Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Правда про «матч смерті» Чому загинули четверо динамівців

Про цей матч київських футболістів з німцями в серпні 1942 року написано повісті, знято фільм «Третій тайм», а до 70-ліття на екрани вийшов ще один з універсальним Сергієм Безруковим у головній ролі...

Згадаймо версію, яка лежить в основі всієї цієї творчості й була за радянського часу офіційною. Гравців київського «Динамо», що потрапили в лапи фашистів, змусили зустрітися на футбольному полі з командою німецьких військово-повітряних сил «Люфтваффе». Київський стадіон «Зеніт» оточили автоматники з вівчарками. Нашим спортсменам під загрозою смерті наказали програти, щоб усі наочно переконались у вищості арійської раси. Футболісти «Люфтваффе» розбили голову воротарю Трусевичу і взагалі поводились як костолами, а німецький суддя був цілком на їхньому боці. Однак динамівці одержали переконливу перемогу. За це всю команду просто зі стадіону повезли до концтабору й розстріляли.

Цей міф, створений радянською пропагандою, не витримує елементарної перевірки фактами та логікою. Він давно тріщить по швах, але обростає новими вигадками. Я впевнений, що його герої — чесні і мужні люди — воліли б чути правдиву розповіді, про ті драматичні події.

Як же було насправді? Щоб краще це зрозуміти, звернімося спочатку до документальних свідчень, які не мають прямого стосунку до футболу.

Був у Гітлера свій літописець, такий собі Генрі Пікер. У 1941-1942 рр. він постійно стенографував застільні розмови фюрера під час обідів та вечерь. 22 липня 1942 року в ставці «Вервольф» під Вінницею з вуст Бормана прозвучало: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не дуже сильно розмножились: адже ми маємо намір добитися, щоб одного чудового дня всі ці землі, які вважалися раніше російськими, були заселені німцями».

Гітлер зразу підхопив цю думку: «Ми зобов’язані вжити відповідних заходів і не допустити зростання чисельності місцевого населення». Фюрер був у гарному настрої (дивізії вермахту ввійшли до Сталінграда й наступали на Північному Кавказі), тому він великодушно додав: «Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть до них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого слід їх навчити, — це розрізняти дорожні знаки. Уроки географії мають зводитися до того, щоб змусити їх запам’ятати: столиця рейху — Берлін... Крім того, буде цілком досить навчити тубільців — наприклад, українців — трохи читати та писати по-німецьки; такі предмети, як арифметика тощо, у цих школах зовсім ні до чого».

З «тубільцями» гітлерівці не були так відверті — надто рано! «Ми дізналися, що німці несуть нам „самостійну Україну“ і що українці робляться привілейованою нацією», — записала у своєму щоденнику 25 вересня 1941 року киянка Ірина Олександрівна Хорошунова. Цю ілюзію підтримувала підконтрольна окупантам Київська міська управа на чолі з бургомістром Оглобліним.

Німецька адміністрація (штадткомісаріат) дала дозвіл на проведення культурних заходів. Почали з музики. У місті відновили роботу театри опери й оперети, Українська хорова капела, капела бандуристів, консерваторія. Відкрилися вісім кінотеатрів. Доступним став для відвідувачів зоопарк. На черзі був футбол... Киянам гостро не вистачало хліба, а його дефіцит влада в усі часи компенсувала видовищами.

Колишній футболіст київського «Желдора» Георгій Швецов на прізвисько «Паровоз» заходився формувати команду «Рух». Йому потрібні були досвідчені спортсмени. І тут стало відомо, що в Боярському таборі для військовополонених знаходяться вісім гравців київського «Динамо» та «Локомотива». Швецов був спортивним оглядачем профашистської газети «Нове українське слово», яку редагував професор Костянтин Штепа. Останній також завідував відділом культури в міській управі. На прохання Штепи бургомістр Оглоблін умовив німців звільнити футболістів з табору, підкресливши при цьому, що всі вони (зокрема, двоє росіян) є українцями. Полонених випустили на волю, взявши з них зобов’язання бути лояльними до нової влади.

Визволені не поспішали, однак, у команду Швецова. На ній лежала тінь «Нового українського слова», яке всіляко догоджало окупантам і називало їх «світловолосими лицарями-визволителями». Воротар Микола Трусевич визнав за краще заробляти на хліб, торгуючи на ринку саморобними запальничками. Там і зустрів його випадково Йосиф Кордик. Ця зустріч визначила долю Трусевича та його товаришів.

