Королева пустелі

Розділ 16 Подальше перебування та від’їзд

У свої п’ятдесят три роки Ґертруда помічала, що її все більше й більше вабить компанія короля. Фейсалу було тридцять шість, і він був найкращим у світі співрозмовником. Люб’язний з тими, кому довіряв, він мав переконливий вплив на всіх, хто його оточував. Секретар зі східних питань і король ділилися навіть найсміховиннішими роздумами, коли бували на самоті й могли удосталь насміятися; часом навіть заклопотаним помічникам, які перебували у його будинку, дуже хотілося дізнатися, що ж їх так сильно розвеселило, що їх було чути навіть крізь зачинені двері.

Зі свого боку король вбачав у Ґертруді екстраординарну особистість, важливого союзника, відмінно поінформованого агента, та ще й з такою пишною пригодницькою біографією, що йому — як арабові — було важко в усе це повірити. Енергійна й кмітлива жінка щоразу запалювалася, коли вступала у політичні дебати. Вона завжди дивилася в очі співрозмовникові, і її погляд був, як завжди, гострий і проникливий, а періодичні спалахи роздратування вона завжди вміла вгамовувати пришвидшеним морганням. Незважаючи на клімат і те, як він позначався на її здоров’ї, Ґертруда все одно любила галопувати туманними ранками вздовж берегів Тигру або приєднуватися до Фейсалового полювання на куріпок, яке тривало весь день, одягнута в брюки-галіфе, шкіряні чоботи до колін і твідову туніку. А вечорами вона полюбляла плавати у річці.

Американській журналістці, Маргарет Гаррісон, яка 1923 року в Багдаді брала у міс Белл інтерв’ю для газети New York Times, випала рідкісна нагода застати Ґертруду в її кабінеті:

Навіть тоді Ґертруда залишалася безстрашною. Одного ранку, коли вона снідала з Хаджі Наджі у його літньому будинку, до них увірвався дервіш із залізним посохом і почав нахабно вимагати, щоб до нього ставилися, як до гостя. Хаджі Наджі сказав йому йти геть. Погрозливо глянувши на Ґертруду, незнайомець відповів, що має таке ж право там перебувати, як і вона. Після цього він сів перед дверима й заявив: «Я покладаюся на Аллаха», — а тоді почав голосно декламувати рядки з Корану. Ні Хаджі Наджі, ні його син чи слуги не змогли зрушити з місця непроханого гостя. І тоді Ґертруда сказала дервішові: «Аллах дуже далеко звідси, а от поліція зовсім близько», — після цього вона вихопила його залізний посох і влупила ним дервіша. І він пішов геть.

І Фейсал, і Ґертруда всім серцем і думками прагнули бачити, як процвітатиме новостворена ними країна і як розширюватимуться межі арабської незалежності. Незабаром сер Персі Кокс пішов у відставку, а його місце зайняв колишній керівник податкового управління, сер Генрі Доббс; Ґертруда залишилася в Багдаді, завжди напоготові допомогти чи дати пораду, як з робочих питань, так і з особистих. Для Фейсала з Ґертрудою це був період життя, сповнений задоволення та захоплення, вони зблизилися й почали довіряти один одному, як справжні близькі друзі. Ґертруда була щаслива й цілком задоволена своєю роботою:

Наскільки великою була та любов та довіра нації — розкрилося лише після Ґертрудиної смерті, і те — лише у невеличкій статті скромного журналу Everybody’s Weekly, журналістам якого спала на думку блискуча ідея розпитати про Ґертруду Белл у самого короля, взявши у нього інтерв’ю. Автор колонки вирішив назвати статтю «Таємниці видатної білої жінки пустелі, про які не написано у її книзі». Ох, це не сподобалося б Ґертруді! Однак якими сенсаційними чи надромантичними не здавалися б ці слова, відповіді Фейсала відредагували, як це заведено у глянцевих журналах для домогосподарок, і опублікували з орфографічними помилками — інформація, під якою король поставив своє ім’я, містила деякі незвичайні судження.

Фейсал розпочав:

Розповідаючи про її жагу до пригод та непогрішну вірність усьому, що було правильним і справедливим, Фейсал зазначив, що не одному лише полковникові Лоуренсу варто приписувати розпал повстання арабських племен проти турків. Як і Лоуренс, Ґертруда «...могла діяти по-чоловічому... Вона страшенно ризикувала й замасковано пробиралася у найвіддаленіші райони, щоб передати їхнім жителям повідомлення про повстання, а коли вожакам бракувало сміливості, щоб наважитися прийняти цей виклик, вона надихала їх, демонструючи свою неймовірну відвагу... Не думаю, що вона взагалі знала, що таке страх. Ґертруда зовсім не боялася смерті. Будь-яка небезпека, жоден план не здавалися їй занадто складними. Її особиста безпека була для неї на останньому місці».

Фейсал описав Ґертрудине вміння маскуватися, здатність видавати себе за араба з будь-якого племені, до того ж, як виявилося, Ґертруда робила це так уміло, що викрити її було просто неможливо.

Він продовжував:

Фейсал продовжив розповідати історію про її втечу, про яку, як він сказав, окрім нього більше ніхто не знав. Ґертруді вдалося вислизнути з турецького табору під покровом непроглядної ночі, а тоді протягом трьох днів і трьох ночей вона скиталася пустелею сама-самісінька без води та їжі, примудряючись ховатися від кочових мародерів. Нарешті Ґертруда дісталася безпечної території ледь жива. «За кілька днів вона знову була на ногах; енергійна, як завжди, вона приступила до своєї важливої місії — надихати наш народ повставати проти гнобителів».

Король дійшов висновку, що Ґертруда мала здібності вести війну й час від часу давала арабам безцінні тактичні рекомендації. На початку повстання турки навіть призначили нагороду за її голову: «Ціна була настільки високою, що могла легко спокусити людську жадібність, але наш народ так сильно її поважав, що жоден і не подумав виказати її ворогам».

У своїх записах Ґертруда не залишила жодного слова про ці пригоди, і, мабуть, немає нічого дивного в тому, що вона ніколи не розповідала про це серові Персі чи леді Кокс. Адже саме передбачливий Кокс ще багато років тому попереджав Ґертруду, щоб та навіть не намагалася йти у подорож до Хаїля. Та й навряд чи його порадувало б видовище, як його секретар зі східних питань розігрував короля, замаскувавшись погоничем верблюдів. Точнісінько так, як вона випускала чи викривляла події у своїх листах додому, щоб зайвий раз не тривожити рідню, Ґертруда ухилялася від розповідей про свої ледь не фатальні промахи. Можливо, однією з причин її ненависті до преси був страх того, що вони могли викрити ці сенсаційні інциденти, завдаючи шкоди її репутації впливового політичного діяча і тим паче шпигуна.

Існує одна доволі делікатна вірогідність того, що Ґертруда брала участь у спробі Т. Е. Лоуренса відкупитися від турецької блокади міста Ель-Кут у 1916 році. У той час вона була в Басрі, і, будучи засмученою браком роботи, не знала, чи залишатися їй у місті, чи повертатися додому. Її надзвичайно сильно непокоїв стан голодної армії. Одного тижня, після того, як 16 квітня Лоуренс проїхав Басру, прямуючи до міста Ель-Кут, Ґертруда написала батькові: «Я запропонувала піднятися вгору річкою Шатт-ель-Араб з одним місцевим мешканцем, щоб перевірити достеменність мап, і їм моя ідея дуже сподобалася». Далі у її листах додому прослідковується помітна прогалина — аж до 27 квітня, коли вона написала: «Моя найдорожча матусю. Того тижня я не забрала пошту, оскільки допізна була у малесенькому містечку на краю пустелі з назвою Ез-Зубайр, а коли повернулася назад, то виявила, що пошту відправили раніше, ніж зазвичай... Справи в місті Ель-Кут не змінилися, і не схоже, що взагалі щось зміниться — це безнадійна ситуація».

Зважаючи на те, що тим часом усі думки Лоуренса та Ґертруди були прикуті до Ель-Кута, можна припустити, що «грандіозні плани», які вони обговорювали, стосувалися цієї блокади і роздумів щодо можливих способів звільнення своїх солдатів. А зважаючи на те, якими впливовими людьми вони були, не виключено, що вони розглядали можливість створення відволікаючого маневру з одного боку, щоб таким чином прорватися у місто з протилежного. У своїй книзі «Сім колон мудрості» Лоуренс ухильно написав про те, що він робив у місті Ель-Кут: «...наш уряд ...відправив мене до Месопотамії, щоб з’ясувати, чи можна застосувати якийсь обхідний метод, щоб звільнити наш обложений гарнізон... Насправді уже було занадто пізно щось робити, місто Ель-Кут неминуче вимирало; і, відповідно, я не зробив нічого з того, що хотів і що було мені під силу».

Існує ще один натяк на участь Ґертруди у схожій ситуації, хоча немає ні дати, ні контексту. Її давній друг, Лео Емері, який з 1924 року обіймав посаду державного секретаря з питань колоній, у своїх мемуарах «Моє політичне життя» написав: «В організації арабського супротиву проти турків її поле діяльності певною мірою перетиналося з фронтом робіт Лоуренса, і все ж їй приписують блискучу перемогу в пустелі, коли її протеже здолав Лоуренсового й захопив усі їхні кулемети». Після Ґертрудиної смерті Лоуренс написав Ельзі: «Серед усіх вона вирізалася тим, що, міркуючи тверезо, бачила справжню кінцеву мету нашої роботи з арабами й ішла до неї, не боячись нічого і не шкодуючи своїх сил і здоров’я».

