Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Персидська казка для союзників Що загрожувало Великій Трійці в Тегерані

28 листопада 1943 року розпочалася Тегеранська конференція лідерів антигітлерівської коаліції. Нацистські спецслужби хотіли скористатися цим для вбивства Великої Трійки: Сталіна, Рузвельта і Черчілля. Але радянські чекісти розкрили й зірвали їхній задум. Так стверджують у своїх спогадах двоє колишніх високопосадовців НКВС та особистий перекладач Сталіна Валентин Бережков. На цій основі 1980 року було знято гостросюжетний фільм «Тегеран-43».

Що й казати, захоплююча історія. Однак насправді все було набагато складніше і цікавіше.

Після Сталінграда і Курської битви стало ясно, що поразка гітлерівської Німеччини є неминучою. Але як її прискорити? І яким мас стати світ після війни? Обговорити ці питання глави трьох великих держав могли тільки під час особистої зустрічі. Черчілль і Рузвельт завели мову про неї вже влітку 1943 року.

Сталін був повністю згоден — зустрітися конче потрібно! Але де саме? Він відкидав усі варіанти, які пропонували союзники: Шотландію, Аляску, Кіпр, Судан, Єгипет. Свою відмову пояснював необхідністю «частіше, ніж зазвичай, виїжджати у війська на ті чи інші ділянки фронту» (прошу запам’ятати цей загадковий аргумент — ми до нього повернемося!). Сталін пропонував свої місця зустрічі: Архангельськ або Астрахань. Урешті-решт зійшлися на Тегерані.

Гітлер мав величезний інтерес до Ірану: ця країна багата нафтою сама по собі, але, головне, від її північно-східного кордону до бакинських нафтопромислів лише 200 кілометрів. Одним ударом можна позбавити Червону армію пального! Фюрер готував у Ірані переворот, але Сталін із Черчіллем його випередили. Як сповістила 26 серпня 1941 року газета «Правда», СРСР і Великобританія «ввели тимчасово з метою самооборони на територію Ірану свої війська». Німецькі агенти, пояснювала газета, «пробралися на важливі офіційні пости більш як у 50 іранських установ і намагаються втягнути Іран у війну із СРСР». Англійці арештували Реза-шаха й вивезли його на острів Маврикій в Індійському океані, а уряд «добровільно» пішов у відставку. Ця спільна англо-радянська операція називалася «Згода».

За два роки радянські та британські спецслужби очистили країну від німецької агентури. Це було необхідно хоча б тому, що через Іран надходила до СРСР велика частка поставок по ленд-лізу. Тегеран став достатньо безпечним місцем. Аж раптом у день початку конференції Молотов ошелешив союзників звісткою: радянська розвідка розкрила змову проти Великої Трійки! Їздити містом украй небезпечно. Він, Молотов, відчуває глибоку тривогу і просить містера Рузвельта переїхати до радянського посольства: там багато місця, і воно знаходиться поруч з англійським представництвом.

Рузвельт, поміркувавши, погодився.

Згадує його син Елліот: «Сталін обрав для себе один з менших будинків, надавши батькові головну будівлю... Я вийшов із дому, щоб оглянути територію посольства. Скрізь було розставлено російську охорону, яка складалася переважно з офіцерів. Усі вони відзначалися дуже високим зростом, не нижче 6 футів 2 дюймів (188 см. — Авт.). Я виявив, що внаслідок відповідного розташування охорони і встановлення спеціальних щитів радянське й англійське посольства були фактично перетворені на одну велику садибу, оточену з усіх боків пильною вартою».

Для Черчілля те, що відбулося, стало шоком. Британська SIS (Secret Intelligence Service) тримала ситуацію під контролем, але геть нічого не знала про змову. Очевидно, це вигадка росіян: Сталін і Рузвельт хочуть спілкуватися напряму, а його зробити «третім зайвим»!.. Черчілль був уражений і розгніваний, але стримався — не починати ж непотрібний скандал? Він навіть зробив хорошу міну: назвав переїзд президента США розумним заходом безпеки.

Велика Трійка із зрозумілих причин демонструвала Німеччині й усьому світові свою єдність. Насправді ж троє лідерів не довіряли один одному й мали різні цілі.

Сталін домагався, щоб союзники якнайшвидше відкрили другий фронт. Вони обіцяли зробити це ще 1942 року, але висадились не в Європі, а в Північній Африці, де їм не загрожували великі втрати. Сталін підозрював, що Черчілль і Рузвельт навмисно зволікають: нехай німці і росіяни максимально ослаблять один одного! І тут він, на жаль, був близький до істини.

