Ліки від страху

Розділ 8 НАВЕДЕННЯ ЧИ НАГОВІР?

Ліфт не працював. Про це повідомляли табличка на дверях і голова монтера, що стирчала в сітчастому колодязі, мов рідкісний експонат на модерністській виставці. Задерши вгору голову, він гукав комусь:

— Гей, ви, телепні! Забули про мене? Піднімай коляску!

Смішно було мені слухати такі слова в нашій суворій установі, де протягом багатьох років так боролися з усяким жаргоном, що перегнули палицю в протилежний бік і народилися на світ слівця типу «висяк», «відстрочка», «фігурант», «самочинка»…

Не хотілося йти на п'ятий поверх пішки, я запитав монтера, який сидів на даху ліфтової кабіни:

— Скоро полагодите?

— Скоро, — пообіцяв він, натиснув на якийсь контакт на даху й плавно злинув угору верхи на кабіні.

Я не став чекати, махнув рукою та пішов сходами. Оскільки ж марші в нас велетенські, то я мав досить часу, щоб обміркувати свої справи на сьогодні. Звичайно, було б так чудово, якби зателефонувала Рамазанова й повідомила щось важливе. Адже їй напевне є що розказати.

Але її обіцянці подзвонити гріш ціна в базарний день. Вона мені телефонувати не стане, навіть якщо точно знатиме прізвища, імена й по батькові аферистів. Резон тут простий: страх за долю чоловіка завжди в ній буде дужчий від жалю за втраченими цінностями чи бажання помститися негідникам. Адже вона не гірш ніж я розуміла, що розгон вчинили люди, добре інформовані про чоловікові справи. Могли вони знати й про його сьогоднішнє місцезнаходження. Тому Рамазанова напевне вирішила: дідько з ними, з грішми та вже проминулими переживаннями! Хоч як це дивно, але їй, звичайно, більше хочеться, щоб я не спіймав шахраїв, оскільки в цьому випадку завжди буде ризик, що я витрясу з них відомості про Умара Рамазанова…

У вихідні в наших коридорах тихо: не снують очманілі від клопотів інспектори, не вистукують каблучками секретарки з паперами, не видно завмерлих біля стін свідків та потерпілих. Гучне відлуння моїх кроків супроводжувало мене по всьому коридору аж до кабінету. Коли доводиться бувати тут у такі дні, я почуваю себе господарем велетенського порожнього будинку, полишеного на мій догляд. Це почуття посилювалося в моєму кабінеті: безгоміння, відтінене далекими, ледь чутними стуками, шерехами в трубах опалення, раптовим тонким дзвоном віконного скла від прошумілого за стіною автобуса.

Спершу я хотів зателефонувати в ДАІ відносно номера «Жигулів», проте палець майже несвідомо набрав номер телефону Лижина. Зараз його можна, мабуть, скоріше всього застати вдома — адже сьогодні неділя й ще досить рано, близько десятої години. Довго лунали, завмираючи в слухавці, сигнали виклику, ніхто не підходив до телефону, і я намірився було покласти трубку, але гудок раптом відтяло пополовині й почувся вже знайомий мені бабусин голос:

— Кого треба?

— Покличте, будь ласка, Володимира Костянтиновича.

— Нема його.

— А коли все-таки можна його застати?

— Хто ж його зна! Передати щось?

— Попросіть його зателефонувати капітанові міліції Тихонову. — Я намагався надати голосові медової ввічливості, щоб не розсердити стару, а то ще, чого доброго, не передасть.

— Скажу, — скупо відповіла вона й кинула трубку на важіль.

Потім я подзвонив у ДАІ, голос Дугіна також був сердитий:

— Це ти, Тихонов? Замордував ти мене геть зі своїм дорученням. У мене тут справ повно, й у картотеці для тебе довелося копирсатися.

— А номери вибрав?

— Вибрав. Тільки ті, що встановлені на «Жигулях».

— Спасибі, Сашко, вони мені саме й потрібні.

— Записуй, я тобі продиктую. Серія МКЛ — Дадашев. Записав?

— Записав. Далі…

— Серія МКП — Садовников…

— Далі.

— Серія МКУ — Шнеєр…

— Далі.

— Серія МКЕ — Панафідін…

— Як-як? Як ти сказав?

— Панафідін Олександр Миколайович, мешкає у Мерзляковському провулку, будинок…

— Стоп, Сашко. Досить, мені інші не потрібні.

— Більше питань немає? — перепитав Дугін.

— Дякую тобі, старий, ти мене здорово виручив.

— Великий привіт, — мовив Дугін і відключився.

Чого-чого, але такого повороту справи не чекав аж ніяк.

Лист вивів мене прямо на Панафідіна. Що ж це таке? Хтось захотів допомогти мені? Чи захотів допомогти правосуддю? Чи зовсім тут правосуддя ні при чому й хтось хоче скористатися ситуацією й знести наклеп на Панафідіна?

А якщо лист — правда, значить, метапроптизол є і Панафідін зі мною дурня клеїв? Але чому ж він приховує, що отримав метапроптизол? І хто ця людина, що знає його таємницю? Ворог? Суперник? Чи лицемірний друг, який бажає підкопатися під нього?

Хто ж він?

А може, це не наведення, а наговір?

Раптом хтось свідомо зводить наклеп на Панафідіна? Або хочуть вивести з гри мене персонально: адже якщо я кинуся обшукувати машину Панафідіна й нічого не знайду, це може викликати серйозний скандал.

Як бути, що робити? Адже другого такого випадку може й не трапитися…

Я метався по кабінету, неспроможний наважитися на щось визначене. З голови геть вилетіли Пачкаліна, Рамазанова, їхні коханці й крадії, всі оті розгонщики… Метапроптизол, якщо в листі написано правду, був майже поруч. Але як його взяти?

А може, нічого немає? Містифікація? Безглуздий, злісний розиграш? Проте ці люди не схожі на жартунів: коли вони отруїли Позднякова — якщо це вони, — ними керувало аж ніяк не прагнення веселої розваги.

А раптом листа написала людина, яка випадково знає про цю історію, але боїться заявити про неї вголос? Якщо вона справді хоче добра й блага, але недостатньо мужня, аби сказати на повен голос: ось злочинець?..

