Ліки від страху

Розділ 13 ЛОВЦІ ДУШ

З автомата я зателефонував Шарапову — без його дозволу я не міг піти на дальший крок. Трубку зняла секретарка Тамара і, впізнавши мій голос, вигукнула театральним голосом:

— Ой, Станіславе Павловичу, як добре, що ви подзвонили! Тут шеф лютує — вас розшукують скрізь…

— Що це я йому раптом так знадобився?

— Це ви в нього краще самі спитайте — мені ж він не доповідає.

— З'єднай, Томочко. Зараз мені, видно, дадуть причаститись.

У телефоні на мить усе замовкло, потім пролунало клацання, і різкий голос Шарапова озвався з чорних надр ебонітової трубки:

— Тихонов, це ти?

— Здравія бажаю, товаришу генерал.

— Слухай, ти зовсім розпустився! Де тебе носить цілий день? Чому не доповідаєш?

— Я у вас був, товаришу генерал, але ви розмовляли з німцями.

— Так вони вже п'ять годин як пішли. Де ти зараз?

— На Преображенці. А що сталося?

— Це мені в тебе треба питати, але ти якось спритно влаштувався, що я в тебе в доповідачах. Поки ти вештаєшся, перли криміналістики твориш, ще один розгін вчинили. Докіль це триватиме?

Він так і сказав — «докіль», і голос його від гніву густішав, набираючи поступово пекельну, як піч, чорноту. І думав я про це якось зовсім спокійно, ніби не мене сварив по телефону Шарапов і не до мене мав відношення цей загрозливий дзвін у голосі, який розжарювався поступово до червонястих спалахів. У мене було таке відчуття, ніби я випадково присутній при лайці двох сторонніх мені, зовсім незнайомих людей, і чим там скінчиться у них розмова, домовляться вони, помиряться чи один покарає другого, було мені якось геть байдуже.

— Що, мовчати будемо? — спитав Шарапов, і ця безглузда фраза, яку завжди говорить допитуваним інспектор другого відділу Колотигін, вивела мене з оціпеніння:

— Єсть не мовчати, товаришу генерал. Правда, мені й говорити поки що нема про що. Завтра зранку розберусь і доповім.

— Ні, Стасе, не завтра. Сьогодні.

— Слухаюсь. Сьогодні.

Не став я сперечатись і нічого не став йому доводити: хіба розкажеш по телефону, що я сьогодні вже ні на що не годен, що не можна допитувати потерпілого від розгону, коли в тебе в голові гримить громом небесним жаркий, ледь чутний шепіт — «благаю про дітей малих… як кульбабки», і не йде з очей всохле, наче мертве, обличчя Лижина — «але найчастіше мене називають Парацельсом», і в серце б'є сором, важкий, мов гиря, за сліпоту мою, за злу копійчану пихатість до Хлєбникова, який видався мені поганий тим, що про Лижина говорив у минулому часі, а насправді наважився на такий вчинок — «і відступати пізно», — якого мені, можливо, і за все життя не здійснити.

— Ти що, погано себе почуваєш? — спитав Шарапов.

— Ні, нічого, дякую. Нормально.

— Я зараз у міністерство їду, ти мені подзвони додому годині об одинадцятій.

— Слухаюсь. А де потерпілий — на Петровці?

— У Серпухові він.

— Де? У Серпухові? — мені здалося, що я не дочув.

— Еге ж, — і в голосі генерала було чути злу досаду. — Вони його для певності за сто кілометрів завезли.

— Так мені що, у Серпухов, чи що, їхати? — злякано спитав я: така подорож була зараз вища моїх сил.

— Ні, його з хвилини на хвилину наші хлопці на Петровку привезуть. Ну гаразд, бувай. Чекаю дзвінка.

Я вийшов з будки й огледівся, міркуючи, як мені краще їхати. Вечір був синій, дуже тихий, теплий і м'який, наче кицька. Сонце вже зникло десь за бульварами, зовсім далеко, проте один бік будинків був іще світлий, і у вікнах нагорі поступово тьмяніли шибки, ніби стигнучи від шаленого багрового мерехтіння призахідної заграви. А сутінковий бік будинків уже тонув у чорноті ночі, яка швидко розливалась.

