Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Армія відчаю Народне ополчення по-радянськи і по-німецьки

Радянське народне ополчення... Що ми знаємо про нього? Правду затуляють міфи — старі й новомодні. Ополченці виглядають у них або героями-добровольцями, або гарматним м’ясом. Істину, як водиться, треба шукати десь посередині.

Коли Сталін оговтався від шоку, викликаного нападом «дружньої» Німеччини, німці були вже східніше Мінська. Напрошувалось порівняння вермахту з наполеонівською армією: вона перейшла кордон майже того ж дня (23 червня) і стрімко просувалася до Москви тим самим шляхом. Тоді, 1812 року, на допомогу російському регулярному війську прийшло народне ополчення. Сталін використав цей історичний досвід. Третього липня, виступаючи по радіо, він закликав створювати ополчення «в кожному місті, якому загрожує небезпека ворожої навали». Московський міськком партії ще напередодні дістав вказівку набирати в ополчення чоловіків від 17 до 55 років, які з різних причин (віку, стану здоров’я тощо) не підлягають призову до армії.

«Добровільна мобілізація» розпочиналася з мітингів на підприємствах і в установах. Спочатку виступали партійні активісти. Вони повторювали слова вождя: «Гітлерівська фашистська армія гак само може бути розбита і буде розбита, як була розбита армія Наполеона». Лейтмотивом звучало: «У цей грізний час ми всі як один маємо піднятися на захист своєї улюбленої Батьківщини!».

Чи не була дружба з Гітлером величезною помилкою або, того гірше, злочином? Сталін розумів неминучість цього запитання і третього липня намагався на нього відповісти:

«Можуть спитати: як могло статися, що Радянський уряд пішов на підписання пакту про ненапад з такими віроломними людьми і нелюдами, як Гітлер та Ріббентроп? Чи не було тут з боку Радянського уряду помилки? Звичайно, ні!.. Ми забезпечили нашій країні мир упродовж півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якби фашистська Німеччина ризикнула напасти на нашу країну всупереч пакту».

Вона ризикнула. Ну й де ж ті сили для відсічі? Чому «непереможна і легендарна» Червона армія здає місто за містом? Якщо справа в неочікуваному нападі, як сказав Сталін, то чому мудрий вождь сліпо вірив «віроломним нелюдам» і не був до нього готовий? Обговорювати це побоювалися навіть у своєму колі — вуха НКВС були скрізь...

Наприкінці мітингу секретар парткому пропонував записуватися в ополчення. Більшість робили це насправді добровільно, вважаючи, що Червона армія за кілька місяців буде в Берліні. Інші хотіли б відмовитись, але не могли: це означало визнати перед усім колективом своє боягузтво і відсутність патріотизму.

У Москві за перші чотири дні до народного ополчення записалися майже 170 тисяч осіб. І хоча на збірні пункти з’явилися не всі, було сформовано 12 дивізій на базі дванадцяти районів столиці. В їхньому складі були батальйони викладачів та студентів Московського державного університету, дві роти Союзу композиторів, письменницька рота...

Ополченців планували розмістити в школах та клубах, забезпечити зброєю і навчити азів військової справи. Але московські дивізії одразу були відправлені за 30-100 км від міста копати протитанкові рови і займатися стройовою підготовкою. Йшли пішки. Гвинтівки, сказали, видадуть потім.

Деякі дослідники вважають, що Сталін боявся тримати у столиці десятки тисяч озброєних людей. Він добре пам’ятав, чим це закінчилося в Петрограді 1917 року, от і вирішив перестрахуватися... Дуже правдоподібна версія! Сталін майже підтвердив її після Перемоги в 15-му томі своїх творів (с. 228): «Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, ідіть геть, ми поставимо інший уряд»...

Дивізії народного ополчення створювали і в інших містах. У Ленінграді вже 6 липня у списках було майже 100 тис. осіб. На Україні партійний лідер Микита Хрущов підняв вікову планку для ополченців до 60 років — він завжди перевиконував сталінські плани. Але щось у нього не склалося — в липні дивізію ополчення було сформовано лише в Кременчуці.