І вже я не почував себе господарем у великому будинку, залишеному на мій догляд. Навіть тиша змінилася — вона стала терпляче-загрозливою, наче німотно чекала мого рішення, однаково безпристрасна до помилки й до найточнішого вибору.

Я пішов до Шарапова. Як було б добре, якби він сидів на місці, адже мені так потрібна чиясь розумна порада!

Тамари у приймальні не було, а двері до шефового кабінету відхилені. Він щось писав за столом.

— Здравія бажаю, товаришу генерал.

Шарапов підвів голову, якусь мить вдивлявся в мене, наче не впізнавав.

— Ба-а! Скільки літ, скільки зим, — промовив він, поблажливо всміхаючись. — Чого це ти тут у вільний час опинився?

І з його посмішки, хоч і єхидної, я зрозумів, що він задоволений, побачивши мене тут.

— У нас вільний час починається на пенсії — вас цитую, наче класика.

— Ну от, втішив. Мені-бо до вільного часу дещиця лишилася. Чого завітав?

— Порадитися, — мовив я сумирно.

— Це слід вітати, — кивнув генерал. — Наскільки я розумію, тобі потрібна санкція на якийсь недозволений вчинок: у решті випадків ти по змозі уникаєш зі мною радитися.

— Недозволеність мого вчинку є наслідком вчинку вашого, — зухвало сказав я.

— Це ж як накажеш тебе розуміти?

— Ви мені вчора документ переслали…

— А! Цікавий листочок підкидний. Ти йому віриш?

— Не знаю. Я перевірив машину в картотеці ДАІ — вона належить Панафідіну.

— Це професор той самий? Молодий?

Я кивнув.

— Еге. Отже, невідомий доброзичливець інформує нас про те, що Панафідін возить у своїй машині отой… метапроптизол? Так це слід розуміти?

— Виходить, що так, — відповів я. — Щоправда, він не видає себе за нашого доброзичливця.

— До речі, ти не поцікавився, Панафідін отой — сам не вболівальник футбольний? На стадіоні буває?

— Ні, не цікавився. Мені таке на думку не спадало.

— Шкода, що не спадало. Що більше думок виникає в твоїй багатомудрій голові, то краще. А до мене ти чого прийшов, не збагнув я?

— Я й сам не знаю. Дозвіл на обшук машини Панафідіна ви ж мені навряд чи дасте?

— Не дам, — майже весело мовив Шарапов. І в безтурботності його тону була непохитна твердість. — Звичайно, не дам. Якщо на основі таких серйозних документів ми у поважних людей обшуки влаштовувати почнемо, то знаєш, куди нас це може завести?

— А що ж робити? — запитав я у відчаї. — Раптом лист — правда?

— Це було б чудово!

— Але який толк із тої чудовості? От ви що на моєму місці зробили б?

— Я? — Шарапов перепитав мене так, ніби я задаю дитячі питання: адже й сліпому видно, що б зробив він на моєму місці. — Я б пішов до Панафідіна й знайшов з ним спільну мову, поговорив би з ним задушевно.

— Авжеж, з ним знайдеш спільну мову! — сердито труснув я головою.

— Не знайдеш — отже, розмовляти не вмієш, — впевнено промовив генерал. — З усіма можна знайти спільну мову. От тільки будматеріал для такого мосту потрібен різний. В одному місці — увага, в другому — лагідність і співчуття, в третьому — нахабство, а де треба — там і погроза. Ось так. Ти тільки, як виконроб, заздалегідь мусиш розрахувати, що для будівництва тобі знадобиться.

— Точнісінько як у пісні: ти і я — два береги при одній ріці. Боюся, що зависне мій міст у повітрі, бо ми з Панафідіним — береги різних рік, — сказав я, а Шарапов засміявся, похитав головою, примружив лукаві монгольські очі:

— Ти помиляєшся, друже милий. Усі ми береги однієї ріки, й, як усі береги, різні, а от ріка нас одна зв'язала, бо назва їй — життя.

Отак жартував зі мною Шарапов, вдаючи, що дріб'язкові питання ми з ним розв'язуємо у недільний неслужбовий час, усе це пусте, марне сколихування повітря й не варто через це хвилюватися, але ж ми десять років сидимо з ним на одному березі, він — трохи вище, я — нижче, і я добре знаю, що в час тривоги ми разом спускаємося з укосу й по груди, а коли й по горло йдемо в бистрому, холодному й непроникному потоці під назвою життя, і його іронічний тон не міг заступити мені пронизливо-зелених вогнів сердитої цікавості, що спалахнули в його завжди припухло-вузьких очах: йому також було дуже цікаво, чи справді возить професор Панафідін у машині загадковий транквілізатор, яким «глушанули на стадіоні його мента».

— Ти поговори з ним з погляду наукової допитливості, — промовляв він. — Адже шукає професор ці ліки, от ти йому й запропонуй разом пошукати в машині. Коректно, ввічливо, для втамування наукового й спортивного інтересу. І ти будеш вдоволений, і не пролунають оті брутальні слова — «недовір'я», «брехня», «обшук»…

— Це якщо він погодиться. А якщо ні?

— Тоді треба буде проявити винахідливість.

Я не ображався на Шарапова: не міг він мені дати вказівку обшукати машину Панафідіна. І я це добре розумів. Шкода лише, що на свою винахідливість я не вельми покладався.

Повернувшись до свого кабінету, я зателефонував Панафідіну додому.

— Він у місті й дома не скоро буде, — відповів приємний жіночий голос. — А хто його питає?

— Моє прізвище Тихонов, — сказав я і подумав, що, коли це дружина Панафідіна, не зашкодило б поговорити й з нею. — А ви Ольга Іллівна?

— Так, — відказала вона, й тінь здивування промайнула в її голосі.

— Добридень, Ольго Іллівно. Я інспектор карного розшуку.

— А-а, так-так. Олександр говорив мені…

— Якщо це не дуже порушує ваші плани, я б хотів з вами поговорити, а тим часом Олександр Миколайович під'їде, га?..

— Ради бога, — охоче погодилася Панафідіна. — Адресу знаєте?

— Спасибі велике. Знаю, їду…

Я вийшов на вулицю й став чекати чергової машини.

