Ліки від страху

Розділ 17 СУД СОВІСТІ ПОВІСТОК НЕ НАДСИЛАЄ

Ми ще довго розмовляли з Хлєбниковим, потім він поїхав додому, і зразу ж погасло світло майже в усіх вікнах лікувального корпусу, й охопило мене відчуття величезної самотності в цьому безлюдному лікарняному дворі з убогим сквериком, утиканому хирлявими приземкуватими безлистими деревцями. Нікого, нікогісінько тут не було. З-за будинків падав димний відсвіт заграви над вокзалами, яка ніколи не гасла, десь м'яко, вкрадливим баском ревнув електровоз, з вулиці долітало деренчання коліс на розбитій бруківці. А тут було тихо.

Метушливий жовтневий вітер розігнав сірі рядна низьких хмар, і в холодному голубому небі здригалися зорі, прозорі, великі, наче град, який не випав. Пахло смородиновим листям, дощем, йодоформом, свіжими дошками і хлоркою — химерний запах осіннього лікарняного двору.

Я йшов миршавою алейкою, прямуючи до лижинської лабораторії, і безтямно повторював про себе: «Клянусь відвести від довіреного мені хворого всіляке зло і шкоду», — мені подобалося їх звучання, гіпнотизувала співучість цих слів, урочистих і прекрасних, як вірші.

Обігнув збоку цегляну комірчину, в якій містилася лабораторія, і завмер на місці, ніби бабою, якою забивають палі, увігнали мене на аршин у землю.

У вікнах лабораторії горіло світло.

Я припав до віконної рами, намагаючись роздивитись, що відбувається всередині, проте крізь матові шибки побачив лише велику чоловічу постать, яка неспішно перетнула поле зору.

Отже, роздуми, які я приписав Панафідіну, зайняли у нього набагато менше часу, ніж я припускав?

І Хлєбников теж переоцінив його підвищене відчуття небезпеки?

Чи просто недооцінив — як, зрештою, і я сам — розум Панафідіна? Ну справді, навіщо йому було чекати ночі, пробиратися сюди потихеньку, мов злодійчуку, ризикуючи нарватися на засідку, коли він може все зробити звечора?

Я обережно посмикав двері — замкнуто. Стараючись не скрипіти, вставив ключ у шпарину, і тихенько повернув, і сам був здивований безглуздості всіх моїх пересторог: кому вони зараз потрібні, коли він сам замкнув за собою двері?

Штовхнув двері й увійшов до лабораторії, замружився на мить від яскравого світла після темряви.

За письмовим столом у кутку кімнати сидів Ілля Петрович Благолєпов.

У його руці диміла запалена сигарета, дивився він на мене примружившись, і світилось у вузеньких пришторених брижуватими повіками очах запитання: а тобі що тут потрібно?

Я пройшов через усю лабораторію до столу, і по низькій склепінчастій стелі стрибала наввипередки зі мною довга цибата тінь, ніби хотіла заскочити поперед мене й сама запитати — скандально, з викликом, на крику: ви чому висиджуєте вночі в чужих лабораторіях?

Але я сів спокійно на стілець, і тінь упала зі стелі, стиснулася в безформну, вугласту грудку у мене за спиною, завмерла, безшумно простягнувшись на підлозі. Вона знала, що головна зброя людини в засідці — раптовість, і обернута ця зброя була зараз проти мене, тому що я міг чекати тут кого завгодно, крім старого професора із скляним серцем, який відгородився від усіх пристрастей світу на своєму крихітному останньому острівці спокою і тиші.

Видно, вираз розгубленості на моєму обличчі був сильніший переляку, якого Благолєпов зазнав при моїй появі; в усякому разі, він вдав, ніби нічого особливого не відбувається, ніби ми не зустрілися пізно ввечері в чужій лабораторії, до якої має неабиякий інтерес його зять, а заскочив я до нього ввечері на квартиру — не вельми, звичайно, дорогий гість, але й пристойності дотримуватись необхідно, тому він нагнув свою величезну лису гулясту голову й сказав неголосно:

— Вечір добрий…

— Швидше доброї ночі, — сказав я і, не затримуючись на церемоніях, зразу спитав: — Минулого разу ви мені пропонували не вірити очам своїм: ошукані, мовляв, вони і зрадники. Не знаю, як бути зараз: може, це я не вас бачу вночі в лабораторії Лижина? Може, ваше прізвище Панафідін?

