Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Лігво звіра Тіні минулого у ставці під Вінницею

Влітку 1964 року я повертався на мотоциклі до Києва із Закарпаття й заночував у кемпінгу під Вінницею. Кемпінг як кемпінг: сосни, будиночки, намети... Уранці сторож сказав довірчо: «Знаєш, хлопче, де знаходишся? У ставці Гітлера!». Я здивувався: адже в СРСР вважалося, що фюрер ніколи не бував на нашій території. Сторож махнув рукою вглиб лісу. Пройшовши кілька сотень метрів, я побачив залізобетонну глибу з написом ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ... Далі виднілися інші глиби різних розмірів. Одна з них була завбільшки з пару автобусів.

Відтоді я намагався щось дізнатися про цю загадкову ставку, але марно. Перші згадки про неї з’явилися за двадцять з лишком років, у період горбачовської «гласності». Нині маємо безліч публікацій на цю тему, проте вони, як правило, багаті на вигадки та голослівні твердження. Жодне місце в Україні не породило стільки міфів, як цей ліс у восьми кілометрах північніше Вінниці, поблизу села Стрижавка.

Спробуймо очистити від лузги зерна правди.

Готуватись до нападу на СРСР Гітлер почав у липні 1940 року. Генеральному штабу було доручено розробити відповідний план, а міністру озброєнь Фріцу Тодту — розпочати будівництво ставки фюрера ближче до радянського кордону. Місце для неї вибрали у Східній Пруссії, неподалік від глухого містечка Растенбург (нині — польський Кентшин). Навколо — болота й озера, та щоб навіть собака не проскочив, ставку оточили мінними полями (польські сапери після війни знешкодили близько 54 тисяч мін). Саме в цій ставці, яка отримала назву Wolfschanze («Вовче лігво»), полковник Штауффенберг 20 липня 1944 року спробував підірвати Гітлера.

У «Вовчому лігві» фюрер був із перервами понад вісімсот днів. Чому ж йому не сиділося в Берліні, адже засоби зв’язку давали можливість керувати звідти його генералами? Мені здається, є принаймні дві причини. По-перше, він уявляв себе новим Наполеоном, а той, як відомо, був невіддільний від армії. Інакше кажучи, перебування у ставці працювало на імідж Гітлера-полководця. Друга причина набагато прозаїчніша: влітку 1940 року британська авіація почала бомбити Берлін — і дедалі сильніше. Наполеону не личить поспішати до бомбосховища за сигналом повітряної тривоги, тим паче у власній столиці. А від Берліна до «Вовчого лігва» було 670 км, і англійці туди не долітали.

Принагідно гріх не згадати візит Молотова до Берліна в листопаді 1940 року. Гітлер із Ріббентропом переконували радянського міністра іноземних справ, що Британію фактично розбито й час по-братньому поділити її колонії. Аж раптом — тривога! Високі сторони спустилися до бомбосховища, і Молотов ущіпливо спитав: «Якщо з Британією покінчено, то чому ми тут сидимо і чиї це бомби падають на місто?». Вбивче запитання...

У «Вовчому лігві» ніщо не заважало Гітлеру почуватися переможцем. А у ставці під Вінницею, куди він уперше приїхав 16 липня 1942 року, тим паче. Вермахт тоді переможно наступав, Україна була окупована, і, здавалося, німці от-от вийдуть на фінішну лінію Архангельськ — Волга — Астрахань, як передбачалося планом «Барбаросса». Особистий архітектор фюрера Альберт Шпеєр, що став на той час замість Тодта міністром озброєнь, багато разів приїздив у вінницьку ставку з Берліна. У мемуарах він пише: «Оскільки російські літаки в небі практично не з’являлися, авіація ж західних союзників базувалась надто далеко, навіть Гітлер, який побоювався бомбардувань, уперше не наполягав на спорудженні особливих бомбосховищ. Замість звичайних бетонних споруд Ставка розмістилася в розкиданих по лісу симпатичних будинках».