День видався безбарвним, сизим. Було холодно, вітряно, дрібненький, січний дощик поривами обхльоскував асфальт сірими бризками. На протилежному боці вулиці якийсь парубчак длубався у «Запорожці». У цієї кумедної машини двигун не там, де в усіх автомобілів, а ззаду. Парубок заводив мотора корбою, і здалеку здавалося, ніби маленькому настовбурченому віслючкові накручують хвоста. По тротуару летіло жовте листя, клапті паперу, сміття, й від усього цього похмурого дня з дощовою сіянкою та холодним вітром на душі було кепсько. У цьому тоскному настрої, з неясним відчуттям невиконаних якихось обов'язків, невлаштованості справ і недосконалості всього світу я приїхав до Панафідіних у Мсрзляковськнй провулок.

Одразу ж у передпокої Ольга Панафідіна запитала:

— Що п'єте — чай, каву?

Я замахав руками.

— Ні-ні, ні в якому разі, я не хочу вас обтяжувати клопотами.

— Та що ви, які клопоти? Проходьте у вітальню, я зараз принесу.

Я сів у крісло перед низьким журнальним столиком, і буквально за кілька хвилин Ольга внесла на таці чашечки а кавою, сухарі й накраяний сир.

— Отепер можна бесідувати, — мовила вона, всідаючись навпроти. — Мені чоловік говорив, що ви були в нього й цікавилися Лижиним…

І я відразу насторожився, бо в розмові з Панафідіним ім'я Лижина не тільки не згадувалося — я тоді й не знав про існування Лижина. Отже, Панафідіну в той час, коли я відвідав його, було відомо, що Лижин займається отриманням метапроптизолу або вже отримав його… Але мені він нічого не сказав.

— Так, мене цікавить напрям роботи Лижина, — промовив я, вирішивши віддати Ользі Панафідіній ініціативу в розмові. А сам відпив маленький ковток кави, яка хоч і не була зварена з усім ритуальним священнодійством її батька, але все одно була добра, дуже смачна кава: відчувалася сімейна школа, доведена до рівня традиції.

— Бачте, ми вам мало що можемо розповісти про Лижина, бо останніми роками практично не спілкувалися з ним, — промовила Ольга, розкурюючи сигарету.

— Чого ж так? — поцікавивсь я.

— Володя Лижин дуже помітно змінився, — зітхнула Ольга. — З ним сталася метаморфоза, хоч і прикра, та досить-таки звична. Він став професіональним невдахою.

— Хіба є така професія — невдаха? — серйозно запитав я.

— Не можу стверджувати, але коли аматорство стає головним заняттям, то воно перетворюється у професію, — у повчальності вислову я вловив знайомі інтонації її чоловіка. — Володі не щастить буквально в усіх захопленнях, і це не могло не відбитися на його поведінці.

— І давно йому не щастить так?

— Ну, точно я не можу сказати, але ж починав він дуже добре. Втім, у житті це часто буває: до якоїсь певної межі все, за що берешся, виходить, усе вдається, звідусюди тільки й чуєш: «Ах, який він перспективний! Ах, який обдарований! Яке в нього майбутнє!» І раптом підступає якийсь рубіж — і все сходить нанівець, усе падає з рук, нічого не виходить, не вдається…

Я уважно слухав Ольгу і готовий був дати власну голову відтяти, що у неї ніколи «не підступав якийсь рубіж», у неї все завжди виходило. Й відкриття, що їх вона зараз виголошувала мені, не вона придумала й не на собі відчула, а взяла від чоловіка, чи батька, чи від когось із знайомих, й одна-однісінька поперечна зморщечка на оцьому атласному лобику з'явилася не від гірких роздумів і не від обтяжливих відкриттів. Зручно й вільно всівшись у м'якому кріслі, вона виголошувала банальності й наприкінці кожної фрази для переконливості, для більшої вагомості своїх сентенцій описувала вповитою димком сигаретою граціозне півколо, полишаючи в повітрі синій невагомий гачок — чи то знак питання чи то клаптик своєї глибокої думки. Цих гачків-запитань-думок було вже багато, вони швидко танули, й вона створювала лові.

«Панянка», — подумав я про неї. Це слово здавалося мені особливо принизливим, таким, що найбільш точно характеризує Ольгу. Такі люди, як Панафідін, мали б одружуватися на більш серйозних жінках.

— Даруйте, а ви не можете пригадати, коли саме Лижин перейшов отой самий фатальний рубіж?

Ольга знизала своїми блискучими кримпленовими плечиками:

— Природно, що дати я не пам'ятаю, але безсумнівно те, що Володя дуже добре, ну просто винятково вдало працював з моїм чоловіком. Адже Олександр багато в чому йому допоміг, підказав, спрямував його, так би мовити, огранив його талант. А той раптом одного чудового дня влаштував істерику, й все полетіло шкереберть.

— Через що ж він влаштував істерику?

— Якийсь у них скандал виник на роботі, Володя неправильно лікував хвору, й Олександрові довелося втрутитися і висловити принципову точку зору. При цьому Олександр і в гадці не мав карати Лижина чи застосовувати до нього якісь там заходи, але той раптом став у позу й покинув лабораторію.

— Ви не припускаєте думки, що Лижин міг мати на це підстави, скажімо, морального характеру?

— Та про що ви говорите? Я гадаю, що він занадто розхвилювався і в ньому прорвалася стримувана багато років заздрість…

— Заздрість? — перепитав я. — А в чому Лижин міг заздрити Панафідіну?

Ольга засміялася. Вона щиро сміялася з наївності мого запитання: першому-ліпшому профанові зрозуміло, в чому невдаха лаборант може заздрити молодому докторові наук, завідуючому лабораторією, з яким колись сидів на одній інститутській лаві. Ольга сміялася, демонструючи чудові рівні білі зубки без жодної пломбочки, і я бачив тільки, що її іклечка довші, ніж решта зубів, і, мабуть, вельми гостренькі.

— Невже ви бодай на мить припускаєте, що Лижин міг повірити, нібито ній хоча б на гран менш талановитий, ніж Олександр? Але в Олександра все в житті виходило так, як він хотів, а у Лижина нічого не вийшло — звідси й заздрість. Та, на жаль, заздрісник сам собі перший ворог, — переконано виголосила Ольга.

— Ви вважаєте, що Лижин сам собі нашкодив?

