Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

1

Нещодавно я дивився дебати про тортури на одному з американських телеканалів.

Один політик каже: ми - американці! Ми цим займатися права не маємо! У нас демократія. У нас тортури Конституцією заборонені.

А другий йому: та ти на результат подивися! Одного терориста трохи покрутили - він, гад, зізнався-розколовся, ми стільки народу врятували, запобігши терактам! Ти дивись, користь же яка!

Якщо у країні, яка вважає себе цитаделлю демократії, ведуться такі дебати, якщо катують (зрозуміло, заради спільної користі), не звертаючи уваги на дебати, то повірте, що в Радянському Союзі сумнівів, як вчинити з полковником Пеньковським, не виникло. Його катували. Катували довго, наполегливо, з насолодою.

А щоб мати уявлення, як саме, рекомендую побувати в будь-якій країні, яка колись була частиною великої й непорушної, щасливої й могутньої соціалістичної співдружності. В будь-якій країні вам покажуть музей таємної поліції. Недавно я побував у Будапешті. Там у будівлі таємної поліції камери тортур були влаштовані в напівпідвальному приміщенні великого сірого будинку в центрі міста на мальовничому бульварі. Вішали в камері, яка вікном виходить на перехрестя двох вулиць. Через замазане білою фарбою віконне скло чути, як за вікном перехожі сміються, як автомобілі піпкають, як трамваї гримлять. Перед смертю все це можна було відчути. А щоб вашим вереском перехожих за вікном не лякати, м'ячик в рот сунули і рот зав'язували ганчіркою.

Але до повішення треба було ще дожити. Деякі камери там - метр двадцять заввишки. А ще є камери, в яких вода холодна по коліно, а то й по пояс. Камери, де били гумовими палицями, обвішані по стінах брезентовими матрацами, щоб ніякі крики не порушували спокій законослухняних громадян. Ну, а решта як скрізь у нас. На електричній плитці п'яти палили, в дупи ворогам електричний паяльник пхали, застосовували всякі різні настільки ж прості і настільки ж ефективні методи дізнання.

Якщо так працювали наші молодші брати по класу, то не сумнівайтесь - у «Старшого брата» методи дізнання були не менш дієві. Через все це полковник Пеньковський пройшов.

А потім його стали посилено готувати до судового процесу. З Олегом Пеньковським працювала знаменита масажистка спортивного товариства «Динамо» Катя з ніжною кличкою Кирдик. Була вона зовсім непримітною, зросту невеликого, міцненька, виглядала молодо, роботу свою любила.

Будь-який масажист на вашому тілі миттєво знайде якісь горбики, на які слід натискати пальцями, ребром долоні або ліктем. Натискати так, щоб ви кричали. У когось ці больові точки на литках, у когось на спині, у когось кульшовий пояс слабенький. Професіонали найперспективніше місце за дві хвилини знайдуть. І будуть натискати.

У Каті Кирдик був свій професійний почерк. Вона викликала судоми - страшні, дикі, глибокі та тривалі.

13 березня 1963 року Пеньковський Олег Володимирович постав перед Військовою колегією Верховного суду. На лаву підсудних його проводила масажистка Катя Кирдик. По плечу поплескала: не підведи, а то сам знаєш, що буде.

13 березня 1963 року Олег Пеньковський постав перед Військовою колегією Верховного суду.

Всі запитання та відповіді були заготовлені заздалегідь. На репетиціях. Але навіть якщо Пеньковський і відхилявся від тексту сценарію, нічого страшного в тому не було - люди ж у залі всі свої, всі перевірені і спеціально для такого випадку підібрані.

Пеньковський відповідає на запитання прокурора.

В будь-який момент, коли Пеньковський трохи відступав від тексту, суддя оголошував перерву, і Пеньковського виводили в кімнату з потужною звукоізоляцією, де Катя Кирдик переконувала його, що відхилення від заготовленого тексту неприпустимі.