Черчілль зі свого боку підозрював, теж не безпідставно, що Сталін хоче загарбати всю Європу. Тому він наполягав, щоб другий фронт було відкрито на Балканах. Наступаючи із Греції, війська союзників могли б першими ввійти до Болгарії, Румунії та Угорщини. Сталіну тоді довелося б стримати свої апетити під час поділу «європейського пирога».

Не менше лякав Черчілля можливий розпад Британської імперії, яка займала разом із колоніями чверть земної суші. До речі, зберегти після війни французькі колонії прагнув і де Голль. А Рузвельт не приховував, що хоче розпаду колоніальної системи. Він говорив: «Експлуатувати ресурси Індії, Бірми, Яви, викачувати з цих країн усі їхні багатства і не давати їм натомість нічого — ні освіти, ні нормального життєвого рівня, ані мінімальних засобів охорони здоров’я — це значить накопичувати горючі матеріали, здатні викликати пожежу війни». Черчілль ледве стримувався, коли це чув.

Ці правильні слова Рузвельта були щирими лише частково. Сполучені Штати Америки прагнули отримати вільний доступ до природних багатств колоній. Нині їхні лідери, тримаючи в думці чиюсь нафту, обурюються «відсутністю демократії», а тоді говорили про поневолення пригнічених народів. Але в тому самому поневоленні звинувачувала британських імперіалістів і радянська пропаганда! Сталіну і Рузвельту було про що поговорити без «третього зайвого»...

Товариш Сталін зрадив би себе, якби не мав з переїзду Рузвельта до радянського посольства подвійної користі. Він доручив сину Берії Серго, талановитому спеціалісту у сфері радіоелектроніки, прослуховувати апартаменти президента США.

Ось як згадував про це Серго Лаврентійович, який очолював наприкінці життя один із секретних НДІ в Києві:

«Я був викликаний до Сталіна:

— Хочу доручити тобі дуже делікатну місію... Ти слухатимеш розмови Рузвельта з Черчіллем, з іншими англійцями і з його оточенням. Я мушу знати все до найдрібніших подробиць, знати всі деталі. Вирішується питання другого фронту, а Черчілль проти...

Вже о шостій годині ранку я готував стислий виклад прослуханих розмов. О восьмій годині Сталін приймав мене. Він розпитував навіть про інтонації голосів під час бесіди: „Він сказав це переконано, піднесено чи без емоцій? Це було сказано рішучим тоном чи ні?“ тощо. Одного разу він спитав: „Як ти гадаєш, вони знають, що ми їх слухаємо?“».

Рузвельт не був наївним школярем і, звичайно, розумів: «дядечко Джо» не проґавить таку можливість! Тому він говорив те, що мало сподобатися Сталіну і зменшити його хворобливу підозрілість. Ось типовий приклад зі спогадів Елліота Рузвельта:

— Я переконаний, що ми зі Сталіним порозуміємося, — сказав батько. — В найближчі дні буде ліквідовано немало непорозумінь і підозр минулого, сподіваюся, раз і назавжди. Що ж стосується дядечка Джо й Уїнстона... Тут мені доведеться добре попрацювати. Вони такі несхожі один на одного. Така різниця в поглядах, у темпераментах...

Це він дуже лагідно висловився! Сталін ненавидів Черчілля за інтервенцію 1919 року із закликом «задушити більшовизм у його колисці». А Черчілль відповідав йому тим самим як більшовику і колишньому союзникові Гітлера.

Рузвельту справді довелося попрацювати, щоб зустріч у Тегерані була плідною. Союзники пообіцяли відкрити другий фронт на півночі Франції у травні 1944 року. А СРСР зобов’язався вступити у війну з Японією не пізніше, ніж за три місяці після розгрому Німеччини.

Дивовижно: долю війни і миру в Тегерані вирішували англійський аристократ, син великого американського землевласника і... син грузинського шевця. Рузвельт поводився демократично, а в Черчіллі відчувалася родова пиха герцогів Мальборо. Сталіну було важливо поставити його на місце.

