Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

«Чай, віскі, потанцюймо...» Чи були інтерклуби в північних портах СРСР таємними борделями

Починаючи з осені 1941-го, з Ісландії, Шотландії, Ліверпуля йшли на схід через Баренцове море каравани суден — конвої. Вони везли до СРСР бойову техніку та безліч інших вантажів — допомогу США і Великобританії своєму союзникові по антигітлерівській коаліції.

Плавання тривало 10-12 днів, і будь-який з них міг стати останнім для кожного судна і кожного моряка. За конвоями активно полювали з баз в окупованій Норвегії німецькі субмарини та надводні кораблі на чолі з лінкором «Тірпіц». Хлопці, яким пощастило досягти портів призначення — Архангельська, Мурманська чи Молотовська (нині Северодвінськ), мріяли розслабитися на березі після довгої гри зі смертю. Але як?!

Традиційний спосіб зняти стрес — випивка і жінки — погано працював на радянській території. Видана на борту інструкція наказувала не купувати спиртне з рук — можна отруїтися! Ну а місцеві жінки, стримуючи себе, уникали «контактів з іноземцями», знаючи, чим загрожує громадянам СРСР це формулювання...

Британці звернули увагу радянських офіційних осіб: екіпажам конче потрібна розрядка! Москва дозволила створити в Архангельську і двох інших портових містах «клуби інтернаціональної дружби», де союзні моряки могли б спілкуватися з радянськими дівчатами. Ці «будинки Черчілля», як називали їх у народі, породили похмуру легенду. Її покладено в основу кіносценарію, за яким відомий російський режисер Олексій Учитель задумав зняти фільм.

Згідно з легендою, інтерклуби насправді були борделями. Туди набирали вродливих комсомолок від 17 до 25 років. Коли у 1945-му відплив останній конвой, їх вивезли на баржі у відкрите море й потопили торпедою з підводного човна...

Не казатиму, що НКВС був на таке нездатний, адже ще Ленін із Дзержинським ставили «революційну доцільність» вище моралі та законів. Але саме доцільність тут відсутня! Почну з найпростішого: навіщо топити баржу торпедою, якщо можна відкрити її кінгстони? Тихо, дешево й немає зайвих свідків — підводників... Та головне, навіщо взагалі було топити? Щоб світ нічого не дізнався про три радянські борделі? Тоді слід утопити й клієнтів, тобто британських та американських моряків (їм-то рота не стулиш!). А дівчата — якщо припустити, що борделі були, — напевно б давали підписку про нерозголошення, та й без неї, щоб себе не ганьбити, тримали б язика за зубами.

Те, що в інтерклубах не було нічого схожого на бордель, підтвердили моряки-ветерани з британського товариства «Російський конвой». Так, пили горілку, заїдали ікрою, танцювали з російськими дівчатами під патефон чи оркестр, проте вони зовсім не були повіями! А французький історик Жорж Блон, який розмовляв з багатьма учасниками конвоїв, пише у своїй книжці: «Дівчата Інтерклубу не вміли розмовляти англійською і взагалі не розуміли цю мову, за винятком декількох слів. Перебуваючи під пильним наглядом компетентних органів, вони навіть усміхатися побоювались. Гьорлс кружляли в танку, наче дерев’яні, що бентежило моряків».

Часом усе ж виникали любовні стосунки — молодість брала своє. Не одна дівчина поплатилася за них роками таборів згідно із сумнозвісною 58-ю статтею. Ці трагедії теж страшні, але надто звичайні для того часу і програють в очах кіношників ефектній легенді.

Але як постала ця легенда? Адже диму без вогню не буває. Певно, вона стала відлунням іншої північної трагедії.

Старожили селища Ліїнахамарі Мурманської області розповідали, що під час німецької окупації в Печензькій затоці стояла баржа з російськими жінками. Це був бордель для офіцерів вермахту. Мабуть, багато жінок знаходились там не з власної волі, інакше навіщо б німцям тримати баржу далеко від берега. Коли Червона армія пішла в наступ, судна в бухті бомбили. Багато з них затонуло, зокрема та баржа. Місце її загибелі досі називають у селищі «Дівочий затон».

«Чоловік за природою воїн, а жінка — спочинок воїна», — писав улюблений філософ Гітлера Фрідріх Ніцше. У Третьому рейху цю думку втілили на практиці у вигляді армійських борделів. Спочинок спочинком, але була й інша мета: знизити у вермахті рівень венеричних захворювань. Гонорею або сифіліс мав кожен десятий, що, звісно, зменшувало боєздатність. Не тільки фюрер, а й його генерали надавали борделям великого значення. Відкриймо щоденник Франца Гальдера, начальника Генерального штабу сухопутних сил вермахту, за період з 23 липня по 7 серпня 1940 року. Францію переможено, на черзі вторгнення в Англію. У вищих воєначальників безліч турбот, вони готують десантну операцію, але при цьому тричі за два тижні на своїх нарадах обговорюють питання про армійські борделі!..

Спочатку туди брали виключно чистокровних арійок, оскільки статеві зносини з представницями «нижчих рас» вважалися «злочинним розбазарюванням сім’яного фонду німецької нації». Від бажаючих стати працівницею борделю (слова «повія» старанно уникали) не було відгону. Ще б пак! Цих жінок прирівняли до державних службовців: їм платили зарплатню, надавали пільги, нараховували для пенсії трудовий стаж. А багато з них до того ж пишалися своєю професією, вважаючи, що виконують патріотичний обов’язок перед батьківщиною.

Але виявилося, що в борделях не мед. У солдатських «норма виробітку» була вдвічі більшою, ніж в офіцерських: до кожної повії згідно із затвердженими в Берліні нормативами «прикріпляли» 100 чоловіків, і кожного з них вона мала обслужити п’ять-шість разів на місяць. І спасибі, якщо в тилу, а не близько лінії фронту! Арійських претенденток майже не стало, й довелось вербувати кадри серед слов’янок.

В окупованому Києві були два широковідомі доми розпусти: шикарний у Палаці піонерів (нині в цьому будинку № 2 на Володимирському узвозі міститься Національна філармонія) і дешевий, доступний солдатам, на вул. Саксаганського, 72. Молодих киянок, звичайно, не заохочували благами, як німок. Вони раділи вже з того, що не голодують. Втім, були серед них і професіоналки, які займалися проституцією в довоєнному Києві. Адже радянська влада, як не старалася, не змогла її викоренити.

Після визволення Києва доля цих жінок склалася по-різному. Одні залишили його заздалегідь разом з відступаючим вермахтом, інших на підставі доносів сусідів та знайомих позбавили волі за «зраду Батьківщини» або за «вихваляння фашистського ладу» (статті «Статевий зв’язок з ворогом» у Карному кодексі не було). А на вул. Саксаганського, 72 за іронією долі працює міський шкірно-венерологічний диспансер.

Червоноармійці, на відміну від німецьких солдатів, обходилися без борделів. У перший період війни, під час відступу, більшості було зовсім не до сексу. «Я мріяв тільки дожити до темряви, коли бій ущухав. Після цього можна було перевести дух... У такі години хотілося тільки спати, навіть голод не так відчувався — лише б забутися», — згадував білоруський письменник Василь Биков.

Потяг до жінок прокинувся, коли фронт рушив на захід. Про це свідчать навіть пісні тих років: замість дружини, що безсонно чекає бійця біля дитячого ліжечка, в них з’явилися розвесела смуглянка-молдаванка і принадна незнайомка з «Випадкового вальсу» («Ночь коротка...»).

Солдати вирішували проблему власними силами, хто як міг. Офіцерам було простіше: мало не всі вище командира взводу мали «похідно-польових дружин» з-поміж телефоністок, медсестер тощо. Жінками при цьому керувало не тільки кохання, а й потреба в захисті: якщо ти «при комусь», не домагатимуться...

І все ж у Червоній армії 1944 року задля експерименту було створено два борделі (про це розповів чеський літератор Шнайдер зі слів генерала Антипенка, заступника маршала Жукова з питань тилу). Називалися вони будинками відпочинку для офіцерів. Перша група відпочила, як і було задумано. А відтак борделів не стало. Все закінчилося дуже по-нашому: офіцери повернулися на фронт, узявши своїх нових подруг... У Німеччині таке було б абсолютно неможливо.

Є в наших жінок особливість, яку важко передати словами, простіше навести приклад. На початку 1990-х років я приїхав у відрядження до Луцька й замешкав у центральному готелі в одномісному номері. Приліг відпочити з дороги, як раптом задзвонив телефон. «Вам не сумно в нашому готелі?» — спитав приємний жіночий голос. Спросоння я не одразу збагнув, про що йдеться: «А що ви можете запропонувати?» — «Шампанське, цигарки, масаж...» — «Ні, дякую, це не для мене» — «А що для вас?» — «Романтичне кохання, яке ви запропонувати не можете» — «Напевно, так...».

Треба було чути, з яким жалем і слабкою ноткою надії пролунали останні слова!

Як назвати цю рису наших жінок? Іскрою чистоти, яка не гасне в наймерзенніших життєвих обставинах? Не знаю, я не Лев Толстой. А втім, справа не в назві. Головне, ця риса у них є. Навіть у повій.

Радянська влада боролася з проституцією розмаїтими методами. Спочатку «жриць кохання» просто розстрілювали. Відома телеграма Леніна, надіслана 9 серпня 1918 року до Нижнього Новгорода голові губернського виконкому Федорову: «Треба напружити всі сили, ...навести негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, які споюють солдатів».

У роки непу (1921-1927) повій намагалися перевиховати. Потім оголосили «класовими ворогами». Вже не ставили до стінки, але відправляли в табори НКВС за вигаданими звинуваченнями. Тоді ж, у 1930-ті роки, цензура заборонила засобам масової інформації будь-які згадки про проституцію в СРСР. До середини 1980-х офіційно проголошувалося, що у нас з нею давно покінчено і що вона існує тільки в «загниваючому капіталістичному світі». А вона була!

Тому й виявилася такою живучою легенда про борделі для союзників. Радянські люди добре знали звичай вітчизняної пропаганди не називати речі своїми іменами і традиційно підозрювали її у брехні. «Інтерклуб, кажете? Все з ним зрозуміло!..». Але навіть найбільший брехун інколи каже правду.

А фільм Олексія Учителя так і не було знято: Міністерство культури Росії відмовилось його фінансувати. Голлівуд же погодився, але за умови, що не буде російського режисера та російських акторів. Чорнушний проект пішов на дно, як горезвісна баржа з легенди.