Опісля коронації король реорганізував своє життя. Він виїхав з кімнат у Сералі й оселився в розкішному будинку на околиці Багдада, у велетенському, однак досить скромному приміщенні з величними кімнатами. З приймальні гостей проводили до головної вітальні з вікнами, оздобленими оксамитовими фіранками, на підлозі лежали розкішні килими, а вздовж стіни стояв диван; у зимові дні в цій кімнаті в каміні потріскували поліна. Біля вхідних дверей стояли двоє вартових, і, крім вечорів, коли Фейсал сам особисто приймав гостей, слуга, який відчиняв двері, приносив відвідувачеві каву на таці. Ця кімната була водночас ще й Фейсаловим кабінетом, тут він давав інтерв’ю й проводив наради з міністрами. Крім того, у Фейсала було улюблене місце — вілла в Ель-Харисії, з причалом біля річки, трояндовим садом і затіненою верандою. Цей будинок він купив разом із невеличкою фермою, за якою йому подобалося доглядати. Ще у нього була велетенська ферма у Ханакіні, біля перського кордону, де король вирощував урожай, дотримуючись найсучасніших сільськогосподарських стандартів. Дещо згодом Фейсал навчиться керувати літаком, і тоді сам літатиме до того маєтку.

Ґертруда боролася за незалежність арабської нації так само довго, як і Фейсал. Саме ця ціль надихала її в Каїрі, Басрі та Багдаді. Коли Ґертруда працювала на А. Т. Вілсона, вона була одним самотнім голосом; твердо стояла на своєму тоді, як Британія не переставала повторювати, що піде з Іраку; під час повстання ледь не впала у відчай; спостерігала за тим, як пролітають роки, а Захід постійно відтягує з прийняттям рішень і турки безупинно створюють перешкоди для визначення північного кордону Іраку. Хай там як, Ґертруда мріяла про вільний арабський уряд.

Рік 1921 видався дуже успішним. До Багдада повернувся Кокс, мудрий і проникливий негоціант, який керувався такими самими принципами, як і Ґертруда; на троні сидів арабський король; а поважний старійшина Багдада, накіб, був прем’єр-міністром. Країною керував кабінет міністрів, обраний з цілої низки представників іракського народу. Національна гордість з перспективою самовизначення була ще несформована, однак агітація за неї вже розпочалася і процес пішов. Ґертруда подумки підтримувала націоналістів і часто приймала їх у себе вдома, тимчасом як Лондон наполягав на офіційному прийнятті мандату, не підтримавши який, Британія мала залишити Ірак. А в такому разі, як Ґертруда часто застерігала Фейсала, він не зміг би втримати вірність свого народу проти турків та Ібн Сауда. Фейсал ходив по лезу ножа. Його владу в Сирії зруйнував мандат, яким країну забезпечила Франція. Емір знав, що його репутація арабського лідера залежить від того, чи зможе він відмовитися від британського мандату з його наполегливою вимогою підкорятися іноземному контролю. Таким чином, не звертаючи уваги на Ґертрудині прохання, Фейсал відмовився визнавати мандат і був готовий вислухати кожного екстреміста й авантюриста, який приходив до нього висловити свою думку. 25 вересня вона написала у листі додому:

Саме Коксу спала на думку ідея, щоб Лондон замінив мандат звичайною угодою. У такому випадку Ліга Націй була б задоволена тим, що Британія досі виконує свої зобов’язання щодо недосвідченої нації; а Ірак був би задоволеним, що їхні відносини з Британією рівноправні і ведуть до самовизначення без британського керівництва, а лише з власною іракською армією.

Розпочалася робота над ухильними перемовинами. Для того, щоб узгодити всі деталі договору, міністерство з питань колоній направило Губерта Янга. Він очолював команду, до якої входили Корнвалліс, який представляв інтереси Фейсала, юридичний радник іракського кабінету міністрів, Едвард Дровер, і Найджел Девідсон, юридичний секретар верховного комісара. Прийняли «правовий акт альянсу», у якому детально прописали всі особливості подальшої співпраці двох країн, а далі перейшли до формування основного закону чи конституції. Слідом за цим на розгляд поставили закон про вибори.

Лондон наполягав, що однією з умов договору має стати дотримання мандату. Фейсал стояв на тому, що договір повинен бути автономним, а іракський прем’єр-міністр заявив, що в іншому випадку він узагалі відмовиться його визнавати. Однак на цьому план Фейсала не зупинився. Він сподівався, що його відмова від британського мандату підштовхне сирійців до відмови від французького, адже його основною метою було продемонструвати світу життєстійкість мусульманської суверенної держави.

Ґертруда помічала, що з кожним днем їй було дедалі важче ладнати з Фейсалом. Безкомпромісний, маніпулятивний і навіть нещирий, на території Гілли він підтримував антимандатну пропаганду, яка доходила ледь не до повстання. Коли британці намагалися арештувати одного шейха, який убив британського офіцера, король звинуватив їх у тому, що вони були його ворогами. Пресі він сказав, що жодного знатного араба не варто просити підкорятися іноземцеві. Щоразу, коли його міністри схвалювали умови договору, він знаходив у ньому новий промах. І щоразу, коли Кокс надсилав новий варіант договору на схвалення до резиденції уряду Великобританії, там його зустрічали супротивом.

Ґертруда вже не знала, що їй роботи, і в такій само безвиході були Кокс з Корнваллісом. Фейсал ризикував довірою поміркованих шейхів і міністрів, які підтримували його; він схиляв до відставки британських державних службовців і радників, які підтримували функціонування його уряду; більше того, він підштовхував англійський уряд взагалі залишити Ірак.

Ґертруда знала, що король дуже прив’язаний до неї і, спираючись на цей факт, вирішила востаннє звернутися до нього особисто. Як вона вже пізніше написала, Ґертруда «...скористалася емоційною атмосферою, яку він зі своїм гострим сприйняттям довколишнього середовища одразу ж відчув. Я розігрувала свою останню карту й прямо йому про це сказала. Почала я з того, що запитала, чи вірить він у мою особисту щирість і відданість йому. Він відповів, що ніколи навіть не сумнівався... Я сказала, що в такому разі можу говорити з ним цілком відверто і що я дуже пригнічена. Я створила у своїй голові розкішну й благодатну картинку омріяної реальності, якої дотримувалася весь цей час, а тепер дивлюся, як цю картинку рвуть прямо на моїх очах. Я не хочу спостерігати за тим, як остання велична риса цієї нації буде стерта, я краще піду; незважаючи на мою любов до арабського народу і моє почуття відповідальності за його майбутнє; я не зможу дивитися, як випаровується моя мрія... Я вірила, що ним керують лише найблагородніші принципи, а тепер бачу, що він став жертвою якихось злісних чуток... Я не маю наміру чекати, поки негідники, яким він тепер довіряє, очорнять мене в його очах.

На цю тему у нас з ним виникли жахливі дебати, під час яких він час від часу цілував мене в руку, і це дуже сильно спантеличувало!... Я ще досі залишаюся souslecoup[49] від тієї нашої бесіди. Фейсал — один з наймиліших людей на світі, однак йому дуже сильно бракує сили характеру... Сьогодні ввечері я змогла переконати його, що моє єдине бажання — служити йому; завтра його переповнюватимуть сумніви».

За кілька днів Ґертруда дізналася, що король змінив своє рішення стосовно одного з питань, яке вони з ним обговорювали. Їй було прикро, що вона засумнівалася у непостійній вірності Фейсала. Попереду на них чекало ще більше непорозумінь, але, як і Корнвалліс, Ґертруда не могла противитися Фейсалу; вона ніколи його не зреклася б. Король зачаклував їй обох. Він постійно вимагав її компанії, спокійно вислуховував її заперечення, цілував руку — і залишався непохитним. Ґертруда написала:

Уперше в житті Ґертруда зустріла споріднену душу.

Британці неодноразово йшли на поступки стосовно умов свого договору; однак незмінною залишалася одна заковика — мандат. Ґертруда підсумувала:

Та Черчилль відмовився йти на компроміс. Він вимагав, щоб Кокс з Фейсалом приїхали до Лондона, де, як вони дізналися, Черчилль висунув би їм ультиматум. «Моє серце не знаходить собі місця», — написала Ґертруда.

Ситуація опинилася на грані краху. Фейсал відмовився б підписувати мандат, а це, як розуміла Ґертруда, призвело б до припинення існування Іраку. Кокс зі свого боку, спираючись на той факт, що скоро він все одно збирався йти у відставку, вирішив скористатися власним авторитетом. Він відповів Черчиллю, що їхній приїзд до Лондона не принесе ніякої користі, і запропонував опублікувати іракський договір у такому варіанті, в якому його затвердив король, додаючи примітку, що питання мандату — єдина розбіжність. Таким чином король зміг би продемонструвати своєму народові, що, як міг, відстояв найкращі умови угоди. «От тільки, чи прийме наш уряд цю пропозицію? — вагалася Ґертруда. — Ось, що ми хотіли знати, адже якби всі пішли полювати на куріпок, ми не змогли б отримати відповіді на жодну з телеграм».

Надворі стояв серпень 1922 року, перша річниця коронації, перед якою пройшов цілий тиждень вечірок і святкувань. Один день Ґертруда провела на королівській бавовняній фермі, катаючись верхи полями разом з Фейсалом і його командою, у супроводі ад’ютантів та кавалькади охоронців; а ввечері вони грали в бридж. Своєю чергою, вона організувала для короля званий обід у вигляді пікніка на затіненому березі річки Тигр: «Ми смажили відмінну рибу на шампурах над вогнищем з пальмових листків — це була найсмачніша їжа в цілому світі, — я принесла ковдри та подушки й розвісила старі багдадські ліхтарі на тамариксових кущах... під рожевуватою тишею заходу сонця. „О, я відчуваю таке умиротворення”, — сказав король».

