Королева пустелі

Розділ 7 Дік Доті-Вайлі

Улітку 1907 року, коли вийшла друком остання книжка міс Белл, вона працювала разом із сером Вільямом Ремзі в Конії та Бінбіркіліссе, у Туреччині — втілити цей спільний проект вони обіцяли одне одному в 1905 році. Ґертруда добровільно взяла на себе каторжну роботу обмірювань і креслень, працюючи по 24 години на добу, тимчасом як сер Вільям аналізував отримані дані й здійснював загальне керівництво. Результатом стала книга «Тисяча й один храм», що вийшла друком 1909 року і яку досі вважають однією з еталонних робіт з ранньої візантійської архітектури в Анатолії. Винагородою Ґертруді стали престиж і визнання, яким позаздрили б чимало археологів і які вона ніколи не заслужила б без років наполегливого навчання.

Як археолог Ґертруда мала перевагу над іншими. Цю перевагу давала її готовність і бажання проникати на небезпечні території; свобода, яка давала їй змогу здійснювати незалежні й недешеві експедиції; її енергія та ентузіазм. Щойно вона захоплювалась якоюсь ідеєю, її не могли зупинити ні високі гори, ні спека з москітами, ні хащі з павуками і зміями, ні далека відстань.

У передмові до книги й у листі до Флоренс Ремзі писав, що та сама дата, яку Ґертруда помітила за два роки до того в Бінбіркіліссе, була накреслена на стіні крихітної печери, і всі попередні дослідники просто проходили повз неї. Він писав про своє захоплення Ґертрудиними «скрупульозністю й уважністю» і додав, що навколо цього знайденого Ґертрудою напису «будується хронологія Тисячі й Одного Храму». Порівняно з Ремзі Ґертруда була обдарованим новачком. Коли Девід Гоґарт виявив бажання попрацювати з професором, той відправив його в Грецію вивчати епіграфіку. Ґертруду ж Ремзі від себе не відпускав, хоча, можливо, його мотиви були не зовсім безкорисливі. Адже вона уже мала за спиною кілька знакових експедицій, та ще й була багатою спадкоємицею, а отже, могла надавати фінансову підтримку у його розкопках.

Ґертруда прибула в Малу Азію у квітні й зустрілася зі своїм улюбленим служником із Алеппо, Фаттухом. 28 числа вона написала:

У Мілеті вона отримала телеграму від сестри Ельзи про те, що та заручилася з Гербертом Ричмондом. Лист від Флоренс наздогнав її на місці давнього карійського міста Афродисіас, де Ґертруду заворожили дверні арки, прикрашені вирізьбленими в камені ґронами фруктів і квітів, переплетеними з фігурами птахів і тварин. Вона їхала берегами озер, уздовж рядів абрикосових і вишневих дерев, під укритими снігом горами, розбитими дорогами, убрід через гірські річки, де особливо важко було в’ючним тваринам. Біля озера Еґридир вона купила ще одного коня за десять турецьких фунтів і вмовила якогось рибалку перевезти її на маленький острівець: «Він був оточений зруйнованими візантійськими стінами, від яких відколюються й падають прямо у воду величезні шмати кам’яної кладки; то там, то там стирчить уламок старої колони... а змій там — тьма-тьмуща». Розглядаючи дно озера, Ґертруда побачила у воді уламок каменя з якимось написом. Розкидаючи змій, вона спустилася вниз до води: « Чого я тільки не робила, щоб розгледіти той напис... я зішкрібала з каменя мул, але... він припливав назад, і я зрештою здалася, мокра й досить роздратована».

У супроводі Фаттуха римськими дорогами вона дісталася Азії, насолоджуючись розмаїттям метеликів, і зупинилася в Конії. Ґертруда вже працювала в Бінбіркіліссе, коли у таратайках, запряжених віслючками, прикотило подружжя Ремзі з сином, який приїхав туди за завданням Британського музею. Місіс Ремзі приготувала чай, а професор, «забувши про все на світі», одразу ж занурився у роботу разом із Ґертрудою, неначе продовжуючи розмову, перервану якусь хвилину тому. «Ми вважаємо, що знайшли хетське поселення!— писала вона додому 25 травня. — Як же це захопливо! Бачили б ви, як я ганяю своїх підручних — 20 турків і 4 курдів!».

Хоча Ґертруді виповнилося вже тридцять вісім, вона була у самому розквіті. Окрім кохання, вона реалізувала себе в усьому, але досі — як зазначала Дженет Гоґарт в Оксфорді — щодо всього була гарячою натурою. Їй було так добре, що Флоренс не могла не вловити фальші у надто пафосній приписці, похапцем надряпаній у кінці листа: «Я жахливо засмучена тим, що не зможу бути на весіллі Е[34]». Щаслива й захоплена роботою, Ґертруда й гадки не мала, що от-от зустріне чоловіка, який стане коханням усього її життя.

Майор Чарльз Хотем Монтеґю Доті-Вайлі, лейтенант Королівського уельського стрілецького полку — Ричард, або для друзів просто «Дік» — був скромним воєнним героєм з великою кількістю бойових нагород, отриманих під час Східно-Африканської кампанії 1903 року й раніше. Він був небожем мандрівника Чарльза Монтеґю Доті, поета й геолога, автора резонансної книги подорожей Arabia Deserta («Пустельна Аравія»). Ця хроніка шалених і небезпечних пригод, написана величною прозою, стала такою собі Біблією для серйозних мандрівників, що вирушали на Близький Схід. Це одна з книг, яку Ґертруда завжди мала в дорожній бібліотеці.

Дік Доті-Вайлі отримав освіту у Вінчестері й Сендгерсті. 1889 року, у двадцять один рік — вони з Ґертрудою були однолітками, майже день у день — він вступив на військову службу й вирушив служити в лавах Британської єгипетської армії в Китаї й Південній та Східній Африці. В Індії він служив у транспортній службі, в Південній Африці — у мотопіхоті, у Сомалі — командував загоном бойових верблюдів. З військового фото на нас дивиться стрункий вусань, засмаглий, високий, широкоплечий, красивіший за багатьох сучасників, з купою медалей на грудях. Він отримав тяжкі поранення під час англо-бурської війни й у Тяньдзині під час Китайського повстання. Одружився лише за три роки до знайомства з Ґертрудою, у той рік, коли вона сходила на Маттергорн. Його вередлива й амбітна дружина Ліліан, за межами родини відома під ім’ям Джудит, була вдовою Генрі Адамса-Вайлі, лейтенанта військово-медичної служби в Індії. (Від обох своїх чоловіків вона вимагала, щоб вони додавали її прізвище до своїх.) На фотографії, зробленій у Конії, вона сидить у садовому кріслі, схилившись уперед, меланхолійно дивлячись у землю, руки на колінах, пальці щільно зціплені. Наполягання Джудит плюс потреба Діка у перепочинку спонукали його до переведення у дипломатичну галузь, і тепер він служив британським військовим консулом у Конії. Знайомство відбулося, коли Ґертруда постукала в його двері, прийшовши в консулат забрати свою пошту.

Доті-Вайлі спершу здався Ґертруді лише «симпатичним молодим військовим» з «досить симпатичною маленькою дружиною», які запросили її на ланч у тінистому саду свого будинку в Конії. Ґертруда прибула, і її разом з іншими гостями провели у сад. Після кількох тижнів розкопок під пекельним сонцем Ґертруда добре засмагла, її зелені очі блищали, пасма рудого волосся, що вибивалися з-під солом’яного капелюшка, вигоріли до білявого. Перетинаючи пустелю, вона, зазвичай, замотувала обличчя тонкою блакитною накидкою, закріпленою на крисах капелюха; але під час розкопок накидка заважала і Ґертруда мусила знімати її (підставляючи обличчя сонцю). Джудит, з блідою шкірою, вдягалась у все біле й була схильна до манірності. Вона рідко куди виходила без парасолі.

Ґертруда ж випромінювала енергію; говорила легко й багато; часто сміялась. Вона почувалася у своїй стихії. Через шість тривожних років Доті-Вайлі згадуватиме той день: «ҐБ заходить, сповнена енергії, відкриттів і вельми задоволена собою». Уже дуже відома на той час англійка, вона одразу стала центром уваги. Усі жадали познайомитися з мандрівницею та лінгвісткою, чию книгу «Пустеля й родюча земля» тоді широко обговорювали. Прекрасна співрозмовниця та переконлива оповідачка, вона панувала за обіднім столом, розважаючи присутніх описами сумбурних дорожніх звичок професора Ремзі. Можливо, він був прототипом літературного «неуважного професора», гублячи по дорозі одяг і багаж та постійно залишаючи свої креслення й малюнки під каменями на місцях розкопок. Ґертруда взяла собі за звичку щоразу перед від’їздом обходити територію розкопок, підбираючи папірці з малюнками й нотатками професора, тимчасом як місіс Ремзі бігала за ним з чайними чашками та його панамою в руках. Якось Ремзі спитав у Ґертруди: «Люба, нагадайте мені: де ми?» Без дружини чи Ґертруди він не міг пригадати назву або адресу готелю.