Вздовж тротуару повільно їхала «Волга» із зеленим вогником: я намацав у кишені свою новеньку останню десятку і махнув шоферові. Вмостився на задньому сидінні й сказав:

— До саду «Ермітаж», — оскільки звітуватися перед шофером мені не треба було, а найбільш розважальна установа в місті розташована якраз навпроти вже такої серйозної, що далі нікуди.

— А шо таке? Мене просить прийти працівник відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності, то чому мені не з'явитися до нього зразу ж? — сказав потерпілий. — Надто коли він присилає по мене капітана міліції, хоч і переодягненого в цивільне? Я вас питаю — а шо таке? Хіба я повинен був йому чинити опір? Та я ніколи міліції не чинив опору. Подумаєш, викликають — а шо таке? — спитають, поговорять і відпустять…

Це він не мене питав скоромовкою — «ашотаке?», а вголос перевіряв себе: де і якої він припустився помилки, коли, в чому і яким чином слід було йому здогадатися, що це аферист, а не капітан міліції, представник похмурої організації, «якій він ніколи не чинив опору» і яка, при всій її несимпатичності, ніколи не завдавала йому такого жахливого збитку — близько п'яти тисяч карбованців.

Звали його дивним іменем Соломон Іванович Понтяга, народився він п'ятдесят вісім років тому в славному місті Одесі, одержав п'ять бойових медалей за війну, решту — досить довгих — років працював у торговельній мережі, серйозних неприємностей від наших органів не мав, поки сьогодні вранці не з'явився до нього на ярмарок у Лужники, де він завідував галантерейним павільйоном, капітан міліції…

— Еге ж, книжечку він мені червону показав: ідіть, мовляв, сюди, є про що пошептатись. Ашотаке? Будь ласка, можна й поговорити, коли щось важливе цікавить наші органи внутрішніх справ. Мені боятися міліції нічого, я значок «Відмінник торгівлі» маю, за дванадцять років, що я підійшов до цього діла, бог нещастя відвів. Ну от, зайшли ми з ним до кабінету, і він мене питає: «Ви — Понтяга?» Якщо це я — то я йому просто-таки й сказав: «Я — Понтяга: мене тут кожний собака знає…» А він мені зразу: «Розпишіться на повістці, замикайте кабінету, і поїхали…»

Я уявив собі його «кабінету» — малесенький закапелок у залізно-ганчір'яній коробці ярмаркового павільйону, нахабного розгонника і худенького зажуреного Поптягу — у нього були рожеві оченята і запалений шмаркатий ніс, паче мучив його вічний нежить.

— Ви добре роздивились пред'явлене вам посвідчення?

— Ашотаке? Там же було написано, що він капітан міліції.

— А прізвище ви не пам'ятаєте?

— Я вам чесно скажу — не звернув уваги, тому що коли приходять з органів до людини, яка торгує, навіть коли вона така чесна, як я, то мимоволі починає жбурити в животі. Здавалось би — ашотаке? — ну прийшов до тебе чоловік у справі, а все-таки якось неприємно. Усі ці запитання, підозри…

Я уважно роздивився повістку — звичайний аркушик паперу, на якому було надруковано малим, «портативним» шрифтом: «Повістка. Гр-ну Понтязі С. І. пропонується негайно з'явитися для подання свідчень у Серпуховське МВМ до слідчого капітана Севастьянова».

Так, любий чоловіче Понтяга, друже Соломон Іванович, тобі б не розписуватись на цій цидулці кривим, переляканим підписом, відчуваючи, як «жбурить у животі», а якраз і спитати б про цей зухвалий клаптик паперу: «Ашотаке?» Та не спитав, а слухняно замкнув «кабінету» й подався з липовим капітаном, нахабним пройдисвітом, у місто Серпухов…

— Ви попросили в нього дозволу подзвонити до себе додому, чи він вам сам запропонував?

Понтяга закліпав сумно своїми рожевими повіками з ріденькими віями:

— Він запропонував, у тому розумінні, що я сам попросив…

— Чи не можна трохи точніше?

— Я спитав його: «Ашотаке? Що там у них стряслося?» Так він мені сказав, що для моїх нервів краще буде, коли я все на місці взнаю. Тоді я захотів дізнатись, коли мене відпустять, щоб удома не хвилювались. У моєї дружини слабе здоров'я, різні там нерви-шмерви, серце-шмерце…

У коридорі перед кабінетом я бачив дружину Понтяги: на зріст вона була, мабуть, не більша за мене, але в плечах, прямо скажемо, набагато ширша — симпатична жінка, схожа на хокейного воротаря.

— Ну і що він сказав, коли вас відпустять?

Понтяга зіщулився від цього спогаду.

— Він засміявся і сказав, що, мабуть, років через сім відпустять…

Якщо по совісті казати, то свою голову під заставу професійної чистоти Понтяги я б не дав. Але в цей момент мене затопила хвиля задушливої люті проти знавіснілого мерзотника, який, мало не вбивши мого товариша, вкрав у нього документ, виданий для охорони Закону, і, перетворивши його в мандат беззаконня, ходить з ним по світу і від мого імені, від імені моїх товаришів, від усієї нашої корпорації, спаяної довічним обов'язком особистої чесності, грабує і мордує людей, напускаючи на них похмурих демонів страху.

— Жартівник він, — сказав я Понтязі. — Дарма, скоро дожартується.

— Ашотаке — ви його спіймаєте? — усміхнувся Понтяга, і раптом ця усмішка якось непомітно розтяглася в болісну гримасу сорому й ненависті, з-під рожевих повік викотилися дві безбарвні, каламутні сльозинки, які пекли йому шкіру, наче краплі розплавленого скла, і він ледь чутно сказав голосом, жовто-сірим від гіркоти: — Дай боже, щоб він те відчував, коли ви його візьмете, що мені довелося передумати, поки ми туди доїхали…

Я встав з-за столу й відійшов до вікна, щоб дати йому впоратися з хвилюванням. Він сопів за моєю спиною, шморгав носом, відкашлювався. Потім спитав:

— У вас тут можна курити?

— Прошу, прошу, скільки завгодно.

Понтяга дістав пачку, довго черкав сірником по коробці, у нього тремтіли пальці, і тоненькі солом'яні трісочки ламалися в руках одна за одною. Я взяв зі столу коробку, черкнув і дав йому припалити, мінливе біле полум'я жадібно облизало сигарету, він глибоко затягнувся, так, що запали ніздрі на червонуватому носі. Сигарети він поклав на стіл, і я згадав, що Лижин теж курив «Приму».

— Вам дим не впливає? — чемно поцікавився Понтяга, відганяючи рукою синю хмарку.

— Ні. Ми зупинилися на вашому дзвінку додому.

— Так, на дзвінку додому. Я став просити його, щоб він дозволив подзвонити мені додому. Він спершу не погоджувався, але я його просив, просив, ой, як я просив цього бандита, дай боже, щоб його швидше винесли на простирадлах. — Понтяга гарячково затягувався, його сухеньке, жалюгідне обличчя, наче чарівний ліхтар, знову освітилося жаром уже минулих переживань. — І він мені таки сказав потім — ашотаке? — «Можете подзвонити, але не кажіть, що вас затримали, коли знадобиться — дружину повідомлять». І я подзвонив…

— Що ви сказали дружині?

— Що я сказав? Я сказав: «Женю, нещастя! Тільки не хвилюйся, я в міліції, сам не знаю за що. Іди до людей, Женю!..» Тут він натиснув на важіль і роз'єднав мою розмову…

— Так, зрозуміло. Що далі було?

— Ми вийшли, на вулиці стояв «Москвич», ми сіли обидва назад і поїхали. У Серпухові ми вийшли з машини, і він сказав шоферові: не їдь, почекай, я скоро буду. Він завів мене до міськвідділу, посадив у коридорі й сказав, щоб я сидів на місці, коли знадоблюся, мене викличуть. І пішов. Я і сидів. Шкода, що він не відклав під мене кошик з яйцями — ашотаке? — може, користь була б…

Коли пройдисвіт віз Понтягу в Серпухов, до нього на квартиру з'явилися ще два аферисти й заявили його дружині, що він арештований, вчинили обшук і вилучили грошей, коштовностей і речей на суму близько п'яти тисяч карбованців. Дружині й на думку не спало взяти щось під сумнів, оскільки за півгодини до цього подзвонив сам Понтяга і сказав, що сталося нещастя і він у міліції.

