Ліки від страху

Розділ 14 ЧЕСТЬ У БОЮ ПОВЕРТАЮТЬ

На верхньому марші центрального під'їзду управління стоїть при всіх своїх регаліях постовий міліціонер — дядько Сергій, якого я пам'ятаю з того самого дня, коли вперше прийшов на Петровку, 38. Тут міститься головна приймальня, тут-таки й пост дядька Сергія — за довгі-довгі роки вони стали невіддільні. У прийомні дні дядько Сергій оточений відвідувачами: він дає поради, запитує, відповідає, співчуває, вичитує, консультує — хіба мало які справи приводять людей на Петровку, 38. І дядько Сергій, який знає про міліцію все, нетерпляче, з гідністю встигає так «профільтрувати» відвідувачів, що число людей у черзі на прийом зменшується на добру третину. Хтось із хлопців запропонував йому одного разу поклопотатися для себе про спеціальну посаду — «постового референта». Дядько Сергій несхвально подивився на дотепника і спокійно запитав: «Пологи приймати вмієш?» — «До чого тут пологи?» — «А до того, що мені й пологи на посту приймати доводилось. Може, постовим акушером назвеш?» До мене старий ставиться поблажливо-приязно, хоча чим я завоював його прихильність до себе, не знаю.

Дядько Сергій козиряє мені за всіма правилами — що не кажи, я старший від нього на п'ять звань, — а за це дозволяє шанобливо потиснути свою руку.

— Савостьянов не проходив, дядьку Сергію? — спитав я.

— Еге ж, не проходив, де ж пак. Він, по-моєму, й ночує тут, Савостьянов твій. З'явився, ще підлогу не натирали…

Я бігом піднявся на четвертий поверх — ліфта нашого дочекатися — собі дорожче — і пішов нескінченним коридором аж до повороту. Кабінет Савостьянова наріжний і вікнами виходить не на вулицю, як решта кабінетів, а на терасу з колонадою, досить таки безглуздою — архітектурна надмірність, завжди замкнуту, певне, через свого нетривкість. Зате тераса сильно затіняє вікна, і тому в кабінеті майже цілодобово горить електрика.

Савостьянов розмовляв з молодим хлопцем, таксистом, судячи з кашкета, якого тон бгав у руках. «Посидь, Стасе», — кивнув мені на диван Савостьянов, і я, трохи не розрахувавши, провалився в дерматинове черево допотопної меблевої споруди, яка мала, до речі, інкрустації і химерне дзеркало на верхній частині спинки. Загалом, треба сказати, Савостьянов тут великий оригінал: усі меблі в його кабінеті дуже старі — пузаті, з різьбленими ніжками, крісла, стільці з якихось антикварних гарнітурів, письмовий стіл з чорного дерева на відпиляних мамонтових ногах і така ж книжкова шафа, художню цінність якої трохи применшує прибита на видному місці бляшана інвентарна бирка, і, нарешті, дивовижних розмірів консольний годинник, який наводить на думку про піраміди, гробниці, каплиці й обеліски. А втім, у цього годинника є корисна особливість: рух хвилинної стрілки видно неозброєним оком, і це дає Савостьянову підставу пояснювати всім, що його годинник наочніше за будь-які плакати демонструє швидкоплинність і безповоротність робочого часу. Свій дрімучий інтер'єр Савостьянов під лемент і обурені рапорти господарників зібрав по всьому будинку під час оновлення інвентаря, коли різностильні меблі, які нагромадилися за багато років існування управління, замінювали новими, таким собі сучасним меблево-канцелярським модерном. Головним аргументом Савостьянова було те, що клієнтура у нього особлива — інтелектуальні розкрадачі та емоціональні хабарники — і що нестандартний інтер'єр йому потрібен для створення «особливої психологічної атмосфери». Важко сказати, чи завдяки психологічній атмосфері, чи з якихось інших причин, але клієнтура Савостьянова досить часто виявляла перелом у досі дрібнобуржуазній і паразитичній свідомості, щиросердо каялась у численних гріхах проти державної і громадської власності, внаслідок чого начальство махнуло рукою на кричущу невідповідність савостьяновського кабінету загальному стандарту, і він благоденствував у своєму меблевому музеї.

— Так я ж не заперечую, — бубонів таксист, не дивлячись на Савостьянова. — Халтурив, признаюся, чого ж туману напускати… Ні-і, товаришу начальник, брехати я не люблю…

— Так і я ж кажу, що брехати не треба, — вторував йому Савостьянов.

— І я кажу, чого брехати… Признаюся…

Я розгорнув додаток до «Вечірки» і став читати оголошення. «Продаю пальму Хамедореа і шість бджолосімей», — сповіщав якийсь Писчаскін. «Молодята наймуть квартиру на тривалий строк. Телефон 458-39-07, спитати Едика…» Молодець Едик, оце впевненість у міцності молодої сім'ї! Позаздриш…

— А пасажира я не знаю… — тягнув тим часом таксист. — Звідки мені його знати?.. Ні, не знаю, по бачив його ніколи.

— Не знаєш? — дивувався Савостьянов. — А чого ж ти йому кричав: «Сенько, біжи!»? Адже кричав? Чи здалося мені?

— Ну, кричав.

— Виходить, знаєш, що це Сенько, а не Колька й не Паніка?

— Не знаю, — хитав головою хлопець.