«Подружжя Байті — милі люди, обоє», — писала Ґертруда до Флоренс, додаючи, що здебільшого вона «довго розмовляла» з мовчазним Діком. Він захоплювався Близьким Сходом і глибоко любив та поважав турків; за рік до того він возив свою дружину в Багдад, Константинополь і до залишків древнього міста Вавилон. Дік і Ґертруда відійшли від столу, щоб поговорити про суфійського філософа й теософіста Джалаледдина Румі, могилу якого в Конії й досі щороку відвідують десятки тисяч його послідовників. Містик Румі присвятив себе складанню віршів і ритуалам дервішів. Доті-Вайлі був глибоко зворушений світом Ісламу й неабияк вражений тим, що Ґертруда знала багато поезій напам’ять. Уперше вона читала вірш Румі про пошуки духовного дому разом з Генрі Кадоґаном:

Вона ще кілька разів зустрічатиметься з Діком і Джудит у Конії, подружжя надаватиме своїй гості незначну допомогу в багатьох питаннях. Цим і обмежилось їхнє знайомство. Ґертрудина експедиція раптово перервалася через погіршення стану її служника Фаттуха. У попередню експедицію він побіг за Ґертрудою у зруйновану будівлю й ударився головою об балку низького дверного проходу. Тепер він раптово знепритомнів, і тоді з’ясувалося, що після удару Фаттух страждає на пекельний головний біль. Ґертруда, яка нічого не робила наполовину, телеграфувала британському послові в Константинополь і Великому візиру Фериду-паші, пояснивши, що Фаттуха має оглянути спеціаліст. Вона була готова без зайвих вагань везти його у шпиталь, попрощалася з подружжям Вайлі, запросила їх якось відвідати Раунтон і відбула. І тільки коли Фаттух опинився під пильним наглядом у шпиталі, вона вирушила на прогулянку Босфором на посольській яхті й познайомилась із Великим візиром: «Він видатна людина... а головне — такий добрий до мене, що й словами не передати».

Ґертруда повернулася додому в серпні 1907 року і зустрілася зі своєю французькою служницею Марі Делер, яка тоді приїхала до Лондона допомогти міс Белл придбати новий осінній гардероб. Скоро Ґертруда знову була в Раунтоні, у своєму кабінеті, в компанії професора Ремзі, який разом із дружиною прибув для подальшої роботи над книгою «Тисяча й один храм».

Зважаючи на те, скільки видатних людей знала Ґертруда, плюс те, що її добрий друг Чирол регулярно писав для газети The Times, не дивно, що вона збирала вирізки з преси. Невдовзі в її альбом була вклеєна стаття з газети з розповіддю про останні героїчні подвиги Діка Доті-Вайлі. Збуджені націоналістичним повстанням младотурків натовпи фанатиків почали різанину серед вірменів-християн Конії, розкидаючи тіла вздовж доріг і залізничних колій. Доті-Вайлі знову вдягнув військову форму й очолив підрозділи турків, що вирушили на Мерсін та Адану вгамовувати кровожерливий натовп. Отримавши вогнепальне поранення, він з перев’язаною правою рукою знову повернувся до лав військових. Кажуть, що ініціативність Доті-Вайлі врятувала сотні, якщо не тисячі життів; і йому було дароване звання кавалера ордена святих Михайла й Георгія. Та найдивовижнішим було відзначення його доблесті з боку турецької влади — Доті-Вайлі вручили орден Маджидіє, що ним нагороджували обраних. Лист із поздоровленнями від Ґертруди був одним із багатьох, що летіли до нього з усіх куточків світу, але Дік, імовірно, відповів на нього тепло (неформально), рік потому вони вже регулярно листувалися. Ґертруда іноді адресувала свої листи обом (і Дікові, і Джудит), а іноді лише йому. Схоже, подружжя Доті-Вайлі таки навідало Беллів у Раунтоні 1908 року: «він дуже милий» — зазначила Ґертруда майже сором’язливо. З урахуванням її звичної красномовності, така лаконічна оцінка може свідчити про те, що Ґертруда доклала неабияких зусиль, аби не виказати більш серйозних емоцій.

Теплота з’являється у їхніх листах, що летять з Месопотамії, де Ґертруда була задіяна в одному зі своїх найважливіших дослідницько-археологічних проектів — вимірюванні й змалюванні величезних руїн палацу Ухайдир — і Аддис-Абебою, де Дік тоді служив консулом. Нарешті навесні 1912-го він прибув до Лондона без Джудит, яка поїхала навідати свою матір в Уельсі. Метою візиту Доті-Вайлі було заступити на посаду головного керівника організації Червоного Хреста. Він зупинився у своїй старій холостяцькій квартирі на Халф-Мун-Стріт, як робив завжди, коли був без дружини. Можливо, Ґертруда і Дік раз чи два зустрічалися в Лондоні за п’ять років, що минули від їхнього знайомства, тому що тепер вона миттєво вирішила, що їй теж конче необхідно бути в Лондоні. Флоренс Ґертруда сказала, що її запросили прочитати лекцію, до того ж вона скучила за своїми кузенами, а ще мусила придбати купу нового одягу до літа. Вона помчала у столицю. Так розпочався один із найщасливіших періодів життя Ґертруди Белл.

Ґертруда мала дуже широке коло заможних друзів і життєрадісних родичів, серед яких була й кузена Стенлі, які забезпечили її прекрасною можливістю завоювати увагу виснаженого воїна. Доті-Вайлі був надзвичайно серйозною людиною, і такою ж серйозною була манера його поведінки. Ґертруда відчувала, що на Діковому життєвому шляху траплялося занадто мало сміху. Завдяки їй він познайомився зі жвавішими та більш мотивованими людьми; можливо, вони навіть були розумнішими й дотепнішими за його армійських друзів і ще краще обізнаними в музиці, книгах і художньому мистецтві. До того ж усі вони знали, що шлюб з Джудит був не зовсім удалим; і після всього, через що йому довелося пройти, Дік був по-справжньому радий трохи подрейфувати, втекти на декілька діб від своїх старих друзів і колег, не думаючи про те, що буде завтра. У компанії друзів чи родичів Ґертруда разом із Доті-Вайлі ходили на спектаклі та концерти, у музеї та на виставки; слухали виступи музичних гуртів у парку й охоче приєднувалися до голосних дискусій про мистецтво та літературу. Він ходив на Ґертрудині лекції, які вона читала з неймовірною впевненістю і власним стилем. Тримати аудиторію їй вдавалося завдяки своєму почуттю гумору та ерудиції. По дорозі додому чи до ресторану Ґертруда з Доті-Вайлі так глибоко занурювалися у затишні бесіди, що повністю забували про своїх супутників, від яких постійно відставали. Їхній гучний сміх не раз змушував кузенів, які вже йшли далеко попереду, оглядатися на них з відвертим нерозумінням. Після вечері Ґертруда зі своїм захопливим співрозмовником часто полюбляли залишатися наодинці, а тоді розмовляли та сміялися до пізньої ночі, огорнені прозорою вуаллю диму від її довгого мундштука кольору слонової кістки. На тлі численних перлин і діамантів зелені очі Ґертруди виблискували якимось таємничими і водночас привабливими вогниками, її розкішне волосся було ідеально розчесаним й укладеним, а на тілі красувалась одна з нових французьких вечірніх суконь — коли жінка з’являється в такому незрівнянному образі, члени її сім’ї раптово починають розуміти, яка вона красуня... і кокетка.

Ґертруда проявляла свій шарм зовсім не заради забави. Ті стосунки переростали в найважливіше в її житті. У Дікові Доті-Вайлі вона розгледіла поєднання незрівнянних якостей. Як і його дядько, аскет Чарльз Монтеґю Доті, книга якого «Пустельна Аравія» стала для Ґертруди вірним супутником життя; і як справжній кочівник, вона почала захоплюватися Ричардом і закохалася... в того, хто був таким розумним і рішучим. З кожною зустріччю між ними спалахувала все більша іскра пристрасті. Цей зв’язок невпинно міцнішав — і вона знала, що Дік відчував те саме. Того року Ґертруда не планувала їхати за кордон і в січні 1913 року написала листа до Чирола, в якому йшлося про відмову взяти участь в експедиції до гір Каракорум, що в Китаї: «Що ближче я до цього наближалася, то більше вже не могла терпіти. Я не могла уявити, як можна бути так далеко від дому протягом чотирнадцяти місяців. Моє життя в Англії стало настільки прекрасним, що я просто не можу поїхати звідси на такий тривалий час».

Вона так довго чекала на це щастя. Поринувши в захоплення взаємною симпатією та інтересами, Ґертруда з легкістю забула про існування Джудит. Після її першої зустрічі з Доті-Вайлі в Конії вона описувала Діка у своїх листах додому як «привабливого молодого солдата» з «досить милою маленькою дружиною». Будь-яку жінку, яка читала б такий опис консула та його дружини, насторожило б це обурливе слово «маленька». У Ґертрудиній системі цінностей вислів «маленька жінка» траплятиметься дедалі частіше й щоразу матиме зневажливий смисл. «Мила маленька жінка» було з її боку однією з найбільш нещадних оцінок. Ця фраза стала сімейним шифром для позначення малозначущої неприємної людини — яка, на жаль, досить часто була поряд з успішним чоловіком. А місіс Доті-Вайлі, дипломована медсестра, поряд зі своїм чоловіком справді виглядала зовсім недоречно. Тимчасом як Дік узяв на себе зобов’язання допомогти двадцяти двом тисячам біженців у Конії, Джудит організовувала три польові шпиталі для хворих і поранених людей. Ні для кого не було таємницею, що шлюб подружжя Доті-Вайлі був досить нелегким. Джудит, звісно ж, здогадувалася про його флірт на стороні, однак і вона не була такою люб’язною дружиною, якою мала б бути.