Згодом у багдадському палаці Фейсала організували прийом, на який приїхало два автомобілі з представниками британського уряду. Ґертруда одягла кремову мереживну сукню й уперше в житті приколола на груди маленькі ордени. Волосся вона прикрасила однією тіарою, родинною реліквією Беллів, а другу повісила на шию, наче блискучий комірець. Цю другу тіару Флоренс лише нещодавно їй прислала: «Я відкрила посилку в себе в кабінеті... і з неї викотилася велетенська тіара. Я ледь не засміялася вголос — нечасто такий предмет можна побачити серед груди офісних документів. Це дуже мило з вашого боку, що ви її надіслали — я вже й забула, яка вона. Боюся, коли я її одягну, мене можуть сплутати з коронованою королевою Месопотамії».

Біля палацу вони приєдналися до процесії з трьохсот чи чотирьохсот людей, які піднімалися сходами до парадного входу. Коли англійці нарешті дісталися сходів, зсередини почулися нерозбірливі вигуки, а вслід за ними — шквал аплодисментів. Спершу Ґертруда подумала, що це так зустрічають Кокса, однак ніхто нічого не міг зрозуміти. «Щойно ми повернулися до відділку, верховний комісар сказав, щоб я негайно все з’ясувала... десь за годину мені вдалося роздобути інформацію. Це була демонстрація з боку двох екстремістських політичних партій».

Дисиденти об’єднували свої сили, а оскільки Фейсал відмовлявся застосовувати проти них будь-які заходи, допоки не буде досягнуто анулювання мандату, кабінет міністрів заявив про свою відставку. В управлінні залишився самотній накіб, безсилий щось удіяти, водночас антимандатне повстання набирало все більшої популярності. Однак у всю цю колотнечу втрутилася доля, давши Коксу можливість знайти рішення, здавалося б, безвихідної ситуації. У короля запалився апендикс.

Погоджуючись на оперативне втручання, Фейсал неочікувано повідомив, що не заперечуватиме, якщо знайдуться охочі спостерігати за операцією. Велика кількість знаті та шейхів прийняли його пропозицію, і в результаті палата спостереження була повністю набита людьми. А тим часом Кокс — за відсутності короля та кабінету міністрів — узяв на себе тимчасовий, але широкомасштабний контроль над країною. Він вдало скористався своїм шансом. Кокс арештував сімох лідерів багдадського повстання — решті вдалось утекти, замаскувавшись жінками, — вислідив і посадив до в’язниці агітаторів з усіх областей і припинив роботу двох дисидентських газет і двох екстремістських політичних партій. 27 числа Гертурда написала:

Енна кількість свідків могла підтвердити, що в час, коли Кокс узяв ініціативу у свої руки, Фейсал був без свідомості. Протягом декількох днів після операції до нього не пускали відвідувачів. Корнвалліс став першим, хто розповів королю про все, що сталося за час його недуги. Коли до Фейсала в палату прийшли Кокс з Ґертрудою, вони одразу ж помітили, з яким полегшенням він сприйняв усі останні новини і як сильно схвалював Коксові заходи. Він сказав: «Ви вберегли мене від осуду». Після цього верховний комісар відніс угоду накібові додому, дав йому ручку й попросив підписати. Збентежений накіб наполіг, щоб деякі уривки англійської версії документа переклали йому арабською, щоб він міг переконатися в тому, що обидві версії збігаються одна з одною, а тоді підписав. Було це 10 жовтня 1922 року.

Через три дні Фейсал публічно оголосив про укладену угоду під час своєї дзвінкої промови, проголосивши «продовження дружби з нашим прославленим союзником, Великобританією, і грядущі вибори до установчого зібрання для формування конституційного закону». Після цього слід було отримати ратифікацію, але гра завершилася. Крім того, це було ще одним кроком назустріч членству в Лізі Націй у статусі незалежної держави.

Фейсал розповів Ґертруді, що після катастрофи в Дамаску в 1920 році він боїться брати з собою до Іраку дружину та дітей. Тепер, у 1924 році, маючи в розпорядженні два особисті палаци й усвідомлюючи зростання агресії Ібн Сауда в Хіджазі, він почав потроху звозити свою родину до Багдада, починаючи з улюбленого наймолодшого брата, Заїда. Заїд боровся пліч-о-пліч з Фейсалом під час повстання й мав для Курдистану величезну цінність; через рік він поїде з Багдада на однорічний курс навчання до коледжу Бейлліол, Оксфорд. Після Заїда до Багдада переїхав єдиний син короля, дванадцятирічний емір Газі, зовсім слабкий для свого віку.

Хлопчик прибув у супроводі рабів і сором’язливого почуття власного достоїнства, яке одразу ж припало Ґертруді до душі. Вона бачила, що ця дитина була зовсім занедбана, живучи у будинку з рабами та неграмотними жінками. Він ледве читав і писав арабською; малому потрібні були хороші вчителі й чоловіче оточення. Але перед тим, як братися за його оточення, Ґертруда мала допомогти підібрати для хлопця одяг. Тепер більшу частину свого часу король ходив у європейських костюмах і хотів, щоб його син виглядав так само. Ґертруда написала у листі батькам:

Слідом за юним еміром приїхала його матір, королева, з трьома сестрами Газі, і поселилася у поселенні Аль-Харитія. Згідно з сімейними традиціями, Фейсал одружився на своїй двоюрідній сестрі, Емірі Хуссейн, яка жила в суворому відлюдництві зі своїми доньками: наймолодша з них народилася інвалідом, і її ніколи ніхто не бачив. Коли Ґертруда ще раніше запитувала у Фейсала про його дружину, він ухилявся від відповіді. «Я запитала у нього про дружину... і сказала, що, на мою думку, їй також потрібно запропонувати зайняти певне положення при дворі. Однак щойно про це заходила мова, Фейсал одразу ж ніяковів — араби соромилися своїх жінок, вважаючи їх занадто неосвіченими, щоб комусь представити; однак він погодився, що варто це змінити».

Те, що королева жила у відлюдництві, унеможливлювало поняття королівського двору в європейському стилі. Усіх гостей-чоловіків, запрошених на звані вечері та різноманітні прийоми, король приймав сам у своєму багдадському палаці, після чого їхав до Аль-Харитії, щоб провести вечір з сім’єю. Ґертруда була однією з перших гостей королеви, яка розмовляла лише арабською, хоча ще зовсім трішки розуміла англійською та французькою мовами:

Щойно вся Фейсалова родина оселилася в Багдаді, Ґертруда з головою занурилася в дуже цікаві клопоти — формування королівського двору. Перше завдання полягало у створенні гардеробу: туніки та сукні, підходящі для королеви та її виключно жіночих прийомів і чайних церемоній. На вулицю жінки королівського роду та їхня свита одягали традиційні шовкові чадри чорного кольору, однак коли вони йшли в гості до своїх подружок чи родичів, чадри можна було знімати одразу ж при вході й залишати служницям. Ґертруда порадила королеві кравчинь-монашок, які шили одяг їй самій до приїзду Марі, і привела представити святих сестер до палацу. Пізніше Ґертруда попросить Ельзу з Моллі пройтися лондонськими крамницями й прикупити підходящий одяг в європейському стилі (який одягатимуть удома у вузькому колі близьких) для жінок королівської родини. Ґертруда написала у листі додому: «У понеділок король викликав мене до себе, щоб обговорити, як має бути влаштований побут королеви, Я дуже рада, що він вирішив зі мною проконсультуватися, оскільки в цьому питанні багато труднощів... Тож тепер у мене повно клопотів!».

При дворі мала бути знавець церемоній, яка допомагала б королеві влаштовувати прийоми гостей і могла навчити її порядку пріоритетності та інших дипломатичних протоколів. Ґертруда запропонувала, щоб на це місце Фейсал призначив дружину Джаудатбея, його головного ад’ютанта. Мадам Джаудатбей була родом з видатної черкеської сім’ї і підходила на цю посаду за всіма параметрами: освічена, вельмишановна, до того ж уже довгий час жила в Багдаді. Король з радістю схвалив її кандидатуру, і Ґертруда пишалася, що змогла обійти дружину керуючого королівським двором, вульгарну й незатребувану сирійку, яка постійно випихала свою доньку наперед, намагаючись таким чином переконати короля, щоб той узяв її собі за дружину — мабуть, вона мала на увазі після розлучення з першою або ж узагалі не знала, що Фейсал уже був одруженим.

Одного ранку, приїхавши до Аль-Харитії, щоб допомогти мадам Джаудатбей організувати перший прийом королеви, Ґертруді представили нову гувернантку дітей, кандидатуру якої вона схвалила, але не без вагань, які виникли через їхню класову відмінність: «Вона дуже мила й добра дівчинка, і я приємно вражена, що для неї в палаці знайшли постійне місце... Вона має вчити дівчаток англійській мові, грі в теніс та європейським манерам поведінки. Їх потрібно відучити плутати тканинні серветки зі звичайними гігієнічними, а під її керівництвом вони швидко все засвоять».

Ґертруда запитала дозволу в королеви, чи може вона запросити Газі на чай. Згодом юний емір почав регулярно навідуватися до Ґертруди, спершу в супроводі слуг, Хаміда й Фаресе, а пізніше зі своїм учителем та гувернанткою. Ґертруда дарувала йому розкішні сучасні іграшки, які замовляла з Лондона:«Іграшковий потяг і солдатики, які я замовила для нього з магазину Херодс, прийшли з останньою моєю поштою і дуже сильно сподобалися Газі. Особливо потяг. Він обожнює всілякі механізми і, більше того, у двигунах розбирається краще за будь-кого з нас... Ми всі сиділи на підлозі й дивилися, як рейками мчать вагони, супроводжуючи їх радісними вигуками!». Після таких гостин хлопчика забирали додому, звідки він писав Ґертруді листи подяки англійською мовою, а тоді йшов зі своїм батьком на вечірню молитву. Фейсал був прогресивним і сучасним королем, та ніколи не ігнорував традиційного заклику до молитви. Газі теж був навчений так робити й, очевидно, дотримувався цього золотого правила навіть під час своїх останніх років навчання у місті Харроу. Відпустивши свого сина навчатися до англійської середньої школи, королеві буде досить важко пробачити Ґертруді, яка порадила їм так вчинити.