У Києві російський сценарій чомусь було порушено: загони ополченців одразу ввійшли до складу армійських дивізій. Хрущов у своїх мемуарах не назвав причини і взагалі не згадував про ополчення. Очевидно, генерал Власов, який відігравав в обороні Києва ключову роль, не ризикнув довірити велику ділянку людям, які толком не вміють стріляти.

Звичайно ж, не всі ополченці вперше взяли до рук зброю. Серед них були навіть учасники громадянської війни — зокрема добровольці, яким за шістдесят. Але проблема була ще й у самій зброї. Німці захопили склади Червоної армії поблизу західного кордону, і навіть звичайні гвинтівки Мосіна стали дефіцитом. Більшості ополченців вручили старі, зібрані, де тільки можна, мало не в музеях. Це були переважно гвинтівки Першої світової війни — французькі, англійські, бельгійські. Траплялися також трофейні: фінські, польські, японські... «Рідних» патронів для іноземних гвинтівок було дуже мало, а радянські до них не підходили.

Дуже бракувало ополченню й досвідчених командирів. Армія допомогла тут кадрами лише частково: як мінімум половиною рот і взводів командували люди цивільні. Командиру належало мати пістолет. Зазвичай давали старий ТК зразка 1927 року, давно знятий з озброєння. Стріляти з нього влучно і швидко було майже неможливо.

І все ж таки несправедливо твердити, що ополченців кинули проти вермахту беззбройними. А показувати, як вони йдуть на танки з держаками від лопат, і зовсім нечесно (це зробив в одному своєму фільмі Микита Михалков). В Англії загони місцевої самооборони спочатку були озброєні не краще. Поки влітку 1940 року Америка обіцяла їм гвинтівки, вони шукали німецьких парашутистів з мисливськими рушницями та вилами (читайте Черчілля!). Їх врятував від зустрічі з танками Клейста і Гудеріана найкращий в Європі протитанковий рів — протока Ла-Манш.

Ополченці липневого набору навіть зовні мало нагадували воїнів. Багато з них вирушили з Москви на позиції у власному взутті — зокрема, в модних тоді білих парусинових черевиках, які чистили крейдою або зубним порошком. Комусь видали червоноармійське обмундирування третього строку служби, комусь дивну чорну форму дореволюційних часів (за чутками, її носили робітничі підрозділи царської армії), більшість же були у своєму, цивільному вбранні. Ополченець Московського педінституту — один з небагатьох, хто вижив, — розповів курйозний, але характерний випадок. Його товариша, відрядженого до Москви за пляшками з «коктейлем Молотова», затримали пильні жінки, здебільшого літні, і почали голосно кликати міліцію. Чорна гімнастерка, не наша гвинтівка та ще й борода — явно німецький диверсант! Міліція була тут як тут і дуже неохоче відпустила бідолаху після перевірки документів...

Ополчення — це армія відчаю, останній аргумент держави, яка програє війну. Проблеми зі зброєю та обмундируванням тут неминучі. А от те, що замість бойової підготовки ополченців навчали марширувати і проводили з ними політ-заняття — це суто радянське. У липні 1941 року Сталін повернув у Червону армію комісарів і політруків, надавши їм практично ту саму владу, що й командирам. Енергії в них вистачало, але чого вони могли навчити ополченця? Правильно окопуватись, влучно стріляти, плазувати по-пластунськи — це не їхній профіль. Проте спробував би командир заперечити проти нескінченних політзанять!

Траплялися, щоправда, й розумні комісари — на щастя для бійців.

У наш час, коли виникло і стало буденним поняття «відкосити від армії», досить складно уявити людей, які рвалися б на фронт. Це були насамперед 15— 16-річні хлопці. Їм не терпілося стати героями, і вони намагалися приховати свій вік. Когось комісія проганяла: «Йди додому, підрости!» — але когось вносила до списків, щоб виконати спущений згори план.

Та що там хлопці — навіть дорослим нерідко здавалося: «Без мене фашистів не розіб’ють!». Багато з таких романтиків ішли в ополчення, хоча могли з чистим сумлінням залишатися в тилу, маючи броню оборонного підприємства чи несумісне зі службою в армії здоров’я.

