Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Загадка Еріха Коха За які заслуги йому зберегли життя

24 травня 1949 року в британській зоні окупації Німеччини контррозвідка арештувала непоказного чоловіка років п’ятдесяти, такого собі Рольфа Бергера. Після війни він оселився в містечку під Гамбургом і не спілкувався з сусідами. Вони знали тільки те, що він колишній сільськогосподарський робітник. Час від часу він відвідував у місті поважну самотню даму, чоловік якої пропав безвісти в останні дні війни. Фрау Клара зберігала вірність чоловікові, але радісно приймала гостя. Адже це й був її чоловік — гаулейтер Східної Пруссії та рейхскомісар України Еріх Кох...

Британці передали Коха польській владі. І тут почалися загадки. Досудове слідство тривало неймовірно довго — понад вісім років, хоч Коха звинувачували тільки в злочинах на території Польщі!

Журналісти, які з’їхалися з багатьох країн на суд у Варшаві, не сумнівалися у смертному вироку. Деякі заздалегідь сповістили про нього свої редакції, щоб виграти час. 9 березня 1959 року суд справді ухвалив Коху смертний вирок. «Кох — здох!» — бадьоро закінчила свій репортаж з Варшави газета «Радянська Україна». «Повішений», — прочитав я вже в 1990-і роки в «Енциклопедії Третього рейху», яка багаторазово видавалася в Москві під редакцією доктора історичних наук.

«Катюзі — по заслузі». Однак було прикро, що залишилися в тіні діяння Коха на Україні, де цей намісник Гітлера залишив свій головний кривавий слід. А потім я дізнався з випадкового джерела, що Коха не стратили! Він дожив у в’язниці до дев’яноста років і в листопаді 1986-го тихо помер уві сні... Журналістська вигадка? Та ні, джерело не брехало...

20 листопада 1941 року газета ОУН «Українське слово» опублікувала на чільному місці статтю «Знаменні рішення Фюрера». Йшлося в ній про створення Гітлером міністерства для окупованих східних земель на чолі з Альфредом Розенбергом. Газета назвала Розенберга людиною широкого формату і висловила надію, що його призначення «сприятиме скорій ліквідації нашого спільного ворога — жидівсько-московського большевизму, закладенню твердих підвалин під будову української державності». «З цією самою надією, — вела далі газета, — зустрічає український народ призначення пана Еріха Коха на пост державного комісара для України». І відзначила, що він «відомий німецький економіст».«Відомий економіст», посівши нову посаду, наказав підірвати Успенський собор Києво-Печерської лаври — символ національної гордості українського народу. Про те, що це був саме його наказ, дізнався від Геббельса і розповів у своїх мемуарах особистий архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. А щоб ніхто не сподівався на перетворення рейхскомісаріату Ukraine на українську державу, Кох зробив його столицею не Київ, а Рівне.

Газета «Українське слово» не зрозуміла чи не захотіла зрозуміти сенсу цих кроків і вже третій місяць збуджувала національну свідомість. 30 листопада вона вийшла з передовою статтею «Любов до Батьківщини». В ній були рядки, які референт Коха по пресі, напевне, підкреслив червоним олівцем: «Любити — це знову ж і ненавидіти. Ненавидіти всіх (виділено мною. — Авт.), хто хоче поневолити наш край». І хоча автор почав, зрозуміло, з більшовиків, ці слова виглядали в очах німців украй зухвало. Не допомогла опублікована за тиждень промова Геббельса «Винні жиди!». Не зарадила лихові «сенсація» в номері від 12 грудня: головний винуватець світової війни — Рузвельт, він душевнохворий і до того ж єврей! Не врятувала стаття «Жиди — найбільший ворог людства» (№ 81 від 13 грудня). Цей день став останнім для «Українського слова»: її провідних співробітників разом з Оленою Телігою та іншими близькими до редакції націоналістами арештувало гестапо. У лютому їх розстріляли в Бабиному Яру. А замість тої газети в Києві стало виходити цілком профашистське «Нове українське слово», яке — боронь боже! — не згадувало про українську державність.

Такий був дебют Коха в ролі рейхскомісара України. Він і його команда з кожним днем діяли все лютіше. Комендант Києва Ебергард видав наказ: усіх голубів у місті негайно знищити! «Хто триматиме голубів, буде розстріляний як саботажник» (слово «розстріляний» виділено в тексті наказу. — Авт.). А ось «Попередження», підписане самим Кохом: «Осіб, які зловмисно чи з необережності псуватимуть кабельні дроти чи прилади для передачі повідомлень або будуть знімати кабель чи дріт, який звисає у повітрі чи лежить на землі, вважатимуть винуватими в саботажі і КАРАТИМУТЬ СМЕРТЮ (саме так, великими буквами! — Авт.). Якщо неможливо виявити винуватого, то за наслідки відповідатиме та місцевість, де буде виявлено пошкодження мережі зв’язку»...

Мирні жителі, що зустрічали німців по-різному: хто з квітами, хто просто з цікавістю, а хто похмуро та нашорошено, тепер однаково ризикували бути розстріляними, по суті, ні за що. Часто — як заручники. Не дивно, що у відповідь в Україні став ширшати партизанський рух. У своїх спогадах Шпеєр і Гудеріан слушно пояснювали це «непотрібною жорстокістю» окупаційної влади на чолі з Еріхом Кохом. А генерали Хальштейн і Хойзингер прямо заявили, що дії Коха на українській території є «саботажем воєнних зусиль Німеччини».

Найбільш гостро критикував Коха його безпосередній начальник — рейхсміністр Альфред Розенберг. Він вважав, що слід ставитися до українців доброзичливо, — це забезпечить їхню лояльність і продуктивну працю для блага Рейху. Він настійно давав Коху відповідні вказівки, але той ними нехтував. Кох міг собі це дозволити: він був одним із перших нацистів (партквиток № 90), товаришував із Борманом, а головне, краще за свого міністра знав погляди фюрера. Марно Розенберг жалівся Гітлеру, що Кох «підриває волю населення до праці, називаючи українців колоніальним народом, з яким слід поводитись, як з неграми, за допомогою батога». Фюрер міг підписатися під цими словами, як під власними.

«М’якого» Розенберга судили в Нюрнберзі й 1946 року повісили. А Еріх Кох загадковим чином уникнув шибениці. Після суду він прожив 27 років у в’язниці польської служби держбезпеки в містечку Барчево. Передплачував десятки газет і журналів, дивився кольоровий телевізор — встиг побачити навіть Горбачова... Смертний вирок йому ніхто не скасовував, а не стратили його нібито через стан здоров’я! Це, мовляв, передбачено польським законодавством. Яку ж страшну хворобу у нього виявили? «А це, панове журналісти, лікарська таємниця!». Згодом з’ясувалося, що нацист № 90 мав... виразку шлунка.

У Польщі Кох був причетний до знищення 72 тисяч громадян, в Україні — майже двох мільйонів. Радянський Союз мав усі підстави вимагати видачі Коха для власного суду над ним. Уряд Польської Народної Республіки не відмовив би, звичайно. Проте Кремль цього не вимагав. Він явно не хотів зайвої уваги до Коха та до його діяльності на Україні.

Керівництво СРСР і КДБ безумовно знало, що Коха залишили в живих. Більш того, польська влада ніколи не пішла б на таке без згоди чи прямої вказівки Москви. І тут постає головне питання: кому та навіщо це було потрібно?

Відповідь я розраховував знайти на польських веб-сайтах: адже в Польщі замовчати щось було набагато складніше, ніж у СРСР, а до того ж варшавські журналісти неодноразово спілкувалися з Кохом у барчівській в’язниці. «Його не стратили через Бурштинову кімнату! — припускали відвідувачі форумів. — Сподівалися, що вкаже місце, де вона схована».

Тут варто нагадати її історію. Спочатку вона називалася Бурштиновим кабінетом і 1717 року була подарована прусським королем Петру Першому. Дочка Петра Єлизавета, зійшовши на трон, зажадала розширити Бурштиновий кабінет і зробити його ще розкішнішим. З цим завданням блискуче впоралися придворні майстри під керівництвом славнозвісного Растреллі. Бурштинова кімната стала безцінною окрасою палацу в Царському Селі, її називали восьмим дивом світу. 1941 року її захопили гітлерівці й вивезли до Кенігсберга, столиці Східної Пруссії (нинішнього Калінінграда). Там її до серпня 1944 року демонстрували у Королівському замку, а потім, рятуючи від бомб, розібрали і сховали в підвалах. Відтак ящики з нею зникли без сліду.

Кох як колишній гаулейтер Східної Пруссії цілком міг знати її долю. Та чи можна уявити, що він тридцять шість років, із них дев’ять до суду, водив чекістів за носа? Думати так — значить ображати нащадків «залізного Фелікса», адже вони, якщо треба, вміли швидко здобути визнання.

