Королева пустелі

Розділ 15 Коронація

У Ґертруди були важливі союзники. Черчилль, новий державний секретар з питань колоній, назначив Лоуренса своїм радником з питань Аравії. Лоуренс, як і Ґертруда, був шокований зрадою французів щодо Фейсала і хотів вгамувати своє почуття провини та відповідальності за те, що сталося в Сирії. Як і Ґертруда, він вважав Фейсала найліпшим кандидатом на іракську корону. Але насамперед потрібно було вивідати ситуацію з французами. У результаті невдовзі Лоуренс поінформував Черчилля, який у той час відпочивав на півдні Франції, займаючись живописом, що є одна умова: Фейсал мав відмовитися від усіх претензій щодо Сирії і від будь-якої підтримки сирійських націоналістів. Фейсал погодився й був навіть готовий відмовитися від батькових претензій щодо Палестини взамін на іракський трон для себе та новостворений йорданський — для його брата Абдуллаха.

Однак у Черчилля на порядку денному була терміновіше завдання адміністративного характеру — суттєво зменшити загальну суму витрат, яка становила 37 млн. фунтів, для військового контролю на Близькому Сході і велетенські витрати на охорону порядку в Іраку. Для цього від скликав британських держслужбовців Іраку на конференцію в Каїрі.

Десятиденна конференція розпочалася 12 березня 1921 року, головною темою обговорення був Близький Схід у всіх можливих ракурсах. В Іраку Кокс зміг придушити повстання на дуже великій території і був, як і Черчилль, упевнений, що наступний крок до незалежного арабського уряду треба зробити без вагань. У конференції брали участь маршал авіації Г’ю Тренчард з ВПС Великобританії; Кінаган Корнвалліс, фахівець розвідувальної служби, який останнім часом керував арабським бюро, а тепер був закріплений за міністром фінансів у Єгипті; та генерал-майор сер Едмунд Айронсайд, командир військ у Персії. Команда сера Персі складалася з шести осіб, включно з Ґертрудою, Джафара-пашею та Сасуном Еффенді Ескаїлом, єврейським бізнесменом, який займав посаду міністра фінансів. Також на конференції був А. Т. Вілсон, який на той час працював у нафтовому бізнесі, що не завадило йому стати попереду офіційної групової фотографії, і тим самим відтіснити Ґертруду на задній план.

Лоуренс зустрів іракську делегацію на каїрському вокзалі. Після того, як Ґертруда востаннє бачила його на Мирній конференції, він став всесвітньовідомою персоною завдяки старанням журналіста Лоуела Томаса, який написав біографію Т. Е., а тепер їздив по світу, читаючи лекції та влаштовуючи прес-конференції про свого героя. Лоуренса публічність одночасно й мучила, і тішила — він дуже гнівався, коли одного разу потайки прослизнув на задній ряд кінотеатру на фільм про себе самого, а його все одно помітили. Уперше в житті він був відоміший за Ґертруду — от тільки її саму це зовсім не обходило. Вони обережно пробралися до її номера в готелі Семіраміс, і Ґертруда почала вичитувати Лоуренса за певні коментарі пресі, за похвалу й критику роботи громадянської адміністрації в Багдаді. У той час, коли Кокс викладався по повній програмі, щоб придушити повстання, Лоуренс написав статтю для газети Sunday Times: «Англійський народ у Месопотамії потрапив до пастки, з якої важко буде вибратися з достоїнством і честю. Ситуація виявилася набагато складнішою, ніж нам про неї розповідали, а наша адміністрація значно кровожерливіша та більш неуміла, ніж про це знає народ». Ґертруда налетіла на Лоуренса за це висловлювання й за його звинувачення у тому, що Іраку насаджували англійську мову: це була брехня, сказала вона, і він про це знав. «Казна-що!».

Хай там як, Ґертруда з Лоуренсом залишалися чудовими друзями, усе тими ж старими «пронирами», які тепер опинилися між найбільшими двигунами Близького Сходу і обоє хотіли бачити Фейсала королем Іраку. Після Лоуренсового від’їзду Ґертруда зробила короткий візит Черчиллю та його дружині Клементині в їхньому багатокімнатному готельному номері, а наступного дня вони взялися за роботу.

Кокс сказав Черчиллю, що в тимчасовій державній раді, яка підпорядковувалася британцям, найближчим часом мала відбутися заміна керівництва, і бажано, щоб це був арабський правитель. Ґертруда пояснила, що є три кандидати: сунітський лідер, накіб, Саїд Абдула Рахман, який вже у похилому віці і скоріш за все відмовиться; турецький принц; та шейх Мухаммарах. Також було два найсильніші суперники: Фейсал та менш підходящий Саїд Таліб.

