Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Техніка особливої секретності Як підривали Київ по радіо

«Успенський собор Києво-Печерської лаври, побудований у 1075-1089 роках великим князем Святославом і розписаний 1897 року всередині відомим художником В. В. Верещагіним, З листопада 1941 р. висаджений у повітря німецько-фашистськими загарбниками...». Так записано в матеріалах Нюрнберзького процесу, наданих радянською стороною. Там же німців звинувачують у тому, що у вересні вони спалили й підірвали ряд прекрасних будівель у центрі української столиці. Мене, корінного киянина, з дитинства турбувало питання: навіщо їм було це потрібно? Тільки-но зайняли місто, збиралися володіти ним вічно — й раптом, попри близьку зиму, знищили кращі будинки. Ідіоти, чи що?..

Коріння розгадки сягають 1920 року, коли Ленін, стурбований зберіганням золота й коштовностей, замовив сейфи з хитромудрими замками талановитому винахіднику-самоучці Володимиру Бекаурі. Той чудово впорався із завданням і, користуючись нагодою, поділився з великим тезкою сміливими ідеями зі сфери воєнної техніки. Ленін був вражений: «Розкажіть це, батеньку, на засіданні Ради з праці й оборони!».

Члени цієї ради — червоні воєначальники та партійні діячі — були в захваті від перспектив, які намалював їм Бекаурі. Виявляється, нову світову війну — «наш останній і рішучий бій» — можна буде вести по радіо. Ворог буде в безсилому жаху від наших радіокерованих танків та літаків, підводних човнів і торпедних катерів! А в його тилу вибухатимуть радіокеровані міни. Було вирішено створити «Особливе технічне бюро з воєнних винаходів спеціального призначення» (Остехбюро) на чолі з Бекаурі.

Спочатку танки з апаратурою Остехбюро виконували чотири найпростіші команди (уперед, ліворуч, праворуч, стоп), але поступово їх можливості розширювались. У 1930-ті роки вони могли стріляти з кулемета та вогнемета, ставити димову завісу й пускати отруйні речовини. Телетанки вперше були використані в лютому 1940 року під Виборгом під час війни з Фінляндією. Кілька Т-26 очолили атаку, але незграбно застрягли у воронках від снарядів і були знищені фінською артилерією.

На тому й закінчилася історія радянських радіокерованих танків. Бекаурі не міг їх удосконалювати: його було заарештовано ще 1937 року як «німецького шпигуна» і розстріляно...

Радіомінам поталанило набагато більше, ніж танкам. Їх успішно випробували у 1925 році під Ленінградом у присутності наркомвійськмора Михайла Фрунзе (сигнал на вибух було подано з відстані 25 км). А за два роки їх автори Бекаурі та Міткевич збільшили дальність дії радіосигналу до 600 км. Міни «Бемі», названі так за прізвищами винахідників, були прийняті на озброєння Червоної армії, і в 1930 році у глибокій таємниці розпочався серійний випуск. Їх позначали абревіатурою ТОС — «техніка особливої секретності». У спеціальні саперні підрозділи, які з ними працювали, зараховували тільки ретельно перевірених людей і брали підписку про нерозголошення.

Тотальна пильність тих часів часто доходила до абсурду. Було наказано вилучити з назви радіоміни прізвище «ворога народу Бекаурі». «Бемі» почали розшифровувати інакше: «БЕздротова МІна». Хоч смійся, хоч плач!..

До 1941 року учні Бекаурі створили міну вдосконаленої конструкції й назвали її Ф-10 (від слова «фугас»). Ось цитата з її технічного опису:

«Конструктивно міна є блоком управління, здатним приймати й опрацьовувати одержувані радіосигнали і видавати електроімпульс, здатний підірвати до трьох електродетонаторів, а з використанням спеціального блоку-розгалужувача — до 36 електродетонаторів. Маса заряду вибухівки залежить від розмірів і характеру знищуваного об’єкта і може складати від кількох десятків кілограмів до кількох тонн».

Такими радіокерованими фугасами й замінували центр Києва спецсапери 37-ї армії генерала Власова за участі співробітників НКВС.

Німці ввійшли до Києва 19 вересня. Перший вибух пролунав 24 вересня о четвертій годині дня. Було зруйновано будівлю комендатури з колишнім магазином «Дитячий світ» на розі Хрещатика та Прорізної. Відтак вибухнув будинок навпроти.