Їхня перша зустріч відбулася в серпні 1942 року в Москві (Черчілль прилетів тоді переконати Сталіна, що майбутня висадка англійських та американських військ у Північній Африці — це і є другий фронт). Сталін прийняв його у Кремлі під портретами Олександра Невського, Суворова і Кутузова, вдягнутий у звичайний кітель напіввійськового крою. Кремль справив на сера Уїнстона сильне враження. Інфраструктура Країни Рад — теж, але з протилежним знаком. Розповідали, що на аеродромі він попросився в туалет і, вийшовши звідти, впевнено сказав: «Народ, який має такі туалети, непереможний!..».

У Тегерані не було радянських громадських убиралень, але не було й Кремля. Перед Сталіним стояло завдання посилити свій образ в очах партнерів. Після Сталінграда і Курської дуги напрошувався замість кітеля маршальський мундир. А щоб краще ввійти в роль полководця, маршалу Сталіну слід було побувати на фронті.

Відомі картини маслом, де вождь стоїть у повний зріст на передовій, пильно вдивляючись у бік ворожих позицій, а поряд в окопах лежать кулеметники. Є й спогади його охоронця Рибіна, який запевняв, що Сталін постійно виїздив на фронт і навіть одного разу мало не потрапив до німців у полон! Я дістав величезне задоволення, читаючи ці оповідання «майора Мюнхгаузена». Чого вартий лише такий епізод: «Сталін вийшов з машини, дивиться вгору. А навкруги розжарені осколки падають і шиплять у вологій траві, наче змії. Верховний став з інтересом їх розглядати, а відтак з посмішкою зауважив: „Шиплять, от фашистське поріддя!..“.

Це була цитата з інтерв’ю Рибіна інтернет-виданню „Вільна преса“. А ось інша, теж чудова, з його книжки „Сталін на фронті“: „В роки війни Сталін поводився відчайдушно. Члени Політбюро і Н. Власик буквально заганяли його в укриття від осколків та снарядів, що розривалися в повітрі“.

Відважні виїзди Сталіна не відображено ні в кінохроніці, ані в мемуарах радянських воєначальників. Уся справа в тому, що він їздив на фронт — а точніше, у бік фронту — один-єдиний раз, із 3-го по 5 серпня 1943 року. На честь цієї видатної події в місті Гжатську (нині Гагарін) і в селі Хорошеве поблизу Ржева було встановлено меморіальні дошки.

Гжатськ і Ржев визволили ще в березні. До німців — кілометрів двісті. А проте в листі від 9 серпня Сталін зміг упевнено сповістити Черчілля: „Я щойно повернувся з фронту“. Маршальський мундир кольору беж у кремлівській шафі немов одразу пропахнув порохом. А фраза в тому ж листі: „Мені доводиться частіше, ніж зазвичай, виїжджати у війська“ — давала зрозуміти, що про жоден політ до Каїра чи до Фербенкса на Алясці не може бути й мови.

Цікаво, чи здогадалися Черчілль і Рузвельт, що Сталін просто боявся літати?

Час Верховного Головнокомандувача безцінний. Він зобов’язаний його берегти. А Сталін, прагнучи максимально скоротити політ, вирушив до Баку залізницею. Їхав понад три доби. Його броньований вагон у спецпоїзді виглядав зовні як звичайний.

Вождя супроводжували Молотов, Ворошилов та Берія. Останній не був учасником конференції — він відповідав за безпеку. На бакинському аеродромі делегацію чекали два літаки „Дуглас С-47“. Ця модель славилася своєю надійністю. Відстань 570 км до Тегерана планувалося покрити за дві години.

Літак, призначений для Сталіна, Молотова і Ворошилова, мав пілотувати генерал-полковник авіації Голованов. Але Сталін несподівано попрямував до „Дугласа“ Берії:

— Полетиш, Лаврентію, в моєму! Генерали надто рідко керують літаком.

„Дугласи“ летіли під прикриттям двадцяти семи винищувачів. Після посадки в Тегерані вождь відчув таке полегшення, що присвоїв пілоту, полковнику Грачову, звання Героя Радянського Союзу...

П’ять кілометрів від аеродрому до радянського посольства Сталін проїхав у своєму броньованому „Паккарді“, який прибув від радянського кордону своїм ходом. Трасу охороняли полк НКВС і численні „люди в цивільному“.

Черчілль прилетів з Каїра і доїхав до місця без кортежу в автомобілі англійського представництва. SIS, вважаючи обстановку спокійною, не вжила особливих заходів безпеки. Вздовж траси через кожні 50 метрів стояли іранські кінні патрулі, але це була скоріше дань поваги високому гостю.

