Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Віктор Суворов про свої книжки та про себе

Народитися мене випало на Далекому Сході в 1947 році. Дитинство пройшло в далеких і дуже навіть далеких гарнізонах - Барабаш, Янчиха, Слов'янка, знову Барабаш, Рязанівка... І було там все, що потрібно людині для повного щастя: самохідні гармати СУ-76 і СУ-100, зенітні гармати 52-К, бронетранспортери БТР-40, БТР-152 і навіть БТР-50П, гаубиці М-30 і Д-1, артилерійські тягачі, танки ПТ-76 і ще багато-багато всього різного, включаючи кинуті укріплені райони по всьому узбережжю Тихого океану.

В Барабаші стояла дивізія, у Слов'янці - теж, тому школи там були великі, а в Рязанівці у нас була одна вчителька на всі чотири класи. Вона ж була і директором школи, і прибиральницею. В одній кімнаті сидів і перший, і другий класи, потім, у другу зміну, в тій же кімнаті - третій і четвертий. По п'ять-шість хлопців у кожному класі. Вчителька вела половину уроку з першим класом, другу половину уроку - з другим, а після обіду першу половину уроку - з третім класом, другу - з четвертим.

У вересні 1957 року мого батька після 12 років служби на Далекому Сході перевели в Київський військовий округ. У Конотопі ми жили на вулиці Гарматній, тобто на Пушкарській чи Артилерійській, якщо російською мовою перекласти. Навчався я у школі № 8. Перші чотири класи - п'ять різних шкіл. Коли ми виїжджали з Рязанівки, вчителька вирвала листок із зошита і написала довідку: «Володя Різун за вересень отримав відмінні оцінки з таких-от предметів...» Печатки в неї, ясна річ, не було. Чисто конкретно: фількіна грамота. І тоді батько у штабі засвідчив цей документ печаткою 72-го гвардійського Порт-Артурського ордена Олександра Невського мінометного полку.

В серпні 1958 року я вступив до Воронезького суворовського військового училища. Суворовські училища були створені за наказом товариша Сталіна в 1943 році. При ньому цих училищ було 15. Крім того - два суворовські училища НКВС. У тих були не червоні погони, петлиці і лампаси, а сині. Їх називали «аракчеєвці». Після Сталіна в системі Міністерства оборони було створено ще два СВУ: Ленінградське й Мінське. Організація всіх суворовських військових училищ була встановлена особисто товаришем Сталіном: начальник училища - генерал-майор, у нього три полковники в заступниках: перший заступник, начальник навчального відділу та начальник політичного відділу. У кожному училищі - сім рот. Ротні командири - підполковники, взводні - майори. Прапорщиків тоді не було, були надстроковики. В кожній роті - старшина роти, в кожному взводі - заступник командира взводу. Тобто в кожній роті по чотири надстроковики або прапорщики, якщо перевести на сучасні поняття.

У взводі - 25 суворовців, в роті - 75, в училищі - 525. Однак виганяли звідти нещадно. Після першого року навчання зазвичай робили невеликий додатковий набір. Після того непридатних виганяли, але нового набору не було, тому в училищах був некомплект, який у кожній роті збільшувався з наближенням до випуску.

Під час мого навчання начальником Воронезького СВУ був полковник Іванов, потім генерал-майор Дудоров. Командиром роти був підполковник Меркулов, потім - підполковник Істомін. Командирами взводу послідовно були майор Федоров, капітан Дементьєв, майор Степанський, майор Панфьоров. Старшиною роти всі роки був старшина надстрокової служби Черних, заступником командира взводу - старшина надстрокової служби Усков.

Військове містечко, в якому розташовувалося училище, було побудоване за Олександра Третього спеціально для штрафного батальйону. Будинки двоповерхові, цегляні, збудовані на століття. В центрі - потужна споруда, на першому поверсі якої кілька десятків опрічних камер, під стелею - тюремні віконця з ґратами і залізними віконницями.

У наш час у цих камерах розташовувалися склади училища, від збройових до речових і продовольчих, - камер було багато. А на другому поверсі були величезні зали. У мій час там розміщувалася грандіозна бібліотека і читальний зали. Бібліотека була не просто грандіозною, але розкішною.

Під час війни німці були на правому боці річки - там, де лежить місто, - а на лівий бік їх не пустили. Це було передмістя, назва йому - Придача. Ось на додачу і розташовувалися ці самі казарми. Перед початком боїв - а вони у Воронежі були такими ж жорстокими, як і в Сталінграді, - міську бібліотеку вивезли в незламні казарми.

До 1917 року Воронеж був містом купецьким, промисловим, а ще раніше Петро Перший тут будував флот для виходу в Азовське й Чорне моря. Міська бібліотека була напхана книжками XIX століття. Місто було буквально стерте з поверхні землі під час війни, а казарми на Придачі встояли, й лише на деяких будівлях залишилися сліди осколків.

Після війни місту було не до бібліотеки - її все одно не було де розміщувати, бо вона так і залишалася в нашому училищі. В основне книгосховище, зрозуміло, нікого не пускали, книжок тих нікому не давали. Виняток становили ті окремі не цілком нормальні книголюби, які в неділю приходили добровільно книжкові завали розбирати, сортувати, розкладати, складати каталоги. Робота просувалася повільно, але ніхто й не квапив. Після війни минуло майже два десятки років, а робота все ще не була завершена.

Що з тією скарбницею стало потім, не знаю. Але підозрюю, що міська влада просто забула про те, куди відправили бібліотеку під час війни. Їм ніхто про це й не нагадував.

Навколо будівлі з опрічними камерами та бібліотекою непробивним прямокутником стояли всі інші споруди: штаб, казарми, навчальні корпуси, їдальня, два спортзали, санчастина, лазня та все інше. У всіх інших будівлях вікна були нормальні, високі й широкі, але в кожному віконному отворі стирчали шматки потужних сталевих прутів від ґрат, які випиляли, перетворюючи містечко штрафного батальйону в місце підготовки юного військового покоління. Глядацька зала була влаштована у просторій і високій батальйонній церкві, в якій знесли дзвіницю, а на місці вівтаря звели сцену.

Розпорядок був суворий і чіткий: підйом о 7:00, зарядка, туалет, ранковий огляд, сніданок, 6 годин занять, обід, 2 години вільного часу, 2 години обов'язкової самопідготовки, вечеря, час необов'язкової самопідготовки (можеш уроки вчити, а можеш книжку читати), вечірня прогулянка (тобто строєм з піснями), вечірня перевірка і відбій.

