Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

1

У 1959 році в Москві відкрилася американська виставка. Люд з вечора шикувався в черги, які тяглися вздовж і впоперек вулиць. Добре, що люд у нас загартований, тренований у чергах штовхатися. Ночами безперервно чатували юрби момент відкриття. А якщо на ранок затримка, люди наші героїчно штурмували входи, дроблячи заслони й розганяючи охорону.

Виходив люд з виставки враженим, ошелешеним, очманілим. Думки було тільки дві.

Перша: цього просто не може бути!

Друга: а в нас все одно краще!

Перед тим, як пустити в зали широкі народні маси, 24 червня 1959 року віце-президент США Річард Ніксон провів Микиту Хрущова по залах і показав красоти американського життя. Микита заводився, лаявся то голосно, то тихо, доводив, що все це показуха, щоб приховати гниття. Так, може, в Радянському Союзі чогось і не вистачає, але скоро буде вистачати. А за якістю наше буде все одно кращим за американське! Тому що в Америці лад загниваючий, а у нас - прогресивний.

Чим далі йшов Хрущ повз американські пилотяги, пральні машини, телевізори й холодильники, тим більше злився. Нарешті, надувся так, що оголосив: Америці він покаже Кузькіну мать!

Це цілком у нашому дусі: будинок, такий, як у тебе, я побудувати не здатний. Тому твій дім вночі підпалю. Можу ще й морду набити! Щоб особливо не гордився і не красувався. Мать твою!

Пом'янув Микита в той історичний момент чиюсь матір. А треба пам'ятати, що в нас є два вирази про матір: перекладний і неперекладний. А в американців - лише один, цілком перекладається і до нашого першого за змістом дуже близький. Перекласти неперекладний термін в той момент не вийшло. Іменитий американець інакше зрозумів. Тут уже нічого не вдієш: кожен розуміє по-своєму.

В російській мові обіцянку показати кузькіну мать означає погрозу.

Хто така Кузькіна мать, я не знаю. Тлумачать різне. Схиляюся до наступної версії: у поморів, жителів російської півночі, Кузька - це домовик за пічкою. Жахливо страшний. А матуся йогойна - ще страшніша. А трохи південніше, у тверських та ярославських лісах, Кузькою звуть цапа і чорта, який у народному уявленні на цапа вельми скидається - точнісінько такий же, тільки на задніх лапках бігає. Коротше: цап прямоходячий. Виходить, що Кузькіна мать - це шанована в певних колах дама, яка знаходиться у близькій спорідненості з чортовою бабусею.

2

14 січня 1960 року Микита Хрущов на сесії Верховної Ради СРСР заявив: «Військова авіація і військово-морський флот за сучасного розвитку військової техніки втратили своє колишнє значення. Ці види зброї не скорочуються, а замінюються. Військова авіація майже вся замінюється ракетною технікою. Ми зараз різко скоротили і, мабуть, підемо на подальше скорочення і навіть припинення виробництва бомбардувальників та іншої застарілої техніки».

Але стояти на місці не можна. Хрущов попереджав: «Деякі держави, не приховуючи, вважають себе нашими противниками. Вони не будуть стояти на місці. Якщо ці держави не мають такої кількості ракет, як ми, та й ракети у них менш досконалі, то вони мають можливість надолужити тимчасове відставання, вдосконалити свою ракетну техніку і, можливо, рано чи пізно порівняються з нами».

З промови випливало, що нам і далі треба і в кількості ракет, і в їхній якості бути попереду, щоб у будь-який момент показати клятим буржуям Кузькіну мать.

Не минуло й чотирьох місяців, як доблесні радянські зенітники 1 травня 1960 року першою ракетою збили американський розвідувальний літак.

3

7 травня 1960 року в Микити Хрущова подвійне свято. Недарма захоплення американського пілота в таємниці зберіг. Чекав Микита, коли американці брехати почнуть. Дочекався і викрив. Дочекався - і вмазав! Хіба не свято?

І в той же день у Хрущова ще одна перемога.

У Леніна при владі були свої люди. Але після вбивства Леніна Сталін, найвірніший ленінець, повинен був усіх інших ленінців вибити з керівних постів і замінити їх своїми людьми - сталінцями. І Сталін це зробив. На це йому знадобилося 15 років.