Найважче було Рузвельту. Він 19 діб плив Атлантикою на борту лінкора „Айова“, потім летів з Алжира через Каїр. І все це з паралізованими ногами! Американська служба безпеки оригінально забезпечила його захист: президентська машина гордо прослідувала в супроводі броньовиків, а сам Рузвельт без охорони поїхав до американської місії вулицями, де його ніхто не чекав.

Усе минуло спокійно. Терористи себе ніяк не виявили. Принаймні на Черчілля вони легко могли напасти! За його словами, було достатньо двох-трьох рішучих людей із пістолетами чи бомбою...

Так що ж було в Тегерані — реальна небезпека для Великої Трійки чи „вигадка росіян“?

Про тегеранську змову радянські читачі дізналися 1951 року з книги чекіста-партизана Дмитра Медведєва „Сильні духом“. Нагадаю, що в його загоні був розвідник-терорист Микола Кузнєцов. Він сміливо діяв у Рівному, столиці „рейхскомісаріату Україна“, видаючи себе за обер-лейтенанта інтендантської служби Пауля Зіберта. Медведєв пише, що „Зіберт“ зійшовся на ґрунті випивки з гестапівцем фон Ортелем, який розповів, що їздив недавно до Берліна, був прийнятий генералом Мюллером і призначений на одну з головних ролей у ліквідації Великої Трійки! Далі цитую:

„Готуються спеціальні люди. Якщо Зіберт виявить бажання, він, фон Ортель, поклопочеться за нього. Школа — у Копенгагені. Спеціально готуються терористи для Тегерана. Звісно, про це не слід базікати. Тепер ти розумієш, нарешті, як щедро нагородить нас фюрер?

— Розумію, — кивнув Зіберт. — Та чи ти певен, що мене візьмуть?

— Яке питання!..

Він був уже добряче п’яний“...

Людина „татуся Мюллера“ вибовкала маловідомому товаришеві по чарці таємницю величезної ваги! Запросила для участі в надзвичайно складній спецоперації інтенданта! Тодішній читач міг у це повірити, бо за Сталіна німців у радянській літературі та кіно показували ідіотами.

А ми не повіримо. Звернімо увагу на те, що в першій книзі спогадів Медведєва „Це було під Рівним“, виданій у 1948 році, ніякого фон Ортеля ще не було. Логічно припустити, що Берії набридло запитання „Як ви дізналися про плани ліквідації Великої Трійки?“, і полковнику НКВС Медведєву після гучного успіху першої книги було наказано ввести до другої міфічного фон Ортеля. А щоб ніхто не докопувався, хто це такий, нехай він, вибовкавши Зіберту тегеранську таємницю, загадково зникне. І кінці у воду...

Це було б смішно, якби 1971 року тему не підхопив один із перекладачів Сталіна на Тегеранській конференції Валентин Бережков. Він творчо розвинув розповідь Медведєва: надав фон Ортелю звання штурмбанфюрера СС, сповістив, що операція називалася „Довгий стрибок“, а керував нею улюбленець фюрера Отто Скорцені. Коротко кажучи, реанімував і розфарбував давню вигадку. Ну а далі під тією ж назвою, що й книга Бережкова, вийшов фільм „Тегеран-43“ із Джигарханяном у ролі головного кілера. Там ще багато чого нафантазовано, але це художнє кіно, а не спогади учасника подій...

Версію про змову підтримав ще один чекіст — персональний куратор Кузнєцова і Медведєва генерал Судоплатов, який працював під керівництвом Берії. Він дуже авторитетний свідок, але й дуже ненадійний: той, хто брав участь у створенні міфу, навряд чи буде його спростовувати. Тегеранська тема була неприємна Судоплатову: у своїй книзі „Спецоперації. Луб’янка і Кремль“ він приділив їй лише один абзац. Він підтвердив, що для нападу на Велику Трійку тренувалася група терористів — щоправда, не в Копенгагені, а десь поблизу Вінниці. При цьому Вінниця в автора опинилася в передгір’ях Карпат, але старому генералові у відставці необов’язково пам’ятати географію. Підтвердив він і те, що спецоперацію в Тегерані очолював Отто Скорцені.

Чудово. Так собі й запишемо. Ця інформація невдовзі нам знадобиться.

Призвемо ще трьох свідків, не менш компетентних, ніж генерал Судоплатов: Уїнстона Черчілля, Елліота Рузвельта і сина Берії Серго. Вони були учасниками подій у Тегерані й напевно знали правду: Черчілль — від британської SIS, а Елліот і Серго — від своїх батьків.