Я подумав, що цьому клієнтові Савостьянова не вистачає, певне, «психологічного інтер'єру» і було б дуже доречно додати до нього пальму Хамедореа.

— Як же не знаєш?

— Не знаю, і край, — повторював таксист тупо. — Я не я…

— А коняка твоя? — спитав Савостьянов спокійно.

— А коняка моя, — так само спокійно сказав хлопець. — Мені клієнт куди скаже везти, туди я і везу…

— Тому ти від нас тротуаром помчав на третій швидкості?

— Так ви ж сирену ввімкнули!. А я лякливий.

— Ну гаразд, — зітхнув Савостьянов і кивнув на паперовий згорток, що лежав на столі. — Це чиї речі?

— Це речі пасажирські, — завчено відповів таксист.

— Тобто?..

— Тобто приватна власність пасажира.

— Сенька?

— Сенька… — Таксист помовчав трохи й незворушно додав: — Або ще когось із попередніх десяти за цілу зміну…

Савостьянов недобре глипнув на нього спідлоба, на що хлопець вкрай нахабно, з тріском за вухами, позіхнув, потягуючись, повів широчезними плечима й сказав ліниво:

— Ти мене на словах не лови, Миколо Івановичу, коли на ділі не спіймав. Я тебе поважаю, ну й ти не забувай, що я не фарцівник якийсь шмаркатий… Зрозумів?

— Ще б не зрозуміти, — сказав Савостьянов і обернувся до мене: — Глянь на нього: найліпший друг і головний компаньйон Сенька Супоницького, три спільних приводи у різний час і в різні місця за одне й те саме: спекуляція і валюта…

Савостьянов розгорнув згорток і розплав на столі невелику пачечку доларів і акуратний стовпчик золотих монет.

— Вчора ми їх нарешті прихопили на гарячому, ну Сонько Й рвонув дворами. Я, звісно, за ним. А він баскетболіст, зараза, сили в нього до біса; він собі гуляє, випиває та відпочиває, а я тут на роботі замотаний, та ще меніск у мене в коліні. Швидко, гад, бігає, — Савостьянов засміявся несподівано, — та я його наздогнав, звичайно. У нього — фізкультура і страх, а в мене — обов'язок і злість. Схопив за довгі патли і в бак для сміття засунув. Тримаю і своїм кричу, щоб допомагали. Ну, хлопці підбігли, сидимо ми на ньому вдвох, а він ще: «Руки боляче!» Сильно, значить, ми його притиснули, ну та й нам, думаю, аби не слабо. А на задньому сидінні у цього діяча знаходимо сто сімдесят п'ять доларів і десять «джорджів». І після цього мій процесуальний супротивник, — Савостьянов звинувачувально тицьнув пальцем у бік таксиста, — не зводить щиросердно зізнаватися і відверто розкаюватись. Тьху!

— Немає в тебе душевного підходу до людей, — з докором сказав таксист. — Ти б краще провів мені з Сеньком очну ставку.

— Точно. Щоб ви в мене на очах виробили спільну позицію? Якось наступного разу, коли я перейду в адвокати.

До кабінету, постукавши, зашили конвоїри.

— Щасливої дороги, сказав Савостьянов насмішкувато. — Я розпорядився: в будь-який момент одержиш у чергового папір і олівець для щиросердого зізнання…

— Будь спок, — так само насмішкувато відповів таксист, і його повели, а Савостьянов став мені скаржитись на труднощі поточного моменту:

— Розумієш, Стасе, розвелися ці гниди, сам не знаю чому, а такого паскудного шахрая, як валютник, просто пошукати. Це ж ну просто тигролев якийсь!

— Тигролев? — не зрозумів я.

— Авжеж, дивовижна помісь, незвична нашому братові. Розумієш, злодії різні, грабіжники ваші — теж не квіточки, але ці паразити… Лоск, культура нібито, здоровенні, сволота, — вони тобі і в футбол грають, і боксом займаються, і по-англійськи патякають. Вони тобі всі моди знають і якою виделкою яку рибу їсти. І в політиці розбираються — вона, бач, на біржовий курс впливає. І тут, розумієш, цікавий момент настає. Оці «джорджі», — Савостьянов розклав на столі золоті монети із зображенням англійського короля Георга IV, — вони карбованців по сто купують. Через годину-дві вони їх збудуть уже по триста. Та ще долари. За півдня дві-три тисячі в кишені. Швидко, культурно, в «пристойному» товаристві добуті тисячі. Плюс спортивна фігура, вся в замші й на платформах. Плюс повага в будь-якому ресторані. І ось уже розвалився такий тигролев за столиком у Будинку журналістів, а я, уяви собі, стою біля входу, і вахтер мене за моїм посвідченням не впускає: у нас, каже, тільки члени спілки. Прориваюсь я, звісно, замовляю нарзан і спостерігаю, як офіціантка, повернувшись озаддям до решти відвідувачів, чудово обслуговує головного члена союзу — нашого тигролева. І він сидить собі й відчуває, Що немає за нього розумнішого й здібнішого. О-ох, паразити! — закінчив Савостьянов свій схвильований і, видно, давно наболілий виступ.

— Давай про мої справи погомонимо, — запропонував я.