Згодом після того, як до Багдада переїхала королева, стало відомо, що Фейсал прийме ще одного члена своєї родини, однак не такого бажаного, як усі, хто прибував раніше. Його батька, чоловіка якому було вже далеко за сімдесят, витіснив з Мекки запеклий ворог, Ібн Сауд, а оскільки Хіджаз належав тепер до Саудівської Аравії, старий шариф був вимушений скласти свої повноваження. Ґертруда побоювалася заздрісної та надокучливої присутності Хуссейна. «Я молюся, щоб Хуссейн не залишився тут жити; адже він стане центральним гравцем, навколо якого розвертатиметься найрізноманітніше зло, як анти-Фейсальське, так і анти-британське...».

Грядущі неприємності можна було передбачити одразу після того, як Хуссейн удостоїв себе звання халіфа мусульманського світу, титулу, який анулював ще Мустафа Кемаль Ататюрк, лідер модернізованої повоєнної Туреччини. Цей провокаційний крок з боку Хуссейна став нічим іншим, як приводом для Ібн Сауда прогнати шарифа з посади голови націоналістичної арабської партії. У 1921-му, того самого року, коли відбулася коронація Фейсала, Ібн Сауд захопив Хаїль, те саме місто, з якого колись не випускали Ґертруду; ворожнеча спалахнула ще більше, коли непереможні війська Сауда почали нападати на Хіджаз, Трансйорданію, правителем якої тепер був Абдуллах, і навіть на іракські кордони. Під час атаки іхванів[50] загинуло двісті арабів, у результаті чого на допомогу прилетіли літаки військово-повітряних сил Великобританії. На початку 1922 року Ґертруда написала листа своєму давньому товаришеві Чарльзу Гардинґу:

В ісламській секті іхванів прості задоволення були заборонені, а суворе виконання релігійних обрядів — обов’язкове, водночас руйнування та грабування майна під час війни залишалося звичним, буденним. На місто Таїф, де тариф мав літній маєток і де народився Фейсал, напали, а усіх його мешканців перерізали. Хуссейн передав телеграму до Лондона, вимагаючи літаки та війська, але він ще дуже давно відштовхнув англійців від себе через свою непримиримість з арабським самовизначенням, і тому Британія вирішила дотримуватися нейтралітету. Після того, як Хуссейн зрікся престолу на вимогу свого народу, місце короля Хіджазу посів його найстарший син Алі. Проте Алі також довелося наслідувати решту своїх родичів і переїжджати до молодшого брата в Ірак.

За своєю натурою Фейсал був людиною дії, який тепер мусив сидіти в палаці та офісі, його запальна особистість більше звикла командувати, а не проявляти стриманість. Фейсала оточували невирішені труднощі і він не завжди був упевнений, кому можна довіряти, тож терпіння короля зводилося нанівець. Він дедалі більше опирався спробам схилити його на компроміс з британцями, міністрами, курдами та будь-ким іншим і все більше через це гнівався. Навіть тепер, коли Фейсал був королем, він не міг опиратися втручанню свого батька. Король полетів до Трансйорданії, намагаючись врятувати статки своєї сім’ї; а коли повернувся, то сказав Ґертруді, що якщо Британія не вдасться до якихось заходів і не вступиться за Хіджаз, йому доведеться залишити Ірак, щоб повернутися на батьківщину й загинути, захищаючи свою сім’ю. Ґертруда радила діяти дуже обережно, однак король уже не прислухався до її порад, більше того, він навіть перестав довіряти їй свої таємниці. Ґертруда не звертала уваги на спалахи його гніву й з гумором описувала Фейсала у своїй листах, як надокучливу діву. Хай там як, їхній «медовий місяць» скінчився. Ґертруда написала батькам:

«Люта істерика» полягала в тому, що Фейсал скипів на свій кабінет міністрів через їхню бездіяльність у відповідь на вторгнення саудів на прикордонну територію. У результаті він, не задумуючись, звільнив п’ятьох міністрів. Кокс зумів заспокоїти Фейсала. На той час він уже надіслав повідомлення Ібн Сауду, вимагаючи пояснень, і згодом отримав телеграму з відповіддю, у якій той заявив, що геть нічого не знав про напад своїх людей на племена Фейсала.

Ґертруда планувала поїхати у відпустку до Англії, зустрівшись зі своїм батьком на півдорозі, в Єрусалимі. Однак пізніше вона з жалем вирішила, що поки ситуація в такому стані, вона не може витрачати час на відпочинок. Натомість Ґертруда полетить до Зізи, де зустрінеться з батьком і зможе провести там з ним декілька днів.

Після довгої бовтанки у службовому літаку над пустелею Ґертруда приземлилася, відчуваючи, що її дещо оглушило, а в голові досі паморочиться; і поринула в довгоочікувані обійми Г’ю. Коли до Ґертруди повернувся слух, її батько розповів, що емір Абдуллах, який розбив свій табір неподалік від Аммана, запросив їх на вечерю, однак Г’ю відмовився від запрошення, припускаючи, що після перельоту його донька буде дуже виснаженою. Ґертруда заявила, що почувається свіжою, як огірочок, розпакувала свої вечірні наряди й перший вечір відпустки вони провели в гостях у Фейсалового брата.

Під час вечері Ґертруда уважно та зачаровано спостерігала за Абдуллахом і швидко дійшла висновку, що не відчуває до нього особливої поваги; після цього у своєму щоденнику назвала його «негожим» і «дорогим наростом».

Повернувшись до Багдада, Ґертруда пішла випити чаю з королем і відчула, що, зрештою, їй пощастило:

Зрештою Хуссейн звалився на Абддулаха та Трансйорданію, а не на Фейсала та Ірак. Прибувши на місце, він одразу ж розпочав кампанію проти шанобливого ставлення Абдуллаха до британців і сіоністського уряду в Єрусалимі. Абдуллах, якого Лондон щороку субсидував на суму 150 тисяч фунтів, теж потребував британської підтримки, щоб відбивати атаки Ібн Сауда. Між батьком і сином спалахнув конфлікт. Знову вигнаний шариф Хуссейн оселився на своїй яхті, на якій спочатку стояв у водах Червоного моря біля Акаби, але потім його попросили залишити ту територію, і він пішов до Середземного моря. Біди хашиміда починали нагадувати заплутаний сюжет комічної опери. «Члени королівської сім’ї, судячи з усього, плавали Червоним морем, наче група летючих голландців», — з іронією написала Ґертруда.

Сер Рональд Сторрс, наділений надприродним даром щоразу з’являтися там, де потрібний, вирішив цю ситуацію, знайшовши для Хуссейна палац на острові Кіпр, на якому він на той час був правителем. Саме там, у статусі вигнанця, Хуссейн дожив свого віку. А тим часом Ібн Сауд з набожним небажанням погодився посісти на трон Хіджазу, піддавшись лише тому, що «на цьому наполягав народ».

Лозаннський договір 1923 року уклали, щоб успішно довести до кінця мирні переговори між країнами-союзниками та Туреччиною. Однак його провал виявився неминучим, у результаті чого Кокс два місяці просидів у Константинополі, намагаючись врегулювати ситуацію. У той час, як Ліга Націй неспішно займалася призначенням прикордонної комісії, що мала встановити лінію кордону між Туреччиною та північчю Іраку, турки прорвалися через старий кордон і знову розорили ассирійців. «Ми перебуваємо в дуже незручному становищі, — написала Ґертруда у вересні 1924 року, — не розуміючи, чи ми в стані війни, чи ні. На нашій адміністративній території перебувають три тисячі турків, які вбивають наших ассирійців, вимушених знову рятуватися втечею у статусі біженців... А тим часом уряд її високості нічого не коментує з цього приводу, і в Женеві все так само мирно проходять перемовини».

Тільки через сім років після закінчення війни Ліга Націй прийме рішення не повертати Туреччині Мосульський вілаєт. І знову ж таки, уряду Іраку безнадійно не вистачало військ і саме британським офіцерам з питань політики довелося практично самотужки протистояти племінним повстанням і турецькій агресії. Черчилль усе ніяк не міг прийняти рішення стосовно майбутньої долі півночі. У 1921 році він наказав залишити Мосул, а тоді на каїрській конференції заявив, що курдам потрібно дати можливість самостійно визначити своє майбутнє. Кокс виконав наказ і надіслав йому передбачливу відповідь, яка насправді відповіддю не була: «Сулейманія відмовилася приймати участь у цій затії; Кіркук жадає курдської незалежності, але не може охарактеризувати, якою вона має бути, крім одного нюансу — вони не повинні мати нічого спільного з Сулейманією». Ґертруда прокоментувала:

Було лише декілька курдів, які мали бодай якусь схильність до національного лідерства. Лише одна родина висунула свою кандидатуру, і її лідером був шейх Моххамед. Його двічі допускали до формування уряду в Сулейманії і двічі підтримували турки для підбурювання повстання проти Іраку. У відповідь на такі дії Моххамеда військово-повітряні сили Великобританії бомбардували його базу, а в 1924 році й узагалі прогнали. Ґертруда зауважила, що привітальні різдвяні листівки від Моххамеда, підписані іменем «Короля Курдистану», навряд чи можна назвати успішним ходом.