Але після вбивства Сталіна Хрущов, один із найвірніших сталінців, повинен був вибити з керівних постів всіх інших сталінців і замінити їх своїми людьми - хрущовцями. На це йому знадобилося 7 років.

Цей процес був завершений 7 травня 1960 року. Цього дня з посади Голови Президії Верховної Ради СРСР Хрущов нарешті зіпхнув останнього сталінського сокола маршала Ворошилова. А на це місце поставив свого найвірнішого друга Леоніда Брежнєва.

У 1937-1938 роках Сталін завершував Велике очищення країни. У Москві, а потім в Україні процесом очищення керував Хрущов. Знімав і розстрілював одних, шукав, знаходив, піднімав наверх інших, попутно формуючи власну команду. Велика Україна, багато в Україні районів, міст, областей, багато в славному місті Києві міністерств і відомств, тисячі людей на відповідальних постах служать Батьківщині. Але Микита Хрущов вибрав Брежнєва, простого інженера на заводі, дав йому керівний пост - той впорався, підняв вище - впорався і тут. За два роки - з посади інженера до повновладного господаря Дніпропетровської області, одного з найпотужніших індустріальних районів Радянського Союзу.

На війні і Брежнєв, і сам Хрущов були політичними комісарами на фронті. Хрущов завершив війну генерал-лейтенантом, Брежнєв - генерал-майором. Після війни Хрущов - знову господар України, а Брежнєв - господар Запоріжжя та Дніпропетровська, найважливіших промислових районів України.

Потім Сталін поставив Хрущова господарем Москви, Брежнєва - господарем Молдавії. Багато в обох було ще високих постів і посад. Хрущов перетягнув Брежнєва в Москву, після смерті Сталіна повернув у армію на посаду комісара - наглядати за генералами, - і знову партійний начальник Брежнєв красувався в золотих генеральських погонах, які так йому пасували. Далі в послужному списку Брежнєва Казахстан і знову Москва. А 7 травня 1960 року, вигнавши з посади Голови Президії Верховної Ради сталінського маршала Ворошилова, Хрущов поставив на цей пост Леоніда Брежнєва.

Хрущов - очільник Комуністичної партії, одночасно - очільник Уряду. А вірний друг Льонька Брежнєв тепер буде головою законодавчої влади, а юридично - очільником держави. Гнучкий Ворошилов штампував будь-які укази і закони, які були бажані Хрущову. Але все ж краще на всіх постах мати тільки своїх людей.

4

При Сталіні й за Хрущова 9 травня святом не вважалося. Це був звичайний робочий день. Ніяких парадів, урочистостей, промов і салютів з нагоди перемоги над Німеччиною у Другій світовій війні. В ті роки всі розуміли: була війна, поклали безліч люду, дійшли до Берліна, але радіти, власне, нема чому - проблема Німеччини так і залишилася невирішеною. Це вже після повалення Хрущова новий вождь товариш Брежнєв таке свято придумав і заснував. А перші два десятки років після 1945 року все було скромно й тихо. Тільки фронтовики після роботи збирались у дворі на лавці, згадували минулі дні й битви, де разом рубалися вони, співали пісні під гармошку та під фронтові сто грам.

9 травня 1960 року зібралися фронтовики й на дачі Хрущова - найближче коло, ті, кого Хрущов знав ще на війні: міністр оборони Маршал Радянського Союзу Малиновський, Головнокомандувач військ ППО країни Маршал Радянського Союзу Бірюзов, командувач військ Московського військового округу Маршал Радянського Союзу Москаленко, Головнокомандувач Ракетних військ стратегічного призначення Головний маршал артилерії Недєлін, командувач артилерії і ракетних військ Сухопутних військ Головний маршал артилерії Варенцов, начальник ГРУ генерал армії Сєров і Брежнєв Леонід Ілліч, ведений Хрущова ще з довоєнних років. Сам Микита поверх української вишитої сорочки накинув фронтовий кітель з погонами генерал-лейтенанта. Брежнєв теж поверх білої сорочки накинув мундир з генеральськими погонами.

