Королева пустелі

Розділ 5 Альпінізм

З дитинства Ґертруда була активною і душею, і тілом. Навіть маленькою дівчинкою вона була сильною й тренованою; що важчими видавалися тренування, то краще. Вона полювала, танцювала, їздила на велосипеді, стріляла, рибалила, каталась на ковзанах і поралася в саду, а в поїздках невтомно оглядала все, що могла. Ґертруда не могла терпіти, якщо її вважали легковажною, тому, коли їй виповнилось тридцять і більшість її ровесниць уже присвятили себе заміжжю й материнству, вона була готова до нового виклику, який довів би, що вона не марнує життя. Тоді Ґертруда відкрила для себе альпінізм. Про своє перше серйозне сходження у 1899 році вона писала: «Це було жахливо — надзвичайно страшно! Я висіла на краю стрімкої скелі; я ще ніколи не бувала так високо в горах. Думаю, якби я знала, що на мене чекає, ніколи не наважилась би.... Однак, я не виказала цього».

Під час сімейної поїздки у Французькі Альпи за два роки до того вона дала обіцянку повернутися й зійти на гору Ля Мейж, засніжений хребет якої височів над селищем Ля Грав і маленьким гірським готелем, де зупинилися Белли. Родичі поглядали на Ґертруду скоса. Гору Ля Мейж підкоряли серйозні скелелази; сходження на неї не йшло у жодне порівняння з тим, що Ґертруда робила раніше. Коли дійшло до підкорення цього «тритисячника», з’ясувалося, що жінці найзручніше робити це у спідньому. На той час не існувало «спеціального одягу» для альпіністів-жінок. Ґертруда знімала спідницю, коли група збиралась у «зв’язку», і вдягала її знову, коли група спускалася назад на льодовик.

Для заможних родин пізньої вікторіанської епохи літня поїздка в Альпи була романтичною екзотичною пригодою, яку можна порівняти з сучасною зимовою відпусткою на тропічних островах на кшталт Барбадосу чи Сент-Бартельмі. Оздоровчі гірські пішохідні й велосипедні прогулянки, здорова їжа, катання на човнах на озерах та ігри в карти перед сном — ось і весь розклад відпочинку. Белли, хоч і подорожували багато, мало чим відрізнялися від інших заможних туристів. І хоча Ґертруда влаштовувала свої гірські походи у зовсім не «прогулянкових» місцях, це було найбільше, на що вона наважувалась аж до закінчення двотижневого сімейного відпочинку у французькій місцевості Ля Ґрав.

Для Англії 1897 рік був позначений «діамантовим» ювілеєм правління королеви Вікторії, а для Беллів — сумною подією — смертю Мері Ласелль, сестри Флоренс. У Мері на очах пройшла вся юність Ґертруди; саме Мері навчала її бути більш жіночною, зануривши молоду оксфордську випускницю у вир світського життя Бухареста; саме вона співчувала Ґертруді в її романі з Генрі Кадоґаном. Мері померла всього за місяць після останнього візиту Ґертруди в Берлін, де сер Франк служив послом Британії. Чотири місяці жалоби однак не відбили у Беллів смак до життя, і Г’ю з Флоренс вирішили, що родині потрібен відпочинок. Поїздку призначили на серпень. Флоренс була у Ласеллів у Потсдамі і звідти збиралась їхати в Париж. Г’ю, Ґертруда, Г’юґо, Ельза й Моллі виїхали з Лондона, зустріли Флоренс у Парижі і звідти всі разом вирушили у культурно насичену подорож до підніжжя гірського масиву Екрен у французькій місцевості Дофіне, відвідавши по дорозі галереї в Ліоні й собори в Ґреноблі.

По приїзді Г’ю і Ґертруда кожен ранок починали з пішої чи велосипедної прогулянки. Флоренс із сильною застудою перші дні не вставала з ліжка. Решта приймали сонячні ванни й пили гарячий шоколад. Батько й донька однаково насолоджувалися прогулянками та екскурсіями, милувалися краєвидами й квітами, годинами розмовляли, залишаючись удвох у найвіддаленіших куточках. Г’ю погодився приєднатися до Ґертруди у сходженні на відносно невисокий пік Бек де Л’Ом. Вони піднялися по стрімкому, вкритому едельвейсами схилу до підніжжя льодовика, а там зв’язалися між собою мотузками й півгодини дряпалися нагору. На гострому гребені батько й дочка влаштували собі сніданок, насолоджуючись краєвидом, і спустилися вниз. Для Г’ю цього було достатньо, але Ґертруда прагнула гостріших відчуттів і на досягнутому не зупинилась. Вона організувала власну експедицію за участю місцевих провідників Матона й Маріуса на сусідню з Ля Мейж вершину — Пік де Ля Ґрав (1118 м. або 3669 футів), нижчу за пік Ля Мейж і майже по всьому схилу набагато легшу для сходження. 7 серпня Ґертруда записала у щоденник: «Ельза з Татом зосталися на перевалі, а я з провідниками піднялася на Пік де Ля Ґрав, три з половиною години вирубаючи східці в крижаній стіні.. Тато з Ельзою не дочекалися мене й повернулися в альпіністську хижку самі».

Наприкінці поїздки Ґертруда здійснила сходження на гору Бреш (Бреш де Ля Мейж) під пильним наглядом провідників, які вибрали для неї найбезпечніший шлях (в обхід льодово-скельного маршруту). Вона провела ніч у гірській хижці за дві години пішки від готелю. Наступного ранку в піднесеному настрої Ґертруда ледь не бігом спустилася у [селище] Ля Ґрав. «Вона гордовито крокувала... між двох провідників, дуже задоволена собою», — писала Флоренс, сидячи на терасі, закутана в пледи й пальта, коли нарешті оговталася від хвороби. У тридцять років Ґертруда відкрила для себе адреналінову насолоду альпінізмом. Жереб було кинуто. Уже тоді, коли Белли виносили з готелю свій багаж перед від’їздом, Ґертруда знала, що повернеться.