Фейсал зініціював свою операцію: він відправив до Мосула Заїда разом із загартованим капітаном Клейтоном, заснував там північний шарифський суд і пообіцяв, що, незважаючи на турецьку навалу на прикордонній смузі, щойно лінія кордону буде визначена, він гарантуватиме курдам регіональний уряд на території Іраку. Крім того, Фейсал зобов’язався присудити землі та самовизначення тим ассирійцям, яких виселили з їхніх домівок: «Велика ймовірність, що загроза з боку турків дуже сильно вплине на формування з арабів нації», — зауважила Ґертруда.

Через свою повсякденну роботу та ще й періодичні розбіжності з королем Ґертруда почала більше контактувати з його радником, Кінаганом Корнваллісом. Корнвалліс познайомився з Хуссейном і його синами ще на самому початку арабського повстання; коли Фейсал перебував у Сирії, то особисто назначив англійця своїм радником. Відтоді всю свою кар’єру Корнвалліс присвятив іракському королю. На думку Лоуренса, він міг «місяцями ходити роздратованим до чортиків і водночас виглядати цілком спокійним і байдужим». Ще після першої їхньої зустрічі Ґертруда охарактеризувала королівського помічника як «надійну опору». Він був одружений з жінкою, яку, за цікавим збігом обставин, теж звали Ґертрудою; вона разом з чоловіком переїхала до Іраку, однак їх рідко бачили разом. Зі свого боку Корнвалліс швидко розпізнав здібності секретаря зі східних питань, і не минуло багато часу, як він запропонував Ґертруді роботу в новій іракській адміністрації на посаді начальника розвідки у міністерстві внутрішніх справ. У відповідь Ґертруда посміхнулася й відповіла, що не може покинути сера Персі, а тоді додала, що на посаді іракського держслужбовця їй довелося б відмовитися від свого спеціального статусу королівського зв’язкового.

Міцна дружба між Ґертрудою та Корнваллісом зав’язалася напередодні Різдва 1922 року, коли, повернувшись додому з роботи, вона побачила, як її повар і слуга Заїя влаштували смертельну сутичку на кухні посеред цілої гори битого посуду, борючись за обробний ніж. «Я серйозно на них нагримала за те, що вони святкували Різдво у такій непідходящій манері. Марі вечеряла не вдома, тож я сама сіла за стіл і, зажурившись, почала розмірковувати над тим, до яких мені потрібно вдатися заходів, щоб реорганізувати своє домашнє господарство».

До кінця місяця ситуація між поваром та Заїя повністю прояснилась:

Дружба між Ґертрудою та Корнваллісом процвітала завдяки спорідненості їхніх душ та спільній відданості — і навіть любові — до короля. За обідом вони вичерпно обговорювали його характер; а оскільки обоє відвідували різноманітні неофіційні зібрання, влаштовані королем, то часто бували разом на званих вечерях, а у вихідні — на обідах, полюванні та картярських іграх — король любив грати в бридж та дев’ятку — а ще часто відпочивали на пікніках з плаванням у річці.

Ґертруді все більше й більше починала подобатися прохолода й радість, які огортали її під час плавання, а ці пікніки стали найприємнішими митями. На одному з таких пікніків Ґертруда якось дражнила короля за його бідні навики плавця. Потім вона переодяглася під деревом інжиру, а поки сушила волосся, скуштувала декілька спілих фруктів; після цього пішла ласувати смаженою на багатті рибою під тамарисковими деревами. Ґертруда казала, що за весь тиждень це була єдина страва, яка їй по-справжньому сподобалась.

Можливо, саме через їхню велику різницю у віці — Ґертруді було п’ятдесят три, а Корнваллісу тридцять вісім — одного вечора він зміг поділитися з нею розповіддю про свій нещасливий шлюб і самотність. Коли Ґертруда описувала такі вечори у своєму щоденнику, з-під її пера випливали туманні й романтичні записи.

Згодом їхня команда взяла собі за звичку проводити разом недільні дні. Цього разу Ґертруда була в компанії не єдиною жінкою. Їй подобалася Іріс Девідсон, і Ґертруда вважала її інтелігентною: вона «неймовірно швидко» змогла вивчити арабську мову, на відміну від багатьох дружин британських офіцерів, які проживали в Багдаді. «До свого незмінного списку друзів я додала Девідсона та містера Корнвалліса», — написала Ґертруда.

У 1923 році місіс Корнвалліс, про яку досі не було жодного слова, залишила свого чоловіка й попливла додому; часто згадуваний у Ґертрудиних листах містер Корнвалліс став уже просто «Кеном». Для Ґертруди, яка тут, у багдадській пустелі, більше, ніж будь-коли, сумувала за своєю сім’єю, Різдво зазвичай було найсумнішим періодом року. Однак цього року вона разом з Корнваллісом, Фейсаловим братом Заїдом та Найджелом Девідсоном вирушила у шестиденне полювання до Вавилона. Коли Марі спаковувала валізу господині, то постаралася покласти туди найгарніші шовкові та мереживні нічні сорочки. Ґертруда ще запитала, навіщо вона їх поклала, нагадавши, що їде на полювання. На якусь мить француженка зніяковіла, а тоді відповіла, що Нураль-Дін, суданський слуга Кена, може їх побачити. Навряд чи Кен або його слуга могли так близько знаходитися біля Ґертруди вночі, щоб розгледіти її нічне вбрання. Одначе з експедиції Ґертруда повернулася надзвичайно щаслива: «На мою думку, це була найпрекрасніша експедиція за всю історію Іраку».

На превеликий жаль, після різдвяного піднесення їхніх взаємин, між Ґертрудою та Корнваллісом виник певний розлад. Улітку Корнвалліс збирався до Англії, де мав вирішити всілякі формальності у зв’язку з їхнім з дружиною розлученням. Наприкінці січня Ґертруда написала листа до Флоренс, у якому розповіла, що почувається надзвичайно нещасною, а тоді протягом десяти тижнів ім’я «Кен» не згадувалося в жодному з її листів. Після цього вона написала сестрі Моллі, коротко розповідаючи про свої спроби переконати Корнвалліса в тому, що може зробити його щасливим, і описувала свою любов до нього, як материнську чи сестринську в сумі з «тією іншою любов’ю». Корнвалліс, який відчув гостре зніяковіння, обдарував Ґертруду кам’яним виразом обличчя і в подальшому почав уникати. Для нього Ґертруда була незрівнянною жінкою, дорогоцінною довіреною особою та єдиною людиною, з якою він мав стільки спільних інтересів; однак Корнвалліс був на п’ятнадцять років молодшим від неї; і йому не потрібна була ні матір, ні сестра. Ґертруда ніколи не була дріб’язковою чи скупою до тих, кого любила; вона продовжувала вважати його одним з найкращих чоловіків, яких знала. Коли Корнвалліс поїхав до Англії, Ґертруда попросила Моллі, щоб та запросила його на обід. Розлад між Ґертрудою та Корнваллісом почав потроху згладжуватися, а їхні дружні взаємини поновилися після того, як він подарував Ґертруді одного з цуценят своєї собаки породи спанієль. І знову Корнвалліс забирав її пошту, коли хвороба прикула Ґертруду до ліжка, а ті листи, які могли її виснажити, намагався приховати. Однак такі емоційні перевороти залишають після себе шрами: завжди смілива Ґертруда відчула, що була вже менш життєрадісною, більш усамітненою, а відколи покладалася на Корнвалліса в усіх внутрішніх новинах про ситуацію в королівському палаці та кабінеті міністрів, відчувала себе певною мірою менш поінформованою.

Щойно оголосили умови договору, а питання мандату відставили, король наказав готуватися до виборів в установчі збори. Таким чином вдасться ратифікувати договір, ухвалити конституційний закон майбутнього уряду Іраку й створити виборче право для того, щоб можна було обрати перший парламент. У цей час зі своєї посади звільнився накіб, і його місце прем’єр-міністра Іраку перейшло до молодшого представника, Абдули Махсінбея. У 1922 році в уряді Лондона теж відбулися зміни: на державній арені з’явилися консерватори під керівництвом нового прем’єр-міністра Бонара Лоу. Вони надіслали на Схід нову пропозицію евакуювати з Іраку весь британський персонал. І знову Кокса викликали в Лондон, щоб розглянути роль Британії в долі Іраку. У Багдад він повернувся з новим доповненням до договору, протоколом, який висував обмеження британського впливу на Ірак, термін якого мав вийти через чотири роки. І тим не менше, для Фейсала цього було більше, ніж достатньо. Тепер питання полягало в тому, чи буде Ірак готовий захищати й управляти своєю державою вже через чотири роки?

Наприкінці квітня 1923 року Кокс нарешті поїхав з Іраку. Його останньою доброю справою для Ґертруди було санкціонування вартості її додаткової вітальні в літньому будиночку, враховуючи всі ті прийоми, які вона там організовувала на благо секретаріату. Коли Кокс роздав свій звіринець і влаштував у себе в саду прощальну вечірку, склалося враження, що це було кінцем цілої ери, і це була правда. Ні для кого його від’їзд не став настільки болісним, як для Ґертруди. Вона написала батькам:

Новий верховний комісар, сер Генрі Доббс, приїхав до Багдада минулого грудня, щоб ознайомитися з роботою. Він був серед перших чиновників, які приєдналися до Кокса в Басрі й надзвичайно успішно працював на посаді податкового інспектора. Ґертруда й сама писала про його досягнення у своїй білій книзі на тему громадянської адміністрації країни. У Багдаді Доббс узявся за наполегливе виконання британських обов’язків щодо безпеки й міжнародних відносин. Тепер можна було проводити вибори. Фейсал їздив країною й заохочував населення йти голосувати. Доббс від нього не відставав, і всі мешканці бачили їхню об’єднану відданість цілі демократичного Іраку. «Наче за щучим велінням, політична атмосфера прояснилася, і навіть найвіддаленіші племена річки Євфрат і курдських схилів жваво внесли себе до списків виборців», — пізніше написав Доббс.