Таліб, син накіба з Басри, був поважною фігурою, досить популярним у своєму регіоні, тямущий у політиці і, як одного разу його описала Ґертруда, «збиточник». На той час він саме займав посаду міністра внутрішніх справ і був дуже засмучений, що не ввійшов до складу каїрської делегації. Таліб був відомим убивцею — принаймні всі знали, що він убивав людей і під час війни намагався продати свої послуги за непомірну ціну або туркам, або британцям. В Індії його ув’язнили, але в результаті відпустили через втручання А. Т. Вілсона та британської адміністрації в Багдаді: адже Таліб зрештою був з дуже впливової іракської сім’ї, його батько очолював могутнє сунітське угрупування південної частини Іраку. Нещодавно Таліб співпрацював з британцями під час придушення повстання в Багдаді та Басрі й намагався втертися до Ґертруди в довіру за день до того, як вона поїхала до Каїра; пізніше Ґертруда розповіла:

Під час конференції Кокс, Ґертруда та Лоуренс висловили свої переконливі докази на користь кандидатури Фейсала. Він був героєм війни і відважним британським союзником у повстанні. Він був благородний і надихав діяти, і був готовий одразу братися за роботу. Черчиллю також подобалося, що з Фейсалом у Британії з’являться важелі впливу на його батька шарифа Хуссейна та брата Абдуллаха. Тож він віддав свій голос на користь еміра. Черчилль зв’язався з Англією, щоб передати їм те, що вважав найголовнішим: «Син шарифа, Фейсал, вселяє надію найкращого та найдешевшого рішення нашої проблеми». «За два тижні нам вдалося виконати такий обсяг роботи, на який раніше ми витратили б близько року, — писала Ґертруда у своєму листі до Балфура 25 числа. — Містер Черчилль просто неймовірний чоловік, він завжди готовий піти на компроміс і майстерно керує, як великими політичними зібраннями, так і маленькими комітетами, на які ми розпалися».

У Ґертрудиних очах Ірак почав потроху вимальовуватися. Маленький комітет, який тепер складався з неї, Кокса, Лоуренса та іракських міністрів, узявся за роботу, не звертаючи уваги на часові та географічні межі. Оскільки в країні, де переважна більшість мешканців шиїти, правив сунітський лідер, те, що емір буде прямим нащадком Пророка, було його козирем. Його слід було негайно запросити до Багдада до того, як почнуться вибори правителя. Але спершу йому потрібно було поїхати в Мекку і звідти оголосити про свою кандидатуру. Прямуючи далі на схід, його успіх зростав ще більше. Черчилль відправив телеграму до Великобританії зі словами: «І Кокс, і міс Белл погоджуються, що якщо притримуватися розробленої тактики, поява Фейсала в Месопотамії сприятиме його загальному визнанню».

Наступним важливим питанням, яке непокоїло Ґертруду, була Палестина. Черчилль зіткнувся з багатьма суперечними труднощами: він мусив встановити з французами прийнятний кордон між Палестиною та Сирією і ще один на півдні між Палестиною та Єгиптом. Він мав виконати обіцянку про батьківщину для євреїв і водночас забезпечити півмільйона арабів, які вже жили на території Палестини, обіцяним самовизначенням. Більше того, яким би урядом Черчилль не забезпечив Палестину, він мав обходитися Британії дешевше, ніж тодішніх 6 млн. фунтів на рік. Конференція проходила успішно й Черчилль вирішив, що рішення знайдене. На схід від річки Йордан мала постати новостворена арабська держава. У результаті її назвали Трансйорданією, у ній мав бути встановлений арабський уряд, а Абдуллах мав стати її правителем. На захід від Йордану євреї мали б змогу селитися серед арабів, однак уся ця територія залишалася б підмандатною і перебувала б під британським контролем. До того ж, найімовірніше, саме Лоуренс вплинув на те, щоб розширити кордони мандату на південь до Акаби й забити осиковий кіл між дедалі загрозливішим Ібн Саудом і британцями в Єгипті.

Черчилль доручив Герберту Семюелу, верховному комісару в Палестині, обмежити свою відповідальність за землі, які лежали на захід від Йордану, на яких мали заселитися євреї, і забезпечив його єврейськими військами, щоб її оберігати. Ґертруда вважала цей план прямою дорогою до провалу. Вона погоджувалася з коментарями сера Віндема Дідса, сіоністського ідеаліста, який не міг приховати своєї тривоги через прийняті рішення, які стосувалися Палестини. Казали, що під час однієї приватної бесіди Дідс спалахнув зі словами: «У нас узагалі є якийсь політичний курс? Чи знає наш уряд, куди цей курс веде? Якщо ви запитаєте містера Черчилля, яким, на його думку, буде становище арабських країн через двадцять років, чи зможе він вам подати бодай туманне бачення цієї картини? Він не знає; він не думає; у тому, що ми робимо, немає ніякої координації».

Ґертруда від самого початку й до кінця була відверта у своєму неприйнятті сіонізму. Вона написала домнулу: «Французи в Сирії й сіоністи в Палестині формують колосальний бар’єр, який унеможливлює чесне ставлення до арабів; тільки в Месопотамії ми можемо проводити чесну політику... Безвихідне становище в Палестині дуже сильно відрізняється від того, в якому опинилася Сирія; і вихід цілком очевидний, а саме — усунення сіоністської політики». У своєму передбаченні Ґертруда не помилилась. І вже на початку липня 1922 року араби відмовляться від визнання балфурської декларації, відхилять палестинський мандат, наданий Британії Лігою Націй, а євреї зазнають жорстокої різанини у своїх поселеннях розгніваним арабським натовпом.