Суд тривав три дні. Люд у залі гнівно таврував зрадника. В ті роки 15 років були максимальним терміном. Після того - вишка.

Прокурор вимагав смертного вироку. Суд усе ж, зважаючи на фронтові заслуги, виніс вирок - 15 років тюремного ув'язнення.

Тут треба особливо зупинитися на системі підбору тих, ким наповнювали залу суду.

Влада у нас, як відомо, належала народу. А Комуністична партія вела й спрямовувала цей народ до нових перемог і звершень. Партія - наш поводир.

І ось на найнижчому рівні управління народ вибирає найбільш авторитетних своїх представників. Партія пропонує кандидатів з самих народних глибин: Іванова, Петрова, Сидорова. Всі одноголосно і дружно за них голосують. Вибрані товариші приступають до роботи. Двоє мовчать, рішення рідної Партії схвалюють і сміливо проводять в життя. А третій зауважує, що ось тут у нас щось не так. І ось тут. Треба б виправити і поліпшити. Партія погоджується: молодець! Зірко недоліки помічаєш!

Тільки наступного разу цей пильний у список кандидатів не потрапить. У списку будуть мовчазні Іванов з Петровом і новенький Федоров. І народ за них одноголосно проголосує. Потім кращий з них потрапить у вищий список і буде в ньому значитися до того часу, поки чогось такого-такого не помітить і не запропонує поліпшення. З ним, зрозуміло, погодяться. Але наступного разу він просто не виявиться у списках кандидатів. В жодних. Ніколи. А хтось буде підніматися все вище й вище. До самої Верховної Ради! І голосувати, голосувати, голосувати. За подальший розквіт науки й культури! За непорушну дружбу народів. За підвищення добробуту трудящих. За мир у всьому світі! За новий поворот генеральної лінії рідної Комуністичної партії.

А на кожному заводі, в кожному цеху вже підростав кадровий резерв охочих потрапити хоч у який-небудь список, готових заради цього кричати на мітингах і зборах те, що в даний момент кричати наказано: сьогодні за Сталіна проти Троцького, завтра за Хрущова проти Сталіна, потім за Брежнєва проти Хрущова. Далі - скрізь.

Ось цими ударниками комуністичної праці, тричі перевіреними, чотири рази просіяними крізь дрібні сита кадрової політики партії, і заповнювали зали судів.

Але й ці хлопці обурилися, коли суддя оголосив 15 років Пеньковському: так як же так! Він нашу рідну владу зрадив!

Пеньковського вивели. І тоді з'явився секретар суду і трударів заспокоїв:

- Магазин, буфет і стіл замовлень відкриті до півночі. Прошу не штовхатися - всім вистачить. А з приводу вироку, дорогі товариші, прошу не обурюватися. Скоро повторимо.

2

Пеньковського вивели із зали суду. І тут повідомили, що це поки не суд, а генеральна репетиція. На репетиції він виконував свою роль недостатньо впевнено і переконливо.

Підготовка до нового суду тривала ще два довгих місяці. З ним відпрацьовували кожне речення, кожен вигук, кожну відповідь на запитання.

Утримували його почергово у двох різних камерах. Одна зі щедрою їжею, свіжим повітрям, гарячим душем і м'якою чистою постіллю. Друга... Ну, ви самі розумієте. Репетиції суду тривали щодня по 10-12 годин. Потім - масаж. Заспокійливий, розслаблювальний, заколисливий. Або - нестерпні судоми. У Каті-майстрині руки вже дуже були вмілі. Залежно від результату занять ніч була в тій камері чи в другій.

І лише коли було остаточно встановлено, що до суду клієнт готовий, що не підведе, його знову посадили на лаву підсудних. І знову його проводжала турботлива Катя: ти вже постарайся...

Пеньковський виступає перед судом.

Суд пройшов краще, ніж генеральна репетиція. І дали йому не 15 років, а вищу міру. Відразу ж після процесу поширилися чутки про те, що Пеньковський помилуваний і залишився живий, що йому змінили зовнішність і дали інші документи. Ці чутки циркулюють до цього часу; їх джерелом були неодноразові репетиції процесу, які завершувалися винесенням відносно м'якого вироку.

Пеньковський слухає вирок.

Разом з ним на лаві підсудних сидів зв'язковий британської розвідки Гревіл Він. Він отримав 8 років, але наступного року був обміняний на спійманого радянського розвідника.

Громадянин Великобританії Гревілл Вінн, зв'язковий Пеньковського, виступає в суді. Він був арештований спецслужбами Угорської Народної Республіки в Будапешті 2 листопада 1962 року і переданий СРСР. Засуджений до 8 років позбавлення волі; через рік його обміняли на радянського розвідника Конона Молодого, що попався у Великобританії.

Я абсолютно свідомо не торкаюся долі американських і британських учасників цієї історії. Вони самі розповіли багато. А те, що не сказано, нехай розкопують американські та британські історики. Якщо їм, звичайно, цікаво. Моє ж завдання лише в тому, щоб скласти всім відомі, всім видимі шматочки в єдину мозаїку.

3

Про те, що Пеньковського здав американець, нам, майбутнім видобувним і оброблювальним офіцерам ГРУ, неодноразово казали викладачі Першого факультету Військово-дипломатичної академії Радянської Армії. Було ясно, що у викладачів робота така - залякати молодих розвідників, бажання відбити до супостата перебігати: перебіжить, а вони тебе здадуть, як Пеньковського.

Але викладачі наші за рідкісним винятком були людьми розумними, бо слова свої підтверджували фактами, з якими було важко не погодитися. А факти зводилися до того, що Пеньковський заважав військово-промисловому комплексу США.

4

ГРУ і КДБ - ворожі організації.

Як Гестапо і Абвер.

ГРУ добувало таємниці противника, КДБ наглядала за ГРУ. Ми були завжди поруч. І чекісти посміювалися: так ми вашого Пеньковського вирахували майже за рік до арешту! Та ми реготали, слухаючи кожне його слово під час зустрічей з чужоземними розвідниками в Москві!

Зараз Інтернет заповнений спогадами чекістів, які стежили за Пеньковським: ми реготали...

Всі чекісти вірою і правдою служили своєму режиму, режиму ідіотів і злочинців. Цьому режиму вони клялися у вірності. Полковник Пеньковський Олег Володимирович наносив смертельний удар владі, яку чекісти повинні були захищати. Але вони реготали... І нічого не робили.

5

Пеньковський був убитий. Тим часом процес розпаду Радянського Союзу набирав обертів. У 1963 році повстав Кривий Ріг. Було спалено відділення міліції, на телеграфному стовпі повішений міліціонер, який стріляв у люд. Бунт довелося душити вогнем на ураження. Призвідників - вірніше тих, кого такими виставили на суді, - розстріляли.

Але повстав Сумгаїт.

Напруга зростала, все повинно було вибухнути і завалитися. І тоді Хрущов пішов на крайні заходи. Радянський Союз став закуповувати хліб у клятих капіталістів, в основному в Америці. В 1963 році Хрущов заплатив за ввезене зерно та інше продовольство 520,3 тони золота.

Хрущов був зрадником, ворогом народу, зрадником Батьківщини. Якби він малу частку того золота платив власному народу, то в країні був би достаток хліба, м'яса, масла і всього іншого. Але Хрущов чітко стояв на своєму: нехай селяни в колгоспах грошей не отримують, нехай вироджуються і спиваються, а золото віддам американцям. Нехай Америка процвітає. Нехай американському фермеру буде добре.

Так і пішло. Щороку Хрущов, а потім ті, хто його змінив, платили Америці данину сотнями тон золота, щоб власний народ вимирав у злиднях. Жебраками легко керувати.

Система налагодилася проста: золото, яке кремлівські вожді платили американцям, до нас уже ніколи повернутися не могло. Це втрата непоправна. А пшениця - продукт відновлюваний. В Америці наступного року виростала нова пшениця. І її знову продавали за золото.

Радянський Союз будував усе нові ракети й підводні човни, танки й бойові літаки. Заради того, щоб відбити можливий напад: віддамо останнє, але ракет наклепаємо. Лише б не було війни. Але Америці було зовсім нічого нападати на дурнів, які добровільно віддають свої скарби. Навіщо на них нападати, якщо вони й так данину справно платять?

6

А Радянський Союз готувався до зруйнування проклятого капіталізму. Радянський Союз будував підводні човни і ракети, танки і стратегічні бомбардувальники. Все більше і більше. Радянський Союз озброював увесь світ автоматами Калашникова. Радянський Союз підтримував будь-яких борців проти капіталізму, будь-яких екстремістів і терористів. І співали ми пісню: іншого немає у нас шляху, в руках у нас гвинтівка.

Іншого шляху дійсно не було. Прокляте капіталістичне оточення треба було знищувати. В іншому випадку Радянський Союз повинен був неминуче впасти, бо переваги вільної економіки перед бюрократичною були надто очевидні.

Але наші вожді, вкладаючи жахливі засоби у виробництво зброї і підтримку борців проти капіталізму в усьому світі, не задумувалися над досить простим питанням. Якщо ми в кінцевому підсумку поламаємо капіталізм, то хто ж нас тоді буде годувати?

7

Жовтень 1962 року - апогей розвитку Радянського Союзу. Вища точка польоту.

Далі почалося ковзання вниз. Вожді розуміли: треба щось або когось міняти. Перш за все - Хрущова. Змова назрівала.

У жовтні 1964 року Хрущов відпочивав на берегах Чорного моря. У цей час без його відома було зібрано пленум Центрального Комітету. І Хрущова ввічливо попросили повернутися в Москву.

Хрущов сказився. Як? Який пленум? Чому не доповіли?

Хрущову ніхто нічого не пояснював: повертайся, чекаємо.

А хрущовська охорона - це КДБ. Хрущовська охорона - в підпорядкуванні генерал-полковника Семичастного.

Весь урядовий зв'язок - це теж КДБ. Він теж підпорядкований генерал-полковнику Семичастному.

І весь урядовий транспорт - кораблі, поїзди, літаки, - все це КДБ.

Хрущов - у руках товаришів з гарячими головами і холодними серцями. Він прилетів до Москви. І тут 13 жовтня 1964 року люди, яких Хрущов сам піднімав з грязі просто в князі, висловили йому все, що про нього думають. Хрущов того дня був знятий з усіх посад. Наступного дня, 14 жовтня, рішення партії було оформлене офіційно.

Через п'ять днів, 19 жовтня 1964 року, начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР Маршал Радянського Союзу Бірюзов Сергій Семенович загинув у авіаційній катастрофі.

Поки Хрущов був при владі, його ніхто не чіпав, але справу Пеньковського йому не забули і не пробачили.

Ключовий момент

Часто чую: але ж ідея правильна! Це втілення великої ідеї злочинне і безглузде.

Не будемо сперечатися. Але помітив тенденцію. Заради втілення великої ідеї у всьому світі загинули сотні мільйонів людей. Але скрізь, у Радянському Союзі та Албанії, в Китаї та на Кубі, у Північній Кореї й Угорщині, в Румунії та Камбоджі, у В'єтнамі й Ефіопії численні спроби втілити велику ідею в життя завжди мали однаковий результат: кордон на замку, тотальний розгул бюрократії, концтабори, нескінченні черги, брак усього, голод, масове знищення людей, всевладдя таємної поліції, поголовне стукацтво і великий вождь на чолі країни, який ішов з поста тільки в результаті перевороту або смерті.

За ціле століття спроб (і катувань) ні в кого нічого доброго не вийшло: тільки осяйне сліпуче завтра при сірому і брудному сьогодні.

Так давайте ж прикинемо: чи могла бути ідея великою, якщо всі її прихильники - злочинці та дурні?