Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

«Київський котел» сорок першого Погляд ізсередини

Битва за Київ, яка закінчилась у вересні 1941 року оточенням п’яти радянських армій, вважається визначною перемогою вермахту на східному фронті. Однак генерал Гудеріан писав: «Сумнівно, щоб вона дала якісь масштабні стратегічні переваги». А один з розробників плану «Барбаросса» генерал Варлімонт назвав її «лише тактичним успіхом».

Що ж розчарувало цих та багатьох інших німецьких воєначальників?

Тема київського оточення в Радянському Союзі замовчувалася. Воно й зрозуміло: Червона армія втратила там лише полоненими 665 тисяч осіб. Але я знав про це оточення ще дитиною з розповідей батька: він був одним із небагатьох, хто вийшов звідти...

Батько закінчив Київський державний університет на п’ятий день війни й отримав диплом юриста. Хотів на фронт, але у військкоматі сказали: «Юристи з вищою освітою у нас рідкість, тож служитимете за спеціальністю!». Так він став слідчим військової прокуратури Південно-Західної залізниці у званні лейтенанта.

Залізниця надзвичайно важлива для країни в мирний час, а вже під час війни... Постачання фронту, вивезення поранених у тилові госпиталі, евакуація заводів і населення — це не всі її завдання. Недарма німці жорстоко бомбили станції та поїзди (навіть санітарні, з червоними хрестами на дахах). А були й грабіжники, й мародери, які потрошили товарні вагони. Були дезертири, готові на все, — адже їм так чи інакше загрожував розстріл. Отож роботи на залізниці військовому слідчому вистачало.

У першій декаді вересня батька відрядили із службовим завданням у східному, полтавському напрямку. Їхав він на старій «емці», віз із собою друкарську машинку для оформлення протоколів. Коли повертався до Києва, назустріч від краю до краю дороги повільно рухався потік машин та возів. Довелося зупинитись на узбіччі. Раптом із зустрічного автомобіля його гукнув підполковник: «Сапожніков, ти куди?» — «їду з відрядження». — «До німців у лани?! Київ з дня на день буде здано. Повертай назад!» — «Не можу, маю розпорядження». — «Хто його підписав?» — (Батько назвав прізвище начальника). — «Я вищий, ніж він, за посадою та званням. Скасовую його розпорядження і наказую рухатись за мною!..».

Того ж дня, 13 вересня, в’їхали до Лубен. Київ далеко позаду, у двохстах кілометрах. Колона спускалася по шосе до мосту через річку Сула, аж раптом там почалася стрілянина. Назустріч з несамовитим криком «Німці!» бігли люди. Божевільні? Панікери? Та слідом з’явилися танки з хрестами на баштах.

Наші розсипались по кюветах. Хто просто втиснувся в землю, хто намагався стріляти по танках. Батько теж стріляв зі... свого нагана.

А танки насувалися, трощили й давили. Батько бачив, як медсестра з гранатою кинулась у відчаї під один із них... Пострілявши з кулеметів, танки повернулися до мосту. Так закрився «київський котел» — найбільший у світовій воєнній історії.

Далі був суцільний хаос — ніяких регулярних частин! Люди стихійно об’єднувались у невеликі групи. Батько виявився в такій групі єдиним офіцером, і солдати вимагали, щоб він командував. Він хотів відмовитись: «Я ж цивільна людина і в армії зовсім недавно» — але йому пригрозили розстрілом. Батько знайшов вихід: «Приймаю командування, а своїм заступником з бойової частини призначаю сержанта такого-то!..».

За кілька днів командувач Південно-Західного фронту генерал Кирпонос спробував зібрати у Пирятині й упорядкувати цю людську масу. Батько потрапив в один із свіжосформованих підрозділів. За наказом Кирпоноса їх вишикували в колону і стройовим кроком, мало не з оркестром, повели посеред білого дня на схід, у напрямку Лохвиці. Та слідом за літаком-розвідником з’явилися танки з хрестами й відкрили по колоні вогонь. Усі кинулися врозсип, і війська знову не стало. Кирпонос залишився лише зі своїм штабом і за два дні, 20 вересня, загинув, оточений у гаю німецькими танками та піхотою.

Відтоді дорогами повністю володіли німці, обстрілюючи ліси, де ховалися наші, з танків та мінометів. Батько розповідав, що по цій стрілянині можна було перевіряти годинник: рівно о 12:00 вона припинялася (німці обідали), а о 13:00 поновлювалась. Одна з мін розірвалася поблизу батька. На щастя, його лише контузило вибуховою хвилею... Було багато випадків, коли заради порятунку люди спалювали документи й пробиралися на хутори проситись у «родичі».

Батькові поталанило: він зустрів прикордонників, які відступали від самого кордону. Вони не брали до себе нікого, але тут командир зробив виняток. Не можу собі пробачити, що не поцікавився його прізвищем і взагалі детально не розпитав батька. Все думав, що встигну...

Командир прикордонників тримав свій загін у лещатах. Кожен мав голитися і прати підкомірець гімнастерки. І це в лісі, серед боліт! Немає бритви? Голися уламком скла, але зберігай воїнський вигляд!

Якось по «лісовому радіо», тобто від уст до уст, рознеслася звістка: ввечері 22 вересня наша кавалерія розчистить південніше села Остапівна «коридор» для виходу з оточення. Хто не встигне до ранку, той запізниться. Встигло небагато. Загін, в якому був батько, встиг...

Але як опинились у нашому глибокому тилу німецькі танки? Скільки їх було? Хто ними командував?.. За радянського часу було важко отримати відповіді на ці запитання. Навіть маршал Жуков у своїх «Воспоминаниях и размышлениях» написав про київське оточення надто стисло, уникаючи цифр і деталей.

Я зайнявся цією темою у 1980-ті роки, після смерті батька. Запитання, чіпляючись одне за одне, мов шестірні, привели мене в липень сорок першого, коли вермахт стрімко просувався на схід. 15 липня німці були вже у Смоленську. До Москви — 360 км напрямки. Несподівано Гітлер, на превеликий подив своїх генералів, заявив, що Москва для нього — просто «географічне поняття», і зупинив, усупереч плану «Барбаросса», групу армій «Центр». Він сказав, що набагато важливіше захопити Харків і Донбас, — це призведе до «неминучого краху економіки противника». Марно генерали доводили, що Москва — «головний державний, воєнно-промисловий і транспортний вузол росіян», а понадто її взяття викличе величезний психологічний резонанс. Фюрер був непохитний.

Те, що Харків і Донбас винятково важливі для радянської економіки, Гітлер добре знав і раніше. Чому ж він круто змінив стратегію, маючи всі шанси взяти Москву подібно до Наполеона? А причина, я певен, саме в Бонапарті! Гітлер проводив паралель між ним і собою, вважаючи себе не менш великим полководцем і завойовником. Аж раптом через три тижні після нападу на СРСР жахнувся цьому порівнянню. Рік потому, 19 липня 1942 року, під час обіду у ставці «Вервольф» під Вінницею він зізнався: «Якийсь бовдур висунув тезу, нібито Наполеон, як і ми, виступив у похід проти Росії 22 червня. Та, слава богу, я одразу ж зумів спростувати його, протиставивши цьому базіканню думку авторитетних спеціалістів. Вони довели, що Наполеон вирушив у російський похід тільки 23 червня» (Генрі Пікер. «Застольні розмови Гітлера»).

Гітлер робив хорошу міну, але різниця в добу була занадто мала, щоб розвіяти забобонний страх. Замолоду він був художником, і чим ближче німці підходили до Москви, тим сильніше та яскравіше малювалася йому картина пожежі 1812 року, з якої почався занепад Бонапарта. Щоб вирватися з цієї містичної колії, фюрер переконав себе: набагато важливішою за Москву для нього є Україна! «Гітлер інстинктивно відчуває огиду до того, щоб іти шляхом Наполеона. Москва викликає в нього гнітюче відчуття», — сказав тоді один із головних воєначальників вермахту Альфред Йодль.

Отож першою стратегічною метою було оголошено Київ. 25 серпня танкову армію Гудеріана розвернули на південь.

Німці підійшли до Києва набагато раніше, ще в липні. Швидко наступали з боку Житомира та Білої Церкви, але були зупинені біля межі міста 37-ю армією генерала Власова. Того самого Андрія Власова, який у грудні стане героєм оборони Москви, а потім, потрапивши у полон, — зрадником. Однак Київ оборонявся 73 дні завдяки саме йому. Навіть Хрущов у своїх спогадах знайшов для Власова добрі слова: «Він здобув славу хорошого генерала, який уміє командувати військами, будувати оборону й завдавати ударів по ворогу». А от маршал Жуков «не помітив» у зв’язку з Києвом ні Власова, ні 37-ї армії. Це й зрозуміло: книга Жукова була неофіційною радянською історією війни, мемуари ж Хрущова видано на Заході.