Чех Кордик під час Першої світової війни служив, подібно до бравого солдата Швейка, в австро-угорській армії і потрапив у російський полон. Повернутися на батьківщину він чи то не зміг, чи то не схотів. Залишився в Києві, працював на хлібозаводі (вул. Дегтярівська, 19) начальником лабораторії й був завзятим футбольним уболівальником. Він видав себе німцям за австрійця Йозефа Кордика, отримав статус «фольксдойче» — людини з німецьким корінням — і був призначений директором хлібозаводу.

Зустріч із Трусевичем збудила в ньому безліч приємних спогадів. 32-річний голкіпер з Одеси захищав ворота київського «Динамо» у 73 матчах і став кумиром уболівальників. Він грав у незвичайному на той час стилі: не на лінії воріт, а по всьому штрафному майданчику, відбиваючи кулаками небезпечні верхові м’ячі. Цей стиль потім назвуть «яшинським» на честь московського динамівця Льва Яшина. Адже Яшин не був у німецькому полоні, а до того ж «трусевичський» якось не звучить...

Кордик запрононував Миколі працювати у нього на хлібозаводі й обіцяв влаштувати туди його товаришів. Услід за Трусевичем заводськими вантажниками стали динамівці (переважно колишні) Свиридовський, Клименко, Кузьменко, Комаров, Гончаренко, Путистін і Тютчев. До них приєднався футболіст «Локомотива» Володимир Балакін, брат якого грав до війни в «Динамо».

Німецький штадткомісар дозволив провести в Києві футбольний сезон за участі українських команд і команд окупаційних військ. Кордик запропонував динамівцям виступати за хлібозавод, пообіцявши збільшити для підтримки фізичної форми хлібний пайок. Команду назвали «Старт» і запросили до неї ще вісьмох футболістів. Їм пайок від Кордика був не потрібен: колишній динамівець Коротких працював кухарем в їдальні, Гундарев і Тимофєєв служили в українській поліції, Чернега був охоронником міської управи, інші теж не голодували.

Перша гра «Старта» відбулась 7 червня з командою «Рух» на Республіканському стадіоні імені Хрущова, перейменованому в Міський. (До речі, затишний стадіон «Динамо» називався «Німецьким» і призначався «нур фюр дойчен» — тільки для німців). «Старт» переміг у цій зустрічі з рахунком 2:0. Амбітний Георгій Швецов засмутився подвійно — як гравець «Руху» і як тренер. Після цього він не допускав своїх кривдників на Міський стадіон, і решту ігор команда Трусевича провела на «Зеніті».

Через два тижні «Старт» розгромив команду угорського гарнізону (7:1) і добрався до німців. 28 червня він познущався з команди артилерійської частини вермахту (теж 7:1), а 17 липня — зі збірної залізничників RSG (6:0).

19 липня угорці Знову спробували щастя, виставивши проти непереможних українських «вантажників» команду M.S.C. Wal, яка успішно виступала в закритому футбольному турнірі окупантів. І знову розгром — 5:1! Гоноровиті мадьяри зібрали команду GK SZERO з найкращих гравців своїх військових частин, але 26 липня «Старт» переміг і цих суперників з рахунком 3:2 (причому півтора тайма — до призначеного суддею пенальті — вів 3:0).

Головний редактор «Нового українського слова» професор Шгепа (колишній зав. кафедрою історичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка) понад усе побоювався, що німці запідозрять його в нелояльності. Перемоги «Старту» його лякали — промовчати про них у газеті не можна, але сипати «визволителям» сіль на рани не можна тим більш... Після гри з німецькою RSG газета писала:

«Зустріч закінчилася з рахунком 6:0 на користь киян. Але виграш цей аж ніяк не можна визнати досягненням футболістів „Старту“... Команда „Старт“, як це всім добре відомо, в основному складається з футболістів колишньої команди майстрів „Динамо“, тому й вимагати від них треба значно більше, ніж те, що вони дали в цьому матчі... Два м’ячі, забиті у ворота німецької команди, треба віднести на рахунок судді, бо забиті вони були з чистого „офсайду“».

Але ж судив гру німецький офіцер!..

На 6 серпня було призначено матч з командою зенітників Flakelf (Flak по-німецьки — зенітна артилерія, а Elf — число 11 або футбольна команда). Вона теж не знала поразок, постійно обігруючи гарнізонні команди, перемогла й «Рух». Німці, залишивши свої зенітки, старанно тренувалися в надії зупинити переможну ходу «Старту». Не допомогло: наші виграли 5:1. Цікаво, що за «Старт» на цій грі вболівали не тільки кияни, а й угорські військові.