Коли конференція добігла кінця, до Ґертруди на декілька днів приїхав її батько. Як і Черчилль, він хотів поговорити про фінанси. Імперія її дідуся опинилася на межі краху. Ціна на акції компанії Дорман Лонг почала падати, а сер Г’ю та сер Артур Дорман були найбільшими власниками цінних паперів цієї компанії. Намагаючись підняти ціни, вони почали самостійно скуповувати акції, але цим самим лише пришвидшили спад. Уперше в житті Ґертруда відчула, що теж має звернути свою увагу на питання грошей. Як і завжди, фінансове становище було за межами її інтересів — робота була для неї всім, і ніякі статки її не цікавили. Утім вона відчувала, що мусив теж чимось пожертвувати. Повернувшись до Багдада, Ґертруда настільки занурилась в роботу, що не змогла придумати нічого кращого за економію на пір’ї. Вона написала листа Флоренс, просячи прислати блакитного трикотину, щоб Марі могла зшити їй офісну сукню, і шматочок матерії для підходящого капелюшка «оздобленої червонувато-коричневим пір’ям, фазанячий чудово підійде... тільки не купуйте страусове пір’я, воно занадто дороге».

Перед тим як розпочинати публічну підготовку до виборів, потрібно було почекати, поки Черчилль проконсультується з кабінетом міністрів і доб’ється схвалення уряду її високості щодо участі Фейсала у виборах. Для британців у Багдаді, які перебували в піднесеному настрої, цей період очікування був наче короткою відпусткою. Пройшло вже чимало часу, відколи у відділку востаннє лунали жарти, однак тепер там знову запанував сміх. Ґертруда зауважила про шейха, одного із запрошених на концерт, на якому музикант, капітан Томас, зіграв Патетичну сонату. «Наприкінці він запитав, чи сподобалося глядачам його виконання. „Валлахі, — сказав один із шейхів, — хошдакках” — „їй-богу, добре барабанить!”».

Під час цієї перерви Ґертруда зайнялася вирішенням та обговоренням питання щодо того, що потрібно робити з Ктесифоном, найпопулярнішою іракською археологічною пам’яткою, щоб зберегти знамениту фасадну стіну, яка помітно нахилилася всередину. Також вона зустрілася зі своїм товаришем Хаджі Наджі, садівником і городником, який жив у передмісті Карадаги, заради приємної компанії з яким вона неодноразово їздила до його поселення: «Хаджі Наджі... найкраща людина на землі... дещо незвичайна заміна подружки, однак найкраща, яку я могла знайти». Вони гуляли, сиділи під деревами абрикоси та шовковиці, плоди яких саме подостигали, і влаштовували там пікніки, смакуючи салатами зі свіжих овочів. Іноді він заїжджав до її будинку в місті, щоб поговорити про політику або ж доставити кошика з фруктами та овочами, прикритими букетом квітів. Садівник був вірним прихильником Британії і цілком підтримував еміра. Його дружба з Ґертрудою приносила користь, але водночас і шкодила. Живучи зі своєю сім’єю наодинці в глибині села, він був доступною мішенню для націоналістів-екстремістів, і час від часу на ніч йому доводилося виставляти охорону навколо свого будинку. Хаджі Наджі навіть став неофіційним інформатором Гертуди, повідомляючи про все, що коїлося в його місцевості. Пізніше, коли емір приїхав до Басри, вона познайомила його з Кінаганом Корнваллісом, якого назначили Фейсаловим помічником, і Хаджі Наджі зі своєю командою гостинно прийняли Фейсала.

За три місяці після каїрської конференції відпустка закінчилася і події почали розвиватися досить швидко. Фейсал вирушив з Мекки до Іраку і наприкінці червня мав прибути до Багдада. Ґертруду розпитували про дизайн тимчасового прапора Іраку, яким можна було б прикрасити вулиці до його приїзду, і Ґертруда неабияк занервувала. «Я вважаю, що Фейсал як державний діяч має усвідомлювати, що повинен заручитися довірою старшого й надійнішого населення, і водночас не охолоджувати захоплення своїх ревних прихильників».

Перебуваючи в Каїрі, Черчилль запитав, чи зможе адміністрація віддати свій виборчий голос на користь Фейсала: «Ви можете забезпечити, щоб його обрали на місцевих виборах?» Західні політичні методи, він зауважив, «не обов’язково будуть підходящими для сходу, і тому важливо створити фундаментальний принцип для виборів». Це було дечим сильнішим за просту пораду, це було наказом. Якби кандидатуру Фейсала відхилили, сталася б справжня катастрофа, почалося б повторне розгортання арабського питання. Кокс чітко виконуватиме розпорядження, прописані в листі. Не було жодного сумніву в тому, що Фейсал — найбільша надія на стабільність в Іраку. Сер Персі з Ґертрудою мали побачити, що він прийшов до влади за особистим вибором країни, однак усі мали знати, що він переміг би незалежно від побажань британців. «Я ні на секунду не засумнівалася в правильності нашої політики, — прокоментувала Ґертруда. — Ми більше не можемо здійснювати прямий британський контроль... однак це навіть смішно, що нам доводиться знову й знову повторювати, що подобається їм це чи ні, але у них має бути арабський уряд, а не британський».

Її виховання та освіта, а також великий досвід у Аравії, сформували у Ґертруді практичне бачення демократії. У своєму «Огляді громадянської адміністрації Месопотамії» вона написала:

Сучасні критикани методів, за допомогою яких британці збиралися заручитися підтримкою у виборах Фейсала на посаду короля, могли б подумати про розхвалену демократію сьогодення. Кожна європейська країна має власний сорт демократії. На час написання цієї книги «вільна й чесна» виборча система створила британський уряд, за який проголосувало лише 36% виборців; у сполучених Штатах Америки результати виборів вирішуються не більшістю голосів, а голосом за маргінальні інтереси.