Стоп! Саме тут перша, найбільша загадка. Всі легенди навколо вінницької ставки тримаються на бункері Гітлера, вхід до якого завалило вибухом. Там нібито сім підземних поверхів, і на одному з них — кабінет фюрера за потужними бронедверима з електронними замками. А на решті поверхів людська фантазія чого тільки не розмістила! Мало того, до аеродрому Герінга в Калинівці вона прокопала двадцятикілометровий тунель, яким Гітлер, прилітаючи з Німеччини, їхав просто до свого бункера... І от тобі маєш — головний архітектор рейху впритул не помічає залізобетонних споруд, а говорить лише про дерев’яні будиночки! Але ж ці споруди були! Вітя з Галею розписалися на їхніх уламках! У чому ж річ?

Знайти відповідь нам допоможе історія створення ставки Wehrwolf.

Розберімося спочатку з цією назвою. Wehrwolf прийнято перекладати у нас як «вовк-перевертень», але це груба помилка. Перевертень по-німецьки — werwolf, без невимовлюваної букви «h». Так називалися підпільні терористичні групи, які 1945 року намагалися діяти на німецькій території, окупованій союзниками. Назвати свою ставку «перевертнем» чи «вовкулаком» було б занадто навіть для фюрера з його хворобливою уявою. Wehr по-німецьки — «зброя» (як у слові wehrmacht), а wolf — це «вовк» (партійне прізвисько Гітлера). Тобто wehrwolf означає «вовк зі зброєю, озброєний вовк».

Німецькі війська зайняли Вінницю 21 липня 1941 року, і вже за два тижні стрижавський ліс був оголошений забороненою зоною. Існує версія, що Гітлер хотів мати ставку під Лубнами, але потім роздумав, бо там, мовляв, надто багато партизанів. Це чергова фантазія: ставку під Вінницею почали проектувати раніше, ніж ганки Клейста захопили Лубни.

Чим же Гітлера та його воєначальників привабила Вінниця? Кажуть, ніби Герінг, який побував там під час Першої світової війни, розхвалював фюреру природу цих місць. У Стрижавці справді красиво: в лісі, крім сосен, багато дубів, а неподалік тече мальовничий Південний Буг. Гітлер, який замолоду любив малювати пейзажі, напевне був задоволений. Але у виборі місця для ставки головну роль відіграла не краса природи, а радянська військова інфраструктура: великий аеродром у Калинівці та... залізобетонні бункери у стрижавському лісі.

У СРСР протягом дев’яти років, починаючи з 1928-го, було побудовано грандіозну систему оборонних споруд (на Заході її назвали «лінією Сталіна»). Вона простяглася вздовж старого західного кордону від Карельського перешийка до Чорного моря і складалася з окремих укріпрайонів. Три тисячі самих тільки дотів — артилерійських та кулеметних! Плюс справжній шедевр фортифікації — бункер у Коростені площею 1000 квадратних метрів, створений у товщі гранітної скелі (нині там музей). Цей бункер — об’єкт «Скеля» — призначався для командування укріпрайону, але звідти можна було керувати й операціями широкого масштабу.

У Вінницькій області лінія Сталіна йшла вздовж кордону з Румунією (до складу якої тоді входили Північна Буковина та Бессарабія). Цей укріпрайон мав особливе стратегічне значення: адже румунські нафтопромисли в районі Плоєшті були для Німеччини головним джерелом нафти. Варто їх розбомбити або захопити — і невдовзі воєнна машина Гітлера зупиниться. Так, звичайно, ми мирні люди, і наша мета — оборона соціалістичної батьківщини, проте слово «оборона» кожен розуміє, як хоче. «Нерушимой стеной, обороной стальной разгромим, уничтожим врага!» — ця пісня часто звучала в ті роки в СРСР, а пісні деколи видають потаємні думки політиків.

Зрозуміло, на такому відповідальному напрямку був потрібен штаб із надійними бункерами для командування. Будувати подібні споруди наші вміли не гірше за німців. І побудували. У стрижавському лісі. Ось чому «Вервольф» розмістився саме там: на будівництво з нуля в іншому місці пішло б набагато більше часу. Для Гітлера, впевненого у близькій перемозі, це був вирішальний фактор.