«Німці з криками: „Рятуйтеся, Хрещатик вибухає!“ — кинулись бігти хто куди. Почалась неймовірна паніка, — пише в повісті „Бабин Яр“ Анатолій Кузнецов, який пережив підлітком окупацію Києва. — Вибухи лунали через нерівні проміжки в найнесподіваніших і різних частинах Хрещатика, і в цій системі нічого неможливо було зрозуміти».Вибухи на Хрещатику та прилеглих вулицях тривали близько п’яти діб. Вони спричинили величезну пожежу: перекриття в будинках були дерев’яні, а їжу тоді готували на примусах, і в кожній квартирі зберігалися запаси керосину. До того ж де-не-де на горищах і в підвалах залишались боєприпаси: адже розраховували на вуличні бої... Усього було знищено близько двохсот будинків — зокрема, історична будівля міської думи на теперішньому майдані Незалежності та знаменитий будинок Гінзбурга, на будівництво якого пішло 12 мільйонів цеглин (тепер на цьому місці готель «Україна»). Три кілометри центральних вулиць перетворилися на руїни.

Німці звинуватили у вибухах київських євреїв. Тільки 29 і 30 вересня в Бабиному Яру було розстріляно близько 34 тисяч осіб — від старих до немовлят. Ініціатор залишився в тіні, але, враховуючи безпрецедентний масштаб «акції», без Гітлера тут, безперечно, не обійшлося. Він отримав у Києві чудовий привід для «прискореного вирішення єврейського питання»...

Третього листопада, на сорок шостий день окупації міста, два вибухи перетворили на купу каміння Успенський собор — гордість Києво-Печерської лаври і всієї православної України. І якщо з Хрещатиком давно все ясно: підірвали наші, списали на німців, — то з Успенським собором набагато складніше. Суперечки про те, хто винен у його загибелі, не вщухають і досі.

На початку 1980-х років доля звела мене з цікавою людиною — Михайлом Татарським, який у 1941 році був командиром 11-го саперного взводу спецпризначення. Ми обидва перебували на профсоюзному обліку в Київському комітеті літераторів, і одного разу на зборах, присвячених Дню Перемоги, ветерана попросили поділитися спогадами. Татарський назвав ряд об’єктів, які замінував його взвод, — від залізничних шляхів на станції Жуляни до Успенського собору. «Тільки не бийте мене, друзі, за собор, — сказав він. — Я виконував наказ, підписаний Хрущовим».

З якою ж метою, спитали ми оповідача, було дано такий наказ? Виявляється, воєначальники припускали, що німці встановлять під собором важкі гармати для обстрілу лівого берега, і сподівалися завалити їх уламками... Радіосигнал, за словами Татарського, було надіслано з Борисполя в перші дні після здачі Києва. Міна чомусь не вибухнула (мені хочеться вірити, що хтось із рядових виконавців, аби не брати на душу тяжкий гріх, свідомо схибив при її встановленні). Татарський не сказав, хто третього листопада довів справу до кінця, — він вочевидь сам цього не знав.

Я вважав, що окупанти не причетні до знищення собору. У них не було для цього явної причини. До того ж за годину до вибуху там закінчилося служіння, на якому був президент Словаччини Йозеф Тисо. Німцям не було потреби лякати свого союзника, а головне, до вибуху вони не встигли б вивезти із собору цінне майно. Ще один аргумент я почув від гіда, який водив Київо-Печерською лаврою групу туристів: «Німці завжди були християнами, і на собор у них не піднялася б рука. А більшовики висаджували в повітря свої храми навіть у мирний час».

Мені показували німецький знімок цього вибуху, зроблений з наплавного моста через Дніпро: мовляв, фотограф був заздалегідь готовий до зйомки, тобто знав, що мало відбутись. Я заперечував: це не доказ! Адже багато офіцерів та солдатів вермахту не розлучалися з фотоапаратами, і хтось цілком міг навскидку зафіксувати ефектний кадр...

Але потім я прочитав спогади Альберта Шпеєра — особистого архітектора Гітлера, призначеного міністром озброєнь. Відвідавши в 1942 році Київ, він побачив сумну картину: «Один із найбільш славнозвісних соборів міста став руїною. Як мені сказали, вибухнув розміщений у ньому радянський склад боєприпасів. Пізніше від Геббельса я дізнався, що собор було висаджено в повітря навмисно за наказом Еріха Коха, рейхскомісара України, який вирішив знищити символ національної гордості українців. Геббельс розповів цю історію з роздратуванням; він був явно шокований жорстоким курсом, який проводився на окупованих територіях Радянського Союзу. У той час українці ще були налаштовані настільки миролюбно, що я міг їздити машиною по великих лісах без охорони, а вже за півроку внаслідок жорстокості окупаційної влади по всьому регіону орудували партизани».

Свідчення Шпеєра підкріплюється важливою деталлю з опису радянських радіомін: заряду їхнього акумулятора в найекономічнішому режимі вистачало максимум на сорок діб. І якщо навіть спецсапери замінували Успенський собор напередодні здачі Києва (насправді це було зроблено раніше), то акумулятор «сів би» ще 28 жовтня — майже за тиждень до вибуху, а отже, міна не могла б уже прийняти радіосигнал. Усі мої аргументи на користь «радянського сліду» захитались і потребували вдумливого аналізу.

Німцям не було сенсу лякати свого союзника, президента Словаччини? Невелике цабе — відверта маріонетка, до того ж слов’янин! І що означає «лякати»? Якби це був невдалий замах на Тисо, тоді був би й переляк. Але якщо підірвали самі німці, то за бажання можна навіть полестити союзничкові: «Ми відклали цю акцію заради вашого візиту!..».

Не встигли до вибуху вивезти цінне майно? Звучить, на перший погляд, переконливо: на хазяйновитих синів Німеччини це аж ніяк не схоже. Але, виявляється, у соборі загинули тільки ті ікони та речі, які, на думку експертів рейхслейтера Розенберга, не мали особливої цінності чи були навіть ідеологічно шкідливими. Решту — зокрема, чудову колекцію старовинних ікон — німці завчасно, наприкінці жовтня, вивезли із собору. Врешті-решт вона потрапила в один із маєтків Східної Пруссії, де й згоріла разом з ним у лютому 1945 року.

Більшовики підривали свої храми навіть до війни? З цим не посперечаєшся: Десятинна церква і Михайлівський собор у Києві, храм Христа Спасителя в Москві... Але про повагу нацистів до християнських святинь говорити смішно. Чого вартий наказ фюрера віддати Ленінград фіннам, зрівнявши його попередньо із землею, тобто не залишити каменя на камені й від храмів! Гітлер, за спогадами його особистого прес-секретаря Ернста Ханфштангля, був затятим атеїстом уже в 1920-ті роки.

Отже, «радянський слід» завів мене в глухий кут. З усіх аргументів залишилася лише відсутність у німців причини для підривання собору. Явної, очевидної, справді не було. А от невидима була — у Гітлера і його намісника на Україні Еріха Коха. Щоб краще її зрозуміти, я прочитав у газетному архіві всі номери газети «Українське слово».

Ця газета почала виходити у вересні в окупованому Житомирі й невдовзі по слідах вермахту перебралася до Києва. Її редактором був член мельниківського крила ОУН Іван Рогач родом із Закарпаття. Газета славила перемоги німецької зброї, проклинала «жидо-московський комунізм» і не шкодувала для німців слів вдячності:

«Німецька Армія ввійшла в столицю України, як порядкуюча сила, що здійснює програму Фюрера великого Німецького Народу Адольфа Гітлера. А тією програмою є введення нового ладу в Європі, побудованого на засаді правопорядку та справедливости... Український нарід з тугою ждав визволення. І вірив, що то визволення принесе йому лише німецький нарід, натхнений ідеєю Адольфа Гітлера» (колонка редактора в номері від 24 вересня).

Водночас газета будила національну свідомість, сподіваючись, що Україна стане незалежною державою під патронатом Рейху (чим вона гірша за Словаччину?!):

«Україна знову виходить на міжнародну арену. Українська нація, як стара загартована європейська нація, повинна і мусить знайти собі достойне місце в рамках нової Європи... Кров козацьких предків, кров княжих дружинників, кров наших батьків, борців за українську державність, знову оживає в наших жилах» (передова стаття, 26 жовтня).

Але нацисти мали стосовно України зовсім інші плани. Така позиція газети — як і всієї ОУН — дратувала їх дедалі більше. А надто слоган «В Україні — по-українському», який з номера в номер друкувався в рамці на видному місці.

У листопаді Гітлер зробив Україну рейхскомісаріатом на чолі з Еріхом Кохом, тобто просто адміністративно-територіальною одиницею окупованих східних земель. А щоб не залишалося жодних ілюзій, хто в ній господар, було логічно та символічно висадити в повітря Успенський собор...

Я марно шукав у номері від 4 листопада (3-го газета мала вихідний) повідомлення про вибух. Те ж саме і в наступні дні. «Завдання спілки українських адвокатів», «Український фольклор і Лисенко», «Більшовицька звізда гасне», а про собор жодного слова! Редакція, безумовно, знала, чиїх рук це справа, і не зачіпала небезпечну тему.

А що говорили в місті? Відкриємо щоденник киянки Ірини Хорошунової: «Вибухом у Лаврі знищено старовинну пам’ятку архітектури — Успенський собор. Підірвали його німці. Пояснюють тим, що ніби під ним були міни, і вони не могли їх розмінувати. Немає більше чудового творіння старовинних зодчих» (запис від 6 листопада 1941 року).

Це свідчення розвіяло мої останні сумніви. Разом із розповіддю Шпеєра воно малює чітку картину. Німці не змогли видалити радіоміну під собором (радянські сапери — скористаймось їхньою термінологією — «установили её на неизвлекаемость»). Проте підривати її не було потреби: приймач радіосигналів уже не діяв, а вибухівку могли надійно законсервувати або знайти інше безпечне рішення. Але Еріх Кох не мав такого бажання — запеклий прихильник жорсткого курсу на Україні, він використав цю ситуацію у своїх цілях.

Уперше радянські радіоміни, як і телетанки, застосували проти фіннів. Але танки — наступальна зброя, а радіоміни використовують під час відступу. Червона армія, відступаючи під натиском фінських дивізій у серпні 1941 року, заклала у Виборгу близько тридцяти Ф-10.

Перші вибухи захопили фіннів зненацька, але вони доволі швидко зрозуміли, що до чого, і знайшли слабке місце радіомін. Щоб така міна спрацювала, її радіоприймач має отримати кодовий сигнал на певній хвилі. Цього не станеться, якщо заглушити ефір. Фінни оперативно доправили до Виборга пересувні радіостанції й безперервно транслювали в діапазоні від 25 до 120 метрів веселу польку. Вибухи припинилися. Частину мін знешкодили, а в решти з часом сіли батареї.

Своїм відкриттям фінські сапери поділилися з німецькими колегами, і тим уже в перші дні вдалося розмінувати в Києві цілий ряд об’єктів. Серед них — вокзал, будинок Верховної Ради та сусідній будинок уряду, штаб військового округу на Банковій (нині там адміністрація Президента), музей Леніна на вул. Короленка (Володимирській), оперний театр... Окупанти, зрозуміло, старалися для себе. Так, у врятованому будинку по вул. Короленка, 33 розмістилося гестапо. Але об’єктивно вони врятували Київ від іде страшніших руйнувань. А самі підірвали тільки Успенський собор, що особливо й не приховували.

На цьому можна було б поставити крапку в історії із собором, якби не дві версії про диверсантів. Згідно з першою його підірвала спецгрупа НКВС, згідно з другою — армійський спецназ. Мовляв, обидві групи півтора місяця не зводили очей з головного входу до Києво-Печерської лаври: чи не приїде хто з нацистських тузів? При цьому перша група жила в сусідніх будинках, а друга знаходилась у самій Лаврі.

Обидві версії ніби взято з дешевої шпигунської повісті. Адже в Лаврі стояли німецькі військові частини, «сторонніх» було виселено геть, і знаходитися в ній непоміченими півтора місяця можна було хіба що внизу, у печерах, удаючи з себе святі мощі. А жити по сусідству з Лаврою, ніде не працювати й вести за нею постійне спостереження дуже просто лише на папері. Інформатори поліції — двірники та кербуди (керуючі будинками) — швидко доповіли б куди слід...

Припустімо, що диверсанти мали зілля, яке робило їх невидимками. І що акумулятор радіоміни, ідучи їм назустріч, не розрядився за сорок з гаком діб. Але ж вони мали розуміти просту річ: якщо міна не зреагувала на сигнал у вересні, то щось із нею не так!..

Та ось, нарешті, приїхав досить високий гість — президент Словаччини. Його зустрічає почесний караул есесівців. Тисо відвідує собор. Від’їжджає з Лаври. Міфічні диверсанти чекають чогось іще годину — і лише тоді нібито посилають радіосигнал для підриву собору. З таким самим успіхом можна було висадити його ще у вересні. Більш безглузду операцію важко уявити.

До речі, у присвячених їй публікаціях подеколи подається буцімто той самий кодовий сигнал — число 666. Ну просто містичний трилер! Насправді ж сигнали для радіомін були аналогові, а не цифрові, й звучали в ефірі як безневинні мелодії.

Після здачі Києва Сталін розумів, що Харків теж не втримати. Керувати його мінуванням було доручено полковнику Іллі Старинову, який прославився своїми диверсіями під час громадянської війни в Іспанії. У місті в жовтні 1941 року заклали близько двох тисяч мін уповільненої дії. Тільки тридцять з них були радіокерованими — їх довелося везти з Москви. Спецсапери Старинова замінували нафтобазу, аеродроми, мости, залізничну станцію Харків... Житлові будинки, готелі, театри і храми не чіпали. Хотілося б думати, що жахнулися зробленому в столиці, але, ймовірніше, бракувало часу і вибухівки. Був єдиний виняток: будинок № 17 на вул. Дзержинського. У цьому комфортабельному партійному особняку жив свого часу лідер компартії України Косіор, і можна було припустити, що тут оселиться поважна персона. Під підлогою котельні на глибині понад два метри заклали радіокеровану міну, а вище — звичайний фугас. Німецькі сапери його знешкодили й на тому заспокоїлись. А в ніч на 14 листопада Старинов підірвав особняк з Воронежа по радіо. Загинули командир 68-ї піхотної дивізії вермахту генерал-майор Браун і кілька офіцерів його штабу.

Як правило, радіоміни та міни уповільненої дії знищували набагато більше мирних громадян, ніж солдатів та офіцерів противника. А тут рідкісна удача: ліквідовано ворожого генерала, свої ж під час вибуху не постраждали. Не дивно, що газета «Известия» в 1963 році захоплено розповіла про цю диверсію і всіляко її прикрасила. Командир дивізії Браун став у газеті не тільки начальником харківського гарнізону, а й комендантом міста (хоча комендантом з 24 жовтня до З грудня був Ервін Фіров), а заразом йому додали до прізвища приставку «фон» і назвали двоюрідним братом конструктора німецьких ракет Вернера фон Брауна. При цьому газета промовчала, що у відповідь на вибух німці повісили п’ятдесят харків’ян і заарештували тисячу як заручників...

Після Харкова були тільки поодинокі випадки використання мін Ф-10 — у широкому масштабі вони більше не застосовувались. Але відомо, що їх було виготовлено близько п’яти тисяч. Чому ж Старинову для Харкова видали тільки тридцять штук? Згадаймо, що це відбувалося на початку жовтня, коли німці наближалися до Москви. Радіоміни встановлювали на їхньому шляху поряд із звичайними. Абсолютну ж більшість Ф-10 приберегли для самої столиці СРСР, де було заміновано дуже багато об’єктів — від вокзалів та станцій метро до готелів і Великого театру. До цього списку, за обережним визнанням одного з керівників НКВС Павла Судоплатова, входили й «деякі житлові будинки». Отож зруйнований Хрещатик був лише першим актом задуманої у Кремлі трагедії.

Радянська пропаганда стверджувала, що вермахт не мав радіомін, бо німецькі конструктори не зуміли їх створити. Отже, навіть скопіювати не змогли? Звучить дуже смішно.

Насправді фірма «Сіменс унд Гальске» у 1942 році створила радіоміни Т-20 і навіть експериментувала з ними в Сталінграді, але далі цього справа не пішла, бо Гітлер не терпів нічого, пов’язаного з відступом. Крім того, німці добре знали їхні слабкі місця. Радіоміну можна знешкодити не тільки глушінням в ефірі, а й із допомогою звичайних лопат! Їй необхідна антена завдовжки не менше 30 метрів, закопана в землю. Саперам противника досить було добре перекопати ґрунт навколо підозрілого об’єкта, щоб виявити цю антену. Саме так німці знешкодили міну, закладену в Харкові під будинком штабу військового округу.

Мінування власних міст з їхніми святинями і житловими будинками неможливо виправдати. Але кремлівське керівництво винувате ще й у спробі списати вибухи на окупантів. Я аж ніяк не захищаю нацистів, маю до них величезний особистий рахунок. Та якщо до їхніх незліченних звірств додано хоча б одне вигадане, можна заперечувати Бабин Яр, Хатинь, Освенцим...

Такі голоси вже звучать. Цю міну Кремль заклав під історію.