Серед них був тільки один суто цивільний, у якого не було мундира із золотими погонами. Звали його Фролом Романовичем. А прізвище його - Козлов. Він ніколи не служив у армії навіть рядовим. Країна пройшла через страшну війну, в якій був вибитий цвіт народу. В цій війні Фрол Романович проявив найбільший героїзм у глибоких тилах. У роки війни йому було тридцять із гачком. Саме б якраз командувати протитанковою батареєю або саперним батальйоном. Але він ніс куди більш почесну службу секретаря партійного комітету районного масштабу. Ближче однієї тисячі кілометрів до районів бойових дій не наближався. При цьому примудрився завершити війну з двома бойовими орденами: Червоної Зірки та Вітчизняної війни II ступеня.

Статут ордена Вітчизняної війни товариш Сталін писав особисто. І вписав у документ, хто й за які подвиги і звершення може бути цим орденом нагороджений. Так, орденом Вітчизняної війни II ступеня міг бути нагороджений той, хто:

особисто артилерійським вогнем знищив один важкий або середній або два легких танки;

пробрався до вогневих позицій противника і знищив не менше одної гармати, трьох мінометів або трьох кулеметів противника;

під вогнем противника евакуював з поля бою два танки, підбитих противником;

з особистої зброї збив один літак супротивника, і так далі.

Фрол Романович ворожих танків не палив, літаків з особистої зброї не збивав, під вогнем противника підбитих танків з поля бою тягачем не витягав. Але орден-таки отримав.

Орден Червоної Зірки теж давався за бойові справи, але зовсім не за полум'яні промови далеко від фронту.

Можливо, товариш Козлов щось корисне творив на трудовому фронті? Все може бути. Проте на цей випадок існували інші ордени: Трудового Червоного Прапора, наприклад. Фрол Романович, до речі, трудові ордени теж мав.

І ріс він по службі не просто швидко. Він ріс стрімко. І доріс до того, що через півтора десятка років після війни став людиною № 2 в Радянському Союзі. 13 липня 1959 року американський журнал «Тайм» помістив фотографію Козлова на обкладинці і задав питання: чи не він змінить Хрущова? А в Радянському Союзі таке питання не задавали. Кожен, хто стежив за розкладом сил у Кремлі, розумів: Козлов Фрол Романович - це не тільки той, хто змінить Хрущова на троні, це той, хто його вже майже змінив.

Фрол РОМАНОВИЧ КОЗЛОВ (1908-1965).

Фрол Романович правив країною. Офіційно він лише № 2 в керівництві Радянського Союзу. Насправді - дещо більше того. Фрол Романович вловив невблаганний потяг товариша Хрущова до офіційних візитів за кордон і цим потягом скористався.

За роки свого правління Хрущов побував у Китаї, двічі у Франції, двічі у США, у Швейцарії, Ірані, Гані, Індонезії, Гвінеї, Афганістані, Судані, Єгипті, Алжирі, Бірмі, Тайланді, Індії, кілька разів у Фінляндії і так далі і так далі. Його візити були не просто тривалими, але затяжними, з оглядом численних пам'яток, відвідинами заводів, ферм, університетів, мітингів, концертів, бенкетів, з їздою як на слоні, так і на верблюді. І якщо в Америку - то на океанському лайнері, до Великобританії - на крейсері.

А вже ті країни, які лежали під гусеницями радянських танків, - Польщу, Угорщину, Болгарію, Румунію, Східну Німеччину, Чехословаччину, Монголію - Хрущов вважав своїм обов'язком відвідувати ледве не щороку.

І по своїй країні він роз'їжджав без зупинок. А країна в нас, треба віддати належне, велика. Ось Хрущов - на бавовняних плантаціях Узбекистану, а ось - на будівництві Кременчуцької ГЕС, то він у нафтовиків Баку, то у шахтарів Донбасу. Він спостерігав за навчаннями флоту, в пустелі давав поради будівельникам Великого Каракумського каналу, вчив творців важкого танка ЙС-7 основам сучасного бою.

Тут ще й візити чужоземних гостей. То з Непалу, а то з Індії, ось Фідель з Куби прилетів на півтора місяця, а ось Ахмед з Алжиру. Особливий випадок - гості з розбудженої Африки. Ті до нас колоною йшли, косяком, змінюючи один одного. І все - під фанфари і державні гімни, з промовами й урочистими маршами почесної варти, з проїздом по вулицях радісної Москви, з відвідуванням Мавзолею Леніна й урочистим покладанням вінків, з врученням орденів дорогим гостям, з нескінченними прийомами і бенкетами, з підписанням протоколів та угод , з роздачею незліченним друзям кораблів і літаків, танків і бронетранспортерів, гармат і мінометів, тракторів і комбайнів, домобудівних комбінатів та унікальних технологій.