Чому ж Шпеєр помітив на території «Вервольфа» лише симпатичні дерев’яні будиночки? Професійна гордість архітектора, який не бажав визнати, що фюрер користувався добудованими спорудами «російських варварів»? Можливо, вона відіграла певну роль. Але Шпеєр не був нацистським фанатиком і, відвідавши окупований Київ, віддав належне будівлі Верховної Ради: «Я навіть подумував розшукати цього архітектора і скористатися його послугами в Німеччині». Отож головна причина, очевидно, в іншому: він писав свої спогади у в’язниці Шпандау, відбуваючи за вироком Нюрнберзького трибуналу двадцятилітній строк ув’язнення. І йому було ні до чого дражнити СРСР, згадуючи радянські бункери під Вінницею. Сказавши «А», довелося б говорити «Б»: а що це робили поблизу кордону високі радянські воєначальники? Збиралися посунути «нерушимую стену обороны» на захід? Ні, даруйте, не бачив я у «Вервольфі» жодних бункерів — хочу дожити свій вік спокійно!..

До речі, тепер зрозуміло, чому в Радянському Союзі вінницьку ставку Гітлера оточувала щільна завіса мовчання: Кремлю, як і Шпеєру, не потрібні були зайві запитання.

Коли ж було споруджено бункери в стрижавському лісі? Мабуть, не пізніше 1937 року. В усякому разі, у 1938-му СРСР був готовий вступити у війну на боці Чехословаччини, в якої Гітлер хотів відібрати західний, судетський регіон. 20 радянських бомбардувальників пролетіли тоді з Калинівки над територією Румунії й сіли в чехословацькому Ужгороді. Вражаючий демарш! У стрижавскому лісі, напевне, виблискували генеральські, а може й маршальські погони, але до війни не дійшло: президент Бенеш під тиском Англії та Франції поступився Гітлеру.

Бункерів було три. Ми не знаємо, що вони собою являли, бо документи в архівах досі засекречено. Втім, певне уявлення може дати нам об’єкт «Скеля» в Коростені: проекти радянських командних пунктів такого рівня були не типові, але близькі.

Коростенський бункер мав 28 робочих, житлових і складських приміщень, автономну електростанцію, водогін з власним резервуаром, каналізацію та підключення до системи урядового телефонного зв’язку. Приблизно те ж саме було й у стрижавському лісі, тільки в менших масштабах: загальна площа трьох бункерів становила 280 кв. м. Вони були не підземні, а лише частково заглиблені в землю. Товщина перекриттів — понад чотири метри, товщина стін — до трьох метрів. Підірвати таку масу залізобетону дуже непросто, й 1941 року під час відступу наші встигли тільки вивести з ладу обладнання. Німці отримали у спадок солідну основу для ставки «Вервольф».

Залишалося, однак, чимало зробити. Побудувати вісімдесят дерев’яних будинків різного призначення. Дати їм електрику й воду. Забезпечити надійний телефонний зв’язок з Берліном, Рівним, Києвом. Ну й, звичайно, подбати про безпеку ставки.

Згідно з німецькими документами, в її спорудженні брали участь 4086 осіб (переважно німецькі та іноземні цивільні спеціалісти), а також солдати будбату і 1100 військовополонених. Майже всі вони вважали, що будують санаторій для вищих німецьких офіцерів. Слово Sanatorium навіть було на дорожньому вказівнику. Лише дуже вузьке коло довірених осіб знало про справжнє призначення будівництва, тому вбивати його учасників не було потреби. Однак зі статті у статтю мандрує легенда, нібито німецьких інженерів нагородили за відмінну роботу, а на зворотному шляху до Берліна в їхньому літаку вибухнула міна. Інша легенда теж гарна: після завершення будівництва спеціалістів запросили на бенкет, де вони чудово погуляли, а відтак геть усі померли від отруєного шнапсу... Не сумніваюся, що при загрозі витоку інформації про ставку служба безпеки (СД) без вагань ужила б таких заходів. Але загрози не було. Тому навіть військовополонених, які вижили, не розстріляли, а відправили працювати до Німеччини. Для них там було багато різних спеціальностей: наприклад, Bombensucher — шукач бомб, які не розірвались, у руїнах будівель...

Розстріляли, звичайно, місцевих євреїв. Решту населення Стрижавки й околиць взяли на найсуворіший облік. Улітку перебувати за межами дому дозволялося лише з 6 до 21 години, взимку — з 7 до 19 години. Жодних гостей! Вихід за межі села — за спеціальним дозволом. За втрату перепустки — куля.

Місцевих жителів використовували для роботи на городах ставки — не арійська це справа. Гітлер мав свій город з елітними сортами овочів. Як відомо, він був вегетаріанцем, до того ж дуже дотепним. Під час обіду полюбляв псувати апетит гостям, які вживали звичайну їжу: м’ясний бульйон називав «трупним чаєм», а якщо подавали вугра, казав, що його ловлять на здохлих кішок... Треба було сміятися.

Більшість помилково вважають, що життя в ставках Гітлера проходило під товщею залізобетону. Нічого подібного! Бункери були, по суті, бомбосховищами, пристосованими для роботи та відпочинку. Але ніхто не бомбив «Вервольф»: надто далеко знаходилися радянські аеродроми, вже не кажучи про британські. Якби навіть у небі якимось дивом з’явилися літаки противника, з аеродрому в Калинівці одразу б злетіли на перехоплення «мессершміти», а зенітки «Вервольфа» заздалегідь були б напоготові.

На землі ставку було захищено не менш надійно: пункти спостереження по периметру лісу на високих деревах і в укриттях, кулеметні гнізда, замасковані танки, ряди колючого дроту... Вночі довколишню територію прочісували есесівські патрулі із собаками. Зона ставки, де жили Гітлер та Борман, мала додаткову огорожу й окрему охорону.

Отож фюреру не було потреби користуватися своїм комфортабельним бункером. Він спав і працював у не менш комфортабельному дерев’яному будинку. Так само було у «Вовчому лігві»: замах Штауффенберга не вдався, бо вибухову хвилю ослабили, крім дубової стільниці, відчинені вікна.

Хтось із вінницьких журналістів зробив сенсаційне «відкриття»: Герінг, який мітив на місце Гітлера, примудрився зробити його бункер радіоактивним, і у фюрера почалася променева хвороба! Гітлер насправді мав слабке здоров’я, він ще до війни скаржився особистому лікареві Морелю на болі в серці та шлунку, потім у нього розвинувся сильний невроз, однак жодних ознак променевої хвороби не було. А Герінг у цій легенді виглядає повним бовдуром: чудово знаючи, що фюрер практично не буває в бункері, задумав таку дурницю... До речі, в 2005 році я не полінувався перевірити рівень радіації всіх бункерів — точніше, їхніх залишків. Дозиметр показував 13-15 мікрорентгенів на годину — менше, ніж на Хрещатику.

Отже, у «Вервольфі» фюреру ніщо не загрожувало. Вперше він перебував там з 16 липня 1942 року до кінця вересня й почувався так упевнено, що часом катався з Євою Браун на катері Південним Бугом. А Герінг, ставка якого знаходилась за 11 км поблизу села Гулівці, взагалі спокійно відвідував вінницький театр...

З «Вервольфа» Гітлер керував наступом на Сталінград і на Північний Кавказ. Удруге він приїхав сюди майже на три тижні 19 лютого 1943 року після сталінградського розгрому. Він прагнув реваншу, але це була вже інша людина. От як описує свою зустріч з ним у «Вервольфі» Гудеріан: «Він сильно постарів, тримався вже не так упевнено, й у голосі вчувалися питальні нотки. Ліва рука інколи тремтіла».

Припинилися його трапези з гостями ставки, під час яких він хизувався уривками знань з різних галузей. Після капітуляції Паулюса Гітлер став казати, що його просто нудить від генералів: усі вони віроломні, всі вони проти націонал-соціалізму. Незважаючи на це (чи саме тому?), він залишався верховним головнокомандувачем і втручався в усе. Наприклад, звелів побудувати надважкий танк для вуличних боїв, здатний трощити стіни будівель і таранити ворожі танки. «Зрозуміло, що така зброя, — пише Гудеріан, — могла виникнути тільки у фантазіях кабінетного стратега».

Після Сталінграда Гітлер до кінця війни повторював ту саму помилку, що і Сталін на її початку: забороняв своїм військам відступати. Через таку «стратегію» вони зазнавали величезних невиправданих втрат. Тому Сталін беріг фюрера: ніяких замахів на нього, це вам не Троцький! Заборонялося навіть бомбити «Вервольф», коли той став уже доступний для радянської авіації.

Утретє Гітлер мав приїхати під Вінницю 7 вересня 1943 року, в розпалі битви за Дніпро. Він вірив, що зупинить Червону армію на цьому рубежі. Але в цей час на півдні Італії висадились американці та британці. Італійський прем’єр-міністр маршал Бадольо уклав з ними перемир’я — фактично капітулював. Це означало, що союзники можуть невдовзі оволодіти всією Італією, а звідти до Німеччини рукою подати... Гітлеру стало не до польоту на Україну — треба було гасити італійську пожежу.

Більше він під Вінницею не з’являвся: у прусському «Вовчому лігві» йому було спокійніше (до часу). «Вервольф» він віддав фельдмаршалу Манштейну для штабу групи армій «Південь». Цікаво ознайомитися з враженнями Манштейна про цю ставку (цитую за його мемуарами «Втрачені перемоги»): «Робочі й житлові приміщення, які ми тепер займали, було оздоблено та мебльовано просто, але зі смаком, у дерев’яних будинках. Нас вразила система викопаних у землі таємно розташованих блиндажів для вартових, яка оточувала весь лісовий табір. Гітлер хотів, щоб його охороняли, але сама охорона мала залишатися для нього невидимою. У нас, на щастя, не було потреби охороняти себе в такий спосіб».

В останньому реченні звучить іронія на адресу фюрера, стосунки з яким у Манштейна, як і у більшості інших воєначальників, ставали дедалі напруженішими.

Охорона «Вервольфу» передала ставку групі армій «Південь» не просто так, а за актом (його копію за підписом унтерштурмфюрера СС Даннера мені показали у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї). В цьому акті відзначено, зокрема, що пістолети калібру 7,65 мм, біноклі та кишенькові ліхтарики відправлено до Берліна.

У перші дні січня 1944 року штаб Манштейна залишив «Вервольф» і теж вивіз усе більш-менш цінне, крім дерев’яних ліжок і стінних шаф. Не взяли тільки намертво вмуровану ванну Гітлера.

Цю ванну з підсвіткою бачив 13 березня після взяття Вінниці тодішній військовий комендант міста Ісай Беккер. Крім неї, в бункері фюрера були залишки паркету та шматки килима. Німці, спішно відступаючи, спалили дерев’яні будинки, а бункери підірвати не встигли. Але через три дні завдали контрудару, знову ненадовго заволоділи ставкою і тоді вже, пригнавши вагон з авіабомбами, влаштували три вибухи. Згідно із записами, які вів головний ад’ютант Гітлера Рудольф Шмундт, фюрер розпорядився «не залишити там жодних меблів, бо їх вивезуть до Москви й організують виставку». Невдовзі йому почне ввижатися страшніша перспектива: якщо він потрапить у полон, Сталін посадить його голим у клітку й накаже возити по СРСР...

Підриваючи бункери, німці поспішали й не дуже якісно виконали завдання. Цю роботу за них доробили в 1947 році за наказом Сталіна радянські сапери. Шарпонули на совість, і від бункерів залишилися лише розкидані по лісу глиби. Сталін явно прагнув знищити свідоцтво перебування Гітлера на території СРСР. Чи не тому, що сам він під час війни не виїжджав з Москви слідом за Червоною армією?

А тепер посміємося, згадуючи легенди, якими оточений «Вервольф». Виявляється, в бункері Гітлера було сховано славнозвісну Бурштинову кімнату (кращого місця, напевно, не знайшли в усій Європі). У ньому ж якась аматорська експедиція виявила «методом біолокації величезні маси металів, зокрема дорогоцінних — золота, платини». Є там під завалами й надсекретна лабораторія, де створювали страшну психологічну зброю — «душеподрібнювач» (тут масла у вогонь фантазії підлив фільм «СМЕРШ», який знімався на Вінниччині). Як розмістити всі ці дива поруч із Гітлером, щоб він не почувався пасажиром київської маршрутки в час пік? А дуже просто: його бункер мав сім підземних поверхів! Більш сміливі «дослідники» кажуть про дванадцять...

У вас уже горять очі? Хочеться взяти лопату, махонути до стрижавського лісу й копати під покровом ночі? Схаменіться! Сама Ванга сказала, що там під землею на кожного чатує смертельна небезпека! Отже з лопатою краще на свій город — будете живі й здорові.

Мені заперечать, що про сім підземних поверхів сповістив Ісай Беккер. Але де це документально зафіксовано? Самого Ісая Юлійовича вже не спитаєш, отож посилатися на нього можна сміливо. А якщо припустити, що він таке справді сказав, то в якому настрої та стані? Можливо, просто пожартував? Чи розповідав онукам казку, а хтось почув?..

Підкину-но читачам власну легенду. А може й не легенду. Влітку 2005 року я сидів у товаристві друзів за столом лісового ресторану під Вінницею. З іномарки, що під’їхала, вийшов сповнений гідності чоловік, дуже схожий на Юрія Візбора в ролі Бормана. Мої друзі були місцеві й знали цю людину: «Колишній міліційний начальник. Дуже розумний мужик. Нещодавно вийшов на пенсію». — «Звідки він родом?» — «Зі Стрижавки». — «А вік?!» — «Шістдесят з гаком».

Відтак мені стало не до шніцеля. Донька Бормана дивилася фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і сказала, що Візбор напрочуд схожий на її батька. Отже, цей солідний і впевнений чоловік — теж. Та чи ви повірите, що поруч із «Вервольфом» приблизно 1943 року народився двійник Бормана? При тому, що чоловіків тоді серед місцевого населення там майже не було...

Підійти та спитати: «Ви часом не син заступника Гітлера по партії?». Приїдуть його колишні колеги з райвідділу і відвезуть до психушки... Так я мовчки й поїхав. А вдома почав вивчати біографію Бормана й дізнався, що його слабкість до жінок була широко відома. Мабуть, невипадково будиночок стенографісток знаходився у «Вервольфі» поруч із його будинком, а у «Вовчому лігві» — поруч із його бункером. Але українські дівчата вродливіші...

До речі, у Бормана було десятеро законних дітей. Старший з них, теж Мартін, став священиком і замолює гріхи батька.

У 2011 році ставка «Вервольф» стала філіалом Вінницького краєзнавчого музею (це рішення прийняла обласна рада). Відтоді там «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму» з експозицією, присвяченою рокам окупації, з виставкою бойової техніки часів війни. Проводять, звичайно, й екскурсії територією. Багатотонні уламки бункерів та басейн, який зберігся, залишилися незайманими. Ніяких розкопок, ніякої реконструкції!

Як на мене, це непоганий варіант. У кожному разі від нього не тхне комерцією, як у поляків у «Вовчому лігві». Ту колишню прусську ставку Гітлера стали здавати в оренду. Заплатив $140 000 — і цілий рік влаштовуй там хоч весілля, хоч корпоративи...

Та я взагалі б нічого не змінював у «Вервольфі». Лише встановив би як символ перемоги над вовком-людожером єдиний пам’ятник. Не пафосний, а ту саму глибу з написом: ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ.