Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Два «німецьких Власови» Що їх змусило зрадити фюрера

2 лютого 1943 року — переломна дата Другої світової війни. Цього дня у Сталінграді повністю капітулювала 6-та армія вермахту, на яку Гітлер покладав величезні надії. Фельдмаршал Паулюс, 24 генерали, 91 000 солдатів та офіцерів — усе, що залишилося від 300-тисячної армії, — були взяті в полон. Поразка у Сталінградській битві, яка тривала понад шість місяців, стала початком кінця гітлерівської Німеччини.

Через півтора роки Паулюс погодився працювати на радянську пропаганду, за що його називають «німецьким Власовим». Але по-справжньому це малопочесне звання заслужив не він, а командир корпусу 6-ї армії генерал фон Зейдліц-Курцбах.

Сталін спробував змінити перебіг війни ще до Сталінграда, на початку 1942 року. Він наказав військам Південно-Західного напряму на чолі з маршалом Тимошенком відбити у німців Харків і знищити групу армій «Південь», притиснувши її до Азовського моря. Ця операція закінчилася в травні оточенням і розгромом наших військ, яким Сталін, як і у вересні 1941 року під Києвом, не дозволив своєчасно відступити. Для німців відкрилася дорога на Дон, Волгу та Північний Кавказ.

Діючи за планом «Едельвейс», група армій «А» оволоділа Майкопом і наступала на інший центр нафтовидобутку — Грозний. Та головною її метою був Баку — нафтова столиця СРСР. Німці везли слідом за танками Клейста десятки кілометрів труб для розробки захоплених і ще не захоплених родовищ.

Тим часом Гітлер хотів перерізати маршрути поставок бакинської нафти по Волзі та вздовж неї. Для цього було достатньо окупувати Астрахань чи, наприклад, Камишин, але фюрер націлився на Сталінград. Оволодіти ним було дуже важливо не тільки через нафту. У Сталінграді випускав танки тракторний завод, робив гармати й міномети артилерійський завод «Барикади». А головне, взяття міста, яке носить ім’я Сталіна, мало символізувати близьку перемогу Німеччини.

Сталін з тих самих причин був сповнений рішучості втримати місто за будь-яку ціну. 28 липня 1942 року, на початку Сталінградської битви, він видав сумнозвісний наказ «Ні кроку назад!» Наведу з нього тільки одну цитату:

«Сформувати в межах армії 3-5 добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів та боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».

Наказ цей називають драконівським. Цілком згоден. Дуже важко виправдати його морально. Та якщо чесно, я сумніваюся, що без нього Сталінград би встояв.

23 серпня 1942 року близько тисячі літаків люфтваффе перетворили Сталінград на вогняне пекло. Вони налітали групами по 30-40 машин і, скинувши бомби, поверталися з новими. 80% будинків у місті було зруйновано, загинули 40 тисяч мирних мешканців (для порівняння: в Нагасакі три роки потому загинуло до 80 тисяч).

13 вересня німці штурмували місто. Почалися вуличні бої, яких ще не знала історія. Залізничний вокзал переходив із рук у руки тринадцять разів. У багатьох будинках противники займали сусідні поверхи й билися за кожну сходову площадку. Штурмові групи, підбираючись до ворога, використовували каналізаційні труби, підвали, робили підкопи. Недарма німці називали це Rattenkrieg («щуряча війна»).

6-та армія Паулюса воювала в місті, а її степові фланги прикривали румунські дивізії. По них-то й ударили 19 листопада радянські війська. 6-та армія опинилася в оточенні. У грудні до неї марно намагався пробитися фельдмаршал Манштейн на чолі свіжосформованої групи армій «Дон». Для успіху операції було конче потрібно, щоб 6-та армія проривалася назустріч, залишивши Сталінград. Гітлер заборонив це Паулюсу і для підтримки бойового духу нагородив його Дубовим листям до Лицарського хреста...

Герінг обіцяв оточеним забезпечувати їх харчами, боєприпасами та паливом, але його «юнкерси» змогли доставляти тільки 10% необхідного. Голодні й розлючені солдати 6-ї армії дали огрядному шефу люфтваффе прізвисько «літаючий хряк».

Командир 51-го корпусу генерал Зейдліц ясно бачив, що армія на крок від загибелі. Він закликав Паулюса йти на прорив кільця всупереч забороні Гітлера і почав готувати до цього свій корпус. «Було вирішено позбутися всього зайвого вантажу, — згадує один з його офіцерів. — Командир корпусу перший подав приклад: у вогонь полетіли його валізи, архів і навіть його особисті речі». Проте Паулюс як типовий прусський вояк і гадки не мав порушити наказ. Він відповів Зейдліцу: «Ми не знаємо всієї обстановки на фронті. Можливо, треба пожертвувати однією армією, щоб виграти війну». Від його імені у ставку Гітлера надходили пафосні телеграми: «Хайль, мій фюрер! Ми віддамо свій борг вітчизні до кінця!..».