— Значить, так, — Савостьянов відчинив свою чудову книжкову шафу й дістав з неї грубеньку теку. — Тут у мене копії різних документів по «Рибалці-спортсмену». Розвернулись вони років п'ять тому, і яким чином? Був там такий за завскладом Умар Рамазанов. Змовився він з начальником цеху виробничого комбінату і з бригадиром з цього ж цеху випускати лівий трикотаж. Кофтинки, тренувальні костюми та інший дефіцит. Надумали вони все це господарство збувати через шість крамниць. А виторг, само собою, ділили в заздалегідь встановленій пропорції…

— Мене все це цікавить у подробицях, Миколо Івановичу, — сказав я.

— У нас і подробиці не заіржавіють, — пообіцяв Савостьянов, погортавши теку, й розкрив її на розмальованій кольоровими олівцями схемі. — Ось, поглянь.

Схема була цікава й скидалася на більярдне поле з розсипаними по ньому після першого удару києм кулями — кружальцями, в кожному з яких значилося прізвище й посада одного з «компаньйонів». Я вдивлявся в неї, слухав детальні пояснення Савостьянова, і поступово схема починала оживати для мене, неначе електричні рухомі картини на стінах Центрального телеграфу під час святкової ілюмінації; повільно, але виразно починав я розуміти зв'язки в цій заплутаній справі, осягати хитрість внутрішньої механіки цієї машини злодійства і шахрайства.

У центрі перебувала головна «куля» — завскладом готової продукції Умар Рамазанов. Від нього розходилися різнокольорові стріли. Зелені стріли вели до тих, кому він платив гроші, червоні стріли адресувалися одержувачам готового товару; чорними Рамазанов був з'єднаний з тими, хто постачав його сировиною і товаром. Зустрічні стріли, яскраво-оранжеві, несли Умарові з кружальців-крамниць гроші. З надписів і пояснювального тексту внизу схеми випливала ще раз підтверджена «рибалками-спортсменами» непохитна формула капіталістичного виробництва «Товар — Гроші — Товар», а точніше сказати «Гроші — Товар — Гроші», тому що, як і різних капіталістів, клієнтів Савостьянова цікавив головним чином цей предмет.

Починалося з грошей. Рамазанов і Обоїмов, ніжний друг Пачкаліної, піднатужившись, зібрали грошенят і підкинули їх:

начальникові трикотажного цеху Лисоіваненку, щоб він погодився на надпланову й піде не враховану продукцію очолюваного ним цеху;

начальникові відділу постачання промкомбінату Ремезову, і той наказав комбінатському комірникові Хазанову відпускати трикотажному цеху сировину без зволікань, високої якості і якомога більше;

комірникові Хазанову, щоб не лише ревно виконував указівку Ремезова, але й від себе старався;

бригадирові цеху Бєлову, щоб підписав завищену калькуляцію витрат сировини й організував бездоганну роботу своєї бригади;

бухгалтерові Рижкову, щоб не ліз куди не слід, а, навпаки, забезпечував Умара товарнотранспортними накладними на перевезення «надпланової» продукції в шість крамниць.

Так ниву було підготовлено. Треба було її засіяти. Цим зайнялися експедитори Єськін і Танцюра. Набивши машини гостродефіцитним трикотажем, вони розвозили його по крамницях Спортторгу, «Галантереї» і просто промтоварів. Таких точок було шість, і їх гідно представляли вісім чоловік: Абрамов, Липкін, подружжя Павлинових, Іванов, Файзулін, Маркін та Ібрагімов. Без зайвих слів — про все було домовлено заздалегідь! — вони приймали товар і, не утруднюючи Держбанк додатковими операціями, передавали Єськіну й Танцюрі грубі пачки купюр. Пачки поверталися до Рамазанова й Обоїмова, котрі, безумовно, краще решти компаньйонів знали, як ними розпорядитися. Гроші — товар — і знову гроші…

Так воно і йшло, тихо й благополучно, доти, доки Савостьянов не розпочав планову перевірку «рибалок-спортсменів». Бувши людиною страшенно допитливою, Савостьянов без зайвого шуму показав експертам кілька виробів трикотажного цеху. Ті порівняли їх з калькуляцією і досить швидко виявили, що цех заощаджує сировину, та ще й у чималій кількості. Оскільки при цьому цехове начальство явно не претендувало на премію за економію, його безкорисливістю варто було зайнятися трохи глибше. Що Савостьянов і зробив з притаманною йому неспішною в'їдливістю. А потім сталося несподіване — і дуже швидке перехоплення липових накладних, лівого товару й кількох пачок грошей — зразу в трьох місцях, — і струнка комерційна будівля Рамазанова-Обоїмова завалилася, поховавши під уламками безталанних «рибалок».

Савостьянов без поспіху коментував схему, а я напружено розглядав усі ці кружальця, лінії, стріли, надписи й намагався зрозуміти, збагнути, вловити якусь закономірність у розгонах: у Рамазанова, у Пачкаліної, у Понтяги, якого, до речі, в схемі Савостьянова й зовсім не було, але ж він сам розповів, що проходив по справі «рибалок» і побував у Савостьянова на допиті… Одначе зв'язку між верховодами комерційної зграї і маленьким переляканим крамарем, який навіть прізвищ Рамазанова та Обоїмова не пам'ятав, не вбачалося, все було за межами схеми, принаймні не продруковувалось, як на фотопапері, вже експонованому, проте ще непроявленому. От лише рецепти проявника я не знав, і схема Савостьянова була для мене на зразок аркушика зі шкільною грою «Морський бій» в руках партнера, коли знаєш, які в нього кораблі: лінкор, крейсери, есмінці, підводні човни, та невідомо, де вони розташовані, і, поки ти мажеш, супротивник лупить по твоїх кораблях, і пора, пора вже вловити принцип, систему оборони супротивника, поки він не пустив на дно останній з твоїх катерів…

Телефон Хлєбникова не відповідав, і о пів на дванадцяту я поїхав у лікарню. Нездоланна потреба побачити Лижина, поговорити з ним гнала мене на Преображенку, в тінисті сутінки палати, де розмістився цілий світ, дивовижний, дуже далекий, і мені нестерпно кортіло зазирнути в цей світ хоч одним оком у безглуздій надії побачити, зрозуміти, оцінити своє місце там.