— Бог милував, — усміхнувся старий. — Зроду було моє прізвище Благолєпов.

— Ну чудово, значить, не обманюють мене мої очі. Та думаю, що у вашому віці і з вашим серцем ризиковано пускатись у такі пригоди…

— Добрий вчинок здійснити ніколи не пізно, — сказав Благолєпов, затягнувся сигаретою, і на його обличчі не було ні переляку, ні сорому, ні хвилювань, а читалося тільки спрагла втіха запеклого курця, який дорвався нарешті, після тривалого посту, до тютюну, і тепер, мовляв, йому до всього байдуже.

І вже не знаю, чи від утіхи, яку йому давало куриво, чи від незручності ситуації, від старості чи ще від чогось, але обличчя в нього було дивовижне — ніби сліпе, його очі дивилися крізь мене навиліт — у стіну й назад — у себе, мені здавалося, що він нічого тут не помічає й дивиться тільки всередину себе, вишукуючи там якісь незнані мені глибини, і в безодні цій ворушаться поховані багато років тому пристрасті, бажання, проблеми. І взагалі у нього був такий вигляд, ніби він спеціально вибрався сьогодні ввечері приїхати із своєї Опалихи зі своїм хворим серцем і різнорозмірними кроками лише для того, щоб покурити тут у тиші й самотності, постукуючи ритмічно великим і вказівним пальцями по неструганих дошках стільниці, і задумливо подивитися в глибину себе.

І, дивлячись на його нерухомі, справжні старечі очі, які розглядали всередині себе щось, засипане курганами часу, — події, людей і їхні стосунки, я пригадав слова Халецького, що мудрі ходять по світу навпомацки.

Я спитав його:

— Чи не зводите ви, Ілля Петрович, пояснити мені, чим зумовлена ваша присутність тут?

Якийсь час він іще зосереджено постукував пальцями по столу, курив і дивився сліпо вперед, потім, ніби дійшов до нього мій голос, віддалений світами й десятиліттями, він отямився, кивнув головою:

— Так-так, ви ніяк не могли припустити, що зустрінете тут мене. Та коли вдуматись, то нічого тут нема особливого…

Мене це обурило:

— Як це — нічого немає особливого? Лижин хворий, а ви приходите сюди з ключами, які вам дав зять.

Благолєпов похитав головою:

— Це не ті ключі. Я прийшов зі своїми! У мене є свій ключ від дверей.

— Тим більше мені незрозуміло, як можна скористатися хворобою учня, товариша, колеги…

Не відповідаючи мені, Благолєпов підвівся, боком вийшов з-за столу, ногою відсунув стілець, який загородив дорогу, і повільно рушив по лабораторії, нахиливши низько голову, уважно розглядаючи підлогу й обережно переступаючи через неіснуючі вибоїни. Повернувся до мене і сказав:

— Недавно лежав я вночі без сну, боліло сильно серце, і в голову лізли всілякі паскудні думки. І я подумав несподівано, що в кожній людині від народження її закладено бомбу. Вона розплющила уперше очі, ввійшовши в наш світ, і тієї ж миті загорівся бікфордів шнур, з сичанням поповз меткий вогник по шнуру, довжина якого — термін нашого життя.

— Та, на щастя, ніхто не бачить цього вогника й не чує його сичання, — перебив я Благолєпова.

— Це лише в молодості, коли міцне здоров'я і легкість думок дарують ілюзію безсмертя. А потім усе-таки настає момент, коли людина бачить вогник, який наближається до бомби, і може прикинути, скільки лишається до вибуху. І коли цей зміїстий прудкий вогник з нестерпним болем входить у серце, ось тоді пітьма падає на землю, настає кінець.

Мені не подобались його розмірковування, і я сказав грубо:

— Довжина бікфордового шнура не звільняє від обов'язків, від понять честі й пристойної поведінки.

Благолєпов усміхнувся сумно, і на мить очі його ожили, ніби він виринув з якихось безмірних глибин, непроникно-темних, глухих, холодних, як Мара потова безодня.