Відомо, що Кох під час слідства підготував «пакет пропозицій» і попросив передати президенту Польщі. Прокурор запевняв, що не надіслав його адресатові, а поховав у шухляді свого письмового стола. Деякі пропозиції Кох позначив грифом «Таємно», було навіть «Абсолютно таємно» в окремому конверті. Прокурор розповідав про це кепкуючи: мовляв, чого тільки не утне, щоб уникнути зашморгу! За його словами, Кох аналізує в тому пакеті політичне становище у Федеративній Республіці Німеччині й пропонує свої послуги. Він, мовляв, може створити там партію з уцілілих комуністів, колишніх рядових нацистів («які подібно до мене, Еріха Коха, боролися за соціалізм») і німецьких протестантів. Ця партія виступатиме за дружбу з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами. Сам Кох залишиться в тіні, але коли його партія переможе на виборах, він стане канцлером ФРН і підтримуватиме комуністів! Прокурор уїдливо відзначив, що текст ряснів словами «імперіалісти», «прогнилий капіталізм», «торжество комуністичної ідеї» тощо.

Усе це справді було б смішно, якби не два важливі моменти. Не можу повірити, що прокурор насмілився розпечатати й не передати за призначенням адресований президенту «абсолютно таємний» конверт. Адже він добре знав про відповідальність за самоправні дії! Важко повірити і в те, що розумний затятий нацист просто так, ні сіло ні впало, заговорив мовою газети «Правда». Напевно для цього були підстави. Які ж саме?

Еріх Кох народився в родині робітника. Вісімнадцятирічним потрапив в окопи Першої світової війни. В його роті було багато соціал-демократів, вони порадили йому читати Маркса та Енгельса. Фрідріх Енгельс сподобався хлопцю більше — пише простіше й не єврей.

Після війни народ Німеччини бідував. Країна платила переможцям величезні репарації. Кох працював стрілочником на залізниці і рахував кожний пфеніг. Йому все більше подобалась ідея відібрати у багатих їхню власність, як це зробили в Росії більшовики. Якийсь час він близько спілкувався з німецькими комуністами і мало не вступив до їхньої партії, але вирішив, що з Розою Люксембург та Кларою Цеткін йому не по дорозі (до речі, Клара Ейсснер не була єврейкою, Цеткін — її прізвище по чоловіку).

1921 року він побачив листівку нової партії — Німецької робітничої: «Ми вимагаємо націоналізації фабрик, участі у власності, участі в керуванні, захисту робітника державою!» Він став її дев’яностим членом. Невдовзі партію перейменували в NSDAP — націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини. Вона, як видно з назви, мала два крила: ліве, соціалістичне, на чолі з Грегором Штрассером і праве, націоналістичне, яке очолював Гітлер. Ліві націонал-соціалісти звинувачували Гітлера в тому, що він хоче не пограбувати буржуазію, а співпрацювати з нею. Еріх Кох був одним з них.

1928 року Штрассер за згодою Гітлера призначив Коха гаулейтером Кенігсберга — вищим партійним функціонером у Східній Пруссії. Там він успішно розширював ряди своєї партії. Після того як нацисти прийшли до влади, гаулейтери стали всевладними господарями у своїх регіонах подібно першим секретарям обкомів у СРСР. Кох обіймав цю посаду до кінця війни (сполучаючи її з 1941-го по 1944-й з посадою рейхскомісара України). Ще до підписання пакту Молотова — Ріббентропа він твердив, що Німеччині потрібен союз із Росією, а не з Англією, й намагався схилити до цього Гітлера.

— Цей Кох забігає вперед, — сказав Гітлер у 1934 році голові Данцизького сенату Раушнінгу. — Він хоче, щоб я об’єднався з Росією проти Польщі. А чому б і ні? Колись це станеться... Але все-таки Кох помиляється. Ми ніколи не зможемо стати великою країною, яка править усім світом, якщо будемо діяти разом із Росією. У такому союзі ми ніколи не зможемо довіряти один одному до кінця. І врешті-решт такий пакт неминуче переросте у відчайдушну боротьбу. Тільки ОДНОМУ дано правити. Щоб це було дано нам, ми маємо перемогти Росію! (Герман Раушнінг. «Говорить Гітлер»).