У січні становище 6-ї армії стало катастрофічним. Радянські війська, розчленувавши її на дві частини — південну та північну, — об’єднались у районі Мамаєвого кургану. Оточених косив висипний тиф. Генерали отримували 150 грамів хліба на день, а офіцери та солдати — втричі менше. Гітлер, нарешті, усвідомив безнадійність становища і... присвоїв Паулюсу звання фельдмаршала. Це був прозорий натяк на те, що слід застрелитись, — адже фельдмаршали вермахту не здаються!

Якби Паулюс отримав від фюрера офіційний наказ, то, напевне, пустив би собі кулю у скроню, але зрозуміти натяк він не схотів. Коли червоноармійці оточили будівлю універмагу, в підвалі якої знаходився його штаб, він зволів здатись у полон разом зі своїми генералами. Це було 31 січня, за добу після підвищення у званні.

«Гітлер ніяк не міг змусити себе повірити, що Паулюс потрапив до рук росіян, — згадував особистий фотограф фюрера Гофман. — Коли у ставці з’явилися перші іноземні газети з фотографіями переговорів про здачу, він послав за мною і дав мені фотографію:

— Мені потрібна ваша думка як спеціаліста. Це справжня фотографія чи фотомонтаж, до якого вклеїли фігуру Паулюса з пропагандистською метою?

Я бачив, з яким напруженням він чекав мого вердикту. Однак мені довелося запевнити його, що фотографія справжня й жодного монтажу там немає».

Позбувшись останніх ілюзій, Гітлер розлютився. На нараді у ставці «Вовче лігво» 1 лютого 1943 року він називав Паулюса «безхарактерним слабаком» і ставив йому за взірець... дружину Сталіна Алілуєву! Мовляв, її образили кілька слів чоловіка і вона застрелилась, а тут фельдмаршалу «не вистачило характеру, коли настав його час, зробити те, на що здатна слабка жіноча істота!».

— Особисто мене понад усе вбиває те, — кричав фюрер, — що я поквапився зробити його фельдмаршалом! Більше ніхто до кінця війни не отримає в мене це звання! Він міг красиво піти у вічність, і народ зробив би безсмертним його ім’я, а він вибрав поїздку до Москви! Він підпише там все що завгодно. Він зробить визнання, складе відозви, от побачите!

— Я все ще ставлю собі запитання, чи це правда, — доточив начальник генерального штабу сухопутних військ Цейцлер. — Можливо, він лежав там тяжко поранений?

— Ні, це правда! — відмахнувся Гітлер. — Їх відвезли до Москви, здали до рук ГПУ, і вони негайно накажуть військам у північному котлі теж здатися!.. В мирний час у Німеччині 18-20 тисяч осіб щороку вибирають самогубство, хоча жоден з них не потрапляв у подібну ситуацію, а тут фельдмаршал, що бачить, як гинуть його солдати, хоробро захищаючись до самого кінця, — як він може здаватися більшовикам?!

— Щось абсолютно незбагненне, — підтакнув Цейцлер.

Славнозвісна інтуїція Гітлера виправдалася лише частково: Паулюс дійсно був цілий і неушкоджений. Але ні його, ані його генералів не збиралися кидати до підвалів Луб’янки. Ад’ютант фельдмаршала Вільгельм Адам згадує, що у штабі 64-ї армії командарм Шумілов запропонував Паулюсу віддати наказ про капітуляцію військам не тільки південного, а й північного котла. Паулюс збрехав, що не має права: цей котел, мовляв, підпорядкований особисто Гітлеру. Адам злякався, що тепер їх катуватимуть. Проте замість катувань полонених запросили вмитися й попоїсти: «Шумілов відкрив двері в передпокій. На табуретках стояли тази з гарячою водою і лежало справжнє мило, якого ми вже давно не бачили. Дівчина подала кожному білий рушник. Умивання було просто блаженством. Упродовж багатьох днів ми лише якось відтирали талим снігом бруд з обличчя та рук».

Полонених відвезли до Красногорська під Москвою. Табір зустрів плакатом: «Гітлери приходять і йдуть геть, а народ німецький, а держава німецька залишаються».

— Почалася російська пропаганда! — бурчали генерали, які нещодавно були впевнені, що їх розстріляють просто в Сталінграді.

Два місяці потому Паулюса і його «команду» перевели в інший табір — у Суздальському монастирі, а звідти у глибинку Івановської області. Це були заходи перестороги: Сталін та Берія побоювалися, що Гітлер захоче викрасти Паулюса. А Зейдліцу однозначно загрожувала небезпека: фюрер наказав його вбити. Цю інформацію отримав у Рівному із джерел, близьких до Еріха Коха (чи безпосередньо від нього?), розвідник Микола Кузнєцов.

Майже всі полонені генерали зберігали вірність фюреру. Серед них були затяті нацисти, які демонстративно вітали один одного вигуком «Хайль Гітлер!» Інші, далекі від ідеології, не обожнювали свого вождя, але вважали, що присяга зобов’язує йти з ним до кінця. Таку позицію займав і Паулюс.

Дехто, однак, глибоко розчарувався у Гітлері і його політиці. До них належав Вальтер фон Зейдліц.

На відміну від Паулюса, сина скромного рахівника, Зейдліц походив зі старовинного прусського роду. Один із його предків командував у XVIII столітті під час Семирічної війни кіннотою Фрідріха Великого, а інший, теж генерал, брав участь у війнах проти Наполеона. Сам Вальтер хоробро воював у Першу світову, потім робив успішну кар’єру у вермахті. Влітку 1940 року його піхотна дивізія переможно крокувала в Парижі Єлисейськими Полями. На східному фронті йому теж щастило. Дубове листя до Лицарського хреста він отримав від фюрера на рік раніше за Паулюса. Аж раптом — сталінградський котел, його люди гинуть, чинити опір явно безглуздо, а Паулюс, виконуючи наказ Гітлера, відмовляється йти на прорив. Зейдліц мав свавільну вдачу (цим він нагадує генерала Буняченка з армії Власова). 25 січня він дозволив своїм полкам та батальйонам здаватися в полон, якщо їхні командири вважатимуть становище безвихідним. Паулюс скасував цей наказ і хотів заарештувати Зейдліца, але було вже не до того...

Ідеологічною обробкою полонених німців керував Берія. Його люди створили «Союз німецьких офіцерів» (СНО), який мав підривати бойовий дух вермахту. Але цьому союзові не вистачало солідної постаті. А тут — генерал з Лицарським хрестом і з уславленими предками! До Зейдліца стали шукати підхід, а він і сам був уже переконаний, що Гітлер веде злочинну війну і для порятунку Німеччини необхідно покласти їй край.

Зейдліц очолив СНО, до якого увійшли дев’яносто офіцерів з кількох тисяч взятих у полон. Звернення цього союзу до німецької армії озвучували на передовій пересувні радіоустановки з потужними гучномовцями. Крім того, Зейдліц і його заступник полковник Штейдтле надсилали розмаїтими способами особисті листи німецьким воєначальникам.

Момент істини для цієї пропаганди настав наприкінці січня 1944 року поблизу Черкас, де війська 1-го Українського фронту оточили 60-тисячне угруповання противника. У темряві з рупорів на вантажівках лунало:

— Ви оточені і приречені на знищення! Допомоги вам чекати нема звідки. Повторюється трагедія Сталінграда! Тоді за наказом Гітлера 200 тисяч солдатів загинули в боях. Вам загрожує та ж сама участь! Тому беріть свою долю у власні руки. Йдіть до нас і приєднуйтесь до Союзу німецьких офіцерів!..

Німці відповідали вогнем. На радянський бік перебігли одиниці. А генерал Штеммерман, який командував оточеними військами, не відповів на лист Зейдліца із пропозицією здатися, про що доповів у Берлін. Німецький військовий трибунал заочно присудив Зейдліца до смертної кари за державну зраду.

Подумалось: адже Власов теж міг би писати листи радянським воєначальникам! Він казав німцям, що Тимошенко та Будьонний налаштовані проти Сталіна, а Рокосовський не забув, у чиїх підвалах йому вибили зуби... Як могли б виглядати такі листи? Та хоч би й так: «Дорогий товаришу, знаючи не з чуток твоє особисте ставлення до Сталіна і його злочинного режиму, закликаю тебе для блага нашої Вітчизни...» — ну і так далі. Підпис: «Твій Андрій Власов». Щоб розстріляти адресата, більш ніж досить...

Але Власов, зберігаючи залишки офіцерської честі, не грав у подібні ігри, а його шефи з відомства Гіммлера просто до цього не додумалися. Мабуть, вони вважали, що адресат діятиме, як генерал Штеммерман («Доповідаю, що отримав листа від зрадника Батьківщини і не відповів на нього»), чим відведе від себе всякі підозри. Погано вони знали товариша Сталіна!