— Авжеж! Бо ж він дуже здібна людина, хоч і страшенно неорганізований. Під керівництвом Олександра він зміг би дуже багато досягти — з його допомогою і підтримкою. А так — втратив чудове місце, працює в якійсь допотопній лабораторії, носиться з божевільними ідеями…

Я перебив її:

— Вибачте, а чому ви думаєте, що лижинські ідеї божевільні? Адже, наскільки я зрозумів, чоловік ваш займається тими ж проблемами?

Ольга буквально на очах втрачала повагу до мене: неможливо серйозно розмовляти з людиною, яка одночасно висловлює стільки дурниць.

— Ну, що ви порівнюєте, дорогий мій! — В її голосі з'явилися поблажливі нотки. — Уже скільки років ціла лабораторія, цілий ансамбль кваліфікованих спеціалістів не можуть отримати стійких результатів, і ви порівнюєте їхню роботу із зусиллями нехай і талановитого, але все-таки самоука?

— Хіба Лижин — самоук? — запитав я.

— Це я, мабуть, неправильно висловилася. Лижин не самоук, я хотіла сказати, що він — кустар. У наш час наука так не твориться…

— Можливо, — сказав, я. — Можливо, зараз наука й не твориться так. Але я цілковито впевнений, що в усі часи науку творили, творять і будуть творити люди однієї породи.

— Не зрозуміла. Що ви цим хочете сказати?

— Що якби не народився Ейнштейн, навряд чи його замінив би цілий фізичний інститут. Принаймні — бозна-скільки років, може, десятиліть…

Ольга похитала головою:

— Вчений світ уже стояв на порозі відкриття, просто Ейнштейн усіх випередив.

— Отож переступати пороги, біля яких зупиняється вчений світ, це, по-моєму, і в покликання людей, про яких ми говоримо. Я чув історію — не знаю, чесно кажучи, анекдот чи правда, — нібито у двадцяті роки старші провінційний рахівник сформулював ледве не на базі елементарної алгебри теорію відносності. Але цю людину природа створила як резерв на випадок невдачі з Ейнштейном.

— Це ненауковий підхід, — уперто схилила голову Ольга, й рівні її зубки блиснули з-під дбайливо нафарбованих губ. — І вже, у будь-якому випадку, до Лижина не має жодного відношення.

— Можливо, — погодивсь я. — Я і не підношу свої погляди до висоти наукової теорії. Що ж до Лижина, то я якраз чув, що в нього є результати досить серйозні.

— Дурниці все це, — категорично заявила Ольга. — Порожні балачки, і якби Лижин навіть отримав щось, то це не наукове відкриття, а артефакт.

Я згадав повір'я, буцімто чоловік і жінка, прогнивши разом багато років, стають схожими одне на одного. Стосовно до Панафідіних це виглядало кумедно, бо якщо вже й була Ольга схожа на свого чоловіка, то це була схожість талановито виконаної карикатури з оригіналом. Її наївне і водночас категоричне заперечення речей, явищ, вчинків, на яких вона не розумілася, яким не могла бути суддею, просто багато чого не розуміла, — усе це дужо дратувало мене. Але я незворушно продовжував розпитувати Ольгу:

— Давно ви знаєте Лижина?

— Ну, Володю я знаю тисячу років, ми з ним були знайомі ще до Олександра. Лижин навіть колись упадав за мною.

— Та-ак? Цікаво…

— Ах, усе це так незапам'ятно давно було! Навіть не віриться, що воно справді з нами відбувалося. Можливо, тому, що все було ще дуже по-дитячому — красиво, чисто. І у Володі тоді було просто юнацьке захоплення. На біду, серйозне почуття оволоділо ним набагато пізніше…

— Чому на біду?

Ольга стрепенулася, наче спіймала себе на тому, що, розчулившись, прохопилася словом, сказала те, про що зараз не слід було говорити, або принаймні не з міліцейським же інспектором, а може, взагалі не варто було торкати, безглуздо й намарне, майже загоєний струп давніх прикрощів. Але вона сказала «на біду», й треба було якось закрити цю тому.

— Та дуже якось невдало вийшло в нього. Але, повірте, до справи це не має анінайменшого відношення.

— Ольго Іллівно, зрозумійте мене, я не «копаю матеріал» на Лижина. Справа в тому, що транквілізатор, над яким працювали Лижин і ваш чоловік, або якийсь дуже схожий препарат, втрапив до рук небезпечних злочинців. І мені треба обов'язково добратися до істини…

— Дурниці які! — сердито змахнула руками Ольга. — Вони обидва не можуть мати ніякого підношення до злочинців!

Я усміхнувся:

— Між іншим, я й не думаю, що професор Панафідін пристав до банди аферистів. Але мені потрібно знайти ту щілину, через яку злочинці присмокталися до наукових пошуків Лижина або вашого чоловіка. І мені здається, що вона десь у минулому. А на щирість вашу я розраховую у твердій впевненості, що культурній людині не може бути байдужа доля великого відкриття.

— Але ж ніякого відкриття ще нема! — вигукнула Ольга. — І препарату немає! Це містифікація, артефакт! І вже зовсім ніякого відношення не має до цього наше минуле, наше особисте життя!

— Артефактом неможливо отруїти людину.

— Але ви переплутали: вони шукають не отруту, а ліки!

— Усе залежить від дози, — я знизав плечима. — І дозою істини в моїх пошуках є відомості про Лижина. Ось тому я вас розпитую так наполегливо й детально.

— Будь ласка, я можу вам розповісти те, що сама знаю. І ви переконаєтеся, що ніякого відношення до ваших справ це не має.

— Я вам заздалегідь вдячний. Ви сказали «на біду». Чому?