— Не можу з вами погодитись, — сказав він. — Довжина мого шнура — не роки й не місяці. Швидше всього — дні. І в ці дні, що мені лишилося — їх усього кілька, — поки полум'я не дісталось до бомби й не рознесло мене вщент, не розкидало вибухом у мороці, не обернуло на прах, я хочу зробити хоч що-небудь, що вивільняє мене від вантажу, який я ніс у собі довгі роки. Можливо, мені бодай частково пощастить виправити зло, в якому я досі вважаю себе винним…

Та я не вірив його спокою, не вірив загрозі вибуху — я не люблю, коли мені загрожують власною смертю, тому що вважаю ознакою готовності до смерті не красиві розмови, а кам'яне мовчання душі. І я спитав, не приховуючи роздратування:

— А поки шнур не вигорів і вибух не прогримів, ви постановили тут поправити підупаді справи зятя?

— Стиште свій гнів, — прикрив очі прозорими плівками повік Благолєпов. — Ваш гнів зрозумілий, але недоречний. Мені знадобилося прожити свої дні до кінця, щоб зрозуміти всім серцем, усією совістю, а потім уже розумом усю слушність Бекона, який сказав, що наука часто дивиться на світ поглядом, затуманеним усіма пристрастями людськими…

— А що Бекон говорив з приводу нічних візитів у лабораторії колег?

Благолєпов покірно похилив голову.

— Тому, хто живе в скляному будинку, не слід кидатися камінням. А загалом мені важко пояснити вам мотиви, які привели мене сьогодні сюди.

— Можливо, я і не зрозумію цих мотивів, але обіцяю вам офіційно засвідчити обставини, при яких я зустрів вас тут.

Благолєпов подивився на мене уважно, і мені несподівано здалося, що в його тьмяних очах промайнуло щось схоже на симпатію до мене.

— Злякати мене чимось уже неможливо, — сказав він. — А свідчити не треба — це вам моя порада…

— Чому ж це — не треба?

— Краще обрати в житті роль активнішу й цікавішу, ніж свідок. Свідки несуть у собі тяжкий вантаж чужих таємниць, в їхніх серцях випадає гіркий нерозчинний осад чужих гріхів, і пам'ять обтяжена не їхніми вчинками. Взагалі життя визнає тільки позивачів і відповідачів, а свідки завжди теліпаються десь збоку, вони попутники чужих ідей, пристрастей та хвилювань.

— Дозвольте поцікавитись тоді: хто ви тут — позивач чи відповідач?

— Резонне запитання. Я ніколи не осмілився б давати вам поради, не відчувши цієї істини на своїй шкурі. Все життя я намагався прилаштуватися на місці свідка. Все життя я смертельно боявся стати відповідачем і тому був щасливий, коли мене не чіпали позивачі. І ось добоявся — шнур майже догорів, і я тут одночасно позивач і відповідач.

— З кого ж ви позиваєте і перед ким відповідаєте?

— Я позивач у своєї совісті і відповідач перед своїм життям.

— У такому випадку я був би вам вдячний за детальніше пояснення.

— Коли я йшов сюди, я сподівався, що мені пощастить і я не зустріну вас тут.

— Ви хочете сказати, що припускали таку можливість…

— Так, я був майже певен, що зустріну вас тут, і все-таки сподівався, що цього не станеться і я уникну розмови. Але цього не сталось, я вас зустрів…

— Ну-ну, — буркнув я недовірливо.

Благолєпов, не звертаючи на мене уваги, вів далі:

— У мене на столі стоїть старовинна статуетка, яка називається тріадою невідання: троє людей, з яких один закриває собі очі, другий — вуха, третій — рот. Сліпота, глухота, німота — ось заповіт спокою, який запропонували Древні китайці. І я вірив у цей талісман, поки не зрозумів, що для цілковитого спокою потрібен ще один персонаж, який тримав би в затиснутому кулаці совість…

— Така фігура зображувала б цілковий спокій — духовну смерть, — зауважив я.

— Так, — меланхолійно кивнув Благолєпов. — І, на щастя, я встиг це збагнути до того, як шнур догорів остаточно. Було б щось безглузде, принизливе, якби вибух гримнув у старому, давно вже холодному мерцеві, який забув, що таке страждання моральне, тягар душевний, муки совісті, а боїться лише останнього страшного тілесного болю.

— Але навіщо ж ви прийшли сюди?

— Щоб оберегти працю мого учня Володі Лижина й не дати остаточно знищити свою особистість моєму зятеві Сашкові Панафідіну. Для цього я прийшов сюди, щоб дочекатися тут ранку, коли ви опечатаєте всю документацію.

— А звідки ви взнали, що в Панафідіна ключі від лабораторії?