Сам Микита Сергійович був у той час першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України та членом Військової ради Південно-Західного фронту (суто партійна, комісарська посада). А командував фронтом генерал Кирпонос, відомий особистою мужністю в боях, а також тим, що сліпо виконував найбезглуздіші накази начальства. У 1940 році він на чолі своєї стрілецької дивізії штурмував місто Виборг по кризі затоки під вогнем фінської артилерії. Багато бійців тоді були вбиті або потонули, але Кирпонос не завагався ані на мить, за що й отримав від Сталіна Золоту зірку Героя Радянського Союзу та звання генерал-майора.

Шана та хвала б новоспеченому генералові, якби не одна дрібниця: в Москві фінни вже підписували мирну угоду, за якою Виборг відходив до СРСР. Треба було просто почекати. Але командарм Тимошенко, який так і не зумів дійти до Гельсінкі, вирішив наостанок похизуватися...

Влітку 1941-го Михайло Кирпонос, який лише три роки тому був начальником Казанського піхотного училища, вже генерал-полковник і керує п’ятьма арміями Південно-Західного фронту. Сталін наказав утримати Київ за будь-яку ціну, і Кирпонос зосередив на захисті української столиці всю свою увагу. Звісно, він не був стратегом, як і його начальник Семен Будьонний, хвацький рубака Громадянської війни, який, крім Південно-Західного фронту, командував ще й Південним. Їм якось не стало на думку, що німці не зобов’язані брати Київ у лоб, а можуть узяти його в широкі кліщі. Лише після прориву Гудеріана з півночі на Конотоп та Ромни обом стало зрозуміло, що пахне оточенням. Будьонний надіслав Сталіну з Полтави шифровану телеграму з проханням дозволити відхід Південно-Західного фронту на тиловий рубіж. Про те ж Кирпонос попросив начальника Генерального штабу Шапошнікова.

Сталін відреагував негайно. Він замінив у Полтаві Будьонного на Тимошенка, а Кирпоносу наказав по телефону «припинити займатися пошуком рубежів для відступу, а шукати шляхи опору... Київ не залишати й мостів не підривати без дозволу Ставки». Щоправда, дав при цьому вказівку «організувати оборонний рубіж на річці Псьол фронтом на північ і захід, відтягнувши на цей рубіж 5-6 дивізій».

Зверніть увагу: «фронтом на північ і захід»! Це означає, що 11 вересня ні Сталін, ні Шапошніков, ані Будьоний із Кирпоносом не знали, що з півдня, від Кременчуга, назустріч Гудеріану поспішає лівим берегом Дніпра танкова армія Клейста: понад сімсот танків, до десяти тисяч автомашин, приблизно двісті тисяч солдатів. Уже 13 вересня вона переріже під Лубнами шосе Київ — Полтава — Харків.

Де ж була повітряна розвідка фронту, якщо вона взагалі була?!

Тепер я знаю, які танки побачив батько: легкі Т-І і Т-ІІ 16-ї танкової дивізії генерала Ганса Хубе. Цікаво, що цей генерал у 1936 році під час Олімпіади в Берліні був комендантом Олімпійського селища. «О спорт, ти мир?..».

У ніч на 14 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-майор Тупіков (колишній військовий аташе посольства СРСР у Німеччині) надіслав до Москви чергове оперативне зведення, закінчивши його словами: «Початок зрозумілої вам катастрофи — справа кількох днів». Він вважав, що необхідно негайно відводити війська з Києва на лівий берег Дніпра, інакше завтра буде пізно.

За кілька годин Сталін викликав Кирпоноса до телеграфного апарата:

— Чи згоден товариш Кирпонос з висновками Тупікова?

— З оцінкою Тупікова не згоден. Ваше завдання, товаришу Сталін, виконаємо: Київ ворогу не віддамо!..

Чи вірив Кирпонос своїй обіцянці, а чи просто страшився гніву вождя? Якщо вірив, то, на відміну від Тупікова, жив ілюзіями, не уявляючи реального стану речей. Як тут не згадати враження Рокосовського від зустрічі з Кирпоносом у липні сорок першого: «Я дійшов висновку, що не до снаги цій людині такі об’ємні, складні й відповідальні обов’язки, і горе військам, йому дорученим».

Сталін, звісно, розумів, що бадьоре запевнення Кирпоноса мало чого варте. Він запросив до апарата Тупікова: чи не змінив той свою думку?

— Ні, товаришу Сталін. Прошу дозволити відведення військ сьогодні.

— Чекайте відповіді!

Але з Москви не надійшло жодних вказівок ні цього, ні наступного дня — мабуть, Верховний Головнокомандувач поринув у болісні роздуми. Лише 16 вересня до штабу фронту прилетів полковник Баграмян з усним наказом маршала Тимошенка залишити Київ і, «прикрившись невеликими силами по Дніпру, розпочати відведення головних сил на тиловий оборонний рубіж. Основне завдання — знищити ворога, що вийшов на тили військ фронту, і в подальшому перейти до оборони по річці Псьол». При цьому Тимошенко всю відповідальність поклав на Кирпоноса: «Нехай проявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямку на Ромни та Лубни, а не чекає, поки ми його витягнемо з кільця».

Завдання було поставлено надто пізно: адже саме 16 вересня вороже кільце остаточно зімкнулося в районі Лохвиці й щогодини ставало щільнішим. А Кирпонос ще більш ускладнив ситуацію, заявивши Баграмяну, що нічого не робитиме без письмового розпорядження: «Питання надто серйозне!».

Баграмян пояснив: Тимошенко не писав нічого через побоювання, що літак буде збито й наказ потрапить до німців. Мені здається, причина була не тільки в цьому: Тимошенко не узгодив свій наказ зі Ставкою і вирішив перестрахуватись. Якби Сталін назвав здачу Києва злочином, маршал міг би твердити, що не давав жодного наказу. Напевно так думав і Кирпонос. Він надіслав до Москви радіограму з проханням підтвердити усний наказ Тимошенка.

Підтвердження прийшло лише 18 вересня. Отоді Кирпонос і склепав у Пирятині військо з різноманітних груп, про які розповідав мені батько. Військо, яке знову розпалося за першої танкової атаки.

Кирпонос загинув у гаю біля села Шумейкове на південний захід від Лохвиці. Там же загинули начальник штабу фронту Тупіков та член Військової ради, другий секретар ЦК компартії України Бурмистенко.

Але де ж Хрущов? А він ще наприкінці липня «пішов на підвищення» — перебрався в Полтаву до Будьонного членом Військової ради всього Південно-Західного напрямку. А потім залишився в тій же ролі при Тимошенкові. Якби не це підвищення, лежати б Микиті Сергійовичу в гаю поруч із Кирпоносом, і вся історія СРСР з 1953 року була б зовсім іншою...

У спогадах Хрущова я натрапив на дивне твердження: «Наприкінці серпня чи на початку вересня (виділено мною. — Авт.) з’єднання противника ударами з півдня і з півночі з’єдналися східніше Києва. Наше угруповання опинилося в оточенні».

Як же так? Навіть я на все життя запам’ятав дату появи німецьких танків у Лубнах, а член Військової ради Південно-Західного напрямку її забув: два тижні туди — два тижні сюди... Але ж там кожний день і навіть година мали вирішальне значення! Дійові особи таких трагедій не забувають їхні дати навіть у похилому віці.

Лукавив Хрущов... Але з якою метою? Навіщо написав, буцімто Київ був оточений німцями наприкінці серпня, а не в середині вересня? Гадаю, він захищав себе від незручного запитання: «Чому перша особа України не з’явилася у столиці, щоб морально підтримати киян у найважчі для них дні?».

Настрій, який панував у місті 29 серпня, за три тижні до його здачі, передає у своєму щоденнику (він доступний в Інтернеті) киянка Ірина Хорошунова:

«Війна набуває неймовірних розмірів. Що означає цей безупинний рух німців? І хоча вони зазнають величезних втрат, хоча все одно я та багато інших упевнені, що переможемо ми, а не вони, все одно факт залишається фактом — вони йдуть уперед, вони загарбали вже величезну територію...

Ми нічого, нічого не розуміємо. Часом охоплює такий страх, якийсь тваринний жах, з яким неможливо впоратись. А подеколи ми все ще чекаємо рішучого перелому, повороту у війні, який має бути, але який так запізнюється.