Фрол Романович Козлов все це вітав: давай-давай, Микито Сергійовичу, мир-дружба! Ось ще тобі і в Австралію не завадило б. На кенгурині зграї помилуватися. Тижнів би на два-три...

Хрущов подорожував, Козлов правив країною, не сперечаючись з Хрущовом, підтакуючи, копіюючи його навіть у дрібницях, не випинаючи в його присутності ні своєї влади, ні своїх задумів, ні все більшого зростання впливу на державний апарат, але наполегливо і твердо просуваючи власну лінію, розставляючи своїх людей. Ось тільки у Збройних Силах у нього не було опори. Тому Фрол Романович дружний з генералами і маршалами. Він частий і вдячний гість на генеральських узливаннях. Він не суперечить і не сперечається. Він уважно слухає, він вникає, він піклується.

У верхах Збройних Сил багато хто зрозумів ситуацію, що склалася, і по гідності її оцінив. Тому присутність цієї абсолютно цивільної людини в компанії фронтовиків не виглядала дивною. Швидше навпаки: маршали й генерали святкують разом зі своїм Верховним головнокомандувачем, хоча він і суто цивільна людина, хоча посаду таку він поки офіційно й не займає.

Все в той день було там так, як і скрізь у нас, коли разом збиралися бойові друзі: байки, підколи, пісні про темну ніч і про вогонь у тісній грубці. Правда, співали без гармошки.

А фронтова доза - це святе.

Випили. Закусили. Ще випили. Випили за новоспеченого очільника держави Голову Президії Верховної Ради СРСР генерал-лейтенанта Брежнєва Леоніда Ілліча.

З теми війни якось непомітно, але абсолютно неминуче перескочили на тему збитого американського літака.

І Микиту понесло: літак-невидимка, а ми його - першою ракетою! Та ми їм - Кузькіну мать!

Загинає пальці Хрущов:

- Перша у світі міжконтинентальна балістична ракета - наша!

- Перший супутник - наш!

- Бомбу скоро зробимо, якої ні в кого в світі немає!

- Людину в космос першими пошлемо! Корольов до кінця року обіцяв.

- Африка прокидається!

- Азія прокидається!

- Латинська Америка прокидається! На Кубі Фідель соціалізм побудує!

І висновок: пора! Пора капіталізму кінець покласти!

Зовсім недавно, 14 січня 1960 року сяючий Микита Хрущов з трибуни сесії Верховної Ради СРСР оголосив, що минулий 1959 рік увійде в історію як перший рік розгорнутого будівництва комунізму в Радянському Союзі. Перша фаза комунізму буде побудована до 1970 року, остаточний тріумф - до 1980 року.

Але комунізм не може існувати поряд з жахливим утиском людей у капіталістичних країнах. Пора з цим закінчувати.

5

Начальник ГРУ генерал армії Сєров Іван Олександрович підняв трохи обважнілу голову, хитнув нею, відганяючи легкий хміль. Що він чує? Пора кінець покласти? Це якими силами?

Різка була людина Іван Олександрович. Правив жорстко. Любив розстріли. Любив не порожню неуважність при виконаннях вироків, але активну і творчу в них участь. Любив підлеглим приклад показати: ось як треба! Стріляти в улоговинку, де череп з хребтом сходиться.

Все життя за Хрущовом ішов Іван Олександрович, як за криголамом. Підтримував його завжди і у всьому. Дружна група штовхала Хрущова вгору, а він, діставшись трохи вище, тягнув за собою групу.

Раніше в групі ще й Жуков був. Він-то й врятував Хрущова в 1957 році. Але понесло Жукова. Довелося викинути його зі зграї.

Все б добре, але заносить і самого Хрущова. Ох, як заносить. Він все ніяк Кузькіну мать забути не хоче. Подивився начальник ГРУ в очі Брежнєву Леоніду Іллічу, найвірнішому соратнику Хрущова. Нічого цікавого не побачив. Подивився в очі Козлову Фролу Романовичу, Малиновському, Бірюзову, Недєліну. І тут раптом напоровся на погляд Варенцова.

І вони зрозуміли один одного.

6

Наступної неділі на дачі Головного маршала артилерії Варенцова дим коромислом. Під великою яблунею кухар шашлики смажить. Запах на весь сад, на весь ліс. Музика гримить. Гості модну пісню кричать про те, як по нічному місту бреде тиша.

А в Головного маршала артилерії Варенцова серйозна розмова з начальником ГРУ генералом армії Сєровом. Вони вбік відійшли.

- Микита з ланцюга рветься. Щоб дров не наламав.

- Наламає.

- Ти знаєш, Іване Олександровичу, все може бути набагато серйозніше, ніж нам видається.

- Він щось затіває, і це може погано скінчитися. Для всіх нас. Для всіх.

- Треба подумати над варіантами.

7

16 травня 1960 року в Парижі відбулася зустріч лідерів чотирьох держав: Радянського Союзу, США, Великобританії, Франції. Головне питання - Берлін.

У Другій світовій війні Німеччина була розгромлена і розділена на чотири зони окупації: радянську, американську, британську та французьку. Крім того, Берлін, який знаходився в радянській зоні, теж був розділений на чотири сектори, і теж - на радянський, американський, британський і французький.

Три зони Німеччини, які були окуповані західними союзниками, злилися до Федеративної Німеччини. Три сектори Берліну стали Західним Берліном.

А Західний Берлін став скалкою в тілі соціалізму.

В радянській зоні тріумфувала соціальна справедливість, а в Західній Німеччині - експлуатація людини людиною, капіталістичне рабство. Тому вже через кілька років після війни життя в Західній Німеччині та в Західному Берліні стали разюче відрізнятися від життя у Східній Німеччині та в Східному Берліні.

І німці східні побігли на Захід.

Кордон між Німеччиною Східною та Німеччиною Західною вдалося перекрити. Але що робити з Берліном? Це єдине місто, в якому знаходиться столиця соціалістичної держави - Німецької Демократичної республіки, і тут же, через кілька кварталів, - огидний, капосний, мерзенний, паскудний, гниючий, нудотний капіталізм з шикарними магазинами, в яких все є.

Східні німці приїжджали в столицю своєї соціалістичної держави і переходили через вулицю в смердючий капіталізм. Там просили політичного притулку. Потім літаком - до Західної Німеччини.

Щоб вирватися з соціалістичного «раю», треба було за будь-яку ціну перетнути прикордонну смугу, як зробила ця жінка (на знімку - ліворуч), яку не встигли наздогнати радянські військовослужбовці (праворуч), що переслідували її. Західнонімецькі поліцейські, оголивши пістолети «Вальтер», рятують утікачку, заступаючи шлях переслідувачам. Знімок зроблений до зведення Берлінської стіни; після його появи так просто втекти зі Східного Берліна в Західний стало вже неможливим.

Більше 5 тисяч спроб втечі в Західний Берлін виявилися успішними. Для перетину кордону використовувалися таємно побудовані підземні тунелі, повітряні кулі, надлегкі літальні апарати на зразок сучасних дельтапланів і потужні автомобілі, які на повній швидкості прорвалися через шлагбауми пропускних пунктів (після кількох подібних випадків пропускні пункти переобладнали таким чином, щоб автомобілі не могли перетнути їх по прямій і, знижуючи швидкість, рухалися по оточеному стіною криволінійному проїзді).

Зі Східної Німеччини втікали не найгірші німці. Навпаки - найталановитіші. Втікали інженери, лікарі та вчителі, журналісти й музиканти, артисти й художники, архітектори й агрономи, геологи й дипломати. Робітники й селяни не відставали. Особливо привабливим життя на Заході було для молоді. Окрема стаття - офіцери, сержанти й солдати армії, авіації та флоту, поліції, прикордонних військ, державної безпеки. Ті особливу спритність виявляли.

Рівень життя в Західній Німеччині стрімко зростав. Разом з цим зростанням ширився й потік біженців зі Східної Німеччини. Спочатку - одиниці. Потім десятки. Дійшло до сотень. Улітку 1960 року потік біженців досяг швидкості одна людина на хвилину. 60 людей щогодини. Півтори тисячі на добу. Чверть мільйона в рік.

Соціалістична Німеччина танула як крижинка на сковорідці. Порожніли села і міські квартали.

Можливості першої на німецькій землі соціалістичної держави в повній мірі використали брати по класу: поляки, чехи, угорці, румуни, болгари. Їхній «Старший брат», Радянський Союз, показував приклад.

У Східній Німеччині перебувало найпотужніше у світі угруповання сухопутних військ. Зрозуміло, це були війська Радянської Армії. Відвідування Східного Берліну радянськими військовослужбовцями, якщо вони служили не в самому Східному Берліні, не віталося. Але це не рятувало. Вони таємно приїжджали в Берлін. І користувалися наданою можливістю втекти.

На запобігання втечі були кинуті нічим не обмежені сили й засоби. Серед радянських солдатів і офіцерів велася інтенсивна робота, зміст якої можна висловити у двох словах: давай втечемо! Знаходилися ті, хто відповідав: давай! Перебігав такий солдатик в американську зону, його допитували американці, солдатик розповідав усе, що знав. Потім його розстрілювали за зраду Батьківщині. Неприємним моментом був раптовий перехід «американців» на рідні радянські матюки.

Та ж робота велася серед населення Східної Німеччини.

А цьому не пощастило: застрелений при спробі втечі. Східнонімецькі прикордонники забирають вмираючого Пітера Фіхтера, вісімнадцятирічного муляра, застреленого 17 серпня 1962 року при спробі втекти в Західний Берлін через Берлінський мур. За різними оцінками, всього при спробі перетину Берлінського муру були вбиті від декількох сотень до декількох тисяч осіб.

Але витрати на провокаторів не виплачувалися. Той, хто наважувався на втечу, звичайно втікав, ні з ким не радячись, нікому не довіряючи... Серед них були й ті, хто сам вчора ще за наказом КДБ схиляв товаришів до втечі.

«Все одно втечу!» - східнонімецький прикордонник Конрад Шуман утікає у французький сектор Західного Берліну 15 серпня 1961 року.

Але навіть не масова втеча люду було головним злом. Головне було в тому, що ВСІ розуміли: ТАМ КРАЩЕ! А в нас щось робиться не так. Щось треба змінювати.

Товаришам у Кремлі треба було на щось зважитися.

А на що?

От і зібрались у Парижі панове-товариші: Ейзенгауер, Макміллан, де Ґолль і Хрущов - лідери країн, які після війни розділили на частини Німеччину й Берлін. Яке б рішення не запропонували лідери Заходу, воно було неприйнятним для Радянського Союзу. При будь-якому рішенні люди все одно будуть втікати до нормального життя, в якому немає партійних секретарів і колгоспів, єдино вірного шляху й улюбленого вождя, але є одяг і взуття, є хліб і масло, є можливість вступати в будь-яку партію, яка подобається, написати в газеті все, що тобі хочеться.

Хрущов, як завжди, не подумавши, запропонував зустріч на вищому рівні, щоб знайти рішення берлінської проблеми. А коли зустріч була призначена, раптом зрозумів: нічого доброго від цієї зустрічі чекати не доводиться. Можна було б вимагати від проклятих капіталістів, щоб вони повертали назад усіх, хто до них утік. Але вони на це вочевидь не підуть. А якщо й погодяться, то найкращих і потрібних все одно будуть залишати в себе.

Та якщо й будуть вони повертати всіх, то проблема від цього не зникне. Все одно всі будуть знати, що в нас щось робиться не так, як треба.

Що ж залишалося бідному Хрущову?

Залишалося зустріч зірвати. І збитий літак-шпигун припав якраз до речі.

16 травня 1960 року Микита Хрущов зажадав від президента США вибачень за ведення шпигунства проти Радянського Союзу.

Збитий літак-шпигун припав якраз до речі. 16 травня 1960 року, коли в Парижі відбулася зустріч лідерів чотирьох держав - Радянського Союзу, США, Великобританії і Франції, - Микита Хрущов зажадав від президента США вибачень за шпигунство проти СРСР. Вимога була нездійсненною: держава і лідер, який її представляє, не мають права ні в кого просити вибачення - так встановлено багато сотень років тому. Хрущов наполягав, і наступного дня, 17 травня, делегація СРСР не прийшла на зустріч у Єлисейський палац. У відповідь очільники західних держав заявили, що нарада була фактично зірваною через обструкціоністську політику СРСР.

Вимога було нездійсненною. Справа в тому, що держава і лідер, який цю державу представляє, не мають права ні в кого просити пробачення. Так встановлено багато сотень, якщо не тисяч, років тому. Якщо уряд однієї держави щось запропонував уряду іншої держави, а потім змінив свою точку зору, то і в цьому випадку ніхто ні в кого вибачень не просить. У цій ситуації відкликають посла. Оголошують: посол щось наплутав, ми такого не пропонували і пропонувати не могли, це він від свого імені щось утнув. Всі розуміють: посол передав тільки те, що йому наказали. Але все одно - винен він, і тільки він! І його знімають з посади. І надсилають нового. Так встановлено.

Якщо держава допустила якийсь промах, а на посла звалити це промах не вдається, то і в цьому випадку все одно ніхто ні в кого вибачень не просить.

А Хрущов наполягав: Ейзенгауер, проси вибачення!

У ході Другої світової війни радянська розвідка вела активну роботу проти США - свого головного союзника у війні проти Гітлера. Радянська розвідка вкрала таємниці атомної зброї. Шпигунська мережа була розкрита. Але американці вибачень не вимагали, розуміючи, що держава та її лідери не мають права такі вибачення приносити.

До речі, шпигунська мережа була розкрита не зусиллями ФБР та американської поліції. Просто радянський шифрувальник у Канаді, захопивши портфель цілком таємних документів, вийшов з радянського посольства і попрямував до першого ліпшого представника влади просити притулку.

У травні 1960 року, коли Хрущов вимагав вибачень, у США сидів у в'язниці радянський розвідник Рудольф Абель. Його зловили й посадили. За його діяльність Америка вибачень не вимагала. Але ж Абель забрався в сейфи. Американський же пілот у сейфи не забирався. Він їх не міг навіть бачити з висоти. Сейфи - вони не в полі стоять, а під дахами. Так що бачив він тільки дахи.

Хрущов наполягав. Президент США стояв на своєму. Не було у нього права вибачення приносити.

Раз так, ніякої зустрічі у верхах не буде, - грюкнув дверима Хрущов і відлетів до Москви.

Хрущов виступає на прес-конференції у Парижі 18 травня 1960 року, звинувачуючи США у зриві зустрічі: «Саме уряд США своїми агресивними діями проти Радянського Союзу напередодні наради у верхах і затятою відмовою нести відповідальність за ці дії торпедував дану нараду, яку з такою надією чекали народи всього світу».

А проблема Берліна залишилася.

Дійові особи

Генерал армії СЄРОВ ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1905-1990).Служив у артилерії. В ході Великої чистки 1937-38 років Сталін винищив спочатку майже все покоління чекістів часів Ягоди, потім - нове покоління чекістів часів Єжова. У 1939 році Сталін комплектував НКВС практично заново третім поколінням чекістів. Вакансій - тисячі. В НКВС набирали військових, партійних працівників, випускників навчальних закладів. У цьому потоці опинився і Сєров. І швидко піднявся вгору. Вже у вересні 1939 року він був направлений до Києва на посаду Народного комісара внутрішніх справ України. У ці роки Хрущов був Першим секретарем Комуністичної партії України, тобто фактично диктатором, а Сєров у нього - шефом таємної поліції України.

26 квітня 1940 року був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження групи чекістів. За що саме їх нагородили, не повідомлялося. Але в списку опинилися начальник УНКВС Смоленської області Купріянов, начальник УНКВС Калінінської області Токарєв, начальник УНКВС Харківської області Сафонов. За місцем і часом ці нагородження збігаються з розстрілом польських офіцерів у селі Катинь Смоленської області, в селі Мідному Калінінської області і в селищі П'ятихатка Харківської області. Начальники управлінь НКВС областей, в яких проводився розстріл, отримали ордени Червоної Зірки і «Знак Пошани». А на чолі списку нагороджених - комісар Державної безпеки 3 рангу Сєров, який був удостоєний найвищої державної нагороди - ордена Леніна.

Під час війни Сєров - заступник всемогутнього шефа НКВС Лаврентія Павловича Берії. Війну закінчив генерал-полковником, Героєм Радянського Союзу. Після смерті Сталіна Хрущов поставив Сєрова на посаду голови КДБ. У 1956 році Сєров був одним з керівників придушення Угорської революції. Отримав прізвисько «М'ясник». З 1958 року - начальник ГРУ Генерального штабу, заступник Начальника Генерального штабу з розвідки. Починаючи з 1939 року, Сєров залишався особистим другом Хрущова і підтримував його у всіх битвах за владу.