За шість років роботи громадським комісаром Кокс звик обговорювати з Ґертрудою певні питання по декілька разів на тиждень. Доббс анулював цю традицію — Ґертруда й сама усвідомлювала, що не було жодної причини її дотримуватися. Утім Ґертруді дуже сильно подобався її новий начальник, до того ж леді Доббс виявилася дуже доброю й турботливою жінкою, яка влаштовувала у своєму домі найдивовижніші прийоми й найсмачніші обіди.

Ґертруда радісно очікувала зустрічі зі своєю сестрою Ельзою та її чоловіком, на той час віце-адміралом, сером Гербертом Ричмондом, якого направили у відрядження в ці краї, і тому вони мали припливти до Багдада на борту флагманського корабля «Чатем» у жовтні 1924 року. Тоді ж до Багдада також мав приїхати старший син Моллі, Джордж Тревельян, і приєднатися до експедиції Ричмондів, які прямували до Цейлону. Ґертруда почала планувати різноманітні розваги для своїх близьких, а коли перед самим їхнім приїздом злягла зі страшним бронхітом, її серце розривалося від розпачу. Особистий лікар короля, «Синбад» — сер Гаррі Синдерсон — навідувався до неї двічі на день, не беручи за свої клопоти ні копійчини, і вирішив, що стан здоров’я Ґертруди недостатньо хороший, щоб Джордж залишався у неї вдома; тож юнака поселили в резиденції, а леді Доббс дала у Ґертрудине розпорядження свій автомобіль, щоб коли їй стане краще, вона змогла повозити сім’ю Ричмондів по Багдаду й усе їм показати.

І тим не менше, хтось із Ґертрудиних близьких, уперше побачивши її в такому жахливому стані, передав батькам в Англію повідомлення про своє глибоке занепокоєння її здоров’ям. У листах до Г’ю та Флоренс Ґертруда завжди применшувала серйозність своїх недуг, а цього разу її бронхіт був ще й ускладнений тепловим ударом і сильним знесиленням. На додачу до всього цього звалилися ще й погані новини, які Ельза привезла з дому. Економічна криза разом зі страйками сильно вдарила по статкам родини Беллів. Елізабет Бергойн у другому томі своєї книги про життя Ґертруди, яку вона написала на основі її особистих записів, з’ясувала, що Ґертруда сказала своєму товаришеві Найджелу Девідсону, що «чорна депресія оточила її з усіх боків, наче хмара; вона навіть просила, щоб він за неї молився. На його думку, її особиста скорбота, самотність і відчуття безвиході були нездоланною перешкодою для того, щоб Ґертруда знову відчула себе по-справжньому щасливою».

У лютому 1925 року Ґертруду охопив ще більший смуток — її найулюбленіший собака разом з псом Кена, які тоді були у неї вдома, здохли від собачої чуми за одну добу:

Цього разу Г’ю та Флоренс не бажали чути жодних її відмовок. Ґертрудин стан здоров’я унеможливлював її подальше перебування в Іраку. Вона була вимушена погодитись; а от король — заперечив: «Коли я сказала, що наступного літа поїду додому, Фейсал різко відповів: „Не говори, що ти їдеш додому — твій дім тут. Можеш сказати, що їдеш провідати свого батька”».

Марі поїхала з Ґертрудою, і вже 17 липня вони прибули до Лондона. Флоренс написала, що пасербиця була «в стані сильної нервової втоми... вона приїхала виснажена, як розумово, так і фізично». Лікарі, яких запросили оглянути Ґертруду, сер Томас Паркінсон і професор Томас Боді, дійшли такого ж висновку: вона потребувала пильного догляду й не повинна була повертатися в іракський клімат. Це стало серйозним попередженням, а можливо, навіть, дечим більшим. Ґертрудина давня подруга з Оксфордського університету, Джанет Кортні, була нажахана тим, якою худою й сивоволосою стала Ґертруда відтоді, коли два роки тому під час її подорожі Джон Сингер Саржент намалював її портрет.

Щойно Ґертруді стало краще, як вона почала цікавтитися молодшими членами своєї родини, а зокрема до своєї дев’ятнадцятирічної племінниці Поліни, доньки Моллі. Через багато років Поліна Тревельян пригадає, як Ґертруда постійно мерзла й цілими днями носила свою довгу шубу з чорно-бурої лисиці, навіть коли була в будинку, чи то на Слоун-стріт, чи в Раунтоні, а за вікном стояло літо: «Вона стояла, повернута спиною до розпаленого каміна, курила турецьку цигарку у своєму довгому мундштуку й уголос розмірковувала про... людей минулого та сьогодення, історію, листи, мистецтво та архітектуру, свої подорожі, археологічні знахідки, нашу сім’ю — і якою відданою вона була всьому домашньому, а найбільше — своєму батькові».

Дещо ослаблена, але запалена невмирущим ентузіазмом, Ґертруда потягнула Поліну до Британського музею, де взялася пояснювати їй історію ассирійських експонатів, а тоді до Музею Вікторії та Альберта, щоб подивитися на картини Констебля, надихаючи племінницю предметами своєї пристрасті. Ґертруда зайшла до родини Стенлі й запросила свою нещодавно овдовілу кузену поїхати разом до Іраку; після цього вона завітала до подружжя Черчилля в Чартвеллі. Коли одного вечора Джанет Кортні вечеряла з Ґертрудою та її батьком на Слоун-стріт, Ґертруда її запитала, чим вона може зайнятися в Лондоні, якщо раптом вирішить залишитися. Через декілька днів Джанет надіслала листа, у якому написала, що її подруга може балотуватися до парламенту. Ґертруда відповіла:

Що вона мала на увазі: остання зима в Іракові чи взагалі?

У цей же час Г’ю з Флоренс сказали Ґертруді те, що вона так боялася почути: через фінансові труднощі вони мусили виселитися з Раунтона й переїхати до малого, хоч і дуже гарного будинку, який мав стати новим маєтком Беллів. Помістя Маунт Грейс, відреставрований будинок настоятеля монастиря, розташований серед руїн старого абатства та монастиря, що своїм витонченим виглядом гармоніював з похмурим йоркширським ландшафтом; однак у ньому було дуже мало кімнат. Усвідомлення того, що маєток Філіпа Вебба, символу величної імперії родини Беллів, скоро має зникнути, як і всього, що було з ним пов’язано, протягом останніх декількох тижнів душило їдким відчуттям приреченості.

Перед завершенням Ґертрудиної відпустки Г’ю запропонував влаштувати вечерю в автомобільному клубі на честь Фейсала, який саме перебував у Лондоні на лікуванні. До їхньої компанії приєднався Корнвалліс, який був надзвичайно турботливим. Він зупинився на Слоун-стріт, 95, а наступного дня після вечері приїхав на платформу залізничного вокзалу Кінг-кросс, щоб провести Ґертруду до Йоркшира.

Наприкінці вересня Ґертруда залишила Лондон у супроводі Сильвії та Марі, махаючи рукою своїм відданим друзям, серед яких також був сер Персі, домнул і Фейсал. Перед від’їздом вона написала по дуже ніжному листу кожному з батьків. Флоренс прокоментувала: «Після останнього Ґертрудиного візиту до Лондона ми всі відчули, що вона ще ніколи не була аж такою щасливою в нашій компанії і такою люб’язною та зачарованою своїм йоркширським оточенням».

Прониклива любов між нею та її батьком, яку Флоренс називала основою Ґертрудиного існування, завжди злегка відділяла їх двох від Флоренс, яка заборонила собі виявляти бодай краплю заздрощів чи якимось чином ставати між ними. Цього разу Ґертруда застала батька засмученим і занепокоєним через невдачі родини Беллів. Лікарі сказали, що її постійне куріння зробило свою справу і що тепер їй залишилося жити протягом декількох місяців. Однак Ґертруда, найімовірніше, вирішила відгородити тата від цієї новини.

З іншого боку протягом цих останніх тижнів у Раунтоні між Ґертрудою та її мачухою промайнули якісь важливі зміни, у результаті чого вони зблизилися більше, ніж будь-коли. Можливо, Ґертруда, усвідомлюючи, що тепер їй потрібна буде підтримка й любов, яку досі вона постійно уникала, розповіла мачусі те, чого не змогла сказати батькові. Флоренс, наділена непохитним усвідомленням істини життя та смерті, що було властивим для досвідченої матері та бабусі, прийняла б Ґертрудине одкровення спокійно та мужньо і, можливо, з розумінням підтримала б її намір приховати правду від Г’ю. Вони багато говорили, і до Іраку повернулася зовсім інша Ґертруда, пишучи Флоренс про «це останнє літо», можливо, не лише в одному значенні:

У лютому 1926 року Ґертрудин брат по батькові Г’юґо, повертаючись зі своєї експедиції з Південної Африки, підхопив тиф і помер; це було нищівним ударом для родини Беллів, від якого зокрема Флоренс навряд чи могла оговтатися. Зворушливий лист від Ґертруди був пройнятий її особистим смутком і співчутливою турботою. У час жахливого самопочуття чи небезпеки Ґертруда практично мимовільно зверталася до Бога; у решті випадків її прагматичний інтелект залишав її віч-на-віч з безкомпромісним всесвітом. Флоренс, імовірно, розмірковувала над її листом значно довше, ніж Г’ю.