Щастя Ґертруди не могло тривати вічно. Джудит мала приїхати до Лондона; дата вже була вибрана, і в зазначений час місіс Доті-Вайлі прибула. Ґертруда повернулася до Йоркшира пригніченою й розгубленою. Вона з головою занурилась у садівництво та археологічні дослідження; а з початком осені 1913 року проводила довгі дні на полюванні та й узагалі робила все, що тільки спадало їй на думку, аби скоротати час до зустрічі з ним. Кожен новий день починався з перевірки пошти, де могли бути, і часто-густо так і було, листи від нього.

Пишучи наукову статтю чи малюючи у своїх роботах церкву, вона могла підперти підборіддя рукою й на якийсь час замріятись, а потім мусила починати роботу з самого початку. Роздавши своїм садівникам завдання, вона могла піти до лісу, залишивши їх без нагляду з наполовину викопаною канавою чи взагалі з невстановленим планом роботи. В один момент вона була щасливою, а через мить уже сумувала. Вони з Діком стали настільки важливі один для одного, що Ґертруда безперестанно думала про те, чи зможе вона і за яких саме умов якось змінити на краще своє становище. Якби ж вона могла переконати його покинути Джудит заради неї; Ґертруда знала, що зможе впоратися з загальним осудом, який неодмінно за цим виникне. І хоч як сильно вона побоювалась осуду з боку Г’ю та Флоренс, та все ж вважала, що якщо зрештою вони з Діком будуть щасливі, а їхні стосунки міцні й вічні, то батьки, найімовірніше, змінять своє ставлення. А тоді вона почала міркувати, в якій ситуації опиниться її коханий. Будучи видатним солдатом і політичним діячем, він одночасно втратить свою дружину, кар’єру та репутацію. Незадоволене бажання щоразу приводило її до однієї й тієї ж думки: йому не варто було давати їй жодного приводу для надії на ці стосунки. Такі думки з’являлися в Ґертрудиній голові дедалі частіше, породжуючи нестерпні відчуття самотності та відчаю. Вона жила заради їхньої наступної зустрічі.

Віддана сім’ї, з витонченою жіночністю у смаках і стилі, Ґертруда дуже любила перебувати в компанії дітей та молоді. Як же це несправедливо, що в неї ніколи не було щасливого роману, не кажучи вже про чоловіка чи дитину. У найважчі моменти вона визнавала факт, що незважаючи на всі кар’єрні тріумфи, вона ніколи ні для кого не була на першому місці, крім її батька, напевно. Ґертруда знала, що її конфронтаційна манера спілкування з миттєвими нетерплячими відповідями відштовхувала багатьох чоловіків, однак вона не робила цього навмисно. Будь-який чоловік, якого вона могла налякати, автоматично вже не міг стати для неї супутником по життю. З роками список її досягнень зростав, а разом з ним збільшувалась і кількість суворих вимог до майбутнього чоловіка — та що там, той список був нескінченним. Це мав бути привабливий і розумний мужчина, якого вона цінувала б більше за життя, освічений, принаймні не менше за неї; хоробрий, який міг би боротися, полювати й цитувати поезію, який прочитав великі книги цивілізації, володів іноземними мовами, високо цінував театр та Національну галерею; той, хто бував би вдома в Лондоні та в іноземному суспільстві; чоловік, який би багато подорожував, був знайомий зі знаменитими політиками та державними діячами, яких знала сама Ґертруда. Вона шукала справжнього героя — а чом би й ні? Зрештою, Ґертруда ж сама була героїнею. І, безперечно, знала, що Доті-Вайлі їй ідеально підходить.

Збентежена емоціями, яких вона ніколи раніше не відчувала, Ґертруда перебувала у стані безперервного нетерпіння. Зрештою вона вирішила запросити Діка до Раунтона.

Вона знову й знову намагалася логічно обґрунтувати собі цей крок. Навряд чи приймати запрошення за відсутності дружини можна було б розцінити як соціальну неввічливість з його боку. До того ж вона могла б запросити їх обох тоді, коли точно знатиме, що Джудит перебуватиме в Уельсі. Ґертруда завжди зустрічалася з друзями та родиною, кожні вихідні проводила якусь домашню вечірку, тож він був би лише одним із натовпу. Восени та взимку влаштовували полювання, стрільбу, перегони, танці та гостювали в сусідів. Коли місцеве озеро вкривалося кригою, проводили змагання з хокею, в яких Ґертруда відігравала чи не основну роль. Однак вона хотіла запросити Діка у дні, коли всі ходили на пікнік, грали в теніс, влаштовували спортивні турніри, каталися верхи, рибалили, ходили на пляж, плавали на човні та прогулювалися до зруйнованого монастиря. Але в той час, коли Ґертруда могла привести Діка у вир цих подій без критики з боку друзів та сусідів, вона дуже сильно переймалася з приводу ставлення Г’ю та Флоренс. Вона нізащо у світі не хотіла їх засмучувати, навіть більше, усім серцем бажала отримати їхнє схвалення. Але, зрозуміло, не було ні найменшої надії, що ці двоє, незламні опори суспільства, які свято виконували всі норми загальноприйнятої поведінки, могли схвалити її наміри. До того ж була ще одна заковика — почуття власної гордості, яке було таким незламним, що могло піддати ризику справу на будь-якому етапі. Ґертруда не була лицеміркою. Вона зовсім не збиралася порушувати правила. Дивлячись на шлюб з боку аутсайдера, вона вважала його священним і недоторканним. Вона не збиралася вступати з Доті-Вайлі у сексуальні стосунки лише заради того, щоб продовжити їхнє взаємне задоволення. Напевно, уперше в житті вона не дозволила своєму розуму взяти верх над серцем.

Ґертруда змусила себе припинити думати про те, як далеко могло зайти задоволення від їхніх приватних зустрічей і якими для неї могли бути наслідки. До того часу, як вона почала цим перейматися, Ґертруда зайшла вже надто далеко, щоб заперечувати своє надзвичайне захоплення Діковою компанією. Найімовірніше, ще від самого початку існував якийсь самообман відносно сили її почуттів до нього, раз вона досі приховувала від Г’ю та Флоренс інформацію про його приїзд без дружини. Однак Ґертруда мусила визнати, що її наміри були зовсім не такими, якими мали б бути. Ясна річ, роздуми про долю Джудит мали для неї куди менше значення, ніж їхня з Діком близькість. Якщо Флоренс щось запідозрить, що мабуть уже сталося, то подумає, що Ґертруда у сорок чотири роки поводиться зовсім не на свій вік. А тоді вона, напевно, з жалем озирнеться назад у минуле й подивиться на двадцятичотирирічну дівчину, яку розлучили з нареченим і яка була змушена змиритися з його смертю. У молодої дівчини не було жодної образи чи звинувачення своїх батьків у скоєному, що, можливо, було заслугою її люблячої мачухи, однак навряд чи це полегшило її каяття. Можливо, згадуючи про те, як вона ніколи не дозволяла юній Ґертруді відвідувати аристократичні заклади, де часто-густо траплялися подружні зради, Флоренс вирішила зробити вигляд, що цього разу нічого не помічає.

Проте в будинку була ще одна жінка, яка могла довідатися правду. Марі Делер не могла не помітити велике бажання своєї пані оновити літній гардероб. Потрібно було підігнати по фігурі десятки нових вечірніх суконь, капелюшки — трохи урізати, лляні спідниці вимагали укорочення, також треба було переробити минулорічні костюми, а на десяткові тонесеньких білих блузок нашити складки й бахрому: тоді саме з’явилася нова мода — носити намисто з перлинами під білою блузкою, а завдяки прозорості делікатної тканини аксесуар дуже добре проглядався.

І от, влітку 1913 року Дік приїхав на декілька днів до Раунтона. Після цілого дня екскурсій, верхової їзди на полях, шумної та веселої вечері, після якої всі ще пили каву й грали в карти у вітальні, гамір голосів почав потроху стихати, гості по одному-двоє бажали один одному доброї ночі й піднімалися сходами до своїх кімнат. Ґертруда з Діком сиділи разом біля розпаленого каміну, розмовляли й дивилися один одному у вічі.

Для неї це була справжня мрія: усе виглядало так, наче вони були подружжям. Ґертруда сп’яніла від щастя. Поруч був чоловік, якого вона любила, поруч була сім’я, яку вона любила, і всі вони знаходилися в будинку, який вона любила. Їхня бесіда тривала дуже довго, однак залишилася певна ніяковість, невисловленість щодо грядущої ночі. Можливо, Ґертруда й дала Дікові зрозуміти, де були розташовані її покої. Нарешті вона піднялася нагору до своєї кімнати, розпустила волосся й почула приглушений стук у двері. Це був Дік. Ґертруда його впустила. Вони стояли один навпроти одного, він оповив її своїми руками, і її серце забилося щодуху. А тоді вони сіли на ліжко, було трохи ніяково. Вони розмовляли напівпошепки. Дік був серйозним, як завжди, і Ґертруді чомусь не вдавалося прочитати його думки. Однак, як і зазвичай, вона відчувала, що могла говорити з ним геть про все. Ґертруда розповіла про свої почуття: про щастя, що знайшла чоловіка, якого могла кохати, і про нещастя, що знайшла його вже одруженим. Він пристрасно притиснув її до себе і вони лягли на ліжко. Міцно загорнута у його обійми, Ґертруда зізналася, що незаймана. Його теплота й розуміння були безмежними, та коли Дік її поцілував і присунувся ближче, а тоді поклав на її тіло руки, Ґертруда знервовано завмерла й прошепотіла: «Не треба». Він одразу зупинився, запевняючи, що це не мало ніякого значення; та коли на її очах виступили сльози, Дік упродовж кількох хвилин пробував її підбадьорити, а тоді сказав, що нічого не змінилося, і зник за дверима кімнати.