Вона дотримала обіцянки через два роки, під час навколосвітньої подорожі. Ґертруда прибула в Ля Ґрав сама, по дорозі з Байройта, де вона та її брат-меломан Г’юґо проводили час з Франком Ласеллем та його донькою Флоренс. Там до них приєднався і милий Ґертрудів домнул з її румунських канікул — сер Валентин Чирол, який наполегливо відмовляв її від нового небезпечного захоплення. У ті часи для альпіністів (часто це були британські студенти на канікулах, звісно ж, винятково чоловіки) було нерідкістю «зазіхати» на Альпи, навіть за відсутності базових альпіністських навичок, головне — знайти досвідченого провідника. Гаки-«кішки» увійшли до вжитку лише десять років потому, та й тоді їхнє застосування в альпінізмі вважали «неспортивним». Не винайшли ще ні карабінів, ні нейлону. Мотузки були товстими й важкими, а всотуючи вологу, ставали ще важчими. Без сучасного спорядження й досвіду скелелазіння в інтервалах між приїздами в Ля Ґрав Ґертруда була таким самим новачком, як і в 1897 році. Можливо, досі перебуваючи у стані ейфорії, вона зустрілася з Матоном і Маріусом. Сходження на Ля Мейж призначили на 29 серпня, якщо дозволить погода.

Наступні кілька ночей вони провели в альпіністській хижці й витратили один день на тренування. Увечері перед запланованим сходженням до них приєднався на ночівлю молодий англієць на ім’я Тернер зі своїм провідником Родьє. Ґертруда вийшла з хатинки помилуватися заходом сонця й була ошелешена величним видом піку Ля Мейж, що здіймався над ними масою крутих урвищ і грізних тіней. О восьмій вечора полягали спати — хто на лежанці, хто під нею. З соломою замість матрацу і скрученим плащем замість подушки Ґертруда заявила, що їй «дуже зручно», але всі чотири години пролежала без сну, напевно, побоюючись близькості Тернера, з яким вони лежали «наче оселедці в діжці». Після опівночі вона вже вмивалася під зорями біля гірської річки; і невдовзі вони з Маріусом ішли на світло ліхтаря Матона до снігової лінії. О пів на другу ночі місяць світив достатньо яскраво. Усі троє обв’язалися мотузкою й почали сходження по льодовику Табуше. Ґертруда досі не мала альпіністських штанів і, скинувши спідницю, лишилась у спідній білизні: «Я віддала спідницю Маріусу, бо Матон сказав, що в ній я не зможу дертись нагору. Він мав рацію, але я почувалася дуже ніяково».

Здолавши гору Бреш з півночі на південь, вони досягли невеликого плаского виступу[17], де перепочили десять хвилин. Потім проповзли — «з великим задоволенням» — довгою розщелиною й дісталися стрімкого кряжу, яким і мали видертися на Ґранд Пік, тобто найвищу точку гори Ля Мейж. На декількох ділянках Матон і Маріус просто тягли Ґертруду на мотузці, як валізу.

До цього етапу сходження було відносно легким, але тепер настав, що називається, момент істини. «Дві з половиною години ми дерлися на неприступну скелю, — писала вона потім, — ...суцільний жах. Перші півгодини я була готова поставити на собі хрест. Мені здавалося неможливим піднятися по прямовисній стіні і не зірватися вниз... Але невдовзі я приноровилась, і тепер уже здавалося, наче це цілком природно — висіти на волосині над безоднею».

Коли вони досягли підступного переходу Па дю Ша[18], Ґертруда вже чудово вправлялася сама й навіть не усвідомлювала, що щойно здолала один із найважчих етапів підйому. Вони вийшли до Ґранд Пік о 8:45 ранку. Попереду була ділянка Шваль Руж[19], названа так тому, що чотири з половиною метри майже перпендикулярної скелі треба було долати, розставивши ноги в різні боки, наче сидячи верхи на коні. Далі — шестиметровий виступ і вершина.

Раптом Матон, який ішов попереду, зробив невдалий рух і зірвав пасок, яким льодоруб кріпився до його зап’ястка. Льодоруб просвистів повз Ґертруду, ледве не зачепивши її, і зник у моторошній безодні. Аж нарешті вони досягли головного піку гори Ля Мейж і під пекучим сонцем насолоджувалися незрівнянним краєвидом на висоті 13 тисяч футів (3984 метри). Скоро до них приєдналися Тернер і Родьє.

За півгодини Матон повернув Ґертруду до несолодкої реальності. Спуск мав бути довшим за підйом й анітрохи не легшим. Тепер усі п’ятеро йшли разом. На половині спуску провідники прив’язали подвійну мотузку до забитого в скелю шлямбура й спустили Ґертруду й Тернера вниз на невеличкий виступ, де вони заледве вмістилися вдвох та посідали, звісивши ноги над запаморочливою прірвою. Наступну ділянку — «дуже неприємну», за словами Ґертруди, — треба було пройти без подвійної мотузки. Це була гора Бреш, та сама, на яку Ґертруда сходила за два роки до того, але підйом здійснювали іншим схилом. Ґертруда не чекала, що саме тут вона переживе кілька найжахливіших митей. Матон, ідучи першим у зв’язці, раптом зник за виступом скелі. Ґертруда чекала, аж доки мотузка не смикнулась і не роздався голос провідника: «Allez, Mademoiselle»[20]. З листа до батьків: «У скелі було лише два маленькі виступи, за які можна вхопитися. Селище Ля Ґрав розкинулося піді мною. Я наче висіла в повітрі І горизонтально натягнута мотузка, за яку з-за скелі тягнув Матон — ось приблизний опис тих десяти хвилин».

Ще три години неослабної зосередженості — і Ґертруда нарешті була внизу, у безпеці й у спідниці. Містер Тернер, як вона зазначила не без зловтіхи, був «зовсім знесилений». Лише альпіністи знають про парадоксальну реакцію організму після довгого сходження у діапазоні від ридань до бурхливих радощів; як людина може одночасно засинати на ходу й жадати знов і знов пригадувати кожну мить ризикованої пригоди. Тремтячи кожною кінцівкою і перебуваючи у повному емоційному сум’ятті, Ґертруда разом з Матоном і Маріусом дісталася до селища. Тут вона з подивом побачила гостей і персонал готелю, що топталися на обмерзлому ґанку, чекаючи на неї! Усі кинулись її вітати, дружньо ляскати по спині й запускати феєрверк на честь її першого сходження. Ґертруда завалилася в ліжко, проспала одинадцять годин, прокинувшись, випила п’ять чашок чаю і відправила телеграму в Ред-Барнс: «Meije traversée»[21].

