Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Гітлер: життя після смерті Чому Сталін приховував його самогубство

У квітні 1945 року перед штурмом Берліна спеціальна група розвідників 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту отримала секретне завдання знайти Гітлера живим чи мертвим. Однак фюрер щез...

Пошуки привели до воронки від снаряда в саду рейхс канцелярії. В ній лежали, присипані землею, два спалені трупи. Керівник групи полковник Горбушин за допомогою свідків та медичних експертів установив, що це останки Гітлера і Єви Браун. 19 травня докази було передано Сталіну. Він повівся дуже дивно — суворо їх засекретив. Про них не знав навіть маршал Жуков, а вже союзники СРСР і поготів.

Доля головного злочинця XX століття хвилювала весь світ, проте Кремль заявив, що «Гітлер знаходиться поза межами радянської окупаційної зони і тому, слід вважати, йому вдалося втекти». Цю тему за вказівкою вождя підхопила газета «Правда», а слідом за нею вся преса СРСР.

Перша замітка у «Правді» з’явилася ще 2 травня:

«Вчора ввечері німецьке радіо поширило повідомлення так званої Головної ставки фюрера, в якому стверджується, що 1 травня після полудня помер Гітлер. У повідомленні вказується, що ще 30 квітня Гітлер призначив своїм наступником адмірала Деніца... Вказані повідомлення німецького радіо, очевидно, є новим фашистським трюком: поширенням твердження про смерть Гітлера німецькі фашисти, напевно, сподіваються надати Гітлеру можливість зійти зі сцени і перейти на нелегальне становище».Ця публікація не викликає запитань: останки Гітлера ще не знайдено, і вірити ворожому радіо немає жодних підстав. Логічно припустити, що він справді сховався і замітає свої сліди. Але ось номер від 14 червня. Смерть Гітлера вже доведено. А «Правда» пише, посилаючись на газету «Нью-Йорк геральд трибюн», що він міг утекти в Іспанію до свого друга Франко, а звідти на літаку чи судні — до Аргентини, уряд якої неприязно ставиться до антигітлерівської коаліції.

В номері від 16 червня нова сенсація:

Лондон, 15 червня. Газета «Дейлі Мейл» публікує повідомлення свого каїрського кореспондента про те, що Гітлер знаходиться в Ейре. Згідно з повідомленнями, Гітлер, перевдягнений у жіночу сукню, висадився в Дубліні.

П’ять днів потому «Правда» повідомляє, що 1 травня на південному заході від Барселони приземлився німецький літак з нацистськими високопосадовцями, які потім на іспанському літаку вилетіли в невідомому напрямку. Під час пересадки один із пасажирів старанно затуляв своє обличчя — «чи не був це Гітлер?».

Гортаємо підшивку далі:

Лондон, 24 червня (ТАРС). Агентство Рейтер передає повідомлення паризької газети «Парі прес» про те, що 29 квітня Гітлер виїхав на підводному човні з Ла-Палліс, бази підводних човнів на західному узбережжі Франції, яка в той час ще знаходилася в руках німців. Гітлер прибув до Ла-Палліс на літаку і за кілька годин виїхав інкогніто на підводному човні, завантаженому величезною кількістю харчів та пального.

Нью-Йорк, 17 липня (ТАРС). Кореспондент чиказької газети «Таймс» передає з Монтевідео (Уругвай), що, за свідченнями з достовірних джерел, Гітлер і Єва Браун висадилися з німецького підводного човна, який нещодавно прибув до Аргентини, і нині знаходяться в маєтку в Патагонії (Південна Аргентина), що належить німцям.

Рим, 8 вересня (ТАРС). Римське радіо передає, ніби Гітлера бачили в Гамбурзі. Гітлер живе під чужим ім’ям.

Лондон, 9 вересня (ТАРС). Кореспондент агентства Рейтер повідомляє з Берліна, що 8 вересня заступник бургомістра Берліна доктор Карл Марон заявив, що, на його тверде переконання, Адольф Гітлер живий.

Лондон, 9 вересня (ТАРС). Як передає агентство Рейтер, за словами газети «Івнінг стандард», співробітники Скотланд-Ярду вважають, що Гітлер усе ще живий.

Нью-Йорк, 23 вересня (ТАРС). Кореспондент газети «П. М.» Бернштейн, який нещодавно повернувся з Німеччини, вважає, що коханка Гітлера Єва Браун жива. Він повідомляє, що служниця Єви Браун бачила останню два місяці тому в Мюнхені під охороною двох американських офіцерів.

Після цієї серії суперечливих чуток головна газета СРСР немов забула про долю Гітлера. Офіційне повідомлення про його смерть так і не було опубліковане. Чому?! Сталін не вірив доказам полковника Горбушина? Подивимось, наскільки вони були серйозні.

2 травня 1945 року 3-тя ударна армія штурмувала рейхстаг. У гітлерівській Німеччині парламент фактично нічого не важив (як в СРСР — Верховна Рада), але червоний прапор із серпом та молотом на куполі цієї будівлі був чудовим символом Перемоги.

Групу Горбушина рейхстаг не цікавив. Вона знала: якщо Гітлер у Берліні, то шукати його треба за півкілометра звідси, в рейхсканцелярії, а точніше, у сховищі під нею, захищеному від бомб і снарядів. Та чи в Берліні він? І чи взагалі живий? Напередодні ввечері гамбурзька радіостанція сповістила, що фюрер «загинув на своєму командному пункті в битві за Німеччину, борючись до останнього подиху проти більшовизму». Саме це повідомлення газета «Правда» назвала фашистським трюком...

Розвідники ввійшли до рейхсканцелярії, коли в ній ще стріляли. Спустилися з ліхтариками до сховища, що нагадувало темний лабіринт. Випадково знайшли переляканого чоловічка в цивільному, який виявився опалювачем. Він провів групу до «фюрербункера», розташованого під садом рейхсканцелярії.

«Апартаменти Гітлера були порожні, — згадує перекладач розвідгрупи Олена Ржевська. — На стіні висів портрет Фрідріха Великого, у шафі френч Гітлера, на спинці стільця ще один його френч — темно-сірий. Опалювач сказав, що, перебуваючи в коридорі, він бачив, як із цих кімнат винесли два трупи, загорнуті в сірі ковдри, і понесли їх до виходу зі сховища. На цьому обірвалася нитка його спостережень».

Бункер нараховував близько двадцяти кімнат. В одній із пих наштовхнулися на техніка гітлерівського гаража Карла Шнейдера — він ховався тут від куль та снарядів. Шнейдер дав цінну інформацію: 29 квітня йому було наказано доправити до бункера фюрера з гаража весь запас бензину — вісім двадцятилітрових каністр. 1 травня він почув від солдатів охорони, що фюрер мертвий, а труп його спалено. Шнейдер дійшов висновку, що бензин призначався для цієї мети.

— Але ввечері в мене знову вимагали бензин! — вів далі Шнейдер. — Довелося злити його з баків автомобілів у гаражі, набралося чотири каністри...

Розвідники піднялися з бункера до саду рейхсканцелярії. Поряд із виходом побачили напівобгорілі трупи Геббельса та його дружини. Стало зрозуміло, для чого знадобився додатковий бензин.

Чотирьох каністр виявилося замало — Геббельса з його характерною зовнішністю легко було впізнати. «Під час дослідження трупа встановлено наявність запаху гіркого мигдалю і виявлено уламки ампули в роті», — записали медики в акті. Ампулу з ціанистим калієм розкусила й Магда Геббельс.

Але де ж тіло Гітлера? Цілком можливо, опалювач та Шнейдер брешуть, аби допомогти фюреру зникнути.

«От і все, що ми знали на ранок 4 травня, — пише Олена Ржевська. — Але й ці відомості доводилося вигрібати з купи інших, суперечливих, сенсаційних. Чого тільки не говорилося! Що Гітлер вилетів на літаку з льотчицею Рейч за три дні до падіння Берліна, а його смерть інсценовано. Що Гітлера вивезли з Берліна підземними ходами і він ховається в „неприступній“ Південнотирольській фортеці... То тут, то там з’являлися і лопалися версії, одна хльосткіша за іншу. З’являлися чутки про „двійників“... Щоб виключити чергову версію, потрібен був час. Ускладнення, часом безглузді, заважали пошукам. Третього травня на території імперської канцелярії з’явилася група генералів штабу фронту. Проходячи садом повз бетонований котлован, на дно якого німці складали вбитих під час бомбардувань та обстрілу рейхсканцелярії, один з генералів тицьнув пальцем: „Ось він!“. У кителі, з вусиками, вбитий здаля був трохи схожий на Гітлера. Його вийняли з котловану, і хоч одразу переконалися: не він — почалося розслідування. Прикликали пізнавачів, які одностайно заявили: „Ні, не він“. Усе ж цей мертвий чоловік з вусиками, у сірому кителі й заштопаних шкарпетках, лежав в актовому залі рейхсканцелярії, поки з Москви не прилетів колишній радник нашого посольства в Берліні. Він неодноразово бачив живого Гітлера і підтвердив: не він. Але цей невідомий встиг породити серед журналістів легенду про двійника, яка спливає де-не-де донині. Про нього писали. Його знімали кінооператори і охоче видавали за Гітлера»...

До речі, комендант Берліна генерал Берзарін обіцяв звання Героя Радянського Союзу тому, хто доставить йому живого чи мертвого фюрера. І червоноармійці, раді старатися, притягли йому шість трупів із чубком та вусиками. Це теж множило чутки про двійників.

Сад рейхсканцелярії був зритий снарядами, усіяний битою цеглою та залишками дерев, тому головну знахідку зробили тільки 4 травня. Червоноармієць Чураков звернув увагу на воронку, засипану пухкою землею. З неї стирчав куточок сірої ковдри. У воронці знайшли почорнілі від вогню трупи чоловіка і жінки. Глибше лежала мертва вівчарка та якесь щеня.

До впізнання трупів залучили полонених з найближчого оточення Гітлера — його ад’ютанта Гюнше, слугу Лінге та начальника особистої охорони Раттенхубера. Вони заявили, що, судячи з прикмет, які збереглися, це Гітлер і Єва Браун. 30 квітня всі троє разом із Геббельсом та Борманом спостерігали за їх спаленням. Спочатку Гітлер наказав отруїти свою вівчарку та щеня Єви, щоб перевірити дію ціанистого калію, а відтак він і Єва прийняли ту ж отруту. Лінге сам виносив до саду тіло фюрера, загорнуте в ковдру. Поховати було ніколи, бо росіяни наближалися до рейхсканцелярії. Не встигли навіть знайти прапор зі свастикою, щоб накрити останки...

Але як обидва тіла потрапили у воронку від снаряда? Есесівець Менгерсхаузен з охорони бункера пояснив, що після спалення неможливо було стояти на посту через нудотний запах, і він з дозволу Гюнше скинув їх до найближчої воронки, де раніше прикопали собак.

Склалася досить переконлива картина. Але... всі свідки були німцями і служили Гітлеру. Вони могли заздалегідь відрепетирувати свої показання. Треба було шукати беззаперечний доказ.

Якщо немає відбитків пальців, тіло можна ідентифікувати за зубами. У трупа з воронки вони були погані — з численними коронками, містками та пломбами. Отже, цей чоловік (Гітлер?) часто звертався до дантиста. Його-то і слід було знайти.

Виявилося, що зробити це дуже непросто. Спочатку Горбушин розшукав ларинголога фюрера — той лікував його барабанні перетинки, які потерпіли під час замаху у ставці «Вівче лігво» в липні 1944 року.

Прізвище особистого дантиста професор не знав, але з’ясував через колег, що це доктор Блашке, приватний кабінет якого знаходився в центрі Берліна — на вулиці Курфюрстендам, 213. Цей будинок чудом уцілів. Блашке не було — він утік до баварської резиденції Гітлера Берхтесгаден. На щастя, вдалося знайти його 35-літню асистентку Кете Хойзерман. Блашке звав її з собою, але вона відмовилась, тому що... закопала на дачі під Берліном свої найкращі сукні й побоювалася втратити їх назавжди. Дуже по-жіночому!

Її спитали, чи є в кабінеті історія хвороби Гітлера. Вона сказала, що є, і дістала шухляду з картками високопоставлених пацієнтів. Гіммлер, Геббельс, його дружина... А от і картка фюрера. Проте в ній самі записи, а для ідентификації потрібні рентгенівські знімки щелеп! Хойзерман припустила, що вони знаходяться в іншому кабінеті Блашке — у самій рейхсканцелярії.

Помчали туди. Біля входу вже стояв радянський вартовий. У підземеллі, в маленькому кабінеті із зуболікарським кріслом Хойзерман при світлі ліхтарика знайшла знімки та нещодавно виготовлені золоті коронки, які не встигли надягти фюреру!

Настав день Перемоги — 9 травня. Цілий тиждень у рейхсканцелярії і під нею тинялися «любителі сувенірів». Дуже поталанило, що ніхто з них не дістався до цього кабінету.

Комісія радянських лікарів під керівництвом головного судово-медичного експерта фронту порівняла щелепи можливого Гітлера з рентгенівськими знімками. Збіг був стовідсотковий. Проте полковник Горбушин на цьому не заспокоївся — він розшукав ще й зубного техніка, який робив протези для фюрера та Єви Браун. Фріц Ехтман одразу впізнав їхні щелепи і свою роботу.

18 травня з Москви за завданням Сталіна прилетів генерал Тєлєгін, щоб переконатися у смерті Гітлера. При ньому вдруге опитали всіх головних свідків і відкопали ящики з останками Гітлера та Єви Браун, потай зариті в гаю під Берліном. Тут же, на місці, склали акт для Сталіна, зробили фотографії. Матеріали розслідувань та щелепи Гітлера генерал забрав із собою для вождя.

Вже у травні рупор Сталіна — газета «Правда» — могла сповістити про смерть Гітлера й поставити цим останню крапку в перемозі над Німеччиною. Для цього були всі підстави. Але вона, як ми знаємо, і надалі переповідала чутки, що фюрер живий...

На початку червня полковника Горбушина викликали до Москви. Начальник Головного управління контррозвідки СМЕРШ Абакумов передав йому слова Сталіна: «Будемо мовчати!..». Горбушин був украй здивований і розчарований, але, зрозуміло, він і вся його група суворо виконували наказ.

Неймовірно звучить, але маршалу Жукову стало відомо про самогубство Гітлера через двадцять три роки після Перемоги! У 1968 році він мав з Оленою Ржевською таку розмову:

— Я був дуже близький зі Сталіним. Він мене питав: де ж Гітлер?

— Питав? Коли?

— У червні, числа дев’ятого чи одинадцятого.

— На той час Сталін уже давно все знав, провів перевірку і переконався.

— Але ж він мене питав: де ж Гітлер?

— Очевидно, не хотів дати зрозуміти, що знає.

— Навіщо?!..

Справді, навіщо? Цю дуже дивну поведінку Сталіна неможливо пояснити однозначно. Гадаю, ним оволоділа ціла гама думок і почуттів.