В 13 років я написав свій перший роман - про механічного кота, якого використовували в розвідувальних і терористичних цілях. Справа давня, але іноді чортики в бік вилами дряпають: а чи не відновити текст? Адже вийшло цікаво.

Вчили нас добре і за особливою програмою. У звичайних школах - десять класів, в СВУ - одинадцять. Наприкінці кожного навчального року здавали іспити. Після іспитів - табори, де підготовка тривала. Коли підросли, кожне літо - стажування у військах: форма солдатська, тільки чоботи не кирзові, а ялові, офіцерські. Розпорядок на стажуванні армійський, з підйомом о 6:00 і бойовою підготовкою без попуску і спрощень.

А мої викривачі викривають: в 11 років вступив до суворовського училища! Ось вона, корупція! Ось він, блат!

Для більшої переконливості викривальнику слід було б повідомити: він же в 11 років поступив, а всі інші он у якому віці... Але викривачі чомусь уточнювати не стали.

Бо якщо б повідомили, що іншим було по 15-16 років, тоді виникла б неясність: що ж я один серед цих лобів робив? Мене за особливою програмою вчили чи як? А коли тих лобів випустили і відправили до вищих військових училищ, що ж зі мною стало? Залишили повторити курс?

Так от, громадяни, всіх тоді брали в 11 років. Так ще в 1943 році встановив товариш Сталін. Перша рота була наймолодшою. Наступного року їй присвоювали наступний за зростанням номер: рота ставала другою, ще через рік - третьою і так далі. Шоста рота - передвипускна, сьома - випускна. В першу роту нас зараховували після четвертого класу в 11 років. Коли нам було 12 років, рота ставала другою, а коли 17 - сьомою. У 18 років училище закінчували.

Кадетське братство жило в атмосфері якоїсь внутрішньої шляхетності, і я б навіть сказав - аристократизму. Падлюки і мерзотники в тій атмосфері не виживали. Наші кадетські колективи від Пітера до Усурійська відрізнялися від усіх інших. У школу вранці прийшов, потім пішов додому. В дитячі виправні установи одні приходять на короткий термін, інші на тривалий; з'являються нові друзі й вороги, йдуть старі. А ми з першого дня на сім років були спресовані в єдину родину. І з першого дня кадети зі старших рот пояснювали правила кадетської поведінки і наполегливо їх насаджували. Нещадно каралося стукацтво і будь-які інші гидоти. Провину, вчинену на першому році, пам'ятали завжди. Той, хто в колектив не вписувався, йшов сам. Того, хто не витримував навантаження, відраховували.

В моєму відділенні при вступі було вісім осіб.

Після першого року навчання вигнали Женьку Маслова, додали Ваню Сархош’яна. Після другого року вигнали Володю Солопова. Після третього Вітю Шилова перевели до Київського СВУ, Сашу Слукіна відрахували за станом здоров'я. Після четвертого року вигнали Костю Барашкіна і Ваню Сархош’яна. Після шостого року - Володю Ліфшиця. До випуску дійшли двоє - я і Саша Юрін. Сашку, привіт!

Потрібно визнати, що наш випадок нестандартний. Але загалом картина була така: набрали 75 осіб у роту, через рік додали 10, через сім років випустили 49 осіб.

В 1963 році Воронезьке СВУ розформували. Мене перевели в Калінінське СВУ, яке я закінчив влітку 1965 року.

І знову викривачі тріумфують: це його по блату влаштували...

Спантеличимо викривачів запитанням: якщо мене по блату перевели в інше училище, то що сталося з моїми товаришами?

Розсіємо туман: у 1960 році Микита Хрущов ударив по армії.

Вона була скорочена на мільйон двісті тисяч осіб. Реорганізація торкнулася й суворовських училищ. Було вирішено термін навчання скоротити з семи років до трьох. Але якщо термін скоротити, то в тих же казармах та навчальних корпусах можна готувати вдвічі більше майбутніх офіцерів. Отже, кількість суворовських училищ можна скоротити. В системі Міністерства оборони їх було 17, вирішили залишити 9. Реорганізацію провели з розумом. В 1960 році на три роки був припинений прийом у всі суворовські військові училища. Тому восени того року в усіх училищах залишилося по шість рот. Не стало перших рот - їх не набирали. У кожному училищі з'явилися вільні казарми та навчальні корпуси. У тому ж році було розформовано Саратовське СВУ. Шість його рот розіслали по інших училищах. При цьому роти на частини не рвали, колективи, що склалися - не ламали.

Наступного року у всіх суворовських училищах вже не стало не тільки перших, але вже й других рот. І було розформовано три училища: Оренбурзьке, Тульське і Тамбовське. В наше Воронезьке СВУ прибуло дві роти з Тули. Першої та другої рот у нас немає, зате є дві шості та дві сьомі.

В 1962 році у всіх училищах не стало й третіх рот. У тому році тим же порядком були розформовані Новочеркаське і Ставропольське училища.

В 1963 році дійшла черга й до нас. Три роти воронезьких суворовців перевели в Калінін. Цього ж року відновився прийом. Але тепер вже брали у віці 15 років. Ми цих хлопців називали «кутузовцями». Були вони славними і правильними, але з нашої точки зору, в системі суворовських училищ щось було назавжди й безповоротно втрачено.

В 1964 році було розформовано Куйбишевське СВУ. У тому ж році систему нумерації рот змінили. Тепер номер роти не відзначав твого старшинства. Він нічого не відзначав - просто номер. Ми, не згинаючись, пройшли від першої до шостої включно, але замість найбажанішої й почесної сьомої роти раптом потрапили в четверту. Уявімо, що у звичайній школі десятий клас раптово назвали б шостим або п'ятим.

В період мого навчання начальником Калінінського СВУ був генерал-майор Костров, командиром моєї роти - підполковник Прохожаєв, командиром взводу - майор Топорков, старшиною роти - старшина надстрокової служби Алфьоров, заступником командира взводу - старший сержант Маслов.

Будемо вважати, що в Калінінське СВУ мене перевели по блату, але щоб не було нудно, разом зі мною по тому ж «блату» перевели ще три роти моїх товаришів. А всього за п'ять років реорганізації «по блату» перемістили 2410 суворовців з восьми розформованих училищ у дев'ять, що залишилися.

Не знаю, чи були колись у суворовських училищах погані командири або погані викладачі. Мені за сім років такі не зустрічалися. А кадетські червоні погони з буквами «Кл СВУ» я зберігаю донині.