— Тому, що, можливо, це і є той рубіж, за яким почалися всі нещастя Лижина. Можливо, це все й понівечило його життя. Років десять-дванадцять тому він познайомився з дівчиною. Я бачила її декілька разів — дуже вродлива тендітна брюнетка. Вона була археологом чи етнографом і займалася сарматською культурою. Мені запам'яталося, що вона розповідала про амазонок: забавні історії, більше схожі на казки. Та й сама вона була якась дивна. Тоді, у ті дні, мені не здавалося, що Лижин так безнадійно, фатально кохає її. Можливо, тому, що він завжди підсміювався над нею. Вона жила у Володі, й ми іноді заходили до них з Олександром. У них завжди був страшенний безлад у кімнаті: валялися всюди якісь черепки, гіпсові зліпки, кам'яні потвори, лижинські рукописи на всіх стільцях. Правда, в них завжди було весело — адже це зараз Лижин таким став, а в молодості він був веселий і дотепний хлопець, його всі дівчата в інституті любили. Якісь люди там товклися постійно, хтось ночував просто на підлозі, магнітофон волав, щоразу Лижин приводив то невизнаного поета, то доморощеного художника. Олександр не дужо любив до них заходити, а мені там подобалося… Ми тоді всі дуже молоді були, — додала Ольга, мовби виправдовуючись.

Вона взяла з пачки сигарету, і я побачив, що пальці її тремтять.

— А що сталося потім? — запитав я.

— Вона замовкла, — скупо і якось напружено мовила Ольга.

— В якому розумінні?

— Просто замовкла. Назавжди.

— Вона захворіла?

— Видно, хвороба в ній жила давно. Але того вечора вони пішли на концерт Рудольфа Керера, повернулися в чудовому настрої, а вночі Володя прокинувся від її плачу. Вона сиділа в ліжку й тихо плакала. Лижин намагався її розпитати, втішити, заспокоїти, але вона мовчала. Вона перелякано горнулася до нього, плакала й мовчала. Німота впала тієї ночі на неї. І назавжди.

Мені дуже не хотілося зараз задавати Ользі питання, і вона, мабуть, відчула це, бо сама сказала:

— Лижин показував її найвідомішим світилам психіатрії, та всі були безсилі: маніакально-депресивний психоз, манія переслідування. У неї і погіршення не наставало, й не поліпшувалося ніяк. І тоді Володю охопила шалена ідея, що він сам її вилікує. Він десь вичитав чи почув, що Парацельс буцімто вилікував од божевілля жінку, яку любив понад усе на світі. Й ми навіть не розраювали його, бо в тій казці для нього ще залишалася якась надія. Він працював як ненормальний, навіть у Олександра не стачало сил, і вони в ті роки здійснили цілий ряд блискучих робіт. А потім Володя, очевидно, сам зневірився у своїх можливостях, та й нерви здали, от він і викинув коника…

Я задумався над примхами жіночої логіки, що зовсім не така безсистемна, як заведено про це говорити. Адже доки Ольга говорила про нещастя Лижина, вона була послідовна, щира й відкрито ранима. Та коли дійшло до епізоду, в якому всім життям, репутацією, честю був зацікавлений її чоловік, вона миттєво зробила повний поворот, і я був глибоко впевнений, що це не тільки й не стільки шкурна потреба убезпечити інтереси свого дому, скільки невтамована й непрощена досада жінки, яку колись кохав мужчина, або, може, вона йому тільки подобалась, а потім раптом перестала подобатися чи розлюбив — для того, щоб покохати іншу таким палким, шаленим, стражденним коханням, яке в часі безмежне — зараз, п'ятсот років тому й на віки вперед.

Ми довго мовчали, відтак я запитав:

— Мені здалося, ніби ви сказали, що Лижина знали задовго до Олександра Миколайовича?

— Так, Лижин займався на кафедрі в батька й часто бував у нас. Якось він припін Олександра, і в розмові з'ясувалося, що мій ста ріпі добре знав Панафідіна-батька.

— А звідки знали один одного ваші батьки?

— Вони колись разом викладали в університеті, Олександрів батько був генетик, а мій — біохімік. — Ольга зітхнула й засмучено промовила: — Старому Панафідіну несолодко було: його після знаменитої сесії ВАСГНІЛ визнали чи то вейсманістом, чи то морганістом. Його дуже критикували, й він змушений був покинути кафедру.

— Чим він займався по тому?

— Слово честі, я навіть не знаю. В усякому випадку, вони виїхали тоді з Москви, бо Олександр перевівся сюди на третій курс із Карагандинського медінституту. Вони з Лижиним одразу заприятелювали, й одного разу Володя привів його до пас у гості.

— А як ваш батько ставиться до Лижина?

— Му, мені на це питання важко відповісти. Я думаю, що у батька до Лижина вельми складне почуття. Адже Володя з другого курсу працював у нього на кафедрі, й тато дуже цінував його, називав найперспективнішим своїм учнем. І водночас вважав, що у Лижина «не всі вдома».

— В якому розумінні «не всі вдома»? — сердито уточнив я.

Ольга обережно покосилася на мене, розвела своїми блискучими струменистими рукавчиками:

— Розумієте, він завжди був якимось аж занадто непогамовним фантазером. Творчій людині, звичайно, необхідна уява, але ж усьому мусять бути якісь межі…

— Уяви також?

— Безумовно! Надто ж для вчених: не обмежена реальними умовами фантазія перетворює дослідника у бездіяльного мрійника. А Лижин ні в чому не знав упину: вподобав якусь ідею, то можливо — неможливо, реально — нереально, — йому на все начхати, носиться з тою ідеєю, ніби дурень з писаною торбою, аж доки упреться в стіну. Тоді береться за щось інше. Можливо, старий з нього поступово б вибив цю дурість, якби він залишився у нього на кафедрі.

— А що, ваш батько не захотів залишати на кафедрі Лижина?

— Ні, він хотів. Але там склалася непроста ситуація. Перед закінченням інституту в Лижина з Олександром уже були деякі спільні ідеї, які їм належало перевірити експериментом. Однак Олександр жив у гуртожитку й постійної прописки в нього не було, отож для продовження наукової роботи йому треба було йти на кафедру співробітником…

— Але місце було одне, й призначалося воно Лижину? — запитав я.

— Так, — спокійно кивнула Ольга. — Володя сам від нього відмовився, бо інакше Олександрові довелося б їхати куди-небудь за розподілом простим лікарем, а Лижин був зацікавлений у співробітництві з ним. Крім того, батько вважав, що Олександр, з його талантом і цілеспрямованістю, зможе багато чого досягти. І Лижин попросив батька взяти на кафедру Олександра.