Він був патологічно підозріливий, і ніякі докази не переконували його на сто відсотків. Істину він шукав своїм методом — подумки ставив себе на чиєсь місце. У 1941 році він не вірив у напад Німеччини, бо на місці Гітлера не ризикнув би воювати на два фронти. А у 1945-му не міг повірити в його самогубство, тому що сам у подібній ситуації не наклав би на себе руки. Неможливо уявити Сталіна з ампулою отрути в роті чи з пістолетом біля скроні. Ці варіанти — для невропатів, що живуть емоціями, а кремлівський вождь був холодний та розважливий. Він напевно кудись би втік від кари, залишивши замість себе двійника. Отже, і Гітлер, на його думку, мав так учинити.

Обидва рази — сорок першого і сорок п’ятого — Сталін припустився однієї й тієї ж помилки: не врахував, що Гітлер за вдачею гравець. Такі, покладаючись на інтуїцію, йдуть на будь-який ризик, а програвшися в пух і прах, закінчують самогубством.

Небажання оголосити радянському народові і всьому світу про смерть Гітлера можна пояснити і з позицій психоаналізу. Паралель між двома диктаторами, які силою розширяли кордони своїх тоталітарних держав, була цілком очевидною. Сталін мав сприймати Гітлера — хоча б підсвідомо — як своє відображення. Недарма фільм «Великий диктатор», в якому Чарлі Чаплін нещадно спародіював фюрера, не показували в СРСР навіть під час війни. Цілком можливо, що безславний кінець господаря майже всієї Європи викликав у Сталіна не тільки радість. Думка про те, що від безмежної влади недалеко до ями з собаками, не могла бути йому приємна. І вже зовсім не хотілося, щоб вона стала надбанням мас...

Та була ще одна важлива причина вважати Гітлера живим. Звернімо увагу на «правдинську» замітку від 23 вересня: Єву Браун нібито бачили в супроводі американських офіцерів. З дитинства мені пам’ятне інше повідомлення — здається, у московських «Известиях»: в американському секторі Берліна Гітлер перебігав вулицю в жіночій сукні, але полісмен дав йому зникнути... Центральні газети натякнули: фюрера і Єву Браун ховають американці. Навіщо це було потрібно Сталіну? Відповідь, вважаю, проста: щоб у потрібний момент переключити ненависть радянського народу до Гітлера на Америку! Відносини СРСР і США погіршувались не щодня, а щогодини — на обрії вже маячила примара нової війни...

Мовчання радянської сторони про смерть фюрера ширило чутки про його успішну втечу. Газети більшості країн відводили їм чільне місце, аби підняти свої тиражі. Міф виявився надзвичайно живучим. З Інтернету можна дізнатися, приміром, що підводний човен з Гітлером та Євою Браун сплив поблизу аргентинського міста Некочеа 28 липня 1945 року, а на березі його зустрічав групенфюрер СС Фегелейн, одружений з рідною сестрою Єви. І дарма, що цей Фегелейн був розстріляний за наказом Гітлера наприкінці квітня за те, що, перевдягнувшись у цивільне, намагався втекти...

Недобиті нацистські злочинці справді тікали до Південної Америки — сотнями й навіть тисячами. Туди вели дві «щурячі стежки» — крізь Іспанію і крізь Італію. Першу забезпечував Франко, а другу — Ватикан, який переправляв нацистів під виглядом «католицьких емігрантів». Ці послуги, зрозуміло, дуже дорого оплачувалися — награбованого золота у втікачів вистачало. В Аргентині віце-президент і військовий міністр Перон (1946 року він стане президентом) поділяв погляди Гітлера. Однак ідеї ідеями, а гроші грішми: «золотий ключ» був потрібен і для цих дверей. У 1940 році Аргентина мала близько 350 тонн золота. П’ять років потому її золотий запас збільшився в 3,3 раза...

Але якщо тисячі нацистів осіли в Південній Америці, що завадило Гітлеру зробити те ж саме? Це важливе й цікаве запитання заслуговує детальної відповіді.