— Пропади вони пропадом, ці гроші, — стомлено повторював Понтяга, розмазуючи в попільничці недокурок. — Мені п'ять годин сидіння там дорожче коштували…

П'ять годин просидів він на стільці в коридорі міськвідділу, поки хтось не звернув на нього увагу й не спитав, кого він дожидається. Ніякого капітана Севастьянова в міськвідділі не було, а Понтяга довго доводив, що саме до нього він викликаний для дачі свідчень і за його вказівкою затриманий. Понтягу привели в чергову частину, де він виклав усю історію від самого початку, і там, миттю збагнувши, що до чого, зв'язалися з Петровкою і подзвонили додому до Понтяги…

Дуже мене зацікавило прізвище Севастьянов, і мені не вірилося, що це випадкова співзвучність з прізвищем нашого інспектора з Управління боротьби з розкрадачами соцвласності Савостьянова.

Я сказав Понтязі:

— От пощастило цьому міфічному Севастьянову — ви його і не бачили, а прізвище запам'ятали. А пройдисвіт посвідчення показав навіть, а його ви забули.

— Так Севастьянов мені прізвище добре знайоме, — жваво озвався Понтяга. — Мене інспектор з таким прізвищем два роки тому допитував.

— А з якого приводу він вас допитував?

— Цей Севастьянов вів справу промкомбінату товариства «Риболов-спортсмен».

Ага, виходить, я не помилився: він справді мав на увазі Савостьянова, але в повістці було написано — Севастьянов.

— А чому він вас допитував по справі «Риболова»?

— Ашотаке? Через наш павільйон реалізовували фурнітуру, яку робили на промкомбінаті.

— І що, були в нього до вас претензії?

— Боронь боже! Документально ревізій і три допити — багато хвилювань і ніяких претензій. Я собі не ворог — брати лівак у цих «Риболовів», котрі геть уже зарвались.

Безумовно, треба поговорити про всі ці справи з Савостьяновим — він знає їх найкраще, і в нього можуть з'явитися найреальніші міркування.

— Соломоне Івановичу, напишіть мені, будь ласка, детальну заяву, як усе це відбувалося…

Писав він досить довго, а я стояв біля вікна і дивився, як дрібненький дощик розтушовує навколо ліхтарів бузкові димові плями, схожі на повітряні кулі, що випадково зачепилися за кінчики стовпів.

Понтяга сопіи, скорботно зітхав, безперервно шморгав носом і нас від часу радився сам із собою: «Ашотаке? Хіба ж я міг це знати?.. Ай-я-яй!»

Я спитав його:

— Скажіть, яка у вас зарплатня?

Він швидко підняв голову:

— Ви хочете знати, звідки в мене є на п'ять тисяч цінностей? — Але тут-таки поправився: — Звідки в мене було на п'ять тисяч, тому що в мене зараз не цінності, а хрін у сумці…

— Ні, я не питав, звідки у вас на п'ять тисяч цінностей. Я спитав, яка у вас зарплатня.

— Сто тридцять карбованців у мене зарплатня і ще прогресивка. Але в мене двоє синів, дочка, дві невістки, зять — і всі працюють і на шматок хліба з маслом мають.

Я читав його плутане пояснення з безліччю помилок, повторів, непотрібних тлумачень, винесених униз сторінки, і безглуздих припущень, взятих у дужки, й думав про те, як добре, що «Еклезіаст» узявся написати зовсім інший Соломон.