Ну, чого не було, того не було, і слава Богу. Поміркуймо краще, чому власівські заклики давали ефект, а звернення «Союзу німецьких офіцерів» — ні. Головна причина, мені здається, була в тому, що відозви Власова писав він сам зі своїми російськими помічниками. Німці проштовхували туди окремі фрази, але загалом текст складали колишні радянські офіцери. Добре знаючи обстановку в Червоній армії, вони розраховували здебільшого на перебіжчиків-одинаків чи на невеликі групи (кожна листівка слугувала перепусткою для здачі в полон). А звернення СНО до противника складали літератори НКВС. Їм здавалося, що німці як організований народ перебігатимуть до нас цілими підрозділами («Присилайте за детальними інструкціями парламентерів з білими прапорами!»). Вони не врахували, що без участі старших офіцерів вермахту таке неможливо, але ті рідко зраджували присязі навіть у полоні, а на фронті й поготів. До того ж нерозумно було пропонувати оточеним негайно вступати до СНО, їм би негайно попоїсти та обігрітися.

Зейдліц міг би сказати своїм кураторам, що текст гарний, але не для німців. Можливо, йому забракло рішучості. А скоріш за все, його думкою не дуже-то й цікавились...

Отже, експеримент під Черкасами було з тріском провалено. Сталін гнівався: виходило, що його недолуга пропаганда програє власівській! Вождь охолонув до «Союзу німецьких офіцерів». Але енергійний Зейдліц не заспокоївся. Він надіслав радянському керівництву таємну пропозицію створити з німецьких військовополонених невелику армію (сім генералів, півтори тисячі офіцерів і сорок дві тисячі солдатів) і десантувати її у Східній Пруссії, в районі ставки «Вовче лігво». Він обіцяв розгромити гарнізон ставки й усунути Гітлера.

Сталін, звісно, відмовив. Вождь не дуже довіряв власним солдатам, а тут сорок тисяч озброєних німців! До того ж він зовсім не був зацікавлений в усуненні Гітлера. Адже фюрер як верховний головнокомандувач постійно ламав плани своїх генералів. Крім того, Сталін розумів: поки «кривавий Адольф» при владі, Англія і США навряд чи підуть на сепаратний мир з Німеччиною й до кінця війни лишатимуться союзниками СРСР.

Дивно, але є свідоцтво, що «солдатів Зейдліца» бачили під час штурму Берліна наприкінці квітня 1945 року. Начебто вони були вдягнені в німецьку форму з чорно-біло-червоною пов’язкою на рукаві (кольори догітлерівського військового прапора Німеччини). Про це написав у книзі «1945. Берлінський танок смерті» німець Хельмут Альтнер, якому довелося в сімнадцять років захищати Берлін. Дуже щира книга з масою деталей, які неможливо вигадати. Та чому більш ніхто й ніде не згадує про «солдатів Зейдліца»? Мабуть, це був невеликий підрозділ, якщо взагалі він був...

А Паулюса тим часом все ще налаштовували проти Гітлера. До нього приїздили для бесід видні німецькі антифашисти, зокрема майбутній президент НДР Вільгельм Пік. Кілька разів його відвідав сам Берія, зондуючи настрій полоненого.

Паулюс потім розповідав, що Берія був єдиний, хто не вимагав від нього зробити заяву, а лише радив діяти згідно з власним сумлінням. Фельдмаршал зі своїм прямим, як ствол гармати, характером не розумів, що це розумна гра.

Він уперто твердив: «Я солдат, а не політик, і не можу порушити присягу, дану Гітлеру як верховному головнокомандувачу!». А проте з ним поводилися навдивовижу лагідно і дбайливо. Він жив в окремому будиночку, до його послуг були ад’ютант, ординарець та особистий кухар, якому видавали дієтичні продукти. Якщо Паулюс скаржився на здоров’я, до нього викликали найкращих лікарів. Одного разу він пожалівся, що у Сталінграді загинула його валіза з травами майоран та естрагон, потрібними для хворого шлунка. Через декілька днів за розпорядженням Берії йому привезли ці трави з Москви. Неймовірно звучить, але радянська розвідка навіть доправила йому з Німеччини лист дружини!

Паулюс дякував — і не змінював свою позицію. Але влітку 1944 року сталася подія, яка його вразила: замах на Гітлера і жорстока страта офіцерів-змовників. Багатьох з них Паулюс знав особисто й поважав. 8 серпня він нарешті зважився поставити свій підпис під антигітлерівським зверненням до німецького народу. Крига скресла...