Ґертруда не вміла зупинятися на досягнутому. Подолавши Ля Мейж, вона провела наступні кілька днів у тренуванні на простіших горах, бо налаштувалася на підкорення найвищої вершини південної частини Французьких Альп — Барр-дез-Екрен. Це був неабиякий виклик для такої малодосвідченої альпіністки, але Ґертруда була впевнена, що підкорить цей «чотиритисячник» (точна висота — 4102 метри або 13 422 фути), який мав офіційну категорію «вкрай складний». Для такої ризикованої експедиції Ґертруда придбала пару чоловічих штанів, які вдягла під спідницю й щільно затягнула паском; тож запис у її щоденнику про кожне сходження починався словами: «Геть спідниці й гайда на гору!».

Ґертруда та її провідники провели ніч на 31 серпня у хижці у товаристві іншого альпініста, принца Луї Орлеанського — «милого хлопчика, який весело сміявся» — і його носія, Форе, який був і за кухаря. Доки не стемніло, Ґертруда читала спогади Едварда Вімпера, одного з трьох першопрохідців Барр-дез-Екрен; потім розмовляла з принцом Луї та німецькими альпіністами, що прибули пізніше. Сходження почали о 1:10 ночі. Увесь час траплялися неприємності, можливо, через сильний холод. Спершу у Маріуса випав льодоруб, і поки Форе спускався по нього вниз, Ґертруда сиділа на власних долонях, намагаючись їх зігріти. Потім вона послизнулася на льоду й упала на спину. Її врятував Матон, потягнувши за свою мотузку, обоє при цьому порізали руки, Матон — доволі сильно. Ґертруда навіть примудрилася зробити кілька фото, тримаючи камеру занімілими пальцями. Опівдні різкий вітер здійняв хуртовину, і групі довелося зробити привал. Обід, що складався з хліба з джемом і сардин, влаштували прямо на льодовику близько третьої години дня. Потім, коли група вирушила далі, Матон заблукав, а Ґертруда спіткнулась об камінь і сильно скрутила ступню. Під час підйому на саму вершину Ґертруда розірвала на шмаття свої штани і, коли спускалися, страшенно змерзла. «Щоб прикрити це непристойне лахміття, я вдягла спідницю — точніше, це зробив Матон, бо я зовсім не відчувала своїх пальців». Вони дошкандибали до готелю, провівши на Барр-дез-Екрен дев’ятнадцять годин — досить довго, навіть для неї.

Це була не остання альпіністська пригода Ґертруди того року, але її байдужість до публічного резонансу спричинила в майбутньому суперечки серед біографів щодо її точної програми. У дні, що починалися після опівночі й закінчувалися пізно ввечері у гірській хижці, Ґертруда навряд чи вела щоденник чи писала листи додому. Навіть якщо й писала, деякі з них були втрачені, і навіть у Лондонському альпійському клубі, найстарішому альпіністському клубі світу, немає точних записів про її досягнення.

Для сезону 1900 року Ґертруда обрала Швейцарські Альпи. У містечку Шамоні у товаристві двох нових провідників, братів Ульриха й Гайнриха Фюрерів, Ґертруда вивчала карти маршрутів й обговорювала свій новий задум. Тепер вона мала намір підкорити Монблан, найвищу вершину Альп (4 810 метрів або 15 771 фут). Його білий купол, пояснювала Ґертруда, дражнив її з іншого берега Женевського озера. Сходження на Монблан хоч і не вважають найскладнішим, але воно потребує серйозної фізичної підготовки. На сьогодні при спробах сходження на цю вершину загинули понад тисячу альпіністів. Ґертруда зібралася на Монблан лише за рік після підкорення Ля Мейж. Один із її сучасників, відомий альпініст, ділячись спогадами про власне сходження на Монблан, зізнався членам Альпійського клубу, що одним із його мотивів було бажання не відстати від міс Белл. Її слава підкорювачки гір почала поширюватися. Приблизно тоді вона писала додому: «Я — Особистість! Тепер, здається, усі навколо розпитують одне одного: «А ви вже знайомі з міс Ґертрудою Белл?».

Між 1899 і 1904 роками вона стала однією з найвидатніших жінок-підкорювачок Альп. Підіймаючись на пік Монблан, Ґертруда повторювала шлях видатної француженки Марі Параді, яка стала першою жінкою, що зійшла на вершину, майже на сто років раніше, у 1808. Узагалі офіційна історія жіночого альпінізму почалась у 1799 році з підкорення кількох альпійських вершин однією «міс Пармінтер». Але на Монблані жінки з’явилися лише у 1880-ті роки, коли Мета Бревур і Люсі Вокер змагалися між собою за кількість підкорених вершин. Ґертруда зробила суттєвий внесок в альпінізм. На її рахунку величезна кількість сходжень за відносно короткий проміжок часу — п’ять років — особливо якщо врахувати, що альпінізм був лише одним з її численних захоплень. У контексті всього життя Ґертруди Белл підкорення гір можна розглядати як короткочасне захоплення, тимчасове хобі, менш важливе, ніж подорожі, вивчення іноземних мов, археологія чи фотографія, але більш важливе, напевно, ніж облаштування ландшафтних парків, фехтування чи полювання.

Того ж літа [1900 р.] разом із братами Фюрерами Ґертруда підкорила ще два піки масиву Монблан — Ґрепон і Дрю. Ховаючись від журналістів і фотографів, вона тим не менш вихвалялася своїми досягненнями перед рідними й друзями, описуючи новонабуті навички у досить зухвалому тоні: «Ульрих страшенно мною задоволений. Він каже, що я не гірша за будь-якого чоловіка і, дивлячись на здібності пересічних альпіністів, думаю, що так і є... Я вже хочу замахнутися на Маттергорн, треба лише викроїти час... Назвіть будь-яку гору — думаю, я зможу її підкорити».