Містом знову ходять чутки. Хтось каже, що є наказ про здачу Києва. Ми вважаємо, що це провокація. Все говорить про протилежне. Київ будуть захищати. Дуже багато наших військ стягнуто до Києва. І вчора в оперному театрі відбувся мітинг інтелігенції Києва. На ньому знову і знову говорили про те, що Київ був і буде радянським. На мітингу виступав Бажан. Отже, він у Києві. Це дуже добре».

Запис від 16 вересня (кільце оточення зімкнулося, до здачі Києва залишилося три дні):

«Кажуть, що весь Уряд України знову в Києві, а до цього часу ми жили, по суті, без влади. Але й зараз ми не дуже її відчуваємо. Щоправда, в газеті надруковано статтю секретаря ЦК КП(б)У Лисенка про те, що Київ був, є й буде радянським, у чому він клянеться народу»...

Хрущов міг не клястися. Вже сама поява лідера у столиці зміцнила б віру: «Переможемо ми, а не вони!». Але лідер повівся боязливо і сам це розумів, інакше не став би потім підтасовувати хронологію.

І знову щоденник:

«Німці вступили в місто, а ще багато наших бійців залишилося тут. Один з них із шаленим поглядом біг угору Андріївським узвозом. Він біг, як зацькований звір, не знаючи, куди бігти і що робити. Його зупинили жінки, що стояли на парадному, втягнули всередину, умовляли перевдягнутися і сховатися. Він нічого не чув, тремтів і тільки питав: „Що робити? Що ж мені робити?“. Молодий веснянкуватий хлопець з відкритим обличчям, зі світлими, ясними очима...

Навколо всі плакали, так неможливо було спокійно дивитися на відчай і страх цього хлопчика. І здавалося, що весь жах того, що відбувається, вилився у крику парубка у вигорілій військовій радянській формі».

Чому ж Сталін так наполегливо утримував Київ? Щодо цього є різні думки.

Дехто каже — через упертість. Мовляв, він не хотів визнати, що мав рацію Жуков, який ще 29 липня радив залишити Київ і створити надійну лінію оборони на лівому березі Дніпра. Ви вірите цьому поясненню? Я не вірю. Упертість була властива Сталіну, але аж ніяк не безглузда.

Інші вважають, що він не здавав Київ, відволікаючи туди сили вермахту, а тим часом зміцнював оборону Москви. Дуже сумнівна думка. Москва в середині жовтня фактично була беззахисною, а на Сталіна чекав літак з прогрітими моторами, щоб доставити його слідом за урядом до Куйбишева (теперішньої Самари).

Насправді Сталін тримався за Київ, добре розуміючи, яким психологічним ударом для народу буде його втрата. Але це не все. Він дуже розраховував на поставки союзниками до СРСР військової техніки, продовольства тощо, а переговори про це з представниками США і Великобританії мали відбутися в Москві наприкінці вересня. Думаю, Сталіну було дуже важливо не здати Київ до цього терміну: адже союзники могли вирішити, що немає сенсу вкладати мільярди доларів в армію, яка зазнає таких нищівних поразок. На щастя, Рузвельту з Черчіллем вистачило розуму й терпіння.

Червона армія зазнала під Києвом величезних втрат у людях і техніці, німці ж втратили безцінний час. Коли в жовтні вермахт поновив наступ на Москву, почалося осіннє бездоріжжя, автомобілі та гармати грузли в непролазному багні.

А вже 7 листопада, немов на замовлення до річниці Жовтневої революції, вдарив мороз, який щодня сильнішав. «Танки ковзали по схилах, що вкрилися кригою, бо не було спеціальних шипів для траків, — згадував Гудеріан. — Не було ні маскхалатів, ані, що найстрашніше, вовняних штанів. Солдати ходили в бавовняних, і це при 22 градусах нижче нуля! Тільки від обморожень кожен полк втратив уже по 500 осіб, кулемети не могли стріляти через морози»...

Але звідки могли взятися шипи, теплі штани, морозостійке мастило для зброї тощо, якщо Гітлер планував розбити Червону армію за кілька місяців і вже на початку липня вихвалявся, що з нею фактично покінчено?

Не применшуючи героїзму захисників Москви, треба чесно визнати: їм дуже допоміг «Генерал Мороз». Німці не зустрілися б із ним під Москвою, якби не Київ.