Коли я підписав перепустку на вихід Понтязі і його дружині, довга стрілка електричного годинника перескочила до шістки — пів на дванадцяту. Я так стомився, що не було сили встати, замкнути сейф, спуститися на ліфті вниз і пройти двісті метрів до тролейбусної зупинки. У цей момент я пошкодував, що мені за посадою не належить у кабінеті дивана: оце б зараз розтягнутися на його дерматиновому череві і проспати без сновидінь не менше восьми годин — швидких, солодких, повних забуття під усієї цієї нестерпної круговерті великих і малих знегод.

І ще мені дужо хотілося їсти: з останньої своєї заповітної десятки я витратив сьогодні тільки карбованець на таксі. Але нічний буфет у нас два роки як закрили — Халецький жартував, що через скорочення злочинності робота буфету в нічний час стала нерентабельною, — а вдома у мене напевне нічого не було. Доведеться терпіти до ранку.

Посидів ще трохи, потім підвівся, замкнув сейф, погасив настільну лампу й зібрався йти. Та згадав, що мені велів увечері подзвонити Шарапов. Подивився з острахом на годинник — спати, мабуть, уже ліг, але по викопати його наказ я не мав права і набрав помер.

— Слухаю, — пролупив його свіжий голос.

— Товаришу генерал, Тихонов доповідає.

— А-а, привіт, привіт. Ну що, закінчив?

— Так, щойно відпустив їх.

— Які плани?

— Як сказано в статуті караульної служби: «Спати тире відпочивати лежачи, в дужках — не роздягаючись».

— А ти вечеряв?

Я почав невпевнено гмукати, побоюючись керівної турботи про мій раціон: чи не надумав, бува, шеф підкинути мені на сьогодні якоїсь роботки? Шарапов, певне, зрозумів причину моєї сором'язливості, засміявся:

— Та ти не бійся, я просто хотів, щоб ти до мене приїхав, разом поїли і про справи наші заразом погомоніли…

— Час уже пізній, товаришу генерал. Незручно серед ночі в дім приходити…

— Перед ким незручно? — зрадів несуттєвості моєї відмови Шарапов. — Мої все ще на півдні, сам я вдома. А до мене, траплялося, ти й набагато пізніше приходив. Давай, давай, не лінуйся.

— Навіть не знаю якось…

— А тут і знати нічого. Подзвони в гараж, попроси, щоб тебе на черговій машині підкинули, скажи, що до мене в справі їдеш. Адже ти в справі до мене?

— Краще б просто поїсти.

— Ти ба! Ти ще свою вечерю не відпрацював. Ну давай, чекаю на тебе.

Десять хвилин, які я дуже міцно проспав у машині дорогою до Шарапова, підбадьорили мене. Я натиснув дзвінок на дверях і почув з глибини квартири:

— Та не дзеленчи, чую я! Іду, — голос Шарапова був лагідний, майже безбарвний — ну так, ледве-ледве світла пастель.

Він відчинив двері, і я мало не розреготався — такий незвичний був його вигляд моєму оку, намозоленому повсякденним генеральським мундиром. На ньому була піжамна куртка, старі спортивні шаровари, капці, а поверх усієї цієї хатньої пишноти симпатичний домашній фартушок. І я подумав, що, мабуть, Хлєбников не мав слушності — є люди, які проносили форму все життя і так і не злилися з нею органічно, не виникло в них нерозривної єдності зовнішнього вигляду й сутності, і людська природа мого генерала, безумовно, набагато сильніше проявлялась ось зараз, у фартусі, або чверть віку тому, коли він у ватянці й кирзачах, поголений під нуль, проник у банду грабіжників та вбивць «Чорна кішка» і ліквідував її, а зовсім не сьогодні вранці, коли він, весь нарядно-розрегалений, приймав у своєму. кабінеті делегацію поліцай-президіуму Берліна.

— Дощ сильний?

— Ні, мрячить якась гидота. Холодно стало.

— Ходімо, зараз зігріємось.

Ми пройшли на кухню, невелику, всю в білих кахлях і кольоровому пластику польського гарнітуру.

— Що, Тихонов, добрі меблі? — гордо спитав Шарапов.

— Нічого, нормальні, — сказав я, не розуміючи, чому таке захоплення викликає кухонний гарнітур.