Імена збіглих «щурячими стежками» здебільшого вже не є таємницею. Мабуть, найбільші з тих злочинців — Адольф Ейхман, начальник відділу гестапо з «остаточного вирішення єврейського питання», і лікар Менгеле, який ставив у концтаборі Освенцім убивчі досліди на ув’язнених. Решта менш відомі: це, наприклад, Штангль (комендант концтабору Треблінка), Вагнер (заступник коменданта табору Собібор), Кауфман (начальник німецької поліції Львова) — одне слово, злочинці середньої ланки.

З нацистської ж верхівки ніхто не сховався: Геббельс отруївся разом із дружиною й отруїв шістьох дітей, Гіммлер і Герінг теж розкусили ампули з ціанистим калієм (Герінг — напередодні страти), десять інших спільників Гітлера, зокрема Розенберг і Ріббентроп, були повішені в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу. Впродовж багатьох років залишалася неясною доля Бормана, на якого згідно з тим вироком чекала шибениця. Запевнянням німців, що він загинув 1 травня від радянської гранати при спробі вирватися з Берліна, не вірили. Не переконав навіть його щоденник, знайдений біля трупа в портфелі, — мовляв, це все підстроєно. Тіло після вуличних боїв скинули в якусь воронку, потім не змогли знайти, і тільки в 1972 році те, що від нього залишилось, виявили під час ремонту дороги. Аналіз ДНК довів: це Борман!

Гітлер та інші нацистські очільники не змогли б надійно сховатися в Південній Америці. Якби вони опинилися там, у англійців та американців з’явився б чудовий привід для введення військ в ту ж Аргентину. До цього закликала 11 червня 1945 року газета «Нью-Йорк геральд трибюн» — лише на підставі чутки, що Гітлер сховався у Патагонії. Перон та інші південноамериканські правителі чудово розуміли: надавши притулок нацистським тузам, вони можуть щонайменше позбутися влади. А нацистським злочинцям середнього рангу («валетам») введення військ загрожувало б в’язницею або шибеницею, отож фюрер і його компанія в Південній Америці були їм теж не потрібні...

Гітлер не міг нікуди втекти і з іншої причини. Він був зломлений морально та фізично. Ось свідоцтво його особистого фотографа Гофмана:

«Загибель усього, на що він покладав надії, крах мрії, провал планів на майбутнє і наслідки липневого вибуху — все це об’єдналося, завдавши тяжкої шкоди цій людині. Постійно перебуваючи у гнітючому настрої, в розумовому заціпенінні, доходячи до стану психічного розладу, фізично виснажений, Гітлер перетворився на тремтячу тінь колишнього себе і нагадував викинутий на берег кістяк корабля, звідки давно пішло життя».

29 квітня він отримав два останні удари: дізнався, що армія Венка, яка йшла захищати Берлін, оточена росіянами і що Муссоліні з коханкою Кларою Петаччі розстріляні італійськими партизанами, а відтак повішені за ноги. Після цього він прийняв остаточне рішення.

«Того дня на Гітлера було страшно дивитися, — згадував Раттенхубер. — Він покликав мене, Лінге та Гюнше й ледь чутним голосом сказав нам, щоб трупи його і Єви Браун було спалено: „Я не хочу, щоб вороги виставили мій труп у паноптикумі“».

Німецькі генерали, добровільно йдучи з життя, були зобов’язані застрелитися. Верховний головнокомандувач — тим паче. Лінге і Гюнше намагалися приховати, що Гітлер малодушно вибрав отруту. Але в медичному акті огляду трупа записано: «В роті виявлено уламки скла, які є частками стінок та дна тонкостінної ампули».

Натомість Єва Браун виявила неабияку мужність: могла врятуватись, але повернулася до бункера, щоб піти з життя разом із фюрером. Однак поставила умову: тільки як дружина! Сумне одруження відбулося в бункері 29 квітня. А вранці 30-го на привітання дочок Геббельса «Гутен морген, тьотю Браун!» Єва гордо відповіла: «Не тьотя Браун, а тьотя Гітлер!».

Найбільша мрія її життя здійснилася за день до смерті.