Ґертруда мала переконатися в тому, щоб у країні, поділеній расовими, релігійними та економічними відмінностями, ніхто не почувався утисненою меншістю. Ці люди були в надійних руках. Усі Ґертрудині звіти виражали її провідну ціль — захищати народ, зокрема представників меншин, від дискримінації та переслідування. У багатьох її листах проявляється занепокоєння щодо несправедливості та масових убивств вірменів, курдів та інших меншин, яких утісняли з боку Османської імперії. Ґертруда була свідком того, як хворі та голодні мученики, уцілілі після такого масового винищування, шкандибали до Багдада («О, домнуле, це справжній приплив людського страждання»). Протягом року, який вона пропрацювала у Франції у відділенні поранених і зниклих безвісти, Ґертруда щодня була свідком такого лютого варварства, якого, здавалося, ще світ не бачив. І у своєму кабінеті в Басрі та Багдаді, вона була змушена пропускати через себе стоси звітів про все нові й нові звірства. Ґертрудині спроби позбутися обмежень і розробити схему нового уряду були покликані уникнути несумісного змішування рас і вірувань. В Іраку більшість населення становили меншини, чи релігійні, чи расові. Будь-яка проста мажоритарна система голосування залишила б велику частину населення без права голосу. Якби в Іраку запровадили тодішню британську демократичну систему, голосування було б прерогативою лише багатіїв, і знатні сунітські меншини знову опинилися б біля керма уряду, як це було за турецького правління.

Повернувшись з Каїра, Кокс з Ґертрудою довідалися, що Саїд Таліб серйозно зайнявся агітацією. За вечерею, яку він організував для бесіди з журналістом газети Daily Telegraph, Таліб заявив, що серед британського оточення є упереджені чиновники, які здійснюють неправомірний вплив на вибори. Він запитав у журналіста, чи слід йому звертатися до короля Георга з проханням усунути цих чиновників, і при цьому висловив досить чітку погрозу зі свого боку: якщо будуть прийняті бодай якісь спроби вплинути на вибори. Він заявив: «Емір Аль-Рабії з 30 тисячами гвинтівок та шейх Чабаїш з усіма своїми людьми хотіли б вирішити це питання». Ґертруда була присутня на тій вечері, вона зазначила: «Це було справжнє підбурювання до повстання, таке ж серйозне, як і будь-які слова, сказані тими, хто минулого року збурив усю країну, і взагалі, це на межі з проголошенням джихаду. Велика ймовірність, що Таліб вестиме свою передвиборчу кампанію з таким запалом, що зрештою опинитьсяу в’язниці».

Ґертруда дізналася, що Таліб збирав навколо себе найманих убивць, яких, як вважали, найняв ще в Басрі за правління турків. Вона одразу ж передала Коксу всі чутки й поділилася з ним своїм найбільшим страхом, що наймані головорізи Таліба вб’ють Фейсала. Кокс вирішив невідкладно вдатися до рішучих заходів, про які попередньо не повідомив Ґертруду. Наступного дня, одразу ж після чаювання у леді Кокс, на якому Таліб був присутнім, його заарештували. Кокс повідомив Черчиллю: «Сьогодні вдень відбувся арешт на багатолюдній вулиці, після чого ми направили його вниз річкою до міста Фао. Я не думаю, що цей арешт призведе до якихось неприємностей, оскільки, як мені здається, більша частина міста навпаки зітхнула з полегшенням. Я щиро сподіваюся, що ви зможете підтримати мене у цьому рішенні і дозволите відіслати його до Цейлону». Черчилль відповів, що промова Таліба має бунтівний характер і що заслання цілком доцільне. Крім того, більшу частину свого подальшого життя Таліб прожив у Європі, отримуючи виплату від британського уряду, яка, у разі його появи на території Іраку, вмить була б припинена.

Незважаючи на те, що Кокс не порадився з Ґертрудою стосовно такого свавільного й нетипового для нього вчинку і що усунення суперника напередодні виборів суперечить усім демократичним принципам, вона відчула надзвичайне полегшення: більше того, після ув’язнення Таліба на поверхню спливли масштаби його діяльності зі збору інформації, більшу частину якої отримували шляхом вимагання грошей. Ґертруда заявила, що Талібові погрози позбавили його права участі у демократичному процесі. З приводу заслання Таліба до британського уряду надійшла лише одна скарга: від Гаррі Сейн-Джона Бриджера Філбі, офіцера з питань політики, що працював у Коксовому відділку, який ще раніше, коли Таліб займав посаду міністра внутрішніх справ, був його британським радником. «Джек» Філбі, колишній працівник індійської держслужби і досвідчений мандрівник країнами Сходу, був людиною з різкими судженнями, і завжди бентежив Ґертруду та Кокса своїм захопленням Талібом. Воно й не дивно, що ця новина так вразила Філбі й змусила піти до Коксового кабінету, де він підняв жахливий ґвалт. Що стосувалося Ґертруди, з нею Філбі взагалі відмовився говорити і після того просто ігнорував.