— Від Льови Хлєбникова. Він подзвонив мені й сказав, що ви влаштували на Панафідіна полювання…

Гнів на безглуздий вчинок Хлєбникова спалахнув у мені: ніхто його не просив лізти в це діло.

— А ви, звичайно, подзвонили Панафідіну?

— Я попередив його, що буду в лабораторії.

— Ну що ж, ви здійснили цілком лояльний родинний вчинок. Але мені Панафідін не зять, не брат, не сват…

Благолєпов перебив мене:

— Повірте, юначе, що в житті діють не лише поліцейські та злодії. Є стосунки набагато важливіші, і трапляється, що людину треба силою або погрозою втримати від вчинку, який може закреслити все його життя…

— Добре, що ви і Хлєбников це розумієте, тому роль підступного лиходія повністю надано мені.

— Ніякий ви не лиходій, — сумно похитав головою Благолєпов, — і у ваших мотивах, я вірю в це, є певна зла шляхетність, проте, незалежно від вашої вдачі, ви «своєю присутністю тут представляєте всю невблаганність закону, всю фатальну неможливість схаменутися, взяти назад непотрібні слова чи неправильні вчинки.

Я злісно розсміявся:

— Ви говорили тут про свою роль позивача й відповідача. Поки що, правда, ви виступаєте як адвокат Панафідіна, «хоча в жодній з цих якостей вас сюди не запрошували.

— Суд совісті повісток не надсилає, — тихо сказав Благолєпов. — Я теж винен у тому, що Олександр став таким, яким він є. І не тут починається моя провина. Як написав Пліній: вода така, які земні її русла. Він у мене набрався багато поганого…

— А саме?

— Боягузтва, угодовства, крутійства — всього того, що я називаю свідченням. Та в Олександра інший темперамент, інші амбіції і честолюбство, і він потихеньку став перебиратись із свідків у позивачі, не розплатившись за свої зобов'язання відповідача. І тривало все це довго, аж поки одного разу я помітив, що він ні перед ким не хоче відповідати, а тільки хоче в усіх шукати й вимагати.

— Сприйнятлива натура — ваш зять.

— Так, він легко піддається лихому. Але й людина він дуже здібна. І я ніколи не міг позбутися відчуття провини перед ним.

— Чим же це ви так провинилися перед ним?

— Не перед ним — перед його батьком. І перед собою. Ми з його батьком були приятелі, і, коли він попав у немилість, цілком раціонально подумав, що моє втручання йому не допоможе, а мені сильно нашкодить, і став людиною-невидимкою: я хворів, виїжджав у відрядження, не підходив до телефону — аби лиш не висловлювати своєї думки вголос.

І мені це блискуче вдалося. Ніхто не міг мати до мене претензій за паплюження друга, і ніхто не міг сказати, що я поділяю нісенітні антинаукові погляди.

— Тріада невідання з'явилася на вашому столі тоді?

— Ні. Мабуть, вона в нашому домі фамільний талісман. Принаймні, побувавши одного разу невидимцем, покуштувавши плоду своєї чудової житейської мудрості, я не зміг знову повністю матеріалізуватись — уже в інші часи, коли з усім цим безглуздям було покінчено; я щоразу спохоплювався, що не так виходить усе це: то не дочув, то прогледів, то промовчав, то серденько здригнулося безпричинно. І коли з'явився в нашому домі Сашко, я зрадів йому, як порятункові…

— А яку роль було відведено йому?

— Він мав за мене дослухати, роздивитись, сказати все найголовніше. Як це робив його батько. І як не зміг я. А вийшов з цього курйоз — ніби він справді мій син. Я хотів дати йому все, щоб він зробив те, чого не встиг чи не міг зробити його батько, тоді б, можливо, і мені настало прощення…

— І що, вдалося вам дати йому все?

Благолєпов розгублено розвів руками:

— Тільки знання. Будь-яке знання він сприймав прекрасно. А решту терпіти не міг — він не поважав мене й не приховував цього…

— Панафідін знав про ваші стосунки з батьком?

— Не знаю, можливо, знав, а може, догадувався. Жертви мої прийняв, але мене не пробачив. І головний біль мій, що він сприйняв як життєву програму не поведінку свого батька, а мою сумну роль постійного свідка.

— Ну, а мені здається, що Олександр Панафідін іноді надто діяльний, він, на мій погляд, навіть занадто захопився роллю позивача, а відповідачем собі уявляє все людство.