— Так, це я зрозумів, — сказав я, дивлячись у красиві ясно-сірі очі Ольги й роздумуючи над тим, що люди схильні приписувати мерзотникам чорноту духу від попелу зотлілого почуття провини й похмуре самоствердження від зарубцьованих докорів сумління. Яка нісенітниця! Підлість ясноока, безхмарна душею, червонощока від зухвалих людоїдських планів.

— Куди ж пішов працювати Лижин?

— Він відпрацював три роки у якійсь фармакологічній лабораторії, а потім Олександр перетягнув його до себе в дослідний центр.

— До того часу ваш чоловік уже захистив, мабуть, кандидатську?

— Так, звичайно! І пройшов за конкурсом у центр старшим науковим працівником.

— А ви не знаєте, у Лижина були за той час хоч якісь успіхи?

— По-моєму, ні. Він загалом безтолково розпорядився тими роками. Та коли прийшов до Олександра, в них почало виходити багато робіт і публікацій.

Я несподівано запитав:

— Даруйте, а як ваш батько ставився тоді до Олександра Панафідіна?

Ольга засміялась:

— Дивне питання! Якби він ставився до Олександра погано, навіщо б тоді залишав його в себе на кафедрі? Він завжди дуже поважав його.

Намагаючись надати запитанню жартівливого топу, я спитав:

— Ну, а може, крім поваги, він бачив у ньому ще й майбутнього зятя?

— Ха! То ви не знаєте мого батечка! Він принциповий до глупства, й на всі міркування такого штибу йому начхати. А крім того, я ж вийшла за Олександра набагато пізніше. Й, на щастя, ніколи про це не шкодувала.

— І, на щастя, ніколи про це не шкодували, — повторив я, бо в словах Ольги мені вчулася настійна потреба довести собі самій безумовну непохибність раз і назавжди зробленого вибору, істеричну напругу непотрібної відвертості в публічній демонстрації свого власного, особистого, індивідуального, тільки їй належного родинного щастя. Я усміхнувся й сказав: — Отже, зостається прожити далі в любові й злагоді сто років і померти в один день…

— Так, я б мріяла про таку долю, — цілком щиро мовила Ольга. — Але в наш час ніхто не живе по сто років. Надто ж з отаким вимотуванням нервів на роботі, як в Олександра. Вони через той метапроптизол усі просто збожеволіли.

Я мимоволі відзначив про себе, що Ольга впевнено сподівається прожити довше від чоловіка. Даремно: ніхто не знає свого часу — ні а вимотуванням нервів, ані в спокійному домашньому господарюванні.

— Ольго Іллівно, чи по могли б ви мені пояснити — я ж не фахівець, чому саме навколо отого препарату стільки хвилювань, стільки пристрастей палає?

— Нічого дивного — адже це буде видатне наукове відкриття. Повідомлення про такі відкриття викарбовують на золотих скрижалях.

— Не може бути! — вдавано здивувавсь я.

— Ще як може! Ви чули про комісію наукового прогнозування ЮНЕСКО?

— Ні, не чув.

— Ця комісія склала план-прогноз найвизначніших відкриттів людства протягом наступних ста років. Вони відносять створення ефективних хімічних препаратів для лікування психічних хвороб на дві тисячі десяті — дві тисячі двадцяті роки. Отримавши метапроптизол, Олександр випередить епоху на тридцять — сорок років. Це Державна або Нобелівська премія, це свій науково-дослідний інститут, це безмежні наукові перспективи!

Звичайно, я був свідомий того, що марно, просто безглуздо переконувати Ольгу в протилежному, гніватися на неї, вона — продукт певного морального виховання. Але приглушити в душі гостре бажання затьмарити безхмарно-райдужний небосхил її бачення життя я не міг.

— Ольго Іллівно, а чи не може так статися, що хтось інший, не наш чоловік, отримає метапроптизол?

— Наскільки я знаю від нього, над цією ж проблемою працюють японці та швейцарці. Там є досить потужні концерни — «Торей» і «СІБА»…

— Я не маю на увазі іноземні фармакологічні концерни. Що б ви сказали, дізнавшись, що препарат синтезовано у нас?

Ольга недовірливо гмукнула:

— Облиште! Цього не може бути!

— Кажучи вашими словами, «ще як може». У житті всяке буває.

Я підвівся, пройшовсь по кімнаті, зупинився біля вікна й виглянув на вулицю. Біля під'їзду пригальмовував яскраво-червоний «жигульчик». Відчинилися дверці, з машини вийшов Панафідін. Звідси, з п'ятого поверху, автомобіль із розчиненими дверцями здавався мені схожим на величезного залізного метелика, готового підстрибнути й летіти, не відчуваючи власної ваги, до синього обрію.

Панафідін зняв зі скла «двірники», кинув їх у кабіну, взяв із сидіння жовту течку, зачинив дверцята, спершу ліві, потім праві, й метелик, склавши свої крильця, став одразу важким, сумирним, обтічним.

А володар упокореної червонолакової летюхи, замкнувши двері, карбованим прямим кроком перетнув тротуар і рушив у під'їзд. То йшов дуже впевнений у собі чоловік, упевнений в справах своїх, переконаний напевне, що він майже-майже випередив добу на тридцять — сорок років, завтрашній Нобелівський лауреат, науковий керівник інституту з безмежними перспективами!

Я обернувся до Ольги, котра, як і перше, мовчки дивилася на мене з недовірою, схожою на розгубленість: жартую я з нею так по-дурному, чи… Чи?

— Так-так, — кивнув я. — Схоже, що це факт. — І згадав, з яким смаком, з яким відчуттям власної втаємниченості, з яким апломбом повторювала вона слова, безсумнівно почуті від чоловіка: «Цього не може бути, це артефакт!»

— Олександр знає про це? — розгублено запитала вона.

— Думаю, що не знає. Але ми зараз його самого спитаємо, — сказав я, і тієї ж миті у передпокої пролунав дзвінок.

Ольга кинулася до дверей, я неквапно рушив за нею, зайшов Панафідін — спортивно-підтягнутий, весело-злий, абсолютно точно обізнаний з тим, чого варта фора в тридцять — сорок років перед усім маленьким людством, перед усією епохою.

— А-а, у нас в гостях невтомний слідопит? — поблажливо мовив він. — Радий бачити, давайте разом повечеряємо.

— Дякую, не можу. Я незабаром іду. А завітав я до вас, аби взнати вашу думку про Лижина.