Ґертруда повернулася до організації зустрічі Фейсала. Вона була приємно здивована, коли дізналася, що саме накіб, а не британці, взявся проконтролювати, щоб еміра зустріли належним чином і так само добре розмістили. На жаль, у комітеті, обраному для організації його прийому, виникло стільки суперечок, що його члени ледь не почали битися. Ґертруда була присутня на першому зібранні, а тоді, зітхнувши, залишила їх сваритися далі й пішла самотужки вирішувати всі деталі. Вона скликала працівників залізниці й попросила прикрасити потяг, який мав забрати Фейсала з Басри[48]. Єдині кімнати, придатні для еміра та його команди, містилися в старому управлінському закладі, Сералі, який на той час потребував реставрації. Ґертруда звернулася до управління громадськими спорудами й дала їм завдання. Вона зібрала грошову допомогу з багдадської знаті, яка призначалася на придбання хороших килимів, меблів і гобеленів. Купців вона попросила доставити решту меблів, посуд і столові прибори. Знайшла досвідчених слуг; шістдесят людей знатного роду вирушили зустрічати Фейсала, а разом з ними й навчений почесний караул. Ґертруда написала у листі додому: «Учора ми отримали новину про Фейсалове прибуття до Басри [23 червня 1921 року], і, дякувати Небесам, прийом був просто неймовірним... Зараз Фейсал рушив до Дженефи та Кербели, а сюди він прибуде вже у середу, 29-го числа».

Фейсал виявився природженим оратором, і це було великим успіхом. Він уже встиг завоювати прихильність великої кількості людей, які організували на його честь урочисту зустріч у Басрі. Провівши одну ніч у потязі, він мав прибути до Багдада вранці 29-го червня. Місто прикрашали тріумфальні арки та арабські прапори, і скрізь товпилося повно народу. На вокзалі зібралася сила-силенна людей, почесний караул та оркестр. А тоді оголосили, що емір затримується і що приїде на автомобілі. Надворі стояла спека й народ уже починав никнути, і тоді Кокс узяв на себе командування й відправив людей по домівках з проханням, щоб усі поверталися на вокзал о 6-й годині вечора. Він надіслав Фейсалу повідомлення, щоб той чекав, поки вирішать проблему з потягом і продовжив свою подорож саме на ньому, але щоб розраховував свій час так, щоб дістатися до Багдада в час вечірньої прохолоди. Натовп людей розійшовся, але невдовзі знову зібрався. Нарешті приїхав Фейсал.

Зустріч еміра проходила за планом, Фейсал пройшов через усю кімнату, щоб потиснути Ґертруді руку. Однак, стоячи поряд з Кінаганом Корнваллісом, особистим радником еміра, після від’їзду передової групи, Ґертруда почула, що візит до Басри пройшов не так добре, як вона сподівалась. Офіцери з питань політики, які там зустрічали Фейсала, поставилися до нього зневажливо. Найобразливіше поводився Філбі. Те, що Кокс відправив Філбі супроводжувати Фейсала, на перший погляд, здавалося досить дивним рішенням. Цим самим він сподівався показати, що британці неупереджені і ще не розцінюють Фейсала як переможця. Можливо, він намагався дати Філбі другий шанс. Кокс вважав, що декілька годин під Фейсаловими чарами переконають Філбі у прекрасних якостях еміра. От тільки, на жаль, цього не сталося. У потязі Філбі дуже розлютив Фейсала, переконуючи в достоїнствах його ворога, Ібн Сауда — після смерті капітана Шекспіра Філбі був британським зв’язковим з Ібн Саудом, — і запевняючи, що, на його думку, Ірак має бути республікою. До Багдада Фейсал приїхав роздратований і спантеличений. Він не розумів, чи верховний комісар Іраку був на його боці, чи ні; і якщо так, то чому тоді його офіцери займають іншу позицію?

Для Кокса цього виявилося занадто. Філбі зійшов з потяга раніше, начебто через нездужання, і протягом декількох днів не з’являвся у відділку. Коли ж нарешті прийшов, Кокс викликав його до себе в кабінет і звільнив. Згідно з дипломатичним висловлюванням Кокса: «Я був вимушений попрощатися з містером Філбі тому, що на стадії розвитку, якого нам вдалося досягти, його розуміння політики уряду її високості почало значно відрізнятися від мого».

Ґертруді було дуже шкода колегу, але вона знала, що Кокс учинив правильно. Вони з Філбі познайомилися, ще відколи Ґертруда працювала в Басрі; одного разу навіть разом святкували Різдво на судні посеред краю болотяних арабів, тоді вона ще написала багато статей для його арабської газети. Він часто був довіреним посередником між ними та накібом; але, очевидно, більше йому не можна було довіряти. Ґертруда вирішила навідатися до Філбі та його дружини й висловити своє співчуття і... «...там на мене чекала надзвичайно неприємна бесіда. Місіс Філбі розридалася, звинуватила мене у звільненні свого чоловіка й вийшла з кімнати. Тоді я нагадала йому про нашу довгу дружбу й намагалася переконати в тому, що зробила все, що могла... Мені взагалі важко збагнути, як він міг стати на бік того негідника Таліба, і все ж, він до нього уподібнювався».