Приїхавши до Багдада, Ґертруда одразу ж пішла до відділку і не встигла кліпнути, як під її кабінетом вишикувалася черга з відвідувачів. Протягом двох наступних днів вона взагалі не могла працювати. Деякі навіть цілували її руки й називали «Світлом очей наших». Ґертруда зізналася батькам, що все це їхнє ставлення починає вбиватися їй у голову і що вона практично відчуває себе Особистістю. Та не встигла Ґертруда влаштуватися в Багдаді, як знову захворіла. Сильвія, на превеликий жаль, не змогла перенести навіть зимовий клімат Іраку і скоро була вимушена повертатися до Англії. Згодом після того Ґертруда, закутана з голови до ніг і тримаючи на колінах грілку, у крижаний мороз поїхала на королівську ферму в Ханакіні, де король влаштував різдвяне полювання; серед гостей був і Кен Корнвалліс. Ґертруда привезла з собою з Лондона нові меблі, які замовила для короля, і весь перший вечір вони совали їх по кімнаті. Виснажившись, Ґертруда пішла спати. Наступного дня вона залишилася в ліжку. Увечері Фейсал з Корнваллісом прийшли до її кімнати й грали разом у бридж на покривалі. Коли наступного ранку Кен зазирнув до Ґертруди, то негайно пішов викликати лікаря з Багдада. «Тоді я не дуже усвідомлювала, що відбувається, у мене було лише якесь таке загальне відчуття, ніби я провалююся у глибоку прірву», — уже пізніше написала Ґертруда. Лікар приїхав до них з медсестрою, і Ґертруду забрали до багдадської лікарні з плевритом. Вона ще лежала хвора, коли писала співчутливого листа про Г’юґо.

Оскільки протягом останніх декількох років її посадові обов’язки значно скоротилися, перед Ґертрудою відкрилася нова сфера діяльності. Це була ідея самого короля, яку він висловив напередодні Коксового від’їзду. Ще в серпні 1922 року Ґертруда обговорювала з ним потребу в «законі про розкопки» — «він планує зробити мене тимчасовим завідувачем відділення зі стародавніх реліквій, оскільки, крім мене, на це місце більше немає кого призначити», — написала Ґертруда.

Першим завданням було написання закону про археологічні пам’ятки, який би офіційно наділив силою права як державу, так і археологів. Ґертруда розробила його, ретельно обговоривши деталі з місцевими органами влади, оскільки протягом сотні років грабіжники масштабно розтягували різноманітні археологічні цінності, у результаті чого величне археологічне багатство Іраку сильно збідніло. І тепер багато наукових експедицій з різних країн намагалися реконструювати історію цього регіону.

Щойно Ґертруда почала думати про створення іракського музею, вона завзято взялася відстоювати права країни на власне минуле. Дуже скоро Ґертруда змогла зібрати найдорожчу у світі колекцією предметів, які представляли ранню історію Іраку. Вона зустрілася зі своїм давнім товаришем, сером Леонардом Вуллі, колишнім начальником розвідувального бюро в Порт-Саїді, який колись разом з Лоуренсом працював над розкопками в місті Кархемиш. На той час він очолював колективну експедицію, організовану Британським музеєм та університетом Пенсільванії, яка займалася розкопками міста Ура Халдейського з усіма його королівськими гробницями, храмами та зиккуратами шумерської династії. Як офіційний представник вона відчувала, що зобов’язана висловити претензії від імені Іраку стосовно одного артефакту, який знайшли в цей час у стародавньому храмі, — знаменитої дощечки із зображенням сцени доїння корови біля хліву. Ґертруда «розбила йому серце». «[Буллі] оцінив знахідку щонайменше в десять тисяч фунтів. Я не розповідатиму про це іракському уряду, щоб у них не виникло бажання її продати і тим самим очорнити мою репутацію, а заодно й свою. Золотий скарабей оцінюється в тисячу фунтів, але Промисел Божий (ну, чи підкинута монетка) дав його мені!».

Ґертруда почала влаштовувати невеличкі археологічні експедиції разом з консультантом з питань архітектури, який працював на міністерство громадських робіт, Дж. М. Вілсоном. Спочатку ці експедиції нагадували службові екскурсії, слабкий відголосок її давніх пригод. Ґертруда оживала, коли їхній автомобіль наштовхувався на канаву чи багаж не встигав за нею і дуже часто в таких випадках не могла втриматися, щоб не позичити у якогось сільського старійшини коня й не покататися наодинці день чи два сільським ландшафтом, а тим часом Вілсон повертався до Багдада.

Подорож до міста Кіш була однією з багатьох експедицій, організованих Оксфордським університетом; Ґертруда написала про неї: «Єдиними моїми скарбами цього вечора були шматок мила, гребінець від професора [Ленгдона] і декілька комплектів піжам від таємного доброчинця. Перед вечерею ми розглядали свої неймовірні знахідки, а після — обговорювали стародавні вавилонські місця». Там Ґертруда домовилася про те, що декілька гарно розписаних горщиків вона надішле до Оксфорда для детальної експертизи. А ще вона привласнила собі семітську статуетку, датовану 2800 роком до н. е. за допомогою свого улюбленого прийому — підкидання монетки.

У 1926 році Ґертруда повністю зосередилася на археології. Оскільки проблема з кордонами була нарешті вирішена, а іракський парламент затвердив договір, вона з головою занурилася у свій наступний проект — перенести музей у підходяще приміщення, оскільки в той час він містився в міністерстві громадських робіт. У музеї була представлена вавилонська кам’яна зала, офіційно відкрита королем у червні того року. Як і завжди, коли Ґертруда організовувала якийсь проект, то бралася виконувати навіть найбільш неприємні завдання. Самотужки чи разом з клерком, а іноді з офіцером ВПС Великобританії, запеклим шанувальником археології, вона ретельно вносила до реєстру всі знахідки з Ура та Кіша. Іноді вона вставала о 5-й годині ранку, щоб виконати всю роботу до полудня — у залах музею не було вентиляторів і стояла просто нестерпна спека.

Ґертруда досі бралася за виконання політичної роботи і досі пристрасно захоплювалася всіма змінами, які відбувалися довкола. Коли в січні 1925 року прикордонна комісія Ліги Націй прибула в Багдад, щоб нарешті визначити кордони між Іраком та Туреччиною, саме Ґертруді доручили прийняти делегацію й коротко ввести її в курс справ. До складу комісії входили високі чиновники зі Швеції, Бельгії та Угорщини, однак прибули вони у супроводі турецького інспектора й трьох турецьких «експертів»: Доббсу Ґертруда зізналася, що дуже боїться, щоб до їхніх консультативних послуг не входили махінації й залякування. У встановлений час комісійний звіт опублікували. У ньому прописали рекомендацію зарахувати весь Мосульський вілаєт до території Іраку, але при цьому мала бути укладена нова угода, згідно з якою партнерство Іраку з Великобританією продовжувалося ще на двадцять п’ять років. І Британія, і Ірак погодилися, обидві сторони сподівалися, що Ірак стане незалежним членом Ліги Націй задовго до того, коли цей час мине. А тим часом турки поновили своє звірське кривдження ассирійців і нападали на тисячі курдських мешканців, які виступали за незалежність.

Установчі збори обрали демократичним шляхом, а конституційний закон сформували й ухвалили. Крім того, створили закон про вибори, тож законні політичні партії могли брати участь у виборах до першого парламенту. Фейсала запевнили, що з боку Британії надійде фінансовий внесок, якого вистачить для встановлення дієвої сили оборони; після цього розпочалися вибори, і до червня уже були відомі результати, 16 липня Фейсал офіційно оголосив перший справжній демократичний уряд Іраку. Достойним завершенням цього етапу в житті країни стало те, що британський посол, який працював у Константинополі з турками, зміг укласти тристоронній договір між Іраком, Туреччиною та Британію, який вселяв надію стосовно постійного миру на кордонах.

Настав час для святкування. 25 червня 1926 року король влаштував офіційний званий обід, щоб відзначити підписання угоди і тим самим висловити щиру подяку британському уряду та його представникам за все, що вони зробили для Іраку. Генрі Доббс пізніше написав: «Міс Ґертруда Белл була одним з найвидатніших гостей цього бенкету, вона помітно поділяла загальну атмосферу святкування, яка свідчила про завершення першого етапу існування Іраку. Це було останнім державним святкуванням, на якому вона була присутня».

І хоча в цей час її листи додому демонструють глибокі та менш позитивні переживання, Ґертруда залишалася такою ж жвавою та енергійною, якою була завжди. На початку весни до неї на вихідні приїхала Віта Секвілл-Вест. У своїй майбутній книзі «Пасажир до Тегерана» вона залишить заряджений енергією опис Ґертруди та її домашнього побуту.

Для того, щоб дістатися до Ґертрудиного дому, гості довелося пробиратися через «запилені купи» жалюгідних будинків і болотистого ґрунту:

Ґертруда мала дар, як написала Віта, буквально за лічені секунди заряджати всіх довколишніх енергією; з’являлося відчуття, що твоє життя повноцінне, багате й захопливе; і цілком очевидно, що яким би не був її стан здоров’я чи настрій, Ґертруда категорично відмовлялася тужити чи скаржитись. Вона говорила так, ніби восени вони двоє могли зустрітися в Ктесифоні.

Продовжуючи працювати в музеї, Ґертруда міркувала про своє життя, малий дохід, відставку й втрату всіх тих друзів, які вже поїхали з Іраку. Вона написала Г’ю:

У неділю, 11 липня, Ґертруда, як і зазвичай, відпочивала з товаришами біля річки і додому повернулася виснаженою від сильної спеки. Вона лягла спати, попросивши Марі розбудити її о 6-й ранку або ж, скажімо, не турбувати її до того часу. Можливо, Ґертруда сказала Марі щось незвичне чи просто знову мала хворобливий вигляд. У будь-якому разі Марі дуже непокоїлась і вночі вирішила навідатися до господині. Ґертруда спала, а поряд стояла пляшечка з пігулками. Чи була там якась явна ознака самогубства, чи була пляшечка з-під ліків порожня, чи одразу Марі викликала швидку — ніхто цього не знає. Відомо лише те, що за день до цього Ґертруда надіслала Кену записку з проханням приглянути за її собакою Тундрою, «якщо раптом з нею щось станеться».