— Про Лижина? — поволі перепитав Панафідін, і його очі льодисто спалахнули за скельцями окулярів. «Про Лижина?» — сказав він так, наче болісно пригадував це прізвище — начебто й знайоме ім'я, адже напевне доводилося чути, а от зараз щось ніяк не вдається пригадати.

Але Панафідін переграв: навіть менш насторожена, ніж н я, людина побачила б, що йому не треба згадувати, хто такий Лижин, він дуже добре знає, хто такий Лижин, він пам'ятає про нього завжди — і завжди, увесь час думає про нього.

Ольга, нічого не розуміючи, переводила погляд з мене на чоловіка, чутливо відзначаючи жіночою інтуїцією неприродність становища, миттєво виниклі струми нервового напруження і взаємної неприязні між ними, й, хоч і зайняла, не роздумуючи, майже рефлекторно сторону чоловіка, однаково ж не могла пояснити причини цієї недоброзичливості. Адже вона чудово пам'ятала, що Олександр їй розповідав про сищика, зацікавленого метапроптизолом, яким займається і він, і Лижин. Але, судячи з реплік, такої розмови між ними не було й взагалі ім'я Лижина не згадувалося в їхній бесіді й уперше спливло тільки оце тепер. Вона відчула, що наговорила багато зайвого. На всякий випадок Ольга сказала:

— Зараз я подам у вітальню каву, — й пішла на кухню, залишивши нас удвох.

— Я хотів з вами поговорити про Володимира Костянтиновича Лижина, — сказав я. — Був у вас такий працівник і співавтор кількох винаходів. Пам'ятаєте?

— Так, пам'ятаю. — Помовчав і додав: — Звичайно, пам'ятаю.

Він закурював, зручно вмощувався у кріслі, потім знову підводився за попільницею і знову влаштовувався в кріслі, і я бачив, що всі ці маневри мають за мету виграти бодай кілька секунд, щоб ретельніше обдумати відповідь, — він не чекав, що я так швидко вийду на Лижина.

— Ви знаєте, чим займається зараз Лижин? — запитав я.

— Здається, працює керівником біохімічної лабораторії у якійсь неврологічній лікарні.

— Мені також здається, але тільки він не корівник, а старший лаборант.

— А якщо ви знаєте, то навіщо питаєте мене? — роздратовано промовив Панафідін.

— Я знаю не все, й ви, мабуть, не все знаєте. Ми складемо наші знання і спільно прийдемо до істини, — усміхнувся я.

— Істина не апельсин. Із двох напівзнань цілого не отримаєш.

— Спробуємо! Мене цікавить, чим займається Лижин у своїй лабораторії.

— Деталей я не знаю, але, по-моєму, він також цікавиться отриманням і застосуванням транквілізаторів, — сказав Панафідін, граціозним помахом руки підкреслюючи, що нічого в цьому цікавого немає.

— Вам відомо, яким саме транквілізатором цікавиться Лижин?

Панафідін засміявся:

— Бачте, існує поняття наукової етики. Все, що вчений вважає за необхідно повідомити своїм колегам, він може доповісти на вчених зустрічах або опублікувати в періодиці. Цікавитися понад це не заведено. Це скоріше компетенція сищиків, ніж учених колег.

— Зрозумів, — сказав я. — Тоді у мене до вас питання з моєї компетенції.

— Будь ласка.

— Ви цілковито впевнені, що метапроптизол ще не отримано?

— Абсолютно.

— Тоді я хочу об'єднати наші інтереси на основі єдиної спільної риси наших професій — вашої і моєї.

— А саме? Мені якось не спадало ніколи на думку, що в наших професіях може бути щось споріднене.

— Може, — запевнив я. — Крім службових обов'язків, ученими і сищиками керує цікавість. Як на мій погляд, неабиякий рушій у пізнанні істини.

Не приховуючи усмішки, Панафідін гордовито кинув:

— От тільки істини ми з вами різні шукаємо.

— Істина одна, — смиренно зауважив я. — Істина — це пізнання світу, через те вона одна — і багатолика.

— Авжеж, — пхикнув Панафідін, — розв'язання рядів Галуа і ловлення кишенькового злодія в метро — дві сторони істини. Непогано?

Я не хотів устрявати в суперечку, мені аж ніяк не можна було сваритися саме зараз, і я сказав примирливо:

— Нерівнозначні, звичайно, ці сторони істини. Але якби я спіймав злодія, що вкрав у професора згорток із рукописом про ряди Галуа, то це дещо пом'якшило б контраст. Щоправда, ми надто ухилилися від нашої теми, а говорили ми про цікавість.

! — Ви хочете оцінити мою професіональну цікавість ученого? — запитав Панафідін, бавлячись срібною кавовою ложечкою.

Увійшла Ольга, вона несла на таці надкраяний торт. Дуже гарний був торт — величезний коровай, огорнутий глазурованим рушником, а зверху вплавлена в шоколад марципанова сільничка з цукром-піском.

— Покуштуйте, — мовила Ольга. — Вчора гості були, принесли новий торт, «Хліб сіль» називається.

Я подякував, але від торту відмовився: я чомусь розлюбив солодке останнім часом.

— А в нас у домі всі із задоволенням їдять солодощі, — сказала Ольга. — Ми солодощі, як діти, любимо.

Панафідін невдоволено покосився на неї, сказав сухо, майже крізь зуби:

— Я тобі вже пояснював, що не «солодощі», а «ласощі». Ласощі! Солодощі у східних красунь, а це називається ласощі. Пригощайтеся, — кивнув він мені.

Собі він відкраяв дебелий шматок торту, переклав його на красиву квадратну тарілку з тисненим орнаментом і з апетитом почав їсти, а на обличчі його й сліду по зосталося від щойно явленого, рангового, мов снайперський постріл, спалаху респектабельної, охайно замаскованої злісної зневаги до дружини.

— Ну, ласощі то й ласощі! Подумаєш, яка різниця, смак той самий, — несміло мовила Ольга. — І чого ти, Сашуню, через усякі дрібниці так нервуєш?

— Я цілковито спокійний, моя люба. А ти втрачаєш чудову можливість не заважати нам говорити у справі, яка тобі зовсім не цікава.