Ясна річ, її поведінка була безрозсудною. Але Ґертруда була настільки здібною й хвацькою, мала таку силу й сміливість, що прозріння могло настати не скоро. У 1901 році вона знову зустрілася з Ульрихом і Гайнрихом, цього разу на Бернському нагірї, де розкинулися найдовші (70 миль або 112 км) у Швейцарських Альпах льодовики з найскладнішими альпіністськими маршрутами. Цього разу, згідно зі щоденниками її шанувальниці леді Монксвел, Ґертруда придбала синій альпіністський костюм. Одягала вона його однак лише в горах, а повертаючись у базовий табір, добропристойно натягла поверх штанів спідницю. З прохання, викладеного в листі до Моллі у Лондон: «надіслати дві золоті шпильки для шийної хустини й широкі чорні підв’язки», — ясно, що Ґертрудин чепуристий гірський костюм задав моду для жінок-лижниць на найближчі кілька десятиліть.

Першою амбітною Ґертрудиною метою була гора Шрекгорн з її двома вершинами, схожими на дві хвилі, які от-от розійдуться. Закута в кригу кам’яна вежа здіймається на шістсот метрів наддовгими вузькими рядами скельних кряжів, роблячи Шрекгорн одним із найскладніших для підкорення «чотиритисячників» у Альпах. Складнішими є лише гострі, як лезо, схили гори Фінстерааргорн, які навіть сьогодні, за наявності найсучаснішого спорядження, вважають неприступними для більшості альпіністів.

У гірській хижці поруч із селищем Бареґґ, де Ґертруда та її провідники зупинилися на першу ночівлю, до них приєдналися двоє веселих молодих людей — Жерар та Ерик Кольєри зі своїми провідниками. Вони провели приємний вечір, а після опівночі всі разом вийшли на маршрут. Судячи з її листів додому, перші крижані розщелини й маленькі вершини вона здолала не змигнувши оком. А потім: «Я почала думати, що у Шрекгорну абсурдна репутація, утім година підйому від сідловини (перевалу) до вершини примусила змінити думку. Скельний масив, на який ми дерлися... дерлися довго й важко... надзвичайне задоволення!». Ґертруда дісталася вершини на п’ятнадцять хвилин раніше Жерара й Ерика, спустилася вниз у чудовому настрої, повернулася в хижку, наперед смакуючи обід, однак побачила там трьох французів, котрі палили її дрова і пили її чай. Ґертруда сказала їм усе, що думала, і позадкувала надвір перевдягатися у спідницю. Після того, як французи швидко ретирувались, Ґертруда взялася обговорювати з Фюрерами свій новий амбітний задум — зійти по «незайманому» північно-східному схилу на гору Фінстерааргорн. Тим маршрутом пробували пройти тричі й безуспішно. Ульрих пообіцяв, що вони спробують розробити ретельний план сходження, без гарантії успіху, а поки, про всяк випадок, триматимуть цей задум у страшенній таємниці.

А тим часом Ґертруда взялася за головне завдання тієї поїздки — стати першим альпіністом, який би методично підкорив усі піки гірського пасма Енґельгорнер, відомого тим, що переважна більшість альпіністських маршрутів до його вершин передбачає суцільний вертикальний підйом. Романтичний, але моторошний краєвид: гостроконечні вапнякові верхівки й гуркітливий потік талої води, що спадає у чорну кам’яну безодню, приховану від людського ока хмарою бризок — знаменитий Райхенбахський водоспад. [Сер Артур] Конан Дойл не зміг би знайти ефектнішого місця для зникнення Шерлока Голмса. За два тижні Ґертруда планувала пройти всі піки, один за одним. Під керівництвом братів Фюрерів вона здійснила кілька підйомів на вершини, які до того часу вважали неприступними для підкорення. Ґертруда писала додому: «Я отримую шалене задоволення!».

У готелі у селищі Розенлау до неї приєдналася весела родина Кольєрів; вони влаштували гру в крикет, використовуючи соснові гілки замість бит і виловлюючи м’ячики з річки сачками для метеликів. Сильний снігопад не давав змоги підніматися високо в гори. Ульрих використовував цей час на тренування, пропонуючи Ґертруді найважчі ділянки скель, які міг знайти на нижчих рівнях. Він водив її крутими схилами розмитих водою ярів, навчав забивати в скелю шлямбури, в’язати вузли й рубати східці в кам’яній стіні. Вона зберегла достатньо сил, щоб піднятися на маленький стрімчак, на який ніхто раніше не піднімався, і, за альпіністською традицією, склала на вершині гірку з камінців. Це переконало Ульриха погодитися на її приголомшливий план.

За ті два тижні Ґертруда підкорила сім «незайманих» піків (один із них — першого класу складності) і два «старі», але й на них піднімалася новим маршрутом. Один із тих піків назвали на її честь, і навіть сьогодні він зустрічається в літературі під цією назвою — Ґертрудшпітце — Пік Ґертруди — розташований між Фордершпітце й Ульрихшпітце. З такими досягненнями за плечима й у найкращій для себе формі 6-7 вересня Ґертруда почала найскладніше сходження року — за не пройденим досі маршрутом першого класу складності на вершину Urbachthaler Engelhorm — Великий Енґельгорн.

Ґертруда і двоє її провідників вирушили з крихітної долини Оксенталь на західному схилі. З півночі, сходу й півдня це усамітнене місце оточене урвистими відполірованими кам’яними стінами. Сходження вирішили почати з південного краю — цей напрямок місцеві провідники й досвідчені скелелази вважали непрохідним. «Ми вибрали місце, де скельна порода була гладенька, але порита крихітними струмочками, іноді не більш як з дюйми завглибшки і 4 — завширшки. Це давало хоч якусь зачіпку для рук і ніг».