За першої ж можливості Ґертруда залишила свою візитівку в Фейсаловому кабінеті в Сералі, після чого емір одразу ж послав за нею свого помічника, який передав, що Фейсал хоче її бачити: «Фейсал умить послав за мною, — писала Ґертруда. — Мене провели чекати у велику кімнату, однак емір дуже швидко до мене підійшов, одягнутий у свою білу рясу; він узяв мене за руки й сказав: „Я й подумати не міг, що ти зможеш так сильно мені допомогти”... і ми сіли на диван». Слідом за цим на мене чекав розкішний бенкет в садах Мод. Пам’ятаючи про Фейсалову любов до поезії, поет Джаміль Захаві підвівся й продекламував велетенську оду, в якій Фейсала назвав королем Іраку.

Однак усе було не так просто, як здавалося. Поселення нижньої частини Євфрату готувало петицію на користь республіки, і багато шиїтських моджахедів були налаштовані проти Фейсала. Ґертруда побачила, що зі зростанням напруги стає дедалі важче боротися; вона доклала всі свої зусилля — розмовляла, переконувала, писала, наводила найрізноманітніші докази, причому навіть уві сні. Багдад уже вдалося переконати, думала вона, і залишалося сподіватися, що решта країни буде його наслідувати.

Різноманітні прийоми та звані вечері продовжувалися, найрозкішніші з них проходили в будинку накіба; коли з’являвся Фейсал, старий шкандибав до верхівки сходів, де вони з ним формально обіймались, а тоді спускалися разом до гостей. Ґертруда сиділа праворуч від Фейсала. «Ця вечеря була просто казковим видовищем, — записала вона, — ...усе проходило у відкритій галереї, усі ці ряси, їхня уніформа і цілий натовп зі слуг, кожен з яких виріс у маєтку накіба; упорядковане достоїнство, справжня розкіш і тиск захоплення, який відчувається в атмосфері так само точно, як і палюча нічна спека».

Одинадцятого липня Державна рада на прохання Накіба одноголосно проголосила Фейсала королем. Кокс полегшено зітхнув, однак він знав, що потрібно було провести референдум, для того, щоб підтвердити, що Фейсал — вибір народу. Вони з Ґертрудою вже навіть сформулювали запитання: «Ви погоджуєтеся з тим, що відтепер Фейсал — король і правитель Іраку?» — і роздрукували його на аркушах, які роздадуть велетенській кількості племінних представників, включно з трьомастами особами зі знаті.

Ґертруда стала частим гостем Фейсалових апартаментів. Через багатолюдну прийомну її проводив емірів британський радник, високий і привабливий Кінаган Корнвалліс, до якого вона почала ставитися, як до «надійної опори». Фейсал проводив дні, приймаючи людей з різних куточків країни, а вечорами ходив на звані вечері або влаштовував їх у себе, приймаючи по п’ятдесят гостей за раз. Впливова єврейська спільнота величала еміра розкішним прийомом у службовій квартирі великого раввина.

У багатьох з них були претензії до арабського короля, однак усі вони розвіялися того вечора, коли Фейсал підвівся й без підготовки виголосив дивовижну промову, під час якої люб’язно зауважив, що євреї однієї раси з арабами. Він подякував за подарунки, неймовірно гарно переплетений Талмуд і золоту дощечку Скрижалей закону. Ґертруда написала: «Я надзвичайно щаслива тим, як зараз розвиваються події. Таке враження, наче все це мені лише сниться... Заручившись нашою гарантією, увесь народ сходиться до Фейсала, до того ж, існує думка, що ми зробили правильний вибір, рекомендуючи його кандидатуру. Якщо нам вдасться перетворити цей хаос на порядок, яким же вартісним буде наш вчинок!».

А тоді настав час для святкування в Ер-Рамаді. Якщо Фейсалову коронацію, яку мали провести через декілька тижнів у Багдаді, вважали формальною європейською церемонією, то святкування в Ер-Рамаді було бедуїнським еквівалентом церемонії, племінним зібранням на його честь і кульмінацією перемоги всіх арабських війн за незалежність. Для Ґертруди це також була кульмінаційна мить її довгої боротьби за арабів, сенсаційним розпалом племінної забави та тріумфу; а також подією, на якій вона, хоч і не була єдиним британським представником, однак займала головне місце, стоячи на помості поряд з Фейсалом, Алі Сулейманом, могутнім пробританським шейхом Дулаїмів, та своїм близьким товаришем Фагадом Бегом з Аназехів.

Протягом трьох тижнів температура повітря не опускалася нижче 46°С. Місто Ер-Рамаді лежало в ста дванадцяти кілометрах від Багдада, уздовж річки Євфрат. Ґертруда зі своїм водієм виїхала о 4-й годині ранку. Не доїжджаючи до міста Фаллуджа, яке знаходиться на півдорозі, вона помітила попереду хмару пилу, що свідчило про Фейсалів кортеж. Зрівнявшись з його автомобілем, Ґертруда запитала, чи можна їй поїхати наперед, щоб сфотографувати його приїзд. За декілька кілометрів до Фаллуджі вони дісталися до наметів племені Дулаїм, — починаючи з тієї точки, уздовж дороги вишикувалися племінні мешканці, які виголошували свої вітання й підносили гвинтівки над головами, здіймаючи з обох боків дороги пиловий туман, що нагадував дрейфуючі скелі. Коли Фейсалів автомобіль проїжджав повз них, вони пускалися галопом услід за ним, формуючи суцільну дику кавалькаду вздовж автомобіля. Так вони супроводжували його до Фаллуджі, міста, де була прикрашена кожна споруда, а весь люд чекав на вулицях і на дахах будинків.