— Але ж ви говорили про Володю Лижина… — благально промимрила Ольга.

— Цю розмову ми вже вичерпали. А пояснити інспекторові хімізм дії транквілізаторів ти навряд чи зумієш навіть з моєю допомогою.

— Гаразд, гаразд, Сашуню, не хвилюйся, я вже йду.

— От і чудово. То про що ви хотіли мене запитати? — повернувся він до мене.

— Я хотів запитати вас: що коли б до вас прийшла людина й сказала: «Я знаю, де лежить метапроптизол, давайте разом поглянемо!» Ви б пішли?

Панафідін проковтнув шматок торту, відпив кави, облизав кінчик ложки й неквапно відповів:

— Звичайно, не пішов би.

— Чому?

— Тому, що ця пропозиція — безглузда містифікація, блазенський розиграш, розрахований на легковірних дурників. І невігласів, які сподіваються знайти на вулиці повного гаманця. Знаєте, є така категорія людом, які з дитинства мріють про пухким гаманець на тротуарі?

— Знаю. Ну а наукова цікавість?

— То не наукова цікавість, то наївність обивателя-роззяви. Розумний не піде дивитися на те, чого немає і бути не може. Отож і я дивитися не стану.

Він розмовляв зі мною начебто цілковито спокійно, злизував крем з ложки, пив маленькими ковтками каву, жартував, але я бачив його очі — він шалено обчислював щось, він відповідав мені механічно, за сформульованим заздалегідь негативним стереотипом, а сам у цей час щосили намагався збагнути: що це — міліцейські хитрощі, пастка? Й підбивався, заплющившись, розмахуючи у всі боки руками, як боксер, що пропустив важкий удар, — не нокаут, звичайно, але вже втрачена ясність, і вата в ногах, обличчя супротивника розпливається, але треба протриматися до рятівного гонга, там буде перепочинок — ще можна буде відновити сили для продовження двобою, що триває не три любительських раунди, а за жорстокими правилами професіоналів — до перемоги.

— Дивитися не стану, — неквапно повторив я і дуже зрадів підставці, яку він мені зробив: — Якщо ви пам'ятаєте, ті ж слова сказав учений монах Томас Люпіан, коли Галілей, вичерпавши всі аргументи, попросив монаха поглянути в телескоп.

Панафідін опустив куточок рота:

— Чудово освічені стали сучасні сищики… Та нічого не вдієш, — очевидно, такий вже я бовдур-обскурант.

Не обскурант ти, дорогий професоре кислих і лужних кандьорів, а вкрай знахабнілий хам. І лицемір. Усе в цьому домі просякнуте лицемірством. І торт ваш «Хлібсіль» — облуда, бо хліб — бісквіт, сіль — цукор, а гостинність — брехня.

Стримуючи себе, я сказав тихо:

— Гаразд. Тоді я вам офіційно заявляю, що маю відомості про те, що в машині одного поважного громадянина в тайнику сховано метапроптизол.

Панафідін не витримав, він увесь посунувся до мене, і його напружена поза й гострота рухів дисонували з незворушною маскою обличчя і спокійним, трохи навіть протяжним для плавності голосом.

— У чиїй машині, дозвольте поцікавитися?

— У вашій.

Хвилину він мовчав, уважно розглядаючи мене, і я фізично, всією шкірою обличчя відчував його погляд, такий він був щільний, важкий, так дряпав неприхованою зневагою, злістю і величезною цікавістю.

— Ви збожеволіли? — запитав він спокійно й серйозно.

— Ні. Здається, ні.

— А мені здається, що збожеволіли. Інакше вам бракувало б духу плести такі нечувані дурниці.

І тут я вирішив зіграти ва-банк, я поставив усе: ніхто, мабуть, ніколи не робив більш відчайдушної ставки, бо якщо я помилюся, то Панафідін зітре мене на порох.

— Можливо, що сказане мною — дурниця. Тоді я вибачуся перед вами за завдані вам турботи й тривоги, викликані моїм візитом. Але раптом, я наголошую — раптом! — адже в житті всяке буває, з'ясується, що я маю рацію? Ніхто ніколи вам не повірить, що ви не знали про тайник. І найголовніше — ви більше не побачите метапроптизолу. Я його неодмінно вилучу, раз ви кажете, що не маєте до нього відношення.

— Знаєте що, ви мені набридли! — закричав Панафідін, і більше він себе не намагався стримувати. — Ходімо в машину, в гараж, до дідька в зуби, куди хочете, тільки відчепіться од мене зі своїм копійчаним моралізуванням та безграмотними науковими розумуваннями…

Не пам'ятаю, як ми вилетіли з квартири, ліфта на сходовій клітці не було, й Панафідін побіг униз, і біг легко, швидко, пружними стрибками, широко відштовхуючись, перескакуючи відразу дві-три сходинки. І я зрозумів, що тенісні ракетки в його кабінеті лежали не для декоруму.

— Де? В кабіні? — він відкрив замок і розчинив дверці. — У моторі? В багажнику? У дідька на череві?!

Не звертаючи на нього уваги, я опустився на коліна позаду машини й застромив пальці у вузьку щілину поміж бампером і кузовом: нижній пружок бампера майже впритул прилягав до металу, й залишалося там лише вузесенька шпаринка для стікання води. Я пересував руку вздовж паза, й в голові вихором проносилося, що коли підкидний лист був свідомою провокацією і нічого я тут не знайду, то розслідуванню моєму — край. Ніхто не подарує мені такого скандалу.

У куточку, біля заокруглення бампера, липучою стрічкою був приклеєний крихітний пакетик. Я обережно витягнув його — поліетиленова торбинка щільно облягала маленьку пробірочку-ампулку, в якій нечутно пересипався білий порошок, схожий на питну соду.

Я подививсь на Панафідіна — обличчя його було бліде, й розповзався на ньому обтяжливий вираз туги й розгубленості.

— Вам цей пакетик незнайомий? — запитав я.

— Ні, я ніколи не бачив його, — похитав він поволі головою, і я ніяк не міг збагнути, дивлячись на цю маску туги, страждання й розгубленості, акторствує він чи справді шокований тим, що у мене в руках ампула з препаратом, який при аналізові може виявитися метапроптизолом.

Чужим! Не його препаратом! Уперше побаченим!..