У «Ніч довгих ножів» (1934), коли Гітлер розправився зі Штрассером та його прибічниками, Кох уцілів — фюрер його цінував і довіряв йому. Мабуть, не випадково обидві ставки фюрера у війні з Радянським Союзом знаходилися у володіннях Коха — одна під Растенбургом у Східній Пруссії, друга — під Вінницею. До речі, Гітлер призначив Коха рейхскомісаром України всупереч Розенбергу, який хотів «посадити його на Москву».

Отже, Кох ще замолоду напрактикувався у соціалістичній риториці. Та хіба не дивно, що майбутній кат України підштовхував Гітлера до альянсу з СРСР? І що ж було в тому самому «абсолютно таємному» конверті? Ввімкнемо логіку і поміркуємо.

Припустимо, Кох володів компроматом на кремлівських керівників — наприклад, інформацією про їхні таємні контакти з Гітлером на початку війни, коли Сталін у відчаї був готовий укласти з ним мир типу Брестського. У цьому випадку Кох міг пригрозити, що в разі його страти відповідні документи буде опубліковано.

Версія видається цілком імовірною, але не витримує критики. Для Коха було б незрівнянно вигідніше не шантажувати Кремль, а запропонувати ці гіпотетичні документи англійцям. Тоді б він, мабуть, зміг купити не тільки життя, а й волю: адже між СРСР і недавніми союзниками йшла вже холодна війна.

Інша версія звучить так неймовірно, що спочатку я від неї відсахнувся: Кох був агентом НКВС! Але згадалися слова, почуті мною від «майора Вихора» — легендарного Євгена Березняка: «В історії радянської розвідки були такі речі, які розумом людини не збагнути. Такі закручені, засекречені, що повірити в це неможливо взагалі».

Кох — агент Кремля? Тоді конверт міг містити наполегливе прохання про зустріч із представником радянської держбезпеки. З польських джерел відомо, що «люди з Москви» дійсно приїздили до Коха. Логічно припустити, що під час зустрічі він домагався визволення або принаймні поліпшення своїх умов у в’язниці.

Ця версія пояснює дві головні загадки: нечувано довге слідство і скасування страти. Але постають нові питання. Навіщо було Коху з його високим становищем та багатством працювати на НКВС? Не з ідейних же міркувань! Слід, однак, урахувати, що багатієм, поважним функціонером і глибоким циніком він став не одразу. На початку 1920-х років Кох був бідняком і жваво цікавився комуністичними ідеями. Такий молодик плив просто до рук агентів Комінтерну, які підкріплювали ідеї Маркса хорошими грішми. Пішов до нацистів? Що ж, будеш і там нам корисний — адже твої розписки у нас залишилися...

Інше питання: чому радянський агент поводився в Україні так жорстоко? Відповідь ми вже знаємо від німців: через це швидко ширився партизанський рух. А «ціна питання» — майже два мільйони жертв Коха — не мала для Сталіна значення. Жителі окупованих територій були для нього майже зрадницькою масою — так само, як полонені червоноармійці. Ну а розстріли націоналістів і поготів влаштовували кремлівське керівництво: вони перетворювали ОУН із союзника Гітлера на його ворога.

Вальтер Шелленберг, широко відомий у нас завдяки серіалу «Сімнадцять миттевостей весни», написав у мемуарах (глава «Операція „Цепелін“»): «Спеціалісти з російських питань уважали, що Сталін тільки вітає жорстокі заходи німців, такі, наприклад, як „наказ про комісарів“ (згідно з яким усі полонені комісари підлягали негайному розстрілу), масові розстріли, масове вивезення населення. На їхню думку, він вбачав у всіх цих діях чудовий засіб, який допомагав не тільки підняти бойовий дух партизанів, а й виправдати власну жорстокість — безжальне ставлення до своїх бійців під час бойових дій та найжорсткіші репресії проти населення, яке ухилялося від служби в армії».

Але чому ж тоді Микола Кузнєцов, славнозвісний терорист і розвідник НКВС, полював на Коха? Цю історію дуже важливо розглянути детально.

У липні 1942 року в районі Рівного почав діяти партизанський загін під командуванням капітана держбезпеки Дмитра Медведєва. Щотижня з секретного аеродрому під Москвою стартував літак, який скидав на парашутах поповнення для загону. Восьму групу десантників проводжав — нечувана річ! — сам Павло Судоплатов, начальник Четвертого управління НКВС СРСР. Це він у 1938 році в Роттердамі особисто ліквідував лідера ОУН Коновальця, а в 1940-му організував у Мексиці вбивство Троцького. Після початку війни Сталін зробив його відповідальним за розвідку, диверсії та терор на окупованих територіях. Під його орудою були сотні партизанських загонів, але особливого значення він надавав загону Медведєва. Точніше, людині, заради якої і приїхав на аеродром, — Миколі Кузнєцову.