— Ех ти, темний чоловік — «нормальні»! От у мене зять — людина передова, йому без таких меблів ніяк не можна… — в його голосі була хіна. — За цим гарнітуром моя стара ходила рік відмічатись, а дочка одержала місяць тому квартиру, приходжу до них — стоїть такий самий столярний шедевр. З відсталості й загальної некмітливості своєї питаю: «Це ж як ви так швидко облагодили?» А зять мені, сміючись, пояснює: «Продавцеві четвертак у руку — і прошу на пакування…»

Шарапов засміявся невесело, помовчав, потім сказав:

— Я його питаю: «А ти знаєш, що я за таку спритність людей у тюрму відправляю? Що це хабарництвом називається?» А він усміхається: мовляв, геть старий з глузду з'їхав, усі розумні люди так роблять.

— І чим ваша розмова закінчилася? — поцікавився я.

— Поки що нічим. Вона в нас триває. Був би я чоловік до кінця чесний і принциповий, мав би його прижучити, як усякого іншого стороннього пройду. Але він добре розуміє, що не стану я цього робити — сам у лайні вимащусь, дурнем себе на посміховисько виставлю.

— Може, він просто не розуміє? — спитав я примирливо.

— Розуміє, чом не розуміє. На моїй посаді можна служити з інфарктом, з виразкою, з емфіземою, а от сумління має бути прозоро ясним. Як же я буду підписувати матеріали на пройдисвіті», коли в мене зять… А-а! — він з прикрістю махнув рукою. — Словом, я його попередив: якщо він чийсь чужий гарнітур нахрапом вирвав, нехай поверне.

— Це ж як?

— Просто: нехай продасть по держціні. Або я свій продам. Він думає, що я його лякаю. А я лякати не люблю. — Якось невпевнено він знизав плечима, повернувся до мене: — Що, Стасе, дурну я тобі історію розповів? Маленькі трагедії, сімейні скандали. Безглуздо все це й бридко. Та, видно, й без цього не обійтися в житті… Гаразд, давай вечеряти, а то вирішиш, що я тебе навмисно заманув, щоб поплакатись…

Подивився я на стіл, і слина покотилася, наче в павловського собачки. У глибокому білому полумиску помідорний салат, саме такий, як я люблю: половинки томатів перемішані з фіолетовими кружальцями цибулі, залиті олією з оцтом і дуже густо поперчені. На тарілці — нарізана великими куснями копчена тріска, її біле листкувате м'ясо під коричневою шкоринкою мінилося перламутром. Круто зварені яйця залиті майонезом. Зелені стріли порею. Застигла сніжною грудкою сметана. Малосольні огірки. Мариновані гриби. Димчасто-жирний оселедець, розрізаний на чотири частини — вздовж і впоперек. Баклажанна ікра. Кусень холодної відварної яловичини. Дзбан з квасом.

— Годиться? — спитав Шарапов тоном майстра.

— М-м-м-а-а! — вирвався в мене нутряний вигук.

— Тоді прошу до столу. — Шарапов відчинив дверцята духовки, звідти виверженням рвонулися по кухні геть казкові — дуже земні — пахощі гарячого хліба й печеної картоплі. У дерев'яні ночовки він згріб з решітки великі білі картоплини, накрив їх розрізаним навпіл буханцем підсмаженого хліба й помістив на столі. — Почнемо, благословившись…

Хвилин п'ятнадцять я нічого не чув, не бачив і вже, звичайно, говорити не міг — я тільки їв, їв, їв і плавав у хвилях невситимої насолоди, і нічого на світі, крім цього прекрасного столу, для мене не існувало. Мені було страшно подумати, що я міг відмовитися від запрошення Шарапова і всього цього блаженства для мене не існувало б.

Шарапов брав з ночовок картоплину, стискав її в кулані, пробуючи на стиглість, розламував навпіл, клав у середину грудочку бурштиново-жовтого масла й підкладав мені — розсипчасту, білу, ще паруючу. А я тільки мукав, висловлюючи стогоном усю відданість годувальникові, всю мою вдячність людини, яка майже добу нічого не їла.

