Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Фатальна жінка Третього рейху Як Уолліс Сімпсон завадила Гітлеру перемогти

Чи може жінка — не імператриця і не королева — змінити хід історії? Не кинджалом, як Шарлотта Корде, яка вбила Марата, і не браунінгом, як Фанні Каплан, а винятково своїми чарами? Принаймні одній жінці, американці зі штату Пенсильванія, це вдалося. Без неї події Другої світової війни, а отже й післявоєнні, склалися б зовсім інакше. Але світ вбачає в Уолліс Сімпсон та її королі лише героїв легендарної love story...

Мало яка дівчина не мріє про принца. Негарна і тверезомисляча міс Уолліс не ставила поперечку так високо. Вона вважала, що життя вдалося, коли 1916 року їй, двадцятирічній, освідчився морський льотчик Уїнфілд Спенсер. Вони жили разом, часто сварячись, десять років і остаточно розійшлися в Китаї, де служив Спенсер. Горда Уолліс не пробачила, що він напідпитку підняв на неї руку. А Уїнфілд напився, бо дізнався про двох її коханців...

Уолліс залишилася в чужій країні майже без грошей, проте й не думала сумувати. Її капіталом була владна авантюрна вдача, помножена на сексуальність. Вона давно переконалася, що ця гримуча суміш невідпорно діє на чоловіків певного типу. Настав час використати цей капітал професійно.

Згодом недоброзичливці поширювали чутки, що вона працювала в шанхайському борделі. Це не зовсім так — беріть вище! Уолліс була escort woman — жінкою, яка супроводжує заможних клієнтів на бенкети, вечірки, до ресторанів тощо. Решта — за окремим тарифом.

Вона і в юності не комплексувала через зовнішність, а з віком стала в ній абсолютно впевнена. В очах чоловіків така впевненість часто заміняє вроду. До того ж Уолліс вправно маскувала вади своєї зовнішності — приміром, не носила каблучок, щоб не привертати увагу до завеликих і досить кістлявих кистей рук. Зате вуха вона мала гарні й підкреслювала це кліпсами.

1928 року американець Ернест Сімпсон запропонував їй руку та серце. Він був співвласником англійської брокерської компанії в галузі морських перевезень — не романтична, але прибуткова сфера діяльності... Так Уолліс Сімпсон опинилася в Лондоні.

Ернеста Сімпсона, а отже і його дружину, приймали у світському товаристві. Уолліс як добрий психолог швидко адаптувалась у цьому середовищі. Одна з її нових приятельок — віконтеса Телма Фьорніс — виявилася коханкою принца Уельського, старшого сина короля Георга V. Уолліс зустріла спадкоємця престолу в будинку Телми й навіть бровою не ворухнула. Принц дуже здивувався: він звик, що жінки, зустрівши його, мінилися на обличчі. А ця американка ще й насмілилася йому сказати з якогось дрібного приводу: «Ви мене розчарували, ваша високосте!».

Телма зрозуміла, що припустилася великої помилки. Вона запросила Уолліс, бажаючи похвалитися перед нею своїм принцем, а тепер може його втратити. Адже вона знала, що його мазохістській високості потрібна домінуюча стерва. Телма ненайкраще грала цю роль, натомість Уолліс просто в ній жила!

Тепер вона на правах знайомої спілкувалася із принцем на світських раутах і поводилася з ним дедалі вільніше. Могла легенько ляснути по руці, коли він намагався щось узяти з блюда без виделки, чи вийняти у нього з рота цигарку, вважаючи паління недоречним. Присутні перезиралися й обурено перешіптувались, а принц аж світився.

Багаття його пристрасті, як писали у старовинних романах, розгорялося повільно, але невгасимо. Познайомившись у 1931-му році, вони стали таємними коханцями в 1934-му. Невдовзі про це дізнався весь лондонський бомонд — і чоловік теж. Втім, Ернест Сімпсон не заперечував: адже він, що не кажіть, породичався із сином короля!..

Принц возив кохану в Альпи кататися на лижах, до Відня — танцювати вальс, до Будапешта — слухати пісні циганів, дарував їй коштовності та розкішне вбрання. Інша жінка вважала б, що зірвала в житті джекпот. Але тільки не Уолліс! Бути абсолютно вірною навіть принцу було над її сили.

1934 року до Лондона почав учащати вповноважений Гітлера Ріббентроп (ішлося про перегляд деяких пунктів Версальської угоди). Уолліс визначила з першого погляду, що він перед нею не встоїть. Замість «любовного трикутника» (Уолліс — чоловік — принц) намітився чотирикутник із політичним забарвленням.

Іоахім Ріббентроп прислужився Гітлеру перед приходом нацистів до влади (зокрема, надав йому свою віллу під Берліном для таємних переговорів з рейхсканцлером фон Папеном). Враховуючи, що він жив колись в Англії і добре знав цю дуже важливу для Гітлера країну, вдячний фюрер зробив його своїм радником із зовнішньої політики. А Гіммлер, у свою чергу, присвоїв Ріббентропу звання штандартенфюрера СС.

В особистому житті Ріббентропа все теж було чудово. 1920 року він одружився з дочкою найбільшого німецького виробника шампанських вин. Такі шлюби зазвичай укладають з розрахунку, але Ріббентроп цінував Аннелізе Хенкель і як жінку. Йому потрібна була саме така: розумна, рішуча й безмежно упевнена в собі. Не дивно, що в Лондоні він легко й охоче став здобиччю Уолліс Сімпсон.

Чим же він її привабив? Елегантно одягнений блакитноокий блондин, що добре танцює, — це чудово. Перспективний німецький дипломат, якому пророкують крісло міністра іноземних справ, — прекрасно! Але заради цього ризикувати коханням майбутнього короля?! Ні, в цьому списку чогось явно бракує. Щоб зрадити принца, був потрібен вагоміший стимул.

Четверо синів короля Георга V успадкували від матері німецьку кров, але тільки старший, Девід, він же принц Уельський, був германофілом. Він змолоду обожнював усе німецьке — від пива до автомобілів — і захоплювався німецьким «орднунгом». Принц гаряче вітав перемогу Гітлера на виборах: ось хто потрібен Німеччині! Уолліс цілком поділяла цю думку. Додати до власної інтимної колекції радника самого фюрера було надзвичайно спокусливо. А принц вважав, що це просто флірт. Він навіть заохочував Уолліс, сподіваючись у такий спосіб зблизитися з Гітлером.

Улітку 1936 року Ріббентроп міг посісти посаду заступника міністра іноземних справ, проте висловив бажання стати послом у Лондоні. Принц Уельський після смерті батька вже півроку був королем Великобританії Едуардом VIII, і Ріббентроп обіцяв Гітлеру схилити його до союзу з Німеччиною. Фюрер залюбки дав згоду. Йому було невдогад, що Лондон вабить Ріббентропа можливістю зустрічатися з Уолліс Сімпсон.

Ставши королем, принц Уельський швидко відчув різницю — його безтурботному життю настав край. Тепер він був верховним головнокомандувачем армії, авіації та флоту із правом оголошувати війну чи укладати мир. Він мав розглядати всі прийняті парламентом закони і схвалювати їх або накладати вето. Регулярно зустрічатися з прем’єром (а не з Уолліс!), призначати міністрів, нагороджувати орденами, надавати лицарські звання. А ще — прийом послів, ратифікація міжнародних угод... Він тонув у справах Англії, а відповідав ще й за Шотландію, Уельс, Північну Ірландію та численні заморські території, починаючи з Індії.

Папери й урочисті церемонії витіснили з його життя кохану. Він усією душею зненавидів їх і заявив, що вирішив одружитися з Уолліс. Королева-мати, уряд і архієпіскоп Кентерберійський жахнулися. Для початку королю нагадали, що вона заміжня. Ну, це не перепона! Він приїхав до Ернеста Сімпсона і запропонував йому графський титул, якщо той терміново погодиться на розлучення. Приголомшений Сімпсон плюхнувся у крісло, забувши, що не можна сидіти в присутності короля. Прийшовши до тями і тверезо все зваживши, він дав згоду, щоб, за його словами, не заважати перебігу історичних подій. А від титулу через самолюбство відмовився.

Наближався час коронації. Але король висунув умову: тільки після одруження! Архієпископ звернув його увагу, що шлюб короля Великобританії з двічі розлученою іноземкою, а до того ж католичкою, — нечувана річ! А Едуард VIII у відповідь нагадав, що саме він, король, є верховним главою англіканської церкви і має право звільняти архієпископів. Він доручив адвокату вести справу про розлучення Уолліс, а сам вирушив з нею на розкішній яхті в романтичний круїз Середземним морем. Яхту супроводжували два міноносці королівського військово-морського флоту.

Король був щасливий, як ніколи, і не думав про наслідки. А Британію тим часом трусило: символ моралі та честі нації став героєм скандальної хроніки світової преси! Вершки суспільства дивувалися: чим так цупко тримає монарха ця миршава американка? Кілька століть тому її назвали б відьмою й напевно спалили б, але зараз, у 1936 році, дійшли матеріалістичного висновку: тримає витонченим сексуальним досвідом, набутим у Шанхаї! Це передавалося від уст до уст пошепки, а часом і на повний голос. Непорушний трон імперії похитнувся.

Коли король повернувся до Лондона, прем’єр-міністр Болдуїн доповів йому, що уряд категорично проти його матримоніальних планів. Якщо його величність наполягатиме на них, кабінет міністрів піде у відставку. Новий кабінет повинна буде сформувати опозиційна лейбористська партія, однак її позиція стосовно шлюбу така сама. Країна залишиться без виконавчої влади й опиниться у глибокій кризі з непередбачуваними наслідками. Виходячи з цього, кабінет міністрів уклінно просить його величність відмовитися від морганатичного шлюбу або зректися престолу.

Британська пресса здійняла галас. Уперше за всю історію імперії про короля писали нешанобливо, а вже про Уолліс і поготів. Перед будинком Сімпсонів проходили маніфестації з плакатами: «Геть американську шлюху!». Вона поїхала до Франції, закликавши короля не здаватися, — ще сподівалася стати королевою! Але Едуард VIII не витримав тиску уряду, преси і рідних. Він хотів одного — бути разом з Уолліс. 11 грудня 1936 року, на 327-й день свого правління, він звернувся до нації по радіо зі словами: «Я вважаю для себе неможливим нести важкий тягар відповідальності і виконувати обов’язки короля без допомоги та підтримки жінки, яку я кохаю».

«Ах, яке високе кохання! Яка жертва! Кинути корону до ніг жінки!» — розчулюються всі, хто чув про цю історію. Та вона насправді не така вже й романтична. Кохання в ній щільно пов’язане з політикою.

Гітлер одразу взяв курс на озброєння Німеччини всупереч умовам Версальської угоди. В Англії до часу дивилися на це крізь пальці. Але 1936 року фюрер уже не при ховував своїх агресивних намірів. Було прийнято «чотирирічний план» з чіткою метою підготувати вермахт і економіку Третього рейху до війни. Це стривожило англійців: добре, як Гітлер розширятиме «життєвий простір» для німців за рахунок Росії, а якщо він зазіхне на їхні африканські колонії та Індію? Тоді король, що співчуває нацистам, стане дуже небезпечним. Його слід усунути від влади, і єдиний привід для цього — місіс Сімпсон.

Якби йшлося лише про традиції та моральність, король, імовірно, домігся б свого — ввів би кохану до Букінгемського палацу на правах господині. Але на кону були інтереси імперії і національної еліти, а це куди серйозніше двох розлучень Уолліс та її шанхайських «курсів підвищення кваліфікації»... Король зрозумів, що цю стіну йому не пробити.

Після виступу по радіо Едуард VIII — ні, тепер уже просто Девід — поїхав до Франції, де на нього чекала Уолліс. Романтично було б покинути батьківщину без нічого, нехтуючи матеріальні цінності, проте багаж екс-монарха налічував 266 місць.

На британський престол під іменем Георга VI зійшов другий за старшинством син покійного короля Альберт. Він придумав брату титул «герцог Віндзорський», оскільки члени королівської династії мали прізвище Віндзор. Але висунув умову: ні дружина герцога, ані можливі нащадки не мають права називатися Королівською Високістю. Він заборонив Девіду відвідувати Великобританію без спеціального запрошення й обіцяв виплачувати йому компенсацію за покинуту нерухомість — два старовинні замки.

Одруження герцога й Уолліс відбулося 3 червня 1937 року в замку XVI століття Канде поблизу французького міста Тур. Королівська сім’я зігнорувала цю подію. А Ріббентроп надіслав нареченій букет із сімнадцяти білих троянд. Такі саме букети вона отримуватиме від нього й надалі. Стверджують, що кожна з троянд символізувала їхню інтимну зустріч...

У жовтні молодята виправдали найгірші побоювання британського уряду — відвідали Німеччину. Їх приймали Гесс, Герінг, Гіммлер, Геббельс, а наостанок і сам фюрер. Герцогське подружжя було в захваті від люб’язності та гостинності господарів. Гостей зустрічав почесний караул СС, на їхню честь влаштовували салюти. Герцог не залишився в боргу: всіляко вихваляв досягнення Третього рейху, турботу фюрера про народ і навіть оволодів нацистським привітанням.

— Його зречення престолу стало для нас тяжкою втратою, — казав Гітлер у своєму колі. — З ним було б усе інакше. Але він нам іще згодиться.

У травні 1940 року вермахт вдерся до Франції. Французька армія та англійський експедиційний корпус були вщент розбиті за сорок днів. Уолліс Сімпсон зробила в це свій внесок: вона, за даними британської розвідки, передавала Ріббентропу відомості про настрої у французькій верхівці і про конфлікти між союзниками. Так вона металася Англії за те, що не стала королевою.

Віндзори не залишилися в окупованому Парижі, це був би остаточний розрив з Англією і кінець фінансових надходжень звідти. Вони переїхали до Португалії, попередньо подбавши, щоб їхню шикарну віллу в Булонському лісі було взято під охорону СС. У Лісабоні герцог дав інтерв’ю, в якому сказав, що Англія не зможе відбити німецьке вторгнення, отож для неї найкращий вихід — укласти мир з Німеччиною. Для Лондона це стало останньою краплею. З Віндзорами треба було терміново щось робити.

Про те саме думали і в Берліні. Гітлер хотів після окупації Англії повернути герцогу трон, а «сірим кардиналом» у статусі його радника зробити Ріббентропа. Що може бути краще за короля-маріонетку?!

Ріббентроп викликав керівника політичної розвідки Шелленберга й завів мову про герцога:

— Цей щирий і справжній друг Німеччини знаходиться в Лісабоні під суворим наглядом англійської Сікрет Сервіс. Він почувається як заарештований і прагне скинути ці кайдани. Треба допомогти йому перебратися до Іспанії, де опікуватися ним будемо ми та каудильйо Франко. Це можна влаштувати, наприклад, під час полювання поблизу португальсько-іспанського кордону.

— А чи хоче він до Іспанії? — спитав Шелленберг.

— Якщо він вагатиметься, ви переправите його туди силоміць, і потім він сам нам дякуватиме. Фюрер готовий для початку покласти на його банківський рахунок п’ятдесят мільйонів швейцарських франків...

Шелленберг вилетів до Лісабона. Передусім він здобув план вілли Віндзорів в Ешторилі, курортному передмісті столиці. Відтак за допомогою герцогині почав заміняти португальську прислугу своїми людьми. Проте головним сценарієм було не викрадення герцога, а його добровільна втеча до Іспанії під приводом полювання. А він вагався. Щоб зробити його рішучішим, агенти Шелленберга розбили вночі камінням вікна його будинку і поширили чутки, що це підступні дії англійської розвідки. Відтак герцогу доставили букет із запискою: «Бережіться провокацій SIS! Португальський друг, який зичить Вам добра».

Ця незграбна робота була марною: герцог знав, що в Сікрет Сервіс ідіотів не тримають. І тоді Шелленбергу надійшла з Берліна шифровка: «Готуйте викрадення!».

Цікаво, як би це виглядало? Якби викрали самого тільки герцога, англійці могли б затримати герцогиню і змусили б його повернутися. А якби викрали обох, то як би Уолліс пережила розставання з коштовностями та ексклюзивними сукнями? Хоча про їх цілість напевно подбав би її друг Ріббентроп...

Однак до викрадення не дійшло. Англійська розвідка засікла Шелленберга в Лісабоні, а безглузде биття скла показало їй, навіщо він тут. На віллі Віндзорів різко посилили охорону: ззовні португальську, всередині — англійську. Новий британський прем’єр Черчілль і Георг VI призначили герцога губернатором Багамських островів, і в Лісабон за подружжям прибув військовий корабель.

Шелленберг справедливо побоювався, що за провал операції фюрер відірве йому голову. У відчаї він наказав повідомити англійців, що корабель заміновано. Міну шукали і не знайшли, а вигадати щось іще Шелленберг не зміг. Герцог із герцогинею та їхнім багажем благополучно відплили в напрямку Карибського моря.

Шелленбергу дуже поталанило: Гітлер, дізнавшися про невдачу, не впав у традиційну лють. «Кишеньковий король» вислизнув з рук? Прикро, але не біда. Фюрер у ці дні вже націлювався замість Англії на Росію.

Герцог гнівався, що його призначили «у третьосортну провінцію з чорним населенням» (негрів він, подібно до Гітлера, вважав нижчою расою). Але на Багамах зрозумів, що це райський куточок, де можна безтурботно кохати свою Уолліс. Клімат субтропічний, дуже м’який. У лісах сотні видів орхідей, у лагунах — рожеві фламінго. І тепле море: 25-30 градусів протягом усього року...

Обов’язки багамського губернатора були необтяжливі, й Віндзори мали можливість відвідувати Сполучені Штати Америки. Там за ними скрізь слідували, крім репортерів, агенти ФБР: відомству Гувера Уолліс була відома як агент Ріббентропа.

Одразу по війні подружжя повернулося до свого будинку в Булонському лісі й жило всі подальші роки у Франції. Молодшого брата Альберта, він же Георг VI, Девід побачив тільки 1952 року, коли був запрошений без герцогині на його похорон. Нова королева Єлизавета ставилася до дядечка стримано, але терпляче: у 1964 році вона привітала Девіда із сімдесятиріччям, а згодом запросила до Лондона разом із дружиною (!) на відкриття меморіальної дошки на честь його покійної матері — королеви Марії.

Про кохання Едуарда VIII до Уолліс складено пісні і знято фільми. Але ця історія завдала непоправної шкоди престижу британської корони. Король упродовж століть вважався священного особою, символом єдності нації — і раптом виявився грішною земною людиною.

До нього можна ставитися по-різному. Проте одна його заслуга безперечна: він довів, що король, що б там не казали, може одружитися з кохання.

«З ним було б усе інакше»... Гітлер міг сказати те саме іншими словами: «Без неї (без Уолліс Сімпсон. — Авт.) було б усе інакше». Не з’явись Уолліс у Лондоні, королем Великобританії напередодні світової війни залишився б «щирий і справжній друг Німеччини». А британці з давніх-давен звикли до думки, що король говорить і діє від імені нації.

Згадаймо: коли 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, Англія і Франція як її союзники оголосили Німеччині війну. Важко уявити, щоб Едуард VIII на це пішов. А якби війну формально було оголошено, то за першої можливості він уклав би з переможцем Франції мир. І навіть, цілком імовірно, став би союзником Гітлера, щоб гарантувати недоторканість британських колоній. Прем’єр-міністром замість Чемберлена був би призначений не Черчілль, а лідер британських фашистів Мослі. За таких обставин Сполучені Штати Америки й надалі б дотримувались нейтралітету: розбирайтеся, мовляв, самі у себе в Європі!

Ідеальна картина для Гітлера: можна сміливо «розширятися» на схід, маючи в тилу, на заході, не ворога, а друга. І почати, не марнуючи час, уже в 1940 році! При цьому СРСР не мав би підтримки з боку Англії та США. Не було б, зрозуміло, і ленд-лізу...

Парадоксально: затята прихильниця Гітлера позбавила його шансів на перемогу у війні й зумовила його загибель. Для Третього рейху вона стала воістину фатальною жінкою.