Після СВУ я поступив на другий курс Київського вищого загальновійськового командного двічі Червонопрапорного училища імені Фрунзе - його якраз щойно перевели з Одеси до Києва. Історія тут ось яка. У Києві військових училищ було багато. Серед них - одне з дуже скромним ім'ям ККТУ - Київське командно-технічне училище. У назві не було присутнє навіть слово «військове». Але якщо училище командне, то вже ясно, що воно не цивільне. Курсанти носили танкові емблеми, командував училищем генерал-майор артилерії Мухачов. А готували там офіцерів Ракетних військ стратегічного призначення для служби в частинах і з'єднаннях, озброєних виробами 8К63, 8К64 і 8К65, тобто стратегічними ракетами середньої і міжконтинентальної дальності. Товариш Хрущов зробив акцент на ракети і розгорнув потужну систему підготовки командних, інженерних та технічних кадрів, але незабаром з'ясувалося, що така кількість офіцерів ракетним військам стратегічного призначення непотрібна. В 1965 році ККТУ справило останній випуск «танкістів» і було закрите.

А в цей час Одеському вищому загальновійськовому командному училищу стало тісно в рідних стінах. Тісно стало тому, що там крім радянських офіцерів готували ще борців національно-визвольних рухів. Зараз весь світ бореться з міжнародним тероризмом. Але перш ніж з міжнародним тероризмом боротися, його слід було створити. Ось його і створювали в Радянському Союзі зусиллями різних організацій та відомств. До цієї важливої справи доклало руку й Головне розвідувальне управління Генерального штабу (ГРУ ГШ). Ідея була проста: підняти народи Азії, Африки та Латинської Америки на боротьбу з капіталістами, насамперед - з американськими. Потім цим дуже важливим питанням серйозно зайнялися американці та британці. Ідея була теж дуже навіть проста: підняти мусульман проти Радянського Союзу.

І їх піднімали - годували, поїли, вчили, постачали зброєю і грошима, перекидали в Афган...

Тепер спільними силами успішно боремося з цим вселенським злом. Але починалося поширення цієї зарази з нашої країни.

В той час вищих загальновійськових командних училищ було сім. Всі вони мали свої особливості, свій ухил. Одеське ВОКУ відрізнялося від інших тим, що перебувало під негласним контролем ГРУ. Люди з ГРУ, не привертаючи до себе уваги, придивлялися до курсантів для того, щоб у прийдешньому розставляти деяких випускників по всіх поверхах військової розвідки. Ні курсантам, ні командирам нижчої та середньої ланки про це знати не належало. Більшість випускників продовжувала службу в мотострілецьких і танкових підрозділах і частинах, не маючи жодного стосунку до військової розвідки.

Одночасно ГРУ готувало в Одеському ВОКУ бійців національно-визвольних рухів, а простіше кажучи, - терористів з країн Азії, Африки та Латинської Америки. Для них був особливий факультет. До середини 60-х років цих борців стало стільки, що одного факультету вже не вистачало. Та й контакт радянських курсантів з братами по класовій боротьбі був небажаний. Тому було вирішено віддати «братам» все училище, а радянських курсантів перевести куди-небудь в інше місце. Куди ж? Та ось же в Києві місце звільнилося! Так Одеське вище загальновійськове командне училище влітку 1965 року стало Київським, розмістившись у містечку, яке звільнилося після розформування ККТУ. Прибулі з Одеси курсанти були зовсім не раді такому повороту долі. Вони писали на стінах: «Краще Одеса з трипером, ніж Київ з каштанами».

В той самий момент, в серпні 1965 року, я вступив до Київського ВОКУ. Готували там серйозно. Закінчив з відзнакою. Звільняв Чехословаччину від згубного і згубного впливу капіталізму. Після повернення отримав призначення в 145-й гвардійський Будапештський орденів Суворова та Богдана Хмельницького навчальний механізований полк 66-ї гвардійської Полтавської Червонопрапорної дивізії Прикарпатського військового округу. Призначення в навчальну дивізію було в наш час заохоченням і підвищенням. В лінійних частинах взводному стеля - старлей, ротному - капітан. У навчальних частинах взводний - капітан, ротний - майор. І посадові оклади в навчальних частинах і з'єднаннях були вище. Полк мій іменувався мотострілецьким, але готував сержантів для розвідувальних підрозділів та частин мотострілецьких і танкових дивізій Прикарпатського військового округу і двох груп військ, Центральної та Південної, тобто для радянських військ у Чехословаччині та Угорщині.

Підготовка була, м'яко кажучи, лютою. У той час головним завданням розвідувальних підрозділів і частин у бою був пошук і знищення ядерної зброї противника та засобів її доставки. 

Розвідувальні підрозділи, виявивши в тилу противника ядерний фугас, ракетну батарею або 203-мм самохідну гаубицю, були зобов'язані повідомити про це в штаб і атакувати, які б не були їхні шанси на успіх.

Наші ймовірні (і малоймовірні) противники це розуміли, тому вже в мирний час вживали заходів з охорони та оборони особливо важливих об'єктів. На це Радянська Армія відповідала посиленням розвідувальних підрозділів. Раніше головною ударною силою розвідувальних батальйонів мотострілецьких і танкових дивізій були плавальні танки ПТ-76. При мені їх замінювали на Т-55 і Т-64.

Служба в учебці медом не здавалася. Навчальна дивізія в будь-який момент по тривозі розгорталася в бойову. Тривог таких вистачало. Тому у всіх нас було як би відразу дві служби в один час: і підготовка сержантів, і збереження мобілізаційної готовності з'єднання. Але це не все. Після виходу дивізії по тривозі на місці залишався другий комплект озброєння, бойової техніки, транспорту, боєприпасів і так зване «ядро» (тобто група офіцерів) для прийому резервістів і розгортання дивізії другого формування. За час служби мені довелося побувати як у першому складі, так і в «ядрі».

Я швидко переконався, що влада наша рідна даремно грошей нікому не платить і військовими званнями на халяву не балує. Служба ускладнювалася не в останню чергу браком командних кадрів. З дивізії постійно забирали офіцерів у тривалі закордонні відрядження - на Кубу, в Єгипет, в Сирію, до В'єтнаму і ще чорт знає куди. Але був наказ міністра оборони: посади вибулих в тривалі відрядження не займати. Посади залишалися вакантними, але роботу за вибулих хтось повинен був виконувати. У моєму батальйоні, наприклад, не було начальника штабу - він воював в Африці, і нового надіслати на це місце не могли. Тому командир першої роти тимчасово (три роки) виконував його обов'язки. Але якщо на місці немає ротного, командир першого взводу працював за нього. А в полку не було начальника розвідки. З тієї ж причини. Тому один ротний виконував його обов'язки...

