Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Відбій газової тривоги Чому Німеччина і СРСР не застосували хімічну зброю

Якби Гітлер мав атомну бомбу, він застосував би її без наймейших вагань. У цьому був переконаний навіть рейхсміністр озброєнь Альберт Шпеєр. Але чому фюрер так і не використав хімічну зброю? І чому Сталін не віддав такого наказу, коли доля Москви трималася на волоску? Дехто називає цю загадку чорною дірою в історії Другої світової війни.

Розпочнімо, однак, з Першої світової. Вона мала здебільшого позиційний характер, противники довго товклися на місці — недарма Ремарк назвав свій знаменитий роман «На Західному фронті без змін». На ділянці поблизу бельгійського міста Іпр, де стикувалися позиції британців і французів, боїв не було вже п’ять місяців. А день 22 квітня 1915 року взагалі був тихий, німці майже не стріляли. Напевне теж, подібно до союзників, засмагали на весняному сонечку. Було тепло, дув несильний східний вітер — одне слово, гарна погода.

Раптом з боку німецьких траншей донеслося дивне голосне шипіння. Відтак над самою землею виникла і, швидко збільшуючись, попливла на захід жовтувато-зелена хмара. Дивитися на неї було цікаво. Аж раптом у ніс ударив різкий запах хлору. Перелякані люди втікали від хмари, але було запізно — отруйний газ випалював легені. Загинули близько п’яти тисяч осіб, понад десять тисяч стали інвалідами.

Ділянка фронту завширшки три з половиною кілометра залишилася без захисту. Крізь цей пролом ринули німці в масках із спеціальним просоченням. Їх було порівняно небагато — лише один батальйон, 500 осіб. Стратегічний ефект виявився нульовим, на відміну від психологічного. Як пізніше з’ясувалося, справжній прорив німці готували на східному фронті, а під Іпром був просто «хімічний експеримент»...

Перша в історії газова атака з масовим ураженням людей лягла на репутацію німецької армії чорною плямою. Але кайзера Вільгельма II, він же головнокомандувач, це анітрохи не бентежило. Він вірив у своє божественне покликання і вважав, що на шляху до мети виправдані будь-які засоби. Союзники оголосили Вільгельма військовим злочинцем, проте королева Нідерландів, куди він утік 1918 року, відмовилась його видати. А Гітлер 4 червня 1941-го поховав його з воїнськими почестями. Ще б пак — споріднені душі!

Англійці у відповідь теж почали застосовувати хімічну зброю. Одним із потерпілих став єфрейтор Гітлер: у жовтні 1918 року в Бельгії неподалік від нього розірвався начинений іпритом снаряд. Єфрейтору поталанило: він лише тимчасово втратив зір. І вирішив, що в цьому винні євреї. Він чув, що саме вони винайшли отруйні гази.

Тут я маю представити читачеві німецького хіміка Фріца Габера. 1918 року він одержав Нобелівську премію за промисловий процес синтезу аміаку. Цей винахід уможливив виробництво дешевих азотних добрив, що врятувало мільйони людей від голодної смерті. Низький уклін за це Габеру. На жаль, із початком світової війни він зайнявся бойовим застосуванням газів. Дружина Клара благала його не робити цього («Ти ж не вбивця!»), а він відповідав, що мусить — як справжній патріот Німеччини.

Хлор, який використовували для відбілювання тканин і дезінфекції туалетів, став страшною зброєю. Габер скраплював його у великих сталевих балонах під тиском у шість із половиною атмосфер. Чотири-п’ять таких балонів та балон із стиснутим повітрям з’єднувалися шлангами в одну «газову гармату». Варто було відкрити крани — і стиснуте повітря (125 атмосфер!) з величезною силою видувало через сопла струмені рідкого хлору. Вони вмить перетворювались на хмару газу, яку відносило вітром. Під Іпром німці випустили із сотень таких балонних гармат 180 тонн отрути.

Кайзер був у захваті і присвоїв 47-річному цивільному Габеру звання капітана. Того дня, коли Фріц із гордістю надягнув мундир, його дружина Клара застрелилася... Вона і чоловік були євреями.

На східному фронті німці застрягли поблизу російської фортеці Осовець, через яку проходив єдиний серед Мазурських боліт та озер шлях на Білосток. Її облогу вони почали в лютому 1915 року, обстрілювали з двох 420-міліметрових мортир «Товста Берта», але фортеця не здавалася. 6 серпня її атакували хлором з домішкою брому. Ширина газової хвилі в момент її утворення становила 3 км, висота над плацдармом сягала 15 метрів. Захисники фортеці отруїлися, проте близько двохсот осіб, здатних рухатися, пішли в багнетну контратаку, судорожно кашляючи і випльовуючи кров зі шматками легень. Вони так страхітливо виглядали, що сім тисяч німців, жахаючись, відступили. Ця подія увійшла до воєнної історії як «атака мерців».

Російська армія обзавелася газобалонною зброєю лише 1916 року і вперше застосувала її 6 вересня у Віленській губернії поблизу містечка Сморгонь. Джин, випущений німцями з пляшки — а точніше, з балона, — уражав тепер їх самих...

Найпотрібнішою річчю на фронті поряд із гвинтівкою став протигаз. У Росії хімік Зелінський і технолог Кумманс створили надійний зразок: каучукова маска плюс повітряний фільтр з прожареним березовим вугіллям. Ці протигази армія почала отримувати лише в середині 1916 року. Раніше використовували найпростіші респіратори — маски, просочені спеціальними препаратами або звичайною сечею. Хтось додумався — голота ж бо вигадлива! — як захищатися без протигазів усім разом. При появі газової хмари перед траншеєю мерщій розводили багаття. Гаряче повітря піднімалося вгору, захоплюючи із собою газову хвилю. Інструкція з боротьби із задушливими та отруйними газами наказувала заздалегідь приготувати для цього купи дров, тирсу, солому і пляшки з керосином.

А тим часом газова війна ставала все більш удосконаленою. З’явилися газові авіабомби, виливні пристрої для літаків, газові снаряди, міни і навіть гранати. Протигази рятували від задушливих газів — хлору та фосгену, але вони були безсилі проти шкірно-наривних — іприту та люїзиту, які вкривали тіло виразками і проникали у кров...

Воюючі країни: Німеччина й Австро-Угорщина з одного боку; Франція, Великобританія, США, Італія та Росія з іншого — виготовили в 1914-1918 роках понад 150 тисяч тонн отруйних речовин (найскромнішим був внесок Росії — 3,7 тисячі тонн). Кількість жертв хімічної війни була величезною, але підрахувати її точно ніхто не зміг. Тільки в російській армії, за різними даними, гази вбили від 11 до 56 тисяч осіб. Щоб уявити число інвалідів, треба помножити ці цифри на 10.

Так воювати не можна! Ця думка міцніла в різних країнах і 1925 року втілилася в Женевський протокол про заборону застосування хімічної зброї. Радянський Союз і ще ряд держав підписалися із застереженням, що не будуть застосовувати її першими, а тільки у відповідь. Угода була половинчастою: вона не забороняла розробляти і виробляти хімічну зброю. Дуже скоро, вже 1926 року, цією лазівкою скористалася Німеччина.

Після поразки в Першій світовій війні Німеччина втратила право на повноцінні збройні сили. Версальська угода 1918 року забороняла їй мати авіацію, флот, важку артилерію і танки, а кількість військовослужбовців було обмежено цифрою 100 000. Але на сході тепер був Радянський Союз, завжди готовий допекти Антанті, а з користю для себе і поготів. На німецькі гроші в Липецьку створили школу військових льотчиків, у Казані — школу танкистів, а у Вольську Саратовської області — хімічну школу. Німці також побудували в СРСР завод з випуску отруйних речовин і випробовували їх разом з радянськими військовими хіміками на полігоні «Томка» під Вольськом. У Німеччині це було б нереально через саму лише високу густоту населення.

Вже перші результати показали, що «застосування іприту авіацією проти живих цілей для зараження місцевості та населених пунктів технічно цілком можливе і має велику цінність». Саме таке повідомлення отримав з «Томки» Сталін 31 грудня 1926 року як новорічний подарунок...

У 1933 році з приходом Гітлера до влади співпраця з німцями припинилась. Але залишився надзвичайно цінний досвід застосування хімзброї та захисту від неї.

Згадаймо роман «Золоте теля», написаний 1931 року. Остап Бендер тільки-но переконав Корейка розлучитися з мільйоном «легко і без стогонів». Вони прямували вулицею за грішми, аж раптом завила сирена, і... замість Корейка «на великого комбінатора дивилася дивовижна пика зі скляними водолазними очима і гумовим хоботом... „Що це за жарти?“ — грізно сказав Остап. Але цієї хвилини набігла група людей у таких самих протигазах, і серед десятка однакових гумових пик уже не можна було знайти Корейка... Остапа взяли під руки, і молодецький голос сказав: „Товаришу, ви отруєні газом! Ви потрапили в отруєну зону... Не гнівайтесь, товаришу! Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас віднесемо до газосховища“».

Ілля Ільф і Євген Петров добре знали, про що пишуть. Вони й самі, напевне, потрапляли в подібну ситуацію. 1927 року в країні було створено масове товариство ОСОВИАХИМ («Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству»). Воно не тільки готувало «ворошилівських стрільців», парашутистів та планеристів, а й проводило навчання із ППХО — протиповітряної та хімічної оборони. Будову протигаза й уміння з ним поводитись вивчили у цьому товаристві 38 мільйонів осіб! І вважалося, що цього недостатньо.

Чого тільки не робили для пропаганди протигаза! Так, у листопаді 1935 року двадцять працівників Пантелеймонівського металургійного заводу ім. Карла Маркса (серед них п’ять жінок) здійснили піший похід з міста Сталіно (нині Донецьк) до Москви. Він тривав 25 днів. Усі 1200 км вони йшли в червоноармійських шинелях, із гвинтівками і у протигазах! У лютому 1936 року відбувся 150-кілометровий протигазовий перехід із Калініна (нині Твер) до Москви. Порівняно з першим він видається дитячою забавкою, але цікавий висновок організаторів: «Коні та собаки в дорозі лякалися людей у протигазах. Цей факт говорить про те, що протигаз не став іще звичайним, необхідним приладдям кожного і що ідеї протигазового захисту ще не проникли в усі куточки нашої країни»...

Ідуть один за одним двоногі слоники, лякаючи гумовими хоботами коней... Я сміявся, знайшовши в газетному архіві ці факти. А потім збагнув, що до них слід ставитися всерйоз.

Головною фінансово-промисловою опорою Гітлера був концерн «І. Г. Фарбен», перейменований згодом у «І. Г. Фарбеніндустрі». Він став спонсором нацистів за рік до їхнього приходу до влади. Концерн продукував з вугілля синтетичний бензин — передусім для потреб вермахту. Іншим, особливо секретним напрямом його діяльності було створення та виробництво отруйних речовин — зокрема, «Циклону Б» для газових камер Освенціма, Бухенвальда і Майданека.

1934 року хімік цього концерну Герхард Шредер отримав газ табун, який упродовж кількох хвилин викликає параліч і смерть. П’ять років потому під його керівництвом було синтезовано інший нервовопаралітичний газ — зарин, а 1944 року ще більш сильний зоман, один грам якого робить смертоносними 33 кубометри повітря.

Отже, Гітлеру вистачало хімічної зброї і за кількістю, і за асортиментом. Чому ж він ніде не застосував її? Не з поваги ж до Женевського протоколу 1925 року!

Кажуть, він боявся відплати, добре знаючи, що Сталін і Черчілль теж мають хімзброю. Але за цією логікою не слід бомбити противника, якщо в нього є бомбардувальники... Справа тут, думається, не в наявності зброї у ворогів, а в можливостях захисту від неї.

У Радянському Союзі до війни попри всі кумедні перегини було створено надійну систему хімічного захисту військ та населення. Протигаз мав майже кожен червоноармієць (навіть царська армія під час Першої світової війни отримала їх понад п’ять мільйонів). У тилу 38 мільйонів людей дізналися на курсах, принаймні, як правильно надягати протигаз. У самій лише Москві 860 тисяч жителів мали значок «Готовий до ППХО», який аби кому не давали! А на роботу в період німецьких авіанальотів не дозволялося ходити без протигаза.

Ну а в Німеччині — ні масових курсів, ні значків, ані протигазів для населення. З однієї простої причини: «Нацистські керівники ніяк не хотіли врахувати можливість війни на своїй території... Запевнення Герінга, що жоден ворожий літак ніколи не з’явиться над Німеччиною, було зустрінуте з майже сліпою довірою»... Ці слова належать дуже компетентній особі — генерал-майору пожежної охорони Третього рейху Гансу Румпфу.

І це не все. Для якісних протигазів потрібен природний каучук, якого Німеччина не мала. А синтетичний тоді ще розтріскувався від спекотного сонця і морозів. Тому у вермахті дуже цінували трофейні радянські протигази — вони ж були із справжнього каучуку! Німці не гидували надягати їх після «расово неповноцінних слов’ян» — адже життя дорожче за ідеологію...

От і маємо, що застосувати отруйні гази німці могли вже 1941 року під Києвом, Ленінградом, Севастополем чи Одесою, але хімічний удар у відповідь був би для них згубним. Адже Червона армія теж мала вдосталь хімічної зброї, хоча й не такої різноманітної.

Але чому ж тоді Сталін у морозному листопаді сорок першого не наказав відігнати німців від Москви отруйними газами? Йому, я вважаю, завадили дві обставини, будь-якої з яких було достатньо. Він розраховував на допомогу американців та англійців і, щоб не стати для них монстром, був змушений дотримуватись Женевського протоколу. А якби навіть надумав його порушити, фахівці ввічливо пояснили б вождю, що ці гази дають ефект тільки за умови плюсової температури.

На початку 1942 року військова розвідка доповіла, що на Смоленщині поблизу села Варварове німці змусили полонених червоноармійців надягнути радянські протигази і випробували на них якусь нову отруйну речовину. Протигаз не врятував нікого.... З інших джерел пізніше стало відомо, що в Німеччині спішно готують тару для перевезення отруйних речовин, у кожній роті на фронті з’явився хімінструктор, а замість протигаза FE-37 на озброєння прийнято поліпшений FE-41 (його зразок добули й доставили до Москви).

Висновок очевидний: німці готуються широко застосувати хімічну зброю. Судячи з усього, вона дуже токсична і проникає в організм не тільки через дихальні шляхи, а й крізь шкіру.

Сталін мав прийняти важке рішення. Погрожувати Гітлеру у відповідь хімічним ударом було нерозумно: очевидно, він увірував, що новий газ і FE-41 зроблять вермахт переможцем у хімічному двобої. Створити захисний комбінезон і вдягнути в нього мільйони червоноармійців? На це немає ні часу, ні ресурсів. Сталін обрав третій шлях: доручив радянському послу в Лондоні поговорити з Черчіллем.

21 березня 1942 року Черчілль надіслав «дядечкові Джо», як він у своєму колі називав Сталіна, секретного листа:

«Посол Майський був у мене на сніданку минулого тижня й назвав деякі ознаки того, що німці при спробі свого весняного наступу можуть використати гази проти Вашої країни. Порадившись з моїми колегами і начальниками штабів, я хочу запевнити Вас у тому, що Уряд Його Величності розглядатиме будь-яке використання отруйних газів як зброї проти Росії так, ніби цю зброю було спрямовано проти нас самих. Я створив колосальні запаси газових авіабомб, і ми не забаримось із скиданням цих бомб на всі відповідні об’єкти в Західній Німеччині, як тільки Ваші армія і народ зазнають нападу з використанням подібних засобів».

У відповідь Сталін зробив Черчіллю симетричну пропозицію: застосування Німеччиною хімічної зброї проти Англії радянський уряд вважатиме спрямованим проти СРСР і відповідно реагуватиме.

Черчілль виступив з офіційною заявою про цю домовленість. Вона-то й утримала Гітлера від хімічної війни. Адже англійські літаки вже щосили бомбили німецькі міста, і якби до фугасних бомб додалися газові, віра німців у свого фюрера могла б загинути на три роки раніше.

...28 квітня 1945-го. Бої точаться на околицях Берліна. Гітлеру вже нема чого втрачати. Ось зараз би йому влаштувати газову атаку на кшталт «это есть наш последний и решительный бой»! Чому ж він не зробив цього? Тому що до останньої миті покладав надію на 12-ту армію генерала Венка, яка мала прорвати російське кільце і відстояти Берлін. Від отруйних газів вона ж і постраждала б...

30 квітня Гітлеру доповіли, що армія Венка «застрягла і не може продовжувати наступ». Того ж дня він наклав на себе руки.

Переможцям дісталися трофеї у вигляді 302 875 тонн хімічних боєприпасів. Чиста вага отруйних речовин у них становила 65 тис. тонн. На Потсдамській зустрічі Сталіна, Черчілля і нового президента США Трумена в липні 1945 року було вирішено їх знищити. Але як це зробити? Нормальне знищення — це складні і тривалі технологічні процеси, нездійсненні у зруйнованій Німеччині. Отож переможці підписали секретну угоду про поховання хімічної зброї Третього рейху.

Передбачалося завантажити її на старі судна й затопити разом з ними в Атлантиці на глибині понад 1000 метрів. Але штормова погода і поспіх не дали американцям з англійцями вийти в океан. Вони пустили судна на дно між Данією, Швецією і Норвегією у протоках Каттегат і Скагеррак. Росіяни ж свою частину хімічних трофеїв (понад 150 тис. тонн) потопили розсипом, а судна зберегли — стануть у пригоді! От і лежить на дні Балтики цей спадок фюрера як міна сповільненої дії.

...Михайло Ломоносов з гордістю і надією сказав колись: «Широко простирає хімія руки свої в справи людські!». Як виявилось, занадто широко.