— Це не зовсім так. Олександр — себелюбець, і, як кожен егоїст, що поставив себе на службу людям, він хоче не просто служити їм, — а принаймні ощасливити людство і щоб воно пам'ятало про це й відповідним чином віддячувало йому.

— Навіть якщо це всесвітнє благодіяння ще не звершилось? — спитав я.

— Для Олександра це не має значення. Для нього важливий його намір, його провідна ідея. А людина й ідея — це система зі зворотним зв'язком, і коли така важлива ідея охопила його свідомість, то вона поступово стала керувати ним самим, його вчинками, поглядами, метою і засобами її досягнення.

— Тому ви вирішили про псяк випадок переночувати біля сейфа Лижина?

— Авжеж.

— Так я і не зрозумів, що ви тут вирішили стерегти: папери Лижина чи Панафідіна від самого себе?

— І те й інше. Якби Олександрові вдалося хоч раз зазирнути в папери Лижина, то Володі вже ніколи б не вдалося, довести, що він першим синтезував метапроптизол.

— А лижинські матеріали? А лабораторний журнал? А вже одержаний метапроптизол? Як це — не довів бп?

— На жаль, Лижин не оформив авторської заявки. А ідея його настільки цілісна, гармонійна і містка, що, зрозумівши її, Панафідін за місяць, за два тижні одержав би речовину сам і заявку оформив би за всіма правилами ще до того, як вистигла перша партія препарату. А в усьому світі діє пріоритет тільки авторського або патентного свідоцтва.

— Але ж у Лижина датовано в лабораторному журналі кожний дослід!

— Не має значення. Річард Гоулд років тридцять тому розробив теоретичний прилад, про який знає зараз кожна грамотна людина. І назвав він цей прилад лазером. Проте його колишній науковий керівник Чарлз Таунс, який знав про цю давню ідею Гоулда, сам захопився проблемою створення лазера і встиг подати заявку раніше, одержавши, загалом, ті ж результати, що й Гоулд. Тому автором лазера, приладу, який навіть іменем своїм був зобов'язаний Гоулду, було все-таки визнано Таунса, удостоєного згодом Нобелівської премії. Закони авторства невблаганні. І Панафідін уміє ними користуватися.

Благолєпов помовчав і додав, ніби пояснював мені щось особливо складне і я міг цього не зрозуміти:

— Я не хочу, щоб Сашко дивився лижинські папери. Інакше він помре як особистість і як учений. Здійснивши таку річ, він спалить мости за собою, зворотної дороги для нього не буде, і, щоб довести свою слушність, він піде на що завгодно — на будь-яку підлість, на будь-яке паскудство, і це болото засмокче його назавжди.

Я похмуро мовчав, а Благолєпов, по-старечому дивлячись всередину себе, розмовляв ніби сам з собою, в усякому разі, він до мопс не адресувався:

— Він іще молодий, він може ще багато зробити в своєму житті. Йому важко буде пережити той факт, що не він ощасливив людство, він буде мучитись і божеволіти від горя, злості, приниженого честолюбства, проте людина не може, не повинна жити шкідливими й небезпечними ілюзіями. Не можна ощасливити світ — до цього звичайно прагнуть лихі таланти, і приречені вони на безплідність. Мені важко було зупинити Сашка вчасно, не дати звершитися несправедливості, яка зробила б нещасним Лижина і знищила б особистість самого Олександра…

— У якому стані зараз дружина Лижина? — спитав я.

Він підняв на мене очі, довго мовчав, потім сказав дуже повільно:

— Вона вмерла чотири роки тому… — Відвернувся і додав: — Володя знав, що одержати ліки для неї не встигне.

Прихилившись боком до стіни, Благолєпов говорив іще щось, поступово все глухіше й невиразніше, лобата голова опускалася все глухіше, і голос, перетворившись на нерозбірливий рокіт, невдовзі зовсім затих, старий заснув, і в кімнаті лунало лише ледь чутне посапування і низький грудний свист.

Я сів на стілець, стомлені ноги поклав на інший, посмоктував знайдений у кишені льодяник, дивився на сонного старого й думав про примхи долі, які зібрали в одну команду таких несхожих гравців, і про те, що людські прив'язаності — річ справді незбагненна: хоч би як там було, старий, безумовно, любив свого нечестивого зятя.