Хлєбникова я зустрів біля дверей дирекції — він ішов а лікувального корпусу. Неуважливо привітався зі мною і на запитання про Лижина коротко відповів:

— Спить. Він зараз багато спить.

— Він вас і досі не впізнає?

— Ні. Хочете пройтися по парку? Мені щось на місці не сидиться сьогодні.

Ми йшли по хирлявій алейці садочка, що його Хлєбников красиво називав парком, і я розглядав останнє кленове листя, яке рвалося на колючому вітерці й було схоже на розчепірені червоно-жовті долоньки.

— Сьогодні я почав робити йому курс ін'єкцій, — відповів Хлєбников на моє невимовлене запитання. — Пульс — сорок вісім. Як у Наполеона.

— Минулого разу ви говорили мені про ейдетизм, — сказав я. — Це явище з точки зору психіатра хворобливе?

— Анітрохи! Я ж казав вам — це дар. Хвороба Лижина — реактивний стан… До речі, основоположник вивчення ейдетизму Ієнш стверджує, що ця здатність більшою чи меншою мірою притаманна всім дітям і минає лише з віком.

— А чим можна пояснити, що в Лижина вона збереглася?

— На це запитання доказово відповісти поки що вам не зможе ніхто в світі. Уява й пам'ять — одна з найнезбагненніших загадок нашої природи.

— А що ви самі думаєте з цього приводу?

— Хто його знає, можливо, це якась непізнана анатомічна особливість людського мозку, а може, це виняткова фізіологічна здатність. Не виключено, що це дивовижний душевний лад, який зберіг дорослій людині яскраво-барвистий світ її дитячого природного сприйняття. Ніхто цього поки що не знає…

— Ну а раніше ви спостерігали у Лижина злиття його дивовижної пам'яті й уяви?

— Звичайно. Ті, хто був близький з ним, знали, що Лижин — це доросла, казково здібна, мрійливо-добра й весела дитина…

— Чи не забагато для однієї людини?

— Ні, зовсім не забагато. Я знаю Володю з першого курсу, я вже тоді цікавився психологією і психіатрією і тому часто з цікавістю спостерігав його поведінку…

— Хіба вона тоді різнилася за нормою? — спитав я здивовано, пригадуючи розповідь Ольги Панафідіної.

— А-а! — махнув прикро рукою Хлєбников. — До чого тут норма? Володя завжди був дивовижною людиною. Його уява — образна емоційна фантазія дитини — з ним самим творила чудеса. Коли він розповідав моїм синкам про нещасного Кая, замороженого Сніжною королевою, у нього самого руки ставали крижаними. Коли він бачив футболіста Стрельцова, який біг через усе поле, пульс у нього бився під сто. Він не міг працювати практикуючим лікарем через те, що відчував фізично біль своїх пацієнтів…

— Але ж він міг, володіючи такою здібністю, створити для себе прекрасний світ — без турбот, хвилювань і тривог, світ неминущого ілюзіону?

Хлєбников похитав головою:

— Не міг. Розумієте, для нього чисто фізично не існувало філософії «за чужою щокою зуб не болить». У нього болів. Він проживав своє життя в кожній зустрінутій ним людині, а любові в його серці не меншало.

Я спитав Хлєбникова:

— А раніше ніколи не траплялося з ним таких речей, як зараз? Раніше він не губив свою особистість?

Хлєбников сердито насупився:

— Я вам уже казав, що не вважаю Лижина психічно хворою людиною. В його свідомості відбуваються тимчасові викривлення, як… як… — він задумався на мить і сказав: — Як викривлення простору в кільці Мебіуса.

Хлєбников швидко йшов-біг асфальтовою доріжкою, весь час випереджаючи мене, несподівано гальмуючи переді мною, і теліпав короткопалою міцною кистю перед моїм носом.

— Якщо взяти вузеньку смужку паперу і склеїти її кінці, вийде кільце, звичайне кільце із зовнішнім і внутрішнім боком, — квапливо пояснював він, і я відчував, догадувався, що не заради мене він так старається, не мені, сторонній і необізнаній людині, прагне обгрунтувати свій діагноз. Це генеральна репетиція, театральний «прогін» без глядачів наступного бою, де треба буде постояти за поняття, які в буденності не обговорюються, але незримо керують нашими вчинками і визначають наші головні рішення: честі, дружби, обов'язку, професійної етики. — Та коли спершу перегнути цю смужку по її довжині і потім уже склеїти — одержиш феномен під назвою кільця Мебіуса. Штука в тому, що на цьому кільці зникає другий бік смужки — кільце має лише одну площину, простір викривлюється… Міняється форма…

Він іще довго пояснював мені про різницю у фізичному сприйнятті, двомірність психічного стану Лижина, і я остаточно усвідомив, що справи в Лижина кепські.