Коли я опам'ятався від свого гастрономічного нападу, то побачив, що їжа на генераловій тарілці майже не торкнута — я самотужки завдав столу непоправних збитків. А ще були цілі мариновані гриби й холодне м'ясо.

Шарапов, певне, помітив мою збентеженість і схвально поплескав мене по спині:

— Їж, їж. У давнину наймали робітників за апетитом.

Я відрізав собі кусень м'яса — ніяк не міг вгамувати себе й сказати з делікатності, що, мовляв, дякую, ситий по зав'язку, далі нікуди. Вибачливим тоном пробурмотів:

— Я як лісовий санітар, нічого обминути не можу…

Шарапов підвівся, запалив конфорку під чайником, закурив сигарету і вмостився верхи на стілець. Тоді я став, давлячись, швидше дожовувати шматок — саме час було поговорити про квіти й коржики, як любить казати господар цього дому.

— Таку б вечерю в кіпці діла, під розв'язку — замість премії, — сказав я мрійливо.

— Це ще подивитись треба, який кінець діла буде, — блиснув золотими коронками Шарапов. — Поки що в тебе результатів не більше, ніж на березову кашу. Ідеї є?

— Та от вовтузиться тут одна думка, не знаю навіть, ідея це чи легенька пара…

— Будь другом, поділися — мені теж цікаво.

— Матеріалу в мене ще для її розвитку не досить.

Генерал усміхнувся:

— Тихонов, ти, мабуть, шкодуєш, що в нас немає приватних розшукових бюро — ото б там розвернувся: ні тобі начальства, ні дисципліни, ні звітів — ніякого головоморочення. Не життя — лафа!

— Та до чого тут дисципліна? — обурився я. — Чесно кажу, незрозуміла мені механіка цих розгонів — збіг обставин чи цілком закономірний підбір жертв. От я і хотів з Савостьяновим порадитись: він вів справу «рибалок».

— Цю справу я не вів, — спокійно мовив Шарапов, — та, наскільки я розуміюсь на цій небесній механіці, аферисти розганяють по цілком певній системі…

— А що, з вашої точки зору, служить основою системи?

— Прилучення до справи «рибалок».

— Надто широке коло. А мені треба зрозуміти принцип, за яким відбираються жертви всередині цього кола.

— Але це навіть і не половина діла: адже нам треба зрозуміти, хто відбирає, а не як відбирають.

— Я з цим не згоден, — твердо сказав я. — Якщо дивитись на речі реально, то ми не можемо розраховувати на успіх, вираховуючи особу злочинця. Найімовірніше, це один з пройдисвітів, який при розслідуванні справи «рибалок» чомусь не потрапив у наше поле зору, не був названий співучасником і тепер за їхній рахунок поправляє свої фінанси.

— Припустимо, — кивнув Шарапов.

— Але в мене є деякі міркування про його особу. Цей аферист не просто карний злочинець. Він ловець душ. Я певен, що його нальоти ретельно продумані в плані того, в кого можна взяти, а не скільки. І щоб його спіймати, я бачу лише один шлях…

— Який?

— Стати на його місце й самому вирахувати подальшу жертву — там і повинні ми поставити пастку на ловця…

Генерал мовчав, неспішно думав; у безлюдній квартирі шаруділа тиша й ледь чутно попирхував на плиті чайник. І мені здалося, що Шарапов думає зовсім не над моїми слонами, а над чимось стороннім, що не має відношення до нашої розмови.

— Тихо, наче міліціонер народився, — сказав він несподівано. — Спить зараз, певне, цей шельма чи розважається на всю котушку й не здогадується навіть, що двоє таких многомудрих мужів опівночі сидять і гадають на кавовій гущі про його долю. Чи здогадується? Як думаєш, Тихонов?

— Біс його знає! Але якось не віриться, що зухвалість його йде від дурного нахабства.

— От і мені не віриться, — сказав Шарапов. — Розумний він, звичайно, чоловік. І небезпечний вкрай. Адже його діяльність, окрім конкретного кримінального сенсу, має ще один неприпустимий аспект: він сіє щоденно в людях невпевненість, недовіру до нас з тобою, до всієї непохитності правопорядку. І називається це казенно, але досить точно…

— А саме?

