Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Між Сталіним і Гітлером Як генерал Власов не став маршалом

Тридцятиразовому чемпіону світу зі штанги Юрію Власову на старті його спортивної кар’єри всерйоз радили змінити прізвище: слово «Власов» було в СРСР символом зради. Громадяни з цим прізвищем нерідко дописували в анкетах: «Однофамілець, але не родич!».

А проте в грудні 1941 року в розпалі битви за Москву бійці 20-ї армії гордо називали себе власівцями. Ця армія не тільки встояла під натиском танків Германа Гота, а й відбила у ворога два міста: Солнечногорськ та Волоколамськ. Портрет командарма Власова надрукували услід за «Правдою» всі газети. Народилася солдатська частушка: «Говорили пушки басом, гром военный грохотал, генерал товариш, Власов немцу перцу задавал!..».

Як же сталося, що один із кращих сталінських воєначальників заробив замість маршальських зірок тавро зрадника? «Виявив легкодухість», — скаже він на закритому суді в 1946 році. Але це неправда: боягузом Андрій Власов не був.

Радянська влада оцінювала надійність громадян за анкетою та автобіографією. У Власова вони були бездоганні. Національність — росіянин. Соціальне походження — з бідних селян (краще б «із робітників», але й так добре — головне, не з експлуататорів і не з інтелігенції, про яку Ленін сказав, що вона вважає себе мозком нації, насправді ж вона «її гівно»). До революції навчався в духовній семінарії, але це через бідність, на гімназію грошей не було, а до того ж духовну освіту мав, як відомо, сам товариш Сталін. У Червоній армії — з 18 років, бився з Врангелем і Махном. Після громадянської війни командував взводом і ротою, потім батальйоном, полком, викладав тактику у військовому училищі. Чи був за кордоном? Так, але на завдання радянського уряду: працював військовим радником китайського лідера Чан Кайші, який воював з японськими загарбниками.

Власов повернувся з Китаю в 1939 році. На радянській митниці розсудливо не перечив, коли у нього відбирали отриманий від Чан Кайші орден Золотого Дракона. В армії після сталінської «чистки» гостро бракувало командних кадрів. Власову дали відому своєю розхлябаністю 99-ту дивізію, і невдовзі він зробив її зразковою. Його ставили за взірець іншим комдивам, до нього їздили по досвід. Маршал Тимошенко називав 99-ту кращою не ті1льки в Київському військовому окрузі, айв усій Червоній армії.

На початку 1941 року Власов уже генерал-майор і командує 4-м механізованим корпусом (28 тисяч осіб, 979 танків!). А потім була сімдесятиденна оборона Києва. 37-а армія Власова не дала німцям узяти його в лоб.

Після перемоги під Москвою — нова сходинка кар’єри. Сталін присвоїв Власову звання генерал-лейтенанта і в березні 1942 року призначив заступником Мерецкова, командувача Волховським фронтом. Це підвищення виявилося фатальним. Для Власова, яскравого лідера за вдачею, роль зама була обтяжливою, а Мерецков, пересічний воєначальник, вбачав у заступникові грізного конкурента і прагнув його позбутися.

Зручна нагода невдовзі з’явилася. 2-а ударна армія Волховського фронту ще в січні мала прорвати німецьку блокаду Ленінграда, але сама опинилась в оточенні серед лісів та боліт. Бракувало найнеобхіднішого — боєприпасів, харчів, пального. І Мерецков послав туди Власова «для перевірки». Там він за наказом Сталіна й залишився, замінивши командарма Кликова, який хворів і взагалі не виправдав надій.

Власов прийняв армію, яка вже не могла воювати. Люди хиталися від голоду, варили кору дерев, а Ставка вимагала наступати на північ у напрямку Ленінграда.

Це було неможливо. Наказ про відступ надійшов занадто пізно, наприкінці травня. Власов упродовж місяця намагався вивести армію з оточення, але німці авіанальотами та вогнем артилерії клали край усім спробам. Власов особисто очолив останню відчайдушну атаку біля села М’ясний Бір. Потім наказав усім, хто вцілів, виходити з котла невеликими групами. Сам пішов зі своїм ад’ютантом, начальником штабу і «похідно-польовою дружиною» кухарем Марією. Два тижні блукали в лісових нетрях, почали їсти траву. Побачивши село, зайшли туди дістати їжу. Староста зустрів їх привітно і — видав німцям, отримавши за це корову, літр горілки і десять пачок махорки.

Так 11 липня 1942 року закінчилося радянське життя генерала Власова.

Про Власова пишуть небилиці. Можна, наприклад, прочитати, що він намагався вийти з оточення в жіночій сукні. Це з його зростом 196 сантиметрів! Автор явно сплутав його з Керенським (якого, до речі, теж оббрехали: той тікав з Петрограда, перевдягнувшись не жінкою, а матросом).

Пишуть також, що Власов мав можливість вирватися із котла літаком, але відмовився, бо задумав перейти на бік ворога. Теж нісенітниця! Якби мав такий намір, не пішов би у смертельну атаку під М’ясним Бором — не генеральська це справа! А не полетів від своєї армії, бо надто себе поважав і старався в усьому наслідувати Олександра Суворова.

Письменник Ілля Еренбург познайомився з Власовим у його штабі під Москвою. Ось його розповідь: «Він мене вразив манерою розмовляти з бійцями — говорив він образно, подеколи навмисно грубо й водночас сердечно. Я мав подвійне почуття: милувався ним і при цьому мене поробило — було щось акторське у зворотах мови, інтонаціях, жестах. Увечері, коли Власов розпочав тривалу бесіду зі мною, я зрозумів причину його поведінки: години дві він говорив про Суворова, і в моєму записнику серед іншого я відзначив: „Говорить про Суворова як про людину, з якою прожив роки“».

Напевно Власов і перед допитом у штабі генерала Ліндемана спитав себе: а як би поводився Олександр Васильович у такій ситуації? І витримав це випробування гідно, на відміну від багатьох колег, які потрапили в полон. Розповідав те, що німцям було вже відомо або не мало практичної цінності. Засмутив їх звісткою про те, що із втратою Східної України Червона армія не залишиться без важкого озброєння — є достатньо підприємств у Сибіру! І що в тому ж Сибіру освоєно значні земельні площі, які допоможуть обійтися без українського зерна. Ані слова про Сталіна, про злочинців-більшовиків... Суворов Суворовим, але Власов явно не розпрощався ще з надією повернутися з полону до своїх.

Втім, одного разу ім’я Сталіна все ж таки прозвучало. Читаємо у протоколі допиту: «Згідно з наказом Сталіна № 130 від 1 травня німці мали бути впродовж цього літа остаточно вигнані з Росії. Початком великого російського літнього наступу був наступ під Харковом. З цією метою багато дивізій навесні перекинуто на південь. Північним фронтом знехтували. Цим можна пояснити, чому Волховський фронт не зміг отримати нові резерви».

Не стримався генерал, занадто вже наболіло. Розумів, що поставлене Сталіним завдання — вигнати німців з території СРСР до осені 1942 року — чистісінька авантюра. Через неї й загинула армія у Волховському котлі.

Велику роль у «німецькому житті» Власова відіграв капітан вермахту Штрик-Штрикфельдт, прикріплений до нього як опікун і перекладач. Штрик мав завдання психологічно обробити полоненого генерала і схилити його до співробітництва. Якби він був справжнім нацистом «з Гітлером у голові» і холодним поглядом, нічого б у нього, найімовірніше, не вийшло. Але Вільфрид Карлович народився в Росії, навчався в Петербурзі і воював у складі Білої гвардії з більшовиками. Російська мова була його рідною. Він вважав, що «величезну Росію можуть перемогти тільки росіяни», тому до них слід ставитися гуманно, аби привернути їх на бік Німеччини.

Зі своїм підопічним Штрик зустрівся у вінницькому таборі військовополонених: «Власов справив на мене позитивне враження своєю скромністю і водночас самоповагою, своїм розумом, спокійністю і стриманістю, а найбільш тією рисою характеру, яку нелегко визначити і в якій відчувалася прихована сила його особистості. Це враження посилювалось усією його зовнішністю: високим зростом худого плечистого чоловіка, уважним поглядом крізь товсті скельця окулярів, гучним басом, яким він неспішно і чітко викладав свої думки. Іноді в його словах лунали нотки легкого гумору».

Власов теж симпатизував своєму опікунові, зовсім не схожому на карикатурних гітлерівців. Виникли довірчі стосунки. Андрій Андрійович не врахував лиш одного: Вільфрид Карлович присягав Гітлеру, а не Росії.

Одного разу Штрик завів розмову про сталінські репресії. Для Власова це була болюча тема. Як вищий офіцер він цілком міг потрапити до підвалів НКВС, якби не відрядження до Китаю. А як селянський син, що відвідував рідне село, добре знав справжнє обличчя колективізації.

— Розчарування у Сталіні, якого я спочатку обожнював, посилилося на початку війни, — признався Власов співбесіднику. — Й досягло найвищої межі, коли мою армію кинули напризволяще у Волховському котлі.

— А проте ви до кінця виконували свій воїнський обов’язок, — підхопив Штрик. — Ваша совість абсолютно чиста! Сталін приніс вашій батьківщині небачені страждання. Тож невже боротьба з ним і його режимом є справою лише німців? Чи не є вона більшою мірою справою російського та інших народів Радянського Союзу?

«Він замислився, — пише Штрик-Штрикфельдт. — Відтак сказав, що в Радянському Союзі не тільки народні маси, а й багато військових, навіть відповідальні працівники, налаштовані хоч і не проти радянської системи, але проти Сталіна. Терор придушує в Росії будь-яку спробу створити організований рух опору. Тут, у полоні, він мав можливість говорити з багатьма старшими офіцерами. Тільки деякі тримаються вичікувально, більшість вважає, що патріотичний обов’язок росіян — розпочати боротьбу проти Сталіна...

Я сказав, що ми самі на початку походу вірили у визвольну війну, у визволення Росії від більшовизму. Я говорив про тяжке становище військовополонених, яке, на жаль, нам змінити не вдалось. Я сказав йому і про те, що вожді націонал-соціалістів одержимі зарозумілістю, а тому сліпі й не схильні розробити розумну політичну концепцію. Наслідком є, насамперед, катастрофічне становище 50-70 мільйонів людей в окупованих областях. Позиція ж німецького офіцерського корпусу інша.