— Лев Сергійович, ви знаєте таку жінку — Желонкіну?

— Аню?

— Так, Ганну Василівну Желонкіну.

— Знаю, аякже. Добра вона людина, Аня, надійна.

Такої оцінки від Хлєбникова я ніяк не чекав. І зразу ж спіймав себе на думці, що, вгрузнувши в деталі цієї історії, поступово втрачаю головну цноту сищика — неупередженість. У мене вже чітко визначилися певні симпатії, антипатії, виникли стійкі упередження і активні співчуття, і вся ця зацікавленість безпосереднього учасника подій могла сильно зашкодити справі. А може, й не могла, я й сам точної думки з цього приводу не мав, оскільки не дужо був упевнений у можливості неупереджено розбиратися в таких пекучих людських пристрастях, і, мабуть, міф про байдужість слідчого виник як проекцій цієї високої цноти Закону на одну конкретну людину. А на ділі таке швидше за все неможливе: якщо людина байдужа, то краще їй торгувати вроздріб галантереєю, ніж лізти втішати чужі жалі, адже байдужа людина не в змозі при всьому бажанні вдаритися серцем об чужу біду…

— Давно ви знайомі?

— Тисячу років. Вона ж працювала спочатку в Благолєпова, а тенор в інституті у Панафідіна. Дався він їй, щоб його. чорти вхопили!

— Хто — Панафідін?

— Атож! Не склалось у неї життя…

— В якому розумінні?

— Вона ж вийшла заміж зовсім ще дівчинкою. Чоловіка її я разів зо два бачив — похмурий такий, мовчазний дядько, років на п'ятнадцять старший за неї. Він мене дуже здивував на Аниному бенкеті з приводу захисту кандидатської: за весь вечір примудрився не сказати жодного слова.

— Так, я його знаю, — кивнув я і уявив муки Позднякова на бенкеті з приводу того, що дружина стала нарешті визнаним ученим, таким же, як усі товариші, що там зібралися, — дуже грамотні, красномовні, веселі, зовсім недисципліновані й вельми підозріливі на нехлюйство.

— Тоді вам зрозуміло, як важко було веселій, пустотливій Анечці ужитися з таким відлюдьком. — Хлєбников говорив про легку, приємну вдачу Желонкіиої як про річ самоочевидну, і я подумав, що, мабуть, ми всі ходимо по якомусь кільцю Мебіуса, де в різних поворотах простору зникають для стороннього ока окремі сторони нашого характеру, і виглядаємо ми однобокими, плоскими, мов камбала, і за цим нездоланним для байдужого чужого ока бар'єром б'ється наше життя, цілком об'ємне і, на щастя, багатостороннє, і завжди знаходяться люди, котрим усі ці грані добре видно. — Та-ак, як я розумію, там ніколи особливої любові не було, проте жили нормально, дівчинка у них є маленька…

— Цій дівчинці зараз двадцять років, — зауважив я.

— Не може бути! — здивувався Хлєбников. — Подумайте, як час швидко промчав — тоді їй було років п'ять-шість…

— Коли це — «тоді»?

— Коли з'явився Панафідін. Він був ще неодружений і гарний з себе, як диявол. — Хлєбников говорив про привабливість Панафідіна з байдужим спокоєм людини, яка ніколи не користувалась успіхом у жінок. — Ну і, звичайно, цей апломб, відверта непохитна свідомість своєї винятковості — словом, Аня від нього просто нетямилась.

— А що Панафідін?

— Вона йому дуже сподобалась. Чужа душа — темний ліс, та я думаю, що більше він уже не зустрів жінки, котра йому була б так потрібна. Але тоді в ньому Янус розбушувався — йому дисертацію треба робити, а він забере з сім'ї заміжню жінку, це ж надзвичайна подія, аморалка, персональна справа — в ті часи інакше на такі речі дивились…

Я згадав, як виблискували очі Желонкіної, коли вона встала на захист Панафідіна, досить було мені про нього сказати непоштиво всього два слова.

— … І одружився він на Олечці Благолєповій. А незабаром захистився і пішов у Дослідний центр…

— Але якщо Желонкіна не любила свого чоловіка, чому вона хоча б після не розлучилася з ним? Адже вона була ще зовсім молодою жінкою і могла інакше влаштувати своє життя?

— Ну, самі розумієте, що з такими запитаннями не дуже пристойно звертатися. Та якось ми розговорились, і Аня мені заявила, що якби вона покинула свого чоловіка, то зло, яке їй завдав Панафідін, було б зразу подвоєне — тому що вона сама завдала б зло добрій людині, — і ця хвиля гіркоти й зла котилася б по світу, весь час посилюючись і захоплюючи зовсім сторонніх людей. Ви це можете зрозуміти?

— До певної міри.

— Але жити з людиною, яку не любиш, — іще гірше. І нічого доброго від таких вимушених союзів не буває.

— Нам із цим, мабуть, не розібратись, — мовив я. — Скажіть, Лев Сергійович, мені не можна заглянути ненадовго до Лижина в палату?

— Я зараз іду до нього. Можу вас впустити на кілька хвилин…

Лижин спав. Неглибоко. Десь зовсім на грані дійсності він поринув у трепетний сон. Загострилось пожовкле обличчя, легеньке волосся ніби вибухом розкидане на білому квадраті подушки. Синя жилка б'ється на прозорій шиї. Заскрипіла під ногами Хлєбникова підлога, повіки Лижина здригнулись, на мить відкрились, і очі його були ясні, світлі, сповнені думки, і пливла в них блакитним корабликом радість. Він ворухнув губами, і я ледве розчув:

— … З'єднані ми всі нетривкістю цього прекрасного сонячного світу… — і зразу ж зник у сні, як у ночі.