Щойно вони вирушили, пішов сніг. Перші тридцять з лишком метрів вони проходили сорок п’ять хвилин, аж тут наткнулися на двометрову стіну без жодного виступу. Ставши на плечі Гайнриха, Ульрих дотягнувся до відносно зручного виступу, але тоді до снігопаду додався крижаний дощ. Їм пощастило: вони знайшли глибоку печеру, де змогли поснідати, і продовжили підйом під дощем, аж до гладенького хребта, на якому взагалі не було за що зачепитись. Довелося повертатися назад і пробувати знову в іншому місці. Обережно пробравшись нагору розщелиною, заваленою битим камінням, вони нарешті опинилися на перевалі. З одного боку рядком височіли чотири піки, підкорені ними раніше; з іншого — ще два: один із них, Кляйн Енґельгорн, затуляв собою головну вершину — Урбахтґалер Енґельгорн. Єдиним шляхом до вершини Енґельгорн була стежина, якою ходили лише гірські серни. Ні на північний, ні на південний бік цієї гірської сідловини досі не ступала нога людини. Тепер сама погода була проти Ґертруди та її супутників: сніг став густим і мокрим. Страшенно розчаровані, вони були змушені визнати, що далі того дня не пройдуть. Група зробила привал на виступі скелі серед талого снігу, що заливався їм за коміри, у рукава й взуття. На світанку 7 вересня небо прояснилося і вони вирушили далі.

Пік Кляйн Енґельгорн, що перекривав шлях до головної вершини, сам був частково перекритий кам’яним виступом, який група здолала відносно легко. Коли ж перед Ґертрудою відкрився пік, це виявилася найбільш неприступна скеля з усіх, що вона бачила.

Вони повзли вперед і вгору, продряпалися крізь пласку тріщину й зупинились. Це була вкрай небезпечна позиція. Ульрих став на плечі Гайнриха, максимально потягнувся вгору, утім не знайшов жодної зачіпки. Так вони висіли нерухомо хвилину чи дві; тоді Ґертруда запропонувала себе на місце Ульриха, видерлася на плечі Гайнриха, а Ульрих став на плечі їй. Минали хвилини, поки людська піраміда повільно маневрувала на прямовисній скелі, дюйм за дюймом; морозну тишу порушували лише приглушені вигуки. Підошви Ульрихових черевиків вдавилися в плечі Ґертруді, коли він знову щосили потягнувся вгору — і знову не намацав жоднісінького виступу. Стиснувши зуби, вона напружила кожен м’яз свого тіла, щоб підійнятися навшпиньки й додати до своїх метра шістдесяти чотирьох іще чотири сантиметри. Завдяки цьому незначному підвищенню Ульрих таки намацав крихітне заглиблення й з усією своєю богатирською силою почав підтягуватися на кінчиках пальців. Це був єдиний спосіб піднятися, а без опори під ногами усе могло скінчитися фатально. Ґертруда, що тихо терпіла страждання внизу, зрозуміла, що от-от може статися. Тому коли його ступні відірвалися від її плечей, вона підняла руку й підставила долоню, як підпорку. Ґертруда писала: «Він крикнув: «Я не впевнений в надійності цієї „опори”. Якщо ти ворухнешся, ми всі зірвемося вниз». Я відповіла: „Гаразд. Я можу стояти так тиждень!”».

З надзвичайною обережністю Ульрих дістався до безпечної полички у скелі. Настала черга Ґертруди, але Ульрих не міг витягнути її на мотузці, оскільки Ґертруда була останньою у зв’язці, а другий у ланцюгу, Гайнрих, стояв під нею. Мотузка принаймні давала їй змогу не впасти, і, тримаючись за неї, докладаючи неймовірних зусиль, Ґертруда здолала два з половиною метра до полички, на якій умостився Ульрих. Тепер Гайнрих мав зробити те саме. Закріплений двома мотузками, він, однак, стояв іще на півтора метра нижче і не зміг просуватися далі. «Хоча я думаю, що в нього просто здали нерви. Хай там як, він заявив, що не може вдертися до нас... нам довелося лишити його там».

Вони відв’язали Гайнриха, той закріпився за скелі й похмуро чекав їхнього повернення. Ульрих і Ґертруда вдерлися на наступну брилу, але зупинилися за якийсь метр від вершини. Ульрих з грізним виразом обличчя спустився повз Ґертруду й сказав, що їм обом доведеться трохи спуститися і спробувати обійти навколо. Тепер вони перебували на боці гори, протилежному від того, де висів Гайнрих. Вони перебралися через провалля до наступної розколини у скелі. Там Ґертруда закріпилася, як могла, і Ульрих знову вдерся на її плечі. І раптом усе вдалося. Вони опинилися на вершині Кляйн Енґельгорн. Аж тут виникла нова проблема: змокла мотузка, якою вони мали спускатися, застрягла між двох каменів, і Ульрих мусив дертися знову нагору, щоб вивільняти її. Мотузка застрягала двічі, і двічі він дерся нагору, щоб витягти її. Нарешті Ульрих скинув її Ґертруді і повернувся вже без мотузки. Діставшись до Гайнриха, вони довго відв’язували мотузки і зв’язувалися в новий ланцюг, але зрештою опинилися під кам’яним виступом, з якого починався найскладніший етап сходження. Згадуючи чотири години найважчого скелелазіння в її житті, Ґертруда не могла повірити, як такі неймовірні випробування вмістились у такий короткий час.

Руки німіли на ранковому холоді. Будь-хто інший сказав би: «На сьогодні — все». Але Ґертруда вирішила йти далі — на головний пік, Урбахтґалер Енґельгорн, що вона й зробила. Гайнрих, судячи з усього, пішов з ними під серйозним тиском; він, мабуть, очікував бути вдома до темряви, та й згадка про те, що Ґертруда пройшла там, де він спасував, навряд чи поліпшувала йому настрій. Усі троє з’їли свій холодний обід, обійшовши Кляйн Енґельгорн, вийшли на гострий хребет і вирушили козиною стежкою вперед. «Це виявилося доволі легко, хоча ніхто раніше такого не робив», — зазначала Ґертруда.

О сьомій вечора вони знову були біля підніжжя гори. Було надто темно, щоб повертатися в долину, і вони вирішили заночувати у вівчарській хижці, про яку знали Фюрери. Для Ґертруди це була справжня ідилія, чарівлива й наївна. Маленьке шале на гірському схилі в оточенні стрімких гірських річок; усередині — троє мовчазних пастухів з люльками в зубах в оточенні дебелих свиней; жарко палає вогонь, а троє стомлених альпіністів частуються найсмачнішим у житті Ґертруди хлібом і молоком. Потім вона вмостилася на сіннику, загорнулася в ковдру і сіно й проспала так вісім годин, аж доки її не розбудило рохкання свиней. Вона боролася з бажанням зостатись у хижці й зустрічати кіз, що поверталися з нічного вигону. Однак о 7:30 Ґертруда вже йшла гірською стежкою разом з Ульрихом — Гайнрих зник на світанку — і вони вели довірчу бесіду, як двоє друзів, яких зблизила пережита разом небезпека. У селищі Іннерткірхен Ульрих повів її до себе додому, де познайомив з сімдесятирічним батьком. «Чарівний будинок, — писала вона, — старе дерев’яне шале 1749 року побудови, з низькими стелями й довгими рядами вікон, з мусліновими шторами й горщиками герані (на підвіконнях). Скрізь — бездоганна чистота».

Сіли вечеряти. Апетит у Ґертруди був вовчий: вона просто поглинала хліб, сир, чорничний джем і яйця. Як вона розповідала Г’ю і Флоренс, за всі рази її перебування в Альпах то були найкращі два дні: «Ну, і як вам наша двотижнева програма? Два старі піки. Сім нових — один із них «першого класу», ще чотири — досить складні Один новий перевал, теж «першого класу». Непогано, чи не так?».

Два тижні минули, попереду було повернення в Редкар, осінній дощ і жіночі збори. І спогади про її пригоди у вигляді слайдів «чарівного ліхтаря», що їх вона показувала жінкам робітників Кларенса.

Ґертруда повернулась у Швейцарію 1902 року, щоб Ульрих дотримав дане їй слово — повести на Фінстерааргорн, і з’ясувала, що вона тепер — знаменитість. Ґертруді було дуже приємно, коли кондуктор потяга спитав, чи не є вона тією самою міс Белл, яка торік підкорила Енґельгорн. Оселившись у тому самому готелі в Розенлау, вона зустріла гідну суперницю, яка ще більше розбурхала азарт. Ґертруда писала:

«Найкращим, що залишалося попереду», був пік Фінстерааргорн. Ґертруда була настільки сповнена рішучості його підкорити, що без заперечень погодилася на перше з «неможливих» завдань, підготовлених Ульрихом — траверс, перехід, Лаутерааргорн — Шрекгорн. Це мало стати першим сходженням. 24 липня вони піднялися на високий хребет, де зіткнулися носом до носа ні з ким іншим, як з кремезною фройляйн Геленою Кунце, яка мала намір першою збудувати традиційну «пірамідку з камінців» на підкореній вершині і вписати своє ім’я в історію. Між дамами відбувся обмін словесними «шпильками», однак лаври дісталися Ґертруді. У грайливому, але рішучому настрої вона здійснила перше сходження без особливих клопотів, що здивувало навіть її саму. Згідно з виданням Alpine Journal[22], це сходження для неї, з погляду техніки альпінізму, було найважливішим.

Тепер Ґертруда справді заслужила спробу здолати Фінстерааргорн, найвищу гору в Бернських Альпах. Перше підкорення цього піка зафіксоване 1812 року, але ніхто й ніколи не піднімався його північно-східним схилом, а саме цей новий і складний маршрут Ґертруда й Ульрих ретельно обмірковували протягом двох років. Гостра, як лезо, віддалена, «з крутим норовом» гора височить перпендикулярно не менш гострому гребеню; її величний пірамідальний пік (4 274 метри або 14 022 футів) видно на сотні миль навколо. Самотня й віддалена від цивілізації, ця гора відома поганою погодою й частими лавинами. Найдосвідченіші альпіністи відступалися від виклику, який кинули собі тридцятип’ятирічна жінка та її провідник. З усіх гірських експедицій Ґертруди це була найнебезпечніша. І в наступні двадцять п’ять років це сходження вважатимуть одним із найвидатніших за всю історію підкорення Альп.

Для тренування Ґертруда разом із братами Фюрерами зійшла на Веллгорн, де єдиною проблемою був надзвичайний холод. Потім разом з Ульрихом вона вирушила на «інспекцію» умов гори Веттергорн, що було нетрадиційним перед підйомом на Фінстерааргорн, але Ульрих вважав, що це — саме те, що потрібно «для розігріву». «Цього ранку я вийшла о 5:50 на... ну, Ульрих називає це дослідженням руху каміння. Коротше кажучи, ти йдеш нагору й дивишся: упаде на тебе камінь чи ні. Якщо не впаде, ти робиш висновок, що тут підніматися можна... Ми пройшли під льодоспадом, де я „дослідила рух каменя” по своєму коліну... це боляче».

Вони витратили цілу добу на безрезультатні спроби й здійснили другий підхід наступного дня. Чудового вечора скелелази прибули в альпіністську хижку. Ґертруда навіть без пальта прогулялася навколо по зеленій траві, перевертаючи камені, щоб помилуватися дрібними кущиками фіалок. О 1:35 ночі група вийшла з хижки; першим на них чекав хибкий кряж, криві кам’яні зуби якого (професіонали називають їх «жандармами», з чого ясно, що нічого доброго чекати не доводиться) стирчали то там, то тут з льодовика. «Величезні каменюки час від часу скочуються вниз... згори їх присипає каміння, яке так само готове зірватися й упасти будь-якої миті». Устромивши руку в розщелину, Ґертруда зачепила чималий плаский камінець. Він упав прямо їй на голову, Ґертруда зірвалась і поїхала вниз по льодовику, аж доки не вхопилася за якийсь крихітний виступ. «Я підвелася на ноги. Мотузки не було. Пізніше, коли я знайшла її й оглянула, то побачила, що її буквально розрізало за якийсь ярд (30 см) від мого тіла».

З мотузкою, яка значно скоротилася, Ґертруда продовжила сходження. Ухил ставав дедалі крутішим, а внизу, під ними, уже почали збиратися чорні хмари з заходу. Верхня ділянка хребта досі була далеко попереду, а головне — вершина — ще далі. Спершу вони були в бадьорому настрої, але протягом наступної години надто далеко не просунулися, та й погода погіршувалася з кожною хвилиною. Пішов сніг, а до головної вершини було ще добрих триста метрів, ще й шлях звузився до одинокого «жандарма» з шестиметровим виступом, що висів над головою. Ульрих вирішив, що якби їм вдалося піднятися на цю скелю, звідти було б цілком реально дістатися головної вершини. У будь-якому разі альтернативи не було.

Тим часом посилився вітер, з долини почав підніматися густий туман. Щоб дістатися до «жандарма», їм треба було проповзти вздовж гострого, як лезо, краю перевалу. Далі вони прив’язали мотузку Ульриха до каменя, дуже обережно спустили його на пологу «поличку» під нависаючим виступом, звідки він би спробував видертися на виступ. Ульрих промучився кілька хвилин й у відчаї відступив: скеля не лише видавалася вперед і вниз, а ще й порода була крихкою. Далі вони спробували підступитися до дальнього краю цієї башти, де згори вниз спускався майже вертикальний жолоб гладенького, як скло, льоду. Цей шлях теж виявився нездоланним. Вони опинились у безвиході за якихось 15 метрів до верхівки хребта. Лишився єдиний вихід, і він їх зовсім не радував — вертатися назад урвищем, та ще й у жахливу погоду. Вітер скидав на них маленькі сніжні лавини, а за півгодини спуску туман став таким густим, що не було видно нічого, крім кам’яної стіни перед очима. Ґертруда писала: «Я пам’ятатиму кожен дюйм тієї скелі, доки жива».

Успішно здолавши вертикальну розщелину, вони вийшли на вузеньку поличку, що тягнулася круто вниз. Там усі поприв’язували себе мотузками до каменя й буквально скотилися на два з половиною метра вниз сніговою кручею (інакше спуститися було неможливо.) Вони трималися за закріплену мотузку, але, засліплені туманом, відчували, що буквально летять назустріч смерті. Було близько шостої вечора. Ще дві години вони продиралися крізь шторм, який дедалі посилювався.

Далі йти було неможливо, і група провела наступні кілька годин посередині схилу, у самому серці грози. Іншого вибору не було. Вони втиснулися в якусь щілину, де Ґертруда як могла, закріпилася біля дальньої стінки. Ульрих сів їй на ноги, щоб зігріти їх, Гайнрих вмостився нижче, і вони обоє гріли свої ноги у власних рюкзаках. Кожен з них окремо прив’язався до кам’яного виступу над головою на випадок, якщо удар блискавки виб’є когось із розщелини. У страшенній тісноті можна було соватися не більше, як на кілька сантиметрів, [від сидіння в одній позі] тіло затерпало, і це було справжніми тортурами. «Золоте правило — не пити бренді, бо ти відчуваєш реакцію пізніше звичного. Я це знала й наполягала на цьому». Ґертруда засинала «досить часто», прокидаючись від ударів грому й спалахів блискавки, попри все вражаючись силі грози й тому, як від ударів блискавки кам’яні глиби потріскують і шиплять, наче дрова у печі. «Я все одно вже нічим не могла захиститися, тому розслабилась і насолоджувалася бурхливою красою шторму... і всіх жахливих і прекрасних явищ, які трапляються в горах... Нарешті гроза минула, і на небі заблищали зірки. Між 2-ю і 3-ю годинами зійшов крихітний півмісяць».

Вони з нетерпінням чекали сонячного тепла, але світанок знову приніс сліпучу імлу й вітер зі снігом. Альпіністи вибралися зі щілини, скорчившись від холоду. Ґертруда з’їла п’ять імбирних галет, дві плитки шоколаду, скибку хліба з клаптиком сиру й жменю родзинок; тепер вона дозволила собі столову ложку бренді. У наступні кілька годин три самотні фігури пробиралися крок за кроком, тримаючись за слизькі обледенілі мотузки, засліплені туманом і штормовим вітром, який крутив навколо них снігові смерчі. Лощини перетворилися на водоспади. Не встигала Ґертруда прорубати сходинку в кризі, як вона наповнювалася водою. В екстремальних ситуаціях Ґертруді якось вдавалося відключатися від фізичних страждань і рухатися далі. Ця екстраординарна здібність тепер допомогла їй проявити мужність на межі людських можливостей. «Коли справи йдуть украй погано, ти перестаєш на них зважати. Ти стискаєш зуби й борешся з долею... Я лише один раз подумала про небезпеку, та й то на подив спокійно».

Мить, про яку згадує Ґертруда, настала пізніше, коли всі троє, один за одним, зірвались у прірву і летіли, поки мотузка не натягнулась і не утримала їх з різким смиком, дивом не переламавши ребра. Вони подумали, що найгірше — позаду, і помилились. Найстрашнішим ворогом виявився короткий покатий і вкритий льодом схил, що оперізував підніжжя кам’яної башти. По ньому було достатньо важко підніматися цілу вічність тому (а насправді лише вчора!); а тепер десятисантиметровий шар снігу сховав усі розщелини й виступи. Поряд струменів водоспад мокрого снігу. Обидва чоловіка — Ульрих біля Ґертруди, Гайнрих трохи нижче — самі ледь-ледь трималися, а в радіусі трьох метрів не було жодного виступу, за який можна було б ухопитися. «Справи були кепські... Я прив’язала кінець мотузки до каменя трохи нижче (мене), тож користі від неї було мало. Але інших ідей не було. Ця скеля виявилася мені не під силу. Я віддала свій льодоруб Гайнриху і сказала, що мені не лишається нічого, крім як падати».

У стані граничного напруження Ґертруда діяла нерозсудливо. Гайнрих не встиг закріпитись, як Ґертруда вже стрибнула. Зв’язані між собою, вони удвох полетіли шкереберть по крижаному коридору. Але Ульрих, який теж почув, що вона збирається падати, встиг устромити свій льодоруб у тріщину, вчепився в нього однією рукою й утримав двох товаришів іншою. Пізніше він сам не міг повірити, що зробив це. «Ми ледь не загинули, і мені було соромно за свою роль у цій ситуації. То була мить, коли я подумала, що нам не судилося вибратися живими».