Тут вони зробили невеличкий привал, щоб Фейсал міг привітатись зі своїми прихильниками й перекусити, а в цей час його автомобільний кортеж перетнув річку Євфрат через перехідний місток. Фейсал зі своєю невеличкою командою, у складі якої була Ґертруда, вийшли на борт прикрашеного судна і також переправилися на інший бік. Протилежний берег був досить крутим, і в тому місці, де розпочиналася Сирійська пустеля, верхи на конях і верблюдах стояли вишикувані в ряд воїни Аназехів, племені Фахада Бега. Фейсал зупинив свій автомобіль, щоб привітатися з велетенською шеренгою народу їхнього племені. Після того, як він продовжив рух на північний захід, вершники рушили слідом за ним. Шейх Алі Сулейман вийшов на околицю міста Ер-Рамаді, щоб привітати Фейсала. На берегах на них чекало дивовижне видовище: перед довгою шеренгою коней і верблюдів стояв велетенський білосніжно-білий верблюд, верхи на якому, увесь у чорному, сидів прапороносець, який тримав над головою стяг племені Дулаїм.

Фейсал зайшов до затіненого чорного шатра, що стояв поряд з річкою Євфрат, його площа становила шістдесят квадратних метрів, а бокові стіни були зроблені зі свіжо зрублених гілок. Біля дальньої стіни намету стояв поміст, і від самого входу й аж до помосту пліч-о-пліч вишикувалися племінні мешканці. Фейсал сів на високий диван; праворуч від нього сидів Фахад Бег, «великий племінний лідер серед славних племен і великий суніт серед сунітів... Я ще ніколи не бачила, щоб [Фейсал] виглядав настільки розкішно. Він був одягнений у свою звичну білу рясу з прекрасною чорною аброю [тунікою] поверх неї та білий спадаючий головний убір зі срібним переплетеним акалом [мотузяним ободом]».

А тоді він заговорив, нахилившись уперед і покликавши чоловіків, які стояли аж біля виходу, підходити ближче. Наче великий приплив, близько п’ятисот чоловіків підійшли й сіли перед ним на землю. Фейсал говорив, наче справжній вожак, своїм сильним мелодійним голосом.

У Ґертрудиній кар’єрі це була найважливіша мить, кульмінація всіх її трудів. Фехад Бег та Алі Сулейман стали по обидва боки від Фейсала, щоб присягтися йому на вірність. Вони сказали: «Ми присягаємося тобі у вірності тому, що ти відповідаєш вимогам британського уряду». Ґертруда написала:

Після цього Алі Сулейман підводив по одному своїх сорок чи п’ятдесят шейхів, вони вкладали свої долоні в долоні Фейсала й присягали у вірності. Фейсал вийшов на сонячне світло у супроводі Сулеймана та Фахада Бега. Навколо них по колу кружляли тисячі племінних жителів, галопуючи на конях з галасливими вигуками, тимчасом як король зі своєю свитою йшов до двірських садів, де мало відбутися святкування. Після цього Фейсал піднявся на високий поміст перед стіною, увішаною килимами. Усі лідери з Ґертрудою сіли позаду нього, а тоді всі мери, казіс, та інші знатні представники з усіх міст Іраку від Фаллуджі до Ель-Каїма один за одним підводилися зі своїх стільців під затіненими деревами, підходили до Фейсала й вкладали свої долоні в його. Ґертруда уважно вглядалася в красу декорацій, розмаїття одягу та кольорів, суворі обличчя сільських старійшин, одягнутих у білі тюрбани або червоні куфії, та достоїнство, з яким Фейсал приймав усі ці присяги.

Від його приїзду минуло лише шість тижнів, а референдум уже чітко показав Фейсалову фактично одноголосну підтримку. За два тижні в Багдаді мала відбутися коронація, і він зв’язався з накібом, щоб той допоміг сформувати перший кабінет міністрів. Ґертруда хотіла показати Фейсалу величну арку Ктесифона, яку він ще ніколи не бачив. Щойно надворі розвиднілося, вона зі своїми слугами поїхала готувати сніданок, яким пригощатиме Фейсала ще в прохолодний час дня. Тож вони з Фейсалом сіли на розкішні килими пити каву і їсти яйця, язики, сардини та дині. 6 серпня Ґертруда написала листа:

Однак полку для Ґертруди Фейсал не сформував. Чарівний комплімент, який приніс їй несказанне задоволення, виявився б незрозумілою для Кокса ідеєю.

Після екскурсії біля арки Ктесифона Ґертруда повернулася до відділку, де пропрацювала чотири години, тоді взяла годину на обід, після чого навідалася до накіба. Далі вона як президент багдадської громадської бібліотеки відвідала засідання комітету. Ґертруда заявила, що в бібліотеці будуть представлені книги трьома європейськими мовами, а також арабською й п’ятьма іншими східними мовами; і що буде видаватися журнал з короткими оглядами всіх книг та каталог з усіма наявними манускриптами. Після засідання вона зробила візит ввічливості зовиці Сасун Еффенді Ескаїл, а тоді поїхала додому влаштовувати звану вечерю для Хаміда Хана, кузена Аги Хана. Навіть для Ґертруди цей день видався досить важким. Надворі стояла нестерпна спека, і, незважаючи на сильну течію і зрідка запливаючих акул — одна з яких того ж тижня покусала хлопчика — вона поплавала в річці Тигр і з захопленням розповіла у своєму листі додому про недавнє поповнення Коксового звіринця найбільшим орлом, якого Ґертруда будь-коли бачила: «Він живе на карнизі затіненого боку будинку і їсть кажанів, які в сутінках потрапляють у сітку... орел полюбляє ласувати ними вранці, і тому багатостраждальна леді Кокс зберігає їх у холодильнику в банці».