За декілька років до того Ґертруда сказала домнулу, що більше не боїться смерті і що для Ґертруди вона позбавлена жала. «Мені цікаво... що буде потім, якщо взагалі існує якесь „потім”», — написала вона в одному зі своїх листів. І тепер Ґертруда востаннє вирушила назустріч незвіданому, от тільки цього разу, вона вже ніколи не повернеться.

В її свідоцтві про смерть, виписаному головним лікарем королівської лікарні Багдада на прізвище Данлоп, указано, що причина смерті — «отруєння діалом». Так називався препарат, до складу якого входила диетилбарбітурова кислота, або аллобарбітал, який у той час використовували як снодійне; пізніше цей препарат зняли з виробництва, частково через те, що він часто ставав знаряддям у спробах самогубства. Данлоп написав, що смерть настала в перші години 12 липня. Сталося це за декілька днів до п’ятдесят восьмого дня народження Ґертруди Белл.

Корнвалліс не взявся доглядати за собакою Тундрою. Але, напевно, Г’ю з Флоренс попросили Марі переправити собаку їм додому. Пес прибув у маєток Маунт Грейс, куди згодом Беллам надійшов лист із каяттям від Корнвалліса, який пояснював, що якраз в той час, коли померла Ґертруда, він хворів, і лише потім зміг зрозуміти значення її записки.

У своїх «Листах» Флоренс написала, що Ґертрудина смерть стала причиною «безкрайньої скорботи та співчуття, які надходили з усіх частин світу, і ми ще раз усвідомили, що її ім’я знали на кожному континенті, а розповіді про неї перетнули всі до єдиного моря». Ґертруда, якою її знала сім’я, перетворилася на легендарну особистість. Один з перших листів, якого Белли отримали з Іраку, надійшов від її товариша Хаджі Наджі, який написав: «Моїм неписаним, а втім, непорушним правилом було завжди надсилати міс Белл перші доспілі фрукти та овочі з мого саду, і я не знаю, куди їх тепер надсилати».

Георг V написав: «Ми з Королевою глибоко засмучені смертю вашої видатної й обдарованої доньки, про яку завжди були дуже високої думки. Разом з цілою нацією ми оплакуємо втрату жінки, яка завдяки силі свого розуму, твердості характеру й особистій відвазі принесла важливу, і я щиро вірю, що ще й довготривалу користь країні та усім тим регіонам, в яких вона працювала з такою відданістю й самопожертвою...».

Секретар з питань колоній, Лео Амері, висловив у пам’ять про Ґертруду свою глибоку пошану в Палаті громад. Сер Валентин Чирол написав зворушливу статтю з описом подруги для газети The Times. Лоуренс надіслав блискучого і, що характерно для нього, чудернацького листа до Г’ю з Індії. У пошуках анонімності та ізольованості, він вступив на військову службу до військово-повітряних сил Великобританії як рядовий Шоу й отримав посаду аж біля міста Карачі. Він нічого не знав про Ґертрудину смерть, аж поки дружина Бернарда Шоу не надіслала йому збірку листів, зібраних Флоренс. Він написав:

Девід Хогарт, Саломон Рейнах, редактор журналу Revue Archéologique, Леонард Буллі з Британського музею й сотні шейхів, британських офіцерів та іракських міністрів висловили своє співчуття з приводу її смерті. У Багдаді король зі своїм кабінетом міністрів створили «Кімнату Ґертруди Белл» з одного з музейних залів, а Генрі Доббс написав, що від імені всіх її друзів вони замовили меморіальну дошку, яка мала бути розміщена в іракському музеї:

У день Ґертрудиної смерті Фейсала не було в Іраку. Регентом виступав емір Алі. Почувши про її смерть, він одразу ж організував військові похорони. Ґертруду поховали того ж дня на кладовищі на виїзді з міста Багдад. Від протестантської церкви до британського кладовища її тіло везли на автомобілі медичного обслуговування, укривши труну прапорами Великобританії та Іраку й прикрасивши вінками від Фейсалової сім’ї, британського представництва верховного комісара та багатьох інших. Процесія повільно рухалася вулицями, уздовж яких вишикувалися солдати іракської армії, а слідом за нею крокували регент, прем’єр-міністр, верховний комісар і багато інших держслужбовців, як цивільних, так і військових. З усієї країни звалися натовпи людей, щоб подивитися, як проноситимуть її труну й висловити свою пошану мовчанням; ісламські лідери стояли поряд з єврейськими купцями, а ефенді[51] поряд з убогими в лахмітті. У газетах писали, що «до похоронної процесії долучилося все населення столиці». Біля воріт кладовища юнаки з представництва верховного комісара взяли труну, підняли на свої плечі й з неприхованою скорботою понесли до могили. Священик британської армії провів заупокійну службу, і британські високопоставлені офіцери кинули на труну по жмені землі. В оточенні «неосяжного скупчення іракців і британців» — включаючи сера Генрі Доббса, весь штат британського представництва, іракський кабінет міністрів і багатьох племінних шейхів — труну опустили в могилу зі скромним кам’яним надгробком. Як і завжди, вісті розлетілися пустелею із незбагненною швидкістю, і протягом усього дня племінні мешканці сходилися до Багдада: спочатку ховейтати й дулаїми, а слідом за ними шейхи з сусідніх і далеких регіонів.

Головний журналіст газети The Times написав про Ґертрудину працездатність:

У багатьох некрологах Ґертруду вшановували за те, що завдяки їй правління в Іраку стало кращим, ніж було протягом п’ятисот років, більш мирним, досягло процвітання, а британці з арабами чудово ладнали у дружній співпраці. У некролозі газети The Times of India надрукували майстерне резюме її характеру та роботи. І хоча британці цінували Ґертруду як автора, мандрівника та археолога, — ішлося в газетній статті, — вони до самого кінця залишалися в невіданні «неймовірного становища, якого їй вдалося досягти для себе в Іракові; становища, яке обтяжувало її, як нікого іншого, відповідальністю за образ сучасного Іраку, який ми можемо побачити зараз». Зважаючи на той факт, що були люди, які охоче критикували Ґертрудині цілі, методи та її особистість загалом, автор статті написав: «... настільки видатна особистість не могла уникнути ворогів... Породжуючи серед своїх близьких кіл ледь не пристрасну відданість, Ґертруді доводилося натикатися на сильну ворожість з боку тих, від кого вона так сильно відрізнялася. Зі звичайними пересічними людьми — а особливо, якщо це ще й якийсь сторонній журналіст — вона бувала безцеремонною й навіть грубою...».

Її величним досягненням стало «створення вільного, процвітаючого та окультуреного Іраку, запуск механізму відродження арабської культури та цивілізації... Саме Ґертруда щодня відстоювала надання країні такого ступеня місцевої автономності, який би узгоджувався з британським впливом на Ірак — і не через власну користь, а через природне право арабів на власне місце під сонцем». Ґертруда переконала британський уряд піти в Іраку на фінансовий ризик і запевнила місцевих лідерів у тому, що це стане їм на користь і що до колоніальних методів ніхто повертатися не буде.

У газеті The Times Чирол написав некролог зі словами: «Усі Ґертрудині якості, які стояли в одному ряду зі словом „відважна”, поєднувалися в ній з високим рівнем шарму, жіночної витонченості; і хоча цей її останній бік відкривався далеко не для всіх, напевно, лише для найближчих серед найближчих, у ньому таївся цілий океан ніжності й навіть пристрасної прив’язаності». Для тих, хто любив Ґертруду дужче за всіх, назавжди закарбуються слова Флоренс, які вона сказала дещо раніше: «Насправді, основою Ґертрудиної сутності була її схильність до глибокого переживання. У житті у неї була як велика радість, так і велика скорбота. Та хіба ж могло бути якось інакше в жінки, темперамент якої був настільки жадібним до пізнання? Її палка та магнетична особистість втягувала у своє життя долі інших людей, повз яких вона проходила».

Г’ю та Флоренс прогнулися від удару, якого їм завдала доля, і переїхали з Морісом до маєтку Маунт Грейс, а Раунтон залишився на поталу вітрів торф’яної місцевості. З часом цей мальовничий будинок, який тепер став занадто великим і пишним для родини Беллів, перетвориться на груду руїн. Дуже скоро хрускіт заліза по черепиці та каменю навіки заглушить раунтонський спів дзвіночків, який кожну чверть години лунав біля конюшні; перетвориться на щебінь аркова галерея, в якій вирішувалися міжнародні справи й у якій ще опівночі гості їли яйця з беконом. У порожньому кабінеті, де Ґертруда з професором Ремзі працювала над книгою «Тисяча й один храм», збиратимуться мертві мухи. Крізь розбиті вікна виднітиметься зарослий травою та деревами великий сад каміння, який колись зробила Ґертруда; вода ставка, на якому діти каталася на ковзанах, застоїться і стане зеленою, а тенісний корт заросте високими бур’янами.

В їдальні гулятимуть вихори протягу й гойдатимуть гобелени Морріса та Берн-Джонса «Роману про Троянду», алегорію про закоханого лицаря, який пройшов через перешкоди та каяття, щоб зрештою возз’єднатися з досі недосяжною трояндою. А на другому поверсі будинку, у кімнаті, де однієї ночі Ґертруда лежала з Діком Доті-Вайлі, тримаючись за руки у непроглядній пітьмі, шпалери відсиріють і повідстають від стін.