За три дні, 9 серпня 1942 року, команди знову вийшли на поле стадіону «Зеніт». «Флакельф» жадав узяти реванш і зміцнив свій склад кількома професійними футболістами, які служили у вермахті. Незадовго до кінця рахунок був нічийний — 3:3, але на останніх хвилинах «Старт» забив ще два голи. Гра, за свідченнями очевидців, пройшла коректно. Після неї на пропозицію «Флакельфа» суперники разом сфотографувалися. На цьому знімку німці в білих футболках. Легендарний Микола Трусевич — п’ятий справа у другому ряду. Голова його не пов’язана закривавленим бинтом, як у Безрукова у фільмі «Матч». А вже оточення стадіону автоматниками — взагалі повна нісенітниця. Син динамівця Путистіна Владлен під час цієї гри подавав футболістам м’яч, що вилітав за межі поля. Він згадує, що гравці «Старту» відзначили перемогу в роздягальні, а потім продовжили в приватному будинку одного з уболівальників.

Проте саме ця гра увійшла в історію як «матч смерті». Вважається, що яскраву назву придумав Лев Кассіль, автор відомої повісті «Воротар республіки», за якою 1936 року в Києві було знято фільм «Воротар». До речі, його варто скачати з Інтернету хоча б заради пісні «Эй, вратарь, готовься к бою — часовым ты поставлен у ворот!..», яка надихала кілька поколінь радянських голкіперів. Але головне — там можна побачити довоєнне київське «Динамо»: воно виступає в ролі зарубіжної команди «Чорні буйволи». Щоправда, у воротах «буйволів» стоїть не Трусевич (у 1936 році він був у киян новачком), а інший динамівський воротар — Антон Ідзковський.

За тиждень після «матчу смерті» «Старт» удруге зустрівся з командою «Рух» і розбив її вщент — 8:0! А ще за два дні, 18 серпня, на хлібозавод приїхали гестапівці й забрали футболістів до камер сумнозвісного будинку на вул. Короленка, 33 (нині вулиця Володимирська). Що ж трапилось?!

Виявляється, гестапо одержало донос: у складі «Старту» грають офіцери НКВС, яким дано завдання наочно довести перевагу радянського спортивного духу та майстерності над німецькими.

Що спортивне товариство «Динамо» створив НКВС, німці добре знали. Вони не були дурні й розуміли: футболіст — це футболіст, хоч би й вважався формально офіцером. Але донос перетворив динамівців на ідеологічних диверсантів. Необхідно було вжити заходів. Гадаю, гестапо зробило це залюбки: адже перемоги «Старту», що не кажіть, псували німцям настрій...

Чий це був донос? Багато хто підозрював Швецова. Після двох поразок від «Старту» із загальним рахунком 0:10 граючий тренер «Руху» почувався вкрай приниженим. До того ж у нього були з київським «Динамо» давні рахунки: у 1930-ті роки його не взяли в команду з огляду на солідний вік. За тиждень після визволення Києва його арештували. На допитах у НКВС він твердив, що нічого не знає про донос і не має до нього жодного стосунку. Довести протилежне не вдалося. Швецов отримав за співробітництво з окупантами 15 років таборів, 1955-го був достроково звільнений і, повернувшися до Києва, працював контролером на Республіканському стадіоні. Я тоді не пропускав практично жодного матчу «Динамо», і, мабуть, він не раз перевіряв на вході мій квиток...

Ходили чутки, що футболісти додавали до білого борошна, з якого випікали хліб для німців, бите скло, — за це їх нібито й арештували. Якщо так, то не було ніякого доносу. Чи не Швецов вигадав цю байку? Її легко спростувати: адже Володимира Балакіна гестапо за кілька днів відпустило, дізнавшися, що в «Динамо» грав не він, а його брат Микола. Отже, справа була не в битому склі. Та й у разі скла усіх швидко б розстріляли за замах на здоров’я та життя громадян Великої Німеччини.

Вісьмох динамівців відправили до Сирецького концтабору. На Короленка, 33 залишився тільки Микола Коротких — до рук гестапівців потрапила фотографія, де він у формі офіцера НКВС. У застінках гестапо він і загинув: серце не витримало тортур...