Кузнєцов блискуче володів німецькою мовою, був товариський, мав арійську зовнішність і ще до війни працював на розвідку НКВС. «Особиста справа агента Кузнєцова, — читаємо у спогадах Судоплатова, — містить відомості про нього як про коханця більшості московських балетних зірок, деяких з них в інтересах справи він ділив з німецькими дипломатами».

Накласти б йому головою як «німецькому шпигуну», але врятувала війна. Кузнєцов пройшов спеціальну підготовку — і от парашут, рюкзак, а в ньому німецька форма й документи на ім’я обер-лейтенанта Пауля Вільгельма Зіберта.

«Зіберт» діяв у Рівному зухвало й удачливо, розстрілюючи серед білого дня значних німецьких функціонерів. Викрав навіть генерала, але Медведєв вимагав більшого — убити Коха. Кузнєцов обіцяв. Перший замах мав відбутися 20 квітня 1943 року під час параду на честь дня народження Гітлера, однак Кох не з’явився на трибуні. Третій запланували на Різдво, але Кох виїхав з Рівного двома днями раніше.

А між першим та третім замахами, наприкінці червня, була друга, найцікавіша спроба. Кузнєцов пішов на прийом до Коха з розвідницею Валентиною Довгер під виглядом її нареченого і мав застрелити рейхскомісара просто в його кабінеті. (Дивовижно, що один з вищих функціонерів Рейху погодився розглянути особисте питання невідомого обер-лейтенанта. Це міг і мав зробити хтось із його підлеглих).

Першою увійшла Валентина і пожалілася, що її, польку з німецьким корінням, відправляють на роботу до Німеччини, а в неї призначено весілля з герром Зібертом — він інтендант і приїхав за харчами для своєї фронтової частини. Кох вислухав і сказав: «Ідіть! Нехай він увійде».

«Зіберт» залишався в кабінеті Коха сорок (!) хвилин. Про що там була розмова, відомо лише з його розповіді, яку Медведєв відтворив у своїй книзі «Це було під Рівним». Кох поцікавився: «Звідки ви родом?» — «Зі Східної Пруссії. За сорок кілометрів від Кенігсберга у мого батька маєток».

Усе, це провал! Кох уже п’ятнадцять років гаулейтер Східної Пруссії і знає там усіх собак, не кажучи про поміщиків. Але замість уточнюючих запитань він недбало кидає: «Отже, ви мій земляк». І міняє тему — питає, який настрій в армії. А відтак радить Кузнєцову терміново повертатися на фронт, бо під Курськом невдовзі розпочнеться великий німецький наступ. Судоплатов пише, що був названий навіть конкретний термін: «У найближчі десять днів».

Кох видав «Зіберту» з доброго дива військову таємницю надзвичайної ваги! Гаулейтер-простак? Рейхскомісар-базіка?..

Крім Кузнєцова, правду знали тільки Судоплатов, Берія і Сталін. А Медведєв ні про що не здогадувався. Навіть про Курськ Кузнєцов йому тоді не сказав, а передав цю інформацію Центру по своєму радіоканалу. «Як ти міг не стріляти?! — гнівався Медведєв. — Адже кажеш, що мав у кишені пістолет на бойовому зводі!» Ліпше б він спитав, як могла охорона рейхскомісара не перевірити кишені незнайомця...

Кузнєцов виправдовувався, що було неможливо вихопити пістолет: з нього не зводили очей троє есесівців та вівчарка. Та чи були вони там узагалі під час розмови? Валентина їх бачила, але потім Кох міг наказати охоронцям вийти через задні двері. Щоб можна було спокійно розмовляти з невідомим обер-лейтенантом. Обговорити з ним плани на майбутнє. І почути від нього, зокрема, що зустрічати Різдво в Рівному буде шкідливо для здоров’я...

Я з інтересом переглядав серіал «Сімнадцять миттєвостей весни», а проте, як і Мюллер, не довіряв Штірліцу. Щоправда, з іншої причини. Хотілося спитати: як міг агент НКВС у ролі штандартенфюрера СС не чинити воєнних злочинів, залишаючись «білим і пухнастим»? Риторичне запитання!

«В історії радянської розвідки були такі речі, які розумом людини не збагнути»...