Наступного дня черговий раунд екскурсій і розваг добіг кінця. У неї так і не було можливості нормально поговорити з Доті-Вайлі, а потім він поїхав. Невдовзі Ґертруда отримала лист подяки, якого Дік написав 13 серпня — вона вхопила його зі столика в коридорі й швидко побігла нагору до своєї кімнати, щоб прочитати наодинці:

«З найкращими побажаннями»?! Вона була пригніченою й приниженою. Що їй давав цей лист? Вона знову і знову читала його слова, переставляючи й міняючи їх місцями, щоб передостанній рядок листа став недоречним. Вона намагалася компенсувати прохолоду, яку відчувала, читаючи весь лист, зациклюючись на фразі: «та що там, ми живемо самотніми». Напевно, це він натякав на неблагополуччя свого шлюбу, однак навіть таке її судження не дало ніякої зачіпки. Ґертрудин настрій знову різко погіршився. Невже він і справді сказав: «Не соромтеся, я дуже ціную глибину ваших почуттів; я радий, що ви не тримали цього в собі; давайте будемо друзями»?

Але ж Ґертруда хотіла, щоб вони з Діком були не просто друзями. У її пам’яті спалахнули спогади про той задушевний вечір в Раунтоні, і вона зрозуміла, що важливим він був лише для неї, але не для нього. Дік набагато досвідченіший за неї: він сам розповідав їй про численну кількість своїх жінок. Її ж любовний фронт був зовсім безуспішним. Ґертруда брала все занадто близько до серця й уже надміру настраждалася через Генрі Кадоґана, щоб знову наступати на ті самі граблі. Відтоді минуло двадцять років, однак ті стосунки, безперечно, залишилися найбільшим коханням усього її життя; поетичний і зворушливий союз двох закоханих людей спонукав Флоренс та Г’ю розвідати все про його минуле і теперішні доходи, а тоді відмовити його кандидатурі на шлюб з донькою або принаймні змусити відкласти це питання на декілька років. Згодом після того він помер від запалення легенів, яке розвинулося після падіння у крижану річку. Однак та трагедія залишила великий знак питання над розумінням, що сталося насправді. У будь-якому віці це було б великим ударом — присвятити себе людині, яку ти кохаєш, потім з нею розійтись, а потім дізнатися, що вона загинула, та ще й у такий спосіб, що породжує безліч болісних питань.

Смерть Кадоґана залишила на серці Ґертруди великий шрам: з роками вона могла дозволити собі фліртувати з чоловіками, однак далі цього ніколи не заходило. Вона була дуже привабливою, сердечною, енергійною та мала прекрасне здоров’я, однак незважаючи на її чарівні риси (руде волосся, струнке й сильне тіло), мало хто з чоловіків міг прорватися крізь смугу її відчуження. У неї було багато шанувальників: спочатку Берті Крокентроп, про якого вона вперше написала: «дуже надійний», а за якийсь час, перебуваючи в стані роздратування, він здався їй «надзвичайно надокучливим». Невдовзі після того вона зробила про нього останній запис: «Я вже достатньо на нього надивилася!». Після цього у Ґертруди були нетривалі, але глибокі стосунки з племінником Флоренс, Біллі Ласселем. Іскра між ними спалахнула завдяки декільком спільним родинним святкуванням. Коли Ґертруда подорослішала й усе це залишилося позаду, вона непохитно проаналізувала свої попередні стосунки: «Так дивно усвідомлювати факт, що всі ті яскраві вогні тепер ніщо інше, як попіл. Від іскор не залишилося жодних ознак, і слава Богу! Немає ні радості, ні жалю. Єдине, що залишилося, — це спогади смутку, які час від часу ниють у мені в якийсь дивний спосіб. Але це відчуття далеке від бажання його присутності». Пізніше у Ґертруди був роман з одним привабливим йоркширцем, Віялом Пізом. Її спостережлива сестра Моллі написала: «Ґертруда так сильно з ним фліртує»; а Елізабет Робіне, подруга сім’ї, думала, що вони неодмінно заручаться. Але якими б не були наміри Піза, Ґертруда постійно від нього ухилялася, і ці стосунки не зайшли далі ласкавих кепкувань.

Кохання приходило до Ґертруди лише двічі. Цього разу воно дісталося аж до глибини її душі. Небачений раніше ефект, який мали ці почуття, виник, найімовірніше, через майже повну відсутність сентиментів і величезний інтелект. Вона навряд чи переплутала б прив’язаність з пристрастю, як це могло б статися з іншою жінкою. Флоренс, яка знала Ґертруду краще за будь-кого іншого, писала: «Насправді, за своєю природою Ґертруда схильна до глибоких переживань. У житті в неї були і велика радість, і велике горе. Та хіба могло бути інакше, коли... вона — така запальна й приваблива особистість... а її темперамент такий жадібний до досвіду?». Ще задовго до того, як Ґертруді виповнилося тридцять, вона навчилася жити без коханого. Жодна інша жінка не спроможна так уміло компенсувати цю нестачу, заповнюючи прогалини різноманітними пригодами. При цьому нестримні бажання Ґертруди, які залишалися незадоволеними, виливалися в її поезію, любов до якої з’явилася ще в школі, коли, читаючи твори Мілтона, Ґертруді хотілося «стрибати від радості». Через поезію вона виражала свої найтонші емоції. Однак те, що Ґертруда не віддавалася поезії повністю, засмучувало її мачуху. Флоренс постійно переймалася питанням: невже саме відсутність коханого та чоловіка притлумлювала у її падчерки те могутнє джерело почуттів?

З Раунтона Доті-Вайлі поїхав до Суффолка і вже звідти знову написав Ґертруді, щоб додати до свого попереднього листа якогось дивного висновку:

Раунтону було лише сорок один рік, а Г’ю з Флоренс поселилися в ньому 1905-го[35].

Дік повернувся до Лондона, щоб знайти пачку листів від Ґертруди. Його, звісно, тішила увага з боку такої авторитетної жінки, і він зовсім не хотів втрачати їхньої дружби; однак, коли у своїх листах Ґертруда торкалася тем, що так її непокоїли, у відповідь Дік починав м’ятися і так по суті нічого й не відповідав. «...Люба моя, Ваші листи дивовижні. Я не перестаю ними захоплюватися. Бережи Вас Бог. Однак у світі немає слів, за допомогою яких я міг би Вам відповісти. Що ж, поговорімо про щось інше...».

Для Ґертруди така відповідь була справжнім ударом. У своєму листі Доті-Вайлі розповідав про те, що погодився обійняти посаду в Албанії у Міжнародній прикордонній комісії. «Моя дружина зараз в Уельсі. Я збираюся послати їй телеграму, щоб вона повернулася й поїхала туди зі мною, а поки треба з’ясувати всі подробиці подальшого перебування на службі... Я переїхав до своєї старої холостяцької квартири на вулиці Гав-Мун-Стріт, 29. Так що тепер пишіть мені на цю адресу... поки я сам, давайте побудемо з Вами на самоті». Можливо, зважаючи на те, як ця новина могла вплинути на Ґертруду, замість розради він уперше підписався іменем «Дік». Будь-яка надія побачитися з ним умить зникла, а всі намагання розвіяти відчай, що звалився на Ґертруду важезним тягарем після його візиту до Раунтона, виявилися марними. Його листи були для неї життєво важливим спілкуванням. Вона так часто їх перечитувала, що вже давно знала все напам’ять — однак тепер запитувала себе: невже він погодився на їхнє листування виключно з почуття жалю, кажучи собі: «Скоро я поїду, і все це скінчиться.»?

Ґертруда розповіла Дікові про свої страждання, і він намагався її втішити. «Люба моя, ось, що я повинен Вам сказати: я посилаю Вам сердечний привіт і поцілунок, так нібито я мале дитя або ж дитя — це Ви». У справах кохання вона була новачком. Можливо, Ґертруда припустилася помилки й занадто рано розповіла Дікові про своє нестримне бажання, підганяючи його залишити дружину. У такий спосіб він хотів повідомити про зв’язок між цими її бажаннями й розчаруваннями через цнотливість, покладену на саму себе. По своїй душевній доброті він, можливо, трохи невміло намагався пояснити, що їй не слід соромитися жодних почуттів: «Минулого вечора мене зупинила одна вбога дівчина — знову те саме — я дав їй гроші й відправив додому... Я подобаюся дуже багатьом жінкам, чи, може, їм подобається той я, яким я був колись... словом, мені їх шкода... Ці плотські бажання є цілком природними, але часто-густо вони вказують на звичайний голод — ці бажання можуть розпалити справжній вогонь у розумі, однак це єдиний їхній позитив...».