Ґертруда відчувала лютий біль у плечах і спині, можливо, через розірваний м’яз. Усі троє промокли наскрізь і тремтіли від холоду. День добіг кінця. О восьмій вечора їм іще належало перетнути кілька ущелин і спуститись по сераку — лише тоді вони були б у безпеці. Серак — крижаний бар’єр, що утворюється на нижній межі льодовика — надзвичайно небезпечний для проходження, бо перебуває в постійному русі і може обвалитися будь-якої миті. Його категорично не можна перетинати вночі. Але усі були у відчаї. Півгодини вони намагалися розпалити багаття вогкими сірниками, прикриваючись від вітру наскрізь мокрою Ґертрудиною спідницею. Кинувши цю безнадійну справу, вони почали навпомацки пробиратися крізь непроглядну темряву, і Гайнрих одразу ж провалився на два з половиною метри у пухкий сніг. «Це була єдина мить відчаю», — згадувала Ґертруда.

Попереду чекала ще одна ніч на льодовику під рясним дощем зі снігом. У чоловіків були рюкзаки, які можна підкласти під себе, як матраци, і Гайнрих галантно й несподівано віддав свій рюкзак Ґертруді; а Ульрих сховав її ноги разом зі своїми у свій. Вона провела ніч, думаючи про Моріса, який у той час воював у англо-бурській війні у складі Добровольчого йоркширського полку. Він писав сестрі, як ніч за ніччю спав під зливовим дощем, і запевняв, що в цьому немає нічого страшного.

У сірому світлі наступного ранку всі від переохолодження ледве могли ходити. Скелелази поплелися вперед і нарешті, навіть не усвідомлюючи, що вже в безпеці, скінчили свій пекельний похід. Провівши п’ятдесят сім годин у горах, вони повернулись до Мейринґена, де весь готель гудів у хвилюванні за долі сміливців. Після гарячої ванни й вечері у ліжку, Ґертруда проспала цілу добу. Вона обморозила кисті й ступні — пальці на ногах так розпухли й заніміли, що Ґертруда мусила відкласти від’їзд, бо просто не могла взути черевики. Пальці на руках повернулися в норму швидко, і вона написала батькові найдовшого у своєму житті листа, в якому визнавала, що прогнози домнула щодо високої ймовірності її загибелі в Альпах ледь не справдилися.

Від льодовика до вершини Фінстерааргорн — дев’ятсот метрів (3 000 футів). І якась остання сотня метрів украла у них славу. Більшість із тих п’ятдесяти семи годин, проведених у зв’язці, проходили у найжахливіших погодних умовах: вітер міг здути їх з гори; на дикому холоді сніг замерзав на них самих і на мотузках; туман іноді був таким густим, що вони не бачили, куди роблять наступний крок. І хоча траверс Лаутерааргорн — Шрекгорн був найважливішим сходженням Ґертруди, її завжди пам’ятатимуть за експедицію на Фінстерааргорн. Це була невдала, але славна спроба.

Безпечне повернення, враховуючи умови, було не менш видатним досягненням. «В усіх Альпах немає, мабуть, гори, настільки високої й крутої. До вашої доньки було всього дві спроби зійти на неї, підкорення цієї гори вважають однією з найвидатніших експедицій в Альпах», — писав Ульрих Фюрер до Г’ю. «Честь і хвала міс Белл! Якби не її мужність і рішучість, ми всі загинули б».

Рік потому, під час чергової навколосвітньої подорожі, Ґертруда присвятила кілька днів сходженню на вершини у скелястих горах біля озера Луїз. Там, собі на втіху, вона зустріла трьох швейцарських провідників з Бернського нагір’я, які безжально кепкували з неї: «Ну, і як добрій фройляйн сподобалося на Фінстерааргорні?».

Її останнім визначним сходженням було сходження на Маттергорн з італійського боку у серпні 1904 року, знову в супроводі Ульриха й Гайнриха. Поки Ґертруда не підкорила цього останнього гіганта, вона відчувала, що в Альпах у неї лишилася незакінчена справа. На Маттергорні загинуло альпіністів більше, ніж на будь-якому іншому альпійському піку. Ґертруда читала й перечитувала спогади Едварда Вімпера, британського альпініста, який першим зійшов на Маттергорн за тридцять дев’ять років до того. Уже під час спуску четверо з його групи зірвались у прірву; і лише розрив мотузки врятував Вімпера і двох провідників від такої самої долі. Згадка про його супутників переслідувала Вімпера все життя: «Розумієте, я щоночі бачу моїх товаришів, які летять по схилу Маттергорну, горілиць, з розкинутими в сторони руками, один за одним, через рівну відстань, у моторошно-точному порядку... Так, я бачитиму їх завжди».

Ґертруда так добре вивчила гору за розповідями, що кожен крок уже здавався їй знайомим. Світанок не обіцяв хорошої погоди, але потім розвиднилось, і вони здійснили підйом у чудових умовах. На підході до вершини на групу чекав знаменитий своєю складністю Тіндаль Ґрат — Пік Тіндаля. Зазвичай тут висіла мотузяна драбина, але вона була порвана й частково замінена просто мотузкою.

Дві години скелелази витратили на здолання тих шести метрів. «Я згадую це з почуттям поваги. На нависаючій ділянці скелі ти відштовхуєшся, висячи на мотузці, спираєшся правим коліном на маленький виступ, з якого можеш дотягтися до верхнього щабля того, що лишилося від мотузяної драбини. Ось так це робиться... Пам’ятаю, я дивувалась, як це взагалі можливо».

Для бідного Гайнриха такий підйом давався «незвично складно». Вони досягли головної вершини о десятій ранку й спустилися на швейцарський бік за оригінальним маршрутом Вімпера, тепер «позначеним» мотузками, що залишилися від попередніх альпіністів. Ґертруда описала спуск як «... не скелелазіння, а скоріше з’їжджання по перилах».

Маючи найбільш упізнаваний силует, саме гора Маттергорн зображена на вітражі, присвяченому Ґертруді Белл у соборі святого Лоуренса, що у Східному Раунтоні. На другій половині вітража, прямо навпроти гори, — силует Ґертруди верхи на верблюді, на тлі пальм. Ці два періоди її життя — і справді дві протилежності; далі вона зосередилася на археології й дослідженні пустелі. Пік Маттергорн став її останньою великою горою. У 1926 році полковник Е. Л. Стратт, тодішній редактор Alpine Journal, писав, що в 1901-1902 роках не було альпініста жіночої статі, видатнішого за Ґертруду Белл: