Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Франція: від ганьби до величі Хто і як урятував її честь

8 травня 1945 року фельдмаршал Кейтель, підписуючи в Берліні акт капітуляції Німеччини, побачив серед присутніх французького генерала де Тассіньї. «Як, невже і вони переможці?!» — саркастично спитав він.

А й справді дивно! У 1940 році Франція капітулювала через сорок днів після вторгнення вермахту і прославилася колабораціонізмом, проте отримала статус країни-переможниці Німеччини і свою зону окупації. Чому? За які заслуги?..

Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Поляки сподівалися на допомогу союзників — французів з англійцями. Ті барилися два дні, однак виконали своє зобов’язання, оголосивши агресору війну. Вона була дуже дивною. Французи й не думали наступати — лише в перші дні про людське око просунулися під Саарбрюккеном на 8 км, не зустрічаючи опору німців. Але зустріли мінні поля і повернули назад. А прибулий на допомогу англійський експедиційний корпус — десять дивізій — із самого початку був налаштований на оборону: викопав протитанковий рів завдовжки 65 км, установив безліч дротяних загород, спорудив 400 дотів тощо. Щоправда, англійці побудували близько п’ятдесяти аеродромів (на це пішло 50 тисяч тонн бетону), але літаки, що піднімалися з них, замість бомб закидали німців листівками.

А Польщу тим часом без перешкод поділили Німеччина й СРСР. Відтак сумління її союзників заспокоїлось: «Немає держави — немає проблеми».

«Якщо ми не зазнали 1939 року катастрофи, — згадував німецький генерал Йодль, — то лише тому, що під час польської кампанії приблизно 110 французьких та британських дивізій повністю бездіяли проти 23 німецьких».

Гудеріан додав: «Пасивна поведінка уряду Франції взимку 1939/40 року свідчила, що він не має бажання воювати».

Війна, навіть така дивна, подібна до любовного роману: її набагато легше розпочати, ніж припинити. Вона нібито тривала, але майже без крові. Газети сповіщали про «місцеві сутички», про «зіткнення розвідників на нічиїй землі» — інших новин з фронту не було. Солдати нудьгували. Для організації їхнього дозвілля французький уряд почав створювати «військову службу розваг»...

У грудні в союзників з’явилася можливість знову зіграти шляхетну роль: цього разу вони запропонували допомогу Фінляндії, яка зазнала радянського нападу. Згарячу пообіцяли направити туди війська — 150 тисяч багнетів, але незабаром охолонули. Хоча Червона армія застрягла у фінських снігах, там все ж таки стріляють. Набагато краще і спокійніше розбомбити нафтопромисли в Баку! Це буде удар не тільки по росіянах, а й по вермахту, адже Німеччина щомісяця отримує до 75 тисяч тонн радянської нафти і нафтопродуктів...

Головним прихильником цієї ідеї був французький прем’єр Даладьє. Його британський колега Чемберлен не заперечував. Обидва дуже сподівалися на участь Туреччини. Та поки планували, обговорювали й узгоджували, настав березень 1940 року. Росіяни уклали з фіннами мирну угоду, і привід бомбити Баку щез.

Невідомо, скільки б ще тривав цей «зіцкриг» (сидяча війна), якби німці не почали діяти. На початку квітня вермахт окупував Данію та Норвегію під приводом захисту стратегічно важливих територій від англійців. Данія здалася покірно, натомість Норвегія чинила опір. Чемберлен і Даладьє були змушені послати туди англо-французький десант. Солдати згадали на восьмий місяць війни, що таке атака! Але ця нетривала операція провалилася через бездарність керівництва і спричинила відставку Чемберлена. 10 травня 1940 року його замінив на посту прем’єра Уїнстон Черчілль, і того ж дня вермахт, як завжди несподівано, вдерся до Голландії, Бельгії та Люксембургу. Його головною метою була Франція.

Французи ще 1929 року почали споруджувати вздовж кордону з Німеччиною систему міцних укріплень — «лінію Мажино». Вона простяглася на 400 км і коштувала три мільярди франків (понад 15 мільярдів сучасних доларів США). За нею Франція почувалася в безпеці. Але німці замість прориву цієї лінії обійшли її з півночі через Арденнські гори і захопили французів та їх англійських союзників зненацька.

Союзне командування на чолі з генералом Морісом Гамеленом вважало це неможливим. По-перше, для такого маневру частини вермахту мали б пройти територією двох нейтральних країн: Люксембургу та Бельгії. А більшість французьких політиків і воєначальників усе ще вірили, що нейтралітет має для Гітлера значення. По-друге, Арденни з їх вузькими серпантинами здавалися непридатними для вторгнення великих сил. Армійські колони розтягнулися б там на сто кілометрів з гаком — чудовий об’єкт для авіації! На тому французи й заспокоїлись. А німці пішли на ризик, покладаючись на фактор несподіваності та на прикриття з повітря літаками люфтваффе. Сім танкових дивізій, подолавши Арденни, опинилися 14 травня в 240 км від Парижа.

Союзні війська потрапили в дуже скрутне становище. Вони мали три тисячі танків — набагато більше, ніж німці. Але французькі танки були розсіяні по окремих ділянках фронту в розрахунку на позиційну війну типу Першої світової. Вони були жорстко прив’язані до піхотних дивізій. А німці створили мобільні танкові армії. Зупинити їх позаду лінії Мажино було практично неможливо. Саме тоді стали широко відомі прізвища Гудеріана і Клейста — тих, хто через шістнадцять місяців замкне «київський котел»...

Французи мали свого Гудеріана, якому не поталанило, — полковника де Голля. Задовго до війни він пропонував створити ударну маневрену армію зі ста тисяч професіоналів-добровольців. З нього тоді кепкували. А тепер терміново знайшли для нього 150 танків: «Реалізуйте, полковнику, ваші ідеї!..».

З тих танків 120 мали малокаліберні гармати (37 та 47 мм). Багато водіїв були зеленими новачками. Приписаний до дивізії піхотний батальйон їхав услід за танками на автобусах (вантажівок не дали). «До того ж, — згадував де Голль, — ми не мали засобів радіозв’язку, і мені доводилось віддавати накази через мотоциклистів-зв’язкових або особисто виїжджати у підрозділи. А проте ці поспіхом зібрані війська були сповнені бойового духу».

У боях поблизу міста Абвіль, у гирлі річки Сомма, дивізія де Голля змусила німців відступити й захопила 500 полонених. Це був мало не єдиний успіх французів. Де Голлю присвоїли звання генерала і призначили заступником міністра оборони. Почесна роль, але вплинути на перебіг подій він не міг, адже керівництво країни й армії змирилося з поразкою. Новий головнокомандувач генерал Вейган, який змінив Гамелена, вже 25 травня завів мову про капітуляцію.

Країну охопила паніка. Німці майстерно її підігрівали. Зокрема, розкидали з літаків брошури із пророцтвами Нострадамуса про машини, які, вивергаючи дим та вогонь, літатимуть над містами, несучи людям жах і знищення. «Від себе ми додали „пророцтво“, — пише Вальтер Шелленберг, — що тільки південь і південний схід Франції врятуються від цих бід. Відтак маси біженців ринули в підказаному нами напрямку. Завдяки цьому німецькі війська отримали бажану свободу пересування, тоді як комунікації французьких армій було паралізовано».

Активно діяла і «п’ята колона». Велику роль тут відіграли місцеві комуністи: адже гітлерівська Німеччина — друг Радянського Союзу! 17 травня Сталін передав Гітлеру свої «найгарячіші привітання у зв’язку з успіхами німецьких військ». Французькі комуністи закликали співвітчизників дезертирувати з армії, а їхній генеральний секретар Моріс Торез особисто подав приклад. За це його присудили до смертної кари, але він уже був у Москві...

Німці не одразу повели наступ на Париж — спершу їхні танки ринули до протоки Па-де-Кале, щоб, захопивши порти на її березі, ліквідувати «морський міст» між Францією та Англією. Де Голль наполягав на обороні столиці, але уряд оголосив Париж відкритим містом. Це значило, що він буде зданий без бою «заради збереження культурних цінностей і життя громадян».

Вермахт урочисто ввійшов до Парижа 14 червня. Уряд утік до Бордо. Що робити далі: продовжити боротьбу з північно-африканських колоній чи просити загарбників про перемир’я? Де Голль обстоював перший варіант, але його голос мало важив. Маршал Петен, який очолив у ті дні кабінет міністрів, виступав, як і Вейган, за припинення війни.

22 червня в лісі під містом Комп’єнь представник Петена підписав з німцями угоду про перемир’я, а фактично про капітуляцію. Гітлер вибрав це місце невипадково: саме там у 1918 році в залізничному вагоні маршала Фоша Німеччина, програвши війну, уклала подібне перемир’я з Антантою. Фюрер насолоджувався реваншем.

Умови «перемир’я» були вкрай принизливі для французів. 60% території країни разом з Парижем стали зоною німецької окупації. Німеччина анексувала північно-східну провінцію Ельзас з головним містом Страсбургом. Французьку армію було ліквідовано (крім порівняно невеликих сил для підтримання порядку), її озброєння передавалося вермахту. Німецькі полонені негайно звільнялися, а французькі мали залишатися в таборах до закінчення війни в Європі. І — останній дзвінкий ляпас! — усі витрати з утримання окупаційних військ лягали на переможених.

84-літній маршал Петен, герой Першої світової війни, став гітлерівською маріонеткою. Його уряд, що обрав столицею місто Віші, в усьому йшов назустріч нацистам і підтримував їхню расову політику. По війні Петен виправдовувався на суді, що якби він діяв інакше, німці окупували б усю Францію. Однак вони все одно це зробили 1942 року, дійшовши до Середземного моря.

Але де ж де Голль, генерал без армії, прихильник війни до кінця? З Петеном йому було явно не по дорозі. Англійці, дбаючи про його безпеку, таємно запросили його до Лондона. 17 червня він проводжав на аеродромі главу британської військової місії у Франції Спірса. Коли маленький літак почав рухатись, де Голль, на подив жандармів і групи урядових чиновників, раптом ускочив до кабіни. Це була вимушена втеча, але не від війни, а від ганебного миру.

«Волелюбний французький народ не змирився зі зрадою верхів, які віддали його під владу нацистської Німеччини. З перших днів по всій країні ріс і міцнів героїчний рух Опору, створювалися загони партизанів-макі»...

Автор цього міфу — де Голль. Він бажав усією душею, аби було саме так. Проте було зовсім інакше.

Французи з величезним полегшенням зустріли звістку про припинення війни. Що їм Польща, через яку все це почалося? Що їм Англія, яка дорікала своєму союзникові за сепаратний мир із ворогом? Що їм єврейські співгромадяни, приречені на загибель? Головне, більше не вибухають бомби, світить літнє сонце та достигає виноград...

Німці були так упевнені в лояльності французів, що 28 червня, на третій день після офіційного припинення воєнних дій, до Парижа приїхав на екскурсію Гітлер. Гадаєте, фюрер їздив містом у панцернику, дивлячись крізь оглядову щілину? Ні, він спокійнісінько ходив пішки! «Від Тріумфальної арки ми пройшли до Будинку інвалідів, і Гітлер постояв трохи перед гробницею Наполеона», — згадував Альберт Шпеєр.

З перших днів ріс і міцнів не рух Опору, а пієтет багатьох французів перед главою Третього рейху. У ньому вбачали нового Наполеона, який об’єднає Європу. Не буде кордонів, не буде війн, ну а до прапорів зі свастикою, якими рясніє Париж, можна звикнути.

А які молодці у сталевих шоломах пройшли переможним кроком Єлисейськими Полями! Тисячі парижанок були в захваті: от де справжні чоловіки! Свої, нездатні захистити країну, їм не рівня...

Розквітнув «горизонтальний колабораціонізм» — таку іронічну назву дістала «любов» француженок до завойовників. Звичайний, «вертикальний», не відставав.

Часом на співробітництво йшли з ідейних міркувань. Так, колишній видатний комуніст Жак Доріо став заповзятим нацистом (різниця здалася йому не дуже значною) і восени 1941 року вирушив на Східний фронт у складі легіону французьких добровольців. Законодавиця мод Коко Шанель задовго до війни називала Гітлера великим європейцем, а 1940 року почала співпрацювати з абвером (кодове ім’я F-7124). Німецька розвідка використовувала її широкі міжнародні зв’язки для вербування агентів. Але частіше цілі колаборантів були суто меркантильні.

Яскравий приклад — громадянин Франції з 1925 року Олександр Альохін, знаменитий гросмейстер. На його віллі під Парижем оселився важний есесівець. Альохін побоювався, що він привласнить колекцію його картин, і старався сподобатися новій владі. У турнірних партіях на його боці шахової дошки стояв прапорець зі свастикою. До того ж він написав для есесівського журналу статтю, де стверджував, що євреї полюбляють шахи тільки через жагу до збагачення. Не допомогло — з картинами довелось розпрощатися...

Багато французів зробили радісне відкриття, що тепер можна шляхом доносу звести особисті рахунки або усунути конкурента. Керівника театру «Гранд-опера» Сержа Лифаря викликали до гестапо для перевірки національності. Хтось доніс, що він прихований єврей, бо народився в Києві, а його прізвище, прочитане з кінця, майже збігається з іменем «Рафаїл»... Лифар у липні 1940 року особисто показував свій театр Геббельсу, а в вересні 1941-го надіслав Гітлеру привітання у зв’язку із взяттям Києва. Проте йому довелося виправдовуватись перед офіцером гестапо і як останній аргумент продемонструвати інтимну частину свого тіла...

Повії та знаменитості — це ще не народ. Але й робітничий клас Франції не поспішав боротися з окупантами. Ті могли на нього покластися, про саботаж не було й мови. За станом на 1 січня 1942 року 3030 підприємств країни сумлінно виконували замовлення вермахту (для порівняння: у Польщі їх було лише 316).

Але 1942 року ситуація почала мінятися. Втрати вермахту на східному фронті компенсувалися за рахунок призову німецьких робітників. Їм на зміну німці вербували, а потім забирали силою жителів окупованих країн. Із Франції запланували для початку 350 тисяч осіб. За кожних трьох обіцяли випускати на волю одного військовополоненого.

Молоді французи менш за все хотіли виснажуватись на німецьких заводах і в шахтах. Вони дедалі частіше ховалися чи йшли в ліси. Там можна було зустріти збіглих військовополонених різних національностей та диверсантів, яких закидали на парашутах з англійських літаків. Так з’явилися паростки Опору — поки що поодинокі.

Англійці вбачали в де Голлі втікача, який вважатиме за честь служити в армії Його Величності. І дуже здивувалися, що цей учорашній полковник має на меті «відновити незалежність і велич Франції». Не більше й не менше!

Він хоче очолити боротьбу французів проти нацистської Німеччини і створити власні війська, не маючи на те жодних повноважень, не маючи коштів... Хто він — новий Дон Кіхот чи самовпевнений вискочка? В інший час із нього просто посміялися б, але влітку 1940 року англійцям було не до сміху: вони з дня на день чекали німецького вторгнення. Останнє слово було за прем’єр-міністром. На Черчілля 49-літній енергійний генерал справив добре враження, і він вирішив дати йому шанс.

18 червня де Голль вперше виступив по радіо, закликаючи французів не втрачати надію і продовжувати боротьбу. При цьому назвав уряд Петена прислужником ворога. Ображений маршал швидко відреагував: суд у Віші заочно засудив бунтівного генерала до смертної кари з конфіскацією майна.

23 червня британський кабінет міністрів заявив, що визнає де Голля «главою вільних французів». Йому пообіцяли фінансові кредити. Під його оруду було передано французькі військові частини, які знаходилися в Англії. Проте багато офіцерів і солдатів не схотіли мати справу з де Голлем і повернулися на батьківщину. «Ми присягали маршалу Петену», — казали вони. Петен в очах більшості французів усе ще залишався національним героєм.

За три місяці деголлівський комітет «Вільна Франція» зібрав менше семи тисяч багнетів, а втім, залишалася надія на колонії. У північноафриканських Алжирі, Марокко і Тунісі адміністрація підтримувала режим Віші. Натомість в Екваторіальній Африці — Чаді, Камеруні, Конго та Габоні — «вільним французам» посміхнулася удача. Там успішно попрацювали представники де Голля полковники Леклерк і Лармій.

«Ми, генерал де Голль, Глава вільних французів, заявляємо... постановляємо... встановлюємо...». Саме так починалися маніфести та постанови генерала, які він видавав восени 1940 року в Екваторіальній Африці «від імені французького народу і Французької імперії». Захоплений ідеєю відновити велич Франції, він поводився як монарх, хоча не мав тоді жодної дивізії. Леклерку пощастило розжитися двома допотопними панцерниками, які він гордо іменував «механізованою колоною». У нього, як і в де Голля, не було ані крихти самоіронії, натомість була безмежна віра в себе й у свою справу.

З Черчіллем і Рузвельтом де Голль із самого початку поводився на рівних. Наприкінці 1941 року він приєднав до «Вільної Франції» невеликий острів Сен-П’єр у північній Атлантиці, вигнавши звідти за підтримки населення адміністрацію Віші. Сполучені Штати обурились: як він насмілився без їхньої згоди?! Де Голля сповістили, що американці, аби його налякати, посилають туди свій крейсер.

— Якщо він увійде у французькі територіальні води, наші зроблять йому попередження, — відповів де Голль.

— А якщо він не зупиниться?

— У цьому сумному випадку наші стрілятимуть...

Незалежний і амбітний глава вільних французів дедалі більше дратував британське й американське керівництво, тим паче що число його прихильників швидко зростало. Черчілль як справжній англієць цінував незламний дух де Голля і багато йому за це пробачав, натомість американці вирішили замінити свавільного лідера.

Зручна нагода трапилась наприкінці 1942 року, коли англо-американський десант несподівано для німців захопив Алжир та Марокко. Вішісти не чинили серйозного опору. Майже всі французькі колонії в Африці опинилися в руках союзників. Було вирішено створити уряд Франції у вигнанні на чолі з генералом Жиро. Державний департамент США рекомендував його Рузвельту як авторитетного і, головне, поступливого воєначальника. Він нещодавно порвав із режимом Віші та був таємно вивезений з південного берега Франції до Гібралтару на підводному човні. Де Голль зі своїми військами, чисельність яких досягла 70 тисяч, був би змушений виконувати накази Жиро як голови уряду і головнокомандувача.

Навіть звичайній людині дуже боляче, коли головну справу її життя хочуть комусь віддати. Уявіть, як страждав де Голль! Він рішуче відмовлявся летіти з Лондона до Касабланки (Марокко), де в січні 1943 року зустрілися Рузвельт і Черчілль. «Уявляє себе Жанною д’Арк!» — обурювався британський прем’єр і пригрозив норовливцю розірвати з ним стосунки.

Врешті-решт де Голль прибув. «Знадобилося кілька годин, — пише Черчілль, — щоб умовити його зустрітися із Жиро. Де Голль поводився офіційно і, вийшовши величною ходою з вілли, крокував садочком з високо піднятою головою»...

Невідомо, як би склалася історія Франції, якби не особисті враження Рузвельта від зустрічей з генералами-суперниками. Де Голль, хоч і поводився не дуже люб’язно, сподобався президенту «натхненним поглядом». А Жиро розчарував. Ось що пише син Рузвельта Елліот, який супроводжував батька в Касабланці:

«Для Жиро не існувало ніяких політичних проблем. Він був здатен бачити лише суто матеріальні проблеми війни.

— Тільки дайте нам зброю! — вигукував він. — Дайте нам гармати, танки, літаки! Більше нам нічого не потрібно.

Батько дружнім тоном, але твердо вів допит:

— Звідки ви візьмете війська?

— Ми можемо навербувати десятки тисяч колоніальних солдатів. Це не проблема. Тільки дайте нам зброю. Решта...

Рештою, однак, були проблеми, недоступні його розумінню».

— І це людина, яка нібито зможе об’єднати навколо себе французів! — сказав президент синові, коли Жиро пішов. — Він нуль як адміністратор і буде нулем як вождь!

Нуль-то нуль, але керований, на відміну від де Голля... Врешті-решт майбутній тимчасовий уряд — Французький комітет національного визволення — на рівних правах очолили де Голль і Жиро.

Втім, Рузвельт не полишив думки усунути де Голля. «Натхненного погляду» було замало, щоб забути інцидент у зв’язку з островом Сен-П’єр та інші подібні демарші глави вільних французів. Однак де Голль мав особливі стосунки з Радянським Союзом. 1942 року він хотів відправити дивізію Ларміна, сформовану в Лівані та Сирії, на Кавказ, щоб допомогти Червоній армії (над Ельбрусом уже майорів прапор зі свастикою). Англійці заперечили: мовляв, у Єгипті в боях проти Роммеля ця дивізія потрібніша. Де Голль тоді поступився (нетиповий для нього випадок!), але послав до СРСР ескадрилью винищувачів «Нормандія». Згодом вона стала полком «Нормандия — Неман» із трьох ескадрилій. Це була єдина військова частина західних союзників, яка воювала на східному фронті.

Рузвельт розумів: щоб позбутися де Голля, конче потрібна згода Сталіна. І сподівався отримати її у «дядечка Джо» в Тегерані на зустрічі Великої Трійки.

Отже, Тегеран, 28 листопада 1943 року. О 15:00, за годину до початку конференції глав урядів СРСР, США і Великобританії, Рузвельт зустрічається зі Сталіним. Під час бесіди він обережно зондує позицію радянського лідера стосовно Франції. Каже, що американці озброюють зараз 11 французьких дивізій, але...

Ось фрагмент стенограми:

Рузвельт говорить, що якби маршал Сталін зустрівся з де Голлем, то де Голль йому не сподобався б.

Сталін говорить, що особисто він не знає де Голля.

Рузвельт відповідає, що, на його думку, французи — хороший народ, але їм потрібні абсолютно нові керівники, не старші за 40 років, які не обіймали жодних посад у колишньому французькому уряді (прозорий натяк на те, що де Голль не відповідає цим вимогам, отож його треба усунути! — Авт.).

Сталін відповідає, що це забере багато часу (у перекладі з мови дипломатії: «де Голль на найближчі роки цілком мене влаштовує». — Авт.).

Ще б пак не влаштовував! Справа не в сотні французьких льотчиків полку «Нормандія — Неман». Сталін розумів, що Франція де Голля не піде після війни на поводі у США. А де Голль вбачав у Радянському Союзі потужну противагу своїм американським та англійським «друзям».

Він не міг терпіти нав’язаного йому американцями співголову Французького комітету національного визволення. За свідоцтвом Елліота Рузвельта, в Касабланці обидва генерали, де Голль та Анрі Жиро, «спогорда дивилися один на одного й нагадували готових зчепитися псів». Було очевидно, що працювати разом вони не зможуть. А тут ще де Голль заявив: він як глава вільних французів перенесе свою резиденцію до Москви, якщо Жиро не усунуть! І американці відступили, називаючи поміж собою де Голля «норовливою французькою нареченою». Жиро ще підписував документи, але вже ні на що не впливав, а в листопаді 1943 року взагалі був виведений з комітету національного визволення. «Де Голль виявив себе незрівняно сильнішим», — з повагою згадував Черчілль.

Комітет на чолі з де Голлем офіційно визнали уряди великих держав, але кожен по-своєму. Роздратовані американці оголосили його «органом управління тими французькими заморськими територіями, які визнають його владу». Це означало, що вони не вбачають у цьому комітеті майбутній тимчасовий уряд Франції. Англійці були не набагато щедріші: вони назвали комітет «органом, здатним забезпечити керівництво французькими зусиллями у війні». А Москва, за словами де Голля, виявила справжню широту, визнавши цей комітет «представником державних інтересів Французької Республіки». Проте на зустріч Великої Трійки в Тегерані де Голля, всупереч його сподіванням, не запросили.

Тим часом становище Франції змінилося. Після висадки англійців та американців у Північній Африці німці окупували всю країну. Вони й раніше плювали на так звану незалежність зони Петена. Наприклад, вилучили всі нікелеві монети з його портретом і вивезли до Німеччини на переплавку: мовляв, нікель — це стратегічний матеріал. Гестапо від самого початку діяло в неокупованій зоні як у себе вдома. Однак у населення була ілюзія, що старий мудрий маршал поступається німцям тимчасово, а зручної миті зробить рішучий крок і доб’ється справжньої незалежності. Тепер ця ілюзія щезла. Вчорашній кумир став у очах французів зрадником.

А невдовзі надійшла звістка про Сталінград. Окупанти стали зліші і вже не старалися поводитися з французами більш-менш лояльно. У відповідь на поодинокі акції Опору почалися розстріли заручників. Опір від цього тільки зростав. Німці, дарма що розумна нація, наступили у Франції на ті самі граблі, що в Польщі й у СРСР...

Хто брав участь в Опорі? Де Голль відповідав одним словом: «Французи!» Але це були люди сімнадцяти національностей. Серед них — іспанські республіканці, що отримали у Франції притулок, збіглі військовополонені (зокрема радянські), російські емігранти — аж до членів княжого роду Оболенських... До речі, основою дивізій де Голля, сформованих в Африці та на Ближньому Сході, стали негри, араби і ті ж іспанці, про що генерал мовчав.

Групи та загони Опору очолювали люди найрізноманітніших поглядів — від правих католиків до комуністів та анархістів. Вони не ладнали між собою. Де Голль старався об’єднати їх під своєю орудою, але йому це погано вдавалося, їх відштовхувала диктаторська манера генерала («Ми не солдати!»), не всіх влаштовував і його курс на збереження колоніальної імперії.

Проте де Голль стверджував, що Опір монолітний і цілком ним керований. Цей міф мав підтримати престиж Франції і його власний престиж.

Поступово він, схоже, сам у нього повірив.

Англійці й американці тримали у величезному секреті місце і час своєї висадки на атлантичному узбережжі Франції. Навіть від де Голля! Рузвельт пропонував взагалі не інформувати його, але Черчілль яскраво уявив реакцію вибухонебезпечного генерала і 4 червня 1944 року, за два дні до початку операції, запросив його до Портсмута, до ставки Ейзенхауера. Інформацію про «день X» не довіряли каналам зв’язку. Коли де Голль побажав зв’язатися зі своїми військами в Алжирі, йому було відмовлено.

«Генерал наїжачився, — пише Черчілль. — Він вимагав права без жодних перешкод зв’язуватися телеграфом з Алжиром. Він сказав, що неможливо позбавити його як визнаного главу великої імперії права вільного листування! Довелося дозволити, взявши з нього запевнення, що у шифрограмі не буде ані слова про майбутню операцію».

6 червня в Нормандії висадилась перша хвиля десанту — 150 тисяч американських, британських і канадських солдатів. Їхнім завданням було захопити плацдарм на узбережжі, щоб забезпечити висадку основних сил. Півтора мільйона бійців переправлялися через Ла-Манш хвиля за хвилею майже два місяці. Наприкінці, 1 серпня, прибула бронетанкова дивізія генерала Леклерка. Вона починалася в Африці з двох панцерників, а тепер до її складу входили 260 американських танків «Шерман» та «Стюарт». Війська де Голля, відповідно до стратегічного плану союзників, мали наступати з півдня Франції, захопивши разом з американцями Марсель. Проте звідти занадто далеко до Парижа, а де Голль наполягав, щоб столицю звільняли французи. Так дивізія Леклерка опинилася в Нормандії і рушила на схід у складі 3-ї американської армії генерала Бредлі.

Дехто у штабі Ейзенхауера сподівався, що німці оголосять Париж відкритим містом, як це зробили французи 1940 року. Але де там! Гітлер наказав 73-річному комендантові Парижа фон Хольтіцу перетворити його на купу руїн. Про це дізнався генеральний консул Швеції Нордлінг, близько знайомий з комендантом. 19 серпня він приїхав до нього й почув:

— Мені дуже шкода, що все так обернулося. Тепер я ввійду до історії як людина, що зруйнувала Париж...

— Я бачу, що ця роль вас гнітить, — сказав Нордлінг. — Набагато краще стати рятівником Парижа! На вулицях почалася стрілянина, але я можу виступити посередником між вами і повстанцями. Вони розійдуться по домівках, а ви не руйнуватимете місто.

Хольтіц глибоко замислився. Пропозиція була йому до вподоби, але тоді доведеться здатися в полон, інакше його чекає смертна кара за невиконання наказу фюрера. Втім, про здачу підпільникам не могло бути й мови — це нижче гідності німецького генерала! Терміново був потрібен представник регулярної армії.

Нордлінг зумів сповістити союзників, що Париж можна сміливо брати, німці не чинитимуть опору. 22 серпня генерал Бредлі направив до столиці дивізію Леклерка. Танки рухалися вкрай повільно, пробираючись крізь юрби радісних французів. «На всьому шляху населення зустрічало дивізію вином і бурхливими привітаннями, — згадує Бредлі. — Я не міг чекати, поки вона продефілює до Парижа, — ми мали виконувати умови угоди з фон Хольтіцем».

— До біса ваш престиж! — крикнув він Леклерку по рації. — Я пошлю замість вас 4-ту американську дивізію!

Це подіяло. Злякавшись за честь Франції, танкісти Леклерка припинили цілуватися з дівчатами і пити шампанське. Вони сіли у свої машини й увечері 24 серпня були в Парижі. Вранці 25-го фон Хольтіц на вокзалі Монпарнас офіційно здав місто Леклерку.

Такою була очима генерала Бредлі «битва за Париж». «Упродовж тижня, — пише він далі у книзі спогадів, — ми розшукували танки Леклерка в усіх провулках Парижа. Мені довелося навіть пригрозити, що я розформую дивізію, і тільки це змусило її продовжити похід». Варто відзначити, що самого генерала Леклерка Бредлі називає прекрасним танкістом та уславленим, усіма шанованим командиром.

А як же барикади, що стали символом Опору? Вони насправді були. Багато парижан будували їх за закликом підпільної газети комуністів «Юманіте». Вона ганьбила лідерів Опору з інших партій за те, що вони, дізнавшись про угоду з фон Хольтіцем, призупинили повстання. Комуністи претендували на владу у звільненій Франції, тому їм було вкрай важливо попервах захопити її у столиці. Відтак вони могли б диктувати де Голлю як главі тимчасового уряду свої умови.

Де Голль добре це розумів. Заборонити комуністичну партію він не міг, Сталін би йому цього не пробачив. І він уже 28 серпня офіційно розпустив Опір, в якому комуністи відігравали велику роль. Він викликав двадцять його керівників та оголосив: «Ваші бійці повинні здати зброю і влитися до регулярної армії. Опір увійшов у славний літопис французької історії, але не має більше ніяких підстав для існування. Всю відповідальність за майбутнє приймає на себе мій уряд».

Гадаю, так на його місці вчинив би й Наполеон...

26 серпня парижани, ще не знаючи про ліквідацію Опору, із захопленням зустрічали де Голля. Збереглася кінохроніка цієї події — наприклад, фільм «Визволення Парижа» студії «Арте Франс».

Площа Етуаль (нині площа Шарля де Голля). З прилеглих вулиць стікаються тисячі людей. На Тріумфальній арці майорить прапор Франції. Де Голль, значно вищий від юрби (196 см зросту плюс високий кашкет), крокує Єлисейськими Полями до площі Згоди. На всьому шляху його вітають парижани, звучить «Марсельєза». В кінці головної вулиці він сідає в кабріолет та їде далі, до собору Паризької Богоматері. Там за традицією відзначають богослужінням найважливіші події в історії країни. Де Голль виходить з автомобіля — й одразу починається пальба. Стріляють із гвинтівок з башти собору і з верхніх поверхів одного з найближчих будинків. У кадрі добре видно димки пострілів. Хтось біжить, хтось лягає, але генерал незворушно крокус до собору. Вражаюче видовище! Це вам не сучасні президенти, які падають додолу при першому натяку на небезпеку, а зверху навалюються охоронці... Що тут скажеш? Велика людина, якщо хто досі сумнівався!

Та от що дивно: не видно ні вбитих, ні поранених. І головне, сам де Голль — така помітна мішень! — неушкоджений. Його супутники — теж. Хто стріляв? Навіщо? «Невідомо, що саме сталося, — говорить диктор. — Ніхто не був заарештований».

У Парижі, за чутками, де-не-де ще сиділи на горищах поодинокі снайпери. Але вони, схоже, були сліпі або стріляли холостими патронами...

Я не хочу підозрювати де Голля, який довів свою мужність на війні, в дешевому піарі. Але у досвідчених детективів є правило: треба розглядати кожну версію, навіть неймовірну. А тільки ця версія цілком пояснює загадкову сцену біля собору. Пардон, месьє де Голль.

Дивишся кінохроніку — вулиці заповнені патріотами. А де ж колаборанти?

Та тут же вони, просто поклоняються тепер — хто щиро, хто ні — не Гітлеру з Анрі Петеном, а де Голлю! Мабуть, це вони голосніше за всіх співають «Марсельєзу» і кричать «Ліберте!» — «Свобода!».

Втім, щоб показати себе патріотом, цього недостатньо. Є легкий та приємний спосіб — самосуди над жінками, які спали з окупантами. На визволеній території Франції на них ішло справжнє полювання. «Герої» — чоловіки витягали їх на вулицю й обстригали наголо. Нерідко роздягали, малювали на лобі свастику та босоніж водили вулицями під улюлюкання юрби. Подеколи тільки за те, що випила з німцем чашку кави.

Таких епізодів було десятки тисяч. Спасибі, що не вбивали. Хоча багато хто з принижених жінок самі після цього наклали на себе руки.

Взялася за колаборантів і деголлівська юстиція. Часом, як водиться, вона була занадто сувора, часом надто м’яка. З мадам Коко Шанель обійшлися досить толерантно: запропонували на вибір в’язницю або еміграцію. І вона випурхнула до Лозанни, заздалегідь переказавши свої гроші до швейцарського банку. Там її, до речі, шантажував Вальтер Шелленберг, погрожуючи описати в мемуарах деталі її роботи на абвер. Отож зі значною частиною своїх заощаджень вона попрощалася.

Серж Лифар після висадки союзників у Нормандії терміново розпочав у «Гранд-Опера» репетиції балету «Шота Руставелі». Тонкий розрахунок: головний герой — грузин, як і Сталін, але при цьому явно не більшовик, отже нацисти не розгніваються... Контакти з очільниками Третього рейху обійшлися Лифарю недорого: суд лише заборонив йому працювати в театрах Франції. Він переїхав до ближнього зарубіжжя, у Монте-Карло, й очолив там «Новий балет».

А от «автомобільному королю» Луї Рено дуже не поталанило. Він був заарештований у вересні 1944 року і помер у в’язничній лікарні. Його заводи випускали вантажівки для вермахту: тільки в 1941 році німці отримали їх понад 12 тисяч. Тому компанію «Рено» було конфісковано і передано у власність держави.

Французькі суди ухвалили смертні вироки 3920 колаборантам — зокрема Петену і П’єру Лавалю, який упродовж двох років був у Віші прем’єр-міністром. Де Голль замінив Петену смертну кару довічним ув’язненням, а Лаваль, завзятий посібник нацистів, на це не сподівався. Він проковтнув у в’язниці отруту, але це одразу помітили, промили йому шлунок і... розстріляли. Закон є закон.

1949 року де Голль заявив, що досить ділити народ на героїв і зрадників. Суди над колаборантами припинилися, а чотири роки потому де Голль дарував їм повну амністію. Заборонено було навіть нагадувати про їхнє співробітництво з окупантами. Міф про те, що народ Франції завжди був єдиний, а його минуле — тільки героїчне, отримав юридичну опору...

Того дня, коли Париж святкував своє звільнення, де Голлю радили проголосити Республіку. Це можна було зробити дуже ефектно з балкона на Гревській площі, звідки неодноразово зверталися до народу лідери французьких революцій. Де Голль відмовився. Республіка, сказав він, не вмирала, а існувала всі ці роки у вигляді комітетів, які він очолював. Нині він глава її уряду. Режим Віші — нуль і фікція. Так навіщо проголошувати те, що було і є?

Він міг би висловити свою думку коротше: «Французька Республіка — це я!»

За п’ять років невідомий полковник став визнаним лідером країни і фактично диктатором. Але він потерпав від думки, що глави трьох великих держав не вважають його — а отже й Францію — рівним партнером. Вони активно листуються між собою, домовляються про післявоєнний устрій світу і розділення Німеччини, а його думкою не цікавляться!..

У листопаді 1944 року де Голль дізнався від Черчілля, що в Німеччині будуть дві окупаційні зони: російська та західна. Північ останньої займуть британці, а південь — американці. Де Голль уражений. Він наполягає на французькій зоні, обіцяючи виділити для її окупації сорок полків. «Мій народ, — каже він, — має усвідомлювати, як і союзники, що переміг Німеччину!». Черчілль великодушно пообіцяв віддати французам частину британської зони. Де Голль з обуренням відхилив цю пропозицію: Франції не потрібні подачки! Рішення має бути схвалене офіційно на зустрічі глав великих держав!

Він летить через Тегеран та Баку до Москви, щоб заручитися підтримкою Сталіна. Із собою везе проект угоди про союз і взаємодопомогу між Францією та СРСР. Сталіну має сподобатись зобов’язання французького уряду не вести сепаратні переговори з Німеччиною. А для де Голля надзвичайно важлива обіцянка французької сторони «і надалі битися разом із СРСР до остаточної перемоги». Це формулювання в тексті угоди автоматично залічує Францію до країн-переможниць.

Час Сталіна розписано по хвилинах, але впродовж тижня його перемовини з де Голлем тривали п’ятнадцять годин! Він наполягав, щоб в угоді прозвучало визнання Францією «Люблінського комітету» — прорадянського маріонеткового уряду Польщі.

— Це засмутить Черчілля, — сказав Сталін з усмішкою, — але й він мене неодноразово засмучував.

Де Голль опирався, посилаючись на те, що Франція має договір з довоєнним польським урядом, який утік 1939 року до Лондона. Він зробив лише малу поступку — погодився на участь у Люблінському комітеті свого неофіційного представника.

І всесильний кремлівський вождь відступив! 10 грудня 1944 року договір було підписано. «На прощання, — згадує де Голль, — Сталін зробив мені комплімент: „Ви добре трималися. Мені приємно мати справу з людиною, яка знає, чого вона хоче, навіть якщо її погляди не збігаються з моїми“».

До «клубу Великої Трійки» Франція, що дуже засмутило й образило де Голля, так і не потрапила. Його не запросили в 1945 році ні до Ялти, ні до Потсдама. Однак французи, всупереч бажанню Рузвельта, отримали свою зону окупації в Німеччині та сектор у Берліні. Роль Сталіна в цьому була вирішальною.

Де Голль не ідеалізував Сталіна. «Я виніс враження, — пише він у мемуарах, — що переді мною незвичайно хитрий і нещадний керівник країни, знекровленої стражданням і тиранією, але водночас людина, готова на все заради інтересів своєї батьківщини... Комуніст, одягнений у маршальський мундир, диктатор, який закрився, мов щитом, своєю підступністю, завойовник у добродушній масці, він увесь час намагався ввести в оману». Втім, для Хрущова де Голль, за словами осіб з його оточення, знайшов через п’ятнадцять років лише два слова: «Хитрий чоловічок». А про Брежнєва взагалі волів мовчати...

Коли президента Франції Шарля де Голля урочисто приймали 1966 року в Москві, він висловив бажання покласти вінок на могилу Сталіна поруч із мавзолеєм. Радянська сторона всіляко давала йому зрозуміти, що це недоречно, але він домігся свого. І двадцять хвилин мовчки стояв біля могильної плити колишнього союзника Гітлера, а потім свого союзника.

Про що він думав у ці хвилини і що подумки зважував? Приховані камери КДБ і нечисленні очевидці зафіксували тільки результат: перед тим як піти, генерал де Голль узяв під козирок...

Навряд чи він знав, що радянський вождь і після війни не полишив мрії дійти на танках до Атлантики. Відкриймо книгу Валентина Бережкова «Як я став перекладачем Сталіна» (главу «Сердечна згода»):

«Невдовзі після визволення Франції керівник французької компартії Моріс Торез, зустрівшись зі Сталіним, спитав його:

— Де Голль вимагає, щоб учасники Опору здали владі зброю. Що нам робити?

— Ховайте зброю! — відповів „вождь народів“. — Може статися, що ви іще нам допоможете...».