А тоді застереження: «Джудит дуже добре Вас знає і раніше завжди читала Ваші листи, їй видасться принаймні дивним, якщо я раптом забороню це робити, а під час мандрівок наші життя перебувають у безпосередній близькості». Ґертруда була нажахана. Невже він більше не хоче отримувати її листи? Вона вирішила це з’ясувати й перестала писати. Дік одразу клюнув на приманку. Він миттю написав нового листа, було це наприкінці серпня: «І знову порожнеча, моя люба. Я постійно запитую себе: чи не сказав Вам чогось зайвого? Чи, може, Ви подумали, що вже минув той час? Чи, може, Ви були дуже зайняті? Не робіть так. Кайдани, в яких ми всі живемо закутими — чи не всі, а лише я, — розумно й правильно носити з легкою душею». Радіючи своїй маленькій перемозі, Ґертруда запитала у відповідь, як їй краще звертатися до нього, коли він працюватиме в Албанії. І Доті-Вайлі відписав:

Ще ніколи раніше Ґертруда не відчувала такого болю. Це було прощання, за яким Доті-Вайлі написав: «...якщо я раптом не зможу Вам писати, знайте, я завжди думатиму про те, що Ви сказали мені тієї ночі в Раунтоні... Витончену книгу нам не вдалося відкрити, однак наші руки зустрілися на її обкладинці». Під фразою «витончена книга» Ґертруда розпізнала його метафору для слова «секс». «...І Ви йтимете далі, залишаючись такою ж мудрою й надзвичайною жінкою, якою є, не боячись жодних здивувань і нової роботи, і життя загалом, і пам’ятайте, що буяння життя завжди у Ваших руках. А я завжди залишатимуся Вашим другом».

Ґертруда опинилися на перехресті свого життєвого шляху. У віці, коли вже можна розвіяти всі надії зустріти чоловіка, який міг би з нею одружитися і від якого можна було б народити дітей, вона знайшла саме того, кого шукала все своє життя. Чоловіка, який би цінував її власні досягнення, якого вона могла б з гордістю порівнювати зі своїми впливовими батьком і дідусем. На відміну від більшості жінок, які у такій ситуації піддалися б якомусь нерозсудливому роману, Ґертруда була дуже розважливою. Бунтівні, повсталі проти умовностей відчуття, давали чітке розуміння того, що вона була значно сильнішою майже всіх чоловіків, які зустрічалися на її життєвому шляху — вона так довго ховалася за своєю лінією оборони, що зрештою зненацька втрапила у її пастку. Досі, коли Ґертруда піддавалася смутку, єдиним, що завдавало їй болю, була відсутність чоловіка та сім’ї. Відносно дітей Ельзи та Мері у Ґертруди ніколи не виникало ні найменшої злості чи заздрощів, навпаки, вона вважала їх чарівними. Валентин Чирол помітив, як під час одного святкового візиту до Уельсу Ґертруді вдалося перетворити голосний шум дітей у його саду на неймовірну тишу за допомогою великої кількості історій, деякі з яких були серйозними, а інші — просто сміховинними. Діти швидко розгледіли її грайливу натуру, і тоді Флоренс показала Ґертруді, як найкраще пустувати з малюками. На першому балу її кузени Стенлі було близько двадцяти маленьких дівчаток, з якими Ґертруда танцювала безперестанку цілий вечір.

З усією своєю ерудованістю Ґертруда залишалася все тією ж дівчиною, якою була під час навчання в Оксфордському університеті, коли, відчуваючи нестерпну спеку, могла не роздумуючи стрибнути в річку в одязі. Тепер вона була першою, хто вставав з-за обіднього столу, за яким метушилися діти, щоб загнати їх у сад, або ж брала ракетку з м’ячиком і розпочинала галасливу й цікаву гру. Нещодавно Ґертруда влаштувала розкішний пікнік для всіх дітлахів зі своєї родини неподалік монастиря Маунт-Ґрейс (Йоркшир), після чого її листи були просто таки переповнені лагідними коментарями про маленьких племінниць: «Я в житті не бачила нікого милішого за діточок Мері і Поліна, безперечно, гарненька, та що там, вона просто чарівна».

Коли Дік з Джудит спакували речі для переїзду в Албанію, Ґертрудина остання надія на щастя, здавалося, луснула, наче мильна бульбашка. Стискаючи голову руками, вона усвідомила, що більше не зможе продовжувати ці стосунки, як і спілкуватися з ним напряму. Здавалося, що всі радощі її життя раптово добігли кінця. Їй було байдуже, житиме вона далі чи ні. Це не перша її невдача і точно не остання; та хоч як Ґертруда була дівчинкою-пестункою з багатої родини, якій мало в чому відмовляли. Дуже рідко їй доводилося чути слово «Ні», однак, доросла Ґертруда, схоже, була приречена чути відмову щоразу, коли прийняти її було найважче.

З тією ж мужністю, з якою вона йшла пліч-о-пліч протягом усього життя, Ґертруда вирішила раз і назавжди відгородити себе від безупинних метань від надії до відчаю. Вона не була вікторіанським моралістом — бо була надто розумною для цього — проте визнавала, що порушила правила, які були на боці шлюбної обітниці. Та Ґертруда хотіла показати Дікові, що ні час, ні відстань не можуть розвіяти кохання, яке вона до нього відчувала. Щоб заглушити свій нестерпний біль, Ґертруда вирішила взятися за один небезпечний для життя проект і з головою поринула в роботу. Вона повернеться в пустелю й вирушить у мандрівку, в якій ще нікому не вдавалося вижити. Дік казав, що йому подобається читати її твори. Що ж, вона напише для нього книжку, в якій ітиметься про щоденні випробування та тріумфи, і надсилатиме йому її частинами щоразу, коли діставатиметься до чергового етапу свого шляху. Це буде історія, чітко сфокусована на її мандрівці. А він, перебуваючи в Албанії і, найімовірніше, не дуже добре ладнаючи з Джудит, буде вічно згадувати про те, що вона там через нього, люблячи його, ризикує своїм життям — а може, уже й загинула — і він більше ніколи не побачить її. Ґертруда йтиме стежкою його дядька й несподівано для себе зауважить, як оживає її сила та дух; вона піде нещадною дорогою войовничих племен до Хаїля; це буде подорож, в якій ще нікому не вдавалося вижити.

Ґертруда вирушила на Схід через шість місяців після від’їзду Доті-Вайлі. Перед самим початком своєї подорожі вона надіслала Дікові цілу в’язку своїх книг та оглядових статей. І ось якою була його відповідь:

Це був холодний лист, в якому він зашифровано нагадав, щоб Ґертруда адресувала свої листи Джудит, а не йому. Її охопив нестерпний біль. Майбутня книга, як вона собі думала, насправді була б нічим іншим, як любовним посланням. Наче принцеса Шехеразада, вона мала завоювати його увагу, а тоді й серце силою захопливих розповідей і справжнього пригодницького духу.

У Лондоні Дік збирався завершити їхні стосунки; однак не минуло й місяця в Албанії, як він почав писати Ґертруді раз на кілька днів. Можливо, він хотів більше викластися для благополуччя свого шлюбу, але це не спрацювало. Можливо, перебуваючи з Ґертрудою, він почувався в безпеці від критики Джудит. Можливо, після вечері, коли Джудит вже йшла спати, після дня складних переговорів із сербами, албанцям і чорногорцями він сідав з пляшкою портвейну й дозволяв своїм найглибшим почуттям вийти назовні. В одному зі своїх листів він написав про ту їхню ніч у Раунтоні, коли Ґертруда втримала його від себе на відстані: «Це було правильно... і якщо мислити тверезо, то я зовсім про те не шкодую — однак, коли я мислю нетверезо, то таки шкодую і постійно згадую, аж поки не засну». У будь-якому разі, тепер у його листах з’явилося бодай якесь тепло.

А ось іще один лист від нього:

Доті-Вайлі перебував в Албанії недовго, і вже на Різдво повернувся до Лондона. Коли він заїхав до Ґертрудиних батьків у будинок на Слоун-стріт, удома він застав лише Г’ю. Новий рік подружжя Доті-Вайлі зустріло у графстві Суффолк, однак, здавалося, що між ними все було не дуже гладко. У своєму листі Дік написав:

Згодом він написав про те, що збирається в Аддис-Абебу, однак цього разу без дружини: «Там панує страшенне й повне беззаконня... Можливо, мені вдасться отримати Вашого наступного листа в Каїрі. Ваш батько дасть мені знати...». Представники турецької влади й британський уряд відмовили Ґертруді у супроводі під час подорожі, коли вона перебувала в Зізі. Тож Ґертруда фактично залишилися в статусі ізгоя; і щойно повернулася обличчям назустріч пустелі, щоб розпочати найнебезпечнішу частину своєї подорожі, розпочала писати книжку, яку збиралася присвятити безпосередньо Дікові. Тепер вона ділитиме її на розділи і частинами надсилатиме до Аддис-Абеби, а разом із нею і свої листи. Принаймні тепер Ґертруда не боялася, що написане може потрапити до рук Джудит.

Через Діка Ґертруда отримала побажання щасливої дороги від самого автора книги «Пустельна Аравія». Тоді це мало для неї неабияке значення. Важливішим була лише суть, про яку вона довідувалася з листів Діка: емоційний зв’язок між ними зміцнювався, незважаючи на те, що ніяких суттєвих змін не відбувалося:

І хоча Ґертруді було дуже складно перекласти його думки на мову ясного сприйняття, Дік принаймні писав їй з Лондона раз в один-два дні. У листах Ґертруди не було жодних обмежень, ухилянь чи замислів. Вона знову й знову писала про свої почуття та бажання. А він відповідав: «Я не можу описати, наскільки мені приємно... бачити, що Ви мені пишете, що хотіли б вийти за мене заміж, народити мені дітей, присвятити мені все своє життя і серце».

Нагадуючи Доті-Вайлі про те, що перською мовою слова «сад» і «рай» звучать однаково, Ґертруда вигадала метафору «фантазійний сад», в який могли заходити лише вони двоє. Там вони завжди могли бути разом наодинці:

Наприкінці січня 1914 року Дік знову навідався до Г’ю, а тоді вирушив до Аддис-Абеби. Після свого від’їзду він написав Ґертруді листа, який був менш риторичним і більш чуттєвим за всі попередні: «Де Ви зараз є? Біля замку Белка[37], працюючи за десятьох чоловіків, втомлені, голодні й сонні..? Мені подобається уявляти Вас такою. А ще я люблю думати (хоч це трохи нетактовно), що Ви там дуже самотня й чекаєте на мене...». І нарешті Дік написав слова, які Ґертруда так довго жадала почути:

Сидячи у своєму маленькому наметі, вона знову й знову перечитувала ці слова, і серце її билося у шаленому темпі. Нарешті він їй зізнався. Він зізнався насамперед собі та їй, що кохає. Утім Ґертруда ще ніколи не відчувала, що опинилася так далеко від Діка. Вона все думала, чи не забув він іще, як вона виглядає? Траплялися такі жахливі миті, коли вона намагалася відтворити у пам’яті вигляд його обличчя, але не могла. Ґертрудина подорож добігала кінця; ще трішки — і вона вже зможе сказати, що їй вдалося вижити. Однак, напевно, дійти до самого кінця й сміливо подивитися пустелі в обличчя було куди важче, ніж все те, що їй уже довелося пережити. Фізично Дік перебував від неї далеко, як ніколи, а ще він ні на крок не наблизився до того, щоб залишити дружину. Розплакавшись від повного виснаження і смутку, Ґертруда запитала себе, чого їй вдалося досягти:

Ґертруда повернулася в Англію без Діка Доті-Вайлі — але не для того, щоб знову взятися за старе. Літо було спекотне й сповнене поганого політичного передвістя. Дік продовжував писати, дедалі відвертіше й менш обережно: «Я б усе віддав, щоб Ви зараз сиділи навпроти мене у цьому порожньому будинку».

Четвертого серпня в Раунтоні, напередодні війни, Ґертруда вирішила попрацювати військовою медсестрою — спершу тимчасово в лікарні святого Онслоу в парку Клендон, що біля міста Ґілфорд, графство Суррей. Вона написала листа в Товариство Червоного Хреста з проханням знайти для неї роботу. Ґертруда пропрацювала в Клендоні три тижні, коли отримала телеграму з відповіддю, у якій запитували, чи може вона негайно поїхати на роботу до міста Булонь у Відомство поранених і зниклих.

У жовтні німецька армія пройшла Фландрію, після чого британські експедиційні війська вирушили в місто Іпр, щоб завадити німцям розпочати наступ. Втрати були численні. Ґертруда приїхала туди в кінці листопада, а там ще досі залишалося дуже багато поранених солдатів на ношах, які лежали й чекали на причалах і вокзалах.

Ґертруда заскочила у свою невеличку мансардну квартирку у місті, а тоді одразу ж пішла до контори, де заповнювала різні бланки, складаючи списки поранених і зниклих солдатів, а потім направляла стоси паперів до військового міністерства. Працюючи по вісім-дев’ять годин на добу, вона вечеряла у ресторані, а тоді, страшенно втомлена, поверталася додому, сідала за стіл і писала листи Дікові та родині. Ґертруда вже не почувалася такою нещасною, вона знову була завантажена роботою і працювала в темпі, який прямо-таки шокував її колег, які ніяк не встигали за міс Белл. Тепер листи Діка були такі пристрасні, якими вона й не мріяла їх бачити. Ґертруда брала їх із собою на роботу й перечитувала під час швидкого обіду:

Позбавлений сексу, він не міг думати ні про що інше:

І Ґертруда відповідала Дікові щиро, від самого серця:

Однак у грудні Ґертруда отримала неприємну звістку. Джудит прибула на північ Франції для роботи в лікарні й жила неподалік. Дуже скоро місіс Доті-Вайлі написала Ґертруді листа з пропозицією зустрітися й разом пообідати. Ґертруда панікувала, адже не могла запитати поради у Діка. Однак було б дуже дивно, якби вона не відповіла. Ґертруда знала, що впорається і з цим.

Навіть якби Джудит лише підозрювала про тісний зв’язок Діка з Ґертрудою, то після їхньої зустрічі всі її здогадки підтвердилися б. Ґертруда не була лицеміркою. Якщо її щось запитували, вона завжди говорила правду. Судячи зі змісту наступного Ґертрудиного листа Дікові, Джудит, тремтячи від гніву та страждань, сказала їй, що Дік завжди дотримуватиметься шлюбу і Ґертруді слід змиритися з тим, що зрештою він її покине. Ґертруда написала Доті-Вайлі: «Мені було так неприємно. Не змушуйте мене проходити через таке... Ви ж мене не покинете?... Це муки, справжні нескінченні муки».

Кожне їхнє спілкування, кожен лист підносив Ґертруду до висот, а потім знову скидав у безодню. Ніби маятник, вона коливалася від однієї крайності почуттів до іншої. Зустріч із Джудит загнала Ґертруду у прірву паніки та сум’яття. А невдовзі вона раптом опинилась у стані неосяжного щастя — Дік написав, що повертається додому. У лютому він вже дістанеться Марселя; коли проїжджатиме Францією, зустрінеться із Джудит; і вирушить до Лондона. А там уже Ґертруда зможе до нього приєднатися. Вона має чекати на повідомлення й бути готовою вирушати в дорогу. Однак надовго Дік зостатися не зможе, оскільки добровільно й з радістю викликався воювати на фронті і збирався йти на півострів Галліполі.

Дік надіслав повідомлення. Маленька валіза вже була спакована. Ґертруда схопила речі й побігла до авто, яке відвезло її на пароплав. Діставшись Лондона, вона стрімголов поїхала до будинку на Гав-Мун-стріт, 29 і торкнулася дзвінка. Двері відчинилися, і Ґертруда нарешті дивилася Дікові в очі. Якусь мить вони так і стояли, а тоді Дік однією рукою взяв валізу, а другою пригорнув Ґертруду до себе. Вони були разом наодинці чотири ночі й три дні. А тоді він пішов, щоб приєднатися до полку генерала сера Яна Гамільтона, який вирушав назустріч безнадійним пригодам у Галліполі.

Перша світова війна швидко зайшла у безвихідь, а ціле покоління молодих юнаків загинуло, так і не здобувши жодних досягнень у боротьбі проти німецької армії. Намагаючись знайти бодай якийсь вихід, британським броненосцям, що курсували у Середземному морі, наказали підібратися до Туреччини через вузьку протоку Дарданелли й бомбардувати Константинополь, оскільки турки були союзниками німецької армії. Якби на південному сході відкрили нову лінію фронту, Німеччині довелося б відвести війська від західного фронту. Однак сталося так, що британські кораблі натрапили на міни. Три броненосці потонуло, і військово-морський флот мусив відступати. Новий необдуманий план відступу, який мав призвести до появи нової лінії фронту, полягав у висадці британської армії на береги Галліполі. Цей план мав обернутися справжнім самогубством, оскільки щойно військові вибралися на сушу, як турки вгатили по них зі своїх кулеметів.

Найщасливіші та найромантичніші миті в житті Ґертруди стали для неї одночасно й найбільш болісними та нестерпними. Сучасній жінці важко усвідомлювати, що вона досі не утвердила своє кохання в повному фізичному значенні і цього вже зробити не зможе. Можна було б сміливо заявити, що непорушні принципи Ґертруди, які благополучно провели її пустелею й уберегли від тисяч інших небезпек, ніколи не дозволили б їй стати коханкою. Однак немає жодної необхідності в таких твердженнях. Лист, якого розгублена Ґертруда написала Дікові за декілька днів після їхньої розлуки, давав чітко зрозуміти, що вона зовсім не боялася наслідків з приводу можливої вагітності, однак ніяк не могла подолати в собі вроджене ханжество. Вона так сильно хотіла освятити їхній союз сексом, та водночас не могла спинити себе й не відхитнутися від цього в останню мить. Чого їй хотілося насправді (що вона повинна була йому пояснити) — щоб він переступив через її небажання й супротив і покохався з нею силоміць. Однак за своєю натурою Дік був лагідним і безнадійно скомпрометованим коханцем, який просто не міг так учинити.

Ґертруда надіслала Дікові листа після того, як Доті-Вайлі, перебуваючи у паніці, був ошелешений її відмовою. Вона писала з неприхованим почуттям жалю:

Ось що Дік відписав: «Можливо, тоді, у Лондоні, нас спинив якийсь невловимий дух передчуття? Для Вас ризик був занадто великим — Ви ризикували своїм тілом, ризикували своїм внутрішнім спокоєм і душевною гордістю...». Ґертруда була готова «оплатити рахунок», як вона відповіла, якою б високою не була ціна: вагітність, ганьба чи соціальне відчуження. Тепер вона вважала, що дитина, яка була б зовсім не найгіршим наслідком, могла б стати найкращим подарунком:

Ґертрудині листи народжувались у результаті кількох годин страждання й шкодування. Вона пообіцяла, що більше ніколи не ухилиться від Діка. «Якби я дала Вам більше, мені довелося б тримати Вас ближче до себе, що, найімовірніше, змусило б Вас відступити. Я озираюся назад і гніваюсь на свій супротив... У мене було декілька неймовірних годин. Якби я під час них померла, я б усе одно залишилася щасливою. Але Ви... Ви не отримали того, чого хотіли».

Для Ґертруди, яка була дуже відважною, секс став останнім рубежем. Не варто судити її суворо — за той супротив вона розплачувалася щодня решту свого життя.

Вона змогла добре пізнати Діка лише після тих їхніх щасливих днів у Лондоні, що були навесні 1912 року. Протягом трьох наступних років, незважаючи на зростання темпу їхнього листування, вони змогли провести разом лише кілька днів. Знову й знову вони зможуть лише мигцем побачити один одного крізь багатолюдний, переповнений різноманітними подіями світ, простягнути один до одного руки, а тоді знову бути розлученими. Певною мірою Ґертруда та Дік нічим не відрізнялися від багатьох пар, які одружилися під час війни: коли чоловіки йшли на фронт, подружжя були вимушені розлучатися, а після завершення воєнних дій їм доводилося довго возз’єднуватися як чоловікові та дружині, адже за час розлуки люди ставали практично незнайомцями. Їм доводилося пізнавати один одного в юності серед своєї родини та друзів; потім між ними зароджувався тісний зв’язок, який неминуче вів у ліжко; однак такий поступовий розвиток стосунків дуже рідко траплявся в жорстокому й заплутаному світі 1915 року. На якусь мить вони опинилися разом, щось там трохи змогли довідатися один про одного протягом тих чотирьох ночей у Лондоні, а тоді він знову зник, залишивши її ще більш закоханою й ще більш знедоленою.

Ґертруда не вірила, що її страждання може стати ще нестерпнішим, однак воно виросло в десятки разів. У своєму листі вона поставила Дікові ультиматум:

Коли вони з Ґертрудою були разом, Дік розповідав, як Джудит страхала його, що покінчить життя самогубством за допомогою морфію, який можна було дістати в лікарні. Після такої заяви Доті-Вайлі не наважувався розповідати дружині про Галліполі і про те, що могло статися; однак від Ґертруди він нічого такого не приховував. Він був упевнений, що вона залишатиметься спокійною й сильною. Тепер, на превеликий жах, він прочитав, що Ґертруда розглядала такий само вихід. У квітні 1915 року вона написала:

Бідолашний Доті-Вайлі опинився у дуже складній ситуації: і його дружина, і коханка втратили здоровий глузд і зібралися йти за ним на той світ. З Галліполі він відписав Ґертруді:

І знову, нагадуючи про її власні недавні переконання, що смерть — це розв’язка, Дік написав: «Стосовно того, що ви казали про якесь майбутнє у заобрійних місцях, я хочу зауважити, що це все вигадки — і нічого більше. Ми повинні йти своєю земною дорогою — все це райське божевілля призначене для богів та поетів, а не для нас, ну хіба що у снах». Його листи стали дещо віддаленими. Зрештою, минув час, коли Ґертруда могла запропонувати Дікові себе. Попереду на нього чекала битва, яка трохи нагадувала самогубство, і Доті-Вайлі потрібно було багато про що подумати.

В архівах Імперського воєнного музею зберігся останній лист від Діка Доті-Вайлі. Послання не було адресоване ні коханці, ні дружині; там була вся правда про нерішучість у його ставленні до Ґертруди. Лист адресований матері Джудит, місіс Г. Г. Кої-Джин, яка проживала у місті Ллендісул, в Уельсі. Він був написаний 20 квітня 1915 року, за шість днів до того, як Діка вбили в Галліполі; Доті-Вайлі написав його у штаб-квартирі середземноморських експедиційних військ. Це було ретельно продумане послання, в якому йшлося про Джудит і Дікове занепокоєння щодо її намірів:

Авжеж, то була неправда, коли він писав своїй тещі, що у Лондоні зовсім не мав можливості з кимось зустрітися. Навіть більше, його останній лист пролив нове світло на нього і двох жінок у його житті. Він дав зрозуміти, що всі ті листи, які Ґертруді було так важко осягнути та які з одного боку виражали його кохання, а з іншого — уникання будь-яких зобов’язань, були зумовлені нестабільним станом його дружини та його постійною турботою й відповідальністю за неї. Можливо, Дік знав, що без нього Джудит просто не впорається. Коли вона не була завантажена своєю складною роботою у лікарні, її, вочевидь, охоплював стан хаосу й сум’яття. Оскільки Дік не посмів розказати їй про «корабельну аварію», значить і справді була велика ймовірність, що вона могла накласти на себе руки, якби він залишив її заради Ґертруди. У будь-якому разі, Доті-Вайлі розумів, що коли його вб’ють, Джудит може зламатися.

Здається, Дік покохав Ґертруду так сильно, як вона лише могла мріяти, причому не важливо, був у них секс чи ні; однак Доті-Вайлі не міг змусити себе залишити дружину. Відомо одне — перед ним зрештою постала жахлива дилема: він міг підтримати душевне здоров’я дружини і тим самим приректи Ґертруду на нескінченні муки; або ж відкрити завісу таємничості свого кохання до Ґертруди й принести страждання вразливій дружині. Дік, напевно, був дуже виснажений цією внутрішньою боротьбою. Однак тієї хвилини він не мусив приймати жодного рішення, адже його власне життя висіло на волосині.

Останні слова Доті-Вайлі, адресовані Ґертруді, які він написав, висаджуючись на корабель на річці Клайд, були такі: «Моя люба Королево, у мене так багато спогадів... про Вас і Ваше неймовірне кохання, і Ваші поцілунки, і Вашу відвагу, і прекрасні листи, які Ви мені писали... від свого серця моєму — листи, деякі з них я швидко стер [з пам’яті], наче виступаючі краплі крові». Усі листи, які Ґертруда надсилала йому у Галліполі, він надіслав їй назад за день до запланованого штурму берега «V».

На борту корабля було близько двох тисяч військових: більшість — з провінції Манстер (Ірландія), дві роти з графства Гемпшир (Англія), одна рота з Дубліна, декілька загонів з дивізії ВМС, а також Доті-Вайлі й іще один учасник з полку генерала Гамільтона, підполковник Вір де Лансі Вільямс. Тієї ночі, перед нападом на турків, від яких він потім і зазнав поразки, Доті-Вайлі був дуже спокійним. Його товариш по службі, Елліс Ашмед-Батлітт зауважив, що Дік говорив дуже рідко, однак «схоже, він багато думав». Підполковник Вір де Лансі Вільямс написав: «Я думаю, що бідолашний Доті-Вайлі усвідомлював, що на цій війні його вб’ють».

Річка Клайд вивела їх до берега «V», і портова баржа була переміщена на позицію, яка слугувала б понтонним мостом. Доті-Вайлі з Вільямсом чекали півночі, коли мав прибути капітан Гарт Валфорд з розпорядженням від генерал-майора Айлмера Ґантера-Вестона щодо відновлення наступу на замок і поселення Седд-ель-Бахр. Валфорд висадився на берег вранці 26 квітня, щоб битися пліч-о-пліч з уродженцями Гемпшира. План був такий: перша рота мала спробувати захопити замок і поселення, друга — спробувати приєднатися до війська на березі «V», а тим часом третя рота мала пробратися крізь огорожу з колючого дроту й вийти на пагорб № 141.

Війська захопили замок, однак Валфорд загинув. Із захопленням поселення було не так просто. Турки ховалися у підвалах і за стінами кожного будинку, і щойно їхні загарбники вийшли із замку, турки почали обстріл. Іноді вони чекали, щоб британці пройшли повз них, а тоді стріляли у спини. Доті-Вайлі спостерігав за цим із корабля і страждав аж до полудня. А тоді він ухопив палицю й рушив до поселення. От лише свого револьвера Доті-Вайлі не взяв, залишивши його на річці Клайд. Коли він проходив повз задні ворота замку, куля збила з нього кашкета. Офіцер з Манстера пізніше написав, що Доті-Вайлі заходив у будинки, в яких могли причаїтися десятки турецьких солдатів, так спокійно й буденно, ніби заходив до крамниці: «Я... пам’ятаю, як був шокований надзвичайно спокійною поведінкою Діка. У нього в руках взагалі не було ніякої зброї, лише маленька палиця». Ідучи спокійною ходою, Дік підняв рушницю, яка лежала біля мертвого солдата, але за декілька секунд, ніби передумавши, кинув її назад на землю. Нарешті поселення було захоплене, і Доті-Вайлі попрямував до пагорба № 141. Несучи в руках свою палицю й зберігаючи моторошний спокій, він піднявся на пагорб, ведучи за собою військо солдат з Дубліна, Манстера й Гемпшира. Вони вийшли на самий вершечок пагорба, однак, як виявилось, турки дісталися туди раніше. І в мить перемоги Доті-Вайлі вбили пострілом у голову.

Вільямс разом з іншими солдатами поховав Діка на тому пагорбі. А тоді прочитав біля його могили молитву «Отче наш» і попрощався. Пізніше корабельний майстер витесав хреста, щоб позначити могилу, а священик з Манстера відспівав померлого. Дік Доті-Вайлі був найстаршим за званням офіцером з роти добровольців, який одержав Хрест Вікторії — найвищий військовий орден за відвагу під час Галліпольської операції. Його могила лишається там і досі, оточена лавандовими кущами та двома кипарисами; це єдине кладовище у Галліполі, яке складається лише з однієї могили. Як написав сер Ян Гамільтон: «Ніколи ще не виймав шаблі хоробріший солдат. Він не відчував ненависті до ворога. Серце його було сповнене ніжності й печалі... Він був незламним героєм. А оскільки хотів би померти саме так, то так воно й сталося».

Після смерті Доті-Вайлі залишилося багато запитань. Чому він не взяв свого револьвера? Невже настільки сильно не хотів наступати на своїх турецьких товаришів, що був готовий радше померти, ніж захищатися? Чи не було це формою самогубства радити жінці, яку він кохав, «іти до кінця своєю дорогою...і що не варто підганяти час»?

Можливо, він думав, що коли виживе під час Галліпольської операції, далі його життя стане негожим. Ґертруда поставила перед Діком палкий ультиматум: «Передусім світом вимагайте мене... Або так, або ніяк. Я не можу жити без Вас».

Джудит дійшла до переломного етапу. Можливо, Дікові було так само байдуже, житиме він чи помре, і він так само нічого не збирався робити для свого захисту, як і Ґертруда, коли вирушила до Хаїля. Як сказав Гамільтон, «серце його було сповнене ніжності й печалі», він би радше пішов на вірну смерть, аніж скривдив котрусь зі двох жінок, яких так сильно кохав.

Коли Джудит дізналася про смерть чоловіка, вона написала у своєму щоденнику: «Шок був просто убивчим. Мені здавалося, що моє серце розлетілося на мільйони дрібних уламків... що ж, напевно, доведеться ці уламки збирати... тепер я самотня вдова».

Ґертруда дізналася про смерть коханого в іще гіршій формі. Вона продовжувала йому писати, адже ніхто не повідомив їй, що сталося: зрештою, Ґертруда не була для нього ні другом, ні ріднею. Вона була на званому обіді зі своїми друзями у Лондоні, коли один з гостей, не маючи жодних підозр про їхні стосунки, висловив свій жаль щодо загибелі Діка Доті-Вайлі. Вони продовжили говорити про його відвагу, тимчасом як Ґертруда сиділа приголомшена і зблідла і вся кімната пливла у неї перед очима. Вона тихесенько підвелася з-за столу і, перепросивши, пішла з кімнати. Не усвідомлюючи, що робить, Ґертруда вирушила до Гемпстеду, до сестри Ельзи, яка тепер уже була леді Ричмонд. Коли Ельза відчинила двері й побачила перед собою пригнічену Ґертруду, вона вирішила, що вбили їхнього брата Моріса, і розридалася від горя.

«Ні, — сказала Ґертруда нетерпляче. — Ні, не Моріс». Вона прилягла на софу, і Ельза протягом декількох хвилин гладила сестрине чоло. А тоді Ґертруда відвернулась.

Під кінець 1915 року солдати бачили відвідувача на могилі Діка Доті-Вайлі. Не було жодних сумнівів, що то була жінка з захованим під вуаллю обличчям. Однак яка саме то була жінка — ніхто так і не зрозумів. За словами Л. А. Карліона:

Історія Майкла Гіккі проливає дещо інше світло на ті події:

У ще деяких джерелах зазначається, що під час візиту таємничої жінки з обох сторін не пролунало жодного пострілу.

Де була Джудит 17 листопада 1915 року? Зважаючи на записи в її щоденниках з грудня 1914 року по вересень 1915 року, можна простежити, що до травня вона працювала завідувачкою англо-ефіопського госпіталю Червоного Хреста, який був розташований у Фревані, за сотню кілометрів південніше міста Кале; а потім до вересня у Сен-Валері-сюр-Сомм. Її щоденники розповідають про труднощі, які виникали з добровольчим персоналом, і про серйозні недоліки французької військово-медичної служби. У квітні 1916 року вона обійняла посаду старшої медсестри, завідувачки лікарні біля бухти Мудрас, що в західній частині острова Лемнос.

Доті-Вайлі вбили 26 квітня 1915 року. Можливо, мати Джудит виконала його прохання і за декілька днів після сумної звістки приїхала до Фревані, щоб приглянути за своєю донькою. Дік просив місіс Кої не забирати Джудит від її роботи, однак теща могла вирішити поїхати з донькою додому в Уельс, щоб та трохи перепочила від складної та виснажливої роботи. Це могло б пояснити, чому в травні Джудит залишила Фревань, а тоді знову взялася за роботу у Сен-Валері-сюр-Сомм (число не було зазначено). Якщо вважати, що саме Джудит приходила на Дікову могилу того осіннього дня, доведеться припустити, що вона була в тій місцевості на шість місяців раніше, ніж повинна була б. Крім того, дуже мала ймовірність, що британські військові чи французьке стаціонарне обслуговування могли погодитися привезти вдову в зону бойових дій — усього Хрестом Вікторії нагороджено 39 кавалеристів, і їхні вдови мали б повне право на таке ж бажання. Також дуже сумнівно, що хтось із вище згаданих органів міг би влаштувати припинення вогню з боку турків на час її перебування біля могили.

Однак усе-таки вдалося з’ясувати деякі факти після того, як ми звернулися до книги «Галліполі», яку написав капітан Ерик Віллер Буш, кавалер двох орденів за видатні заслуги, службовець військово-морського флоту Великої Британії й яку опубліковано 1975 року:

Існує припущення, що побоювання Доті-Вайлі щодо врівноваженості своєї дружини були недаремними і що вона дійсно переживала знесилення. Чи справді вона в це вірила, чи просто хотіла довести, що саме вона, а не Ґертруда, була тією жінкою на березі «V» — не відомо. І єдиним способом досягти цього було переконати посла, що того дня на острові була справді вона. Однак зрештою Джудит раптом стала дуже чесною чи, може, просто розгубилась, одним словом, листа вона не надіслала.

Ерік Буш також пише, що бідолашній Лілі вдалося навідатися на могилу свого чоловіка в 1919 році. Навіть у мирний час, щоб здійснити таку поїздку, їй потрібна була допомога представництв британської армії в Чорному морі, Константинополі, та передової бази, розташованої поруч із портом Кілії. До острова її доправив один лоцманський човен, і знову ж таки, вона ступила на берег біля уже відомої річки Клайд.

Дата легендарного покладення вінка на могилу, 17 листопада, залишається досить розмитою. Буш, офіцер морського флоту, стверджує, що підібратися цього дня до берега було неможливо через несприятливі погодні умови. Гіккі, як ми бачимо, датує цю подію не точніше, як «наприкінці 1915 року». У листопаді Ґертруду викликали до керівника морської розвідки, капітана Р. Голла. Він повідомив про те, що з їхнього каїрського представництва надійшла телеграма, в якій ішлося, що вони хочуть з нею співпрацювати. Ґертрудин добрий товариш доктор Девід Гоґарт припустив, що її нещодавно здобуті знання про племена північної Аравії для їхнього бюро були б просто безцінні. Довго не вагаючись, Ґертруда дала свою відповідь і 16 листопада написала листа Флоренс:

Сімнадцятого листопада Ґертруда була у своїй квартирі на Слоун-стріт, 95 і пакувала валізу. У суботу, 20-го числа, вона прибула до Марселя, де зійшла на борт корабля «Аравія», що належав британській транспортній компанії Р&О. Вона написала батькові листа, в якому повідомила, що корабель відчалить о 4-й годині ночі наступного дня; і що, за її підрахунками, корабель має прибути до Порт-Саїда в четвер, 25 листопада. Однак перший Ґертрудин лист з Каїра був написаний у вівторок 30 числа, очевидно, що саме тоді вона прибула до пункту призначення. Ґертруда згадала про «жахливу подорож — майже безперервний шторм» і зазначила: «ми причалили до Порт-Саїда ввечері в четвер... Тож наступного дня я прокинулась уже на місці». Дивно, вона також сказала: «Сьогодні вранці, по прибутті, я вам телеграфувала й просила передати кимось ще одну сукню й спідницю», — складається враження, що в неї було два прибуття: перше в п’ятницю 26-го, а друге — наступного вівторка. У решті її листів розповідається про те, як 26 листопада двоє її нових колег, Гоґарт і Т. Е. Лоуренс, після вечері витягли її трохи розвіятись, і більше ні слова про те, що було далі. Дні та ночі 27-го, 28-го та 29-го листопада пропущені.

Каїрське бюро було розвідувальною базою, яка займалася питаннями середземноморських експедиційних військ, відправлених на півострів Галліполі. Окрім Гоґарта та Лоуренса, який у той час був у траурі за своїм братом Віллом, там було ще двоє Ґертрудиних знайомих: Леонард Вуллі, директор розвідувального бюро в Порт-Саїді, та капітан Голл, брат того службовця, який відправив її до Каїра, відповідальний за залізницю. Ґертруда опинилася в оточенні друзів. Чи могла вона, перебуваючи під їхнім обачним захистом, наступного ранку сісти на швидкісний потяг до Порт-Саїда, потім пересісти на вантажний корабель, який доставляв до Дарданелл якусь сировину, і зрештою опинитися на бортовій баржі, яка підвезла б мандрівницю до берега «V»? Якщо турецькі кулемети замовкли, чи було це результатом допитливості та поваги стосовно обох: загадкової жінки, яка йшла без жодного супроводу, та Доті-Вайлі, до могили якого вона так наполегливо прямувала?

Чи ж це часом не Ґертруда здійснила ту «подальшу подорож», про яку вона обмовилася в розмові з Флоренс перед своїм від’їздом з Англії?