Невдовзі він вступив до «Союзу німецьких офіцерів», згодом — до Національного комітету «Вільна Німеччина», куди входили німецькі комуністи, які втекли від Гітлера. Виступав по радіо, підписував листівки — одне слово, став головною постаттю антинацистської пропаганди. Але при цьому не пропонував, як Зейдліц, створити з полонених «визвольну армію». Про цю таємну пропозицію Паулюс, мабуть, узагалі не знав, а якщо згодом дізнався, то, напевне, жахнувся. Вбивати співвітчизників здатен не кожен генерал.

Німецьких військовополонених (їх було близько двох з половиною мільйонів) використовували у СРСР на будівництві, лісозаготівлях тощо. За даними НКВС, до повернення на батьківщину вони відпрацювали понад мільярд людино-днів. Для більшості полон закінчився у 1950 році.

Воєначальників не змушували працювати, але й не поспішали відпускати. Сталін та Берія знаходили для них розмаїте застосування. Зейдліцу доручили написати для Генерального штабу спогади про перебіг боїв на східному фронті. А Паулюса 1946 року возили до Нюрнберга на процес нацистських очільників. Його свідчення відіграли важливу роль: з них випливало, що напад Німеччини на СРСР не був превентивним, як стверджували Гітлер, Геббельс та підсудні.

1947 року Паулюса залучили до зйомок фільму «Сталінградська битва» як консультанта. В ролі Сталіна знімався артист Малого театру Олексій Дикий. Вождю сподобалася його робота, хоча сам Дикий казав: «Я граю не людину, а гранітний пам’ятник». Цікаво, що й Паулюс схвалив свій кінообраз, створений ленінградським актором Володимиром Гайдаровим. Завдяки зйомкам фельдмаршал знову побував у Сталінграді. На відновленому універмазі висіла бронзова дошка, яка сповіщала, що в підвалі цього будинку він і його штаб здалися в полон...

Паулюса й далі оточували піклуванням і навіть влаштували йому двомісячний відпочинок у кримському санаторії Міноборони. Але до Східної Німеччини його відпустили лише після смерті Сталіна, наприкінці 1953 року. Наостанок «попросили» заявити в газеті «Правда», що він, сліпо підкоряючись Гітлеру, прибув до Радянського Союзу як ворог, а залишає його як друг.

Він оселився у Дрездені. Йому дали віллу, автомобіль та ад’ютанта, дозволили носити пістолет і запрошували читати лекції про воєнне мистецтво. Помер Паулюс 1 лютого 1957 року, напередодні 14-ліття капітуляції своєї армії.

Зовсім інакше склалася доля Вальтера фон Зейдліца. У 1950 році сталінська Феміда раптом звинуватила його у воєнних злочинах. Його засудили до 25 років позбавлення волі й перші чотири роки тримали в одиночній камері, де цілодобово горіло яскраве електричне світло. Через п’ять років Хрущов звільнив його за наполегливим проханням канцлера ФРН Аденауера разом з кількома іншими німецькими ув’язненими. Зейдліц повернувся до своєї сім’ї в місто Бремен. Суд ФРН визнав, що у своїй діяльності на боці СРСР він керувався «переважно ворожим ставленням до націонал-соціалізму» і скасував винесений йому в гітлерівській Німеччині смертний вирок. А втім, багато знайомих не віталися з ним. До кінця життя Зейдліц носив на батьківщині тавро зрадника, і це можна зрозуміти. Але чому Сталін обійшовся з «німецьким Власовим» так невдячно?

Я марно шукав звинувачення, висунуте Зейдліцу через п’ять років після війни радянською прокуратурою. Схоже, його було засекречено. Адже в чому б не звинуватили Зейдліца, те ж саме — і навіть більшою мірою — стосувалося Паулюса. Але Паулюс був «особистим бранцем» кремлівського вождя, про суд над ним не могло бути й мови. Справа навіть не в тому, що за півтора року після здачі в полон він почав надавати цінні послуги (на такі речі Сталін, як відомо, мав коротку пам’ять). Головне — він був фельдмаршалом, переможеним у Сталінграді, живим доказом того, що товариш Сталін недарма носить мундир генералісімуса...

А генерал Зейдліц чим дужче старався, тим більше асоціювався в очах вождя з генералом Власовим. Завдяки ж приставці «фон» — із бароном фон Врангелем, який вибив Червону армію із Сталінграда (тоді ще Царицина) влітку 1919 року. Вважаю, що це й є розгадка надзвичайно дивного вироку.

В Росії Зейдліца офіційно реабілітували в 1996 році — майже через півстоліття після арешту і через двадцять років після смерті. Справедливість — дама вельми некваплива.