Близько третьої години я під'їхав на тролейбусі до управління, і, тільки-но вийшов на тротуар, ринув холодний жовтневий дощ. Підстрибуючи, мов заєць, кинувся я до воріт, намагаючись щільніше загорнутися в плащ, але в'їдливі пекучі струмочки вже потекли за комір і в рукави.

Поряд з прохідною стояв Поздняков. От він у плащ не кутався і навіть кепку чомусь тримав у руках. Його білява чуприна намокла пасмами і потемнішала, наче осіння солома на стерні. Прозорі краплі бігли по обличчю, обтікали підборіддя і скочувалися за комір сорочки.

— Що ж ви чекаєте мене на вулиці? — крикнув я йому на бігу.

Він сором'язливо знизав плечима, пожував верхньою довгою губою, сказав глухо, розгублено:

— У мене ж посвідчення немає…

Довелося нам під дощем огинати знову всю нашу величезну будівлю і в корпусі «А» виписувати на моє посвідчення перепустку для Позднякова. І через те в мене зіпсувався настрій, мабуть, що я змок до нитки, а головне — мимоволі став свідком і учасником процедури, цілком звичайної для будь-якої людини, котра йде в серйозну установу, але для Позднякова болісної, гостро принизливої для його професійної гідності, такої, що ставить його на одну дошку з різними недисциплінованими нехлюями, яких доводиться викликати на Петровку, 38, і стоять воші біля віконця, мнуть у руках паспорти, дожидаючи, коли випишуть їм у нумерованій книзі подвійну, з відривним корінцем перепустку із вказівкою на ній, до кого і в який час іде людина.

Ми піднялися на п'ятий поверх, прийшли до мене в кабінет, скинули мокрі плащі, я сів навмисне не за стіл, а поруч з Поздняковим на вільний стілець, щоб не виходило, ніби він у мене на допиті. Та й допитувати його мені було ні про що, а в Позднякова, видно, не було бажання розмовляти. Він спитав тільки:

— Курити можна? — затягнувся сигаретою «Прима», поклав ногу на ногу й став дивитись у вікно, залите струменями сірого дощу. І хоч сидів він нога на ногу, все одно не було в його позі свободи й розкутості, навіть крихітної краплі нехлюйства, а була тільки покірлива байдужість дуже стомленої людини.

Я подзвонив Тамарі й попросив доповісти генералові, що прошу прийняти нас із Поздняковим. Кілька секунд у трубці шоркала безмовність, потім вона сказала:

— Шеф вас чекає о п'ятнадцятій тридцять.

Поздняков, не обертаючись, і далі дивився у вікно, але з того, як повільно, важко рухалася шкіра на його худій потилиці, я бачив, що він напружено слухав, про що я говорив, і шкіра на шиї у нього поступово наливалася кров'ю гніву — мабуть, він вважав, що я провів розслідування не на його користь. І я б охоче сказав йому, але ж Шарапов не дав мені точної відповіді, і я боявся поселити в душі Позднякова безпідставні надії: нинішня невідомість була все-таки краща за можливе розчарування.

Поздняков несподівано повернувся до мене й сказав:

— От згадав чомусь давно історію, яка трапилася з одним моїм другом. Мисливець він був. Неважний, звичайно, так, для фізкультури з рушницею розім'ятися. І тримав песика — фокстер'єра. Бачили, мабуть, таких — маленький сам, волохатий, мордочка квадратна. Видатної відваги й розуму собачка — він і ведмедя не боїться.

Поздняков випустив синювату хмаринку диму, відвернувся до вікна й замовк, ніби забув кінець історії. Я теж помовчав, потім спитав:

— І що ж сталося з приятелем і фокстер'єром?

Поздняков глянув на мене скоса, відігнав тютюновий дим від очей і з люттю розтер недокурок у попільничці.

— Дурниця сталася! — сказав він з серцем. — Обгавкав пес нору на схилі приярка, а хлопець за своєю мисливською неграмотністю вирішив, що це лисяча, і погнав фокса в нору. А той сказати не може і не підкоритися права не має — у собак з дисципліною суворо, — от він і поліз у нору…

Поздняков знову замовчав, і я бачив, що він мовчить не для того, щоб загострити мій слухацький інтерес, а просто знову вертається до тієї давньої історії з дисциплінованим собакою, подумки ревізуючи цей дріб'язковий мисливський епізод і, видно, намагаючись зв'язати свій нинішній стан — на прикладі з собакою, а може, з мисливцем, мені це поки що неясно, — із загальними міркуваннями про наслідки сумлінного виконання службового обов'язку.

— Ну а далі що? — терпляче перепитав я.

— Далі? — ніби опам'ятався Поздняков, потер долонею кістляве підборіддя і сумно сказав: — Пропав собака…

— Чому?

— Тому що нора виявилась не лисяча, а барсуча. Запустили барсуки песика всередину, а потім через хитрі свої переходи вернулися до лазу й перекопали його. Так там собака й лишився, під землею…

— Вас зрозумів, — кивнув я. — Це ви просто так згадали чи для прикладу?