Вистачало, звичайно, і спритників, які всіляко ухилялися не тільки від «добровільної», а й від звичайної армійської мобілізації. У хід ішли не тільки липові довідки. «Ухиленці» використовували підозріливість радянської влади, яка вважала, що громадяни окремих категорій можуть на фронті перебігти до ворога. Досить заявити, що маєш родичів за кордоном (піди-но перевір це під час війни!) — і на передову тебе не пошлють. Допомогала також «ворожа» національність батьків, але тут було важливо не перестаратись. От приклад з архіву: якийсь К. указав в анкеті, що батько у нього поляк, а мати німкеня. Його відправили додому, але невдовзі з’ясували, що батьки К. білоруси. Результат — трибунал і штрафна рота.

Я дивився телевізійне інтерв’ю про битву під Москвою, яке маршал Жуков дав письменнику Симонову. Маршал, на відміну від Хрущова, згадав ополчення, але «забув» сказати про його величезні втрати.

— Там були вчені поважного віку, інженери, працівники культури... Їм довелося вчитися у процесі бою, але поступово вони набиралися досвіду й билися непогано. Були серед них шістдесятирічні бійці, які, почавши війну під Москвою, закінчували її на підступах до Берліна...

Письменник мовчки слухав, хоча сам воював і, безумовно, знав ціну цій казці. Дев’ять з дванадцяти московських дивізій народного ополчення загинули вже восени 1941 року на Смоленщині — який там Берлін?!

— Я вважаю, що формування таких дивізій, безумовно, виправдане, — закінчив Жуков.

У суто воєнному розумінні він правий: ополченці допомогли відстояти Москву та Ленінград, трохи уповільнили просування німців Україною. А скільки талантів і просто чудових людей втратила при цьому країна, маршала не хвилювало. Назву лише одного з них — українського вченого Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея). Ще в 1920-ті роки він запропонував проект космічних подорожей, який підказав американцям спосіб висадки людини на Місяць. У лютому 1942-го ополченець Кондратюк загинув у Калузькій області, на батьківщині іншого піонера космонавтики — Ціолковського...

Рівно за рік до нападу на СРСР Гітлер за сорок днів підкорив Францію. Він був упевнений, що з Росією теж легко впорається. Але тут його чекали згубні сюрпризи, немислимі у Франції, — зокрема, народне ополчення.

Фюрер ухопився за цю російську ідею три роки потому, коли Червона армія наближалася до Німеччини. Було створено фольксштурм — народне ополчення в німецькому варіанті. Радянська пропаганда говорила про нього вкрай скупо й неохоче. Вона мала на це серйозні причини...

Гітлер видав наказ про фольксштурм у вересні 1944 року. Починався він так: «Після п’ятирічної надзвичайно важкої боротьби внаслідок відходу всіх наших європейських союзників ворог на деяких фронтах стоїть поблизу чи на самому німецькому кордоні. Він напружує всі сили для того, щоб розбити наш Рейх, а німецький народ і його соціальний порядок знищити. Його мета — викорінення німецької людини».

Зауважмо, що у «відході» на пару тисяч кілометрів від Волги та Кавказу Гітлер звинувачує винятково союзників Німеччини. Доблесний вермахт тут ніби ні при чому, але йому необхідна допомога. І фюрер наказує створити фольксштурм з усіх чоловіків від 16 до 60 років, здатних носити зброю. Він, як і Сталін, доручає цю справу партійним керівникам областей — гаулейтерам. А контролювати їх має Борман, який виконує обов’язки заступника фюрера по партії.

Поки що все йде за радянським зразком. Ось-ось на підприємствах підуть мітинги із закликами записуватись до фольксштурму. Але тут починається німецька специфіка. Ніякої гри в «добровільну мобілізацію»! Якщо ти не інвалід, не ув’язнений і не зайнятий у трудовій службі Рейху, йди до фольксштурму — це наказ! За такого підходу мітинги — марнування часу.

Фольксштурм не мав дивізій, а тільки батальйони, які складалися в середньому із 600 осіб. На відміну від однорідного радянського ополчення, він був розділений на чотири розряди залежно від здоров’я та віку бійців. Батальйони першого розряду із здорових чоловіків 20-60 років входили до полків та дивізій вермахту. Таких батальйонів було 20%. Решта несли службу у своїх округах, без відриву від дому. Вони мали затикати дірки в обороні в разі прориву противника, боротися з ворожими парашутистами, диверсантами та розвідниками, охороняти концтабори. На них покладалося також придушення можливих повстань, оскільки десятимільйонна маса іноземних робітників та військовополонених на території Німеччини могла будь-якого дня стати критичною.

Шість мільйонів фольксштурмістів давали клятву вірності Гітлеру і проходили 48-годинну військову підготовку. Їх учили стріляти з гвинтівки і гранатомета «панцерфауст» (відомого нам як фаустпатрон). Вони мали освоїти багаторазовий протитанковий гранатомет «панцершрек» і метання ручних гранат. Знаменитий «шмайсер» не входив до програми, але міністерство Шпеєра обіцяло налагодити для фольксштурму виробництво дешевого пістолета-кулемета МР-3008. Одне слово, все було продумано по-німецьки ретельно.

На практиці зброї не вистачало навіть батальйонам 1-го розряду, декому видавали на перший час (який дуже легко міг стати останнім) саперні лопатки. 3-й розряд — парубки з гітлерюгенда — міг розраховувати лише на одноразові фаустпатрони, а 4-й — напівінваліди та добровольці, старші за 60 років, — мав користуватися мисливськими рушницями й різномастими трофейними гвинтівками.

Гітлеру боялися говорити про це. Він вірив, що фольксштурмісти стануть рятівною перепоною на шляху ворога. Більшість із них насправді билися як смертники, особливо в Берліні, коли було вже абсолютно ясно, що війну програно. Що ними керувало? Я шукав відповідь у різних джерелах. І почав з газети «Правда», думка якої з усіх питань була, по суті, думкою самого Сталіна.

У січні 1945 року настала довгоочікувана мить — Червона армія ввійшла на територію Німеччини, у Східну Пруссію. Її головне місто Кенігсберг чинило відчайдушний опір і було взяте тільки 10 квітня, коли радянські війська вже наступали на Берлін.

Маршали Жуков і Конєв прагнули оволодіти Берліном до 22 квітня — на честь 75-річчя від дня народження Леніна. Сталін і всі наступні радянські вожді дорого цінували такі символи. Але Берлін теж виявився дуже твердим горішком. Незважаючи на значну перевагу радянських військ у живій силі та техніці, червоний прапор над рейхстагом змогли підняти тільки 2 травня. «Під час Берлінської операції, — згадував Конєв багато років потому, — гітлерівцям удалося знищити й підбити понад 800 наших танків та самоходок. Причому основна частина цих втрат припадає на бої в самому місті».

Газета «Правда», природно, мовчала про втрати. Але чому, детально розповідаючи про бої в Німеччині, вона не помітила фольксштурмістів? Серед захисників Кенігсберга їх було 30 відсотків, у Берліні — не менше половини...

Перше пояснення лежить на поверхні. Визнати, що серед переможених було багато літніх людей і підлітків, значило б принизити Перемогу, вистраждану радянським народом. Але газета «Правда» і Сталін дивилися глибше. Розповівши про участь фольксштурму, довелося б відповідати на запитання: чому цивільне воїнство навіть після смерті фюрера чинило такий шалений опір? Пояснити це загороджувальними загонами СС не можна. У Берліні «фаустники» стріляли з верхніх поверхів сотень будинків — які вже тут загородзагони... Залишився б єдиний варіант відповіді: фольксштурмісти були задурманені геббельсівською пропагандою! А тоді особливо допитливі захотіли б дізнатися, що ж їм брехав Геббельс.

Цього запитання у Кремлі боялися. Про німецьке ополчення наказано було забути: немає фольксштурму — немає проблеми! І забули. На розчарування журналістів, які мріяли познущатися над фюрером: мовляв, набрав військо з тих, хто вже міг ходити і ще міг ходити...

Геббельс був талановитим майстром брехні. Часом він кривив душею навіть у своєму щоденнику. Але цей запис від 2 березня 1945 року, на жаль, правдивий:

«Переді мною лежить наказ маршала Конєва радянським військам. Маршал Конєв виступає в цьому наказі проти пограбувань, якими займаються радянські солдати на східних німецьких територіях... Конєв вимагає від командирів вживати найсуворіших заходів проти розтлівання радянських військ... В окремих селах та містах численних ґвалтувань зазнали всі жінки від десяти до сімдесяти років... Проти цього ми розгорнемо тепер широку кампанію в країні та за кордоном».

Очевидно, щоденник Геббельса під час перекладу скоротили — адже, крім пограбувань і групових ґвалтувань, були вбивства. Подробиці легко знайти в Інтернеті — наприклад, у спогадах командира взводу Л. Рабічева «Війна все спише»...

Як таке стало можливим? У чому причина? Згадаймо банальну істину: бумеранг повертається. Німецькі окупанти лютували в Росії, Україні, Білорусі. Ось одна лише замітка фронтового кореспондента газети «Правда» в номері від 15 грудня 1941 року: «Війська генерала Власова, зайнявши Солнєчногорськ, рухаються на захід. Три села — Лазареве, Єлізарове, Поповка — виглядають так, ніби по них пройшлися розжареним залізом. Німці, залишаючи села, спалюють їх. Анна Чикова стоїть біля свого згорілого будинку і розповідає про дикі насилля та пограбування, які не припинялися ні вдень, ні вночі...».

Чи ось — навскидку — номер газети «Известия» від 12 вересня того ж року. Вся сторінка заповнена жахливими свідоцтвами, а вгорі величезними буквами лозунг: «КРОВ ЗА КРОВ! СМЕРТЬ ЗА СМЕРТЬ!». І під ним: «Радянський народ жорстоко помститься фашистському звіру за всі його злодіяння».

Солдати Червоної армії не тільки читали газети, а й багато самі бачили по дорозі на захід. Три роки накопичувалась ненависть — і вибухнула. Багато командирів і політпрацівників спочатку навіть сприяли цьому. Так, у військах генерала Черняховського, що наступали на Східну Пруссію, було розмножено плакат: «Воїн Червоної Армії, перед тобою лігво фашистського звіра!». Натяк більш ніж прозорий...

Геббельс дійсно розгорнув широку кампанію в країні і за кордоном. Він надав світовій спільноті через генерала Гудеріана факти злочинів проти мирного населення Східної Пруссії. Але на тлі того, що світ дізнався про Освенцім, Майданек та інші нацистські концтабори, це не спрацювало. Тим паче що союзники самі були не без гріха: особливо відзначилися зґвалтуваннями сенегальські солдати армії де Голля.

Зате в Німеччині кампанія Геббельса мала повний успіх. Він зумів переконати німців у тому, що Червона армія знищить їх усіх поспіль. От і розгадка фанатичного опору фольксштурму на східному фронті.

Сталін видав 23 лютого 1942 року наказ № 55, ключова фраза якого звучала так: «Гітлери приходять і йдуть геть, а народ німецький, а держава німецька залишаються». Дивлячись уперед, він розумів, що не слід розпалювати ненависть німців, бо після війни з ними доведеться будувати «демократичну Німеччину». Армійські політвідділи навесні 1945-го провели на основі цього наказу «роз’яснювальну роботу». Але на джина, випущеного з пляшки, вона майже не діяла. Маршал Конєв у квітні вдався до надзвичайних заходів: наказав розстріляти перед строєм сорок ґвалтівників. Це одразу вирішило у військах 1-го Українського фронту проблему взаємин з мирним населенням...

А як же пам’ятник воїну-визволителю в берлінському Трептов-парку з урятованою дитиною на руках? Кажуть, що це не просто пропагандистський символ, — його творців надихнув справжній факт... Не бачу тут суперечності: в армії були різні люди. Та й будь-яка людина є неоднозначною.

У 1990-ті роки я розмовляв у Петербурзі з письменником Борисом Стругацьким. Він сказав чудову річ: «У кожній людині є ангел і диявол, але в різний час один з них помітніший».