Перше слово — Черчіллю:

„Молотов, який прибув до Тегерана за 24 години до нашого приїзду, виступив з розповіддю про те, що радянська розвідка розкрила змову, яка мала за мету вбивство одного чи більше членів Великої Трійки, як нас називали... Якщо подібне трапиться, — сказав він, — це може створити надзвичайно несприятливе враження“. Це неможливо було заперечувати».

Все! Більше у спогадах британського прем’єр-міністра немає про змову ані слова. Черчілль не спростовує розповідь Молотова, але тонко натякає: він згоден лише з тим, що вбивство глав трьох держав справило б «надзвичайно несприятливе враження».

Елліот Рузвельт, виправдовуючи переїзд батька до посольства СРСР, теж посилається на радянську інформацію: «Пізніше агенти радянської секретної служби сповістили про арешт кількох осіб, які готували замах на життя членів Великої Трійки». Для президента США, пише він, «було абсолютно розумно оселитися в найбезпечнішому місці».

А де ж американська секретна служба? Де британська? Чому вони не зняли тривогу? Чому прийняти сталінське запрошення Рузвельту рекомендував не відповідальний за його безпеку, а посол США в Радянському Союзі Гарріман? Елліот на це не відповідає. Приділивши версії про змову шість рядків, він іде далі. Зокрема, захоплюється високими (не нижче 188 см) охоронцями радянського посольства. Тут, до речі, виникає цікаве запитання до Берії: «Якщо ситуація в Тегерані насправді загрозлива, то чому ви підібрали охорону вождя за зростом, як на парад?».

Послухаємо, нарешті, Серго Лаврентійовича. Саме він, здавалося б, найбільш зацікавлений стверджувати, що змова була. Адже арешт терористів — величезний успіх його батька, який відповідав у Тегерані за безпеку! Але Серго, розповідаючи про зустріч Великої Трійки, оминув змову мовчанням. Очевидно, як чесна людина, вважав ганебним приписувати батькові неіснуючі заслуги.

Отже, «опитавши» шістьох свідків, ми не дістали доказів, що за переїздом президента США до радянського посольства стояла реальна небезпека. Медведєв, Бережков і Судоплатов розраховували, що їм просто повірять на слово. Варто зауважити, що всі троє служили, явно чи неявно, в одному відомстві — НКВС.

Їм навіть наснитися не могло, що Отто Скорцені сам напише спогади і що ця книжка — «Секретні завдання РСХА» — стане доступною вітчизняним читачам. У ній взагалі немає ані слова про зустріч Великої Трійки! Нехай її автор буде нашим сьомим свідком:

— Що ви робили, герр Скорцені, в той час, коли мала розпочатися Тегеранська конференція?

«Наприкінці листопада 1943 року я отримав зі ставки наказ Гітлера негайно вирушити до Парижа. Йшлося про те, що уряд Петена чи то подумує шукати притулок у Північній Африці, чи то де Голль має намір скинути старого маршала та його міністрів».

— Як ви мали діяти?

«Якомога непомітніше оточити місто Віші кордоном німецьких військ і чекати на дальші вказівки. Я поки не знав, про що мова: про попередження деголлівського нальоту, про знищення деяких міністрів чи про депортацію всього французького уряду до окупованої зони. Дні минали, не приносячи нам нічого, крім наказів про „підвищену боєготовність“, які регулярно скасовували за кілька годин».

— І чим це закінчилося?

«20 грудня 1943 року я отримав наказ „відбій“: треба повертати назад усі частини. Дуже хотілося встигнути до Різдва додому»...Ви можете собі уявити, щоб Гітлер звільнив Скорцені від акції в Тегерані заради нікчемної операції у Віші? Я не можу.

Зустріч у Тегерані була суворо засекреченою, і німецька розвідка навряд чи знала про неї заздалегідь. Судячи з усього, радянська сторона нагодувала союзників «осетриною другої свіжості» — розповіла про диверсантів, які були заарештовані вже давно й мали зовсім інше завдання. Отож Великій Трійці загрожувала єдина небезпека — пересварившись, ні до чого не домовитись.

А маршальський мундир Сталіна насправді справив сильне враження. Особливо на Черчілля, який одразу змінив зручне цивільне вбрання на форму вищого офіцера Королівських ВПС. Та це йому не допомогло, бо радянський вождь умів викликати у присутніх повагу не тільки мундиром. Пізніше Черчілль визнав, що коли до зали конференції входив Сталін, йому нестримно хотілося встати.