— Згадав! А вже ви вважайте як хочете.

— Я вважаю, що ви просто так згадали. Тут прикладу не виходить.

— Ну, це як подивитись, — похитав він довгою гострою головою.

— Та як не дивись — по виходить. Ви ж самі казали — з неграмотності своєї мисливської ваш приятель пса в нору послав. А вас ніхто не посилав…

— Воно так, — сумно усміхнувся Поздняков. — Як у писанні сказано: блажен муж, що не йде в зібрання нечестивих.

Сорочка на комірі не просохла й неприємно липнула теплим компресом. Я встав, причесався перед дзеркалом і сказав Позднякову:

— Даремно ви, Андрію Пилиповичу, так на начальство ображаєтесь. Ви ж самі людина служива й повинні розуміти, що є ситуації, в яких краще пірнути під воду…

Він кивнув, ніби погодився, але з його обличчя було видно — не згоден. Уже біля дверей він сказав, ніби не мені, а просто так, як раніше актори на сцені говорили, — вбік:

— Пірнати тому добре, хто плавати навчений. А от у мене так вийшло, що зразу на дно пішов…

Шарапов читав папери. Коли ми ввійшли, він глянув на нас поверх окулярів, кивнув і буркнув у відповідь на наше привітання:

— Ага, — і за мить додав: — Сідайте.

Я зрозумів, що сутичка у нас буде серйозна, тому що Шарапов з незбагненної для мене причини набував лихих начальницьких рис саме в тих випадках, коли почувався невпевнено. У цих ситуаціях він починав замість «здрастуйте» казати «ага», а замість «до побачення» — «будь ласка». І коли він на вході вітав мене своїм «ага», у мені починала клекотіти злість, тому що за багато років спільної роботи я знаю, що після цього частина його душі ніби вкривається роговою шкаралупою, він весь стає похмуро-важким, і переконати його, чи вмовити, чи пом'якшити неможливо.

Та й Поздняков, який не знав генерала, теж обм'якнув якось, лице його вкрилося сірим нальотом, і він весь час старався непомітно витерти з долоні липкий піт, який безперервно виступав на руках. А в кабінеті було прохолодно — топити ще не починали, і посеред кімнати на підлозі вишневів розпеченою спіраллю рефлектор.

Шарапов дочитав останній аркуш, поставив у лівому верхньому кутку косий розгонистий підпис і склав усі папери в коричневу теку з тисненням «До виконання». Підняв на нас погляд, і обличчя в нього було таке, ніби він уперше мене бачить, і не сиділи ми з ним на кухні, і не підкладав він мені в тарілку гарячі, розсипчасті картоплини, і не скаржився зі стогоном душевним на пройдисвіта зятя.

— Ну, я вас слухаю, — сказав він, черкнув неспішно блискучим вогнеметом запальнички, ліниво затягнувся і пустив через губу струмінь диму, плоский, як ніж.

— Товаришу генерал, матеріалами, зібраними мною в результаті службового розслідування, вичерпно доводиться, що інспектор Поздняков був невідомим злочинцем отруєний сильнодіючим лікарським препаратом. У зв'язку з цим пропоную службове розслідування припинити й дозволити Позднякову виконувати свої службові обов'язки.

Шарапов встав з-за столу, ми з Поздняковим негайно підвелися. Шеф, обігнувши рефлектор на підлозі, підійшов до вікна і, повернувшись до нас спиною, став дивитись на вулицю, і я згадав, як кілька хвилин тому дивився у вікно Поздняков. От тільки виразу обличчя Шарапова мені було не вгадати. Він повернувся зненацька й швидко спитав:

— Усе?

— Усе.

— Відмовляю! — Ледве не налетівши на рефлектор, він пройшов за стіл і сів. Поздняков зблід іще більше, і я мовчав, роздивляючись червону змієподібну серцевину рефлектора: не питати ж мені Шарапова, чому він передумав з учорашнього вечора!

Він сплів пальці рук і став швидко крутити великими пальцями один довкола одного, потім заговорив так, ніби вголос розмірковував над якимось дуже складним питанням і запрошував нас теж подумати, тому що без ради з нами розв'язати це питання аж ніяк не міг:

— При розслідуванні будь-якого кримінального епізоду органи суду й слідства завжди дуже хвилює питання про долю викраденого. — Він помовчав і ніби знічев'я, мов про якусь дрібничку, спитав: — Що там у тебе викрали, Андрію Пилиповичу?

— Пістолет «Макаров» і службове посвідчення, — вимовив Поздняков так, наче язиком рухав величезні кам'яні брили, і всі вони чотири рази гримнули — кожне слово окремо — на лакований паркет кабінету.

— А грошей не взяли? — зацікавлено розпитував Шарапов, ніби вперше взагалі почув про цю історію.

— Ні, грошей не взяли.

— Багато було грошей з собою?

— Карбованців зо два, — сказав Поздняков, і був він уже не блідий — синюшно-багрова пляма заливала його кощаву потилицю.

— Ну, слава богу хоч гроші цілими лишились, — з полегкістю зітхнув Шарапов. — А от що а пістолетом і посвідченням робити — просто гадки не маю. У тебе, Тихонов, з цього приводу ніяких розумних міркувань немає?

Я промовчав, бо само собою було ясно, що він моїх розумних міркувань не потребує.

— А то давай розслідування щодо Позднякова припинимо, випишу я зараз Позднякову записочки у збройовий склад і в управління кадрів, і помарширує він звідси півнем — як справжній інспектор — з пістолетом і посвідченням, а не як мокра беззбройна курка.

— Я… я… я… ні… ніколи, — раптом почало прориватися з Позднякова.

З неймовірною швидкістю і легкістю для такого важкого корпуса генерал вискочив з-за столу й подався назустріч Позднякову:

— Давай, давай, Поздняков, скажи, що ти думаєш із цього приводу! А то ти мовчиш, мені ж і невідомо, може, ти вважаєш, що я не те кажу, чиню тут над тобою, нещасним, суд і розправу, коли ти мені й слова сказати не можеш.

— А-а-а! — з хрипом видихнув Поздняков і приречено махнув рукою.

Шарапов пройшовся по кабінету, мало не налетів на рефлектор, лайнувся, крекчучи, нагнувся, підняв з підлоги й поставив рефлектор на шафу і сказав, ніби ні до кого не звертаючись:

— Отак з нетямущими працівниками часто виходить: піднімають вище, щоб потім під ногами не плутались.

Потім знову вернувся до нас, нерухомо завмерлих біля столу, зупинився навпроти й чітко вимовив:

— На фронті військову частину за втрату прапора і зброї розформовували і викреслювали із списків армії. Твоє посвідчення, Поздняков, — це часточка Червоного прапора міліції, це прапор окремої бойової одиниці, назва якої — офіцер радянської міліції. Владою робітників і селян тобі дано цей маленький прапор і разом з ним права, ні з чим не зрівнянні. Ні з чим — зрозумів? І зараз ці права злочинці використовують проти тих, кого ти мусиш захищати! Під твоїм прапором із твоєю зброєю в руках! І, даруй мені великодушно, запасних прапорів у мене немає і лишня зброя не валяється…

Тиша, яка настала, судорожно билась від важкого дихання Позднякова, який спитав безпомічно:

— Що ж мені тепер робити?

— Злочинців спіймати! — рубонув Шарапов, круто повернувшись до нього на каблуках. — У бою повернути свою честь і зброю!

Поздняков зробив руками такий жест, що, мовляв, я ж тільки й прошу про це, дайте тільки можливість. Шарапов сказав йому:

— Ось Тихонов бере тебе на поруки, так би мовити, на свою відповідальність. Ти подумай, чим він ризикує. — Підійшов до вогнетривкої шафи, витягнув з кишені шкіряну торбинку з ключами, довго шукав потрібний, вставив у шпарину сейфа, клацнув замок, відчинилися завтовшки в півметра двері, і Шарапов щось дістав з нижньої полиці — газетний згорток, поклав його на стіл, замкнув двері знову. — А як же нам бути із зброєю, якщо Тихонов залучить тебе до реалізації?

Поздняков проковтнув слину, борлак скочив у нього на шиї, мов м'яч, — він хрипко сказав:

— Та тільки б нам вийти на них з товаришем капітаном Тихоновим, я їх голіруч навпіл роздеру. — І, дивлячись збоку на жилаву, суху стать Позднякова, я зразу повірив йому.

Шарапов засміявся, блиснув ясним рядом золотих коронок:

— Оце ти мені догодив би, Поздняков! Мені до всіх справ бракує тільки, щоб злочинці застрелили офіцера міліції із службової зброї. Заспокоїв! — Він розгорнув газету, і я побачив стару, сильно потерту кобуру армійського пістолета ТТ, давно вже знятого з озброєння.

— Беззбройним пустити тебе проти видимо озброєних злочинців я не можу, — сказав Шарапов. — А видати тобі новий табельний пістолет не маю права, та й, чесно кажучи, не хочу.

Розмовляючи, він неспішними, проте дуже точними впевненими рухами розстебнув кобуру, витягнув пістолет, колись вороновано-чорний, а зараз уже добряче обшмульганий до ясного сталевого блиску, турботливо змащений, жирно блискучий, зсунув защібку, витягнув обойму, перелічив нігтем патрони, клацнув затвором, подивився в ствол, загнав у магазин обойму, поставив на запобіжник і вклав ТТ назад у кобуру. Підійшов до нас і простягнув Позднякову зброю:

— На, Поздняков, це мій власний пістолет. Чотири роки він мені на фронті відслужив, та й після, тут уже, ні разу не підвів. Повернеш мені його, коли свій з честю в бандитів забереш…

Шарапов сів за стіл, Своїми короткопалими сильними долонями розгладив газетний аркуш, склав його акуратно — спершу вдвоє, потім учетверо — і забрав згорнуту стару газету в шухляду стола, ніби було в нього зобов'язання згодом знову загорнути повернутий пістолет саме в цю газету. Можливо, він зробив це з неуважливості, принаймні я цього не зрозумів, бо ж передбачити вчинки мого генерала дуже важко, навіть якщо його добре знаєш багато років. Не дивлячись на нас, Шарапов буркнув:

— Вільні.

Поздняков притискав до грудей кобуру, і на обличчі його була така гіркота від безсилля щось сказати, пояснити, подякувати! Кілька разів він глибоко зітхнув, немов збирався пірнути, чи закричати з усіх сил, чи сказати щось, ніким не чуване, та з усього вируючого в горлі потоку слів він витиснув лиш відчайдушне:

— Е-ех! — махнув рукою, рвучко, наче на стройовому огляді, зробив чіткий напівоберт через ліве плече і рушив швидко до дверей.