Курс підготовки сержантів - півроку. Отримували новобранців ешелонами і через шість місяців, надавши лички наказом командира дивізії, відправляли у війська. Склав іспити - молодший сержант, здав на «відмінно» - сержант. Готували розвідників по суті до самогубних дій, але загибеллю розвідувальних груп забезпечували виживання головних сил.

В 66-й гвардійській навчальній мотострілецькій дивізії я зробив чотири відмінних випуски. Наступний щабель службової драбини - розвідувальний відділ штабу Приволзького військового округу. Куйбишев був таємною резервною столицею Радянського Союзу. Штаб округу - на березі Волги, а за ним грандіозна площа. Кажуть, одна з найбільших в Європі, якщо не в світі. Під тією площею, як всі ми тепер знаємо, був таємний командний пункт товариша Сталіна, в порівнянні з яким командні пункти Гітлера і Черчиля виглядають дуже навіть не солідно і не серйозно.

До речі, про Черчиля. Давайте послухаємо, як це ім'я вимовляють британці. На мій погляд, в цьому імені звучить «ë». Даремно ми цю букву забуваємо, даремно з мови викидаємо. Наша мова і так збіднена за останні десятиліття. А в цій букві стільки м'якості і ніжності, якої так не вистачає нашим черствим душам.

І якщо вже про цю гарну букву мова зайшла, то давайте подумаємо над тим, чому наш добрий народ норовить весь час розставити крапки над «і», які зовсім розставляти не треба. І чому наш народ крапок над «ё» розставляти не поспішає? Окрім як властивостями загадкової російської душі такі речі мені пояснити не вдається.

Але повернемося до запасної столиці.

При Хрущові та Брежнєві роль Куйбишева як таємної резервної столиці країни зберігалася. Тому штаб Приволзького військового округу таємно ніс додаткове навантаження - в разі загострення міжнародної обстановки тут розгорталися запасні командні пункти Ставки Верховного Головнокомандувача і Генерального штабу, а також стратегічний вузол зв'язку. В коридорі розвідувального відділу штабу Приволзького військового округу доля зіштовхнула мене з тією, про кого в «Акваріумі» я згадав в одній лише рядку, - з дзвінкою дівчинкою з групи контролю.

Після року служби в цьому штабі - три роки Військово-дипломатичної академії Радянської Армії, чотири роки роботи в агентурному добуванні та втеча.

Викривачі шукають - і знаходять - невідповідності в біографіях Віктора Суворова і Володимира Різуна.

Даремно стараєтеся, громадяни, - відповідності і не повинно було бути. Якби я точно назвав імена, місця і дати, це було б підлістю по відношенню до моїх друзів, товаришів по службі і командирів. Тому я змістив розповідь по місцю і в часі, змінив імена. У своїх книгах я абсолютно свідомо працював «на зниження».

У «Визволителі» й «Акваріумі» Віктор Суворов - колгоспний шоферюга, який на базарі торгує кавунами і труїть Дніпро отруйної гидотою, а Володимира Різуна з 11 років готували в особливих військових навчальних закладах.

Віктор Суворов вступив на перший курс Харківського гвардійського танкового командного училища, а Володимир Різун - відразу на другий курс Київського вищого загальновійськового командного двічі Червонопрапорного училища імені Фрунзе.

Віктор Суворов служив у штабі Прикарпатського військового округу, а Володимир Різун - у штабі Приволзького, в таємній запасній столиці Радянського Союзу.

Віктор Суворов потрапив до номенклатури Центрального Комітету старшим лейтенантом, а прудкий Різун - ще лейтенантом, побивши всі рекорди.

В «Акваріумі» я одним рядком згадав про дзвінку дівчинку з групи контролю, а в житті Різуна справа цим не обмежилася.

Усім випускникам Першого факультету Військово-дипломатичної академії повинні пройти ще як мінімум один рік підготовки в різних управліннях ГРУ. Через той рік пройшов і Віктор Суворов, а в реальному житті я потрапив на бойову роботу за кордон найпершим з усього випуску, минаючи цей рік додаткової підготовки.

Віктор Суворов працював у Відні - у другому за значенням центрі світового шпигунства, а Різун - у Женеві, в першому центрі, в головній його столиці.

В «Акваріумі» у мене один Навігатор, а в справжньому житті змінилося три резиденти: два розумних, третій - не дуже. Коли через кілька років після всього того, що сталося, цей третій помер, ніхто з ГРУ не прийшов його ховати, хоча був він генерал-майором. Його люто ненавиділи всі - і начальники, і підлеглі. Смугасті штани він заробив тільки тому, що брат його був помічником у товариша Брежнєва. Цей розумник в генеральських штанях ріс у високих кабінетах Москви, і його перша посада за кордоном, вища з усіх можливих, - резидент ГРУ в Женеві. Він провалив усе, що можна було провалити. Його образом я не став поганити свою книжку.

І справжніх причин відходу ніколи не пояснював.

Віктор Суворов втік один і з Австрії, Володимир Різун - із дружиною і малими дітьми і зі Швейцарії.

Я до чого? До того, що й «Розповіді визволителя», й «Акваріум» були написані й опубліковані в часи товаришів Брежнєва й Андропова, коли союз нерушимий республік вільних був великий і могутній, коли мало хто вірив, що скоро його не стане. «Акваріум» - не про мене, не про мої пригоди. а про те, як працює військова розвідка від батальйону й вище, до найважливіших резидентур. І були у мене два шляхи.

Перший: назвати всіх, з ким випало служити, по іменах, і поламати багато доль.

Другий: змінити всі імена, починаючи з власного, зрушити дію в часі й просторі.

Особливу обережність проявив, коли мова йшла про агентуру. Прошу помітити, після мого відходу не було жодного шпигунського процесу. Ніхто не був арештований і засуджений.

Можливо, погано працював і нічого не знав?

Того, хто в стратегічній агентурній розвідці погано працює, виганяють після першого року. Я ж відбув повний термін відрядження, всі три роки. Як виняток був залишений на четвертий рік, у вигляді особливого винятку - на п'ятий.

Щоб нікому не завдавати незручностей, назвався чужим іменем і вирішив псевдонім ніколи не розкривати. Мене вперше розкрив начальник ГРУ генерал-полковник E.Л. Тимохін:

І ось тепер критики докоряють мені: треба ж було здати всіх, кого знав! Треба було всіх назвати справжніми іменами, точно прив'язати дію до місця й часу, щоб легко було обчислити не лише тих, хто був поруч, але й тих, хто далеко!

І слід було розкрити явки, імена, паролі! Особливо докладно і яскраво годилося

іноземну агентуру висвітити, щоб всіх пов'язали й посадили!

Дякую за пораду, дорогі товариші. Але в цьому житті я йду тільки тим шляхом, який обрав сам.

Тепер про головне.

А що для мене головне?

Головне - «Криголам».

У Радянському Союзі вивчення Великої Вітчизняної війни заборонялося й переслідувалося. Пісні задушевні про війну співати - це будь ласка. Потворну бабу в Сталінграді зліпити - грошей не шкода. А те, що бетон через пару десятків років розтріскається і статуя на рукотворному кургані неминуче нахилиться і просяде - це нікого не хвилювало. Давай бюджет зараз, а проблеми нехай прийдешні покоління вирішують. Так от: держава наша рідна зводила циклопічних ідолів на курганах, грошей на те не шкодувала, щоб патріотизм підстьобнути (і бюджет розпиляти), а до архівів військових років доступ намертво закрила. Це й привернуло мою увагу. Війна начебто й Велика, начебто й Вітчизняна, та тільки в деталі вникати не рекомендується. Щось там ховають. Цікаво, а що саме?

Сиджу в академії на лекції, мені досвідчений вовк агентурного добування пояснює, які ознаки розвідник повинен шукати для того, щоб визначити, готує супостат напад чи ні. Серед цих ознак: противник підтягує до кордону штаби й командні пункти, вузли зв'язку і стратегічні запаси палива, боєприпасів та інженерного майна, розгортає аеродромну мережу... А наступну лекцію інший полковник читає про нашу кричущу дурість 1941 року: нерозумні сталінські генерали й маршали підтягнули до кордону штаби й командні пункти, вузли зв'язку і стратегічні запаси палива, боєприпасів та інженерного майна, розгорнули аеродромну мережу. Одночасно будували в західних районах країни 254 аеродроми! Та з бетонними смугами! Завезли туди паливо, продовольство, бомби, землянок накопали, наметів наставили, німці прийшли на все готовеньке: на складах картопля тонами, капуста в бочках, в санчастині - бинти, навіть і бомби радянські німцям згодилися, літаку один чорт, які бомби під нього вішають. Не було б цих аеродромів - не було б німецьким пілотам такого роздолля в нашому небі, особливо в бездоріжжя.

І всі ми сміялися над дурістю товариша Сталіна та його генералів. Над нами до цього часу весь світ сміється. А сміятися не треба. Не для Гітлера та його асів ті аеродроми готували, а для раптового удару по Гітлеру. І нічого в тому немає поганого.

Це ж Гітлер!

Не треба бути Соломоном, щоб збагнути: Сталін готував напад. А усвідомивши це, можна брати будь-який аспект підготовки країни до війни, і ми неозброєним оком побачимо докази цього простого припущення. От були в мирний час підготовлені партизанські загони - їх розігнали просто перед війною. Чому? Та тому, що готувалися воювати на чужій території. Наготували неймовірну кількість парашутистів, які в оборонній війні зовсім не потрібні. Навіщо? Та все тому ж.

Безліч питань у своїх книгах я не розглядав - тема ж невичерпна. Але візьміть будь-яке незрозуміле питання, і «Криголам», як золотий ключик, вам відповідь відкриє.

А мені кажуть: у цій науці діють не так - збирають факти, аналізують їх, потім висновки роблять. А в тебе навпаки: спочатку висновок зробив, а потім цим висновком клацаєш як горішки будь-які факти. Це не науковий підхід!

Це й справді підхід не науковий. Це підхід розвідувальний - помітити якусь дрібну дивину, якусь дрібничку. Ось гілочка на стежці зламана. Чому б це раптом? Знайти цьому дивному факту пояснення, а вже тоді стане зрозуміло і все інше. До речі, так не тільки розвідка діє. Про Шерлока Холмса книжки читали? Ось! Цей самий Холмс теж увагу звертав на якісь дивні смітинки, травинки і цятки, знаходив логіку в речах на перший погляд нелогічних, і тоді всі інші факти ставали зрозумілими.

Аналітик військової розвідки працює як слідчий. Ніхто йому логіку подій розкривати не буде. У тому його робота й полягає, щоб логіку цю знайти. І сейфів перед розвідником ніхто розкривати не стане. До речі, і перед істориком - теж. Тому історик і розвідник - суміжні професії. Їх завдання - в сховища таємниць проникнути. А якщо не виходить до паперів тих доступ отримати, тоді залишається тільки обчислити ті таємниці, які в сейфах і сховищах ховають. Осягнення таємниць історії - це розвідка минулого. І хоробрості історику потрібно ніяк не менше. Ризикує він життям, як і розвідник: голову ж можуть відірвати. Або ще що-небудь.

«Криголам» я сів писати в першу ж після відходу ніч. Думав вкластися в одну статтю. Написав її, але зрозумів, що для її розуміння треба написати ще дві пояснювальних статті, а для їх розуміння - ще чотири. Статті множилися, перетворюючись на розділи, однак треба було на щось жити. Довелося, не припиняючи роботи над головною темою, на перший план висунути іншу. За кілька місяців написав «Розповіді визволителя». Для цього не треба було складати картотеки, збирати заново відомості про дивізії й корпуси, про генералів і маршалів, перечитувати книги дитинства і юності.

«Розповіді визволителя» - про те, як був я курсантом, як сидів на гауптвахті, як чистив генеральські нужники, як став офіцером, як звільняв братську країну, яка норовила з вірного шляху повернути.

Знайти літературного агента, видавця, перекладача, перевіряти переклад, редагувати, - все це вимагає часу, терпіння й нервів. Книжка вийшла тільки в 1981 році. Видавець наполягав, щоб вона була опублікована під моїм справжнім ім'ям.

У цьому випадку книга гарантовано стане бестселером. Для того були всі умови: в нейтральній Швейцарії пропав радянський дипломат Володимир Різун з дружиною й двома дітьми.

Дипломат - це не приватна особа, а офіційний представник своєї країни. Зникнення дипломата будь-якого рангу - сенсація. Холодна війна в самому розпалі. Дві наддержави протистоять одна одній по всьому світу від Куби й Чилі до Єгипту та Сирії, від Індонезії і В'єтнаму до Чехословаччини й Німеччини. В будь-який момент може виникнути загострення з непередбачуваним результатом для всього людства. Таке вже не раз бувало. А переговори про ядерні заряди і засоби їх доставки, про підводні човни й протиракетну оборону, про танки й гармати йдуть в Женеві, у стінах Постійного представництва СРСР при відділенні ООН.

І ось пропав не просто дипломат з якогось посольства, а дипломат з цього самого Постійного представництва СРСР.

І Форін Офіс заявляє, що дипломату-втікачу надано притулок у Великобританії. Радіо, телебачення, преса в нетерпінні й готовності: ось перші шпальти газет, ось обкладинки журналів для фотографій, ось ефірний час в зведеннях новин. Але втікач мовчить. У пресі - найнеймовірніші версії події. Всі шукають пояснення, чому немає публічних виступів з викриттями й викриттями. Висловлюють припущення, що дипломатія для Різуна була тільки прикриттям якоїсь таємної діяльності. Це ще цікавіше.

У пресі з'явилася навіть боязка версія: а чи не з ГРУ він?

З КДБ багато перебіжчиків. А з ГРУ останній раз людина втекла 32 роки тому, в 1946 році. Крім того, з ГРУ був полковник Пеньковський. Але він не втік. Якщо цей з ГРУ, то... Видавці звертаються в Форін Офіс - ось контракти, готові купити книгу, якщо він надумає її писати. Платимо зараз, платимо рясно, неважливо, що буде в тій книзі, головне - швидше, і щоб на обкладинці було ім'я автора: Володимир Різун!

Але я так і не з'явився ні на екранах, ні на перших шпальтах газет. Ніколи. Володимир Різун пропав назавжди. Я вирішив пробиватися в літературу не на гребені дешевої сенсації, а, так би мовити, «на загальних підставах», і знайти шлях до читача не ім'ям на обкладинці, а змістом книг. Тому почав з нуля: ось книга автора, якого ніхто не знає. Пробитися виявилося досить непросто. Після багатьох спроб, нарешті, знайшов видавця, який вирішив опублікувати книгу невідомого автора про Радянську Армію. І одного разу він мене запитав: а ти, бува, не Різун? І, дізнавшись, що це так, зрадів: так ми зараз під цим ім'ям! Та ми бестселер виставимо світу! Але я не хотів нікому спричиняти неприємностей, бо твердо вирішив - тільки під псевдонімом. Але якщо так, то аванс буде мізерним, тиражі - вже як вийде, ніяких гарантій успіху.

Я стояв на своєму: тільки під псевдонімом. Тоді постало питання: під яким? Видавець каже: має бути щось російське, краще в три склади і щоб якось було з армією пов'язано, але щоб читач не знав, як саме це пов'язано. Щось десь чув, але не впевнений.

Я кажу: Калашников! Він: ні, цього ми знаємо. Та й складів чотири. Коротше треба. Я йому: Суворов. А це хто? - Питає. Та був такий - відповідаю.

Так і вирішили. Я ж думав, один раз пожартую, а потім щось серйозне придумаю. До Радянського Союзу мої опуси все одно ніколи не дійдуть, а тут, у Британії, про Суворова знають не більше, ніж про геніального полководця віконта де Тюренна, маршала Франції.

І ось один мудрий викривач мене виїв: пиши під своїм ім'ям або під псевдонімом, гонорар же все одно однаковий! Ось він, доказ: не сам ти книжки пишеш!

Мила людино, псевдонім я вибирав тільки для першої книжки - для тієї, яка про київську гауптвахту. Валера Симонов, мій добрий приятель по Київському вищому загальновійськовому командному училищу, а згодом начальник розвідки армії, ось що написав:

Але якщо вірити не моєму другові, який на порядок більше за мене там відсидів, а викривачеві, то виходить, що російська людина (з українським корінням), яка там побувала і через це пройшла, розповісти про свої враження не здатна, і лише мудрі британці, яких там не було, які генеральські нужники не чистили, за мене змогли все це описати. Не інакше, що точність розповіді досягнута не мною, а прониклою в ті нужники всюдисущою британською розвідкою.

І ім'я на палітурці, громадянине викривач, річ не остання. Під своїм ім'ям напиши - одні гонорари, під псевдонімом - зовсім інші. Не розуміти це може тільки той, хто ніколи не мав справи з видавничим світом. Так от: ім'я автора (справжнє або псевдонім) часто важливіше за зміст.

У моєму випадку ситуація виглядала просто.

Існувала в світі велика наддержава на ім'я Радянський Союз. Вожді наддержави вчили всіх, як треба жити, танками нав'язуючи свій порядок, але у власній країні не могли забезпечити населення одягом і взуттям.

Наддержава безкоштовно завалила світ танками Т-54, кулеметами Владимирова і автоматами Калашникова, ракетами С-75 і гранатометами РПГ-7, але була не здатна себе прогодувати.

Наддержава допомагала всім, від Анголи та Ефіопії до Мозамбіку й Лівії. Але ця наддержава була не здатна побудувати житло для своїх офіцерів.

Наддержава першою проклала дорогу в космос, але ніяк не могла забезпечити свої школи теплими нужниками, а пологові будинки - гарячою водою.

Заради перемоги комунізму на Кубі наддержава ледве не втягла світ в ядерну катастрофу.

Наддержава тримала своїх годувальників у колгоспах, не даючи їм внутрішніх паспортів, щоб не розбіглися, і вела завзяту боротьбу за свободу пригноблених народів Азії й Африки.

Наддержава не платила своїм селянам грошей, а якщо потім і стала платити, то на ці гроші нічого неможливо було купити. І ця ж наддержава щороку вивозила сотні тон золота в Америку в обмін на зерно: нехай американський фермер буде багатий і щасливий, нехай купить собі будинок, автомобіль та трактор.

Наддержава вела смертельну боротьбу проти капіталізму, заявивши на весь світ устами свого вождя: ми вас поховаємо!

Але якщо наддержава поховає проклятих капіталістів, то хто ж її буде годувати?

Так ось: з Генерального штабу цієї наддержави втік офіцер. І написав книжку про Радянську Армію. Уявіть, що видавець оголошує: ось його справжнє ім'я, ось малюнок, ось біографія. В цьому випадку інтерес забезпечений. Успіх книжки в ті роки, в тій обстановці залежав тільки від імені на обкладинці.

А ось інша ситуація. Виходить та ж сама книжка про Радянську Армію. Але про автора відомо тільки те, що звуть його, наприклад, Македонський Олександр Сергійович. І читач, і критики до такої книжки, зрозуміло, поставляться з недовірою. І гарантувати успіх в цьому випадку ніяк не можна. Тому й аванс ріденький.

Я хотів, щоб книжку оцінили не за іменем на обкладинці, а за змістом. І її оцінили. І вона стала бестселером.

Після того ситуація змінилася на протилежну.

Тепер читач хоче нових книжок, на обкладинці яких стоїть це дивне ім'я. Запропонуй видавцеві писати під іншим псевдонімом або навіть під справжнім ім'ям, а він уже не погоджується.

Поки «Визволителя» перекладали, поки готували до видання, - а справа це довга й нудна, - я написав другу книжку. Новий псевдонім придумав, але видавець відрізав: пізно, братику, ти тепер знаменитий під псевдонімом Суворов.

Другу книжку назвав «Радянська Армія: проблеми та рішення». Видавець назву відкинув. Книжка вийшла під назвою «Inside the Soviet Army» («У Радянській Армії»), Книжка ця була про найпростіші речі: про переваги чобота перед черевиком, про те, чому радянськими батальйонами не завжди командують підполковники, а бувають і майори, а то й капітани. Пояснював я найелементарніші речі.

Над нами тоді сміялися. У росіян є калібр 76 мм. Були в них і зенітні, й корабельні, й танкові, й полкові, й дивізійні гармати цього калібру. А вони, дурненькі, для СПГ-9 навіщось новий калібр вигадали - 73 мм. Є у них калібр 122 мм - це й гаубиця, й танкова гармата, й самохідка на базі ИС-2, та корпусна гармата. А вони чомусь створюють самохідну гаубицю того ж калібру 122 мм, а для танків новий калібр вигадали - 125 мм! Де стандартизація? Де логіка? Дурість, та й тільки. І регіт по обидві сторони Атлантики луною гримів.

Я у книжці на цьому та інших прикладах пояснив: ні, панове, все тут правильно, все логічно. Це у вашої мами погані діти. Додуматися треба: в Західній Німеччині міномет 120 мм і танкова гармата 120 мм. Але ж снаряди танкової гармати до міномету не підходять. Так навіщо вам така стандартизація? Вона тільки плутанину породжує. Потрібно в бою під гуркіт канонади замовити боєприпаси такого калібру, та потім ще кричати в телефонну слухавку, що саме маєте на увазі.

Книжку цю писав для людей військових, доводячи єдину ідею: не треба нас вважати дурнями, не дурніші за вас, панове. Чомусь цю книжку стали купувати не тільки військові, але й студенти, пенсіонери, школярі, домогосподарки. Книжка стала не просто бестселером, але «книжкою місяця» у США. Це дозволило мені одним махом розрахуватися з усіма боргами і купити будинок з мармуровим каміном. Тепер можна було все життя взагалі нічого не робити або робити тільки те, що подобається. А подобається мені книжки писати. Після цього був «Акваріум», «Контроль», були інші книжки.

У 1985 році я завершив «Криголам». Видавництв тут багато, але опублікувати книжку не вдалося. Я помістив кілька фрагментів у газеті «Російська думка», в журналі «Континент» і в журналі Королівського консультативного інституту з питань оборони (Royal United Services Institute for Defence and Security Studies). Наполегливо шукав видавця. Роботу над книжкою тим часом продовжував. Додавав нові розділи, переписував старі. Книжку вперше вдалося опублікувати німецькою мовою в 1989 році, англійською - в 1990 році. Російською мовою за кордоном «Криголам» так ніколи й не вийшов. Бралися деякі, а потім заявляли, що треба би стиль змінити. А то якийсь не науковий.

Я їм: а мені наукового не треба. Книжки для кого пишемо? Правильно - для народу. Так от і давайте писати тією мовою, яка нашому народові зрозуміла й близька. Щоб писати вченою мовою, розуму не треба. Писати вченою мовою будь-який академік здатний. А от ви спробуйте так написати, щоб і школярам, і домогосподаркам, і солдатам, і офіцерам, і лісорубам, і музикантам цікаво було.

Абсолютно навмисно я не став свою теорію доводити на полі академічному, не став сперечатися з нашими високочолими й мудрими. Писав так, щоб думка моя дійшла до широких народних мас, а вже вони нехай високочолим питання задають і вимагають відповіді.

Тим часом в Радянському Союзі розбушувалася так звана «гласність», під прикриттям якої архівні документи знищувалися тонами. Журнал «Нева» опублікував «Акваріум» і звернувся до мене: давай ще щось! Я їм: так же не надрукуєте. А вони: давай, у нас свобода слова. Дав я їм «Криголам», і повисла тиша. Дзвоню через місяць: ну як? Відповідають, що здорово, тільки от дати немає такої, до якої публікацію можна було б приурочити. Йдуть місяці, підходить дата: п'ятдесята річниця початку Великої Вітчизняної війни! Дзвоню: ну то як? Розумієш, відповідають, не можемо ж ми до такої дати ветеранів ображати.

Після цього знову все завмерло. Причина все та ж: дати немає, до якої приурочити можна. А якщо просто так публікувати, то хто ж це читати буде? Так ніхто і не зважився, навіть і після того, як розпався Радянський Союз.

Видавати «Криголам» взявся Дубов Сергій Леонідович. Сумнівався: яким повинен бути тираж? Людиною був обережною, ризикувати не любив, бо спочатку зробив боязкий захід - лише 320 тисяч. Потім зрозумів, що мало, і поки друкували пробний тираж, додав перший мільйон.

А в мене інших книжок - повний козуб. Поки «Криголам» не почав писати, думав, що обійдуся однією великою статтею. Через багато років з'ясувалося, що й книжки однієї недостатньо. Для того, щоб пояснити деякі моменти в «Криголамі», довелося написати «День М» і «Останню республіку», а «Остання республіка» в свою чергу розтягнулася на три книжки.

Довелося розробляти й паралельні теми, які виникали за ходом справи. Мені твердили: так не могли ці росіяни таке задумувати, вони ж до війни були абсолютно не готові. На це вирішив відповісти потужною статтею: так ви на Гітлера подивіться! На його воїнство, на готовність до війни. Стаття, як тільки сів її писати, тут же розрослася до книжки «Самогубство»: дурості в гітлерівській державі та в армії було ніяк не менше, ніж у нас. Написавши книжку, зрозумів, що тема тільки побіжно порушена. Буде час - я до неї повернуся.

Критики не вгамовуються: не міг Сталін напад готувати, він же сам свою армію обезголовив. На це вирішив відповісти потужною статтею, яка вилилася в книжку «Очищення»: помилуйтеся на Тухачевського і подібних йому «геніїв». І ця тема виявилася бездонною. Я її тільки відкрив. Можливо, і до неї повернуся. Немає часу на все, інша проблема горизонт затьмарила: вже такий у нас геніальний був полководець на прізвище Жуков, вже такий талановитий... Довелося й на це відгукнутися статтею, яка зажадала двох пояснювальних статей, які зажадали... В результаті зараз у мене про Жукова тільки дві книжки - «Тінь перемоги» і «Беру свої слова назад». Але вже до нього я одного разу знову точно доберуся.

Ось уже чверть століття «Криголам» спростовують, здавалося б, зубодробильним аргументом: одна людина не могла таке написати, тут працювала група експертів з британської розвідки.

Прийом старий. Прийому цьому багато сотень років. Коли хлопцям з Найсвятішої Інквізиції - тим самим, у яких холодні серця і гарячі голови, - нічим було крити, вони оголошували: так це не ти писав, твоєю рукою водив Диявол! От і все.

І піди доведи, що це не так. Тим цей хід добрий, що дозволяє відразу ухилитися від обговорення суті питання: це творіння диявола, про що ще сперечатися?

Так ось, використання аргументу про британську розвідку - прояв боягузтва і спроба ухилитися від обговорення справді важливих питань. Я ось вже скоро тридцять років вимагаю: виставляйте ж групу експертів проти мене, зіткнемося під телекамерами, а народ розсудить.

Але ні міністр оборони, ні начальник Генерального штабу, ні президент Академії наук, ні вищестоящі вожді поки на цей заклик не відгукнулися. І не відгукнуться ніколи. Тому, що їхня точка зору не логічна і глибоко аморальна. Вони відстоюють два взаємовиключних постулати.

Перший: Червона Армія врятувала Європу від нацизму.

Другий: Радянський Союз був вірним союзником Гітлера, ніколи на Німеччину нападати не став би, нікого звільняти не збирався і не задумував.

Навіщо це робиться? Навіщо вожді та їх ідеологічна обслуга з люттю доводять недовідне? Та тому, що треба розікрасти залишки колишньої могутності й багатства країни, але красти у людей розумних не просто. Тому їх потрібно обдурити. І ось результат: десятки мільйонів дружно повторюють: Радянський Союз звільнив Європу від коричневої чуми, але звільняти не хотів, та й був на це не здатний, тому що був до війни абсолютно не готовий.

Дружба і співробітництво з Гітлером, співучасть у його злочинах, поставки стратегічної сировини, без якого ведення війни і захоплення Європи були неможливі, - це наш національний сором. Я поламав свою долю, покалічив долю рідним, друзям, близьким заради того, щоб довести країні та світу: союз з Гітлером був тактичним прийомом, відволікальним маневром. А стратегічний задум Сталіна - розгром Німеччини і звільнення Європи від коричневої чуми. Бути другом Гітлера - сором і позамежна гидота. Напасти на Гітлера - справа свята. Заявляючи це, я рятую честь своєї країни, народу й армії. Про це всі мої книжки.

Написати книжку за когось легко. Але написати гарну книжку за когось неможливо.

З ранньої юності, ще коли складав історію про механічного кота, я намагався вирішити загадку: а що ж це таке - гарна книжка? Які вимоги вона повинна задовольняти?

Довго думав, мудрував, розмірковував і ось до чого дійшов.

Дозвольте поділитися: на мій погляд, гарна книжка повинна задовольняти лише одну вимогу - вона повинна бути цікавою.

Заперечать: як же так! Адже вона ще повинна бути і мудрою, і тямущою, і змістовною, пізнавальною, кликати, мобілізувати, надихати. Ще купу нам різних вимог викинуть.

Заперечимо на заперечення: якщо книжка цікава, хіба цим не сказане все? Хіба цим не вичерпані відразу всі можливі характеристики? Хіба до цього треба щось додавати?

Ну давайте ж розміркуємо. Якщо книжка цікава, то чи може вона до того ж бути ще й безглуздою? Якщо цікава, то чи може бути недолугою? Беззмістовною? Порожньою? Бездушною?

Цікава книжка завжди і розумна, і мудра, і пізнавальна, і щира.

Але як же її такою зробити? Кажуть, що треба вкласти у своє творіння шматочок душі.

Ні, громадяни! Не спокушайтеся! Шматочка не вистачить!

Не жлобствуйте! Не тисніться! Не мізертесь! Не скупіться! Вкладайте її всю! Цілком! Без залишку!

А як же потім? Якщо всю душу вкладеш, з чим же залишишся?

Заспокойтеся, скептики, циніки і песимісти. Вона ж безсмертна. Вкладіть душу у своє творіння, у вас не зменшиться. Навпаки, душа ваша після того стане вищою, ширшою, глибшою і чистішою.

Цікаво, а що простіше: цікаву книжку скласти чи зняти цікавий фільм?

Тут двох думок бути не може. Щоб зняти цікавий фільм, потрібно вкласти душу і гроші. А для книжки досить однієї лише душі. Погодимося: каламар чорнила, перо з гусячого хвоста і папірус - не такі великі витрати. Правду кажучи - інвестована одна тільки душа.

І це все?

І це все.

Але й тут не так усе просто. Не кожен здатний душу свою оголити й викласти. Та не в кожного вона і є. Деякі, можливо, й хотіли б її викласти, та не можуть з причини її повної відсутності. Тому-от гарну книжку зустрічаєш зовсім не щодня. Саме тому гарну книжку за когось написати неможливо. Свою душу в чужу палітурку не втиснеш.

І коли в моїх противників вичерпуються аргументи, вони починають складати про мене брудні й мерзенні брехливі історії. Мене це засмучувало. Але доля в подруги життя дало мені дзвінку дівчинку з групи контролю. Тут її іноді запитують: у вас такий гарний акцент, ви, напевно, шведка? Так, - відповідає, - шведка, з-під Полтави. Ця мудра жінка, з якою ми недавно відзначили Рубінове весілля, мене якось заспокоїла: нехай плещуть! Нехай гучніше репетують! Нехай кричать, верещать і волають! Це ж свідчення того, що заперечити їм нічого. Це - визнання.

Віктор Суворов він же Володимир Різун 21 серпня 2011 року.