою накреслила план будівлі, Ґертруда вважала, що відкрила невідому цитадель: «Ніхто не знає про цей палац, ніхто його ще не бачив... Мені ще ніколи в житті так не щастило... Історичний об’єкт такої краси і з такими можливостями для досліджень як палац Ухайдир трапляється вченому разу житті».

У 1910 році вона мала опублікувати попереднє дослідження про знахідку в журналі Journal of Hellenic Studies, а також включити скрупульозний опис будівлі у свою п’яту книгу — «Від Амурата до Амурата», присвяченій великим експедиціям 1909 і 1910 років і щедро ілюстрованій її власними фотографіями. Та повернувшись до Кербелу 1911 року, цього разу прямо через пустелю від Дамаска до Хіта, Ґертруда з гірким розчаруванням дізналася, що величезна монографія, яку вона збиралася публікувати, 168 сторінок майстерно викреслених планів і 168 фотографій, уже буде не першою. У Вавилоні вона з’ясувала, що за два роки її відсутності в Ухайдирі побували якісь німецькі археологи і вони збиралися видати власну книжку. У цій неприємній ситуації Ґертруда продемонструвала високу гідність: у передмові до своєї книжки «Палац і мечеть Ухайдира» вона високо оцінила «майстерність» німецьких авторів і вибачилася за вторинність матеріалу, пояснивши причини: «... моя робота, що була майже завершена тоді, коли німецька книга вже вийшла з друку, описує не лише місця, досліджені моїми вченими друзями у Вавилоні, а й ті місця, дослідити які в них не було або часу, або можливостей... На цьому я прощаюся зі сферою досліджень, якій присвятила більшу частину часу минулих чотирьох років і яка була моєю головною радістю».

Видання «Пролегомена» (аналог довідника «Хто є Хто», але в археології) називає Ґертруду «видатною піонеркою [досліджень] візантійської архітектури». Після опублікування в 1909 році книги «Тисяча й один храм», присвяченої Бінбіркіліссе, вона зосередила свою увагу на високогірному анатолійському плато Тур-Абдин. Зібраний там матеріал увійшов до її сьомої книги, виданої 1913 року, «Храми й монастирі Тур-Абдина». На той час Ґертруда вже мала власну археологічну позицію й переконливо заперечувала деякі твердження Йозефа Стшиговськи, який і не думав ображатись, а навпаки, запропонував Ґертруді написали про Тур-Абдин есе у журнал Amida, що його Стшиговськи видавав удвох з Максом ван Берхемом. Далі було її друге есе, у виданні Zeitschrift für Geschichte der Architektur. Обидві публікації ілюстровані її кресленнями й фотографіями.

Залишивши Тур-Абдин, Ґертруда трохи відхилилася від маршруту, щоб відвідати археологічну пам’ятку Каркемиш, стародавню південну столицю Хеттів. Тут вона сподівалася зустріти свого наставника і друга Девіда Гоґарта, але він уже поїхав, не дочекавшись. Натомість Ґертруда познайомилась із молодим чоловіком, який у майбутньому стане частиною її життя так само, як вона стане частиною його. Вісімнадцятого квітня 1911 року Ґертруда написала про нього: «Цікавий юнак. З нього вийде мандрівник». Звали того чоловіка Т. Е. Лоуренс; і Ґертруда справила на нього сильне враження, так само як і він на неї. У листі додому, до матері, він описував знамениту мандрівницю як милу жінку років тридцяти шести (а їй тоді було сорок три), але не красуню.

Девіду Гоґарту він писав трохи інше, значно схвальніше: «Ґерті пішла до свого намету спати. Який успіх і яка сміливість!».

У кожній експедиції буває момент, що концентрує її сутність і надовго вкарбовується в пам’ять. Для Ґертруди в 1911 році це сталося в Ашурі, у Північній Месопотамії, миль за бо на південь від Мосула. Вона десь годину сиділа на самоті на вершині пагорба, а в уяві перед нею промайнула історія цивілізації:

Вона дивилася вниз на територію, що стане Іраком, країною, в якій Ґертруда буде некоронованою королевою. Дивовижно, але вона передбачила й майбутнє Іраку, що чекало на країну за багато років після того, як сама Ґертруда закінчила свій земний шлях.