— Що ж ми можемо зробити? — спитав він. — І що думає про це ваш фюрер?

— Ну, фюрер, на жаль, все ще оточений ураженими сліпотою людьми. Але фельдмаршали і вищі офіцери в Генеральному штабі роблять усе можливе для зміни політичних цілей війни та перегляду нашого ставлення до російського народу. Чи готові ви співпрацювати з тими, хто хоче боротися проти Сталіна?

— Проти Сталіна — так! Але за що і за кого? І як?

— Сотні тисяч росіян уже допомагають німцям у цій війні проти Сталіна, багато хто навіть зі зброєю в руках. Але у них немає свого обличчя»...

От і пролунало ключове слово, до якого Штрик вів розмову: «Обличчя!». Вермахту була потрібна авторитетна постать, яка б виправдала в очах радянських людей співпрацю з окупантами. У Франції обличчям колабораціонізму став маршал Петен. На східному фронті через відсутність полонених маршалів годився й генерал...

Власов спробував висунути умову:

— Чи дадуть нам офіцери, про яких ви казали, можливість виставити проти Сталіна російську армію? Не армію найманців! Вона має отримати своє завдання від національного російського уряду. Тільки вища ідея може виправдати боротьбу зі зброєю в руках проти уряду своєї країни. Ця ідея — політична свобода та права людини.

За умови чесної гри Вільфрид Штрик мав би відповісти:

— Армія не вирішує політичні питання, це справа Гітлера. Цитую його «Майн кампф»: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звісно, можемо мати на увазі передусім лише Росію... Ця гігантська східна держава приречена на неминучу загибель». Смішно думати, що фюрер відмовиться від своєї головної мети, заради якої й розпочав цю війну.

Але замість цього Штрик сказав:

— Викладіть, будь ласка, свої думки в письмовій формі.

Вербування вдалося.

Власову запропонували переїхати з табору до Берліна, де він зможе створити штаб «Російського Визвольного Руху». Та спочатку слід підписати звернення до солдатів Червоної армії із закликом припинити опір і переходити на бік німців. Власов обурено відмовився:

— Як професійний солдат я не можу закликати до порушення солдатського обов’язку!

Однак до Берліна хотілося. І він виторгував право скласти власний текст звернення:

— У ньому буде засудження Сталіна і його кліки, але без заклику про перехід!..

Листівку розкидали з літаків уздовж лінії фронту. Навіть у такому вигляді вона дала великий ефект: тисячі перебіжчиків! Ішов вересень 1942 року, вермахт був уже на Волзі, на Кавказі, і червоноармійці з кожним днем зневірювались у перемозі.

До свого «штабу» Власов дуже хотів залучити генерала Лукіна, який був тяжко поранений під Вязьмою і потрапив у полон. Лукін ненавидів Сталіна, але, як свідчить Вільфрид Штрик, не вірив у бажання німецького уряду визволити народи Росії. Він спитав Власова:

— Чи визнані ви офіційно Гітлером? І чи дано вам гарантії, що Гітлер визнає історичні кордони Росії й буде їх дотримуватись?

Власов був змушений відповісти «ні».

— От бачите! — сказав Лукін. — Без таких гарантій я не можу співпрацювати з вами. З мого досвіду в полоні я не вірю, що у німців є хоча б мале бажання визволити російський народ. Я не вірю, що вони змінять свою політику. А звідси, Власов, будь-яка співпраця з ними піде на користь Німеччині, а не нашій батьківщині.

Власов був пригнічений. Він розумів, що Лукін має рацію, але не хотів почуватися зрадником.

— Багато мільйонів страждають під обома диктаторами, — сказав він, виправдовуючись, — але головний ворог російського народу все ж таки Сталін...

Йому вдалося залучити до «російського штабу» кількох полонених радянських генералів, яким, на відміну від Лукіна, не заважали принципи: Трухіна, Малишкіна, Благовєщенського, Закутного. Були й видатні полковники: комдив Буняченко та комдив Звєрєв, начальник ВПС Сибірського військового округу Мальцев... Власов прагнув створити з радянських військовополонених Російську Визвольну Армію (РВА), але Гітлер не давав згоди. Полонені цікавили фюрера як робочі руки на шахтах чи як «хіві» (від слова Hilfswillige) — добровільні помічники вермахту на тилових роботах. У крайньому разі допускалися в складі вермахту окремі російські батальйони під німецьким командуванням (вони з’явилися ще до Власова). Але про полки, а тим наче про дивізії Гітлер не хотів навіть чути: вважав, що росіян озброювати небезпечно та й немає потреби, бо перемога у нього вже в кишені...

Роль Власова обмежили пропагандою. Німці переконалися в неефективності своїх листівок типу «Бей жида-политрука, рожа просит кирпича!». Червоноармійці, посміявшися, робили з них самокрутки. Очікувалося, що Власов знайде новий підхід.

У грудні 1942 року на Сталінградському фронті було розкидано звернення напівміфічного «Російського комітету» до бійців та командирів Червоної армії — так звана Смоленська відозва. В ній говорилося, що Комітет ставить за мету повалення Сталіна і його кліки, знищення більшовизму й укладення почесного миру з Німеччиною, яка не зазіхає на життєвий простір російського народу та його свободу. Було обіцяно ліквідацію колгоспів, захист трудівників від будь-якої експлуатації, свободу релігії, слова, зборів, друку і багато чого ще. А щоб це щастя здійснилося, листівка закликала червоноармійців «переходити на бік діючої в союзі з Німеччиною Російської Визвольної Армії». Всім при цьому гарантувалися «недоторканність і життя» (хочеться спитати: євреям та комісарам теж?). Підписали: генерал-лейтенант Власов — голова Російського комітету та генерал-майор Малишкін — секретар.

Першою, серпневою листівкою Власов ударив у спину Червоній армії, але там він принаймні не брехав так відверто. Цікаво, чи звіряв він ще свої вчинки із Суворовим, чи вже кинув цю безнадійну справу?

«Російський штаб» оселили в Берліні на Вікторіаштрассе, 10. Власов будував наполеонівські плани: з кількох мільйонів червоноармійців, що потрапили в полон, можна сформувати армію чисельністю до мільйона! А німці тим часом тримали його зі «штабом» під замком. «Грати на вікнах, убогі дерев’яні тапчани, на них — мішки із соломою. Заборона виходу в місто, — згадує очевидець. — Увечері замикалися також двері кімнат. Бідну їжу приносили з якоїсь їдальні, й солдати з охорони часто додавали дещо з власних раціонів, щоб трішки поліпшити харчування росіян». Ось так хтось із високого нацистського керівництва — можливо, й сам Гітлер — указав «визволителю Росії» його місце.

Після Сталінграда почалися зміни. Режим «російського штабу» м’якшав у міру відступу вермахту на захід. Все більше німецьких воєначальників доходило думки, що без російської армії не обійтися, треба її створювати. Під Берліном у селищі Дабендорф було відкрито школу з підготовки офіцерів для РВА. Проте сама РВА, як і раніше, залишалася пропагандистською фікцією, привабою для перебіжчиків. Російські батальйони у складі вермахту були підпорядковані не Власову, а німцям. Гітлер уперто стояв на своєму: «Тубільна армія небезпечна!».

У квітні 1943 року генерал Ліндеман, старий знайомий Власова, запросив його до своєї штаб-квартири у Гатчині під Ленінградом. Власов був щасливий: нарешті з ним поводяться як з рівним! У Ліндемана його, як то кажуть, понесло: він заявив, що захопить Кронштадт, якщо матиме дві дивізії російських добровольців. І додав, що гарантує успіх операції, бо знає розташування радянських гарнізонів. Згадаймо, що в липні 1942 року на допиті у того ж Ліндемана він не виказав ніяких секретів. Ось так за дев’ять місяців поступово, непомітно для себе самого народився повноцінний зрадник.

Далі — більше. Під час прощальної вечері в Гатчині Власов із келихом у руці подякував господарям і сказав, що буде радий прийняти їх у Ленінграді як своїх гостей. Він уже бачив себе правителем нової Росії... Це «нахабне висловлювання» стало відоме в Берліні. Власову заборонили будь-які виступи, пригрозивши повернути до табору військовополонених або віддати гестапо.

Випадок у Гатчині висвітлив головну рису Власова, яка визначила всю його долю: величезне честолюбство! Ця риса була рушійною силою його військової кар’єри, але вона ж і підштовхнула пристати на пропозицію німців.

Власов розумів, що в разі відмови його чекає принизливе життя в німецькому таборі, і якщо навіть пощастить повернутися до своїх, то генеральських зірок та колишньої слави йому вже не бачити. Добре як не посадять за те, що здався в полон.

— Німецький генерал, — говорив він ще під Москвою в присутності свого ад’ютанта Кузіна, — якщо буде звільнений з армії, не піде працювати двірником, бо має капітал. А от мені довелося б узяти мітлу, тому що я не маю капіталу, і спеціальності, крім військової, теж не маю...

Єдиним шансом досягти колишніх висот, а то й піднятися вище, було створення РВА. І Власов використав цей шанс, роздмухуючи в собі для самовиправдання ненависть до Сталіна. Так, він дійсно зневірився у «великому вождеві», але служив би йому вірою і правдою далі, якби не Волховський котел. Адже навіть Мерецков та Рокосовський, яких катували в застінках НКВС, не перекинулися до ворога, а Власова, за його власним визнанням у полоні, радянська влада нічим не образила. Отже, справа не в Сталіні й не у вербувальній майстерності Штрик-Штрикфельдта. Власов сам хотів бути завербованим, але так, щоб виглядати не зрадником, а ідейним борцем. От, напевне, й уся розгадка перетворення героя на зрадника.

Штрик і Власов старанно оминали у своїх бесідах одне дуже незручне питання, але в Гатчині його поставив «підкорювачу Кронштадта» німецький офіцер:

— Чи не гнітить вас думка, що вам доведеться стріляти у своїх недавніх товаришів?

— Як тільки ми підемо в атаку, вони стануть з нами брататися.

— А якщо не стануть?

Власов мовчки розвів руками...

20 липня 1944 року полковник Штауффенберг здійснив замах на Гітлера у прусській ставці «Вовче лігво». Після загибелі фюрера змовники мали намір, спираючись на армію резерву, взяти владу і розпочати із західними союзниками СРСР переговори про мир. Але Гітлер уцілів і жорстоко розправився з учасниками змови. Командування армією резерву було доручено рейхсфюреру СС Гіммлеру, якому підлягали гестапо та всі концтабори.

Гіммлер ще недавно обурювався девізом Власова «Росія може бути переможена тільки росіянами» і називав його у своїх виступах свинею. Аж раптом — о диво! — виявив готовність зустрітися з ним. «Диво» пояснювалося просто: Німеччина потрапила в лещата. 6 червня американці та англійці висадились у Нормандії, а наприкінці липня Червона армія вже увійшла в Польщу. Лещата стискалися, у вермахта було замало сил, щоб воювати на два фронти, і пара російських дивізій могла б заткнути діру на фронті не гірше за італійців чи румунів.

Гіммлер говорив з Власовим наодинці, його «опікунові» Штрику було наказано чекати у приймальні. Бесіда тривала понад годину. Власов вийшов піднесений:

— Знаєте, Вільфриде Карловичу, я чекав побачити справжнього великого інквізитора, для якого я тільки «російський унтерменш». А зустрів типового буржуа — спокійного, ба навіть скромного. Ніяких заскоків — навпаки, деяка невпевненість. Жодного слова про арійських «надлюдей»! Гіммлер ніби вибачився переді мною за те, що його довго вводили в оману «теорією про унтерменшів». Він із села, а отже, як і я, селянин. Любить тварин... Нам нададуть можливість сформувати десять дивізій! Російський визвольний комітет може одразу ж почати діяти як суверенний і незалежний орган. І я добився ще дечого: ми отримуємо статус союзників!..

— Вітаю! — сказав Штрик. — Тепер ви головнокомандувач.

Він шкодував, що спектакль у кабінеті Гіммлера відбувся без нього. Було б дуже забавно побачити рейхсфюрера СС у ролі милого скромняги...

Офіційне повідомлення про цю зустріч з’явилося у пресі. В Німеччині заговорили про нову «чудо-зброю — Власова», яка змінить перебіг війни. Російські добровольці отримали право на нагородження Залізним хрестом. Німецьких військових, які спогорда дивились на російських офіцерів, зобов’язали віддавати їм честь. Але ставлення до росіян як до нижчої раси анітрохи не змінилось. Яскравим прикладом став випадок на вокзалі в Нюрнберзі. Офіцер з особистої охорони Власова Володимир Гавринський не поділив з німецьким льотчиком місце в купе. На галас з’явився поліцейський і миттю врегулював конфлікт, застреливши Гавринського. Власов надіслав Гіммлеру протест, але німці затерли справу...

Власов вважав обіцяні десять дивізій тільки початком: у РВА можуть вступити до 600 тисяч добровольців з російських батальйонів вермахту. Але є ще один величезний резерв: радянські полонені та «остарбайтери», вивезені з окупованої території СРСР! Якщо використати ці можливості, РВА перетвориться на «третю силу» між Сталіним і Гітлером, з якою доведеться рахуватись усім воюючим сторонам.

Як то кажуть, мріяти не шкідливо. Власов отримав письмовий дозвіл сформувати лише три дивізії. Гітлер, як і раніше, побоювався російської «п’ятої колони» у себе в тилу.

Власов був шокований, але не здався. Він вирішив зіграти на політичному полі: перетворити свій «Російський комітет» на «Комітет визволення народів Росії» (КВНР), куди увійшли б представники різних народів СРСР. Він сподівався об’єднати під цією вивіскою й очолити всі «східні» підрозділи вермахту — від російських та українських до калмицьких (при цьому його не бентежило, що багато з них брали участь у каральних операціях). Але тут його теж чекало розчарування. Так, генерал Павло Шандрук, який з дозволу німців створював Українську Національну Армію (в квітні 1945-го він очолить її 1-шу дивізію, вона ж 14-та дивізія СС «Галичина»), відмовився вважати українців народом Росії і не став мати справу з Власовим.

Все ж таки 14 листопада 1944 року КВНР було створено. Установчі збори відбулись у Празі. Головою комітету, звісно, обрали Власова. Він оголосив «Празький маніфест» із закликом до «єдності всіх збройних антибільшовицьких сил народів Росії». У ньому говорилося, що одна з гарантій успіху — наявність таких сил у радянському тилу.

Блеф? Зовсім ні! Малися на увазі, крім сил УПА, диверсанти самого Власова, яких закидали за лінію фронту, — зокрема, свіжий випуск розвідувально-диверсійної школи РВА в кількості двадцяти осіб. Цю групу Власов особисто напучував перед вильотом.

Маніфест підписали всі члени КВНР. Цікаво, що цей комітет сформували за суто радянською традицією: крім генералів та офіцерів, до нього увійшли один солдат, четверо робітників і селянка. Членам комітету видали посвідчення, підписані Власовим і одним з вищих чинів СС.

Для створення дозволених трьох дивізій Власову не бракувало кадрів, він порівняно швидко зібрав під своїм командуванням 50 тисяч чоловік. Проблема була в озброєнні: його вже не вистачало самим німцям. Із трьох дивізій тільки першу вдалося повністю озброїти — аж наприкінці лютого 1945 року.

З цієї нагоди було влаштовано урочисту церемонію з генералом Ернстом Кьострингом, відповідальним за формування «тубільних» частин вермахту. На плацу спорудили почесну трибуну, з якої Кьостринг виголосив промову, закінчивши її словами: «Ура головнокомандувачу Збройними силами Комітету визволення народів Росії!». Поруч із прапором рейху підняли російський триколор. Солдатський хор заспівав гімн «Коль славен наш Господь в Сионе» (на популярну німецьку мелодію, що мало символізувати союз РВА і вермахту). Відтак Власов нагадав бійцям про цілі «нашої священної боротьби», й було відправлено молебень. А на завершення церемонії 1-ша дивізія — близько 20 тисяч бійців — пройшла повз трибуни під звуки німецьких маршів і «Прощання слов’янки». Власов час від часу по-суворовськи підбадьорював її вигуками: «Уперед, хлопці!» та «Молодці!». Ввечері відбувся великий бенкет у залі офіцерського казино — отож усе було «не гірше, ніж у людей».

У березні 1-шу дивізію відправили на східний фронт, який був уже на Одері, за сто кілометрів від Берліна. Гітлер наказав за будь-яку ціну зупинити росіян на цьому рубежі. Однак частини 33-ї армії генерал-полковника Цвєтаєва зуміли форсувати Одер і утримували плацдарм глибиною 2 км поблизу містечка Ерленгоф. Вибити їх звідти німці не могли вже два місяці. Це завдання й доручили за згодою Власова 1-й дивізії РВА.

Командував нею генерал Буняченко — колишній радянський полковник, дуже свавільна людина. Він дозволяв собі сперечатися з Власовим і навіть з німцями. Влітку 1942 року військовий трибунал Закавказького фронту присудив його до розстрілу за передчасний підрив мосту через Терек. Вирок не виконали: воюй — після війни розберемось! Наприкінці року Буняченко потрапив у полон і, розуміючи, що Сталін тепер його напевне розстріляє, почав співпрацювати з німцями.

Плацдарм «Ерленгоф» був добре захищений мінними полями та загородами з колючого дроту. Буняченко вимагав, щоб німці перед наступом дивізії випустили по плацдарму 28 тисяч артилерійських снарядів — по 35 на гектар! Мабуть, він розраховував, що через дефіцит боєприпасів дістане відмову, а отже буде привід не йти на згубний штурм. Однак німці несподівано погодились.

Операція розпочалась у п’ятницю 13 квітня. Збіглись одразу два «нещасливі дні», але кому з противників вони віщують нещастя? За три години стало ясно — власівцям! Просунувшись углиб плацдарму на п’ятсот метрів, вони залягли під шквальним вогнем і відступили, втративши 370 осіб.

Командувач 9-ої німецької армії генерал Буссе хотів залишити російську дивізію на передовій, однак Буняченко рішуче заперечив: «У наказі Власова йшлося тільки про одну атаку!». Дивізію намагалися використати на спорудженні укріплень у німецькому тилу, але Буняченко назвав це образою: «Ми не землекопи!». Буссе, вражений такою поведінкою, викликав його до свого штабу для пояснень. А Буняченко не їхав, вигадуючи різні причини на кшталт «машина потрапила в аварію».

Була ще спроба задіяти власівців південніше — проти дивізій 1-го Українського фронту, що прорвали німецьку оборону, але Буняченко всілякими способами, які один німецький історик назвав «різноманітними, цікавими і типово російськими», ухилявся від виконання і цього наказу. Він повів дивізію в бік Праги, щоб об’єднатися з рештою частин РВА. Фельдмаршал Шьорнер заявив, що «цього росіянина» за непокору слід розстріляти, а дивізію бомбити, поки вона не попросить пощади. Емоції командувача групи армій «Центр» зрозумілі, але здійснити цю погрозу він уже не міг: вермахт, люфтваффе і гітлерівська Німеччина були в агонії.

5 травня 1945 року в Празі стихійно почалось антинімецьке повстання. Повстанці потрапили в тяжке становище і звернулись по допомогу до дивізії Буняченка, яка знаходилася за 50 км від столиці Чехословаччини (армія Конєва була набагато далі). «Чеський народ ніколи цього не забуде!» — запевняли вони. Буняченко був уже фактично сам собі командир, але все ж запросив думку Власова, який зупинився в замку Шлюссельбург західніше Праги.

Зрадити вдруге — цим разом німців? Власов і в першій зраді ледве виправдався перед собою. Він не дав комдиву офіційної згоди, але й не заборонив операцію — отже, надав йому повну свободу дій.

Радянські історики твердили, що «танкові армії Рибалка та Лелюшенка, здійснивши стрімкий рейд через Дрезден і Рудні гори, ввійшли до Чехословаччини й 9 травня визволили Прагу». Цей міф досі живе на деяких веб-сайтах і в мемуарах радянських воєначальників. Стрімкий рейд відбувся, і танки з червоними зірками 9 травня справді ввійшли до Праги, але вона ще напередодні була повністю визволена від німців. Коли замовчувати цей факт стало неможливо, придумали нову, «перебудовну» версію: мовляв, на боці повстанців виступили окремі, неорганізовані групи власівців, розраховуючи заслужити цим прощення радянської влади. Насправді ж виступила вся дивізія, і керівництво її добре розуміло, що Сталін їх не помилує.

Гітлер недарма був проти створення великих російських формувань: дивізія власівців повернула зброю проти вермахту (фюрер, щоправда, про це не дізнався: він уже шість днів як отруївся). Що змусило Буняченка підтримати празьке повстання? Любов до братів-слов’ян? Не смішіть! Усе було набагато прозаїчніше: він сподівався, що до Праги увійдуть американці, і вдячні чехи попросять їх не видавати власівців Сталіну. Звідки ж йому було знати, що на зустрічі в Ялті Сталін, Рузвельт і Черчілль фактично поділили Європу? Чехословаччина увійшла до «сфери радянського впливу», й американці зупинилися за сорок кілометрів від Праги.

Німці спочатку не могли зрозуміти, чому нові союзники в них стріляють. Вирішили, що це непорозуміння. Полковник Зорге, який вважав Власова мало не другом, узявся швидко владнати справу. Він сів з ад’ютантом у машину й поїхав до власівців. Повернувся тільки ад’ютант з ультиматумом Буняченка: якщо німці не залишать аеродром і не здадуться, Зорге буде розстріляний. І його справді розстріляли.

Один з очевидців тих подій, доктор Махотка, писав: «Власівці билися мужньо й самовіддано, багато з них не криючись виходили просто на середину вулиці і стріляли у вікна та люки на дахах, з яких вели вогонь німці... Власівці билися із суто східною зневагою до смерті — здавалося, вони свідомо її шукали, тільки б не потрапити до рук Червоній армії»...

Вранці 8 травня стало зрозуміло, що Прагу займуть радянські війська. Буняченко наказав дивізії залишити місто і рухатись на захід до американців.

Власов уже давно шукав і не міг знайти надійний шлях спасіння своєї армії. Була ідея пробитись на територію України до УПА в надії домовитися з її лідерами. А може, продовжити боротьбу в горах Югославії до зміни становища в Європі?.. Власов не сумнівався, що Радянський Союз і його західні союзники незабаром стануть ворогами, і тоді РВА, яка зберегла боєздатність, знадобиться антисталінській коаліції. Водночас він не наважувався відкрито порвати з нацистами і був гордий, коли Геббельс запросив його на бесіду (потрапити до Гітлера майже за три роки йому так і не вдалося: фюрер не бажав його бачити).

Ця зустріч відбулася 28 лютого, рівно за 70 днів до капітуляції Німеччини. Геббельс згадав, що Власов був героєм оборони Москви, і хотів обговорити з ним питання захисту Берліна.

«Я пропоную створити підрозділи з тих, хто відбував покарання у в’язницях та концтаборах за не дуже серйозні злочини, і поставити їх під дуже жорстке командування, — написав Геббельс наступного дня у своєму щоденнику. — Як мені розповів генерал Власов, це себе повністю виправдало під час оборони Москви. Тоді Сталін спитав його, чи готовий він сформувати дивізію із ув’язнених. Він її створив, діставши право амністувати тих, хто проявить хоробрість у боях. Дивізія ув’язнених билася добре. Чому б за теперішнього нашого тяжкого становища не вжити таких самих заходів?.. Бесіда з генералом Власовим дуже підбадьорила мене. Я дізнався з неї, що Радянський Союз бував у таких самих критичних становищах і що з них завжди є вихід, якщо ти сповнений рішучості й не занепадаєш духом».

Так Андрій Власов зіграв ще одну роль — радника й утішника Геббельса.

Для власної армії він, однак, не міг знайти вихід. Він особисто вирушив до американців — добре, що ті були неподалік, — і спробував пояснити їм, що таке РВА. Але американський полковник ніяк не міг збагнути, чому російська армія носить німецьку форму і чим, крім цього, вона відрізняється від радянської. Його начальник, генерал, виявився кмітливішим і поводився з Власовим привітно, але на прохання не видавати його людей радянській владі відповів: «Ці питання вирішують у Білому домі».

Німецький воєнний історик Йоахім Хоффман пише, що молодші американські офіцери нищечком радили Власову та кільком його супутникам тікати, обіцяючи заправлену машину і цивільний одяг. Власов буцімто пояснив їм, що не може покинути свою беззахисну армію. А Штрик-Штрикфельдт твердить, ніби диктатор Іспанії Франко ще раніше прислав за Власовим літак і пропонував йому політичний притулок, але Власов і тут відмовився.

Легенди це чи правда? Думаю, що правда: адже так само мужньо він поводився й у Волховському котлі. Цілком чорні особистості, як і білосніжно-білі, — звичайне явище у поганих романах та підручниках історії. В реальному житті такі люди трапляються вкрай рідко.

СМЕРШ заарештував Власова 12 травня, коли він їхав у своїй штабній автоколоні із замку Шлюссельбург на захід, до американців. За радянською версією, він лежав, загорнутий у килим, на дні «Вілліса» між рядами сидінь, а видав його один із офіцерів РВА, сподіваючись урятувати в такий спосіб своє життя.

Про килим — безглузда вигадка! Ширина «Вілліса» разом із крилами лише 158 см, отож Власова з його майже двометровим зростом нереально було укласти між рядами сидінь. А головне, не такою він був людиною, щоб ганебно ховатися на очах свого штабу. Сталіну було не досить знищувати ворогів, справжніх і несправжніх, — їх конче треба було ще й принизити в очах народу.

Із зібраних Хоффманом свідоцтв вимальовується інша картина. Власову сказали, що його самого та його вищих офіцерів чекають в американському штабі. Йшлося про офіційну здачу в полон, і під цим приводом американський ескорт попросив усіх здати зброю. В колоні були чотири автомобилі РВА. Американці очолили її на джипі, а позаду їхав їхній броньовик. Колону обігнав «Вілліс» зі смершівцями і, ставши поперек дороги, змусив її зупинитися. Капітан Якушов у супроводі двох солдатів з автоматами підійшов до машини Власова і віддав честь. Потім увічливо попросив пересісти до його «Вілліса». Американці байдуже спостерігали. Стало зрозуміло, що цю акцію з ними погоджено. Власову не залишалося нічого іншого, як виконати «прохання» капітана.

Автоколона рушила далі й досягла мети. Однак Буняченка та решту супутників Власова це не врятувало: американці передали їх радянським військовим органам. А 1-шу дивізію вони взагалі відмовилися впустити у свою зону. Її оточили частини Червоної армії за активної підтримки чеських партизанів, «вдячних» за спасіння Праги. Дехто сховався в лісі, щоб вийти з кільця або загинути в бою, але більшість здалися. Офіцерів заздалегідь присудили до найвищої кари й багатьох розстріляли на місці, рядові отримали по 25 років таборів.

Білий дім не бажав сваритися з Кремлем через Власова і його армію. Ті, хто воював на боці Гітлера, були для американців ворогами, до того ж Сполучені Штати Америки розраховували на участь СРСР у війні з Японією. Будь-якої з цих причин досить. А Власов під тиском німців ще й звинувачував у своїх відозвах «імперіалістів Англії і США, які пригноблюють інші країни і народи»...

31 липня 1946 року в Москві військова колегія Верховного суду СРСР присудила дванадцять лідерів РВА на чолі з Власовим до повішення. Вирок виконали того ж самого дня.

Суд був закритий, дуже швидкий і суто формальний: усі розуміли, що він виконує сталінський наказ. Іншим варіантом міг бути тільки розстріл. Думаю, його обіцяли підсудним, якщо говоритимуть на суді «правильні слова», не згадуючи про свої ідейні мотиви. Адже смерть на шибениці завжди і скрізь вважалася ганебною для військових.

Судячи з протоколу судового засідання, ця брехлива обіцянка подіяла. Але протокол не викликає довіри, режисер вистави явно перестарався. Не можу уявити, щоб генерал Власов плямував себе словами: «Сформував недобитків для боротьби з радянською владою», «редагував мерзенний маніфест», «остаточно скотився в багно контрреволюції» тощо. Не відставали й інші генерали РВА. Один лише приклад: «Злякавшись і боючись за свою шкуру, я дав згоду німцям працювати проти СРСР»...

Занадто знайома термінологія! Те ж саме майже дослівно можна прочитати у звітах про московскі процеси над «ворогами народу» в 1936-1938 роках. До речі, на них головував той самий Василь Ульріх, що й тут.

Геббельс писав у щоденнику в 1937 році, що його надзвичайно дивує самобичування підсудних на тих процесах. Він припустив, що на них впливали гіпнозом чи препаратами, які пригнічують волю людей. Цілком можливо. Але смішно, що він не зрозумів просту річ: протокол закритого суду можна відредагувати як завгодно. Читаєш — і уявляєш сталінські правки червоним олівцем в машинописному тексті.

У чудового білоруського письменника Василя Бикова є повість, схожа на притчу (за нею режисер Лариса Шепітько зняла фільм «Сходження»). Партизан Сотніков пішов у розвідку з товаришем і був поранений. Товариш героїчно тягнув його на собі під кулями. Німці захопили обох у полон і запропонували служити в поліції. Сотніков відмовився, а його товариш погодився, аби вижити. Й німці одразу наказали йому повісити Сотнікова, що він і зробив зі словами: «Вибач, брате!»

Биков розповів мені під час нашої зустрічі, що цю тему йому підказала доля однополчанина, Героя Радянського Союзу, який, потрапивши у полон, вступив до власівської РВА. Вибір був простий: голодна смерть у таборі полонених або — в «добровольці».

— Багато хто тішив себе надією, що зрада — це ненадовго, але після першого кроку вже не було шляху назад, — сказав Биков.

Генералам не загрожувала голодна смерть. Лукін, хоч і відмовився стати зрадником, вижив у полоні (після смершівської перевірки Сталін його не посадив, а відправив у відставку). Власов обрав інший шлях, знаючи не з чуток, що саме несе його народу нацизм. І заглушив це знання пишними лукавими фразами про свою «ідейну боротьбу з більшовизмом».

Сталін довго не міг повірити у зраду Власова. Він, за свідченням Хрущова, хотів доручити йому командування Сталінградським фронтом. Отже, якби доля склалася трішки інакше, став би маршал Власов Героєм СРСР — і, напевно, неодноразово.