— Дискредитацією влади це називається. Був я сьогодні в міністерстві, дуже вони там — начальство — невдоволені нами…

Шарапов пройшовся по кухні, ввімкнув радіоприймач, грайливий жіночий голос запропонував нам:

— Танцюйте разом з нами! Отже, летка-єнка!

Я розсміявся, уявивши, як ми з Шараповим, ледве дочекавшись цієї миті, кинемося зараз танцювати летку — пройдемо в танку по тісній кухні, попереду генерал з йоржиком, викидаючи короткі ніжки в колінцях навприсядки, а я — другим номером, на голову довший, худий, схожий на вішалку.

— Тобі смішно? — похмуро спитав Шарапов; адже він не знав, що ми з ним уже станцювали летку-єнку.

— Та я не про це. Хоча мушу вам сказати, якщо почесному, незрозуміло мені — «начальство невдоволене»! Вони ж повинні збагнути, що не на боку ми лежимо знічев'я…

— Ні, не повинні, — впевнено сказав Шарапов. — Не повинні вони збагнути, чому ми з тобою аферистів узяти не можемо. Цілковите й законне право у начальства сказати мені: хоч на голову стань, а дай. А вже я — тобі.

Але мені передавати цю вказівку нікому, от я і цікавлюсь, чому начальство не повинно вникати в наші складності.

— А воно вникає. Але не на рівні окремої, дорученої тобі справи, а в масштабі оперативної обстановки в місті, в усій країні. Мені ось знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти: немає гірших керівників, ніж ті, що лізуть у всі справи самі. У справжнього начальника має бути дві якості: ясно розуміти завдання і вміти підбирати людей, які це завдання можуть викопати.

— Я ж не з цим сперечаюсь! — напався я на Шарапова. — Але ж начальство в Міністерстві приладобудування, приміром, не дає конструкторам наказ: за три дні винайдіть прилад, який умів би робити і те, і се, і ще щось.

— Правильно, — кивнув він. — За три дні не наказують, а за рік — наказують.

— Та мені ж не за рік велять знайти злочинця! А завдання не легше — піди туди, не знаю куди, знайди того, не знаю кого…

— Так, — охоче погодився Шарапов. — Але в тебе з конструкторами вихідні точки різні. У них сума технологічних знань, а в тебе — біль людський. Тут хоч як крути, а відповідь одна: поки ти серцем не вдаришся об чужу біду, ти своєї загадки не вирішиш. Нічого не вдієш, робота в нас із тобою особлива…

Помовчав і додав:

— І на моїй пам'яті прижилися в нас лише ті хлопці, які можуть своїм серцем об чужі незгоди битись.

Він знову підвівся, налив по чашці густо-червоного чаю.

— У мене до вас прохання, — сказав я. — Дозвольте мені підключити до справи Позднякова: вже більше за нього ніхто серцем не вдариться.

Генерал задумливо погмукав:

— Загалом, поки офіційно не закінчено службове розслідування, не можна залучати його до операції…

— Але ж ні в кого не може викликати зараз сумніву його роль у цій історії, — наполегливо насідав я на шефа.

— А цілковиту ясність усе-таки може внести допит цих барбосів, — відмагався Шарапов.

— Та він найшвидше допоможе мені пізнати їх.

— Тут є одна річ тонка, я й сам не знаю, як бути. Пістолет у нього вкрали — видавати новий я йому не хочу, а беззбройним пустити не можу. На фронті в таких випадках належало зброю добути в бою…

— Нам для бою, коли що, одного мого вистачить. Та й, чесно кажучи, не чекаю я рукопашного бою.

— Не знаю, не знаю, — крутився Шарапов. — Не за правилами це.

— Вчиніть за рецептом Петра Першого. Адже він був чоловік недурний.

— А що в таких випадках Петро Перший робив із своїми дільничними?

— З дільничними — не знаю. А в статуті написав: «Не триматися правил, як сліпого муру, бо там порядки писані, а часів і випадків немає».

Шарапов засміявся:

— Гаразд, приходь завтра з Поздняковим, подумаємо разом.