Сирецький табір знаходився поруч з Бабиним Яром і вже тому асоціювався зі смертю. Його в’язнями були здебільшого «політичні», але частково і злочинці. Сотників і бригадирів призначали, як правило, з їхнього числа. Вони лютували, вислужуючись перед комендантом табору, садистом Паулем Радомскі, якого навіть у СС позаочі називали скаженим псом. Цей штурмбанфюрер дуже полюбляв власноруч розстрілювати тих, кого вважав винним. Найлегшим покаранням були 25 ударів палицею.

Табір був огороджений трьома рядами колючого дроту заввишки 3,5 метра. Ув’язнені жили в землянках. На день давали 200 грамів хліба і літр баланди. Доводилося їсти траву, кішок і собак. На роботу йшли рядами о п’ятій ранку і працювали з годинною перервою до дев’ятої вечора. Свиридовському та Гончаренку поталанило: вони лагодили взуття українських поліцаїв у шевській майстерні на вул. Мельникова, 48 і там же мешкали під охороною своїх «клієнтів». Путистін з Комаровим стали електромонтерами. Найгірше було позосталій четвірці (Трусевичу, Клименку, Кузьменку та Тютчеву), яку використовували на чорних роботах.

2 лютого 1943 року закінчилася Сталінградська битва. Німці оголосили триденний траур. Гестапо посилило репресії, а Пауль Радомскі лютував ще більше.

23 лютого бригаду чорноробів, куди входила четвірка футболістів, направили на Короленка, 33 виносити дрова з підвалу. Частину цих дрів відвозили на м’ясокомбінат. Тоді й сталася подія, що дала Паулю Радомскі черговий привід для розстрілу.

Є кілька суперечливих версій того, що трапилось. Найбільш схожа на правду розповідь Гончаренка. Хтось із бригади поцупив на м’ясокомбінаті ковбасу і, повернувшись на вул. Короленка, сховав між дровами. Німецький пес знайшов її й почав їсти. Один з ув’язнених, молодий вірмен, хряснув пса лопатою. На гавкіт у двір вибіг гестапівець і почав жорстоко бити хлопця. Кілька в’язнів заступилися за товариша. Офіцер пострілом впритул убив вірмена і разом із підмогою на місці розстріляв заступників. Решту відвезли в табір.

Пауль Радомскі розцінив це як бунт, за який має відповісти вся бригада. Вранці людей вишикували, наказали лягти на землю долілиць і кожному третьому вистрелили в потилицю. Клименко і Кузьменко виявилися третіми... Трусевич підвів голову — й теж отримав кулю. З четвірки вцілів тільки Тютчев. Він-то й розповів Макару Гончаренку про те, що сталося у дворі гестапо.

Цікаво, що в архіві НКВС протокол з розповіддю Тютчева, єдиного очевидця, відсутній — можливо, тому, що вульгарна ковбаса несумісна з героїчним міфом. Пов’язати той розстріл із «матчем смерті» було важко й без ковбаси (адже їх розділяє півроку, а головне — постраждала тільки динамівська половина команди «Старт»). Не дивно, що з’явилися версії з іншими причинами розстрілу: помста німців за диверсію підпільників на механічному заводі тощо. Вірити їм чи ні, кожен вирішує сам. Я вірю Тютчеву.

У Німеччині через втрати на фронті катастрофічно бракувало робочої сили. Окупанти черпали її, зокрема, в Україні. Київській міській управі призначили норму відправки молоді до Німеччини. Спочатку закликали їхати добровільно. Але кияни швидко зрозуміли, що стоїть за словами «практична робота в Чудовій Німеччині», і добровольців майже не стало. Тоді почалася насильна депортація за допомогою поліції, двірників та кербудів. Загалом з Києва за окупації було вивезено 120 тисяч осіб. Восени 1943 року черга дійшла й до працездатних в’язнів Сирецького табору, які уникли розстрілу. Серед них був Павло Комаров, один з кращих форвардів «Динамо». Після війни він не повернувся до СРСР, а емігрував до Канади, за що на нього, звісно, навісили ярлик зрадника.

У жовтні 1943-го Тютчеву та Путистіну вдалося втекти під час вантажних робіт за межами табору. А «чоботарі» Свиридовський і Гончаренко просто пішли зі своєї майстерні на вул. Мельникова. З протоколу допиту Свиридовського: «Втекти нам допомогли поліцаї. Серед них були спортсмени-футболісти. Вони помітили, що ми починаємо змотувати вудки, і відвернулися, ніби не бачать».

Після визволення Києва гравців «Старту» Тимофєєва та Гундарева арештували як колишніх поліцейських. Першого відправили в ГУЛАГ на п’ять років, другого — туди ж на десять. Чернега теж отримав десять років, хоча служив лише охоронцем у міській управі. Інших футболістів регулярно викликали на допити до НКВС. За Сталіна сам лише факт перебування на окупованій території викликав у «органів» серйозні підозри. А тут ще здача в полон («Чому не застрілився?!») і — найстрашніше — ігри з окупантами. Слідству легко було кваліфікувати ці матчі як співробітництво з ворогом.

Але на десятий день після визволення Києва, 16 листопада 1943 року, газета «Известия» написала, що київських динамівців — «цих юнаків, в яких бачили молодість і силу Радянської країни» — німці розстріляли. «У Києві розповідають, що відомий усій країні воротар України Трусевич перед смертю піднявся назустріч німецьким кулям і вигукнув: „Червоний спорт переможе! Хай живе Сталін!“». Ну як же тоді без цього...

Про футбол з німцями московська газета не згадала. Але наступного дня цю прогалину заповнила «Київська правда»:

«Футболісти з’явилися на матч, як на бойове випробування. Вони вирішили: якщо не вдається поки що розбити німців на полі бою, ми поб’ємо їх на футбольному полі. З цією думкою вийшли на матч наші спортсмени... Це був більше, ніж матч, це був бій між самозакоханими, пихатими насильниками і полоненими, але не скореними радянськими людьми. Динамівці вщент розбили відбірну німецьку команду: Десятки тисяч людей були свідками ганьби німців і торжества наших спортсменів... Цей матч став останнім у житті динамівців. Їх одразу заарештували, а 24 лютого 1943 року на очах усього табору під час чергового масового розстрілу вбили й уславлених футболістів»...

Прагнення автора видати бажане за дійсне було таке велике, що маленький стадіон «Зеніт» умістив десятки тисяч глядачів. Втім, ця публікація — рідкісний випадок, коли міф доречний і навіть необхідний. Не було б його, не уникнути б хлопцям таборів, цього разу радянських.

Склалася парадоксальна ситуація в дусі Кафки: міф про «матч смерті» було офіційно узаконено, але його герої залишалися підозрюваними й отримували повістки на чергові допити. Цей абсурд тривав понад двадцять років. Тільки у вересні 1964-го чотирьох загиблих (Миколу Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка та Миколу Коротких) нагородили медаллю «За відвагу», а ще шістьох учасників «матчу смерті» — медаллю «За бойові заслуги». Півзахисник Михайло Путистін, який отримав свого часу від болільників шанобливе прізвисько Тигр, відмовився після всього від нагороди.

Історія з «матчем смерті» добре показує, як створюються міфи: хтось бреше во спасіння, хтось задля вигоди, а хтось просто дає волю фантазії. При цьому фактів ніхто не бере до уваги, але вони — вперта річ.

Кажуть, «Старт» грав у червоних футболках, тому що це колір радянського прапора. Макар Гончаренко у 1990-ті роки, коли за правду вже не карали, спростував цю вигадку: «Грали в тих, які змогли дістати. Інших не було». До речі, фантазерам слід було б знати, що прапор гітлерівської Німеччини теж був червоний, тільки мав посередині біле коло з чорною свастикою.

Твердять також, що перед початком гри німецькі футболісти кричали «Хайль Гітлер!» і від наших вимагалося те ж саме, але вони гордо мовчали. Насправді німці вигукували «хайль» без усякого Гітлера: саме по собі це слово в їхній мові є привітанням. Гравці «Старту» це знали й відповідали суперникам цілком адекватно: «Фізкультпривіт!»

Ставлять під сумнів дату знімка, на якому гравці «Старту» і «Флакельфа» позують мало не обійнявшись: мовляв, його зроблено не після «матчу смерті», а перед першою грою. Якщо навіть це так, то все одно очевидно: атмосфера була спортивною у кращому розумінні слова. Але Володимир Балакін, віддаючи згодом цю фотографію своєму братові Миколі, шанованому футбольному арбітру, сказав, що її зроблено 9 серпня після фінального свистка. Багатьом чомусь важко уявити, що німецькі спортсмени могли, всупереч нацистській пропаганді, зберегти олімпійські поняття. До речі, німецькі та угорські футболісти просили гестапо звільнити динамівців. На жаль, не допомогло.

Міф не витримує жодної критики, але поповнюється новими «сенсаційними» відкриттями. Киянин С., що назвав себе футбольним уболівальником із 72-річним стажем, зробив їх одразу кілька. 2009 року він заявив в інтерв’ю популярній газеті, що київські динамівці пройшли підготовку в спецшколах НКВС і були залишені в Києві як розвідники (мабуть, розвідникам спочатку необхідно потрапити у ворожий полон. — Авт.). 18 серпня їх, виявляється, не забрали до гестапо, а оселили в підвалі, нормально годували й таємно возили тренуватися на закритий стадіон, сповістивши, що вони мають зіграти ще й зі збірною «Люфтваффе»! Цей матч, за словами С., відбувся 6 вересня на тому ж не названому закритому стадіоні. На трибунах були тільки льотчики, що прийшли вболівати за своїх, і персонал Сирецького концтабору. І ось тут німецькі футболісти поводились, як у кіно, тобто надзвичайно брутально, а суддя не звертав на це уваги. Проте наші все ж перемогли з рахунком 5:3, і саме цей засекречений, невідомий киянам матч був справжнім «матчем смерті»...

Ця наївна спроба врятувати міф була б навіть зворушливою, але С. перестарався. Він повідав далі газеті, що наші хлопці, спілкуючись під час тренувань з футболістами люфтваффе, дізналися від них... про плани німців щодо взяття Сталінграда! Ця інформація, передана радяньскому командуванню, відіграла важливу роль у сталінградській перемозі.

Не здивуюся, якщо на основі цієї фантастичної розповіді з’явиться ще один фільм про «матч смерті»...

Міф має небезпечну властивість перетворюватися на свою протилежність. Коли брехня, набувши критичної маси, стає очевидною, закономірно настає розчарування в його героях. І ось уже чутно голоси, що Трусевич нібито мав в окупованому Києві власну їдальню, а інші теж жили як у бога за пазухою. Кажуть і таке: «Мій дід воював за батьківщину й загинув, а оті парубки добре влаштувалися: замість бігати під кулями ганяли м’яча».

Не згоден! Цих хлопців разом із сотнями тисяч інших червоноармійців командування покинуло в оточенні напризволяще: рятуйся хто як може! Знаю це від свого батька, який теж був у «київському котлі» й дивом звідти вийшов. Що мали робити хлопці? Застрілитися, як хотілося б товаришу Сталіну? Такий подарунок йому вони не зробили.

Супергероями ці хлопці не були. Але боягузами й хитрими пристосованцями — теж. Багато хто на їхньому місці програв би німцям хоч раз і не громив би «Рух» дощенту, щоб «не дратувати гусей».

Навряд чи вони вважали своїм завданням довести радянську вищість. Та об’єктивно їхня гра була не просто грою: вона дарувала надію, що наш народ не зломлений. Саме в цьому заслуга команди «Старт» — не вигадана, а реальна.

Першу повість про «матч смерті» написав киянин Олександр Борщагівський. 1946 року її надрукувала в десяти номерах українська комсомольска газета «Сталінське плем’я». Ця повість лягла в основу фільму «Третій тайм» (1963) і витримала багато видань у різних країнах, зокрема в НДР. Прочитали її також у Західній Німеччині. «Матчем смерті» зацікавилася прокуратура Гамбурга й відкрила 1974 року кримінальну справу. Розслідування тривало з перервами понад тридцять років. «Зв’язок між розстрілом футболістів у лютому 1943 р. і грою 9 серпня 1942 р. виявити не вдалося», — резюмував прокурор Кульман. Натомість стала відомою подальша доля Пауля Радомскі, якого прокуратура розшукувала як свідка і потенційного звинувачуваного.

У відомстві Гіммлера його високо цінували. Після Києва Радомскі був призначений у листопаді 1943 року комендантом концтабору «Хайдарі» в передмісті Афін. За три місяці він провів велику роботу — у таборі розстріляли 1800 осіб, зокрема жінок і школярів. Заслужив би нагороду, але біс поплутав: у лютому 1944-го його зняли з посади за пиятику та «рукоприкладство до підлеглих». Чергове призначення він отримав до ризького бюро Адольфа Ейхмана, яке займалось «остаточним вирішенням єврейського питання». Загинув на території Угорщини в березні 1945 року. Нагорода все ж таки його знайшла — у вигляді червоноармійської кулі.