Ґертруда ще ніколи не була такою заклопотаною і такою щасливою. Вона мала додатковий привілей — під час своїх регулярних візитів ввічливості її супроводжував королівський радник. Високий і чисто виголений «Кен» Корнвалліс був засмаглим привабливим молодиком з орлиним носом та пронизливими блакитними очима. З агресивною прямотою та почуттям гумору, він працював Фейсаловим радником уже п’ять років, тож емір попросив його поїхати разом до Багдада.

І був ще Фейсал, зі своїм шармом та почуттям гумору, вдячністю та зацікавленістю до Ґертруди. Між ними зародилася міцна прив’язаність: Фейсал називав Ґертруду сестрою.

Одного спекотного вечора, катаючись верхи вздовж річки Євфрат і насолоджуючись прохолодним річковим повітрям, Ґертруда проїхала повз новий будинок Фейсала, який ще досі перебудовували та ремонтували.

Біля вхідних дверей вона побачила його автомобіль, залишила свого поні на одного з його слуг і вилізла на дах, одягнута у брюки-галіфе та сорочку. Там вона побачила Фейсала, який сидів разом з помічником і дивився на захід сонця, промені якого відображалися на воді, а за річкою пустеля зливалася зі згасаючим червонастим небом. Побачивши Ґертруду, Фейсал посміхнувся і махнув рукою, запрошуючи приєднатись, а тоді підвівся й узяв її за руку. Ідучи поряд, емір розмовляв з нею арабською, звертаючись до Ґертруди на «ти»: «„Енті Іракіях, енті бадасіяк”, — сказав він мені, що означало: „Ти — месопотамець, ти — бедуїн”».

На етапі останнього приготування напередодні коронації виникла деяка «плутанина»; прийшла телеграма від міністерства з питань колоній, в якій вимагали, щоб під час своєї промови Фейсал оголосив, що верховною владою країни буде верховний комісар. Фейсал відповів, що від самого початку дав ясно зрозуміти, що буде незалежним правителем, який підтримуватиме дружні взаємини з Британією. Проголошення Кокса верховною владою призвело б до нового розпалу опозиції екстремістів. Ґертруда цілком з ним погоджувалась. Його головною й первісною задачею було посилити свою незалежність.

Двадцять третього серпня 1921 року на встеленому килимами внутрішньому дворі багдадського Сералі, де в той час Фейсал тимчасово орендував житлові кімнати, відбулася коронація короля Іраку. П’ятсот гостей були розсаджені групами, а серед них британці, арабські чиновники, городяни, міністри та місцеві делегації. Церемонія розпочалася о 6-й годині ранку, коли надворі ще відчувалася прохолода. Одягнутий у мундир Фейсал разом з сером Персі, у церемоніальному білому з усіма своїми стрічками та зірочками, генералом сером Альмером Халданом, військовим начальником, та декількома ад’ютантами, пройшов повз почесний караул Дорсету й попрямував до помосту. «Фейсал виглядав дуже величним, але досить напруженим, — прокоментувала Ґертруда. —... Він переглянувся з усіма, хто сидів у першому ряду, ми зустрілися з ним поглядами і я ледь помітно йому салютувала».

Саїд Хуссейн, представник підстаркуватого накіба, зачитав Коксів маніфест, в якому було вказано, що за Фейсала проголосувало 96% населення Месопотамії. Після цих слів прогриміли виголоси: «Нехай живе король!», — усі гості підвелися на ноги, підняли прапор і оркестр — через відсутність національного гімну — заграв «Боже, бережи Короля». Слідом за цим пролунали салютні постріли з двадцяти однієї гвинтівки. Опісля сотні делегатів почали з’їжджатися й вітати Фейсала:

Тиждень закінчувався Фейсаловим запрошенням на чай, під час якого вони з Ґертрудою мали обговорити дизайн нового національного прапора і його особисті королівські знамена, на яких мала бути зображена золота корона на червоному трикутнику Хіджазу. Його перший кабінет міністрів було сформовано; Ґертруда мала особисті невисловлені претензії до трьох його членів з дев’яти, а тому раділа, що це вже був не її клопіт.

Фейсал запросив Ґертруду на першу звану вечерю у своєму новому будинку біля річки. Одягнута у вишукану вечірню сукню Ґертруда попливла Тигром на королівському моторному човні. Коли вона пропливала повз передмістя Карадаги, жителі її впізнавали й з усмішкою махали руками. Ґертрудин супутник, Нурі-паша Сед, сказав, що так само, як Фейсала запам’ятають у Лондоні за його арабське вбрання, так і тут її завжди пам’ятатимуть: «Існує лише одна така Хатун... Тож протягом сотні років мешканці переповідатимуть, як одного разу цією річкою пропливала Хатун».